03/19/2002 | Спостерігач

Уряд Віктора Ющенка


Кость Бондаренко

Словосполучення “Уряд Віктора Ющенка” стало одним з елементів звичайного джентльменського набору пересічного націонал-демократа. Разом з термінами “державність”, “незалежність”, “Україна”, “нація”, “національна ідея”, “європейський вибір”, “прозахідна орієнтація”. І, так само, як і “уряд Ющенка”, всі ці слова, на жаль, поступово стають надбанням історії, а не сучасного політичного життя. Хоча, здається, не все так безнадійно. Особливо з урядом Ющенка.

Якщо вірити соціологічним дослідженням, блок Віктора Ющенка “Наша Україна” на наступних парламентських виборах може набрати від 19 до 25% голосів. Це, очевидно, буде найкращий результат, який дозволить Ющенкові домагатися впливу на процес формування нового уряду. Не факт, що йому це дозволять зробити – адже у 1998 році, коли комуністи здобули у парламенті 24% голосів (а з урахуванням інших лівих – блоку “За правду, за народ, за Україну!” і Прогресивної соціалістичної партії – понад 36% голосів), Симоненко не зміг розпочати формування уряду. Йому це просто не дозволили зробити. Прем’єр-міністром і надалі залишився Валерій Пустовойтенко, хоча окремі колеги Пустовойтенка по партії (наприклад, народний депутат Ігор Коліушко) пропонували: необхідно доручити лівим сформувати уряд, довести все до болгарського варіанту і таким чином позбутися раз і назавжди “комуністичної загрози”. План Коліушка чимось нагадував план Кутузова у 1812 році – завести французів у Москву і цим самим підготувати грунт для їх загибелі. Однакова логіка передбачала і подібний результат – мовляв, з втратою уряду не втрачено Україну. Тоді прихильники цього плану не розуміли двох речей: по-перше, комуністи були потрібні Адміністрації Президента для того, аби у 1999 році повторити російський трюк з “лівою загрозою” і, таким чином, допомогти Леонідові Кучмі пройти у Президенти на другий термін.

Тоді можна було обгрунтовувати небажання доручати комуністам формування уряду двома речами. Перше – відсутністю професійних навиків у нинішніх послідовників Маркса – Енгельса – Леніна у будівництві господарства, базованого на ринкових засадах, що є сумнівним, враховуючи значну кількість підприємців у лавах КПУ). Друге – невідповідністю програми партії курсу, проголошеному Президентом. Нині видимих причин для того, аби відмовити Ющенкові у формуванні Кабінету Міністрів, не буде. Принаймні, так здається.

Одразу ж слід застерегти від того, аби ототожнювати уряд Ющенка з самим Ющенком. Йдеться не про те, що Віктор Андрійович знову стане прем’єр-міністром. Йому це непотрібно. Більше того: для нього як для політика це - “смерті подібно”, якщо він розраховує у 2004 році позмагатися за президентство. Ідеться про те, що Ющенко як політик, чия фракція стане основою парламентської більшості, активно впливатиме на формування Кабінету Міністрів і, можливо, отримає доручення від Президента внести кадрові пропозиції щодо постів міністрів. Зрештою, за погодженням з Президентом Ющенко може проштовхнути представників своєї команди навіть на посади державних секретарів міністерств. Сам же Віктор Андрійович може претендувати або на посаду координатора парламентських фракцій, що виникнуть на базі блоку “Наша Україна” (якщо збудеться передбачуване політологами та окремими політиками розшарування нинішньої “команди Ющенка” на “багатих” і “політиків”), або ж на одну з керівних парламентських посад (спікер, віце-спікер). Хоча, цілком можливо, Ющенкові і не потрібна якась формальна посада – для збереження свого іміджу і своєї “загадкової харизми” йому достатньо залишатися “просто Ющенком” – впливовою людиною, яка вирішує важливі державні питання, перебуваючи поза формальною владою.

На яких принципах буде формуватися уряд? Відомо, що Віктор Ющенко у різних виступах назвав два основні принципи. Перше – він і надалі проти коаліційного уряду. Друге – він задоволений роботою своїх міністрів і готовий працювати зі старою командою.

Щодо першого пункту. Відмова від коаліційності – це не відмова від включення в уряд представників інших партій і блоків. Коаліція передбачає угоду про квоти, тривалий переговорний процес, принципи взаємодії і координації, механізм виводу своїх представників з коаліційного уряду тощо. Значно простіше домовитися з окремими людьми – навіть якщо вони є членами інших партій, або провести просто консультації з партіями за принципом старої шкільної гри “Вожатий, вожатий, віддай піонера!”

