Генерал К. Морозов коментує події в Україні і світі
01/20/2002 | Максим’як
Генерал К. Морозов коментує події в Україні і світі Юрій Шевчук
Газета «Свобода» N 1-2, 2002
Нагода розмовляти з генералом Костянтином Морозовим виникла випадково, коли я на початку листопада перебував в Українському науковому інституті Гарвардського університету в Кембріджі. Хоч до того ми не були знайомі, я одразу впізнав генерала, коли побачив його в маленькій вітальні інституту, цьому традиційному місці зустрічей, імпровізованих дискусій і перепочинку. Цивільним одягом, поведінкою, мовою генерал швидше нагадував чергового стипендіята-науковця, ніж високого державного службовця чи військового. Можливо, ця обставина спонукала мене без зайвих вступів запитати, чи не міг би він поділитися із читачами „Свободи” своїм баченням сучасного стану справ в Україні і світі. Адже людина з таким досвідом державного і військового будівництва, політичної, дипломатичної й громадської діяльности, людина, життєвий шлях якої часто здається віддзеркаленням здобутків і невдач, надій й розчарувань десятиріччя незалежної України, повинна мати багато чого сказати.
Генерал К. Морозов загалом відомий як перший міністер оборони незалежної України, як провідник, який власним прикладом надихнув тисячі офіцерів тоді ще совєтської армії стати на службу нової української держави.
Але це лише одна, хоч і дуже важлива сторінка його історії. Крім Морозова-міністра, є ще й Морозов – громадський діяч, письменник, дослідник, дипломат. Морозов й у відставці залишається діяльним, зануреним у щоденне життя України. Рано було б списувати його у відставку політичну, – такі люди завжди становлять інтелектуальний і суспільний капітал, особливо в країні, яка ще не створила політичної еліти, що мислила б державними категоріями, а не олігаехічно-клановими.
Спочатку я попросив генерала розповісти читачам „Свободи” про свій життєвий шлях. Він народився в 1944 році, понад 30 років перебував на військовій службі. За фахом – військовий летун, закінчив Харківське вище училище, Військово-повітряну академію, Вищу академію Генерального Штабу у Збройних Силах колишнього СРСР. Займав командні посади, продовжуючи літати. Командував ескадрилією, авіяційною частиною, дивізією, повітряною армією. У 1991 році був призначений першим міністром оборони незалежної України, перебував на цій посаді трохи більше двох років.
У січні 1994 року, з огляду на політичну ситуацію в Україні і певні власні принципи, добровільно пішов у відставку. До 1996 року займався громадською діяльністю як координатор демократичних партій, голова виборчого демократичного об’єднання „Україна”. Тричі робив спроби обиратися до парляменту. К. Морозов взяв участь у випрацюванні концепції евро-атлантичної інте‡рації України, зокрема її військово-політичної галузі. Протягом трьох з половиною років був радником посольства України до країн Бенелюксу в Брюселі, заступником голови української місії при НАТО. У 2000 році призначений послом України в Іслямській Республіці Іран. Перебував на цій посаді трохи більше року. У липні пішов у відставку і почав займатися питаннями українсько-европейської інте‡рації, зміцненням гарантій безпеки України.
Восени 2001 року приїхав на стажування у Школі управління імени Кенеді Гарвардського університету. Співпрацюючи з коле‡ами в Українському науковому інституті в Гарварді, продовжує досліджувати теми, над якими працював останні 5–7 років. Як старший дослідник в Школі ім. Кенеді, він бере участь в конференціях, політичних семінарах, колоквіюмах інших програмах, вдосконалює знання англійської мови, працює над новою редакцією своєї книжки „Above and Beyond”, яка заходами видавництва Українського наукового інституту Гарвардського університету вийшла англійською мовою у грудні 2000 року.
Розмова з К. Морозом велася про події останніх місяців і міжнародне становище України, українсько-російські взаємини, військове будівництво, українську мову у Збройних Силах, військову співпрацю із Заходом, трагічне знищення українською ракетою російського пасажирського літака, технічну залежність української армії від Росії та інші. Торкаючись недавнього зближення між Москвою і Вашін‡тоном, К. Морозов сказав, що не слід розглядати це як не‡ативний для України чинник.
Розширення зони порозуміння і зближення інтересів в Европі сприяє здійсненню українських плянів зміцнювати власну безпеку і незалежність. Покращення американсько-російських стосунків посилює потребу в стабільній Україні.
