Загадкова книжка про Тимошенко:нове народження самвидаву?
01/29/2002 | Zorro
Нове народження самвидаву?
Так, мова цього разу вже не йде про звичні листівки, чи навіть брошури. Раніше цей вид поліграфічної продукції скромно натякав, що їхні автори не те, що дуже бояться влади, а так, злегка остерігаються, і тому воліють залишатися до певного часу невідомими. «Певний час» так ніколи і не наставав, а зміст цього новітнього українського самвидаву, простий і недвозначний, або легко знаходив свого споживача, або так само легко знаходив смітник, і на цьому все закінчувалося.
Схоже, ми входимо в нову добу, яка позначається не лише ускладненням публічних висловлювань, а і дедалі більшими інтригами, пов»язаними з поліграфією та авторськими правами. Останніми днями поки що нечисленне коло українських читачів дістало змогу ознайомитися з незвичним літературно-публіцистичним твором - книгою, де автор, ховаючись за псевдонімом Р.Лоза, розповідає від першої особи свої враження від одного з найзагадковіших сучасних українських політиків - Юлії Тимошенко. Інтриги додає ще й та обставина, що автор, роблячи не дуже вправні спроби пояснити, чому саме він обрав таку форму для викладу своїх думок, однак говорить, що остерігається переслідувань влади. Яких саме - припустити важко. Очевидно, йдеться про позбавлення престижного місця у якомусь виборчому списку, якщо вже говорити мовою «Р.Лози».
Можна з великою мірою імовірності зауважити - автор щосили намагається дорівнятися до суспільно-політичних масштабів героїні свого твору. То за рахунок всілякого підкреслення власних душевних переживань і розмірковувань, мовляв - і мені не сторонні високі емоції. То за рахунок важко стримуваної поблажливості: бачите-но, я крутий хлопець, і не таких видатних осіб бачив, розмовляю з нею на рівних, а те, що звертаюся "пані Юля" - ну то з чемності, розумієте... Словом, примазується як може.І справедлитвості ради треба зазначити - часом дуже навіть небезталанно у нього це вдається.
Очевидно, що ця книжка розрахована на дуже невибагливого читача, і тому автор вживає неймовірну кількість гіпербол, порівнянь та епітетів, які сьогодні зустрінеш хіба що в українських перекладах східних казок. З цим контрастують слова та висловлювання, які, безумовно, належать самій Тимошенко - достатньо різкі, часто ущипливі і безжальні, але досить послідовні і точні, якщо йдеться про дві справи - критику існуючої системи влади і рекомендації з її переосмислення та переобладнання. Таким чином, у цій книзі маємо два діаметрально протилежних тексти. Перший - тимошенківський, який читається з інтересом, бо, впізнаючи інтонацію, мимоволі чекаєш у наступній фразі щось на зразок з її радіодебатів з Медведчуком: “попийте водички”. Другий текст - авторський і, очевидно, ні для кого не буде секретом, що тут має місце геній Юрія Рогози, замаскований під стиль телепередач “Проти ночі”, коли секрету ніякого і немає, але за ознаками жанру його необхідно вигадати.
Трохи дивно, що ця книга з”явилася саме зараз. Вона не є передвиборчою агіткою, тому що не говорить нічого принципово нового з того, що Тимошенко не говорила б раніше, та й написана вона явно задовго до початку виборчої кампанії, хіба що якісь епізоди дописувалися згодом. Вона не є циклом аналітичних матеріалів за участю тієї самої Тимошенко, бо, як вже говорилося вище, вона звертається до невибагливого читача. Вона навряд чи принесла автору якісь серйозні дивіденди, бо за обсягом це швидше товста брошюра.
