Поточні питання динаміки розвитку політичної системи в Україні.
02/04/2002 | Максим’як
Прочитавши всі зауваження до теми «Для чого в Україні президент? Чому партії в Україні досі не об’єдналися?» , вважаю за доцільне продовжити полеміку. Гадав, що я все сказав, але очевидно недостатньо все аргументував.
До питання розвитку політичної системи в Україні.
Я не можу повірити, що законодавча влада і виконавча поєднана в одне ціле, може комусь в Україні вселяти оптимізм.
Недивлячись на сильний інститут президенства і призначення уряду президентом, тобто формування ним виконавчої влади, законодавча влада приймає активну участь у спрямуванні господарської діяльності в країні. Чи треба доказувати, що з цього ніколи нічого доброго не буде, тільки зло для держави і всього народу.
Яскравим прикладом є усунення уряду Ющенка. Основний аргумент ініціаторів цього усунення – Ющенко не співпрацює із більшістю у Верховній раді, яка підтримала його кандидатуру подану президентом на голову уряду. Про яку «співпрацю» йде мова, гадаю всі вже переконалися, а для тих, хто далеко від України скажу, що йшлося про використання виконавчої влади для нечесного нагромадження майна і грошей кланами представленими у Верховній раді малочисельними політичними партійками, як
СПДУ(о) – Медведчук, Суркіс, Франчук & Франчук, Дворкіс, Зінченко;
Трудова Україна – Деркач А., Пінчук В., Тигіпко, Табачник Д., Шаров.
Регіони України – Звягільський, Черновецький, Рибак, (Азаров);
«Яблуко» - Бродський, Суслов;
«Демократичний союз» - Волков, Антоньєва, Бакай.
З усією натяжкою ці партії та їх об’єднання представляють 15-18 відсотків виборців України. Проте вони, формуючи у зручному для грабунку руслі законодавство держави, шляхом підкупу решти депутатів, не можуть обходитися без сприяння виконавчої влади, для досягнення своїх злочинних цілей. Потрібно, щоб виконавча влада не створювала перешкод, а приймала участь теж в грі, не займалася критикою поданих законопроектів та не розкривала в них прихованих злочинних намірів.
Очевидно, що клан, який має своїх представників в уряді і в парламенті легко досягатиме своїх цілей. Його партії необов’язково потрібна масова довіра народу, достатньо якось здобути заповітних 4 відсотки, щоб пройти в парламент, а далі великі гроші і дрібнопартійність дозволяють легко маніпулювати депутатським середовищем.
Коли виконача влада є прямо залежна від законодавчої, неперебуваючи з нею в однопартійному зв’язку, то матимемо суцільне зловживання владою чи при приватизації підприємств енергосистеми країни чи при практичному втіленні «Земельного Кодексу» і т.д. Дійсно, виходить абсурд, бо Верховна рада може прийняти, наприклад, такий закон, що з метою поповнення бюджету, міліція може грабувати кожного громадянина після 20 години. І очевидно, що такий грабунок буде законним. Цей приклад є надто простий для розуміння. Значно складніше зрозуміти пересічному громадянинові приховані схеми грабунку, як це є в «Земельному Кодексі», але той грабунок в продажі і купівлі землі буде законним! Грабіжник говоритиме, що він є чесна людина, бо він не порушив жодного закону – так зараз говорить багато «олігархів». Але чи є тут присутнє взагалі поняття чесності! Хіба є в цьому вина селянина, який народжений і вихований в тоталітарній колгоспній системі, що йому тепер повертають землю, колись відібрану в його батьків, а він немає коштів, щоб цю землю обробляти і немає де їх взяти. Хіба народні обранці не повинні про це думати і не ставити простого селянина в умови відкритої конкуренції з підприємствами з 99 відсотковим іноземним капіталом. Для прикладу, банк «Словянський», котрий за даними слідства, законно перемістив на офшорну зону Науру 1,2 млрд. доларів. Чому законно? А наше законодавство це дозволяє робити, бо не вважає, що так відмиваються брудні гроші чи просто переховуться, як в даному випадку, від вкладників банку. Ці гроші пропали, вони є недосяжні для українського вкладника, але вони можуть повернутися в Україну, через кілька, нашвидкоруч створених, спільних підприємств, які викуплять тисячі гектарів землі і перетворять потім мільйони селян в жебраків. Оскільки є закон – то все є законно.
