ТЕЗИ ПРО МАЙБУТНЄ. Віктор ЮЩЕНКО
02/09/2002 | Максим’як
©2001 "Дзеркало Тижня".
№ 5 (380) субота, 9-15 лютого 2002 року
ТЕЗИ ПРО МАЙБУТНЄ
Віктор ЮЩЕНКО
«Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути...»
В’ячеслав Липинський
Хоч яким важким було останнє десятиліття декларативної демократії та незалежності, воно допомогло нам зрозуміти реальні проблеми та оцінити переваги демократичного способу управління, без чого ми не можемо рухатись уперед. Сьогодні, проте, настав час, коли вже недостатньо оспівувати незалежність: вона залишилася здобутком минулого, а нам треба думати про завтрашній день. Зокрема сьогодні зрозуміло, що старі структури управління суспільним розвитком віджили своє, і на порядку денному гостро стоїть питання формування нових. Ми зіштовхнулися з потребою швидкого перевлаштування архітектури суспільних відносин та механізмів взаємодії різних суспільних груп, у тому числі і влади, якій належить змінити свої функції та якості.
Світова спільнота, як відомо, донедавна розвивалася в умовах, коли функції суспільного розвитку і стратегічного планування належали владі, і в цій царині було нагромаджено достатній досвід. Натомість майже немає позитивного досвіду дій у такій ситуації, в якій опинилась Україна, — коли змін потребують водночас і суспільство, і державна влада. Успішний приклад трансформацій такого типу — у Польщі в 1980-х, у Німеччині та Японії після Другої світової війни — визначає тільки приблизні поля, в яких ми могли б рухатися. До того ж у німецькому та японському випадках фактично було запроваджене зовнішнє управління суспільним розвитком. Але я переконаний, що питання розвитку України — наша внутрішня справа.
Більш придатним для нас, на мою думку, може бути приклад Польщі, де суспільство спромоглося дійти згоди між урядом і громадськістю, уклавши соціальний договір заради миру та швидких соціальних зрушень у країні. Важливо нагадати, що напрямок змін вказав сам народ. В умовах старих стереотипів і форм управління громадськість та влада змогли поступитися амбіціями, вибравши за пріоритет — консолідацію навколо стратегічних цілей своєї держави. Важливою умовою їхнього успіху було те, що представники і влади, і «Солідарності», яка говорила від імені суспільства, були патріотами. Обидві сторони усвідомлювали необхідність діалогу і прагнули змін. Вони узгодили свої бачення майбутнього ладу Польщі, шляхів розвитку, пріоритетів реформування у публічному діалозі між владою та громадськістю. Польща стала країною, в якій до соціальних та економічних реформ прийшли не в результаті ультиматуму, висунутого владі народом, і не за командою згори. Розвиток країни відбувся в результаті складних, але успішних переговорів між владою та громадськістю.
Такий самий історичний виклик стоїть сьогодні перед Україною, перед нашим народом і владою. Десятиліттями усталені соціальні зв’язки в державі сьогодні морально застаріли і рвуться. Застаріли й форми організації соціальної кооперації в суспільстві та політичної практики. Влада перестала служити народу, а громадськість не в змозі віднайти консенсус щодо вибору майбутнього країни. Партії та їх лідери змагаються у політичному процесі не шляхом представлення програм розвитку суспільства, а через гучне обнародування вад опонентів, а то й просто компроматів, уподібнюючись півням, які горланять на все село з приводу курки, що знесла яйце.
Ми маємо покласти край тривалій ворожнечі й усвідомити, що перш за все ми — український народ, що Україна — наша держава і від нас залежить, якою вона буде завтра.
Якщо ми не зможемо поступитися амбіціями й адекватно відповісти на історичний виклик, то остаточно розпорошимося у глобалізованому світі. Тільки об’єднаний народ, який має власне бачення майбутнього, сучасні форми соціальної кооперації, чия влада використовує прозорі форми управління суспільним розвитком, зможе вступити у відкритий і рівний міжнародний діалог в сучасній світовій системі. Інакше наше майбутнє вкотре виберуть за нас, без нас.
Тому консолідація сьогодні — нагальна необхідність. Цінністю, навколо якої потрібно консолідуватися, мусить стати, на мою думку, проста і прагматична ідея — побудова цивілізованого заможного суспільства на основі нових демократичних форм соціальної кооперації в державі. Шлях до такого суспільства лежить у тому числі через відновлення фундаментальних цінностей та відродження спільного історичного підґрунтя українського народу. Це дозволить уникнути нескінченних конфронтацій і на їх основі розгорнути позитивний політичний діалог у суспільстві.
Основні контексти вибору майбутнього
Культурно-історичний контекст
Упродовж століть чужі еліти нав’язували Україні, її регіонам різні принципи і засади організації життя. Тому у фазу незалежності ми увійшли з різними цілями й поглядами, які сформувалися на підставі регіональних, культурних, ідеологічних, релігійних та мовних ліній поділу. Ми зустріли незалежність розшматованими на інколи ворогуючі сегменти. Така спадщина містить потенційну загрозу соціальних конфліктів та напруженості. Розділеність суспільства на відчужені групи — за рівнем самосвідомості, за релігійними конфесіями, політичними поглядами, соціальними орієнтаціями — один із факторів, що істотно перешкоджає його консолідації. Це, своєю чергою, робить можливими політичні маніпуляції суспільною свідомістю, збільшує політичну апатію та зневіру населення у владі. За відсутності справжніх демократичних інститутів державного управління та соціальної кооперації, за низької спроможності населення до самоорганізації та за браком спільних системотворчих соціальних цінностей, політичні сили отримують змогу адміністративними методами «диригувати» волевиявленням ізольованих груп громадян, недобросовісно використовуючи мовні та етнічні тертя для отримання політичного капіталу.
Тим часом гетерогенність та строкатість суспільства — надзвичайно важливий чинник розвитку сучасної демократичної країни, оскільки культурне розмаїття може стати найважливішим ресурсом цивілізованого узгодження всіх часткових інтересів та домагань, з огляду на «спільне добро». Наше завдання — раціонально збалансувати згадані інтереси, перетворивши джерело можливих конфліктів на дійовий фактор процвітання, як це вдалося зробити в Європі. Це можна здійснити через форми колективної участі у визначенні майбутнього своєї держави та громадського впливу на процес прийняття рішень.
Україні бракує єдиного бачення шляхів розвитку, яке б об’єднувало всі групи суспільства, розділені сьогодні за багатьма ознаками. Ми досі не маємо довгострокової стратегії розвитку, причина чого, на мою думку, полягає у відсутності механізмів конструктивного діалогу між згаданими суспільними групами, політичними силами, різними сегментами інтелектуальної та економічної еліти.
Ще В’ячеслав Липинський, перший український філософ-державник, визначав формулу української державності через консенсус та консолідацію: «Цементом політичним, спаюючим місцевих українських людей в боротьбі за власну державу, ми хочемо мати патріотизм — любов до спільної Батьківщини, а не ваш соціялізм, зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не ваш націоналізм — зненависть місцевих «українців» до місцевих «не-українців»». Той-таки Липинський закликав: «Через загальне добро України — до добра її громадян, через добро її громадян — до добра тих народів, членами яких є ці громадяни».
І вслід за цим видатним українським мислителем я стверджую, що достойне наших громадян майбутнє не виникне у результаті солодких обіцянок і виборчих гасел, виконаних під музику політизованих ідеологій. Воно не народиться через віртуозну роботу сусідніх майстрів політичних технологій та інших магічних сил. Україна буде такою, якою зроблять її самі українці.
Інституційний контекст
Задекларований 10 років тому курс на демократизацію українського суспільства — окрім певних поверхових новацій — реально не змінив способу розуміння політичного процесу, зокрема ролі влади та правил взаємин між владою й громадянами. Нам не вдалося перейти від колишньої адміністративної моделі до нових демократичних відносин, коли кожен має право і можливість висловлювати свою позицію та публічно відстоювати свої інтереси. Відсутність нових інституцій управління і непрозорість урядових установ призвели до відірваності влади від реальних інтересів громадян. Влада виступає інструментом реалізації домагань окремих осіб або й прикриттям їхньої відповідальності за скоєні вчинки, а політики «нової хвилі» багато в чому посприяли збереженню системи владних привілеїв та чиновницької сваволі.
Тож чому наші громадяни більшою мірою виключені з процесу прийняття політичних рішень та впливу на владу, ніж, скажімо, європейці?