Українсько-російська військова співпраця, яка помітно пожвавилася останнім часом, на думку К. Мороза, загалом відповідає сучасним засадам добросусідських взаємин. Міністерства оборони обох країн підтримують між собою постійні контакти. Спільно використовуються деякі навчальні центри колишнього СССР, які сьогодні належать або Росії, або Україні. Водночас нерозв’язаними лишаються такі принципові питання, як базування Чорноморської фльоти Росії на території України, юридична підпорядкованість багатьох військових частин і територій, на яких вони розташовані, адміністрації Чорноморської фльоти Російської Федерації. Це питання, на думку К. Морозова, має постійно ставитися на порядок денний, а перебування російських військ на території України треба вважати явищем тимчасовим. Слід створювати політичні і дипломатичні умови для розв’язання цих протиріч.
Важливою також є проблема, пов’язана з тим, що в українських Збройних Силах більшість військової техніки, озброєнь, засобів управління, систем безпеки зберігання зброї залишилася ще з совєтських часів. Виробники цих засобів і техніки в основному успадковані Російською Федерацією. Україна має поступово зменшувати свою залежність в цій галузі.
Чи не найпершим завданням військового будівництва сьогодні генерал Морозов вважає докорінну реформу у Збройних Силах. Це питання слід розглядати в економічній площині, адже військова реформа – це надзвичайно коштовний процес. Щоб зменшити чисельність Збройних Сил, необхідно вирішити багато соціяльних проблем. Перехід на нову організаційну і штатну структуру, систему дисльокування, застосування нових принципів і плянів розгортання Збройних Сил, – все це потребує великих грошей. Сьогодні Збройні Сили фінансуються на недостаньому рівні.
Жодного року, починаючи з 1991-го, на фінансування армії, за оцінками Костянтина Мороза, не надавалося навіть близької до необхідної суми грошей. У 1992–93 роках вона фінансувалася на 30 відсотків від мінімально необхідного рівня. Часом ця цифра була ще нижчою. В таких умовах не може йтися про реформи. Збільшення військового бюджету є гострою необхідністю. Якщо цієї проблеми не буде вирішено найближчим часом, то процес занепаду Збройних Сил, застерігає К. Морозов, може стати незворотнім.
Серед позитивних аспектів розвитку Збройних Сил України К. Морозов назвав активну співпрацю України з НАТО, зокрема у вишколі військових кадрів. Чисельні програми цього типу передбачають стажування, тренування, спільні навчання представників українських Збройних Сил у підрозділах, штабах інших держав-членів НАТО. Тут США надають українським Збройним Силам велику допомогу: українські офіцери навчаються на території військових частин США та Европи. Сполучені Штати сприяють проведенню таких спільних навчань на двосторонній основі між Україною та іншими державами. Багато військо-навчальних заходів проведено разом із Збройними Силами Великої Британії. До цих програм залучені майже всі країни-члени НАТО. Існують також спільні програми із Збройними Силами нових членів НАТО, Польщі, Угорщини, Чехії, особливо у питаннях військової реформи як умови членства у НАТО, а також у межах програми „Партнерство заради миру”. Йде обмін досвідом у створенні військових підрозділів для спільних миротворчих операцій, здійснюються програми взаємосумісности військової техніки, озброєнь, систем управління та підготування персоналу. За десять років у таких програмах взяла участь велика кількість українських офіцерів. Це говорить про бажання багатьох країн надавати допомогу Україні, й про готовність самої України користатися досвідом інших у проведенні військових реформ на зразок західніх.
Особливе місце у розмові було відведено українській мові у Збройних Силах. К, Морозов, якому свого часу довелося самому вивчати українську мову, і який сьогодні, слід визнати, чудово володіє нею, висловив свою позицію однозначно – у політичному пляні остаточне впровадження української мови в Збройних Силах, випрацювання термінології та використання її як елементу патріотичного виховання є вкрай необхідними. Команду „До бою за батьківщину!” солдат має отримувати, а офіцер давати державною мовою.
На погляд К. Морозова, сьогодні не існує жодних проблем щодо можливостей оволодіння військовою термінологією, вироблення відповідних документів, навчальної літератури, документації, плянів. „При середньому бажанні будь-хто в українських Збройних Силах міг би оволодіти відповідним рівнем української мови, – сказав К. Морозов. – Ще в 1991–92 рр. багато офіцерів за дуже короткий час вийшли на рівень, який викликав просто повагу до цих людей. У них не існувало проблем через відсутність якихось технічних термінів. Питання термінології було вирішено і повністю забезпечено можливість оволодіння українською мовою ще у 1993 році фахівцями-українознавцями, істориками, літераторами, лін‡вістами, які були знайомі в загальному пляні із функціями Збройних Сил”. Сьогодні, на його думку, немає таких сфер діяльности Збройні Сили чи таких завдань, які потребували б використання виключно російської мови.
