Між „bitter“ і „sweet“
02/01/2002 | Максим’як
Між „bitter“ і „sweet“ Р. Л. Хомяк
газета „Svoboda” № 5.
КИЇВ. – Bittersweet. Гіркувато-солодкий, а може – солодко-гіркий? Це – про четвертий тиждень першого місяця 2002 року. Точніше – про фільтрат американсько-українських стосунків саме в тому тижні, який на українських календарях починався 21 січня, а на американських – 20-го.
Пригадався січень 1994 року, коли США тиснули на Україну з усіх можливих кінців – прямо й через посередників – щоб Україна позбулася своєї ядерної зброї, коли сам Президент Клінтон прилетів на пару годин в Україну щоб зустрітись з Президентом Леонідом Кравчуком просто на Бориспільському летовищі. Тоді, як і тепер, залишалося не цілих три місяці до виборів Верховної Ради.
В результаті Україна дістала свою тристоронню угоду, ґарантії безпеки від держав, вирішила позбутися боєголовок, порізати заржавілі ракети на брухт, – і стосунки між Америкою й Україною набрали характеру нескінченного „медового місяця“ (ну, з короткими зиґзаґами).
Січень, 2002 рік: в понеділок, 21 січня, у Київській філармонії Сполучені Штати святково відзначають десяту річницю своєї дипломатичної присутности в Києві. В середу, 23 січня, США накладають серйозні торговельні санкції на українські вироби – джерело доходу країни, місць трудовлаштування, себто „джобс“.
А ще через день Україна припиняє імпорт американської курятини, знаної в народі як „ніжки Буша“, бо вони вперше з’явились тут, коли президентом США був Джордж Буш-старший – той, який з таким болем серця і сумнівами 25 грудня 1991 погодився на дипломатичне визнання України. Американська курятина – вважає Україна – начинена якимись антибіотиками, які Україні не подобаються. Що це – торговельна війна після восьмилітнього кохання? Ні, ні, ні. Ні в якому разі – запевняють (не зовсім переконливо) дипломати обох країн.
Про застосування американських торговельних санкцій йшли розмови вже два роки. В Україні виробляють неліцензовані, дешеві компактні диски, які, на думку американських експертів, відбирають дохід – 200 мільйонів долярів – від американських виробників звукозаписів і комп’ютерних програм. Але чи тільки в Україні займаються електронним піратством? Болгарія й Росія також є на списках того роду піратства. А Шрі Ланка з перших років доби персональних комп’ютерів вела перед у піратстві програмних забезпечень.
Сполучені Штати два роки наполягали на тому, щоб Верховна Рада прийняла ефективні закони проти піратського виробництва компактних дисків і погрожувала торговельними санкціями. Але серед українських законодавців є захисники інтересів виробників так компактних дисків, як і виробників сталі і текстильних продуктів (тих елегантних і дешевих плащів, курток і спідниць з етикетою „Made in Ukraine“). Законопроєкти у справі дисків або не діставали досить голосів, або ті законопроєкти були в такій мірі „беззубими“, які, на думку Америки, не припинять піратства. І торговельні санкції набули обертів.
Американські дипломати у Києві вияснюють свою позицію; уряд України висуває цифри в мільйонах долярів, які не дійдуть до економіки України у висліді санкцій. Але насправді дуже малий відсоток населення України розуміється на тонкощах піратських дисків і торговельних аспектів української економіки. Що зовсім ясно працівникам швейних і сталеливарних фабрик, то це те, що вони тяжко працювали, реґулярно діставали платню, а тепер знову їх чекає безробіття. А в цих галузях промисловости затруднено значно більше людей, ніж у виробництві компактних дисків. Через тиждень-два виробники компактних дисків можуть перевезти своє обладнання до Молдови, або розширити виробництво в Росії й Болгарії. (Тут варто не забувати, що закон, який нарешті прийняла Верховна Рада і який у найбільшій мірі зближений до бажань США, не покриває піратських дисків, які йдуть через Україну транзитом. Таким чином українські митники не мусітимуть конфісковувати того роду вироби, які котяться з Росії в Італію, наприклад.)
