02/04/2002 | Ігор Пилипчук

РОСІЙСЬКА ЗБРОЯ – РУШІЙНА СИЛА КАВКАЗЬКОЇ ВІЙНИ

Віталій ЧЕЧИЛО
“Ядерна бомба бідних”...

Утримання повстанських формувань потребує неконтрольованого джерела фінансування. З легкої руки Голови Мао такими стали наркотики – “ядерна бомба бідних”. Наркодолари дають змогу купувати зброю, вербувати прихильників, проте гроші повстанцями добуваються самостійно. Після розпаду СРСР жоден генеральний штаб, жодне розвідувальне відомство в світі не спроможне наповнити цю безодню.
Класична копія латиноамериканського зразка в СНД неможлива, оскільки для цього немає ресурсів. Навіть у регіонах, де традиційно вирощують наркокультури (коноплю в Чуйській долині, мак на Памірі, Ала-Тау, Тянь-Шані), ці ресурси, як правило, експлуатуються державою, а вона перебуває поза конкуренцією. Винищуючи повстанців, уряди Середньої Азії таким чином ліквідовують своїх конкурентів. Коли урядові війська Таджикистану відрізали Нагірний Бадакшан з його опійним маком, опозиції нічого не залишалось, як негайно спробувати вдертися до Киргизії з її не менш легендарними "червоними маками Іссик-Куля”. Лише присутність російських військ рятує таджицьку опозицію від остаточного винищення урядовими військами. 101-а російська дивізія фактично с перевалом у торгівлі зброєю з Афганістаном. Опозиція виконує в цій комбінації функцію посередника, буфера й хлопчика для биття, а також демонструє демократію в азійській країні.

“Конвертована валюта бідних”
Перефразовуючи Голову Мао, зброя є “конвертованою валютою бідних”. В гарячих точках вигідніше здійснювати виплати чи кредитування зброєю, а не грошима. По-перше, – зброя конвертується в будь-яку валюту. По-друге, – в основного платника – армії – далеко більше зброї, аніж готівки. По-третє, – значно зменшується ризик нецільового використання “кредитів”. Спробуйте збути партію зброї поза зоною конфлікту. Спочатку зброю ще потрібно вивезти із зони бойових дій. Деякою мірою функцію Бсн Ладена на Кавказі виконує пан Путін, який наповнює регіон зброєю.
На відміну від легендарного “золотого Трикутника” на кордоні Бірми й Таїланду, в Чечню та Дагестан гроші необхідно вкладати. Тут в руках бойовиків немає жодних ресурсів, окрім низькоякісного бензину з домішками газоліну та гасу чи низькосортних конопель. Розглянемо, наприклад, джерела фінансування бойовиків Гілаєва. Це торгівля нафтопродуктами, і до війни 1993–94 рр. вона становила основний предмет занять Гілаєва, на той час бізнесмена та рекетира середньої руки. Придбані таким чином гроші він вкладав у підготовку й утримання групи бойовиків чисельністю до 50 чоловік, на чолі котрих, “нарощуючи м’язи”, воював в Абхазії. У 1994 році в ході боротьби за Грозний він був єдиним із чеченських воєначальників, що намагався вести регулярну війну, тримати фронт. Його формування несло найбільші втрати, але незважаючи на це, під його началом збиралася найбільша кількість бойовиків. У часи своєї найбільшої популярності Гілаєв, як і Басаєв, збирав під своїм командуванням до 500 чоловік. Окрім 30–50-ти чоловік кадрового складу, це формування включало бойовиків – “індійців”, що приєднувалися на декілька днів чи тижнів, утримували самі себе та озброювалися за власний рахунок (у Чечні відсутнє централізоване постачання як таке).
Влітку 1999 року до початку бойових дій сфера впливу Гілаєва поширювалася на район Шатой. Він і його люди належать до тейпу Джохва. З огляду на воєнні руйнування продуктивність нафтовидобутку значно зменшилась, перегонка нафти здійснюється саморобним способом на “мінізаводах”, а накопичення бензину відбувається в трофейних автоцистернах. Ненадійність такого джерела засобів ведення війни, як нафтодолари, походить із його тісної залежності від інфраструктури. Нафтопроводи й нафтоперегінні заводи контролюються правлячим режимом. Хто, наприклад, наважиться вимагати гроші в “Лукойл”, окрім Мінфіну? Польові командири змушені продавати свій бензин за демпінговою ціною. Так, один із командирів Гілаєва, дехто “Щелепа”, контролює свердловини в Наурському районі (до початку бойових дій у вересні 1999 р. – авт.). Сфера впливу “Щелепи” – одна гірська долина в районі Шатоя, два-три селища, мобілізаційний потенціал котрих до 3000 бойовикив – “індійців”. В умовах стихійної та масової приватизації в повоєнній Чечні, коли захоплювалося все, що можна утритмати силою зброї, інтереси “Щелепи” в нафтовидобутку зіткнулися з інтересами прихильників Масхадова. Виник конфлікт за участю “регулярних військ” – родичів президента. Щоб утримувати своїх прихильників, “Щелепа” змушений був шукати для них певні джерела існування поза Чечнею.