Стоїть також проблема про психологічне наставлення особового складу Збройних Сил до прийняття української мови. У реальному житті багато рішень щодо мови лишаються нереалізованими, багато офіцерів у штабах розмовляють винятково російською, багато документів й далі розробляються російською. Потрапивши до війська, новобранець із україномовної родини виявляється змушеним користуватися російською мовою. Він говорить з акцентом, стає об’єктом насміхання, ба навіть знущання, він намагається виправити себе, тренується, намагається говорити правильною російською мовою і, повернувшись додому, часто говорить вже тільки російською. Таке становище є поширеним по всій Україні, навіть у її західніх областях.
Ця ситуація, на думку Морозова, не пояснюється якоюсь змовою чи організованою політичною протидією українізації. Це просто послаблення, мовляв, хай воно саме собою йде, – мені буде простіше, будуть менше критикувати й контролювати. Крім усього, особливий приклад подають і цивільні установи – і в уряді, і в Верховній Раді, і в адміністрації Президента персонал використовує переважно російську мову. Це, природно, відбивається на інших, в тім числі і військових інституціях.
Я попросив генерала Морозова висловитися щодо трагедії, пов’язаної із знищенням російського пасажирського літака українською ракетою 4 жовтня 2001 року. Одразу після загибелі пасажирського літака як міністер оборони О. Кузьмук, так і Президент України Кучма заперечили причетність українських військ протиповітряної оборони до неї. Прем’єр А. Кінах такої причетности не виключив. Зрештою, під тиском фактів і зібраних доказів, Україна в особі її міністра оборони і Президента змушена була взяти на себе відповідальність.
Міністер оборони Кузьмук подав рапорт про відставку, Президент Кучма висловив дещо запізніле і для багатьох не дуже переконливе співчуття сім’ям загиблих, але все це не давало відповіді на низку серйозних запитань. Що діється в українських збройних силах? Лише за півтора року до того, 20 квітня 2000 року, українська ракета, випущена теж під час навчань, помилково влучила у житловий будинок у Броварах, що під Києвом, заподівши смерть трьом особам. Тоді військове керівництво теж спочатку відкидало причетність Збройних Сил до цього.
На думку генерала Морозова, випадок, пов’язаний із знищенням російського літака, говорить про те, що присутність на території України чужоземного військового угруповання, тобто Чорноморської фльоти Росії, завжди створювала серйозні проблеми, які час від часу загострюються, виливаються у критичні ситуації. Полігон, з якого було випущено ракету під час спільних навчань, підпорядкований Росії, – нагадує генерал. Друга проблема – технічна. Не таємниця, що і ця українська ракета, й багато інших були виготовлені ще в Совєтському Союзі. Вони не лише застарілі, а й перебувають на контролі Росії, тобто Росія є власником конструкторської документації та документації заводів-виробників. Маючи на озброєнні ці технічні засоби, Україна фактично не лише залежна, а й підпорядкована у цьому аспекті російським конструкторським бюро, організаціям, які займаються технічним супроводом, зберіганням та підтриманням ракет у боєздатному стані, ‡арантуванням безпеки їх використання. Якщо ракета знаходиться на озброєнні в Україні, то час від часу Україна отримує технічну документацію про проведення обов’язкових ре‡ляментарних робіт, заходів безпеки зберігання, технічних кроків при використанні ракети у навчальних цілях чи при бойовому застосуванні. Часто такі заходи здійснюються не українськими, а російськими бригадами, які виготовляли ракету.
Така залежність, на думку Костянтина Морозова, породжує багато проблем. Наприклад, коли документ від російського заводу-виробника ракет надсилається у частину російських Збройних Сил, він йде офіційними каналами з відповідними дорученнями про якість виконання. Інша річ, коли такий документ потрапляє в українську частину. Хоч виробник той самий, ракета та сама, але держава вже інша, і невідомо, як до такого документу поставляться в українській армії. Морозов вважає, що у принципі його слід сумлінно виконувати, але існують певні політичні перестороги. Тому питання в тому, як виконуються такі технічні вказівки і чи виконуються вони взагалі. Це стосується не лише ракет, а й системи вишколу особового складу, управління, організації навчань, оцінки готовности всіх ланок, які беруть участь в стрільбах. Армія, на думку К. Морозова, має бути незалежною, використовуючи власну техніку і озброєння, які або виготовлені в Україні, або ж закуплені Україною, з повним технічним, оперативним та організаційним забезпеченням.