Тим часом, незважаючи на неминучість санкцій, Амбасада США у Києві гідно відзначила свою десяту річницю, в присутності усіх чотирьох гілок влади (четверта – преса – була, мабуть, найчисельніше представлена). На концерті й прийнятті у філармонії були також культурні діячі і немала кількість українців, які побували в Америці на програмах академічного обміну (усіх таких в Україні вже 25 тисяч осіб).
Ностальгійних спогадів не бракувало на святі. Серед гостей, найвищим членом уряду був Анатолій Зленко – теперішний і тодішний міністер закордонних справ. Шарже д’афер амбасади Марія Йованович (заступаючи амбасадора Карлоса Паскуаля, який терміново виїхав до США) подарувала міністрові побільшене фото, зняте 26 січня 1992 року, на якому зображений тодішний шарже Джон Ґандерсон – як він передає Зленкові дипломатичну ноту у справі відкриття посольства.
(Фактично діючий американський консулят поселився в колишньому будинку Шевченківського районного комітету Компартії України у Києві вже 22 січня, а 26-го будинок формально став амбасадою. І тут елемент ностальгії: 22 січня – довголітня „діяспорна“ історична дата! – саме цього року стало державним святом України, як річниця злуки Української Народної Республіки і Західньо-Української Народної Республіки 1919 року) Міністер Зленко з ностальгією згадував відкриття американської амбасади, як незабутній у його житті час. Визнання України Сполученими Штатами „важко переоцінити“, казав він, бо після цього „по світі пішла хвиля визнань України“. Він також згадав американську допомогу для участи України у космічній програмі „Морський старт“, політ українського астронавта на американському космічному поромі, американське прочищення шляхів для України до НАТО, Світового банку й Міжнародного валютного фонду, та закликав не забувати про ‡арантію безпеки України великодержавами, яку організували США в заміну за відмову України від ядерної зброї. Про торговельні санкції він не говорив, зате доводив, що українсько-американські стосунки не погіршились, а тільки перейшли у нову стадію. Він зацитував Президента Лінкольна про те що „у новій ситуації треба думати по-новому; бути на рівні сьогодення“. Зрештою, сьогодні США є найбільшим закордонним інвестором в Україні – помимо різних заходів, запевнень і обіцянок навіть таких близьких країн, як Росія. А концерт того вечора був на рівні ювілею: грала Національна Заслужена симфонічна оркестра України з її висококлясними музикантами. Дири‡ував Дейвид Андре з Каліфорнії, який вже десять років виступає по світі як представник американської музики. Солістом був американський віртуоз-трубач Мартін Берінбаум, звукозаписи якого є у колекції Білого Дому. Вони грали „американу“: Бернстайна, Шофілда, Борткевича, Ґрофі і на наддаток — Джона Філіпа Сузу. Лінкольнове і Зленкове „думання по-новому“ вже просякає на поверхню в Україні. Коментатори звертають увагу на те, що Америка, переживаючи економічний спад, воліє мати менше закордонної кокуренції, і тому торговельні санкції проти України поліпшать настрій американських виробників сталі і текстилів. Але це також змусить українських виробників активніше зайнятись маркетинґом – пошуком нових ринків для своєї продукції, в тому числі і в Україні. У відміну від куроводів штату Аркансо і півострова Делмарва, українські птахофермари з вдоволенням потирають руки, бо протягом десяти років вони навчились вирощувати і пакувати курятину „по-американськи“, і за відсутности імпортованих „ніжок Буша“ зможуть пропхати більше своїх виробів на український ринок.
Торговельні війни, як і будь-які війни, не бажані. Але вони, мабуть, неминучі. Десь чверть століття тому між близькими союзниками Америкою й Італією точилась торговельна війна, яку називали „паста-цитрус вор“: США бльокували імпорт італійських макаронних продуктів, бо Італія бльокувала імпорт американських помаранчів і ‡рейпфрутів. Американські любителі справжньої італійської „пасти“ купували її все одно, хоч за вищими цінами. Згодом війна припинилась. Американсько-китайська угода про текстильні вироби – один з найбільших комплексних торговельних документів в історії. Вона забрала декілька років переговорів. А що вже говорити про „Нафту“ – угоду про північно-американську вільну торгівлю, яка донині має завзятих ворогів і таких же прихильників. все таки тяжко позбутися почуття, що Україну „смикають“, а Україна – дає себе „смикати“. Bittersweet...