Відповідь, на мій погляд, одна. Ті з сьогоднішніх суспільств, які служать для нас взірцями демократії, функціонують на засадах вкорінених механізмів громадського впливу на владу й на майбутнє держави. І робиться це шляхом реального врахування публічної думки у щоденних діях та рішеннях. І чим більше таких кроків влада робить назустріч суспільству — тим більше вона отримує його довіри. Громадяни завжди повинні мати можливість упевнитись у тому, що дії влади відповідають узятим нею на себе зобов’язанням і узгодженим напрямам розвитку.
На жаль, в Україні влада й суспільство — це два світи, які існують паралельно і зустрічаються лише двічі на п’ять років — на парламентських та на президентських виборах. Під час цих коротких зустрічей політики розраховують на підтримку громадян; а громадяни, йдучи на вибори, вважають, що обирають захисників своїх інтересів, — або ігнорують вибори чи й голосують проти всіх.
Однак у проміжках між виборами вплив громадськості на владу мінімальний. Партії не виконують своєї головної ролі — представляти інтереси виборців в органах влади. Позиція партій, які мають свої фракції у парламенті, дуже мало спирається на погляди позапартійної громадськості.
Відповіддю на це є зростання негативної аполітичності простих людей. Вона базується на переконанні громадян, що їм не під силу будь-що змінити і що влада все одно діятиме, не звертаючи на них уваги. Як наслідок, люди перестають сприймати з довірою позитивні зрушення в політичному та економічному житті суспільства, а неконтрольована громадськістю влада, зі свого боку, все більше й більше демонструє ту головну ваду державного управління, яку Євген Головаха у своїй статті нещодавно влучно назвав «моментократією», тобто відсутністю стратегічного бачення суспільної ситуації, психологією тимчасового правителя.
Модель відносин між владою та суспільством, що склалася упродовж останнього десятиліття, потребує принципових змін. Переконаний, що одне з найсуттєвіших завдань у житті сучасного українського суспільства — зміна парадигми сприйняття політики як такої. Я розумію політику як технологію досягнення суспільно-визначених цілей через встановлення чітких, зрозумілих кожній людині правил участі суспільства в управлінні державою.
Відтак формулюється і сама роль держави — як механізму обслуговування стратегічних інтересів суспільства. Держава — інструмент узгодження і реалізації ініціатив різних верств громадськості, а не орган, що керує. Основною підставою для трансформації держави в цьому напрямі має стати реалізація принципів відкритості влади.
Ефективність дії таких принципів була нами продемонстрована в уряді у 2000 році. Введення нових засад управління розвитком, впровадження демократичних норм та процедур прийняття державних рішень, в орієнтації на просту людину, — відразу дали поштовх зростанню рівня життя. Організація нових форм політичного діалогу з громадськістю та моніторингу виконання державних рішень сприяла істотному зменшенню тіньових схем в економіці і поверненню довіри до уряду.
Україні необхідна кардинальна зміна управлінської культури, самої філософії державного управління. Нова модель управління суспільним розвитком мусить базуватися на принципах прозорості, під якою я розумію право кожної людини знати, де й ким приймаються політичні рішення, скільки і на що витрачаються кошти держави, оскільки це — життєво необхідна запорука відкритого, ринкового і демократичного суспільства.
Глобальний контекст
Суспільно-політичні й економічні процеси розвитку кожної країни дедалі більше виходять за межі національних кордонів. Держава перестає бути точкою відліку при плануванні національної політики; стираються межі між економічною політикою, спрямованою на розв’язання внутрішніх проблем, та участю у світових економічних процесах, між населенням, що живе в країні, і діаспорою. Сьогодні ми хочемо бачити Україну світовою державою, включеною у процеси глобалізації. А це означає, що перед нами постають принципово нові питання — ким ми є у світі? Чи спроможні ми як держава відстоювати власну позицію?
Розвиток транснаціональних корпорацій, поява світових регіональних центрів значно змінюють роль окремих держав, створюючи нові можливості для молодих країн. З другого боку, зміни конфігурації світової системи безпеки теж висувають свої вимоги: ми мусимо зайняти активну позицію в новій архітектурі світових відносин і забезпечити стабільність та спокій своєї держави. Інакше — опинимося на узбіччі фундаментальних змін, змирившись із роллю пасивного об’єкта впливу центрів політики. Ці тенденції світових процесів ставлять нові вимоги до системи управління.
Україна має активно включитися у згадані процеси заради добробуту та безпеки своїх громадян.
На мою думку, це можна здійснити тільки шляхом єднання нашого історичного коріння у всьому світі. Наша держава — це не тільки люди, етнічні групи, які живуть в Україні і поділяють спільні норми культури та цінності. Це й ті зерна української духовності та європейського рівня цивілізації, які зуміли прижитися і прорости на інших землях. Ми маємо всіляко підтримувати їхнє прагнення до духовного та культурного єднання. Це дасть змогу використати величезний досвід українців, які органічно співіснують з іншими культурами, в інших політичних та економічних контекстах. Громада людей, які поділяють спільні культурно-історичні установки, може стати силою, здатною зініціювати у світі масштабну підтримку, спрямовану на повніше розкриття потенціалу нашої країни.
Гуманітарний контекст
В умовах бурхливого світового зростання інформації визначальними чинниками, які здатні забезпечити стабільність та розвиток національної економіки, стають не природні ресурси, а вміння використовувати інформацію і створювати нове знання. Приклад країн, які найбільш динамічно розвиваються, базується на розумінні того, що добробут суспільства залежить передовсім від його готовності до змін. Нагромадження інтелектуального капіталу в Україні, перетворення України в повноцінне інформаційне суспільство, орієнтоване на розвиток людини, — неодмінна умова на шляху до інтеграції у європейську та світову спільноту .
Сьогодні саме освіта і підготовка кадрів, зокрема управлінських, обумовлює розвиток цивілізованого суспільства. Тож освіта в Україні, виховуючи нову культуру, плекаючи в суспільстві довіру до нових політичних, економічних та громадських інститутів і демократичної перебудови в цілому, має стати поштовхом до програмування змін у суспільстві.
Поза тим державна політика мусить перейти до принципово нової системи координат, у центрі якої стоятиме людина. Адже коли держава не може створити сприятливих умов для розвитку особистості, людина шукатиме способів реалізувати себе десь інде. Тому всебічна підтримка різноманітних форм розвитку і прикладання інтелектуального потенціалу, підвищення рівня знань та вмінь людей — це, на мою думку, найголовніший пріоритет держави, яка претендує називатися цивілізованою.
«Соціальний договір» як крок до формування стратегії для України
Реалізація завдань, що стоять сьогодні перед Україною, потребує негайної консолідації політичних і громадських сил для формування стратегії розвитку. Вважаю, що консолідувати суспільство, повернути довіру простих громадян до влади і партій зможе лише відкритий та прозорий соціальний договір між владою і суспільством. Оскільки лише він, а не окремі меркантильні інтереси, здатен забезпечити узгодження системотворчих цінностей.
По-перше. Укладання такого договору стане запорукою відкритості урядової політики, а спільне вироблення його цілей елітою та народом нарешті поклало б край недовірі громадськості до влади. Сформований на засадах широкого громадського діалогу, договір забезпечив би як відкриті правила та принципи гри, так і виконання їх партіями і владою: адже саме громадський сектор має сформулювати завдання владній команді і задати параметри розвитку держави.
По-друге. Цей договір також послужить зближенню політичних платформ різних політичних сил та регіональних еліт, які братимуть участь у формуванні стратегії. Вже зараз ведеться робота з розробки форми і змісту такого соціального договору, який зафіксує правила взаємодії і зобов’язання зацікавлених сторін. При цьому стратегічний інтерес суспільства не повинен стати заручником міжпартійної боротьби. Узгоджена стратегія розвитку країни є спільним вектором дій усіх політичних сил на основі загальнонаціонального інтересу: адже політичні ідеології мусять бути не підґрунтям для розділення суспільства, а синтезом його різноманітності та ідейного плюралізму. Коли всі політичні сили, владні та організаційні ресурси об’єднаються довкола ідеї процвітаючої країни, то в цьому й проявиться їхній справжній патріотизм.
По-третє. Укладання соціального договору забезпечить необхідні засади розвитку суспільства. Однак сам по собі договір не приведе до негайних якісних зрушень. Ситуація вимагає від нас розгортання широкомасштабного соціального проекту з розробки стратегії для України з участю різних суспільних груп. Тому першочергове завдання полягає у створенні інституційного механізму узгодження інтересів влади з інтересами громадських та політичних сил. Лише такий механізм забезпечить максимальну мобілізацію соціального та людського ресурсу для формування довгострокової стратегії розвитку України.