К. Морозов звертає увагу й на несподіваний для багатьох політичний аспект цієї проблеми. Він вважає, що не існує підстав говорити про якусь цілеспрямованість знищення російського лайнера, але разом з тим не можна виключати можливости використання такої організаційно- технічної невідповідности ситуації у політичних цілях. Уже зараз, зауважує генерал, у пресі з’являються висловлювання, що для ‡арантій безпеки використання засобів протиповітряної оборони в навчальних цілях потрібно, мовляв, створювати спільні російсько-українські командні пункти, спільні чергові зміни оперативного складу, тобто фактично взяти під контролю українські Збройні Сили або окремі їх види чи роди.
Декому вигідно зберігати таку ситуацію і надалі, оскільки ці чисто технічні моменти допомагають вирішити політичну проблему: закріплюючи технічну залежність української армії від Росії, можна поступово привести до стану, коли українські спеціялісти будуть не здатні самостійно виконувати свої функції. Відтак, щоб у мирний час ‡арантувати безпеку своїм громадянам, Україна, застерігає К. Морозов, змушена буде піти на політичні рішення, не відповідні інтересам її незалежности. Тому, розв’язуючи на щоденній основі технічні проблеми у Збройних Силах, Україна крок за кроком вирішувала б і серйозну політичну проблему.
Коментуючи дії колишнього міністра оборони О. Кузьмука, пов’язані із трагедією 4 жовтня, К. Морозов пролив світло на психологію і мотиви поведінки у кризових ситуаціях найвищих урядовців у Києві. Він вважає О. Кузьмука високо підготовленим фахівцем, здібним офіцером і порядною людиною, яка опинилася у безвихідній ситуації. Міністер оборони, зауважив генерал Морозов, є керівником відомства, яке не формує ніякої власної політики. В цій ситуації перша позиція міністра оборони засновувалася на заявах і діях, які мали б відповідати державним інтересам. Генерал Морозов вважає, що О. Кузьмук захищав Україну. „Він не думав, що це буде настільки великим не‡ативом, що краще визнати відразу те, що ти знаєш, ніж продовжувати заперечувати причетність української ракети до загибелі лайнера. Сучасна українська система не далеко відійшла від совєтської, відтак перша реакція в такій кризовій ситуації – не визнати свою провину, друга – визнати її частково, а третя – піти у відставку, остаточно дискредитувавши себе”.
К. Морозов припускає, що у дійсності Кузьмук знав, – бо посадовець такого рівня не міг не знати, – про основні причини катастрофи. Однак він не міг говорити від себе особисто, як солдат. Він говорив так, як це було потрібно урядові. Звичайно, вже з перших фраз це звучало непереконливо, і не лише для фахівців, а й для людей, які можуть аналізувати події. У цій ситуації міністер оборони зробив спробу відкинути можливість української вини. Але він знав, що він робить це не у відповідності до своїх переконань. На думку К. Морозова, те, що Кузьмук знайшов у собі мужність подати у відставку із такої високої посади, свідчить про його гідність і честь. При цьому К. Морозов робить важливе застереження – така оцінка об‡рунтована лише за умови, що заяву про відставку О. Кузьмук подав Президентові набагато раніше, ніж про це стало відомо.
Відповідаючи на запитання про можливість повернення до політичної діяльности у майбутньому, Костянтин Морозов, сказав, що бачить себе інте‡рованим у політичне життя України і тепер. „Я тричі робив невдалі спроби бути обраним до парляменту, – розповідає Морозов. – Після того був певний період розчарувань. Потім знову державна служба. Цього разу довелося оволодівати новим напрямом і робити, як жартома казали друзі, нову кар’єру. Я прийшов у міністерство закордонних справ, як кажуть, з вулиці, раніше не працювавши в цій системі, став радником-посланником, потім надзвичайним і повноважним посланником України першої кляси, був заступником голови першої української місії при НАТО. Потім був призначений послом в такій надзвичайно важливій країні, як Іран.
Сьогодні генерал Морозов не має якихось стратегічних плянів отримати нову посаду. „Я використовую свій попередній досвід і продовжую займатися самовдосконаленням – сказав він на закінчення розмови. – У разі необхідности буду готовий взяти участь й долучитися до державних справ або на політичному рівні державної служби. Тепер я не беру участи у виборах до Верховної Ради, і на сьогодні це остаточне рішення”.
Юрій Шевчук
Kнижка генерала К. Морозова під назвою „Above and Beyond: From Soviet General to Ukrainian State Builder” була видана англійською мовою у 2000 р. заходами Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету. Тел.: (617) 496-8788. ЇЇ публікація стала можливою почасти завдяки щедрій фінансовій підтримці Олега та Ірени Цюків.
