01/14/2002 | Спостерігач

В пошуках аутсайдерів

Ірина Погорєлова

10 січня абсолютно непомітно відбулась історична подія, наслідки якої Україна наразі навіть не має можливості реально оцінити. Верховна Рада ратифікувала російсько-українську угоду про військове співробітництво, датовану ще 1995 роком, розпочавши тим самим (а, можливо, вже й завершуючи) процес вступу до військово-політичного союзу з Росією. Аналогічну за змістом, як переконував депутатів глава оборонного комітету Б.Андресюк, угоду з Угорщиною, до речі, не ратифікували, хоча вона не набагато новіша за україно-російську. Пояснення просте: Угорщина тепер член НАТО, то гратися в “баланс сил” ті, хто підтримав військовий союз з Росією, наміру не мали... В той сам час, до речі, в Києві перебувала делегація генштабу Білорусі, і підписувала свою угоду з відповідним військовим відомством України. Напередодні ж, 9 січня, Київ відвідала делегація не кого-небудь, а Ради Федерації РФ на чолі з паном Густовим, і підписала угоду з І.Плющем про співробітництво двох парламентів. Дивна, треба сказати, угода, коли термін життєдіяльності українського парламенту нинішнього скликання витікає найближчими місяцями. З іншого боку — нічого дивного: українські законодавці, що зробили найрішучіший за останні роки крок у бік євразійської інтеграції, — підуть собі, а Росія залишиться з офіційними угодами на руках. А вже потім почнеться: підписували, ратифікували — виконуйте...

Все це відбулось в суцільній політичній тиші, без жодних коментарів видатних політиків, які мали б пояснити громадянам, куди, навіщо і з якими наслідками вони рухають країну в абсолютно оновленому після 11 вересня світі. І відбулось це після того, як Київ відвідав міністр закордонних справ Ізраїлю Ш.Перес, зустрінутий досить холодно нашим гарантом і змушений не лише майже відмовитись від фінансової компансації громадянам Їзраїлю, постраждалим під час ракетних стрільб української армії, а й через українські ЗМІ доводити світу, що він нічого поганого не має проти лідера Палестини Арафата. В цей же час вже в міжнародних ЗМІ починає розгортатись український збройовий скандал з натяком на контрабанду зброї до талібів під егідою пана Рабиновича, який в свою чергу починає кивати на пана Горбуліна, — якраз тоді, як на тлі збройових розборок між Марчуком та Деркачами Горбулін отримав в уряду дозвіл монопольно керувати легальною виставково-рекламною діяльністю в збройовому бізнесі. А український МЗС тим часом ешелонованим порядком рухається на Близький схід — маючи на руках угоди як про просто військове, так і військово-технічне співробітництво з Росією, а відтак — значною мірою представляючи в арабських країнах і московські інтереси.

За великим рахунком — йдеться про принципові геополітичні речі, де надто цікаво було б зрозуміти, чи відтепер Україна виступає як самостійний та впливовий суб’єкт міжнародної політики, чи все ж перетворюється, і дуже швидко, на агента Москви, яка сама наразі певною мірою обмежена в деяких кроках — через удавану дружбу з Вашінгтоном. Але дізнатись про всі ці події можна хіба що з коротеньких повідомлень Інтернету та вісток інформагенцій. На грунтовні коментарі з цього приводу в наших політиків та державних діячів нема часу — вони зайняті дрібним і брудним скандалом. Мабуть, саме через необхідність з’ясувати подібні речі посли США та Франції вимушені, порушуючи будь-які дипломатичні межі, звертатись до глави АП В.Литвина безпосередньо у лікарню та бажати йому одужання разом із сподіванням на подальшу співпрацю. А де ж іще шукати послам роз’яснень, як не в постраждалого від ДТП Литвина... Хіба не від нього виходять всі події, всі замисли та сценарії, які автоматично продовжують розвиватись, навіть коли сам глава АП знаходиться в беззахисному стані постраждалого від негоди, пацієнта лікарів і можливої (за підозрою свого блоку та правоохоронців) жертви замаху?