Подальші кроки з формування стратегії
Ми не перші в Європі, хто формуватиме стратегію. Такий досвід мають і Росія, і Захід. Проте ми мусимо втілити цей досвід в Україні, відштовхуючись від власних цінностей та власного бачення майбутнього. І за нас цього ніхто не зробить.
Важливе завдання на сьогодні — створення майданчиків для діалогу між громадськістю та владою у регіонах і Києві з метою забезпечення принципового й фахового обговорення ключових питань майбутнього України та завдань її стратегічного розвитку. Це потребуватиме спільних зусиль широкого спектру політичних сил, аналітичних центрів. Сьогодні громадськість готова до відкритого діалогу. Вона чітко усвідомлює потребу в такій співпраці, тому черга — за політиками.
Тому я звертаюся до політиків, у яких є політична воля, і до всіх, хто відчуває відповідальність за майбутнє України. Настав момент, коли політичні амбіції й особисті уподобання повинні відійти на другий план, поступившись інтересам усього суспільства та наступних поколінь. Сьогодні ми маємо унікальний шанс дати своєму народу можливість бути господарем у своїй державі і творити власну долю. Це складна відповідь на історичний виклик. Але я переконаний, що це єдино правильна відповідь, яку ми можемо дати людям.
Соціальний договір забезпечить потрібні для цього умови та створить підвалини для проведення масштабної громадсько-політичної роботи з підготовки концепції розвитку України і на її основі — стратегічної програми, підтриманої громадськими та політичними силами.
На закінчення
Я переконаний, що результати виборів не здатні самі по собі привести до позитивних зрушень у державі.
Тому я закликаю всі політичні сили консолідувати наші зусилля. Вже під час виборів знайти в собі сили перестати обсмоктувати компромати і перейти до проектування майбутнього та до праці над стратегією. Бути послідовними і відповідальними у своїх діях та політичних заявах. Ми не маємо права на помилку. Тому повинні домовлятися про об’єднання зусиль задля негайної реалізації суспільних потреб та стратегічних інтересів держави.
Саме тому моя філософія управління державою побудована на ідеї консолідації громадськості та політичних сил для формування єдиної стратегічної програми розвитку України. Програма політичного блоку — не лише виборча платформа, а й основа вироблення довгострокової стратегії через демократичні форми соціальної кооперації.
Переконаний, що виборчі програми інших партій та блоків містять інші, не менш важливі аспекти стратегічного бачення розвитку держави. Тому сьогодні особливо багато важить діалог між політичними лідерами щодо шляхів формування цієї стратегії. Сподіваюся, що сьогоднішній виклад моєї позиції та вихідних уявлень про головне для України сприятиме формуванню інституційного механізму справжнього політичного діалогу в суспільстві.
Я також переконаний, що без негайних кроків з узгодження суспільних інтересів та формування образу майбутнього, прийнятного для всіх громадян, — соціально-економічні перетворення не зможуть привести до позитивних зрушень.
У рамках цієї роботи ми повинні зосередитися на позитивних цілях, на тому, що нас об’єднує. Думаючи про розвиток держави, про її майбутнє, ми мусимо усвідомити, що це — питання потреб та бачення її громадян. Я хочу, щоб наше бачення ми почали узгоджувати вже сьогодні.
№ 5 (380) субота, 9-15 лютого 2002 року
ТЕЗИ ПРО МАЙБУТНЄ
Віктор ЮЩЕНКО
«Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути...»
В’ячеслав Липинський
Хоч яким важким було останнє десятиліття декларативної демократії та незалежності, воно допомогло нам зрозуміти реальні проблеми та оцінити переваги демократичного способу управління, без чого ми не можемо рухатись уперед. Сьогодні, проте, настав час, коли вже недостатньо оспівувати незалежність: вона залишилася здобутком минулого, а нам треба думати про завтрашній день. Зокрема сьогодні зрозуміло, що старі структури управління суспільним розвитком віджили своє, і на порядку денному гостро стоїть питання формування нових. Ми зіштовхнулися з потребою швидкого перевлаштування архітектури суспільних відносин та механізмів взаємодії різних суспільних груп, у тому числі і влади, якій належить змінити свої функції та якості.
Світова спільнота, як відомо, донедавна розвивалася в умовах, коли функції суспільного розвитку і стратегічного планування належали владі, і в цій царині було нагромаджено достатній досвід. Натомість майже немає позитивного досвіду дій у такій ситуації, в якій опинилась Україна, — коли змін потребують водночас і суспільство, і державна влада. Успішний приклад трансформацій такого типу — у Польщі в 1980-х, у Німеччині та Японії після Другої світової війни — визначає тільки приблизні поля, в яких ми могли б рухатися. До того ж у німецькому та японському випадках фактично було запроваджене зовнішнє управління суспільним розвитком. Але я переконаний, що питання розвитку України — наша внутрішня справа.
Більш придатним для нас, на мою думку, може бути приклад Польщі, де суспільство спромоглося дійти згоди між урядом і громадськістю, уклавши соціальний договір заради миру та швидких соціальних зрушень у країні. Важливо нагадати, що напрямок змін вказав сам народ. В умовах старих стереотипів і форм управління громадськість та влада змогли поступитися амбіціями, вибравши за пріоритет — консолідацію навколо стратегічних цілей своєї держави. Важливою умовою їхнього успіху було те, що представники і влади, і «Солідарності», яка говорила від імені суспільства, були патріотами. Обидві сторони усвідомлювали необхідність діалогу і прагнули змін. Вони узгодили свої бачення майбутнього ладу Польщі, шляхів розвитку, пріоритетів реформування у публічному діалозі між владою та громадськістю. Польща стала країною, в якій до соціальних та економічних реформ прийшли не в результаті ультиматуму, висунутого владі народом, і не за командою згори. Розвиток країни відбувся в результаті складних, але успішних переговорів між владою та громадськістю.
Такий самий історичний виклик стоїть сьогодні перед Україною, перед нашим народом і владою. Десятиліттями усталені соціальні зв’язки в державі сьогодні морально застаріли і рвуться. Застаріли й форми організації соціальної кооперації в суспільстві та політичної практики. Влада перестала служити народу, а громадськість не в змозі віднайти консенсус щодо вибору майбутнього країни. Партії та їх лідери змагаються у політичному процесі не шляхом представлення програм розвитку суспільства, а через гучне обнародування вад опонентів, а то й просто компроматів, уподібнюючись півням, які горланять на все село з приводу курки, що знесла яйце.
Ми маємо покласти край тривалій ворожнечі й усвідомити, що перш за все ми — український народ, що Україна — наша держава і від нас залежить, якою вона буде завтра.
Якщо ми не зможемо поступитися амбіціями й адекватно відповісти на історичний виклик, то остаточно розпорошимося у глобалізованому світі. Тільки об’єднаний народ, який має власне бачення майбутнього, сучасні форми соціальної кооперації, чия влада використовує прозорі форми управління суспільним розвитком, зможе вступити у відкритий і рівний міжнародний діалог в сучасній світовій системі. Інакше наше майбутнє вкотре виберуть за нас, без нас.
Тому консолідація сьогодні — нагальна необхідність. Цінністю, навколо якої потрібно консолідуватися, мусить стати, на мою думку, проста і прагматична ідея — побудова цивілізованого заможного суспільства на основі нових демократичних форм соціальної кооперації в державі. Шлях до такого суспільства лежить у тому числі через відновлення фундаментальних цінностей та відродження спільного історичного підґрунтя українського народу. Це дозволить уникнути нескінченних конфронтацій і на їх основі розгорнути позитивний політичний діалог у суспільстві.
Основні контексти вибору майбутнього
Культурно-історичний контекст
Упродовж століть чужі еліти нав’язували Україні, її регіонам різні принципи і засади організації життя. Тому у фазу незалежності ми увійшли з різними цілями й поглядами, які сформувалися на підставі регіональних, культурних, ідеологічних, релігійних та мовних ліній поділу. Ми зустріли незалежність розшматованими на інколи ворогуючі сегменти. Така спадщина містить потенційну загрозу соціальних конфліктів та напруженості. Розділеність суспільства на відчужені групи — за рівнем самосвідомості, за релігійними конфесіями, політичними поглядами, соціальними орієнтаціями — один із факторів, що істотно перешкоджає його консолідації. Це, своєю чергою, робить можливими політичні маніпуляції суспільною свідомістю, збільшує політичну апатію та зневіру населення у владі. За відсутності справжніх демократичних інститутів державного управління та соціальної кооперації, за низької спроможності населення до самоорганізації та за браком спільних системотворчих соціальних цінностей, політичні сили отримують змогу адміністративними методами «диригувати» волевиявленням ізольованих груп громадян, недобросовісно використовуючи мовні та етнічні тертя для отримання політичного капіталу.
