Борис Тарасюк: ”Перемога блоку Віктора Ющенка наблизить Україну
02/13/2002 | Максим’як
Борис Тарасюк: ”Перемога блоку Віктора Ющенка наблизить Україну до заможної Європи”
12.02.2002 // 17:23
Автор: Ярослав Білик, журналіст Джерело: прес-служба "Нашої України"
Ми маємо розвивати партнерські стосунки з Російської Федерацією – нашим найбільшим торговельним і стратегічним партнером. Ми повинні привернути більше уваги розвитку стосунків з РФ, уникати створення штучних бар’єрів на шляху розвитку наших сосунків, але жодним чином не повинні припускатися поступок за рахунок наших життєво важливих національних інтересів. Якщо російський капітал пропонує вигідніші умови, ніж західні конкуренти, то ніяких претензій не може бути, але випадків чесних змагань дуже мало. Ми повинні будувати економічні відносини з Російською Федерацією на здоровій, прагматичній, зрозумілій основі. Щоб наші двосторонні відносини відповідали загальноприйнятим світовим нормам. (вруб для анонсу)
Звістка про узгодження кордону між Україною та Росією для більшості громадян обох держав виявилася сюрпризом. Невже протягом десяти років сусіди не мали одного з головних атрибутів державності? Всі мапи подають чітко розмежовані території обох держав – звична широка червона смуга проходить уздовж східного кордону Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Луганщини та Донеччини. І раптом виявляється, що насправді ця лінія була фіктивною, адже жодна із сторін її офіційно не визнала. Цю колізію коментує колишній міністр закордонних справ, директор Інституту Євро-Атлантичного Співробітництва Борис Тарасюк. Саме під його керівництвом вітчизняне зовнішньополітичне відомство розпочало переговори про делімітацію кордону.
Борисе Івановичу, що зумовило затримку з офіційним узгодженням україно-російського кордону?
Я можу назвати щонайменше дві причини – політичну і технічну. Перша полягає в тому, що Росія раніше взагалі відмовлялася вести будь-які переговори з приводу українсько-російського кордону, і лише в 1998 році погодилася розпочати діалог. Це сталося після того, як я загострив цю проблему на переговорах з російським міністром закордонних справ Примаковим. Були дані відповідні доручення, сформовані робочі групи, але росіяни все одно не дуже квапилися. Причому в радянські часи адміністративний кордон між нашими країнами існував – потрібно було лише прив’язати його до місцевості і там, де існують штучні поділення, де кордон проходить через населені пункти, шляхом взаємних поступок знайти компроміс. Коли російський МЗС очолив Ігор Іванов, я неодноразово звертав увагу на затягування переговорів з вини російської сторони. Щоразу домовлялися завершити процес, скажімо, протягом півроку, а згодом доводилося кілька разів цю дату переносити. Були періоди, коли пауза в переговорах тривала кілька місяців.
З іншого боку, мали місце технічні та фінансові проблеми, оскільки то в однієї, то в іншої делегації раптом вникали проблеми з фінансуванням, яке було потрібне хоча б для того, щоб проводити зустрічі. Зазначу, що процес делімітації кордонів дуже копіткий, вимагає значної роботи із залученням різних відомств, зокрема, землеупорядних та картографічних. На все потрібно витрачати кошти. Не слід забувати, що довжина кордону між Україною і Росією майже 1800 кілометрів.
Російська сторона категорично проти впорядкування морського кордону. Чи може існувати в цій проблемі економічний підтекст -- можливо, зачіпаються торгові інтереси?
Росія з самого початку заперечувала можливість визначення лінії кордону на Азовському морі. Перша причина, яку наводили росіяни, полягала в тому, що Азовське море є внутрішніми водами, і не підлягає розподілу і проведенню кордонів. За радянських часів так воно і було. Але нині це море межує з територіями двох країн, і постало питання про лінію державного кордону. Внаслідок неврегульованості цього питання виникали численні конфлікти, страждали господарюючі суб’єкти, переважно, українські. Інколи російські прикордонники захоплювали українські риболовецькі шхуни біля Керчі і супроводжували їх на територію Росії як заарештовані “за порушення кордону”.