Швидше за все має місце непередбачуваний збіг різних обставин, при яких справді варте уваги - це підбірка цікавих та оригінальних фото Юлії Тимошенко, її родини та друзів. І достатньо чесно і переконливо відтворений емоційний фон, з яким ця дивна жінка-політик увійшла в український соціум, нікого не залишивши в ньому байдужим до себе. На це натякає і обкладинка книжки: половина обличчя героїні - негатив, половина - позитив. Старше покоління інтелектуалів може згадати з цього приводу скульптуру-погруддя Хрущова, яку виготовив тепер всесвітньо відомий, а тоді просто художник-дисидент Ернст Нєізвєстний: половина погруддя з білого мармуру, половина - з чорного. Це символізувало право громадян самим обирати, як вони оцінюють конкретну історичну постать - як позитивну, чи як негативну. Очевидно, це звернення адресоване і читачеві книжки “НЕвыполненный заказ”. Саме так називається твір об”ємом в 95 сторінок, “скромно” підписаний в авторській післямові ініціалами Ю.Р. Що ж, першого квітня побачимо, яку зі сторін особистості Юлії Тимошенко оберуть читачі цієї книжки.
Л.Роза:)
Так, мова цього разу вже не йде про звичні листівки, чи навіть брошури. Раніше цей вид поліграфічної продукції скромно натякав, що їхні автори не те, що дуже бояться влади, а так, злегка остерігаються, і тому воліють залишатися до певного часу невідомими. «Певний час» так ніколи і не наставав, а зміст цього новітнього українського самвидаву, простий і недвозначний, або легко знаходив свого споживача, або так само легко знаходив смітник, і на цьому все закінчувалося.
Схоже, ми входимо в нову добу, яка позначається не лише ускладненням публічних висловлювань, а і дедалі більшими інтригами, пов»язаними з поліграфією та авторськими правами. Останніми днями поки що нечисленне коло українських читачів дістало змогу ознайомитися з незвичним літературно-публіцистичним твором - книгою, де автор, ховаючись за псевдонімом Р.Лоза, розповідає від першої особи свої враження від одного з найзагадковіших сучасних українських політиків - Юлії Тимошенко. Інтриги додає ще й та обставина, що автор, роблячи не дуже вправні спроби пояснити, чому саме він обрав таку форму для викладу своїх думок, однак говорить, що остерігається переслідувань влади. Яких саме - припустити важко. Очевидно, йдеться про позбавлення престижного місця у якомусь виборчому списку, якщо вже говорити мовою «Р.Лози».
Можна з великою мірою імовірності зауважити - автор щосили намагається дорівнятися до суспільно-політичних масштабів героїні свого твору. То за рахунок всілякого підкреслення власних душевних переживань і розмірковувань, мовляв - і мені не сторонні високі емоції. То за рахунок важко стримуваної поблажливості: бачите-но, я крутий хлопець, і не таких видатних осіб бачив, розмовляю з нею на рівних, а те, що звертаюся "пані Юля" - ну то з чемності, розумієте... Словом, примазується як може.І справедлитвості ради треба зазначити - часом дуже навіть небезталанно у нього це вдається.
Очевидно, що ця книжка розрахована на дуже невибагливого читача, і тому автор вживає неймовірну кількість гіпербол, порівнянь та епітетів, які сьогодні зустрінеш хіба що в українських перекладах східних казок. З цим контрастують слова та висловлювання, які, безумовно, належать самій Тимошенко - достатньо різкі, часто ущипливі і безжальні, але досить послідовні і точні, якщо йдеться про дві справи - критику існуючої системи влади і рекомендації з її переосмислення та переобладнання. Таким чином, у цій книзі маємо два діаметрально протилежних тексти. Перший - тимошенківський, який читається з інтересом, бо, впізнаючи інтонацію, мимоволі чекаєш у наступній фразі щось на зразок з її радіодебатів з Медведчуком: “попийте водички”. Другий текст - авторський і, очевидно, ні для кого не буде секретом, що тут має місце геній Юрія Рогози, замаскований під стиль телепередач “Проти ночі”, коли секрету ніякого і немає, але за ознаками жанру його необхідно вигадати.