Тим часом гетерогенність та строкатість суспільства — надзвичайно важливий чинник розвитку сучасної демократичної країни, оскільки культурне розмаїття може стати найважливішим ресурсом цивілізованого узгодження всіх часткових інтересів та домагань, з огляду на «спільне добро». Наше завдання — раціонально збалансувати згадані інтереси, перетворивши джерело можливих конфліктів на дійовий фактор процвітання, як це вдалося зробити в Європі. Це можна здійснити через форми колективної участі у визначенні майбутнього своєї держави та громадського впливу на процес прийняття рішень.
Україні бракує єдиного бачення шляхів розвитку, яке б об’єднувало всі групи суспільства, розділені сьогодні за багатьма ознаками. Ми досі не маємо довгострокової стратегії розвитку, причина чого, на мою думку, полягає у відсутності механізмів конструктивного діалогу між згаданими суспільними групами, політичними силами, різними сегментами інтелектуальної та економічної еліти.
Ще В’ячеслав Липинський, перший український філософ-державник, визначав формулу української державності через консенсус та консолідацію: «Цементом політичним, спаюючим місцевих українських людей в боротьбі за власну державу, ми хочемо мати патріотизм — любов до спільної Батьківщини, а не ваш соціялізм, зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не ваш націоналізм — зненависть місцевих «українців» до місцевих «не-українців»». Той-таки Липинський закликав: «Через загальне добро України — до добра її громадян, через добро її громадян — до добра тих народів, членами яких є ці громадяни».
І вслід за цим видатним українським мислителем я стверджую, що достойне наших громадян майбутнє не виникне у результаті солодких обіцянок і виборчих гасел, виконаних під музику політизованих ідеологій. Воно не народиться через віртуозну роботу сусідніх майстрів політичних технологій та інших магічних сил. Україна буде такою, якою зроблять її самі українці.
Інституційний контекст
Задекларований 10 років тому курс на демократизацію українського суспільства — окрім певних поверхових новацій — реально не змінив способу розуміння політичного процесу, зокрема ролі влади та правил взаємин між владою й громадянами. Нам не вдалося перейти від колишньої адміністративної моделі до нових демократичних відносин, коли кожен має право і можливість висловлювати свою позицію та публічно відстоювати свої інтереси. Відсутність нових інституцій управління і непрозорість урядових установ призвели до відірваності влади від реальних інтересів громадян. Влада виступає інструментом реалізації домагань окремих осіб або й прикриттям їхньої відповідальності за скоєні вчинки, а політики «нової хвилі» багато в чому посприяли збереженню системи владних привілеїв та чиновницької сваволі.
Тож чому наші громадяни більшою мірою виключені з процесу прийняття політичних рішень та впливу на владу, ніж, скажімо, європейці?
Відповідь, на мій погляд, одна. Ті з сьогоднішніх суспільств, які служать для нас взірцями демократії, функціонують на засадах вкорінених механізмів громадського впливу на владу й на майбутнє держави. І робиться це шляхом реального врахування публічної думки у щоденних діях та рішеннях. І чим більше таких кроків влада робить назустріч суспільству — тим більше вона отримує його довіри. Громадяни завжди повинні мати можливість упевнитись у тому, що дії влади відповідають узятим нею на себе зобов’язанням і узгодженим напрямам розвитку.
На жаль, в Україні влада й суспільство — це два світи, які існують паралельно і зустрічаються лише двічі на п’ять років — на парламентських та на президентських виборах. Під час цих коротких зустрічей політики розраховують на підтримку громадян; а громадяни, йдучи на вибори, вважають, що обирають захисників своїх інтересів, — або ігнорують вибори чи й голосують проти всіх.
Однак у проміжках між виборами вплив громадськості на владу мінімальний. Партії не виконують своєї головної ролі — представляти інтереси виборців в органах влади. Позиція партій, які мають свої фракції у парламенті, дуже мало спирається на погляди позапартійної громадськості.
Відповіддю на це є зростання негативної аполітичності простих людей. Вона базується на переконанні громадян, що їм не під силу будь-що змінити і що влада все одно діятиме, не звертаючи на них уваги. Як наслідок, люди перестають сприймати з довірою позитивні зрушення в політичному та економічному житті суспільства, а неконтрольована громадськістю влада, зі свого боку, все більше й більше демонструє ту головну ваду державного управління, яку Євген Головаха у своїй статті нещодавно влучно назвав «моментократією», тобто відсутністю стратегічного бачення суспільної ситуації, психологією тимчасового правителя.
Модель відносин між владою та суспільством, що склалася упродовж останнього десятиліття, потребує принципових змін. Переконаний, що одне з найсуттєвіших завдань у житті сучасного українського суспільства — зміна парадигми сприйняття політики як такої. Я розумію політику як технологію досягнення суспільно-визначених цілей через встановлення чітких, зрозумілих кожній людині правил участі суспільства в управлінні державою.
Відтак формулюється і сама роль держави — як механізму обслуговування стратегічних інтересів суспільства. Держава — інструмент узгодження і реалізації ініціатив різних верств громадськості, а не орган, що керує. Основною підставою для трансформації держави в цьому напрямі має стати реалізація принципів відкритості влади.
Ефективність дії таких принципів була нами продемонстрована в уряді у 2000 році. Введення нових засад управління розвитком, впровадження демократичних норм та процедур прийняття державних рішень, в орієнтації на просту людину, — відразу дали поштовх зростанню рівня життя. Організація нових форм політичного діалогу з громадськістю та моніторингу виконання державних рішень сприяла істотному зменшенню тіньових схем в економіці і поверненню довіри до уряду.
Україні необхідна кардинальна зміна управлінської культури, самої філософії державного управління. Нова модель управління суспільним розвитком мусить базуватися на принципах прозорості, під якою я розумію право кожної людини знати, де й ким приймаються політичні рішення, скільки і на що витрачаються кошти держави, оскільки це — життєво необхідна запорука відкритого, ринкового і демократичного суспільства.
Глобальний контекст
Суспільно-політичні й економічні процеси розвитку кожної країни дедалі більше виходять за межі національних кордонів. Держава перестає бути точкою відліку при плануванні національної політики; стираються межі між економічною політикою, спрямованою на розв’язання внутрішніх проблем, та участю у світових економічних процесах, між населенням, що живе в країні, і діаспорою. Сьогодні ми хочемо бачити Україну світовою державою, включеною у процеси глобалізації. А це означає, що перед нами постають принципово нові питання — ким ми є у світі? Чи спроможні ми як держава відстоювати власну позицію?
Розвиток транснаціональних корпорацій, поява світових регіональних центрів значно змінюють роль окремих держав, створюючи нові можливості для молодих країн. З другого боку, зміни конфігурації світової системи безпеки теж висувають свої вимоги: ми мусимо зайняти активну позицію в новій архітектурі світових відносин і забезпечити стабільність та спокій своєї держави. Інакше — опинимося на узбіччі фундаментальних змін, змирившись із роллю пасивного об’єкта впливу центрів політики. Ці тенденції світових процесів ставлять нові вимоги до системи управління.
Україна має активно включитися у згадані процеси заради добробуту та безпеки своїх громадян.
На мою думку, це можна здійснити тільки шляхом єднання нашого історичного коріння у всьому світі. Наша держава — це не тільки люди, етнічні групи, які живуть в Україні і поділяють спільні норми культури та цінності. Це й ті зерна української духовності та європейського рівня цивілізації, які зуміли прижитися і прорости на інших землях. Ми маємо всіляко підтримувати їхнє прагнення до духовного та культурного єднання. Це дасть змогу використати величезний досвід українців, які органічно співіснують з іншими культурами, в інших політичних та економічних контекстах. Громада людей, які поділяють спільні культурно-історичні установки, може стати силою, здатною зініціювати у світі масштабну підтримку, спрямовану на повніше розкриття потенціалу нашої країни.
Гуманітарний контекст
В умовах бурхливого світового зростання інформації визначальними чинниками, які здатні забезпечити стабільність та розвиток національної економіки, стають не природні ресурси, а вміння використовувати інформацію і створювати нове знання. Приклад країн, які найбільш динамічно розвиваються, базується на розумінні того, що добробут суспільства залежить передовсім від його готовності до змін. Нагромадження інтелектуального капіталу в Україні, перетворення України в повноцінне інформаційне суспільство, орієнтоване на розвиток людини, — неодмінна умова на шляху до інтеграції у європейську та світову спільноту .