Другий пункт викликає чимало запитань. По-перше, навряд чи Ющенко зможе працювати зі старою командою. По-перше, він сам буде поза урядом. По-друге, в уряд і на гарматний постріл не пустять Юлію Тимошенко, без якої уряд Ющенка – це вже не той уряд Ющенка, до якого ми так звикли. По-третє, чи погодиться Василь Роговий іти з підвищення (віце-прем’єр) на посаду нижчу за рангом (міністр економіки) і куди подіти з цієї посади Олександра Шлапака, який завжди лояльно ставився до Ющенка і навіть (подейкують) на цьому грунті розійшовся з колишнім босом і близьким приятелем – Сергієм Тигипком? По-четверте, суттєвих змін зазнав силовий блок уряду – більшу частину часу Ющенко попрацював з такими силовиками, як Леонід Деркач та Юрій Кравченко. З Володимиром Радченком та Юрієм Смирновим Ющенкові довелося працювати не так довго. Не кажучи вже про Володимира Шкідченка, який прийшов на зміну Олександрові Кузьмукові. Тим більше, що силовий блок формується не прем’єр-міністром, а Президентом. По-п’яте, чи стане Ющенко забирати в свій уряд Михайла Гладія, який нині зі свого львівського заслання активно гуртує полки противників Ющенка, але сам при цьому висловлює вірнопідданські тиради і сипле епітетами на адресу Віктора Андрійовича (у Львові Гладія принаймні не зрозуміли б, якби він спробував покритикувати свого колишнього шефа)?

Тобто, однозначно, що команда Віктора Ющенка в наступному уряді зазнала б суттєвих змін та доповнень. Можемо пофантазувати і уявити, як виглядатиме наступний уряд.

Насамперед, ризикнемо припустити, що посаду прем’єр-міністра Ющенко бачить за тією ж людиною, що й Леонід Кучма. А саме – за Олегом Дубиною. У Дубини є кілька вад. Перша – він не володіє українською мовою і (як свідчить інцидент з Миколою Поровським) не буде найближчим часом цю мову вивчати. А це – як на людину, що хоче заслужити милість у лідера націонал-демократів, - може бути неприпустимим гріхом в очах адептів націонал-демократії. І цей гріх може перекинутися на самого Ющенка. Друга – Дубина належить до середовища “Інтерпайпу” і є компромісною фігурою між Віктором Пінчуком та “молододонеччанами” (група Гайдука – Ахметова – Януковича). Відомо, що Ющенко постійно конфліктував з політичним середовищем, до якого належить (нехай і формально) Віктор Пінчук – з “Трудовою Україною”. Проте останнім часом Пінчук все більше перетворюється на самодостатню політичну фігуру, і у підході до стосунків Пінчука з ПТУ слід керуватися правилом “Мухи – окремо, а котлети – окремо”. Третя – Дубина навряд чи продовжуватиме те починання, яке мало стати “коником” уряду Ющенка у 2000 – 2001 роках – реформу вугільної галузі. Навпаки – у січні 2001 року прихід Дубини в уряд став гарантією того, що реформа не відбудеться. Четверта – Дубина постійно опонував Ющенкові, коли той був прем’єром, а після відставки уряду, коли Ющенко вирішив сфотографуватися з членами свого Кабінету, лише Дубина та Роговий відмовилися потрапити до об’єктиву камери.

Проте у Дубини є і конкретні плюси. Плюс перший – він молодий і навіть де в чому -реформатор. Плюс другий – він має досвід господарювання на Алчевському і Криворізькому комбінатах, причому цей досвід – більш ніж позитивний. Плюс третій – він керівник з жорстким стилем управління, і саме його майже жуковська жорсткість у поєднанні з м’якою ющенківською харизмою може витворити феномен “українського чуда”. Плюс четвертий – Дубина, що критикував Ющенка, перебуваючи в його команді, ні словом критики про колишнього шефа не обмовився після 26 квітня 2001 року. Тобто, вчинив благородно, за принципом “Лежачого не б’ють”.

Очевидно, в очах Ющенка ці “плюси” переважили над “мінусами”, і стало причиною того, що наприкінці минулого року Віктор Андрійович саме Олегові Вікторовичу запропонував другий номер у своєму списку. Про це чомусь нині не надто люблять згадувати, але факт мав місце. Інша річ, що Дубина поки що не бачить себе парламентарем і вважає, що не використав вповні свій господарський потенціал. Одним словом, ідеальний варіант для прем’єра в “уряді Ющенка”.