Коли б за такі злочини відповідальність несла конкретна партія, то при наступних виборах важко було б їм бути обраними знову. Тому десять років народу показують то одних, то інших в ролі винуватців всіх бід: президентів, Верховну Раду, групу 239, олігахів, Росію, сами себе недолугих іт.д., а грабунок триває.
Так, земля, як засіб виробництва повинна стати приватною, а включення в «Земельний Кодекс» слів «крім підприємств із іноземним капіталом» дійсно би створило всі можливості для справедливого і цивілізованого розвитку відносин на селі. Авжеж, ми би не почули тоді захоплених вигуків від представників МВФ чи послів США про цей кодекс, але чи це є так обов’язково потрібно?
Тому, вважаю, що ідеальна форма управління державою, це коли виконавча і законодавча влада є максимально незалежні одна від іншої. Це важко досягнути і цього в ідеальному вигляді немає в жодній країні, бо існує таке ще поняття, як партійність і, як слід очікувати, партійною в Україні згодом стане будь-яка влада і виборна і наказна.
Пряма виборність сьогодні є присутня при виборах голови міської виконавчої влади і міста в нас деякі не менші прибалтійської країни, проте голови успішно управляють ними – відомі своїми успіхами такі як Омельченко (Київ), Кушнарьов (Харків) чи Куйбіда (Львів), але оскільки губернатори є наказними, то тут же виникає конфлікт, який шкодить загальному розвитку. Так, для прикладу, Олійник в Черкаській області чи Куйбіда у Львівській області, мають суттєве протистояння в особі губернатора. Можна тут і пригадати одіозного губернатора Засуху із Київської області. Крім шкоди розвитку регіону це не дає зовсім нічого корисного, хоч діють так губернатори, відомо нам, з неформальних розпоряджень президента.
Звичайно, що не можна брати окремі випадки за основу реформи політичної системи. Але процес зрушився з місця і тільки питання часу, коли буде введена в дію друга палата. Це є факт очевидний, згідно результатів з 16 квітня 2000 року проголошеного всеукраїнського референдуму за народною ініціативою пункт 5 "Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства ?"
Нинішній Президент України очевидно вбачає у введенні в дію цього пункту свої особисті інтереси, але, перепрошую, він не вічний, завтра, навіть долею випадку, може стати президентом зовсім інша особа. Основна мета другої палати представляти інтереси регіонів України, а де ж тут їх представляти чи відстоювати, коли щось не так представив і президент тебе прогонить. Тому, дивуюся, що виникають взагалі сумніви, чи повинні представники другої палати бути виборними. Авжеж, раз обирає народ, то і перед народом відповідальність, а якщо назначає президент, то і буде перед ним відповідальність. Може хтось і бачить другу палату скликану з призидентських друзів – так недалеко і до пожиттєвого правління державою. А народ тоді для чого? Якщо кожен мер міста старається в силу своїх здібностей, то і губернатор також буде старатися. Гадаю, що не треба більше жодних доказів, бо маємо очевидне повторення законодавчої творчості, хоча б з приведеним, як приклад, “Земельним Кодексом”, коли бракує ключового слова чи фрази – в даному випадку “прямі вибори”.
Отже, ми переконуємося, що двопалатна політична система є очевидність і корисний інструмент, тільки в Конституцію України має потрапити формулювання з однозначним розумінням “прямих виборів” при формуванні цієї палати. Навіть, якщо для цього потрібно буде ще один референдум.