Непоступливість російської сторони має кілька мотивацій. Невизначеність проходження морського кордону дозволяє отримувати економічні вигоди. Йдеться, перш за все, про користування Керченською протокою. Її судноплавна частина належить до української території, але після здобуття нашою державою незалежності росіяни стали заперечувати цей факт. Тим самим завдаються збитки компаніям, які відповідають за забезпечення судноплавства, проходу суден по керченській протоці. Що стосується Азова, то тут очевидним є прагнення залишити на майбутнє відкритим питання про те, хто займатиметься розвідкою і експлуатацією природних запасів морського дна.
Саме через це українська сторона повинна і надалі наполягати на узгодженні морського кордону, щоб кожна країна чітко знала, до якого місця простягаються її права на розвідку корисних копалин шельфу. Це також потрібно для того, щоб кожна країна усвідомлювала межу своєї відповідальності за екологічні збитки. Це, зрештою, потрібно для того, щоб наші рибалки чітко усвідомлювали, до якої межі простягається українська територія, де вони мають право ловити рибу.
Які наслідки матиме ця неврегульованість для міжнародних стосунків України?
Україно-російський кордон для багатьох російських ура-патріотів став розмінною монетою, і вони наввипередки змагаються, хто голосніше лементуватиме про неможливість існування кордону між Україною і Росією. Це – популізм, наслідком якого є те, що кордон між двома країнами перетворюється в небезпечну лінію нелегального перетину мігрантів, контрабандних товарів, зброї, що, звичайно, впливає на інтереси національної безпеки України. Нелегальні мігранти з Азії легко перетинають російсько-український кордон, чим створюють проблеми і небезпеку не лише для нашої держави, але й для всієї Європи.
Слід чекати, що Європа закриється від нас “залізною завісою”?
Європейський Союз переймається долею україно-російського кордону. Нещодавно відбулася зустріч країн ЄС з питань нелегальної міграції, в роботі якої взяла участь делегація від нашої держави. Розуміючи глибину цієї проблеми та її фінансовий бік, Євросоюз висловив готовність допомогти облаштуванню східних кордонів України. Мова ні в якому разі не йде про будівництво нового Берлінського муру – йдеться про те, щоб ми облаштували нормальний, сучасний європейський кордон, який законослухняні громадяни могли б перетинати без жодних проблем.
Скільки, на вашу думку, знадобиться часу для остаточного узгодження лінії кордону?
Цей процес залежить від кількох факторів. Перш за все – від твердості позиції української влади. Слід наполягати на делімітації морських кордонів і на тому, щоб на суходолі цей процес продовжився демаркацією. За наявності твердої волі з українського боку і доброї волі російської сторони можна було б сподіватися на успішне завершення переговорів протягом двох-трьох років. І, звичайно, цей процес повинен супроводжуватися організацією нормального сучасного кордону між двома країнами. Причому лукавлять ті російські політики, які говорять, що вони не зацікавлені в облаштуванні нашого кордону. Нагадаю, що саме з російського боку вперше почали формуватися прикордонні загони навіть без погодження з Україною.
Ви маєте дев’яте місце у виборчому списку блоку “Наша Україна”. Окрім вас у першій десятці блоку інший визначний міжнародник – Геннадій Удовенко. Чим тоді пояснюється така незначна увага питанням міжнародній політиці в програмі “Нашої України”?
Практика парламентських виборів у переважній більшості країн свідчить, що питання зовнішньої політики, за дуже рідким виключенням, не є визначальними для виборчих перегонів. Виключенням є країни, де відбуваються гострі конфлікти, скажімо, Ізраїль. Україна, на щастя, подібних проблем не має, тому не випадково, зовнішньополітичні питання не знайшли в програмі блоку Віктора Ющенка детального тлумачення. Але це не означає, що блок не має зовнішньої політики. Можна згадати зовнішньополітичний курс, який проводив уряд Віктора Андрійовича, і лінію, яку обстоювали згадані вам екс-міністри закордонних справ, і стане зрозуміло, що блок не на словах, а на ділі виступає за європейський вибір України, за реалізацію ідей європейської інтеграції, за більш чіткі акценти і визначені перспективи в стосунках з НАТО.
