01/18/2002 | Ігор Пилипчук

Петро Рубан

У редакції “Самостійної України” мене ознайомили з листом в’язня філядельфійської тюрми українця-нелегала у США Миколи Заника, (йдеться про матеріал “Уряд США звинувачує мене, я звинувачую провід України”, “СУ”, число 2(447)/2002, стор. 4) і попросили висловити свої міркування з цього приводу.
Я прожив у Філядельфії понад десять років. Але, на відміну від Вас, пане Заник, мене запрошували там до в‘язниці, як гостя, щоб я побачив умови життя в‘язнів у США і порівняв їх з умовами в СРСР, де я пробув 23 роки у в’язниці за свою любов до України. Я не тікав з батьківщини, мене викидали, як сміття, з “чистої радянської хати”.
У перший же день мого перебування у США, 13-го липня 1988 року, у Білому Домі я був прийнятий Президентом Рональдом Рейганом. Я плакав, чуючи добрі слова з його вуст, звернені до мене, бо перед цим влада у совітській в’язниці просто морила мене голодом, тримаючи 128 діб у ШІЗО (штрафному ізоляторі) на хлібі й воді.
І мене хотіли бачити двоє дітей, а дружину кагебісти доводили до божевілля. Я не приймав громадянства США, бо у мене одна Батьківщина – Україна! І коли по приїзді мені запропонували стати на програму верфер, я відмовився, хоч не мав жодних коштів на прожиття. Подорожуючи по світу і виступаючи з лекціями, я агітував світову громадськість визнати Незалежність України. Гроші, які заробляв лекціями, не вважав своїми і надсилав не родичам, а молодому політичному рухові в Україні. І не біда, що сьогодні ніхто про це не згадує. Я сам гордий з того!
Ви називаєте себе одним із тисяч українців, яких доля загнала в Америку нелегально. Яке ж уявлення американців про незалежних українців ви створюєте? За десятки років українська діаспора не знала такої ганьби, як тепер. Еміграція дбала про добре ім‘я України і здобула визнання усього світу! Що ж тепер ви робите? Насичуєте злочином кожен ваш крок на землі, яка ще вірила Слову? Ганьбою вкриваєте український рід по світах, залишивши на поталу рідну землю!
Я бачив в українських Консульствах комсомольських працівників, які насміхалися над кришталево-чистими душами дідів наших, що приносили десятитисячні чеки на будівництво консулятів. “Вот козел старий, что делает, с ума сошел…”. А у відповідь: “Що ви, синки, говорите?”
Пишете, що в 1996 році вам “запропонували написати заяву про звільнення з роботи за власним бажанням”. І ви покірно написали, і ваша дружина? Чого ж ви кадик не вирвали тому гадові, який позбавляв ваших дітей засобів до існування, чому не боролися за вашу власність, підприємство чи навчальний заклад, за землю рідну, яка скоро піде з молотка?
Пам‘ятайте – ви в усьому будете винні і перед дітьми, і перед дружиною. А перед Батьківщиною й Америкою ви – злочинець! Я не маю і крихти співчуття до вас. Дітей своїх і родичів ви зробите паразитами, бо такий закон біологічного виживання: коли щось легко приходить, навіщо напружувати м‘язи і розум?
Одвічно рабів з нашої землі брали різними шляхами. Танцюйте, красуні-українки, косіть газони, ремонтуйте лазнички, доглядайте старість і дитинство вічного жида, а він вже якось впорається з доробком роду вашого на вашій землі.
На Україні з голоду може померти тільки нероба. У селах порожні хати, земля заросла бур‘яном, та плодоносять дерева. Прокиньтеся з ідіотичного сну. Борітеся, об‘єднуйтеся. У цьому – сутність життя.
Нашими очима дивиться на світ рід тисячолітній, через наші душі струмить дух величі роду орійського. Що залишимо по собі дітям нашим?