03/12/2002 | Спостерiгач

У чию дев'ятку? Уроки дня, який увійшов в історію

"Україна молода", 11.03.2002, 18:14




9 березня 2002 року потрапити зранку до пам'ятника Шевченка із квітами було так само не можливо, як і рік тому. В кращому випадку, і то під егідою народного депутата (Валентини Семенюк, яка стала героїнею подібних подій під монументом рівно рік тому), дозволялося постояти у парку (ближче до Червоного корпусу університету) і відчути себе Попелюшкою, що спостерігає за чужим святом з чималої відстані.

Ланцюг щільної охорони парку переривався в двох місцях рамками металошукачів, через які дисципліновано проходили шеренги тих, хто мав зображувати "широкі маси громадськості", що зливаються у святковому екстазі зі своїм Президентом. Це були самі лише чоловіки приблизно одного віку з явно неліквідними квітками у руках.

Після них настала черга приїзду провладної політичної еліти. Коли це "Політбюро" зустріло свого керманича і відбулося "вшанування 188-ої річниці від дня народження великого Кобзаря", наблизитись до підніжжя пам'ятника і покласти свої квіти змогли й прості смертні. Валентина Семенюк встановила плакат "Пробач, нам, Тарасе, за владу Кучми". З відомих подій 9 березня пішов другий рік...

Затим були кошики від політичних блоків та партій, котрі своїми "ікебанами" закрили президентський "квітник" (цього разу його не топтали й не палили), були нечисленні мітинги, виступи "Просвіти" й народних хорів. Варто відзначити, що значно більше батьків із дітьми несли до підніжжя Кобзаря через ошляхетнений керамічною бруківкою парк свої гвоздики й тюльпани. Саме минулорічні події цього дня в цьому районі змусили багатьох адекватніше ставитися і до Тараса, і до влади, і до правоохоронців та людей у штатському, котрих і по обіді в парку були сотні. Люди йшли зі щирістю. Це ті люди, які не вірять вечірній контпропаганді по ТБ.

"За правду!"

- Сьогодні це вже мало хто пригадує "за сприяння" майже оруеллівського "міністерства правди", яке в Україні успішно заміщають центральні ЗМІ, й особливо телеканали, але день 9.03.2001 був позначений не лише радикальними сутичками й метанням залізних парапетів та "коктейлів Молотова". Якщо з огляду на це, не згадуючи про авторство провокацій, влада ще може звинуватити в усіх смертних гріхах своїх політичних опонентів, то як бути з цілком мирним зібранням молоді в Будинку колишньої Центральної Ради?

Це був установчий з'їзд всеукраїнського громадянського комітету опору "За правду?", майже всіх делегатів якого увечері арештували й кинули за грати. Хапали всіх де прийдеться - за значок із національною символікою, за українську мову... Тоді здалося, що радянські часи повернулися. Маси переконалися, що репресії є, і вони - на озброєнні влади, чиє обличчя фактично не змінилося.

Коментар Олеся Донія, лідера студентського голодування 1990 року, члена президії ВГКО "За правду!" 2001 року, нині - кандидата в народні депутати:

- 9 березня 2001 року, на мою думку, стало поразкою опозиції, з якої не винесено уроків. Українська опозиція показала, що вона не підготовлена до масових акцій, не готова до контрзаходів з боку влади. Саме тому всі владні провокації тоді вдалися. Сили опору в березні 2001-го наразилися на поразку, бо були не скоординовані політично, до того ж не було мінімальної організації на рівні вуличних демонстрацій.

Перед тим, що ми пам'ятаємо як "9 березня", влада протягом десяти років вивчала досвід вуличних виступів перебудовчих часів, і тепер вона ним скористалася. У 1990 році ми, учасники студентського голодування, до провокацій були готові і вміли цьому протистояти. І якщо тоді в бік міліції не полетів жоден камінь, а засланих провокаторів одразу вираховували й виштовхували подалі, то в 2001-му цього не було й близько. Тобто це наша провина, провина опозиції.

Щодо політичного рівня, то сьогодні, у 2002 році, як і під час виступів у 2001-му, не досягнуто координації між силами одного стратегічного напряму. Ми бачимо, що координація відсутня й на виборах - роботи над помилками не проведено жодної, кандидати до парламенту не узгоджуються, попри всі розмови й заклики.