Чому рекет у Чечні неефективний...
В Чечні, в озброєному суспільстві, рекет не може бути ефективним. Побори з автозаправника на дорогах не перевищують п'яти доларів. Відсутність податків навіть такого примітивного, варварського рівня не дозволяє створювати грошові заощадження на воєнні потреби. У війні 1993–94 років були задіяні -порівняно невеликі гроші (на підкуп журналістів, їх поїздку до Чечні, поширення пропагандистських матеріалів, вербування найманців з СНД, купівлю зброї) в порівнянні з тими, що спостерігалися влітку-восени 1999 року.
Післявоєнне відновлення інфраструктури Чечні дозволило Гілаєву – “віце-прем'єру по відбудові Чечні” – отримати свою частку в процесі переділу власності, зміцнити контакти з російськими олігархами, зокрема, з Березовським. Перманентність процесу “відновлення”, наявність спільних зацікавлень у тих, хто бомбардує, а потім відновлює, дозволить припустити, що війна не зробить Гілаєва послідовником ідеї “миру в обмін на землю”. Навпаки, конфлікт відкриває нові перспективи, загострює конкуренцію, оскільки припиняє колишні ділові стосунки, створює вакуум, куди прагнуть проникнути “нові бізнесмени”, що перетворили війну в фінансову затію.

Чому у Чечні немає наркобізнесу
Слід сказати декілька слів і про відсутній у Чечні наркобізнес. Компактність наркотиків, з огляду на розвиток сучасної технології, дозволяє створювати лабораторії з їх виробництва в будь-яких, навіть польових умовах. Однак після війни 1993–94 років очікуваного автором розповсюдження наркокультур на землях, що контролюються бойовиками, не настало. На відверті запитання, чому вони не культивують наркотики, в 1997 році Басаєв і Радуєв відповідали в дусі канонів ісламської етики. Справді, шаріатська служба безпеки переслідувала осіб, що вживали спиртне та наркотики, але об'єктивне пояснення відсутнє у автора й досі.