Оскільки в програмі блоку чітко не виписано напрямки зовнішньої політики, то я не вважаю етичним зі свого боку говорити за весь блок, але у мене є власні міркування. Уряд Ющенка показав, як за кілька місяців можна зняти проблеми, які вели до кризи стосунків між Україною та Європейським Союзом. Ці проблеми накопичувалися з українського боку через невиконання конкретних положень Угоди про партнерство і співробітництво. В тій частині, що була в компетенції Кабінету Міністрів, команда Віктора Андрійовича зуміла владнати всі успадковані конфлікти впродовж півроку. Це наочно демонструє, що уряд Ющенка прагнув не на словах, а на ділі реалізувати європейський вибір України. В програмі уряду “Реформи заради добробуту”, яка була схвалена Верховною Радою, були чітко визначені зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні акценти уряду Ющенка. Логічно очікувати, що ці ж акценти будуть продовжені в політиці блоку, а згодом – у діях парламентської фракції. Це перш за все конкретні кроки до набуття асоційованого, а згодом – і повноправного членства в Євросоюзі. А до того – набуття членства в Світовій організації торгівлі, а також реалізація положення про зону вільної торгівлі між Україною і Євросоюзом. Ці пріоритети уряду Ющенка, на мою думку, залишатимуться головними і для “Нашої України”.
Треба надалі розвивати партнерські стосунки з Російської Федерацією – нашим найбільшим торговельним і стратегічним партнером. Ми повинні привернути більше уваги розвитку стосунків з РФ, уникати створення штучних бар’єрів на шляху розвитку наших сосунків, але жодним чином не повинні припускатися поступок за рахунок наших життєво важливих національних інтересів.
Чим можна пояснити останні події на політичній карті світу, коли Росія майже вступила в НАТО, суттєво покращила свої шанси вступити в Світову організацію торгівлі, а Україна в цих питаннях пасе задніх?
Події 11 вересня в геополітичному контексті сприяли приверненню уваги до Росії, потеплінню відносин Росія – США, Росія – Захід, Росія – НАТО. Нам треба вітати покращення стосунків Росія – США, Росія – НАТО, оскільки ми самі зацікавлені в передбачуваності та конструктивній позиції наших північно-східних сусідів у взаєминах із Заходом. В той же час внутріполітичні проблеми України відлякують Захід від нашої держави. Україна відсувається на другий план в міжнародній політиці. Прикро те, що в цьому вона сама винна.
Яким чином розвиватимуться стосунки з Росією: це буде взаємовигідна співпраця, чи продовжуватиметься експансія капіталу? Яким чином можна регулювати цей процес?
Нині російський бізнес за рахунок лобіювання з боку російської влади, за рахунок нечесних і непрозорих механізмів і разом зі своїми українськими “тіньовиками” перебрав контроль над деякими стратегічно важливими об’єктами України. Якщо російський капітал пропонує вигідніші умови, ніж західні конкуренти, то ніяких претензій не може бути, але випадків чесних змагань дуже мало. Ми повинні будувати економічні відносини з Російською Федерацією на здоровій, прагматичній, зрозумілій основі. Щоб наші двосторонні відносини відповідали загальноприйнятим світовим нормам.
Що стосується економічних відносин із західними партнерами, то тут слід сприяти підвищенню конкурентоздатності продукції українських виробників. Не шляхом створення нерівних умов, які б захищали український бізнес від якіснішої продукції, а підвищуючи якість вітчизняних товарів. Ми повинні утверджувати здорову “агресивність” у торговельній царині, але за правилами, і це повинно відображатися в агресивній – в позитивному сенсі – урядовій позиції щодо просування інтересів українського бізнесу за кордоном.
Принципове для мене питання в тому, що уряд повинен сприяти реалізації економічних інтересів регіонів, і віддати більше свободи в цих питаннях регіонам, а відтак – конкретним підприємствам. Мій досвід посла і міністра довів, що тримати контроль в центрі означає доводити до абсурду зовнішньоекономічну політику держави, створювати умови для хабарництва та корупції.
Судячи з поведінки української влади, ці проблеми не є для нашої держави головними. Скільки необхідно чекати змін у свідомості чиновників, щоб вони нарешті помітили, що за межами державних кордонів теж існує життя?
На мою думку, вибори – найбільш реальна можливість змінити ставлення до нашої держави. Перемога „Нашої України” стане запорукою послідовної реалізації курсу на Європейську і євроатлантичну інтеграцію. Я переконаний в тому, що прихід високоморальної відповідальної влади поверне нашій державі повагу і авторитет в Європі, який вона мала ще два-три роки тому. А продовження економічних, політичних та суспільних реформ дозволить Україні посісти важливе місце в європейській спільноті. І тоді ніхто не говоритиме про Україну як про додаток до нашого північно-східного сусіда.