Посада першого віце-прем’єра у цьому варіанті залишається вакантною. На неї, очевидно, претендуватиме нинішній генеральний директор Харцизького трубного заводу Віктор Пантелеєнко. Представник нової когорти директорів, Пантелеєнко починав свою кар’єру як людина з команди легендарного директора Маріупольського комбінату “Азовсталь” Олександра Булянди. 11 червня 1996 року в автомобільній катастрофі загинули заступник генерального директора з виробництва ВАТ "Азовсталь" Федір Гуджен та заступник начальника виробничого відділу заводу Михайло Косарєв. Віктор Пантелеєнко, який на той час був директором підприємства з економіки, дивом залишився живий, хоча в окремих повідомленнях пройшла інформація про те, що загинув і він. Чи варто нагадувати, що Булянда і його команда тривалий час були суперниками Леоніда Кучми, а у 1992 році Олександр Олексійович претендував на пост прем’єр-міністра (щоправда, тоді прем’єром обрали Леоніда Кучму). Згодом Пантелеєнко вдруге потрапив у аварію – цього разу він їхав у одному автомобілі з шефом, Олександром Буляндою. Після цієї аварії відбувається чудесне зближення Пантелеєнка з Віталієм Гайдуком, який, як подейкують, почав сприяти у багатьох починаннях Віктору Михайловичу. Невдовзі Пантелеєнко стає заступником міністра промислової політики Василя Гуреєва. Потім Віктор Михайлович деякий час перебував у команді Першого українського міжнародного банку, а відтак з середини минулого року став генеральним директором Харцизького трубного заводу.

Навряд чи на посаді віце-прем’єра з економічних питань залишатиметься і надалі Василь Роговий. Скоріш за все, на цю посаду буде запрошена людина з середовища партії “Реформи і порядок”. Як варіанти – Віктор Пинзеник (що малоймовірно, пам’ятаючи, як часто і довго “футболив” Ющенко Пинзеника у 2000 році) або Сергія Терьохіна. Терьохін може стати своєрідною “візитною карткою” нового уряду, співпрацюючи разом з Олександром Шлапаком (міністр економіки) і цим самим символізуючи оновлення українського економічного світобачення, невідворотність курсу реформ. Чи не правда, симпатична візитка? Особливо в сприйнятті жіночого електорату?

Віце-прем’єром з гуманітарної проблематики може знову стати Микола Жулинський. Він довів, що, наперекір вченню Геракліта, в одну річку можна увійти не лише двічі, а й більшу кількість разів. Головне – мати політичну гнучкість і реноме науковця, далекого від політики і водночас в політику заангажованого. Микола Григорович вже став таким собі уособленням націонал-демократії в гуманітарній сфері. Звичайно, скільки не говори “халва”, в роті солодше не стане. Так само від того, скільки разів академік Жулинський сказав словосполучення “національна ідея”, цієї самої ідеї в філософії державного керівництва не додалося. Проте видимості – скільки завгодно. Особливо гарно сприйматиметься Жулинський діаспорою і мешканцями західної України. Для націонал-демократичного уряду Ющенка Жулинський просто необхідний – як своєрідний ідеолог уряду в гуманітарній сфері.

Цілком логічно припустити, що посада віце-прем’єр-міністра з питань АПК буде ліквідована. На його місце знову буде повернуто стару і добру посаду віце-прем’єра з паливно-енергетичного комплексу. Очвидно, поза конкуренцією у цьому плані буде нинішній міністр палива і енергетики Віталій Гайдук. Інша кандидатура, з якою, як стало відомо, велися попередні переговори від імені блоку, директор Державного підприємства магістральних нафтопроводів “Дружба” Любомир Буняк, відомий завдяки давній і тісній дружбі з Ющенком, від пропозиції відмовився. Кандидатура Віталія Гайдука, одного з “батьків” нинішнього “донецького клану”, може стати компромісною при вирішенні стосунків між Ющенком та донецькими вугільними баронами. Щоправда, компроміс може дорого коштувати, оскільки гайдук у кадровому питанні намагається діяти часто за методом Кози-Дерези із відомої казки – спочатку просуну одну лапку, потім – другу, потім, хвіст, потім – голову, а потім – зайду сама і вижену Зайця з його хати. Донеччани демонструють подиву гідне вміння протягувати на різні керівні посади “своїх” людей.

