Хто сіє вітер, той пожне бурю!
03/01/2002 | Максим’як
Богдан ЧЕРВАК, «УС» 2002-03-01
Хто сіє вітер, той пожне бурю!
Передвиборчі перегони в Україні дещо відволікли увагу від подій у сусідній Молдові. А даремно. Те, що відбувається в Кишиневі та інших молдовських містах, безпосередньо стосується й нас.
По-перше, багатотисячні антиросійські й антикомуністичні виступи відбуваються в сусідній державі, а значить, не можуть не зачіпати наших національних інтересів.
По-друге, антикомуністична революція відбувається в державі, що контролює українські етнічні землі Наддністрянщини, де проживають десятки тисяч українців. І наш обов'язок — захистити їх у разі, якщо «ситуація вийде з-під контролю».
І найголовніше: націоналістичні виступи у Молдові — привід замислитися над ситуацією в Україні, де також дуже довго випробовують терпіння українців, які не хочуть миритися зі статусом індіанців Америки.
Рік тому в Молдові на парламентських виборах перемогли комуністи. Причому перемога дісталася їм легко, оскільки попередня посткомуністична влада довела державу до економічної і соціальної руїни. Люди голосували за комуністів, сподіваючись, що останні наведуть лад в економіці й стабілізують соціальне життя. Натомість сталося те, що мало статися. Нове керівництво держави не виконало жодного зобов'язання, та ще й вдалося до політичних кроків, що переповнили чашу народного терпіння. Міністерство освіти Молдови розпорядилося ввести у школах обов'язкове вивчення російської мови. Після цього було піддано ревізії вивчення рідної історії. Як наслідок, на вулиці Кишинева вийшли тисячі людей. Спочатку демонстранти домагалися відновлення національної справедливості, а згодом опозиційна Християнсько-демократична народна партія поставила питання руба: відставка президента, парламенту й дострокові вибори.
Загострилася ситуація в Придністров'ї. Проросійське керівництво цієї автономії було шоковане рішенням Кишинева оголосити Тирасполю «митну війну», у результаті якої бюджет реґіону втратив три мільйони доларів, що одразу ж відбилося на виплатах пенсій і заробітної плати. Мешканці Придністров'я переконалися, що комуністи, які перед виборами обіцяли їм «соціалістичний рай» і швидке об'єднання з Росією, насправді можуть повернути їх у 1990 рік, коли право на життя треба було захищати з допомогою «калашникова».
Молдовани йдуть уторованою дорогою. Те, що відбувається на південних кордонах України, вже було в Болгарії та Словаччині. Там також комуністи поверталися до влади, щоб згодом під тиском народних мас піти в небуття.
Отже, новітня історія знає так звані «болгарський», «словацький», «молдовський» варіанти. Ніхто не знає, яким може бути «український». Чи треба випробовувати долю?
Хто сіє вітер, той пожне бурю!
Передвиборчі перегони в Україні дещо відволікли увагу від подій у сусідній Молдові. А даремно. Те, що відбувається в Кишиневі та інших молдовських містах, безпосередньо стосується й нас.
По-перше, багатотисячні антиросійські й антикомуністичні виступи відбуваються в сусідній державі, а значить, не можуть не зачіпати наших національних інтересів.
По-друге, антикомуністична революція відбувається в державі, що контролює українські етнічні землі Наддністрянщини, де проживають десятки тисяч українців. І наш обов'язок — захистити їх у разі, якщо «ситуація вийде з-під контролю».
І найголовніше: націоналістичні виступи у Молдові — привід замислитися над ситуацією в Україні, де також дуже довго випробовують терпіння українців, які не хочуть миритися зі статусом індіанців Америки.
Рік тому в Молдові на парламентських виборах перемогли комуністи. Причому перемога дісталася їм легко, оскільки попередня посткомуністична влада довела державу до економічної і соціальної руїни. Люди голосували за комуністів, сподіваючись, що останні наведуть лад в економіці й стабілізують соціальне життя. Натомість сталося те, що мало статися. Нове керівництво держави не виконало жодного зобов'язання, та ще й вдалося до політичних кроків, що переповнили чашу народного терпіння. Міністерство освіти Молдови розпорядилося ввести у школах обов'язкове вивчення російської мови. Після цього було піддано ревізії вивчення рідної історії. Як наслідок, на вулиці Кишинева вийшли тисячі людей. Спочатку демонстранти домагалися відновлення національної справедливості, а згодом опозиційна Християнсько-демократична народна партія поставила питання руба: відставка президента, парламенту й дострокові вибори.
Загострилася ситуація в Придністров'ї. Проросійське керівництво цієї автономії було шоковане рішенням Кишинева оголосити Тирасполю «митну війну», у результаті якої бюджет реґіону втратив три мільйони доларів, що одразу ж відбилося на виплатах пенсій і заробітної плати. Мешканці Придністров'я переконалися, що комуністи, які перед виборами обіцяли їм «соціалістичний рай» і швидке об'єднання з Росією, насправді можуть повернути їх у 1990 рік, коли право на життя треба було захищати з допомогою «калашникова».
Молдовани йдуть уторованою дорогою. Те, що відбувається на південних кордонах України, вже було в Болгарії та Словаччині. Там також комуністи поверталися до влади, щоб згодом під тиском народних мас піти в небуття.
Отже, новітня історія знає так звані «болгарський», «словацький», «молдовський» варіанти. Ніхто не знає, яким може бути «український». Чи треба випробовувати долю?