Сьогодні саме освіта і підготовка кадрів, зокрема управлінських, обумовлює розвиток цивілізованого суспільства. Тож освіта в Україні, виховуючи нову культуру, плекаючи в суспільстві довіру до нових політичних, економічних та громадських інститутів і демократичної перебудови в цілому, має стати поштовхом до програмування змін у суспільстві.
Поза тим державна політика мусить перейти до принципово нової системи координат, у центрі якої стоятиме людина. Адже коли держава не може створити сприятливих умов для розвитку особистості, людина шукатиме способів реалізувати себе десь інде. Тому всебічна підтримка різноманітних форм розвитку і прикладання інтелектуального потенціалу, підвищення рівня знань та вмінь людей — це, на мою думку, найголовніший пріоритет держави, яка претендує називатися цивілізованою.
«Соціальний договір» як крок до формування стратегії для України
Реалізація завдань, що стоять сьогодні перед Україною, потребує негайної консолідації політичних і громадських сил для формування стратегії розвитку. Вважаю, що консолідувати суспільство, повернути довіру простих громадян до влади і партій зможе лише відкритий та прозорий соціальний договір між владою і суспільством. Оскільки лише він, а не окремі меркантильні інтереси, здатен забезпечити узгодження системотворчих цінностей.
По-перше. Укладання такого договору стане запорукою відкритості урядової політики, а спільне вироблення його цілей елітою та народом нарешті поклало б край недовірі громадськості до влади. Сформований на засадах широкого громадського діалогу, договір забезпечив би як відкриті правила та принципи гри, так і виконання їх партіями і владою: адже саме громадський сектор має сформулювати завдання владній команді і задати параметри розвитку держави.
По-друге. Цей договір також послужить зближенню політичних платформ різних політичних сил та регіональних еліт, які братимуть участь у формуванні стратегії. Вже зараз ведеться робота з розробки форми і змісту такого соціального договору, який зафіксує правила взаємодії і зобов’язання зацікавлених сторін. При цьому стратегічний інтерес суспільства не повинен стати заручником міжпартійної боротьби. Узгоджена стратегія розвитку країни є спільним вектором дій усіх політичних сил на основі загальнонаціонального інтересу: адже політичні ідеології мусять бути не підґрунтям для розділення суспільства, а синтезом його різноманітності та ідейного плюралізму. Коли всі політичні сили, владні та організаційні ресурси об’єднаються довкола ідеї процвітаючої країни, то в цьому й проявиться їхній справжній патріотизм.
По-третє. Укладання соціального договору забезпечить необхідні засади розвитку суспільства. Однак сам по собі договір не приведе до негайних якісних зрушень. Ситуація вимагає від нас розгортання широкомасштабного соціального проекту з розробки стратегії для України з участю різних суспільних груп. Тому першочергове завдання полягає у створенні інституційного механізму узгодження інтересів влади з інтересами громадських та політичних сил. Лише такий механізм забезпечить максимальну мобілізацію соціального та людського ресурсу для формування довгострокової стратегії розвитку України.
Подальші кроки з формування стратегії
Ми не перші в Європі, хто формуватиме стратегію. Такий досвід мають і Росія, і Захід. Проте ми мусимо втілити цей досвід в Україні, відштовхуючись від власних цінностей та власного бачення майбутнього. І за нас цього ніхто не зробить.
Важливе завдання на сьогодні — створення майданчиків для діалогу між громадськістю та владою у регіонах і Києві з метою забезпечення принципового й фахового обговорення ключових питань майбутнього України та завдань її стратегічного розвитку. Це потребуватиме спільних зусиль широкого спектру політичних сил, аналітичних центрів. Сьогодні громадськість готова до відкритого діалогу. Вона чітко усвідомлює потребу в такій співпраці, тому черга — за політиками.
Тому я звертаюся до політиків, у яких є політична воля, і до всіх, хто відчуває відповідальність за майбутнє України. Настав момент, коли політичні амбіції й особисті уподобання повинні відійти на другий план, поступившись інтересам усього суспільства та наступних поколінь. Сьогодні ми маємо унікальний шанс дати своєму народу можливість бути господарем у своїй державі і творити власну долю. Це складна відповідь на історичний виклик. Але я переконаний, що це єдино правильна відповідь, яку ми можемо дати людям.
Соціальний договір забезпечить потрібні для цього умови та створить підвалини для проведення масштабної громадсько-політичної роботи з підготовки концепції розвитку України і на її основі — стратегічної програми, підтриманої громадськими та політичними силами.
На закінчення
Я переконаний, що результати виборів не здатні самі по собі привести до позитивних зрушень у державі.
Тому я закликаю всі політичні сили консолідувати наші зусилля. Вже під час виборів знайти в собі сили перестати обсмоктувати компромати і перейти до проектування майбутнього та до праці над стратегією. Бути послідовними і відповідальними у своїх діях та політичних заявах. Ми не маємо права на помилку. Тому повинні домовлятися про об’єднання зусиль задля негайної реалізації суспільних потреб та стратегічних інтересів держави.
Саме тому моя філософія управління державою побудована на ідеї консолідації громадськості та політичних сил для формування єдиної стратегічної програми розвитку України. Програма політичного блоку — не лише виборча платформа, а й основа вироблення довгострокової стратегії через демократичні форми соціальної кооперації.
Переконаний, що виборчі програми інших партій та блоків містять інші, не менш важливі аспекти стратегічного бачення розвитку держави. Тому сьогодні особливо багато важить діалог між політичними лідерами щодо шляхів формування цієї стратегії. Сподіваюся, що сьогоднішній виклад моєї позиції та вихідних уявлень про головне для України сприятиме формуванню інституційного механізму справжнього політичного діалогу в суспільстві.
Я також переконаний, що без негайних кроків з узгодження суспільних інтересів та формування образу майбутнього, прийнятного для всіх громадян, — соціально-економічні перетворення не зможуть привести до позитивних зрушень.
У рамках цієї роботи ми повинні зосередитися на позитивних цілях, на тому, що нас об’єднує. Думаючи про розвиток держави, про її майбутнє, ми мусимо усвідомити, що це — питання потреб та бачення її громадян. Я хочу, щоб наше бачення ми почали узгоджувати вже сьогодні.
Відповіді
2002.02.09 | НеДохтор
Ющенко закликає укласти Соціальний договір
Стаття подана "на правах реклами" в Дзеркало Тижня містить багато програмних розділів і дає можливість краще зрозуміти Ющенка.(Також можна порівняти із програмною статтею Литвина про громадянське суспільство).
Наводжу цитату, бо тема укладення соціального договору раніше дискутувлася на Майдані.
Цитата
---------------
...
Вважаю, що консолідувати суспільство, повернути довіру простих громадян до влади і партій зможе лише відкритий та прозорий соціальний договір між владою і суспільством. Оскільки лише він, а не окремі меркантильні інтереси, здатен забезпечити узгодження системотворчих цінностей.
...
---------------
Повний текст статті відформатовано та додано в Досьє
http://maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_dos&key=1013276928
2002.02.09 | Остап
Владою-зрозуміло. А суспільство - в особі кого ? (-)
2002.02.10 | sg
Re: Надіюся, в особі Майдану! (-)
2002.02.10 | Горицвіт
Підтримую (-)
2002.02.10 | Serhiy Hrysch
У документі є ідеї, які ведуть до необхадності...
... ініціювати FOIA для України, "розкриття" (обов"язкова публікація інформації про роботу державних "органів" і розкриття "секретів").2002.02.10 | vujko
Соц?альнi договори - реальнi i уявнi.
Не тiште себе iлюзiями. Не з нами буде договiр. Принаймнi не з нами у першу чергу. Аз бюрократieю, з усiма тими незчисленними протирачами лiктiв i сiдниць. Це для них написана стаття у дзеркалi. А якщо у
вас ще збереглися iлюзii - поставте себе на мiсце Юща. Ну от прийде вiн до влади, стане, наприклад премeр-мiнiстром. i що
- нова Станiк не буде на аукцiонах за безцiнь електростанцii роздавати? А всi тi сотнi i тисячi керiвникiв секторiв i зав
вiддiлами, якi виписують лiцензii, дозволи i т.д. прокинуться наступного ранку i з слозами на очах поклянуться бiльше не
жить "папанятiям"? Iх можна, звичайно, прогнати. А хто прийде на iхнe мiсце? Ми ж не кинемо наших зручних крiсел за
екранами монiторiв. Ми навiть не пiдемо масово вступати в Нашу Украiну, щоб вберегти ii вiд впливу тих, хто, на нашу
думку, примазався до Юща, i хто надieться зайняти хорошу посаду пiсля виборiв. Ментал?тет не той. "Суспiльна активнiсть -
це бридко" вчили нас комунiсти своiм прикладом i таки переконали. "Та щоб я на якихось партзборах сидiв, та вони всi
брешуть, та нiчого змiнути все рiвно не можна..." Рiзниця мiж "нами" ? "ними" була у тому, що "вони" завжди добре знали що
?м "канкретна" треба, ? як цього добитися. А тепер зявився "?м" чужий Ющ, котрий - "ти пасматр? толька" теж формулю? ч?тко
сво? умови сво?? гри. От м?ж ними ? буде перший у низц? соц?альних договор?в. А икщо вам позиц?я спостер?гача не ?мпону? -
приймайте участь у всенародн?й гр?: Я живу не "па панят?ям" Гра поляга? в тому, що той, кого д?став сучасний стан
укра?нського соц?уму, в?дмовля?ться виконувати ритуали, що принижують людину, як от: давати взятки, ?хати зайцем, казати
сво?й жертв? п?сля авар?? "я ж не знав", говорити "ма?мо те що ма?мо", сваритися матом, ... Початок гри полягаe у
наступнiй процедурi: гравець окреслю? сукупн?сть р?шень, як? в?н мусить регулярно приймати ? як? впливатимуть на дол?