Газета «Свобода» N 1-2, 2002
Нагода розмовляти з генералом Костянтином Морозовим виникла випадково, коли я на початку листопада перебував в Українському науковому інституті Гарвардського університету в Кембріджі. Хоч до того ми не були знайомі, я одразу впізнав генерала, коли побачив його в маленькій вітальні інституту, цьому традиційному місці зустрічей, імпровізованих дискусій і перепочинку. Цивільним одягом, поведінкою, мовою генерал швидше нагадував чергового стипендіята-науковця, ніж високого державного службовця чи військового. Можливо, ця обставина спонукала мене без зайвих вступів запитати, чи не міг би він поділитися із читачами „Свободи” своїм баченням сучасного стану справ в Україні і світі. Адже людина з таким досвідом державного і військового будівництва, політичної, дипломатичної й громадської діяльности, людина, життєвий шлях якої часто здається віддзеркаленням здобутків і невдач, надій й розчарувань десятиріччя незалежної України, повинна мати багато чого сказати.
Генерал К. Морозов загалом відомий як перший міністер оборони незалежної України, як провідник, який власним прикладом надихнув тисячі офіцерів тоді ще совєтської армії стати на службу нової української держави.
Але це лише одна, хоч і дуже важлива сторінка його історії. Крім Морозова-міністра, є ще й Морозов – громадський діяч, письменник, дослідник, дипломат. Морозов й у відставці залишається діяльним, зануреним у щоденне життя України. Рано було б списувати його у відставку політичну, – такі люди завжди становлять інтелектуальний і суспільний капітал, особливо в країні, яка ще не створила політичної еліти, що мислила б державними категоріями, а не олігаехічно-клановими.
Спочатку я попросив генерала розповісти читачам „Свободи” про свій життєвий шлях. Він народився в 1944 році, понад 30 років перебував на військовій службі. За фахом – військовий летун, закінчив Харківське вище училище, Військово-повітряну академію, Вищу академію Генерального Штабу у Збройних Силах колишнього СРСР. Займав командні посади, продовжуючи літати. Командував ескадрилією, авіяційною частиною, дивізією, повітряною армією. У 1991 році був призначений першим міністром оборони незалежної України, перебував на цій посаді трохи більше двох років.
У січні 1994 року, з огляду на політичну ситуацію в Україні і певні власні принципи, добровільно пішов у відставку. До 1996 року займався громадською діяльністю як координатор демократичних партій, голова виборчого демократичного об’єднання „Україна”. Тричі робив спроби обиратися до парляменту. К. Морозов взяв участь у випрацюванні концепції евро-атлантичної інте‡рації України, зокрема її військово-політичної галузі. Протягом трьох з половиною років був радником посольства України до країн Бенелюксу в Брюселі, заступником голови української місії при НАТО. У 2000 році призначений послом України в Іслямській Республіці Іран. Перебував на цій посаді трохи більше року. У липні пішов у відставку і почав займатися питаннями українсько-европейської інте‡рації, зміцненням гарантій безпеки України.
Восени 2001 року приїхав на стажування у Школі управління імени Кенеді Гарвардського університету. Співпрацюючи з коле‡ами в Українському науковому інституті в Гарварді, продовжує досліджувати теми, над якими працював останні 5–7 років. Як старший дослідник в Школі ім. Кенеді, він бере участь в конференціях, політичних семінарах, колоквіюмах інших програмах, вдосконалює знання англійської мови, працює над новою редакцією своєї книжки „Above and Beyond”, яка заходами видавництва Українського наукового інституту Гарвардського університету вийшла англійською мовою у грудні 2000 року.
Розмова з К. Морозом велася про події останніх місяців і міжнародне становище України, українсько-російські взаємини, військове будівництво, українську мову у Збройних Силах, військову співпрацю із Заходом, трагічне знищення українською ракетою російського пасажирського літака, технічну залежність української армії від Росії та інші. Торкаючись недавнього зближення між Москвою і Вашін‡тоном, К. Морозов сказав, що не слід розглядати це як не‡ативний для України чинник.
Розширення зони порозуміння і зближення інтересів в Европі сприяє здійсненню українських плянів зміцнювати власну безпеку і незалежність. Покращення американсько-російських стосунків посилює потребу в стабільній Україні.
