01/18/2002 | Максим’як

Інтервю Козловського з главою УГКЦ Любомиром Гузаром. 2002-01-17 «ВЗ»

Рік тому, 25 січня 2001 року, Надзвичайний Синод єпископів обрав владику Любомира Гузара главою УГКЦ. 26 січня Папа Римський підтвердив рішення Синоду. Річниця цієї події, повідомлення про те, що у Києві будуватимуть патріарший собор і саме там буде нова резиденція Глави УГКЦ, спонукали нас просити аудієнції у Блаженнійшого Любомира

На Святоюрській горі у Львові і далеко поза нею знають: глава Української греко-католицької церкви Блаженнійший Любомир - типовий трудоголік. Безліч церковних справ бере на себе. І не тому, що не довіряє своїм помічникам. Така у нього вже вдача. Ні на хвилину не може скинути той тяжкий хрест, що з власної волі, як слуга Божий, поклав на себе. Ця зустріч із Блаженнійшим відбувалася вже надвечір. Прийшов дуже змучений. Бо ж зі самого ранку і протягом дня кардинал відправив доволі складну літургію, прийняв багатьох священиків і мирян, працював над документами... Наша розмова відбувалася в одному із покоїв Митрополичих палат, де ще витає дух Папи Римського. Тож не дивно, що і перше моє запитання стосувалося відлуння найзнаменнішої релігійної події минулого року.

- Скажіть, Владико, чи просунулося хоч трохи вперед розв’язання тих проблем, вирішення яких пов’язувалося із візитом в Україну Святійшого Отця? Маю на увазі надання УГКЦ статусу патріархату, беатифікацію митрополита Андрея Шептицького, визнання на державному рівні богословської освіти...

- Жодну з цих проблем ще остаточно не розв’язано. Але тепер, коли вже «осів пил» від того візиту і у нас, і у Ватикані, відчувається більш сприятлива атмосфера для вирішення цих завдань. Якщо говорити про патріархат, то це не є вибухова справа. Я не можу сказати, коли це станеться - через місяць, шість місяців або через рік... Патріархат - це нормальна форма існування Церкви. Але марно сподіватися, що це вирішить усі наші проблеми. Патріархат - не кінцева мета, а лише засіб для того, щоб Церква якнайкраще виконувала свою душпастирську місію.

- У пресі промайнуло повідомлення про те, що Ви є серед кількох претендентів на Папський престол...

- То дитяча забавка. Що б було, якби було... Мене то не цікавить.

- Ми знаємо про те, що у недалекому майбутньому Патріарша курія УГКЦ має перенестися до Києва. Розуміємо, це символічний крок, вірні УГКЦ є у всіх областях України. Але переважна більшість - у Галичині. Чи не осиротите ви їх?

- Це мені нагадує розмову мами із сином: «Ой, не одружуйся, синку, бо ти мене залишиш...». До Києва ми не перебираємося, а повертаємося туди, де колись були. У Львові залишиться частина нашого релігійного уряду. Львів і далі буде певним центром, якщо себе шануватиме. Тут будуть єпископи, митрополія. Немає сенсу рухати, скажімо, сакральну комісію. Адже переважну більшість греко-католицьких храмів споруджують, реставрують, ремонтують у Галичині.

- Час від часу лунають пропозиції про осучаснення, модернізацію релігійних обрядів, наближення їх до західноєвропейських стандартів. Чи готові Ви ініціювати таку модернізацію? Чимало людей нарікають, зокрема, на те, що Літургія у нас триває занадто довго.

- Будь-які літургійні зміни повинні відбуватися лише після тривалих студій. Дехто каже: «Давайте скоротимо Літургію, викинемо кілька частин, зробимо її на не півтори години, а на годину...». Літургія - це не є щось таке, що виростає у вакуумі, у порожнечі. Це є відповідь на реальні потреби людей, і ми мусимо збагнути, якими є ці потреби. Не може кілька мудреців зібратися і сказати: робимо так і не інакше... Ми перед телевізійним апаратом сидимо дві-три години і більше. На футбольних матчах так само сидимо на зимному і трясемося... А от у церкві вже не можемо витримати. Логіка така: нехай релігійне життя відбирає у нас менше часу, але будемо марнувати той час на усілякі дурниці.

- У середовищі і мирян, і греко-католицьких священиків визріває переконання у тому, що УГКЦ вже готова до переходу відзначати релігійні свята за новим календарем. Найбільший нонсенс у тому, що не святкуємо Різдво разом з усім католицьким світом.

- Я б теж був за те, щоб перейти на новий календар, особливо щодо так званих рухомих свят, тих, що у різні роки припадають на різні дні. Але розходиться о те, щоб не спровокувати ще одну причину розколу.Так сталося у Греції, і вона від того терпить. Більша частина релігійних громад пішла за новою розв’язкою, але поважна частина тримається старого. А ми і так маємо чимало розколів. Чому ми у Галичині трималися старого календаря, скажімо, у двадцятих - тридцятих роках минулого століття? Та для того, щоб відрізнитися від поляків. Тепер це відпало. Лише окремі країни мають старий календар. Росія, Греція, Сербія... Я б хотів бачити певний рух і серед православних. Цікаво, що вони думають? Я не є прихильником того, щоб ми це робили із власної ініціативи. Але за певних обставин це є можливим. Та й не конче в’язатися з Москвою, можемо йти за Грецією. Але мусимо бути свідомі того, що і у нас розкол можливий.