Не менш важливе питання, яке зразу ж виникає при формуванні другої палати це – територіально-адміністративна реформа. Кого представлятимуть в цій палаті – тільки нинішні області та два міста Київ, Севастополь? Схоже, що таке представництво не буде ефективним. Очевидно, що президентська (від імені народу) ініціатива про винесення на референдум питання про другу палату не ставить за мету краще представляти регіони України, а має приховане бажання об’єднати в другій палаті сили очолювані президеннтом на законній основі, щоб протиставити їх силам у Верховній раді. Знову думка про себе, а не державу! Таке собі тимчасове бачення ситуації, зовсім не масштабний державницький підхід. Але якщо думати, як краще представляти регіони в другій палаті, то потрібно обов’язково здійснити адміністративно-територіальну реформу (ще одне питання для референдуму та змін в Крнституції України), попередньо широко її обговоривши. Так як пропонує Петро Жук з Центру з інформаційних проблем територій НАН України, нова структура Українини мала б складатисмя із 100 округів. Я не є спеціалістом з цього питання, бо справді потрібно при такому поділі враховувати дуже багато економічної статистичної інформації. Основне, на мою думку, що повинно враховуватися, це –
1. вибір адміністративних центрів цих округів,
2. внутрішня збалансованість в окрузі промислового та сільськогосподарського потенціалу,
3. міжокружна збалансованість економічного потенціалу,
4. бажано, щоб враховувалися також історичні традиції.
Думаю, що ці чотири пункти є вже чисто технічні питання – хай цим займаються дослідні установи.
Хай не дивує, чому я не обговорюю інших політичних структур, а наголошую на такому розв’язку. Цілком реальним та нагальним є приведення до досконалого функціонування законодавчими механізмами саме існуючої системи, а не обговорення політичних систем, які не є наразі адаптованими до свідомості переважної більшості населення країни. Теба ще дуже і дуже багато зробити для адаптації понять арійського суспільства, а жити і діяти зараз так неефективно теж не можна через недосокналу політичну систему.
Наразі, арійське суспільство, я би впроваджував в паралельному режимі при нинішній політичній системі. Подібно, як є в науці звання і посада. Так от, арійське суспільство відповідало би за звання, а звична політична система – за посади. Образно кажучи, вчитель школи, міський депутат – посада, звання – брахман. Але це вже зовсім інше питання, яке я лише ледь зачепив, щоб запобігти розвитку теми в цьому напрямку.
Спробую узагальнити власне бачення реформованої політичної системи.
1. Законодавча палата, нинішня Верховна Рада в складі 300 депутатів займаєтьсмя законодавчими питаннями, очолювана речником.
2. Виконавча палата в складі максимум 150 депутатів, є одночасно голови округів, очолювана президентом. Збирається нехай шість разів в рік на сесії і в екстерних випадках. Основні питання проблеми регіонів, фінанасування проектів, звіт уряду, наповнення бюджету і т.д.
3. Вибори уряду проходять через дві палати, прийняття законопроектів теж через дві палати, кожна палата, залежно від сфери, виконує або дорадчу роль, або постановчу. Все, що входить в обов’язки президента тепер, коли буде друга палата, входитиме вже в її обов’язки та президента, а рішення прийматимуться колегіально.
4. Вибори в обі палати відбуваються одночасно на партійній основі.
5. Вибори президента всенародно.
Що пропонується нового:
1. Все те, що вже передбачено результатами референдуму
2. Прямі вибори другої палати
3. Адміністративно-територіальна реформа
Бюджет не матиме додаткових витрат, при створенні такої системи, оскільки чисельність депутатів залишиться незмінною, а ефективність зросте завдяки вужчій спеціалізації. Половина питань є вже погоджена референдумом, інша половина – ще потребує праці. Нинішня Верховна Рада залишається, президентська влада перетворюється в колегіальну. Уряд формує президент і погоджує в палатах.