Українсько-російська військова співпраця, яка помітно пожвавилася останнім часом, на думку К. Мороза, загалом відповідає сучасним засадам добросусідських взаємин. Міністерства оборони обох країн підтримують між собою постійні контакти. Спільно використовуються деякі навчальні центри колишнього СССР, які сьогодні належать або Росії, або Україні. Водночас нерозв’язаними лишаються такі принципові питання, як базування Чорноморської фльоти Росії на території України, юридична підпорядкованість багатьох військових частин і територій, на яких вони розташовані, адміністрації Чорноморської фльоти Російської Федерації. Це питання, на думку К. Морозова, має постійно ставитися на порядок денний, а перебування російських військ на території України треба вважати явищем тимчасовим. Слід створювати політичні і дипломатичні умови для розв’язання цих протиріч.
Важливою також є проблема, пов’язана з тим, що в українських Збройних Силах більшість військової техніки, озброєнь, засобів управління, систем безпеки зберігання зброї залишилася ще з совєтських часів. Виробники цих засобів і техніки в основному успадковані Російською Федерацією. Україна має поступово зменшувати свою залежність в цій галузі.
Чи не найпершим завданням військового будівництва сьогодні генерал Морозов вважає докорінну реформу у Збройних Силах. Це питання слід розглядати в економічній площині, адже військова реформа – це надзвичайно коштовний процес. Щоб зменшити чисельність Збройних Сил, необхідно вирішити багато соціяльних проблем. Перехід на нову організаційну і штатну структуру, систему дисльокування, застосування нових принципів і плянів розгортання Збройних Сил, – все це потребує великих грошей. Сьогодні Збройні Сили фінансуються на недостаньому рівні.
Жодного року, починаючи з 1991-го, на фінансування армії, за оцінками Костянтина Мороза, не надавалося навіть близької до необхідної суми грошей. У 1992–93 роках вона фінансувалася на 30 відсотків від мінімально необхідного рівня. Часом ця цифра була ще нижчою. В таких умовах не може йтися про реформи. Збільшення військового бюджету є гострою необхідністю. Якщо цієї проблеми не буде вирішено найближчим часом, то процес занепаду Збройних Сил, застерігає К. Морозов, може стати незворотнім.
Серед позитивних аспектів розвитку Збройних Сил України К. Морозов назвав активну співпрацю України з НАТО, зокрема у вишколі військових кадрів. Чисельні програми цього типу передбачають стажування, тренування, спільні навчання представників українських Збройних Сил у підрозділах, штабах інших держав-членів НАТО. Тут США надають українським Збройним Силам велику допомогу: українські офіцери навчаються на території військових частин США та Европи. Сполучені Штати сприяють проведенню таких спільних навчань на двосторонній основі між Україною та іншими державами. Багато військо-навчальних заходів проведено разом із Збройними Силами Великої Британії. До цих програм залучені майже всі країни-члени НАТО. Існують також спільні програми із Збройними Силами нових членів НАТО, Польщі, Угорщини, Чехії, особливо у питаннях військової реформи як умови членства у НАТО, а також у межах програми „Партнерство заради миру”. Йде обмін досвідом у створенні військових підрозділів для спільних миротворчих операцій, здійснюються програми взаємосумісности військової техніки, озброєнь, систем управління та підготування персоналу. За десять років у таких програмах взяла участь велика кількість українських офіцерів. Це говорить про бажання багатьох країн надавати допомогу Україні, й про готовність самої України користатися досвідом інших у проведенні військових реформ на зразок західніх.
Особливе місце у розмові було відведено українській мові у Збройних Силах. К, Морозов, якому свого часу довелося самому вивчати українську мову, і який сьогодні, слід визнати, чудово володіє нею, висловив свою позицію однозначно – у політичному пляні остаточне впровадження української мови в Збройних Силах, випрацювання термінології та використання її як елементу патріотичного виховання є вкрай необхідними. Команду „До бою за батьківщину!” солдат має отримувати, а офіцер давати державною мовою.
На погляд К. Морозова, сьогодні не існує жодних проблем щодо можливостей оволодіння військовою термінологією, вироблення відповідних документів, навчальної літератури, документації, плянів. „При середньому бажанні будь-хто в українських Збройних Силах міг би оволодіти відповідним рівнем української мови, – сказав К. Морозов. – Ще в 1991–92 рр. багато офіцерів за дуже короткий час вийшли на рівень, який викликав просто повагу до цих людей. У них не існувало проблем через відсутність якихось технічних термінів. Питання термінології було вирішено і повністю забезпечено можливість оволодіння українською мовою ще у 1993 році фахівцями-українознавцями, істориками, літераторами, лін‡вістами, які були знайомі в загальному пляні із функціями Збройних Сил”. Сьогодні, на його думку, немає таких сфер діяльности Збройні Сили чи таких завдань, які потребували б використання виключно російської мови.