Що стосується безпосередньо сценаріїв та подій, то загальна їхня парадигма запрограмована очевидними речами. Президентський блок політичних сил — є одним з найслабших суб’єктів України в координатах публічної легальної політики. Наприкінці 2001 року остаточно з’ясувалось, що цей конгломерат не лише страждає внутрішньою несумісністю і зовнішньою непривабливістю як репрезентант офіційного кучмізму, а й позбавлений здатності творити самостійно хоч би пристойні віртуальні технологічні проекти. Програний президентським блоком бюджет, який Кучма змушений був підписати виключно заради того, аби не стати “джерелом дестабілізації”; неопалювані під час жорстоких холодів оселі, школи та лікарні українців — попри керівництво ПЕКом з боку володарів усієї української енергетики; песимістичні прогнози на майбутнє економічне життя — попри зростання статистичних показників; низький рейтинг — попри всі “Діалоги” та доступ до офіційної пропаганди, не кажучи вже про адмінресурс; втрачений вплив в парламенті, про що свідчить хоч би остаточний провал закону про лазерні диски — попри усунення Ющенка і Медведчука... Цього досить, аби довести, що настільки слабкий владний гравець “стрімким домкратом” рухається до карколомної поразки на майбутніх виборах. Адже теперішні 5-7% замість контрольного пакету — після кількох місяців енергійного захоплення всіх потенційних можливостей виборювання перемоги — для правлячого режиму є поразка. Відтак, режим потребує для порятунку двох речей: зовнішньої могутньої підтримки за будь-яку ціну (а Росія ніколи й не приховувала, що ціна буде велика, коли Україна “поповзе навколішках” до Москви з простягнутою рукою), а також невпинних руйнувань у таборі внутрішніх конкурентів. Тож якщо на зовнішній арені Україна перетворюється на агента чужого впливу, а всередині країни починаються найбрудніші ігри, які всі пророкували, але до яких більшість так і виявилась не готовою, — то, як казав сам В.Литвин, — шукайте аутсайдерів...

Зокрема, фігурантам “касетного скандалу-2” найбільшим патріотам Ющенку та Омельченку не погано було б зараз перейматися не лише тим, хто міг би прослухати їхні телефонічні розмови, а як так сталося, що їхні фракції в парламенті 10 січня прогавили голосування зі згаданого російсько-українського військового договору. І чи не зумисно вони були поглинуті другим “тейпгейтом”, аби не помітити набагато важливішого? Ну, а тим, хто тепер професійно шукатиме аутсайдерів, винних у скандалі, і в кого автоматично потягнеться рука “накрити” звинуваченням опозицію, — варто просто порівняти, яких втрат зазнала Україна внаслідок “касетного скандалу-1” — і тепер. Тоді, хоч багато казали про зацікавленість Росії — жодної реальної поступки їй Україна так і не зробила, навіть відомі проблеми з обхідними газовими трубами, металургійним експортом тощо — вирішувались на українську користь. Натомість тепер — військовий союз. Тоді грішили також на американців — але жодних обмежень на торгівлю так і не відбулося. Натомість тепер — принизливий тиск щодо лазерних дисків і санкції. Державна таємниця з плівок Мельниченка ні до чиїх чужих рук так і не потрапила. А нині — один за одним збройові скандали, до речі — також як форма тиску на геополітичні інтереси. Так, тоді зовнішні кредити припинились. Але з цього приводу нині самі ж президентські радники лише радіють: мовляв, Україна не пішла шляхом Аргентини. А от нині, після того, як світу доведено, що в Україні існує тотальна перлюстрація, — треба подивитись на “приплив” іноземних інвесторів, які звикли через високотехнологічні комунікації вирішувати свої бізнесові справи... Єдине, що реально втратила Україна під час “касетного скандалу” минулого року — це виїзна спроможність Кучми. А що придбала Україна сьогодні — це кількатижнева відсутність гаранта на телеекранах. От за це — окрема щира подяка авторам другого “тейпгейту”...

А ще на замітку шукачам справжніх аутсайдерів: найочевидніша риса тих, хто фатально програє, через що хапається за будь-які рятівні методи — це невміння творчо і плідно зреалізувати свої наміри. Через це, власне, вони й стають аутсайдерами. Наприклад, якщо авторам останнього скандалу дуже кортіло на короткий термін вивести з рівноваги таких конкурентів, як Ющенко, Омельченко та Медведчук, і при цьому вони робили ставку здебільшого на психологічний стрес цих персонажів, що завадив їм дбати про свої принципові інтереси, і по відношенню до цих досить натренованих у жорсткій боротьбі політиків задум виявився вдалим, то на іншому, ще більш принциповому для владного блоку напрямку, на який вони поцілювали, — автори скандалу втрапили в суцільну пастку.