- Понад рік тому на одній із прес-конференцій Ви, Блаженнійший, говорили про те, що чимало наших священиків, коли проповідують, то враження таке, ніби вони на хмарах сидять. Мали на увазі, що їхні проповіді (казання) дуже далекі від реальних потреб і турбот людей. Чи Ви і зараз так критично настроєні?

- Ми тепер запроваджуємо при Академії курс проповідництва, насамперед для того, щоб допомогти священикам увійти у дійсність, краще розуміти повсякденні потреби людей. Це проблема виховання.

- І, напевно, освіти?

- І освіти теж. Але не тільки освіти. Може бути хтось дуже вчений і дуже далекий від дійсності. Часом кажуть: вчений дурень. А освіти гуманістичної нашим священикам направду бракує. Йдеться не лише про філософію, богословську науку, а й про культуру у широкому розумінні цього слова. Наші священики дуже мало читають, не працюють над собою. Тому і проповіді їхні такі нудні і кострубаті. А люди наші здебільшого виховані, стоять, слухають і думають, коли та мука скінчиться...

- Хотілось би ще зачепити таку делікатну тему, як заробіток священиків. Час від часу до редакції надходять листи, переважно із сіл, у яких люди нарікають на нескромність отців у фінансових питаннях. Не може бути Церква дуже багатою, коли люди дуже бідні. Одні кажуть, духовенство бідує, інші заперечують: подивіться, які хати будують та іномарки купують...

- Є різні священики. Є такі, що справді мають забагато і не хочуть ділитися з іншими. Ми тепер працюємо над тим, щоб забезпечити священику платню, відповідну його вікові, стану здоров’я, складу сім’ї, щоб він міг нормально виживати.

- А з якої каси?

- Та з такої каси, що усі священики мусили б зложитися і сказати: ми то ділимо так-то і так-то... Є багаті міські парохії та й сільські деякі, в яких великий прихід. Я постійно з деканами на ту тему говорю.

У багатьох родинах священиків виникають проблеми, коли діти виростають і батьки хочуть, аби діти продовжили навчання у престижних школах. (Владика має на увазі платне навчання в інститутах і університетах.- Б.К.). Приходять до мене і кажуть: Церква мусить дати гроші на навчання. Я виріс у іншій, прагматичній американській системі, де немає соціалістичних ілюзій. До школи йшли або ті, хто мав гроші, або ті, хто мав великі здібності і діставав стипендії від якогось фонду. А не мав грошей, то йшов на роботу, щоб заробити гроші на навчання. Кажу священикам: Церква не мусить платити, то є ваша родина, а не церковна... Наші семінарії вже досягли високого освітнього рівня. Тому перед закінченням семінарії нашу молодь за кордон не посилаємо. Та коли йдеться про поглиблення знань, спеціалізацію, то робимо це з великою радістю, отримуючи певну кількість закордонних стипендій. На жаль, дехто за кордоном губиться, відчувши запах грошей, і кидає релігійну науку. А потім приходять до нас, просять, благають висвятити їх на священика. Та я з такими блудними синами навіть говорити не хочу...

- Ми чимало знаємо про мирське життя Папи Римського, про його дозвілля, захоплення. Хотілось би дізнатися, як Ви будуєте своє життя поза суто церковними справами, як відпочиваєте, як харчуєтесь, як бережете своє здоров’я?

- Боже милий... У мене життя поза Церквою майже немає. Може, тепер вже буде легше, коли висвятили трьох єпископів-помічників. Радо читаю книжки, але читав останніми роками небагато, бо маю слабість очей. Не так давно мені прооперували два ока, щоб зняти катаракту. Люблю ходити - просто йти полями, відпочиваючи. Але і це для мене тепер велика розкіш. Люблю жартувати. Життя не можна занадто серйозно сприймати, бо воно є доволі комічне. На здоров’я не нарікаю. Маю мрію скинути надмірну вагу, але то тяжко...

- Нещодавно єпископи УГКЦ виступили із зверненням до мирян і закликали якомога менше заглядати до чарки...

- Вас цікавить моя позиція? Я не проти вживання алкоголю, я проти зловживання. Часом дозволяю собі випити пива, вина. Бо це допомагає травленню.

- А яке саме вино Ви полюбляєте?

- Я не є спеціаліст у цій справі. П’ю те, що поставлять...

З досьє «Високого Замку»
Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року у Львові. Тут закінчив народну школу та перший клас гімназії. З 1944 року сім’я переїхала до Австрії. У 1949 році родина Гузарів у США. Любомир здобув середню освіту у духовній семінарії у Стенфорді. Потім студіював філософію в колегії Святого Василія, де в 1954 році одержав ступінь бакалавра.

Продовжував навчання у Католицькому університеті у Вашингтоні, служив у штаті Нью-Йорк як душпастир оселі “Союзівка”.

У 1969 році переїхав до Риму для продовження богословських студій, які завершив доктором богослов’я в 1972 році. Захистив дисертацію на тему “Митрополит Андрей Шептицький – піонер екуменізму”.

2 квітня 1977 року був висвячений патріархом Йосипом Сліпим на єпископа. З 1984 р. до 1991 р. – протосинкел Львівської архієпархії у Римі.

У 1993 році повернувся на рідну землю. У 1993-1994 роках служив духовником у Львівській духовній семінарії. З 2 квітня 1996 року – екзарх Києво-Вишгородський, а з 17 жовтня 1996 року – єпископ-помічник Глави УГКЦ. З 26 січня 2001 року – Верховний Архієпископ Львівський для українців.