?нших людей. Такi e у кожного з нас, навiть якщо ми не працю?мо у АП чи м?л?ц??. Хочеться навести приклад учителя школи чи
викладача ун?верситету (тут н?яка АП, ан? Мадвечик ?з Бехметовим нами не керують). Дал? гравець бере ол?вець ? пап?р (так,
так, як у школ?) ? пише _вичерпний_ список правил, за якими в?н буде ц? р?шення приймати (? н?яких в?говорок щодо того, що
це обовязок ВР; ви сам? зна?те хто там сидить - такого вам понаписують...). Наступний етап - публ?кац?я ? жваве всенародне
обговорення, тобто ви да?те почитати написане вами тим, кого власне ваш? р?шення зачеплять (в?ша?те на двер? свого
каб?нету, к?мнати, хоме паге, роздат?те батькам учн?в, п?длеглим, майбутн?м жертвам, д?тям). Дал? - х?д ?нших. Хто не
ходить, той програв. Питаннями про сутн?сть виграшу прошу не турбувати. Не сперечатимусь - багато безглуздо? на перший
погляд роботи. З ?ншго боку подумайте, ск?льки прийма?ться р?шень, в?д яких залежить ваше життя - не вами. ? як би
зм?нилось ваше життя в?д знання правил, за якими вони приймаються. А до того ж ? як зм?нилися б правила - в?д вашо? участ?
у обговоренн?? Кр?м того гра вже почалась, перший гравець уже ?. Иого звати Ющенко.
Правила:
1. приймати р?шення, що
торкаються ?нших без опубл?кованого кодексу (вичерпного списку правил) заботоня?ться. Прийнят? таким чином р?шення
вважаються р?шеннями "папанят?ям" i e не д?йсними.
2. публ?кац?я вважа?ться такою, що в?дбулася при наявност? в?льного ?
в?дкритого обговорення ус?х зац?кавлених ос?б ? наявност? широкого консенсусу у результат? такого обговорення. Обовязок
щодо забезпечення публ?кац?? лежить на авторов? кодексу.
3. Кодекс, що не e публiчним, не дie.
4. Тi хто приймаe р?шення
методом "папанятiям" прирiкаються до примусового конспектування усiх записiв Мельниченка.
2002.02.11 | Горицвіт
Re: Соц?альнi договори - реальнi i уявнi.
Чудово.Звісно, договір підписують тільки з активною стороною. Як мінімум, треба усвідомити свої потреби і бажання, сформулювати їх і висловити. Далі їх мають почути партнери по майбутньому договору. А вже далі йде обговорення і прийняття.
2002.02.09 | НеДохтор
>>: УНІАН: Протокол прес-конференції НУ донецьким журналістам
Стоян, Ющенко ...Протокол тут:
http://www.unian.net/pressclub/?show=protocol&lang_id=1&id_conf=36
А це анонс котрий був перед прес-конференцією:
http://www.unian.net/pressclub/?show=reliz&lang_id=1&id_conf=36
--------
Матеріали
До прес-конференції на тему: Інтернет-марафон "Напередодні виборів". Лідери «НАШОЇ УКРАЇНИ» зустрінуться у Києві з донецькими журналістами.,
яка пройшла: 2002-02-08 09:00
8 лютого з 9-ї до 17-ї години у Києві у Будинку профспілок (майдан Незалежності,2) Віктор ЮЩЕНКО та інші лідери блоку «Наша Україна» зустрінуться з журналістами з Донецька та донецького регоіну. Зустріч відбуватиметься у форматі прес-конференції і транслюватиеметься в мережі Інтернет. Ініціатором зустрічі виступила Асоціація «Нова література».
Участь у зустрічі візьмуть:
- лідер блоку «Наша Україна» Віктор ЮЩЕНКО,
- голова Федерації профспілок України Олександр СТОЯН,
- політичний координатор блоку Віктора ЮЩЕНКА «Наша Україна» Роман БЕЗСМЕРТНИЙ,
- лідер Молодіжної партії Юрій ПАВЛЕНКО,
- представники Комітету виборців України.
Інформаційну та технологічну підтримку події надасть агентство УНІАН.
Трансляція марафону вестиметься на сайті УНІАН (www.unian.net) в режимах реал-аудіотрансляції (пряма звукова трансляція), ВЕБ-кам (зображення) та в текстовому режимі.
Запитання гостям Інтернет-студії ставитимуть журналісти, що будуть присутні в залі, та користувачі мережі Інтернет. Запитання можна надіслати зараз, а також поставити їх під час самого марафону.
--------
2002.02.10 | Максим’як
Re: Мене вразила одна теза Ющенка.
Більшість знайома із книжкою Є.Марчука “Україна: нова парадигма поступу”, основний зміст якої полягає в розробці ідеології “на випередження”, суть якої зводиться до організації соціополісів з метою концентрації інтелектуального та виробничого потенціалу, та здійснення прориву – випереджаючого розвитку в окремій зоні і подальше поширення її досягнень на все суспільство.Теза Ющенка:
“В умовах бурхливого світового зростання інформації визначальними чинниками, які здатні забезпечити стабільність та розвиток національної економіки, стають не природні ресурси, а вміння використовувати інформацію і створювати нове знання. Приклад країн, які найбільш динамічно розвиваються, базується на розумінні того, що добробут суспільства залежить передовсім від його готовності до змін. Нагромадження інтелектуального капіталу в Україні, перетворення України в повноцінне інформаційне суспільство, орієнтоване на розвиток людини, — неодмінна умова на шляху до інтеграції у європейську та світову спільноту .”
Для тих, що незнайомі з моделями розвитку України, скажу, що в цих двох поглядах на майбутнє України покладено майже повністю відмінний підхід до методики розбудови української держави. В першу чергу це пов’язано з фінансовими ресурсами, яких в бідній країні є не так багато – куди їх спрямовувати, на побудову соціополісів, чи створення повноцінного інформаційного суспільства, повна локалізація чи повна інформаційна доступність і всеохопність.
В середині січня я опонував на форумі на сторінці www.sd.org.ua ідеям соціополісів, пропонуючи розглядати інтернет, як “соціополіс”, тобто, хід моїх думок є дуже близький до тези про необхідність створення “інформаційного суспільства”. Приводжу нижче обговорення із форуму. яке в деякій мірі започатковує обговорення, яке можливо вже скоро в Україні стане серйозним і масовим:
Що? Рух на випередження через соціополіси, чи повноцінне інформаційне суспільство? Чи можна поєднати одне і друге?
Соціополіси в концепції "Переходу-IV". Ігор Каганець
Автор: Ігор Каганець Дата: 11 Сiч 2002 Соціополіси в концепції "Переходу-IV" не є вільними економічними зонами. Це відкриті для інновацій самоврядні території зі спеціальним статусом (на зразок Магдебурзького права), які підпорядковані безпосередньо Президенту України і знаходяться під його протекторатом, в яких реалізуються світоглядні, соціально-організаційні, економічні і технологічні моделі цивілізації вищого рівня, а потенціал території реалізується з максимальною ефективністю (далі див. 7 пунктів СД). Що стосується технології їх створення, то світ знає певні аналогії. Наприклад, державна програма створення технополісів в Японії, завдяки яким і було здійснене японське економічне диво. У наступному числі "Переходу-IV" ми детальніше зупинимось на цьому питанні.