газета „Svoboda” № 5.
КИЇВ. – Bittersweet. Гіркувато-солодкий, а може – солодко-гіркий? Це – про четвертий тиждень першого місяця 2002 року. Точніше – про фільтрат американсько-українських стосунків саме в тому тижні, який на українських календарях починався 21 січня, а на американських – 20-го.
Пригадався січень 1994 року, коли США тиснули на Україну з усіх можливих кінців – прямо й через посередників – щоб Україна позбулася своєї ядерної зброї, коли сам Президент Клінтон прилетів на пару годин в Україну щоб зустрітись з Президентом Леонідом Кравчуком просто на Бориспільському летовищі. Тоді, як і тепер, залишалося не цілих три місяці до виборів Верховної Ради.
В результаті Україна дістала свою тристоронню угоду, ґарантії безпеки від держав, вирішила позбутися боєголовок, порізати заржавілі ракети на брухт, – і стосунки між Америкою й Україною набрали характеру нескінченного „медового місяця“ (ну, з короткими зиґзаґами).
Січень, 2002 рік: в понеділок, 21 січня, у Київській філармонії Сполучені Штати святково відзначають десяту річницю своєї дипломатичної присутности в Києві. В середу, 23 січня, США накладають серйозні торговельні санкції на українські вироби – джерело доходу країни, місць трудовлаштування, себто „джобс“.
А ще через день Україна припиняє імпорт американської курятини, знаної в народі як „ніжки Буша“, бо вони вперше з’явились тут, коли президентом США був Джордж Буш-старший – той, який з таким болем серця і сумнівами 25 грудня 1991 погодився на дипломатичне визнання України. Американська курятина – вважає Україна – начинена якимись антибіотиками, які Україні не подобаються. Що це – торговельна війна після восьмилітнього кохання? Ні, ні, ні. Ні в якому разі – запевняють (не зовсім переконливо) дипломати обох країн.
Про застосування американських торговельних санкцій йшли розмови вже два роки. В Україні виробляють неліцензовані, дешеві компактні диски, які, на думку американських експертів, відбирають дохід – 200 мільйонів долярів – від американських виробників звукозаписів і комп’ютерних програм. Але чи тільки в Україні займаються електронним піратством? Болгарія й Росія також є на списках того роду піратства. А Шрі Ланка з перших років доби персональних комп’ютерів вела перед у піратстві програмних забезпечень.
Сполучені Штати два роки наполягали на тому, щоб Верховна Рада прийняла ефективні закони проти піратського виробництва компактних дисків і погрожувала торговельними санкціями. Але серед українських законодавців є захисники інтересів виробників так компактних дисків, як і виробників сталі і текстильних продуктів (тих елегантних і дешевих плащів, курток і спідниць з етикетою „Made in Ukraine“). Законопроєкти у справі дисків або не діставали досить голосів, або ті законопроєкти були в такій мірі „беззубими“, які, на думку Америки, не припинять піратства. І торговельні санкції набули обертів.
Американські дипломати у Києві вияснюють свою позицію; уряд України висуває цифри в мільйонах долярів, які не дійдуть до економіки України у висліді санкцій. Але насправді дуже малий відсоток населення України розуміється на тонкощах піратських дисків і торговельних аспектів української економіки. Що зовсім ясно працівникам швейних і сталеливарних фабрик, то це те, що вони тяжко працювали, реґулярно діставали платню, а тепер знову їх чекає безробіття. А в цих галузях промисловости затруднено значно більше людей, ніж у виробництві компактних дисків. Через тиждень-два виробники компактних дисків можуть перевезти своє обладнання до Молдови, або розширити виробництво в Росії й Болгарії. (Тут варто не забувати, що закон, який нарешті прийняла Верховна Рада і який у найбільшій мірі зближений до бажань США, не покриває піратських дисків, які йдуть через Україну транзитом. Таким чином українські митники не мусітимуть конфісковувати того роду вироби, які котяться з Росії в Італію, наприклад.)