Цим напрямом мусила стати “зачистка” залишків першої і головної політичної кризи минулого року, себто справи Гонгадзе-Мельниченка. Річ в тім, що 16 січня Комітет міністрів Ради Європи визначатиметься остаточно із створенням міжнародної слідчої комісії в цій справі, а через тиждень по тому ПАРЄ вирішуватиме, коли саме продовжувати розгляд українського питання з відповідними санкціями. До цього моменту ВР заздалегідь, ще з грудня готувалась, заслухавши проміжну інформацію комісії Жира і широко розрекламувавши текст постанови, де ВР давала офіційну згоду на створення міжнародної слідчої комісії, а також, спочатку викривши Генпрокуратуру в блокуванні розслідування, надавала їй, себто прокуратурі, гроші на проведення додаткових експертиз. Завданням влади було зупинити голосування по цій постанові, бо завдяки їй вже не залишається жодних аргументів у навмисне засланої до Страсбургу пані Станік — доводити відсутність в Україні можливостей для міжнародного розслідування.

Питання полягало в тім, як зупинити голосування. Покладатися лише на спікера І.Плюща, навіть після того, як йому виділили округ на Чернігівщині, — було замало (що й підтвердили подальші події). Мабуть, спікеру таки запали в душу загублені життя його охоронця та водія. Довелось саме в цей день дозволити Верховному суду піти на поступку УНР та скасувати всі рішення щодо рухівського новітнього “дисидента”, жертви губернатора Київщини Засухи — Коваленка. Але ця поступка була дуже важкою, і явно не могла спрацювати на негайний підкуп деяких затятих опозиціонерів з правого крила. Та й чи була ця поступка, коли тепер глава ВС В.Бойко з’явився у виборчому списку омельченківської “Єдності”? Ю. Тимошенко Верховний суд поступився ще раніше, підтримавши її проти Генпрокуратури в справі її чоловіка та колеги. Але ж це Юля, вона і так у своїх промовах перестала Кучму згадувати, чого ж іще від неї вимагати... Єдиним резервом влади залишалися комуністи, для яких було зроблено вже все можливе: і “моральна реабілітація” КПУ-КПРС через рішення Конституційного суду, і входження до їхнього виборчого списку Генпрокурора М.Потебенька, якого залишалося лише вигнати з ГПУ, аби комуністи мали змогу за самим цим фактом “зафіксувати” співпадіння інтересів Кучми та антикучмістської опозиції, що протягом року вимагала цієї відставки... І тоді було б все ідеально: з одного боку, фракція КПУ ніколи б не проголосувала в парламенті за постанову Жира, тим більше, що вона заторкувала ім’я Потебенька, з другого боку — і на посаді Генпрокурора не було б формального керівника, який мав би повноваження спілкуватися із Страсбургом.

Але все вийшло зовсім не так, як гадалося. До “подарунку” КС комуністи Симоненка поставилися дуже обережно, прекрасно розуміючи, що тепер в їхніх лавах з’явився справжній володар справжньої КПУ Гуренко, який наразі не почав “качати права” виключно через тактичну обережність. Навіть найкрутіший ідеолог комуністів Г.Крючков визнає, що рішення КС було, на його думку, хоч і законним, але за хронологією своєї появи очевидно скидалося на підкладену свиню, розраховану на негайний розкол комуністичних лав. Та й законність рішення КС досить сумнівна, бо, якщо правий голова КС В.Скомороха, і 11 суддів порушили закон про Конституційний суд (а експерти підтверджують, що це саме так), — то хоча сам вердикт Суду оскаржити вже не можна, але можна звинуватити конкретних суддів у порушенні присяги. От вам і буде “моральна перемога”.

Далі — справа з Потебеньком у лавах КПУ. Віддавати моральні борги, звичайно, приємно, але в деяких випадках вони бувають обтяжливими. Той же Г.Крючков також визнає, що якби президент одразу відіслав пана Потебенька у відставку, — то це було б дуже вигідно КПУ. Але Кучма чи то проспав, чи то прогуляв цей момент, чи то переймався питанням, кого поставити на місце Потебенька, а без Литвина при тілі визначитись було надто важко. І тоді Потебенько взяв ініціативу в свої руки, а створений ЗМІ витік інформації допоміг йому закріпитися на посаді. Тепер все виглядає як повний фарс: з усіх боків лунає критика альянсу КПУ і президента, а Потебеньку на своїй посаді доведеться розслідувати такі справи, як, наприклад, стосунки з банком “Україна” родичів пана Ткаченка, що знаходиться із Потебеньком в одному виборчому списку. А як почуватися комуністам перед своїм електоратом, коли, “наїжджаючи” на олігархів шляхом вимушеного (завдяки закордонним колегам) відкриття карних справ, сам Потебенько одночасно виправдовується: мовляв, це все лише задля перевірки фактів, і обвинувачених ані по збройовій справі, ані по валютних рахунках може ще й не бути. Нарешті, як вирішувати оцю справу Гонгадзе, коли Потебеньку і здавати інтереси Кучми не можна, і комуністам, маючи прокурора “на руках”, виступати проти розслідування злочинів антинародного режиму не з руки.