Громадянська війна у Чечні – умова успіху росіян
З огляду на сказане вище потенціал Чечні для ведення бойових дій на Кавказі проти Росії не перевищує 15 тис. чоловік – очевидна меншість населення. Показовою є значна кількість чоловіків – призовників, що залишили Чечню разом із біженцями з початком бойових дій. Диференціація в чеченському суспільстві проходить насамперед за віковою ознакою. Президент Дудаєв правильно передбачив цю тенденцію, коли сприяв руйнуванню радянської системи шкільної освіти в Чечні. Протягом років фактичної незалежності в республіці виросло ціле покоління, яке вже не знає колишнього життя і не відчуває сентиментів до минулого – основної рушійної сили промосковських настроїв, про що піде мова нижче.
Вплив родових, релігійний факторів на чеченське суспільство звикли перебільшувати. Після перших конфліктів 1997 р. ваххабіти належали до двох суфійських орденів-вірдів. Ваххабізм без підтримки Саудівської Аравії – непомірне дороге задоволення. Поразка Басаєва в Дагестані показала, що особисте благополуччя для місцевих мешканців перевищує ісламську солідарність.
В Чечні є значний прошарок населення, що його можна використати для створення промосковської партії з власними збройними формуваннями. Найбільш “контрреволюційні” ті, кому зараз 35–45 років. Саме з їхнього середовища формується нова бюрократія Масхадова.
Показово, що навіть в міліції служать вони, в ній практично немає молоді. Це ж середовище, особливо мешканці Надтеречного та Ачхой-Мартанівського районів, слугувало опорою колишні” проросійським формуванням Завгаєва, Гантемирова, Лабазанова. В інших районах над Тереком – Наурському чи Шовковському – чеченці є чужинцями.
Спроби розпалити внутрічеченський конфлікт розпочиналися федеральними службами з реальними шансами на успіх. Громадянська війна в Чечні є обов'язковою умовою успіху для російського втручання. Тільки в стані міжусобиць федеральні війська можуть виступити миротворцями в очах громадської думки.

Чому провалюються російські спецоперації
Причини провалення російських спецоперацій в Чечні та Дагестані полягають у неможливості фінансувати й проводити їх на законних підставах. Бюджетні кошти в умовах парламентської демократії занадто прозорі. При проведенні контрпартизанської боротьби всі спецоперації повинні спиратися і на внутрішні ресурси. Таким ресурсом є зброя, плин якої парламентарям проконтролювати досить важко.
Вперше в новій історії Росія не проводить війни на Кавказі з геополітичними цілями. Всупереч голосним заявам, війна на Кавказі виключно економічна затія уряду пана Путіна та ВПК, що за ним стоїть. Прибутки “Росозброєння” перевищують витрати федерального уряду, ось чому обіцяні виплати в тисячу доларів щомісяця кожному учаснику бойових дій, в крайньому разі для тих, хто здійснює платежі, цілком реальні. Кредит довір'я до МО РФ як основного платника за війну в населення існує, про це свідчать між іншим цифри вербування найманців до федеральних військ: 300–400 чоловік за тиждень в кожному великому промисловому місті Росії.

Кавказ – ринок збуту неякісної зброї
З вересня 1999 року дотації Дагестану з федерального бюджету сплачуються Москвою переважно зброєю. До республіки передано близько 30000 одиниць стрілецької зброї, 90 одиниць ЗУ–23, 40 одиниць БТР-80, величезна кількість боєприпасів. При цьому поставники знають, що більша частина зброї відразу ж перетворюється в товар і відійде в треті руки, фактично – до протиборчої сторони. Вказаний дагестанським керівництвом показник мобілізаційний зусилля 28 тис. чоловік ополченців, що складає 10 відсотків населення, нереальний, якщо не фантастичний, проте він усіх задовольняє, оскільки надає широкі можливості для списування воєнного майна. Бідність Росії, котра паралізує всі починання федерального керівництва, дає про себе знати і в торгівлі зброєю. Так, замість автоматичної зброї калібру 5,45 мм ополченцям видавали карабіни СКС, мисливські карабіни “Сайга” 7,62 мм. Таким чином збройові заводи, військові склади та торгівельні фірми скорочували завали цього неліквідного товару. Міліціонери в Дагестані отримували зі складів МВС Росії автомати АКМ, що слугували 40 років!
Створення в Дагестані районним керівництвом своїх мініармій не приносить загрози федеральним інтересам, оскільки криміналізує міжетнічні стосунки. Військовий комісар Дагестану, аварець за національністю, на якого покладено формування ополчення, як і слід було чекати, передав значну частину озброєння своїм одноплемінникам, що викликало серйозне невдоволення серед представників інших національностей. В умовах тотального безробіття кожен, хто отримав легально зброю, може знайти собі хліб насущний, пограбувавши іноплемінника, вважаючи це за справу честі. Хто не отримує зброю від уряду, падає в обійми ваххабітів. Після століть забуття відродилися абреки – чоловіки, котрі виключно зайняті грабунком.