Якщо не враховувати можливого введення в дію прийнятих на референдумі питань, тоді наша політична система буде розвиватися в напрямку формування політичної більшості у Верховній Раді, так як це і відбувається зараз. Це є конкретний крок до створення надійної політичної системи, в основі якої є дві-три сильні партії. Якщо собі уявити справді сильну політичну силу, яка отримала більшість депутатських мандатів, то на її фоні інститут президенства в нинішньому вигляді без другої палати стає дуже слабким. Щоб створити противагу цій силі, президент може схилитися до неформального очолювання у Верховній Раді маргінальних партій та комуністів. В момент усунення уряду Ющенка саме така подія і мала місце. Або, навпаки, друга крайність, президент стає повністю залежним від такої сили. Звідси чітко проглядається основна причина небажання Президента бачити в країні сильні партії, а всі зусилля йому підлеглих служб спрямовані на дроблення партійної системи і допомагають їм ті партійки, які ніколи не матимуть шансів отримати загальнонародну прихильність. Недосконалість партійної системи приводить тільки до хаосу в країні. Такий хаос, хоч і вигідний Президенту, бо партійки ворогуючи між собою за місце під сонцем не мають часу і можливості сформувати якусь загрозу для президентської влади проте, зовсім невигідний народу та економіці держави. Президент Кучма, може і зацікавлений, щоб економікою країни управляли такі особи, як Ющенко, але він незацікавлений, щоб Ющенко сприрався на політичну силу, яка є повністю незалежна йому, як президенту. Але нічого не залишається, як долати опір призедента і структур підконтрольних йому та створювати сильні партійні блоки, які повинні трансформуватися в партії. Умови, що передують нинішнім виборам до Верховної ради, є більш сприятливі, ніж були в попередні виборчі періоди, завдяки недавнім ґейтам, але як я вже сказав, ще не зовсім готові партії, суспільство до такого широкого об’єднання. Це взаємний процес росту всіх учасників процес на фоні формування нації однодумців без сходу і заходу.
Після цих виборів очевидно матимемо пропрезидентську більшість у Верховній Раді за участю блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”. Інший варіант – більшість формують комуністична партія та олігархічні партії, це те, що вже мало місце весною, коли усували уряд Ющенка. Гадаю, що такий варіант виношується, але в передвиборчий період він надійно приховується, щоб виборець передчасно не відвернувся від цих партій. Попри все, шанси Віктора Ющенка і “Нашої України” є набагато вищими від всіх інших сил.
До питання розвитку політичної системи в Україні.
Я не можу повірити, що законодавча влада і виконавча поєднана в одне ціле, може комусь в Україні вселяти оптимізм.
Недивлячись на сильний інститут президенства і призначення уряду президентом, тобто формування ним виконавчої влади, законодавча влада приймає активну участь у спрямуванні господарської діяльності в країні. Чи треба доказувати, що з цього ніколи нічого доброго не буде, тільки зло для держави і всього народу.
Яскравим прикладом є усунення уряду Ющенка. Основний аргумент ініціаторів цього усунення – Ющенко не співпрацює із більшістю у Верховній раді, яка підтримала його кандидатуру подану президентом на голову уряду. Про яку «співпрацю» йде мова, гадаю всі вже переконалися, а для тих, хто далеко від України скажу, що йшлося про використання виконавчої влади для нечесного нагромадження майна і грошей кланами представленими у Верховній раді малочисельними політичними партійками, як
СПДУ(о) – Медведчук, Суркіс, Франчук & Франчук, Дворкіс, Зінченко;
Трудова Україна – Деркач А., Пінчук В., Тигіпко, Табачник Д., Шаров.
Регіони України – Звягільський, Черновецький, Рибак, (Азаров);
«Яблуко» - Бродський, Суслов;
«Демократичний союз» - Волков, Антоньєва, Бакай.
З усією натяжкою ці партії та їх об’єднання представляють 15-18 відсотків виборців України. Проте вони, формуючи у зручному для грабунку руслі законодавство держави, шляхом підкупу решти депутатів, не можуть обходитися без сприяння виконавчої влади, для досягнення своїх злочинних цілей. Потрібно, щоб виконавча влада не створювала перешкод, а приймала участь теж в грі, не займалася критикою поданих законопроектів та не розкривала в них прихованих злочинних намірів.