От в цю хвилину вирішальну — міг нагодитися другий касетний скандал. Якби опозиція на нього реально клюнула, якби злякалась, що саме її звинуватять в безпосередньому зв’язку зі справою Мельниченка і почала виправдовуватись. Якби вдалось відтягнути час, якби питання про відставку Генпрокурора І.Плющ поставив раніше, до постанови про звіт комісії Жира... Якби, якби...

Але на відміну від ющенківців, а тим більше омельченківців, — опозиція не сіла на гачок. Рішення було простим та геніальним: після першого голосування, коли фракція КПУ таки завалила постанову із зверненням до Ради Європи, — був короткий спіч О.Єльяшкевича до тих, хто допомагає винищувачу журналістів та депутатів вести країну до авторитарної диктатури. І подіяло, хоча й не без дражливих випадів в стилі “сам дурень”. Комуністи погодились голосувати за постанову, якщо з неї виключать пункт про блокування Потебеньком розслідування справи Гонгадзе. І тут знову відбувся момент істини. Якби всі ті, в кого до пана Потебенька є свої численні рахунки, затялися на них і не погодилися “простити” йому “старе”, принаймні в цій необов’язковій скарзі до іноземних парламентарів, — влада могла б святкувати перемогу. Але антикучмісти погодились на умову КПУ, — і останній нічого не залишалось, як приєднатись до антипрезидентської постанови: погодитись із рекомендацією ПАРЄ про створення міжнародної слідчої комісії, надати гроші на додаткові експертизи...

А постанову про відставку Потебенька наразі розглянути “не встигли”: послухали про валютні рахунки сина Кравчука, якими ГПУ також нарешті зацікавилась, давши змогу колишнім однопартійцям Кравчуку та Крючкову з’ясувати ступінь ненависті одне до одного, — і залишили питання про місце Генпрокурора в сучасній українській історії на розсуд президента Кучми. На один тиждень. На наступному тижні вже треба голосувати закон, яким прокурору доручається безпосередньо звернутись до Ради Європи з запрошенням незалежних слідчих. Цікаво, врешті-решт, як поведеться Потебенько, коли настанови розслідувати антипрезидентську справу йому дають ті, хто задля його майбутнього пожертвував своїм авторитетом. Ще цікавіше — що робитиме Кучма, особливо коли одночасно із питанням про Потебенька йому доведеться вчергове шукати мотиви для вето на закон про слідчі комісії, повернутий йому парламентом. Шукати саме в ті дні, коли українським питанням вчергове займатиметься ПАРЄ... Зате комуністам ображатися не доведеться, їхній лідер П.Симоненко зможе, нарешті, за кілька років вперше пишатися в ПАРЄ, де він посідає пост глави підкомітету зі свободи слова, — успіхами у цій самій боротьбі...

Отак славно “на користь” Кучми попрацювали автори другого касетного скандалу. Після подібного результату лише повний довбур не чекатиме від них нової зливи чорних технологій. Якби не гіршого. Адже кримські вибори вже пішли з офиційно зафіксованими порушеннями, місцеві вибори — тим же шляхом. Адмінресурс в повному роздраї, працює брудно та брутально, тобто дуже помітно. Скандали потрібні, як повітря. Ще краще — повна зупинка роботи ВР, запропонована Л.Кравчуком и підтримана членами блоку “ЗаєдУ”. Так буде надійніше, якщо опозиція раптом почне реалізовувати побажання комуністів негайно ухвалити закон про імпічмент. А Росія — ну, що Росія: її технологи тут і так вже зашиваються, думати їм нема коли — треба гроші збирати, допоки дають. От із 1 квітня вона вступить у свої права...

А от прем’єр А.Кінах, який за формальними ознаками урядових успіхів та переможними амбіціями своїх побратимів по блоку мусив би плекати оптимістичні плани, раптом заявив, що після виборів, можливо, піде у відставку. Але торгуватися ні з ким під час виборів не буде. Ну, прямо тобі минулорічний Ющенко, або такий самий принциповий Медведчук останніх місяців. Чи то пан Кінах позаздрив популістському іміджу відомих відставників, чи то пророкує поразку своєму, себто президентському блоку.

Тож виходить, що аутсайдерів навіть шукати не треба — вони самі про себе вчасно повідомлять...