У разі перемоги збираєтеся повернутися в уряд?
Не виключаю. Однак, для цього мають виникнути відповідні умови.
12.02.2002 // 17:23
Автор: Ярослав Білик, журналіст Джерело: прес-служба "Нашої України"
Ми маємо розвивати партнерські стосунки з Російської Федерацією – нашим найбільшим торговельним і стратегічним партнером. Ми повинні привернути більше уваги розвитку стосунків з РФ, уникати створення штучних бар’єрів на шляху розвитку наших сосунків, але жодним чином не повинні припускатися поступок за рахунок наших життєво важливих національних інтересів. Якщо російський капітал пропонує вигідніші умови, ніж західні конкуренти, то ніяких претензій не може бути, але випадків чесних змагань дуже мало. Ми повинні будувати економічні відносини з Російською Федерацією на здоровій, прагматичній, зрозумілій основі. Щоб наші двосторонні відносини відповідали загальноприйнятим світовим нормам. (вруб для анонсу)
Звістка про узгодження кордону між Україною та Росією для більшості громадян обох держав виявилася сюрпризом. Невже протягом десяти років сусіди не мали одного з головних атрибутів державності? Всі мапи подають чітко розмежовані території обох держав – звична широка червона смуга проходить уздовж східного кордону Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Луганщини та Донеччини. І раптом виявляється, що насправді ця лінія була фіктивною, адже жодна із сторін її офіційно не визнала. Цю колізію коментує колишній міністр закордонних справ, директор Інституту Євро-Атлантичного Співробітництва Борис Тарасюк. Саме під його керівництвом вітчизняне зовнішньополітичне відомство розпочало переговори про делімітацію кордону.
Борисе Івановичу, що зумовило затримку з офіційним узгодженням україно-російського кордону?
Я можу назвати щонайменше дві причини – політичну і технічну. Перша полягає в тому, що Росія раніше взагалі відмовлялася вести будь-які переговори з приводу українсько-російського кордону, і лише в 1998 році погодилася розпочати діалог. Це сталося після того, як я загострив цю проблему на переговорах з російським міністром закордонних справ Примаковим. Були дані відповідні доручення, сформовані робочі групи, але росіяни все одно не дуже квапилися. Причому в радянські часи адміністративний кордон між нашими країнами існував – потрібно було лише прив’язати його до місцевості і там, де існують штучні поділення, де кордон проходить через населені пункти, шляхом взаємних поступок знайти компроміс. Коли російський МЗС очолив Ігор Іванов, я неодноразово звертав увагу на затягування переговорів з вини російської сторони. Щоразу домовлялися завершити процес, скажімо, протягом півроку, а згодом доводилося кілька разів цю дату переносити. Були періоди, коли пауза в переговорах тривала кілька місяців.
З іншого боку, мали місце технічні та фінансові проблеми, оскільки то в однієї, то в іншої делегації раптом вникали проблеми з фінансуванням, яке було потрібне хоча б для того, щоб проводити зустрічі. Зазначу, що процес делімітації кордонів дуже копіткий, вимагає значної роботи із залученням різних відомств, зокрема, землеупорядних та картографічних. На все потрібно витрачати кошти. Не слід забувати, що довжина кордону між Україною і Росією майже 1800 кілометрів.
Російська сторона категорично проти впорядкування морського кордону. Чи може існувати в цій проблемі економічний підтекст -- можливо, зачіпаються торгові інтереси?
Росія з самого початку заперечувала можливість визначення лінії кордону на Азовському морі. Перша причина, яку наводили росіяни, полягала в тому, що Азовське море є внутрішніми водами, і не підлягає розподілу і проведенню кордонів. За радянських часів так воно і було. Але нині це море межує з територіями двох країн, і постало питання про лінію державного кордону. Внаслідок неврегульованості цього питання виникали численні конфлікти, страждали господарюючі суб’єкти, переважно, українські. Інколи російські прикордонники захоплювали українські риболовецькі шхуни біля Керчі і супроводжували їх на територію Росії як заарештовані “за порушення кордону”.
Непоступливість російської сторони має кілька мотивацій. Невизначеність проходження морського кордону дозволяє отримувати економічні вигоди. Йдеться, перш за все, про користування Керченською протокою. Її судноплавна частина належить до української території, але після здобуття нашою державою незалежності росіяни стали заперечувати цей факт. Тим самим завдаються збитки компаніям, які відповідають за забезпечення судноплавства, проходу суден по керченській протоці. Що стосується Азова, то тут очевидним є прагнення залишити на майбутнє відкритим питання про те, хто займатиметься розвідкою і експлуатацією природних запасів морського дна.