СОЦІОПОЛІСИ -- що робити Володимир Щербина
СОЦІОПОЛІСИ -- що робити Автор: Володимир Щербина Дата: 12 Сiч 2002 Схоже, пора висловитись експерту з питань соціополісів :) Соціополіс це не вільна економічна зона. До речі, окрім вільних економічних зон сьогодні у світі існує ще понад 2 десятки типів проблемно-орієнтованих зон. Існують різні типи концентраторів “людського потенціалу”. Це бізнес-інкубатори, теплиці для інновацій, технопарки, наукові парки тощо. Існують різні поселення - концентратори “людського потенціалу”. Це університетські містечка (Оксфорд, Кембридж), наукові містечка (Академгородок під Новосибірськом, Цукуба в Японії), “закриті містечка” (Челябінськ-70, Арзамас-16), національні лабораторії (Лос-Аламос, Лівермор), технополіси в Японії, “антіполіс Софія” у Франції та інші. В США окрім Сіліконовой долини також впроваджуються у життя програми “Сіліконовий берег” (Флоріда), Сіліконовий рукав (Луізіана), Сіліконові передгір’я (Сакраменто), Біонна долина (Солт-Лейк-Сіті) тощо. У світі існують різні програми альтернативних поселень, як то екополіс, біоград тощо. (До речі, я чув, що одна з програм екополісу, розроблена українськими вченими, отримала міжнародну премію) Соціополіс може мати своїми складовими будь-які з наведених форм у будь-якій комбінації. Бо це все – не мета, а інструмент. До визначення соціополіса, даного І.Каганцем, додам, що соціополіс – це поселення, в якому відбувається прискорений (у порівнянні з іншими поселеннями) розвиток людини на фізичному, психічному та духовному рівнях. Більш докладно про все це – у наступному номері журналу. Як впроваджувати соціополіси у життя. Оптимістичний варіант: прихід до влади “Спільної дії”, проголошення всеукраїнського конкурсу на кращі проекти соціополісів; державна інформаційна, наукова, законодавча підтримка; надання переможцям спеціального самоврядного статусу (таке собі сучасне Магдебурзьке право). Але аж ніяк не грошей з Центру. Бо ж соціополіси мають бути самодостатніми, самовідтворюваними моделями майбутньої цивілізації. А далі - поширення досвіду вдалих моделей на навколишні поселення. Створення нових моделей тощо. Песимістичний варіант: на державному рівні (Верховна Рада, Кабмін, Адміністрація Президента) нічого не робиться: ані конкурсу, ані законодавчої підтримки. Тоді все у руках передових керівників місцевого рівня (мери малих і середніх міст, голови районів). Вони починають впроваджувати у себе окремі елементи соціополісів (і все це – у рамках існуючого законодавства, а воно багато чого з питань соціополісів не забороняє і навіть дозволяє, як, скажимо, технопарки). Це будуть не соціополіси, а їх зародки, які за сприятливих умов розвинуться у повноцінні соціополіси. І тут треба надавати наукову підтримку отім “передовикам”. А для цього, серед іншого, налагодити нормальний обмін інформацією й досвідом. До речі, можна перетворювати у соціополіс уже існуючі поселення (міста, містечка), а можна будувати нові (як то кажуть “із нуля”). Для прикладу: Сіліконова долина у США розвинулася з невеликого фермерського містечка. Арзамас-16 у Росії побудували на базі Саровського монастиря. Челябінськ-70 створювали на новому, нежилому місці серед лісів. Японські технополіси ретельно планували і будували, як нові міста й містечка.
Дозвольте, шановні дослідники, мені побути трохи в ролі опонента. Олег Максим’як.
Автор: Максим’як Дата: 12 Сiч 2002 Все змінюється, змінюється і ідея концентрації наукового і виробничого потенціалу в компактних зонах. Отже за визначенням: «це поселення, в якому відбувається прискорений розвиток людини на фізичному, психічному та духовному рівнях». Ці три ознаки не мають нічого спільного із матеріальним світом. Вони найкраще підходять до монастиря. Все, що до тепер в світі створювалося, несло виразне бажання здійснити прорив у матеріальний світ людини, а не духовний, створити ноу-хау, товар, щоб викинути його на ринок і заробити на цьому гроші, багато грошей. Податки отримувані від реалізації спрямувати на вирівнювання рівня життя, витягування окремих груп населення із матеріальних ям, на вирівнювання шансів для вижиття в суспільстві (освіта, лікування, праця, побут, відпочинок). Спочатку був конвейєр і продуктивність праці, великий завод, його філії, суміжні виробництва і освітні заклади при них і т.д. створювали прорив у виробництві товару. Це і можна було б на звати першим соціополісом індустріального світу. З часом більшість розвинутих країн освоїла цю новацію. Тоді появилася потреба в технологічних новинках. На пошуки технологічних новинок покликано мільйони наймудріших голів. Почали створюватися вже міста і території. Інтелект концентрується, об’єднується, охороняється все для цілі – потрібен новий, дешевий, унікальний товар. Але й тут почалося швидке наслідування. Виробництво науковомісткого товару виходить за межі тих початкових “силіконових долин”. Робот-станок можна розміщати в будь-де, він потребує мінімум кваліфікованого обслуговування, пошкоджені вузли замінюються блоками і утилізуються, а інший робот виготовить аналогічні. І ось, появляється на світ новий засіб виробництва – ІНТЕРНЕТ. Це і Є СУЧАСНИЙ СОЦІОПОЛІС. Зверніть увагу, не конвейєр, не робот-станок, а інтернет, як знаряддя праці. Товари виготовлені завдяки інтернету йдуть на розхват. Хтось ще освоює конвейєр для виробництва товарів першої необхідності, хтось освоює робототехніку для виготовлення мікросхем, але вже зараз, будь-хто використовуючи інтерент, як засіб виробництва, невиходячи із своєї квартири, може заробити в рік сотню мільйонів доларів. Хоч таких тепер одиниці, але є вже мільйони інших, які можуть заробити на більш-менш пристійне життя. Якщо говорити про соціополіс-«силіконову долину» (адже ми цього етапу ще не пройшлиі його теж потрібно проходити), то нам потрібен на його виході товар, який не тільки утримуватиме соціополіс, але його реалізація перейме на себе проблеми якоїсь частини суспільства. Найкраще зупинитися на аналогу «академмістечок» з видачою дослідного зразка товару. Для нашого бідного суспільства і це є дуже обтяжливо, особливо капіталовкладення на старті. Зрештою, саме відсутність фінансування існуючих наукових центрів привели до витоку умів. Була би моя воля, як державного мужа, то я би намагався робити зрушення в суспільстві у сторону повної комп’ютеризації та інтернетизації – дати народу України сучасний засіб виробництва в руки. (Зараз Естонія втілює такий проект – інтернет влючно на всіх хуторах). Як його здійснити в Україні? Я би це назвав методом “фольксваґена”. (Не всі потребують найсучасніші моделі. Вже 100 Гц здатний добре працювати з інтернетом, залежить все від серверів.) Отже, надання довготривалого кредиту, введення податку, який, наприклад сплачуватимуть тільки ті, які мають річний валовий дохід 10 млн. дол. і більше, без огляду є в них прибутки чи ні.Продаж цільових ОВДП та кошти спрямовувати на техніку. Щоб розписати всі можливі механізми і порядок потрібно багато місця і часу. Гадаю, що кожен читач може собі вже уявити напрямок роздумів. Ну хоча б у вузах та школах один комп”ютер на 5 осіб! Це все так просто, коли не бачити за цим страху, не бачити стереотипів посткомуністичної влади, яка має свій народ або за дурня, або за ворога, або за одне та інше. (Адже, саме більшість ректорів є противниками підведення інтернету в студентські гуртожитки, про що можна ще говорити, от і приходиться студентам часто за 10 гривень приймати участь в сумнівних акіція в підтримку минулого). Це все не є казка, жахливою казкою можна вважати нашу дійсність. Ось 1,2 млрд. дол., які тільки один банк “Словянський” вивіз на Науру і схоже там вони вже навік залишаться. Якщо середня вартість ПК є 800 дол., то маємо 1.500.000 шт. Ці комп”ютери, попавши в шкільне та студентське середовище за рік-два такий інтелектуальний прорив зроблять, що Україну ніхто не впізнає. Але, коли розтягнути цей процес на 5-7 років, то світ за той час знайде нові ідеї на засоби виробництва, на товари і всі наші добрі наміри, на організацію проривів, будуть вічно когось доганяючою ідеєю. Ідеї влади в Україні