Стоїть також проблема про психологічне наставлення особового складу Збройних Сил до прийняття української мови. У реальному житті багато рішень щодо мови лишаються нереалізованими, багато офіцерів у штабах розмовляють винятково російською, багато документів й далі розробляються російською. Потрапивши до війська, новобранець із україномовної родини виявляється змушеним користуватися російською мовою. Він говорить з акцентом, стає об’єктом насміхання, ба навіть знущання, він намагається виправити себе, тренується, намагається говорити правильною російською мовою і, повернувшись додому, часто говорить вже тільки російською. Таке становище є поширеним по всій Україні, навіть у її західніх областях.
Ця ситуація, на думку Морозова, не пояснюється якоюсь змовою чи організованою політичною протидією українізації. Це просто послаблення, мовляв, хай воно саме собою йде, – мені буде простіше, будуть менше критикувати й контролювати. Крім усього, особливий приклад подають і цивільні установи – і в уряді, і в Верховній Раді, і в адміністрації Президента персонал використовує переважно російську мову. Це, природно, відбивається на інших, в тім числі і військових інституціях.
Я попросив генерала Морозова висловитися щодо трагедії, пов’язаної із знищенням російського пасажирського літака українською ракетою 4 жовтня 2001 року. Одразу після загибелі пасажирського літака як міністер оборони О. Кузьмук, так і Президент України Кучма заперечили причетність українських військ протиповітряної оборони до неї. Прем’єр А. Кінах такої причетности не виключив. Зрештою, під тиском фактів і зібраних доказів, Україна в особі її міністра оборони і Президента змушена була взяти на себе відповідальність.
Міністер оборони Кузьмук подав рапорт про відставку, Президент Кучма висловив дещо запізніле і для багатьох не дуже переконливе співчуття сім’ям загиблих, але все це не давало відповіді на низку серйозних запитань. Що діється в українських збройних силах? Лише за півтора року до того, 20 квітня 2000 року, українська ракета, випущена теж під час навчань, помилково влучила у житловий будинок у Броварах, що під Києвом, заподівши смерть трьом особам. Тоді військове керівництво теж спочатку відкидало причетність Збройних Сил до цього.
На думку генерала Морозова, випадок, пов’язаний із знищенням російського літака, говорить про те, що присутність на території України чужоземного військового угруповання, тобто Чорноморської фльоти Росії, завжди створювала серйозні проблеми, які час від часу загострюються, виливаються у критичні ситуації. Полігон, з якого було випущено ракету під час спільних навчань, підпорядкований Росії, – нагадує генерал. Друга проблема – технічна. Не таємниця, що і ця українська ракета, й багато інших були виготовлені ще в Совєтському Союзі. Вони не лише застарілі, а й перебувають на контролі Росії, тобто Росія є власником конструкторської документації та документації заводів-виробників. Маючи на озброєнні ці технічні засоби, Україна фактично не лише залежна, а й підпорядкована у цьому аспекті російським конструкторським бюро, організаціям, які займаються технічним супроводом, зберіганням та підтриманням ракет у боєздатному стані, ‡арантуванням безпеки їх використання. Якщо ракета знаходиться на озброєнні в Україні, то час від часу Україна отримує технічну документацію про проведення обов’язкових ре‡ляментарних робіт, заходів безпеки зберігання, технічних кроків при використанні ракети у навчальних цілях чи при бойовому застосуванні. Часто такі заходи здійснюються не українськими, а російськими бригадами, які виготовляли ракету.
Така залежність, на думку Костянтина Морозова, породжує багато проблем. Наприклад, коли документ від російського заводу-виробника ракет надсилається у частину російських Збройних Сил, він йде офіційними каналами з відповідними дорученнями про якість виконання. Інша річ, коли такий документ потрапляє в українську частину. Хоч виробник той самий, ракета та сама, але держава вже інша, і невідомо, як до такого документу поставляться в українській армії. Морозов вважає, що у принципі його слід сумлінно виконувати, але існують певні політичні перестороги. Тому питання в тому, як виконуються такі технічні вказівки і чи виконуються вони взагалі. Це стосується не лише ракет, а й системи вишколу особового складу, управління, організації навчань, оцінки готовности всіх ланок, які беруть участь в стрільбах. Армія, на думку К. Морозова, має бути незалежною, використовуючи власну техніку і озброєння, які або виготовлені в Україні, або ж закуплені Україною, з повним технічним, оперативним та організаційним забезпеченням.