Повертаючись до того резонансного дня, наголошу, що в контексті 9-березневих подій роздмухуються бійки під Адміністрацією Президента та університетом, водночас замовчується масові арешти майже двох сотень делегатів установчого з'їзду громадського комітету опору "За правду!". Хоча абсолютна більшість наших представників навіть не підходила до району "бойових дій".

Але при цьому, скажімо, всю харківську делегацію арештували просто в офісі. У нас не було засланих провокаторів та активних агентів спецслужб, не було й провокацій з нашого боку. Там, де це було зроблено - приміром, в УНА-УНСО, - і виникли ексцеси. А арешти студентів-"заправдівців" якраз і підтверджуються версію, що підсумки того дня владі потрібно було інспірувати будь-якими засобами.

Нині наш комітет "За правду!" формально існує, в деяких регіонах проводяться акції, пікети, як у Харкові чи Одесі. Але виборчих процес вибив із колії те, що зароджувалося. Також мушу констатувати, що молодіжний рух, котрий за своїм призначенням має оновлювати суспільство, не отримав "свіжої крові". У розпал минулорічних подій "За правду!" піднімали лідери 80-90-х років.

Але якщо в ті часи вони самі були студентами, то тепер їм уже за 30. А "нормальні" молоді люди не хочуть займатися політикою. І це проблема всього суспільства! Для молоді і влада, і опозиція, і решта політичних сил - це головним чинним грошові одиниці, чи то Литвин, чи Тимошенко, чи Медведчук. Студентство стало дуже інфантильним, але його можна зрозуміти: виходить, що рацію має той, хто має гроші, а молодь використовують тільки на підхваті у дорослих. Такі ось невтішні висновки.

Права людини

Події річної давнини змусили багатьох змінити своє ставлення до інституції Уповноваженого ВР з прав людини. Довелося пересвідчитися, що при бажанні, якщо не відсиджуватися в кущах, навіть жінка на цій посаді може бути значною силою. Також ми дещо й змінили думку про суди - все ж не всуціль заангажовані виконавчою владою. Принаймні сотні заарештованих були випущені за рішенням Київського міського суду з подачі Уповноваженого Карпачової.

- Для мене, - пригадує омбудсман Ніна Карпачова, - день 9 березня став іспитом на громадянську мужність, коли я мала миттєво приймати рішення і так само діяти в екстремальній ситуації. Це був час істини, коли я була зобов'язана задіяти державницьку вагу інституту Уповноваженого з прав людини. Протистояння влади й опозиції досягло апогею. Пролилась людська кров. Обидві сторони були в стані шокового заціпеніння від того, що трапилося. За цією хисткою межею мали статися або вибух насильства з боку силовиків, або некерований гнів народу. Залишався ще й третій шлях - стримані, цивілізовані переговори сторін.

Першими оговталися силовики і розпочали "полювання" на людей в місцях найбільшого їх скупчення... Людей хапали майже без розбору, при цьому їх кидали на землю у бруд, палицями заштовхували у "воронки" і відвозили до міліцейських дільниць. Прямо там "вершився" суд із шаблонними рішеннями, згідно з якими всі затримані в день народження Тараса Шевченка "висловлювались нецензурною лайкою", тому їх притягали до адміністративної відповідальності.

Всі вони відправлялися у спецприймальник-розподільник для адмінзаарештованих. Такого Київ не бачив з повоєнних часів... Я була вимушена оперативно втрутитись у ситуацію, зажадати негайного припинення масового приниження людської гідності. За поданням Уповноваженого з прав людини міський суд скасував незаконні рішення районних судів.

Як підсумок цих роздумів, у письмових відповідях Уповноваженого, наданих на прохання "УМ", наступні слова виділені курсивом: "9 березня 2001 року для мене, як і для більшості киян, стало днем брутального глумління над правами і свободами людей". Розвиваючи цю тему, Ніна Іванівна перераховує те, що її найбільше вразило в перебігу минулорічних березневих подій: "брутальне ставлення до прав і свобод людини, безпорадність, некомпетентність окремих державних структур і людська незахищеність.