Очевидно, що клан, який має своїх представників в уряді і в парламенті легко досягатиме своїх цілей. Його партії необов’язково потрібна масова довіра народу, достатньо якось здобути заповітних 4 відсотки, щоб пройти в парламент, а далі великі гроші і дрібнопартійність дозволяють легко маніпулювати депутатським середовищем.
Коли виконача влада є прямо залежна від законодавчої, неперебуваючи з нею в однопартійному зв’язку, то матимемо суцільне зловживання владою чи при приватизації підприємств енергосистеми країни чи при практичному втіленні «Земельного Кодексу» і т.д. Дійсно, виходить абсурд, бо Верховна рада може прийняти, наприклад, такий закон, що з метою поповнення бюджету, міліція може грабувати кожного громадянина після 20 години. І очевидно, що такий грабунок буде законним. Цей приклад є надто простий для розуміння. Значно складніше зрозуміти пересічному громадянинові приховані схеми грабунку, як це є в «Земельному Кодексі», але той грабунок в продажі і купівлі землі буде законним! Грабіжник говоритиме, що він є чесна людина, бо він не порушив жодного закону – так зараз говорить багато «олігархів». Але чи є тут присутнє взагалі поняття чесності! Хіба є в цьому вина селянина, який народжений і вихований в тоталітарній колгоспній системі, що йому тепер повертають землю, колись відібрану в його батьків, а він немає коштів, щоб цю землю обробляти і немає де їх взяти. Хіба народні обранці не повинні про це думати і не ставити простого селянина в умови відкритої конкуренції з підприємствами з 99 відсотковим іноземним капіталом. Для прикладу, банк «Словянський», котрий за даними слідства, законно перемістив на офшорну зону Науру 1,2 млрд. доларів. Чому законно? А наше законодавство це дозволяє робити, бо не вважає, що так відмиваються брудні гроші чи просто переховуться, як в даному випадку, від вкладників банку. Ці гроші пропали, вони є недосяжні для українського вкладника, але вони можуть повернутися в Україну, через кілька, нашвидкоруч створених, спільних підприємств, які викуплять тисячі гектарів землі і перетворять потім мільйони селян в жебраків. Оскільки є закон – то все є законно.
Коли б за такі злочини відповідальність несла конкретна партія, то при наступних виборах важко було б їм бути обраними знову. Тому десять років народу показують то одних, то інших в ролі винуватців всіх бід: президентів, Верховну Раду, групу 239, олігахів, Росію, сами себе недолугих іт.д., а грабунок триває.
Так, земля, як засіб виробництва повинна стати приватною, а включення в «Земельний Кодекс» слів «крім підприємств із іноземним капіталом» дійсно би створило всі можливості для справедливого і цивілізованого розвитку відносин на селі. Авжеж, ми би не почули тоді захоплених вигуків від представників МВФ чи послів США про цей кодекс, але чи це є так обов’язково потрібно?
Тому, вважаю, що ідеальна форма управління державою, це коли виконавча і законодавча влада є максимально незалежні одна від іншої. Це важко досягнути і цього в ідеальному вигляді немає в жодній країні, бо існує таке ще поняття, як партійність і, як слід очікувати, партійною в Україні згодом стане будь-яка влада і виборна і наказна.
Пряма виборність сьогодні є присутня при виборах голови міської виконавчої влади і міста в нас деякі не менші прибалтійської країни, проте голови успішно управляють ними – відомі своїми успіхами такі як Омельченко (Київ), Кушнарьов (Харків) чи Куйбіда (Львів), але оскільки губернатори є наказними, то тут же виникає конфлікт, який шкодить загальному розвитку. Так, для прикладу, Олійник в Черкаській області чи Куйбіда у Львівській області, мають суттєве протистояння в особі губернатора. Можна тут і пригадати одіозного губернатора Засуху із Київської області. Крім шкоди розвитку регіону це не дає зовсім нічого корисного, хоч діють так губернатори, відомо нам, з неформальних розпоряджень президента.