Саме через це українська сторона повинна і надалі наполягати на узгодженні морського кордону, щоб кожна країна чітко знала, до якого місця простягаються її права на розвідку корисних копалин шельфу. Це також потрібно для того, щоб кожна країна усвідомлювала межу своєї відповідальності за екологічні збитки. Це, зрештою, потрібно для того, щоб наші рибалки чітко усвідомлювали, до якої межі простягається українська територія, де вони мають право ловити рибу.
Які наслідки матиме ця неврегульованість для міжнародних стосунків України?
Україно-російський кордон для багатьох російських ура-патріотів став розмінною монетою, і вони наввипередки змагаються, хто голосніше лементуватиме про неможливість існування кордону між Україною і Росією. Це – популізм, наслідком якого є те, що кордон між двома країнами перетворюється в небезпечну лінію нелегального перетину мігрантів, контрабандних товарів, зброї, що, звичайно, впливає на інтереси національної безпеки України. Нелегальні мігранти з Азії легко перетинають російсько-український кордон, чим створюють проблеми і небезпеку не лише для нашої держави, але й для всієї Європи.
Слід чекати, що Європа закриється від нас “залізною завісою”?
Європейський Союз переймається долею україно-російського кордону. Нещодавно відбулася зустріч країн ЄС з питань нелегальної міграції, в роботі якої взяла участь делегація від нашої держави. Розуміючи глибину цієї проблеми та її фінансовий бік, Євросоюз висловив готовність допомогти облаштуванню східних кордонів України. Мова ні в якому разі не йде про будівництво нового Берлінського муру – йдеться про те, щоб ми облаштували нормальний, сучасний європейський кордон, який законослухняні громадяни могли б перетинати без жодних проблем.
Скільки, на вашу думку, знадобиться часу для остаточного узгодження лінії кордону?
Цей процес залежить від кількох факторів. Перш за все – від твердості позиції української влади. Слід наполягати на делімітації морських кордонів і на тому, щоб на суходолі цей процес продовжився демаркацією. За наявності твердої волі з українського боку і доброї волі російської сторони можна було б сподіватися на успішне завершення переговорів протягом двох-трьох років. І, звичайно, цей процес повинен супроводжуватися організацією нормального сучасного кордону між двома країнами. Причому лукавлять ті російські політики, які говорять, що вони не зацікавлені в облаштуванні нашого кордону. Нагадаю, що саме з російського боку вперше почали формуватися прикордонні загони навіть без погодження з Україною.
Ви маєте дев’яте місце у виборчому списку блоку “Наша Україна”. Окрім вас у першій десятці блоку інший визначний міжнародник – Геннадій Удовенко. Чим тоді пояснюється така незначна увага питанням міжнародній політиці в програмі “Нашої України”?
Практика парламентських виборів у переважній більшості країн свідчить, що питання зовнішньої політики, за дуже рідким виключенням, не є визначальними для виборчих перегонів. Виключенням є країни, де відбуваються гострі конфлікти, скажімо, Ізраїль. Україна, на щастя, подібних проблем не має, тому не випадково, зовнішньополітичні питання не знайшли в програмі блоку Віктора Ющенка детального тлумачення. Але це не означає, що блок не має зовнішньої політики. Можна згадати зовнішньополітичний курс, який проводив уряд Віктора Андрійовича, і лінію, яку обстоювали згадані вам екс-міністри закордонних справ, і стане зрозуміло, що блок не на словах, а на ділі виступає за європейський вибір України, за реалізацію ідей європейської інтеграції, за більш чіткі акценти і визначені перспективи в стосунках з НАТО.