Адже наслідки того зіткнення призвели до фізичного і морального травмування та калічення великої кількості ні в чому не винних молодих людей, до неадекватних дій правоохоронних органів. Усе це могло звести нанівець наші державотворчі зусилля".

Відповідаючи на запитання, з якими конкретними порушеннями правових норм довелося зіткнутися Уповноваженому під час подій 9 березня, Ніна Карпачова вказала на порушення під час розгляду адміністративних справ статті 59 Конституції та статті 271 Кодексу України про адмінпорушення щодо права на правову допомогу. Оскаржити постанову суду заарештовані не мали можливості, оскільки постанови про притягнення до адміністративної відповідальності на руки їм не видавались.

Цим було порушено положення ст.32 Конституції, яка "гарантує кожному судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе"; а також п.7 ст.129 Конституції щодо гласності судового процесу та ст.17 Закону України "Про судоустрій" щодо відкритого розгляду справ у всіх судах, адже судові провадження у більшості відбувались у приміщеннях режимних установ районних управлінь міліції м.Києва.

Суддями було порушено і ст.276 Кодексу України про адмінпорушення щодо розгляду цих порушень за місцем їх вчинення, адже більшість студентів була затримана в Залізничному районі Києва, тоді як розгляд переважної більшості справ було здійснено Подільським, Харківським, Дніпровським, Шевченківським, Старокиївським та Московським районними судами. Крім цього, Уповноваженим було з'ясовано, що затримані протягом двох діб фактично не мали можливості отримати будь-яке харчування, їм не було надано і можливості повідомити рідних та близьких про місце свого перебування.

Згадуючи минулорічні відвідини в лікарнях як потерпілих опозиціонерів, так і працівників міліції, Ніна Карпачова ділиться з "УМ" наступними спогадами: "Враження було жахливе. Побиті, понівечені молоді люди перебували ніби в летаргічному сні - вони ніяк не могли збагнути, що відбулося і як це могло статися. Кому було потрібно це побоїще? З обох сторін були звичайні наші хлопці. Одні з них сумлінно виконували свій службовий обов'язок і накази командирів, інші реалізували своє конституційне право на участь в мітингах та демонстраціях".

Уповноважений з прав людини тримала і тримає на своєму контролі фігурантів "справи 9 березня", запевняє Ніна Карпачова. Планова перевірка СІЗО №13, де вони утримуються, виявила погіршення фізичного стану заарештованих. Наразі "це питання розглядається в установленому порядку. Раніше я вже зверталася до керівництва Служби безпеки України щодо неможливості за станом здоров'я тримання окремих із них під вартою. Зрозуміло, що за рік перебування у СІЗО стан здоров'я не покращився", - зауважує Ніна Карпачова.

Товариші у тюрмі

Тарас Шевченко, чия 187-ма річниця від дня народження відзначалася 9 березня 2001 року, чудово розумівся на багатьох відчутих на власній шкурі "принадностях" ненависного йому царського режиму. Один з шевченківських офортів зображує розповсюджену в миколаївській армії кару шпіцрутенами - те, що називалося "крізь стрій". В незалежній, вільній від московської руки Україні, про яку мріяв поет, дещо подібне влаштували одному з активних учасників минулорічних протестних виступів - лідерові УНА-УНСО Андрію Шкілю.

В Ленінградському райвідділі міліції, куди потрапив Шкіль, шпіцрутенів, правда, не було - їх замінили гумові кийки в руках спецназівців, що проводили затримання опозиціонерів і, прибувши до приміщення міліції, утворили коридор приблизно з двадцяти осіб, які по черзі завдавали удари Андрієві, аж поки той не втратив свідомість. Далі було виправдання Андрія Шкіля судом, десять днів волі, повторний арешт 21 березня і, зрештою, цілий рік, проведений за гратами.