Звичайно, що не можна брати окремі випадки за основу реформи політичної системи. Але процес зрушився з місця і тільки питання часу, коли буде введена в дію друга палата. Це є факт очевидний, згідно результатів з 16 квітня 2000 року проголошеного всеукраїнського референдуму за народною ініціативою пункт 5 "Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства ?"
Нинішній Президент України очевидно вбачає у введенні в дію цього пункту свої особисті інтереси, але, перепрошую, він не вічний, завтра, навіть долею випадку, може стати президентом зовсім інша особа. Основна мета другої палати представляти інтереси регіонів України, а де ж тут їх представляти чи відстоювати, коли щось не так представив і президент тебе прогонить. Тому, дивуюся, що виникають взагалі сумніви, чи повинні представники другої палати бути виборними. Авжеж, раз обирає народ, то і перед народом відповідальність, а якщо назначає президент, то і буде перед ним відповідальність. Може хтось і бачить другу палату скликану з призидентських друзів – так недалеко і до пожиттєвого правління державою. А народ тоді для чого? Якщо кожен мер міста старається в силу своїх здібностей, то і губернатор також буде старатися. Гадаю, що не треба більше жодних доказів, бо маємо очевидне повторення законодавчої творчості, хоча б з приведеним, як приклад, “Земельним Кодексом”, коли бракує ключового слова чи фрази – в даному випадку “прямі вибори”.
Отже, ми переконуємося, що двопалатна політична система є очевидність і корисний інструмент, тільки в Конституцію України має потрапити формулювання з однозначним розумінням “прямих виборів” при формуванні цієї палати. Навіть, якщо для цього потрібно буде ще один референдум.
Не менш важливе питання, яке зразу ж виникає при формуванні другої палати це – територіально-адміністративна реформа. Кого представлятимуть в цій палаті – тільки нинішні області та два міста Київ, Севастополь? Схоже, що таке представництво не буде ефективним. Очевидно, що президентська (від імені народу) ініціатива про винесення на референдум питання про другу палату не ставить за мету краще представляти регіони України, а має приховане бажання об’єднати в другій палаті сили очолювані президеннтом на законній основі, щоб протиставити їх силам у Верховній раді. Знову думка про себе, а не державу! Таке собі тимчасове бачення ситуації, зовсім не масштабний державницький підхід. Але якщо думати, як краще представляти регіони в другій палаті, то потрібно обов’язково здійснити адміністративно-територіальну реформу (ще одне питання для референдуму та змін в Крнституції України), попередньо широко її обговоривши. Так як пропонує Петро Жук з Центру з інформаційних проблем територій НАН України, нова структура Українини мала б складатисмя із 100 округів. Я не є спеціалістом з цього питання, бо справді потрібно при такому поділі враховувати дуже багато економічної статистичної інформації. Основне, на мою думку, що повинно враховуватися, це –
1. вибір адміністративних центрів цих округів,
2. внутрішня збалансованість в окрузі промислового та сільськогосподарського потенціалу,
3. міжокружна збалансованість економічного потенціалу,
4. бажано, щоб враховувалися також історичні традиції.
Думаю, що ці чотири пункти є вже чисто технічні питання – хай цим займаються дослідні установи.
Хай не дивує, чому я не обговорюю інших політичних структур, а наголошую на такому розв’язку. Цілком реальним та нагальним є приведення до досконалого функціонування законодавчими механізмами саме існуючої системи, а не обговорення політичних систем, які не є наразі адаптованими до свідомості переважної більшості населення країни. Теба ще дуже і дуже багато зробити для адаптації понять арійського суспільства, а жити і діяти зараз так неефективно теж не можна через недосокналу політичну систему.
Наразі, арійське суспільство, я би впроваджував в паралельному режимі при нинішній політичній системі. Подібно, як є в науці звання і посада. Так от, арійське суспільство відповідало би за звання, а звична політична система – за посади. Образно кажучи, вчитель школи, міський депутат – посада, звання – брахман. Але це вже зовсім інше питання, яке я лише ледь зачепив, щоб запобігти розвитку теми в цьому напрямку.