Трохи дивно, що ця книга з”явилася саме зараз. Вона не є передвиборчою агіткою, тому що не говорить нічого принципово нового з того, що Тимошенко не говорила б раніше, та й написана вона явно задовго до початку виборчої кампанії, хіба що якісь епізоди дописувалися згодом. Вона не є циклом аналітичних матеріалів за участю тієї самої Тимошенко, бо, як вже говорилося вище, вона звертається до невибагливого читача. Вона навряд чи принесла автору якісь серйозні дивіденди, бо за обсягом це швидше товста брошюра.
Швидше за все має місце непередбачуваний збіг різних обставин, при яких справді варте уваги - це підбірка цікавих та оригінальних фото Юлії Тимошенко, її родини та друзів. І достатньо чесно і переконливо відтворений емоційний фон, з яким ця дивна жінка-політик увійшла в український соціум, нікого не залишивши в ньому байдужим до себе. На це натякає і обкладинка книжки: половина обличчя героїні - негатив, половина - позитив. Старше покоління інтелектуалів може згадати з цього приводу скульптуру-погруддя Хрущова, яку виготовив тепер всесвітньо відомий, а тоді просто художник-дисидент Ернст Нєізвєстний: половина погруддя з білого мармуру, половина - з чорного. Це символізувало право громадян самим обирати, як вони оцінюють конкретну історичну постать - як позитивну, чи як негативну. Очевидно, це звернення адресоване і читачеві книжки “НЕвыполненный заказ”. Саме так називається твір об”ємом в 95 сторінок, “скромно” підписаний в авторській післямові ініціалами Ю.Р. Що ж, першого квітня побачимо, яку зі сторін особистості Юлії Тимошенко оберуть читачі цієї книжки.
Л.Роза:)
Відповіді
2002.01.30 | Спостерігач
День рождения автора, или Буржуйка
http://www.obkom.net/const-htm/mat.php?ar_id=1134День рождения автора, или Буржуйка
Пошлая книга о Юлии Тимошенко, написанная "автором популярнейших телепрограмм и телесериалов".
Евгений Косячков, Киев [17:53/27.01]
Достаточно пикантным путем в руки "обкома" попал уже готовый экземпляр книги, которая со дня на день поступит на прилавки указанным тиражом полмиллиона штук. Книга представляет собой исполненную офсетным способом брошюру формата А-5, насчитывает 95 страниц и 14 черно-белых фотоиллюстраций. Обложку украшает "переполовиненный" по линии носа (слева – позитив, справа - негатив) портрет Юлии Тимошенко. Называется книга "Невыполненный заказ", Киев, 2002. Автор…
Собственно, автор (не столько в смысле реальный писатель, а как субъект текста в бахтиновском понимании) и представляет интерес. Удивительный субъект, я вам скажу!
По сути, вся книга - это митинг на даче. Юлия Владимировна в непринужденной домашней атмосфере рассказывает о себе, о жизни, о политике. Ничего интересного, ничего нового. Набор интервью с разбивкой по главам с идиотскими названиями (например, "Любовь", "Так просто", "Сильная рука", "Тайком", "А пани Юля продолжала"). Хорошие слова о Морозе. Гневные - о Кучме. Мечты о народном трибунале и народном счастье. И жалостливые слова о Ющенко. Вообще-то, ничто так не угрожает имиджу нашего Мессии, как забота о нем, ранимом, со стороны бывшей подчиненной по Кабмину. Куда там джангировским "мультикам"! Когда Юлия Владимировна говорит с симпатией о Ющенко, к нему проникаешься то ли жалостью, то иронией, переходящей в сарказм. Такое впечатление, что о сироте бездомном добрая тетенька печется, вот-вот из уст ее раздадутся советы законной супруге Виктора Андреевича, продиктованные (разумеется) исключительно заботой о подрастающем лидере нации, например: "А витаминчиков Витеньке давали? А как ему спалось? Не забыл шапку надеть? Враги ж его как обижают! А он у нас такой рассеянный..." И т.п. В общем, сами прочтете.