В, умовно кажучи, розмові з кореспондентом "УМ" (спілкування відбувалося опосередковано, письмово) Андрій Шкіль - нині "мажоритарний" кандидат у депутати - дає оцінку подіям минулорічної давнини:

- 9 березня відбулася провокація влади проти опозиції. На той момент опозиційні виступи досягли свого апогею, критична маса протестів мала або вибухнути відставкою Кучми, або спричинити репресії проти найбільш активних їх учасників. Сталося останнє. 9 березня влада вкорінила своїх "імплантантів" у колону, що рухалася вздовж Банкової, і ті почали сутички. Позаяк ніхто нічого подібного не очікував, цей примітивніший план спрацював, ще й як спрацював! Адже за подіями на Банковій настала черга масових затримань та арештів, що дозволяє говорити вже про реалізацію широкомасштабного антиопозиційного проекту.

Майже три сотні затриманих витримали обряд "ініціацій" у стінах міліцейських райвідділків, багато хто пройшов через жорстоке побиття, а про психологічний тиск щодо всіх учасників опозиційних виступів годі й говорити. Працівники МВС (поводження яких з громадянами України й досі ніким не розслідувано), допитуючи тих, кого вони повними жменями хапали на київських вулицях, вимагали вказати на "організаторів" та "керівників" ними ж спланованої провокації.

Коли невдовзі по тих подіях владі довелося звільнити багатьох людей і, в першу чергу, студентів, коли стало зрозуміло, що "справа 9 березня" ось-ось лусне, як мильна бульбашка, влада поквапилась із "призначенням" на роль "ворогів народу" двох десятків осіб, щодо яких наразі відбувається пародія на суд в кінотеатрі "Загреб".

Символічно, що розправа влади з тими, хто піднявся проти неї, збіглася із черговою шевченківською річницею. Адже в цей день за прихильність і повагу до поета свідомі українці переслідувались і попередніми тоталітарними режимами - і за царату, і за совєтів.

Шкіль, який на жодному допиті слідчими СБУ не визнав себе винним, на запитання "якими були б ваші дії на підступах до вулиці Банкової, якби день 9 березня повторився знову?" відповів: "Такими самими. Жодних протиправних дій тоді я не вчиняв і не став би вчиняти". Розмірковуючи над роком, який прожила країна після 9 березня, він з сумом констатує, що "опозиційний рух став більш кволим.

Можливо, людей залякали, можливо, вони просто зневірились, - говорить він. - Наскільки вірогідною є перша версія, покажуть вибори. Якщо українці не бояться накинутої їм на шию влади, вони підтримують опозицію, не дадуть сфальсифікувати результати виборів. А це означатиме, що ми сидимо у в'язниці не дарма. Доля не дається, вона виборюється. І після "касетного скандалу" народ ще не сказав свого рішучого слова. Його реакція цілком може виявитися вибухоподібною і непередбачуваною".

Думається, Андрій Шкіль, якби був на волі, навряд чи захотів би сьогодні долучитися до компанії (й кампанії - виборчої, до ВР) своїх однопартійців Юрія Тими і Едуарда Коваленка, які минулого тижня, напередодні сумнозвісної річниці, проанонсували розповідь "всієї правди про події 9 березня".

Проте примусили журналістську братію відверто нудьгувати, позаяк насправді відповідали однією-двома заяложеними фразами, з яких зрозуміло було лише те, що, наполягаючи на ставленні до подій 9 березня як до провокації, тандем Тими й Коваленка звинувачує в її організації не владу, а - як в тій відомій приказці про невістку - "так звану опозицію", до якої зараховано і партії з блоку Юлії Тимошенко, і соціалістів Олександра Мороза. І ще, на додачу, Андрія Шкіля, дії якого було потрактовано ними як "неправильні".

"Так званою опозицією" рік тому розкручувався "так званий касетний скандал", вів далі Едуард Коваленко, голова ("так званий"?) політради УНА . "Касетний скандал", на думку Коваленка, не спромігся дійти свого логічного завершення, бо в ході його так і не були отримані законним шляхом підтвердження всіх звинувачень, що прозвучали на адресу небожителів з Банкової.