Спробую узагальнити власне бачення реформованої політичної системи.
1. Законодавча палата, нинішня Верховна Рада в складі 300 депутатів займаєтьсмя законодавчими питаннями, очолювана речником.
2. Виконавча палата в складі максимум 150 депутатів, є одночасно голови округів, очолювана президентом. Збирається нехай шість разів в рік на сесії і в екстерних випадках. Основні питання проблеми регіонів, фінанасування проектів, звіт уряду, наповнення бюджету і т.д.
3. Вибори уряду проходять через дві палати, прийняття законопроектів теж через дві палати, кожна палата, залежно від сфери, виконує або дорадчу роль, або постановчу. Все, що входить в обов’язки президента тепер, коли буде друга палата, входитиме вже в її обов’язки та президента, а рішення прийматимуться колегіально.
4. Вибори в обі палати відбуваються одночасно на партійній основі.
5. Вибори президента всенародно.
Що пропонується нового:
1. Все те, що вже передбачено результатами референдуму
2. Прямі вибори другої палати
3. Адміністративно-територіальна реформа
Бюджет не матиме додаткових витрат, при створенні такої системи, оскільки чисельність депутатів залишиться незмінною, а ефективність зросте завдяки вужчій спеціалізації. Половина питань є вже погоджена референдумом, інша половина – ще потребує праці. Нинішня Верховна Рада залишається, президентська влада перетворюється в колегіальну. Уряд формує президент і погоджує в палатах.
Якщо не враховувати можливого введення в дію прийнятих на референдумі питань, тоді наша політична система буде розвиватися в напрямку формування політичної більшості у Верховній Раді, так як це і відбувається зараз. Це є конкретний крок до створення надійної політичної системи, в основі якої є дві-три сильні партії. Якщо собі уявити справді сильну політичну силу, яка отримала більшість депутатських мандатів, то на її фоні інститут президенства в нинішньому вигляді без другої палати стає дуже слабким. Щоб створити противагу цій силі, президент може схилитися до неформального очолювання у Верховній Раді маргінальних партій та комуністів. В момент усунення уряду Ющенка саме така подія і мала місце. Або, навпаки, друга крайність, президент стає повністю залежним від такої сили. Звідси чітко проглядається основна причина небажання Президента бачити в країні сильні партії, а всі зусилля йому підлеглих служб спрямовані на дроблення партійної системи і допомагають їм ті партійки, які ніколи не матимуть шансів отримати загальнонародну прихильність. Недосконалість партійної системи приводить тільки до хаосу в країні. Такий хаос, хоч і вигідний Президенту, бо партійки ворогуючи між собою за місце під сонцем не мають часу і можливості сформувати якусь загрозу для президентської влади проте, зовсім невигідний народу та економіці держави. Президент Кучма, може і зацікавлений, щоб економікою країни управляли такі особи, як Ющенко, але він незацікавлений, щоб Ющенко сприрався на політичну силу, яка є повністю незалежна йому, як президенту. Але нічого не залишається, як долати опір призедента і структур підконтрольних йому та створювати сильні партійні блоки, які повинні трансформуватися в партії. Умови, що передують нинішнім виборам до Верховної ради, є більш сприятливі, ніж були в попередні виборчі періоди, завдяки недавнім ґейтам, але як я вже сказав, ще не зовсім готові партії, суспільство до такого широкого об’єднання. Це взаємний процес росту всіх учасників процес на фоні формування нації однодумців без сходу і заходу.
Після цих виборів очевидно матимемо пропрезидентську більшість у Верховній Раді за участю блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”. Інший варіант – більшість формують комуністична партія та олігархічні партії, це те, що вже мало місце весною, коли усували уряд Ющенка. Гадаю, що такий варіант виношується, але в передвиборчий період він надійно приховується, щоб виборець передчасно не відвернувся від цих партій. Попри все, шанси Віктора Ющенка і “Нашої України” є набагато вищими від всіх інших сил.