К. Морозов звертає увагу й на несподіваний для багатьох політичний аспект цієї проблеми. Він вважає, що не існує підстав говорити про якусь цілеспрямованість знищення російського лайнера, але разом з тим не можна виключати можливости використання такої організаційно- технічної невідповідности ситуації у політичних цілях. Уже зараз, зауважує генерал, у пресі з’являються висловлювання, що для ‡арантій безпеки використання засобів протиповітряної оборони в навчальних цілях потрібно, мовляв, створювати спільні російсько-українські командні пункти, спільні чергові зміни оперативного складу, тобто фактично взяти під контролю українські Збройні Сили або окремі їх види чи роди.
Декому вигідно зберігати таку ситуацію і надалі, оскільки ці чисто технічні моменти допомагають вирішити політичну проблему: закріплюючи технічну залежність української армії від Росії, можна поступово привести до стану, коли українські спеціялісти будуть не здатні самостійно виконувати свої функції. Відтак, щоб у мирний час ‡арантувати безпеку своїм громадянам, Україна, застерігає К. Морозов, змушена буде піти на політичні рішення, не відповідні інтересам її незалежности. Тому, розв’язуючи на щоденній основі технічні проблеми у Збройних Силах, Україна крок за кроком вирішувала б і серйозну політичну проблему.
Коментуючи дії колишнього міністра оборони О. Кузьмука, пов’язані із трагедією 4 жовтня, К. Морозов пролив світло на психологію і мотиви поведінки у кризових ситуаціях найвищих урядовців у Києві. Він вважає О. Кузьмука високо підготовленим фахівцем, здібним офіцером і порядною людиною, яка опинилася у безвихідній ситуації. Міністер оборони, зауважив генерал Морозов, є керівником відомства, яке не формує ніякої власної політики. В цій ситуації перша позиція міністра оборони засновувалася на заявах і діях, які мали б відповідати державним інтересам. Генерал Морозов вважає, що О. Кузьмук захищав Україну. „Він не думав, що це буде настільки великим не‡ативом, що краще визнати відразу те, що ти знаєш, ніж продовжувати заперечувати причетність української ракети до загибелі лайнера. Сучасна українська система не далеко відійшла від совєтської, відтак перша реакція в такій кризовій ситуації – не визнати свою провину, друга – визнати її частково, а третя – піти у відставку, остаточно дискредитувавши себе”.
К. Морозов припускає, що у дійсності Кузьмук знав, – бо посадовець такого рівня не міг не знати, – про основні причини катастрофи. Однак він не міг говорити від себе особисто, як солдат. Він говорив так, як це було потрібно урядові. Звичайно, вже з перших фраз це звучало непереконливо, і не лише для фахівців, а й для людей, які можуть аналізувати події. У цій ситуації міністер оборони зробив спробу відкинути можливість української вини. Але він знав, що він робить це не у відповідності до своїх переконань. На думку К. Морозова, те, що Кузьмук знайшов у собі мужність подати у відставку із такої високої посади, свідчить про його гідність і честь. При цьому К. Морозов робить важливе застереження – така оцінка об‡рунтована лише за умови, що заяву про відставку О. Кузьмук подав Президентові набагато раніше, ніж про це стало відомо.
Відповідаючи на запитання про можливість повернення до політичної діяльности у майбутньому, Костянтин Морозов, сказав, що бачить себе інте‡рованим у політичне життя України і тепер. „Я тричі робив невдалі спроби бути обраним до парляменту, – розповідає Морозов. – Після того був певний період розчарувань. Потім знову державна служба. Цього разу довелося оволодівати новим напрямом і робити, як жартома казали друзі, нову кар’єру. Я прийшов у міністерство закордонних справ, як кажуть, з вулиці, раніше не працювавши в цій системі, став радником-посланником, потім надзвичайним і повноважним посланником України першої кляси, був заступником голови першої української місії при НАТО. Потім був призначений послом в такій надзвичайно важливій країні, як Іран.
Сьогодні генерал Морозов не має якихось стратегічних плянів отримати нову посаду. „Я використовую свій попередній досвід і продовжую займатися самовдосконаленням – сказав він на закінчення розмови. – У разі необхідности буду готовий взяти участь й долучитися до державних справ або на політичному рівні державної служби. Тепер я не беру участи у виборах до Верховної Ради, і на сьогодні це остаточне рішення”.
Юрій Шевчук
Kнижка генерала К. Морозова під назвою „Above and Beyond: From Soviet General to Ukrainian State Builder” була видана англійською мовою у 2000 р. заходами Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету. Тел.: (617) 496-8788. ЇЇ публікація стала можливою почасти завдяки щедрій фінансовій підтримці Олега та Ірени Цюків.