"З ваших вуст звучать слова, які вигідні владі", - не втримався від коментарів один з присутніх журналістів. Нова УНА йде в парламент тихо й лагідно, майже непомітно, але з усміхненими фото Коваленка на біло-блакитних листівочках - дуже нечисленних

Генеральна лінія опозиції

Таку лінію, жорстку й послідовну, без сумніву, представляє Олександр Мороз. Саме секретар політради його СПУ Юрій Луценко був і є співкоординатором акції "Україна без Кучми", вів непримиренних лівих на барикади "касетного скандалу". Свій коментар з приводу 9 березня в ексклюзивному інтерв'ю "УМ" дає лідер соціалістів Олександр Мороз:

- Події 9 березня свідчать про те, що влада свідомо готувалась до провокації для того, аби дискредитувати опозиційний рух. На телеканалах демонструються (і ще, мабуть, не раз будуть демонструватися під час виборчої кампанії) кадри, зроблені - зверніть увагу! - прихованими камерами, які в неприглядному світлі показують учасників походів. Водночас, попри це, й досі не знайдено жодної особи, яка б, власне, розпочала бійку з міліцією. Зрозуміло, чому - бо це працівники правоохоронних органів, які для цього і залучалися.

Згадаймо, що події 9 березня стосуються не лише зіткнень біля адміністрації Президента, куди випадково потрапила колона демонстрантів (адже її могло там і не бути), але де її вже чекали правоохоронці, екіпіровані як у випадку надзвичайних ситуацій - дубинками, газом, тобто так, як це не передбачено лише для охорони громадського порядку. Чому ніхто не згадує про те, що відбувалося біля пам'ятника Шевченку, коли били студентів, коли з тяжким струсом мозку потрапила в лікарню народний депутат Валентина Семенюк?

Ця справа - щодо Семенюк - теж так і не була розслідувана. Ніхто також не згадує, як ввечері 9 березня по вокзалах, станціях метро хапали студентів, молодь, кидали в "воронки", набивали ними камери... Хапали взагалі сторонніх людей, які до демонстрації не мали жодного стосунку, не слухали ніяких пояснень. За це хтось відповідатиме? Ось і нинішній міністр МВС Юрій Смирнов визнає, що в цих подіях є привід для розслідування порушень закону працівниками міліції.

Усе це було спланованою провокацією влади, політичним фарсом для суспільства, але не для політичних в'язнів, якими є сьогодні хлопці з УНА-УНСО. Наша фракція звернулася із клопотанням, аби взяти їх на поруки, адже немає жодної причини для того, аби тримати їх надалі під вартою. Це робиться виключно для того, щоб потоптатися по гідності людей і показати, хто тут, так би мовити, хазяїн.

День 9 березня став своєрідним лакмусовим папірцем, який показав, хто на що здатен. А ще підтвердив, що влада навмисне штовхає людей на вулиці, уникаючи правового розв'язання конфлікту, як це робиться в усьому світі. А чому вона це робить? Перешкоджає, приміром, прийняттю закону про спеціальні слідчі комісії у парламенті? Тому що влада знає, що вона є злочинною, і боїться відповідати, оскільки свою правоти їй ніколи не довести. Бо існують незаперечні факти про її причетність до злочинних діянь.

Коментар "силовиків"

Готуючись до цієї річниці, "УМ" хотіла надати слово усім учасників того березневого дня, але наш намір розбився об небажання "постраждалої сторони", себто влади, згадувати і аналізувати неприємні для неї події та їхні наслідки. Тим більше, що для цього є привід - у справі немає судової крапки.

"До рішення суду ми утримуємося від коментарів по цій справі", - традиційно відповів на прохання "УМ" оцінити минулорічні "заворушення" прес-центр Служби безпеки України (Олександр Скрипник), ще раз нагадавши, що слідчі його відомства зробили свою роботу - сумлінно провели розслідування, а тепер чекають остаточного вердикту Голосіївського районного суду столиці. Буде вирок, будуть і оцінки, заявив при цьому Олександр Васильович, упевнено назвавши майбутнє рішення суду "звинувачувальним".

На запитання, що роблять "службісти", аби запобігти в майбутньому акціям протесту з аналогічним розмахом, пан Скрипник додав, що всі правоохоронні служби "вживають комплексних заходів". А про те, чи скореговано і як саме роботу компетентних фахівців СБУ після дев'ятого березня, "УМ" пообіцяли розказати пізніше. Після того, як пройдуть вибори.