Мы - об авторе, "протопит" которого не скрывается, хотя вроде бы усердно маскируется. Этакий само-ПиАр. Фабула книги проста. Некий "олигарх" заказал автору грязную книге о другом "олигархе" – Юле, как чаще всего ее автор и величает. Предложен аванс, оговорен гонорар и план действий: втереться в доверие к Юле, "развести" ее на откровенность – а потом изобличить на основании полученных сведений. Автор согласился, но потом случилось чудо! Он встретил Юлю - и прозрел, и переродился, и на пачку баксов ему уже плевать, как и на "богатого и могущественного" олигарха. И книга в итоге получилась прямо противоположной направленности.
"Псевд" автора Р. Лоза. Почему псевдоним, вы спросите? Да потому, что автор об этом сам и спешит сообщить! На обложке книги говорится: "Эту книгу под псевдонимом Р. Лоза написал известный журналист, телеведущий и писатель, автор популярнейших телепрограмм и телесериалов, чье творчество знают все (!!! – "обком") не только в Украине, но и далеко за ее пределами. Он не поставил свою фамилию на обложке, опасаясь преследований со стороны существующей в Украине власти". Так и написано, честное слово, белым по черному!
То есть, как пинком в камертон задан изначально уровень потрясающей пошлятины – и отдадим должное автору, выбранному курсу он остался верен на протяжении всего текста. Правда, "существующей власти" он не очень боится – столько о себе наговорил, а в "Послесловии автора" пишет следующее: "Пани Юля! Не знаю, поможет ли Вам хоть чем-нибудь эта книга – сбивчивая и странная, но я писал ее с нежностью и надеждой! Храни Вас Господь!" И подпись – "Ю.Р.".
А открывает книгу удивительный пассаж – жалоба на моду заказывать книги об олигархах (лживые, разумеется) самими олигархами и привлекать для этого не только отечественных, но и зарубежных авторов. Пожалуй, самое искреннее место во всем тексте, неподдельная такая обида звучит. (Мы как-то упоминали о проекте сочинения книги про губернатора Януковича, которую тоже будет писать "варяг", что просто потрясло донецких литераторов, решивших в отместку написать в прозе об Ахметове).
В общем, не Шекспир, и вопрос у нас не об авторстве "Гамлета". Есть в подчинении у г-на Рабиновича, о котором немец книгу "Олигарх" придумал, такие "орлы" в подчинении, талантливые во всем и сразу - сериалы, книги, телепрограммы и пр. Но вот только сам Рабинович про себя, великого, им что-то книгу писать не доверил.
Но вернемся к тексту. Цитировать его можно до бесконечности, надрываясь от хохота. Устроить такой сеанс саморазоблачение – и не понимать что не "король" (ну королеву, то есть "принцессу" в таком виде изображать и не предполагалось), а ты сам "голый"!
Мы бы с удовольствием пересказали, как автору противно пить с олигархами коньяк на 200 долларов за бутылку и делить с ними их забавы, какой у него дорогой одеколон и "душистый Кэмел", какие он задавал вопросы и как реагировал на ответы. Но опасаемся, что это помешает коммерческому успеху издания (а уж политическую эффективность этого труда просто не беремся предсказать). Поэтому, наступив на горло чужой музе, ограничимся минимумом.
Итак, автор направляется к Тимошенко сделать предложение (глава "В логове"), при этом он еще во власти своего коварного замысла – "уделать Юлю". Дальше – цитаты.
Собираясь в офис "украинской принцессы", я чувствовал себя чуть ли не Джеймсом Бондом, отважным агентом, который с неотразимой полуулыбочкой готовится к проникновению во вражеский бункер…
Услужливое писательское воображение тут же дорисовало картинку: я, избитый и истекающий кровью, прикован в трубе в душном подвале, один из "качков", схватив меня за волосы, мощно, до хруста, запрокидывает мое лицо, и олигарх Юлия Тимошенко, ничуть не смущенная видом крови, с интересом вглядывается в мои потемневшие от боли зрачки, выпуская в них дым дорогой тонкой иностранной сигаретки.