Оскільки в програмі блоку чітко не виписано напрямки зовнішньої політики, то я не вважаю етичним зі свого боку говорити за весь блок, але у мене є власні міркування. Уряд Ющенка показав, як за кілька місяців можна зняти проблеми, які вели до кризи стосунків між Україною та Європейським Союзом. Ці проблеми накопичувалися з українського боку через невиконання конкретних положень Угоди про партнерство і співробітництво. В тій частині, що була в компетенції Кабінету Міністрів, команда Віктора Андрійовича зуміла владнати всі успадковані конфлікти впродовж півроку. Це наочно демонструє, що уряд Ющенка прагнув не на словах, а на ділі реалізувати європейський вибір України. В програмі уряду “Реформи заради добробуту”, яка була схвалена Верховною Радою, були чітко визначені зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні акценти уряду Ющенка. Логічно очікувати, що ці ж акценти будуть продовжені в політиці блоку, а згодом – у діях парламентської фракції. Це перш за все конкретні кроки до набуття асоційованого, а згодом – і повноправного членства в Євросоюзі. А до того – набуття членства в Світовій організації торгівлі, а також реалізація положення про зону вільної торгівлі між Україною і Євросоюзом. Ці пріоритети уряду Ющенка, на мою думку, залишатимуться головними і для “Нашої України”.
Треба надалі розвивати партнерські стосунки з Російської Федерацією – нашим найбільшим торговельним і стратегічним партнером. Ми повинні привернути більше уваги розвитку стосунків з РФ, уникати створення штучних бар’єрів на шляху розвитку наших сосунків, але жодним чином не повинні припускатися поступок за рахунок наших життєво важливих національних інтересів.
Чим можна пояснити останні події на політичній карті світу, коли Росія майже вступила в НАТО, суттєво покращила свої шанси вступити в Світову організацію торгівлі, а Україна в цих питаннях пасе задніх?
Події 11 вересня в геополітичному контексті сприяли приверненню уваги до Росії, потеплінню відносин Росія – США, Росія – Захід, Росія – НАТО. Нам треба вітати покращення стосунків Росія – США, Росія – НАТО, оскільки ми самі зацікавлені в передбачуваності та конструктивній позиції наших північно-східних сусідів у взаєминах із Заходом. В той же час внутріполітичні проблеми України відлякують Захід від нашої держави. Україна відсувається на другий план в міжнародній політиці. Прикро те, що в цьому вона сама винна.
Яким чином розвиватимуться стосунки з Росією: це буде взаємовигідна співпраця, чи продовжуватиметься експансія капіталу? Яким чином можна регулювати цей процес?
Нині російський бізнес за рахунок лобіювання з боку російської влади, за рахунок нечесних і непрозорих механізмів і разом зі своїми українськими “тіньовиками” перебрав контроль над деякими стратегічно важливими об’єктами України. Якщо російський капітал пропонує вигідніші умови, ніж західні конкуренти, то ніяких претензій не може бути, але випадків чесних змагань дуже мало. Ми повинні будувати економічні відносини з Російською Федерацією на здоровій, прагматичній, зрозумілій основі. Щоб наші двосторонні відносини відповідали загальноприйнятим світовим нормам.
Що стосується економічних відносин із західними партнерами, то тут слід сприяти підвищенню конкурентоздатності продукції українських виробників. Не шляхом створення нерівних умов, які б захищали український бізнес від якіснішої продукції, а підвищуючи якість вітчизняних товарів. Ми повинні утверджувати здорову “агресивність” у торговельній царині, але за правилами, і це повинно відображатися в агресивній – в позитивному сенсі – урядовій позиції щодо просування інтересів українського бізнесу за кордоном.
Принципове для мене питання в тому, що уряд повинен сприяти реалізації економічних інтересів регіонів, і віддати більше свободи в цих питаннях регіонам, а відтак – конкретним підприємствам. Мій досвід посла і міністра довів, що тримати контроль в центрі означає доводити до абсурду зовнішньоекономічну політику держави, створювати умови для хабарництва та корупції.
Судячи з поведінки української влади, ці проблеми не є для нашої держави головними. Скільки необхідно чекати змін у свідомості чиновників, щоб вони нарешті помітили, що за межами державних кордонів теж існує життя?
На мою думку, вибори – найбільш реальна можливість змінити ставлення до нашої держави. Перемога „Нашої України” стане запорукою послідовної реалізації курсу на Європейську і євроатлантичну інтеграцію. Я переконаний в тому, що прихід високоморальної відповідальної влади поверне нашій державі повагу і авторитет в Європі, який вона мала ще два-три роки тому. А продовження економічних, політичних та суспільних реформ дозволить Україні посісти важливе місце в європейській спільноті. І тоді ніхто не говоритиме про Україну як про додаток до нашого північно-східного сусіда.
У разі перемоги збираєтеся повернутися в уряд?
Не виключаю. Однак, для цього мають виникнути відповідні умови.