наразі зовсім йдуть в іншому руслі. Спроба взяти під контроль інтеренет, організувати облік, контроль є тільки стримуючим фактором. Чому владі, для висвітлення альтернативних думок не виставити 20-50 інформативних сторінок в інтернеті, по кожному міністерстві, по кожному відділі, по всіх прес-цетрах, радниках та держсекретарях. Адже сторінка в інтернеті коштує тільки 5000 гривень і 500 гр. зарплати в місяць. Можна сказати, ось інтеренет, це недосконалий засіб виробництва, якийсь однобокий, ним хліба не спечеш та сокири не зробиш. А для чого - відповідаю? Треба вміти добре володіти одним знаряддям праці і чим більше це знаряддя є досконаліше, тим ваш товар буде досконалішим і ціна його буде вищою, а сокири завжди знайдеться кому виготовляти (США 70% промислових товарів завозять). Навіть в школі є поділ за рівнем знань. Україна може зробити прорив, але дійсно повинна перадати в руки (лізінг, кредит) хоча б 1,5 млн. під”єднаних до інтернету ПК, без різниці на яких умовах (державний кредит до 10 років кожен студент чи школяр візьме). ІНТЕРНЕТ, як СОЦІОПОЛІС включає не тільки роль засобу виробництва товару, а і ринок збуту цього товару одночасно. Тому інтеренет потрібен і виробнику і покупцю, одним словом всьому населенню. В Україні цього ще не видно, тому, що ми є Україна і перебуваємо рівно там, де ми є. Але тому ми говоримо про прорив, а не поступ, хоч і поступ в Україні через облігархів та посткомуністів зовсім не проглядається, навіть, відсутній. Зупинюся на розумінні події інтернет. Я сказав про нього, як сучасний засіб виробництва, з одного боку і як матеріальний соціополіс, яким керує не духовність, а певна контрольована всіма жителями мораль, та, звичайно матеріальна вигода для більшості. Це не віртуальне середовище. (Хто мав справу із програмуванням 80-х знає, що це таке віртуальна пам’ять ЕОМ чи віртуальна дія). Люди об’єднані сучасним засобом виробництва створили це середовище. Ми можемо назвати цю подію, як завгодно, але це є продовження того, що утворювалося навколо конвейєра, станка-робота, сьогодні інтернету, а завтра ... (краще промовчу). Але інтернет дуже швидко може уступити дорогу іншим засобам виробництва, і вже може стати застарілим засобом, як телефон (телефонна техніка продовжує розвиватися – без прориву)
Про Україну я сказав вже, непатріотично, але рівень неандертальський. Чому так, теж вказав (куди капітал йде з України), але це є теж наслідок. Щоб зрозуміти різницю між віртуальним і реальним світом, я приведу простий приклад: в Японії на поч. 2001 року було 5 млн. власників мобільного інтернету. Пристрій трохи більший за звичайну мобілку, бо має клавіатуру. Найнижча вартість пристрою 500 доларів. Ми це середовище неодмінно пройдемо, так як ми пройшли годинник чи калькулятор. Але коли? А зараз в нас “годинник” має одна людина на 1000, 9 інших з 1000 може побачити годину раз на день, десь на вежі, а решта орієнтуються за сонцем, як добра погода, а як зла то й так живуть. Гадаєте, що тільки ми фільмами про індіанців з Бразілії цікавимося. Про наше життя теж фільми показують. Далекосхідні тигри появилися тільки тому, що вони освоїли новий засіб виробництва, цим новим засобом виробництва і став станок-робот, який продовжив ефективність використання конвейєра (хоч і користування конвейєром вони довели до ідеалу, але не тільки про Японію мова). Досконале освоєння нового засобу виробництва дало можливість заповнити своїм високотехнологічним товаром (мікросхема) світовий ринок. Отже, ми бачимо реальну картину на своєму шляху, прорив в матеріальному світі можна здійснити тільки тоді, коли освоїти новий засіб виробництва краще від інших. Але наскільки це реально, досить прочитати абзац вище, щоб зрозуміти, які надлюдські зусилля потрібно прикласти кожній людині і всім 48 мільйонам. Інтернет далеко ще себе не вичерпав, мало того, щоб його освоїти, потрібно пройти і конвейєр і робототехніку, але це вже можна паралельно все, в комплексі, розвивати. Чи робиться щось в цьому напрямку державними мужами? Ні. Як можна з цієї ситуації, хоч почати виходити? Крок за кроком з нарощуванням темпу і в правильному напрямку. Сьогодні єдине правильне – СПІЛЬНА ДІЯ на виборах – підтримати не базік, не гасла, не минуле комі, не злодіїв, а підтримати тих, хто вже доказав своєю працею, що здатен вивдодити суспільство до кращого добробуту. Їх не так багато в Україні: Омельченко, Тимошенко, Ющенко. Ці лідери доказали свою користь не словами чи обіцянками. Ідеально було би всім національно усвідомившим суть СД, підтримати одного лідера і його блок. Але схоже, що поняття Спільної Дії для всього народу ще менш зрозуміле, ніж поняття інтернету. Не прийдуть перелічені лідери до влади, все залишиться, або буде гірше, адже все є видно і прозоро: Кінах-Литвин-Тигипко, Медведчук-Суркіс, Бродський-Рабінович-Вітренко, Мороз, Симоненко-Потебенько. Скажіть, яка з цих груп принесе нове, чи хоч корисне для суспільства, чому вони 10 років – всі були при владі чи контролювали, впливали на владу, навіть не подумали про село, місто, молодь, народжуваність, освіту, національні інтереси і т.д? Адже ми суспільство, народ держави, і тільки ті, що зверху, мають можливість організовувати всіх на Спільну Дію. Навіть, коли ми маємо бажання СД, то має бути координатор - влада вибрана нами, лідери, провідники. Тому дивімося реально, нічого ми не перескочимо. Вибачайте, що почав з соціополіса, а закінчив виборами. Це для мене дуже важливо, бо без влади, яка веде, сприяє, чи хоч не перешкоджає робити в суспільстві прориви, не буде соціополісів, а хіба резервати. Сінгапур, Японія, Китай, Тайвань і т.д. робили прориви і сьогодні саме державні мужі нові ідеї скеровують в правильне русло. Все правильно, п. Збітнєв пише – Спільна Дія це те, що потрібно українському народу, але СД теж має свої етапи розвитку, і сьогоднішні вибори блоків Омельченка, Тимошенко чи Ющенка - це тільки створення менш-більш сприятливого середовища для її розвитку, для переходу Спільної Дії на вищий організаційний етап – при іншій владі вона буде просто гальмуватися або переслідуватися, як злочин – “більше трьох не сходитися”, інтернетом користуватися після отримання ліцезії. Куди вже тут до створення соціополісів...
2002.02.10 | Остап
"Опережающего развития" в экономике - www.vpu.org.ua
http://www.vpu.org.ua/vparty/library/texts/overdrive/Что такое модель "опережающего развития" в экономике ?
- Догоняющее и опережающее развитие. История моделей развития. Цифровое общество. Гуманистическая модель развития.
Александр Чубатенко
ПМ.
Той, хто недавно ходив до пам"ятника Шевченку разом з Кучмою.
2002.02.11 | andriy
Із цього доволі плутаного триндьожа я бачу: В.А.Ю. - есдек.
Можна довго спочатку виловлювати зернята суті з щедро налитої "води", тоді розбирати по кісточках... але чи воно того варте? Досить спершу прочитати http://www.librussia.ru/rabstvo_v.htm повністю і уважно, а по тому вже Ющенкові писан...пробачте, "фєвральськіє тєзіси". Воно на контрасті краще сприйметься.Огледівся я, і висновок мій простий - всі(!) вони насправді є есдеки, тобто соціал-демократи. І Ющенко, і Мороз, і "комуняки" (попри радикальні декларації), і "гнилички", і самі есдеки, і Ю.Т. і "заїди" теж. ВСІ - ЕСДЕКИ. Різниця лише у ступені консервативності та незначущих відтінках.
Я не полінився оце почитав їхні всіх партійні програми. Сміх та й годі. Багатослівні, плутані, неенергійні; судячи за змістом програм, всі до одного - есдеки; тексти - розмазня і канцелярит. Всі псевдоліберальні закиди про "роль людини" настільки ж "не туляться" до решти текстів, як до ішака пропелер. Прочитати програму будь-якої з нинішніх "партій" - чисто тортури, тільки "на принцип" подочитував до кінця. Та і що дивного, ці перли політичної думки один чорт ніхто і не думає читати, їх поздавали в ЦВК при реєстрації, "щоб було" - і гудбай.
Одне приємно - стиль Ющенка в тексті в "ДТ" явно його власний, особистий. Стиль дуже багато говорить про особу автора, до речі. Але - факт, це вам не Литвин-плагіатор, сам писав або щонайменше редагував перед публікацією. Дрібничка - а на душі приємно.