Понятно, что загодя напридумывав такую ерунду, автор Р. Лоза потом всему в офисе у Тимошенко удивляется – и люди нормальные, и обстановка - не бункер, и Юля дым в лицо не пускает. Тут, видимо, и завязалось то глубокое чувство уважения к "принцессе", которое и переродило в итоге автора (впрочем, судя по результатам его труда, это тот самый случай, когда на ум приходит поговорка о горбатом и могиле).
Дальше - все то же самолюбование "Бонда". После этой встречи, заручившись согласием Тимошенко стать героиней его книги, Р. Лоза он набирает вопросы на домашнем "компе", распечатывает, выучивает их наизусть (!) и… спускает в унитаз. При этом пишет: "Так поступил бы каждый нормальный супермен". Коллеги-журналисты, вот как надо готовиться к интервью! Хотя, прямо скажем, зря он бумажку выкинул в унитаз – ее отсутствие заметно сказалось на его вопросах к Юле.
И вот через несколько дней он едет к ней на дачу (диалог-допрос юлиного "водилы" опускаем с особой жалостью – это что-то! Это вам не сказка о злодее Кудле! Это реализм офигенный). И о чем же думает Р. Лоза-"Бонд"? Цитата:
"Там они меня и грохнут. Дача… Ясное дело! Место глухое, ночь. (пардон, конечно, но вроде бы не "поужинать" вас, милейший, дама пригласила – "обком") Собаки на луну воют… Грохнут и прикопают! Чтобы не повадно было книжки неправильные писать. На пару с муженьком или еще с кем…"
Разговаривая с Юлей уже на даче, Р. Лоза по-прежнему ощущает себя обделавшимся "Бондом":
(Юля говорит): "Любовь к родным людям помогает пережить любые лишения. Спасибо маме, я навсегда поняла это, и, когда вышла замуж, нас с мужем тоже выручала именно любовь".
При упоминании мужа я поднапрягся – услужливая память прокрутила в мозгу его облик из уголовной хроники теленовостей – худой, мутно-шальные, как у Богуна из польского фильма, глаза… Интересно, где он сейчас – может, с топором в руках подслушивает под дверью? От этого предположения стало как-то невесело
Я думаю, что читатель "обкома" уже оценил и стиль, и уровень развития личности Р. Лозы. Степень его политической наивности, проявляющийся по ходу написания книги, комментировать нет сил.
Напоследок – о так называемых художественных достоинствах. Монологи Юли прерываются авторскими ремарками. Он даже внешность ее пытается описать так, как будто госпожу Тимошенко никто ни по телевизору, ни живьем не видел. Цвет ее глаз он определяет как "каштановые" (ну хоть не "гнедые" – и на том спасибо). Но, решив, что прилагательного "каштановые" слишком много накопилось в тексте, ближе к финалу повествования Р. Лоза от эпитета прибегает к метафоре. Получается здорово:
Она подняла глаза-каштаны
Уж не с асфальта ли, уважаемый автор, "чье творчество знают"?
В общем, Р. Лоза переродился, побывав несколько раз на даче у Тимошенко.
Но вот что интересно. Кто все-таки заплатили ему и за печать книги? Если "олигарх" – то тогда замысел оправдан хотя бы коварством. Если Тимошенко – то зря. Юлия Владимировна, Вы этот текст читали на завершающей стадии "творческого процесса"? Если нет, то когда над Вами будут смеяться по всей стране, не забудьте, что есть такое понятие как "грязные технологии". Вот на это и упирайте, мол, не знаю я никакого Р. Лозу – и Рабиновича не забудьте помянуть.
2002.01.30 | V.
Re: Загадкова книжка про Тимошенко:нове народження самвидаву?
Zorro чи просто М. невже все, що я буду приносити у штаб від Ю.В. буде оприлюднюватися в цьому сайті??????????????????????????????