Тим часом, незважаючи на неминучість санкцій, Амбасада США у Києві гідно відзначила свою десяту річницю, в присутності усіх чотирьох гілок влади (четверта – преса – була, мабуть, найчисельніше представлена). На концерті й прийнятті у філармонії були також культурні діячі і немала кількість українців, які побували в Америці на програмах академічного обміну (усіх таких в Україні вже 25 тисяч осіб).
Ностальгійних спогадів не бракувало на святі. Серед гостей, найвищим членом уряду був Анатолій Зленко – теперішний і тодішний міністер закордонних справ. Шарже д’афер амбасади Марія Йованович (заступаючи амбасадора Карлоса Паскуаля, який терміново виїхав до США) подарувала міністрові побільшене фото, зняте 26 січня 1992 року, на якому зображений тодішний шарже Джон Ґандерсон – як він передає Зленкові дипломатичну ноту у справі відкриття посольства.
(Фактично діючий американський консулят поселився в колишньому будинку Шевченківського районного комітету Компартії України у Києві вже 22 січня, а 26-го будинок формально став амбасадою. І тут елемент ностальгії: 22 січня – довголітня „діяспорна“ історична дата! – саме цього року стало державним святом України, як річниця злуки Української Народної Республіки і Західньо-Української Народної Республіки 1919 року) Міністер Зленко з ностальгією згадував відкриття американської амбасади, як незабутній у його житті час. Визнання України Сполученими Штатами „важко переоцінити“, казав він, бо після цього „по світі пішла хвиля визнань України“. Він також згадав американську допомогу для участи України у космічній програмі „Морський старт“, політ українського астронавта на американському космічному поромі, американське прочищення шляхів для України до НАТО, Світового банку й Міжнародного валютного фонду, та закликав не забувати про ‡арантію безпеки України великодержавами, яку організували США в заміну за відмову України від ядерної зброї. Про торговельні санкції він не говорив, зате доводив, що українсько-американські стосунки не погіршились, а тільки перейшли у нову стадію. Він зацитував Президента Лінкольна про те що „у новій ситуації треба думати по-новому; бути на рівні сьогодення“. Зрештою, сьогодні США є найбільшим закордонним інвестором в Україні – помимо різних заходів, запевнень і обіцянок навіть таких близьких країн, як Росія. А концерт того вечора був на рівні ювілею: грала Національна Заслужена симфонічна оркестра України з її висококлясними музикантами. Дири‡ував Дейвид Андре з Каліфорнії, який вже десять років виступає по світі як представник американської музики. Солістом був американський віртуоз-трубач Мартін Берінбаум, звукозаписи якого є у колекції Білого Дому. Вони грали „американу“: Бернстайна, Шофілда, Борткевича, Ґрофі і на наддаток — Джона Філіпа Сузу. Лінкольнове і Зленкове „думання по-новому“ вже просякає на поверхню в Україні. Коментатори звертають увагу на те, що Америка, переживаючи економічний спад, воліє мати менше закордонної кокуренції, і тому торговельні санкції проти України поліпшать настрій американських виробників сталі і текстилів. Але це також змусить українських виробників активніше зайнятись маркетинґом – пошуком нових ринків для своєї продукції, в тому числі і в Україні. У відміну від куроводів штату Аркансо і півострова Делмарва, українські птахофермари з вдоволенням потирають руки, бо протягом десяти років вони навчились вирощувати і пакувати курятину „по-американськи“, і за відсутности імпортованих „ніжок Буша“ зможуть пропхати більше своїх виробів на український ринок.
Торговельні війни, як і будь-які війни, не бажані. Але вони, мабуть, неминучі. Десь чверть століття тому між близькими союзниками Америкою й Італією точилась торговельна війна, яку називали „паста-цитрус вор“: США бльокували імпорт італійських макаронних продуктів, бо Італія бльокувала імпорт американських помаранчів і ‡рейпфрутів. Американські любителі справжньої італійської „пасти“ купували її все одно, хоч за вищими цінами. Згодом війна припинилась. Американсько-китайська угода про текстильні вироби – один з найбільших комплексних торговельних документів в історії. Вона забрала декілька років переговорів. А що вже говорити про „Нафту“ – угоду про північно-американську вільну торгівлю, яка донині має завзятих ворогів і таких же прихильників. все таки тяжко позбутися почуття, що Україну „смикають“, а Україна – дає себе „смикати“. Bittersweet...