Відсутність досвіду контрпартизанської війни
Провалу московської політики на Кавказі великою мірою сприяли особливості радянської військової машини, яка не мала досвіду контрпартизанської війни. Після розгромлення повстанських рухів у Прибалтиці та в Україні (1944–1953 рр.), де брали участь війська НКВС – МДБ, збройні сили не стикалися з озброєним опором народу. Після приходу Брежнєва до влади з бойових статутів внутрішніх військ були вилучені всі положення про контрпартизанську війну. Залишилось ефемерне положення “боротьба з масовими безпорядками”. На внутрішні війська була покладена фактично одна функція – вартування в'язнів та народногосподарських об'єктів.
Таємні операції були передані КДБ СРСР після його виве-дення з підпорядкування республіканських “совмінів”. За Андропова у складі КДБ СРСР почали формуватися загальновійськові та аеромобільні дивізії. З розпадом СРСР ці дивізії практично втратили боєздатність і були розформовані. В СРСР була відсутня ефективна система перепідготовки резервістів. Офіцер, який хоча б один раз командував призваними із запасу резервістами (в народі їх називали “партизанами”) назавжди запам'ятовував це безумство.
Влітку й восени 1993 року під час підготовки “знаменитих” танкових атак на Грозний, було здійснено відродити ідею призову резервістів. На учбовій базі в Моздоці зібралося до 500 резервістів, котрі проголосили себе прихильниками Завгаєва, колишнього лідера компартії Чечні. З них намагалися сформувати підрозділ. Це виявилося неможливим через відсутність підготованих командирів із числа офіцерів запасу та кваліфікованих спеціалістів. Міністерство оборони Росії шляхом усіляких обіцянок і хабарів (надання житла, виплата заробітку в доларах) почало вербування офіцерів і прапорщиків регулярних військ. Укомплектовані таким чином підрозділи так званої опозиції були кинуті на Грозний. Вони були вщент розбиті, дехто порятувався втечею. Кількість резервістів після перших боїв скоротилась у 10–15 разів за рахунок масового дезертирства. Польові командири, такі, як Лабазанов, після цього перестали цікавити Федеральний центр.

Парамілітаризація Кавказу
З 1995 року Москва почала фінансувати на Кавказі парамілітарні структури шляхом збільшення кількості місцевих структур МВС. З 1993 по 1999 рр. чисельність місцевої міліції на Північному Кавказі зросла в 14,5 рази. Райвідділення міліції сьогодні налічують від 120 до 200 чоловік, не рахуючи ОМОНу, РУОПу, СОБРу та інших. Отже, хто не бойовик – той міліціонер або це одне й те ж у ряді випадків. На Кавказі з'явилася й так звана “лісова міліція”, члени якої, давши відповідного хабара начальнику райвідділу міліції (своєму землякові), отримують форму, посвідчення, купують зброю і займаються грабунками на дорогах, виплачуючи відповідно данину своїм покровителям. Великою мірою це свавілля й породило ваххабізм, оскільки більшість тих, хто приєднався до ваххабітів, має вантажний автотранспорт, займається перевезеннями в регіоні.
Об'єктивному спостерігачеві не слід підпадати під магію назв. На Кавказі в словах, часто протилежних за змістом, присутній тотожній зміст. Поняття “місцева міліція”, “бойовики”, “біженці” і т.д. можуть бути ідентичними. І, перебуваючи у цьому регіоні, необхідно уникати контактів з усіма.