Звільнена у такому випадку посада міністра палива і енергетики може бути запропонована або нинішньому керівникові “Укрнафти” Олегові Салміну, або колишньому генеральному директору АТ “Нафта-К”, а нині – керівникові концерну “Радан” Валерієві Ксьондзенку. Обидва кандидати є представниками молодшого покоління бізнесменів. Обидва балотуються до Верховної Ради. Салмін – у Полтавській області, Ксьондзенко – у Миколаївській. Обидва мають високі шанси пройти у Верховну Раду. У випадку ж, якщо ні Салмін, ні Ксьондзенко не захочуть проміняти депутатські мандати на крісла у виконавчих структурах влади, Ющенко може вдатися до запрошення на цю посаду Вадима Копилова, який протягом тривалого часу очолював “Нафтогаз України”, тісно співпрацюючи з Ющенком, а нині опинився за бортом політичного життя. Окрім того, поява в уряді будь-якої з названих трьох фігур може дещо вгамувати апетити донецької групи і привести до балансу сил в ПЕК.

Цілком можливо припустити, що Ющенко спробує втілити свою давню мрію і створити міністерство, яке б займалося питанням адміністративної реформи. Колись Ющенко навіть пропонував ввести посаду віце-прем’єр-міністра з питань адміністративної реформи. Відомо, що адмінреформа в Україні стала гучної акцією, яка після відставки Ющенка була успішно похована. А натомість адміністративна реформа вже стала не просто необхідністю, а нагальною необхідністю для України. Найкращою кандидатурою на посаду нового міністра є нинішній народний депутат Ігор Коліушко, який протягом восьми років займався розробкою саме цього стратегічного напрямку і був заступником голови Державної комісії з питань проведення в Україні адміністративної реформи. Відомо, що Ющенко обіцяв Коліушкові місце в прохідній частині списку. У результаті Коліушко опинився у другій сотні кандидатів і тому добровільно відмовився балотуватися. Цілком ймовірно, що Ющенко, відчуваючи свою вину перед Коліушком, а тим більше – визнаючи його досвід і заслуги, запропонує очолити згадане міністерство. Було б логічно забрати частину функцій у відомства Олександра Шлапака і новостворене міністерство назвати Міністерством з питань адміністративної реформи та європейської інтеграції.

Не відбудеться важливих змін у силовому блоці уряду. Міністри-силовики залишаться тими ж, що і раніше. Президент відмовиться призначити Бориса Тарасюка на пост міністра закордонних справ і залишить на цій посаді Анатолія Зленка. Зрештою, Ющенко зі Зленком працював і навіть знаходив спільну мову. Однак Президент при формуванні уряду погодиться призначити на посаду заступника міністра закордонних справ нинішнього мера Львова Василя Куйбіду. Це питання лобіюється давно і аналітики прогнозують Львову повторення київського варіанту виборів зразка 1999 року – у випадку, якщо Куйбіда стане мером утретє. А всі шанси для цього є – враховуючи нинішній високий рейтинг Василя Степановича і враховуючи те, що офіційний Київ постійно натякає: “Пане Василю, фрак дипломата вам більше личить, аніж мантія мера”. Згадаймо, наприклад, що у серпні минулого року Куйбіду ледве не призначили послом України у Польщі. До речі, намаганням перетягти Куйбіду до Києва можна пояснити і нещодавню фразу Ющенка про те, що він підтримує у Львові двох кандидатів – Куйбіду і Буняка, з виразним пасом в бік останнього.

Навряд чи Ющенко повертатиме Ігоря Мітюкова на посаду міністра фінансів. Під час роботи в уряді в Ющенка і Мітюкова – двох вихідців з “гнізда Гетьмана” – було чимало непорозумінь, як службових, так і особистих. На цій посаді залишиться представник “донецького клану” Ігор Юшко. Фінансовий блок викликатиме у Ющенка особливий інтерес, що й не дивно. Очевидно, діяльність міністерства фінансів буде тісно координуватися з діяльністю майбутнього профільного комітету Верховної Ради, який має всі шанси очолити нинішній генеральний директор “Укргазбанку” Василь Горбаль, що балотується у Києві у 218-му виборчому округу і має всі шанси потрапити в парламент.

Не залишиться на своїй посаді Сюзанна Романівна Станік. Її чоловік, Вадим Долганов, намагаючись уподібнитися Сергієві Доренку, свого часу розпочав справжню інформаційну війну проти Ющенка. Навряд чи це буде забуте Ющенком, який, хоч і не злопам’ятний, проте буває злим і пам’ять має добру. Сюзанні Романівні дуже до вподоби життя і доля Олександри Коллонтай, і вона вже робить перші кроки на шляху до дипломатичної кар’єри. На посаду міністра юстиції вже давно претендує Володимир Стретович, який у списку Ющенка обіймає 32-е місце. Щоправда, у цьому випадку посада міністра юстиції може стати розмінною при переговорах з іншими політичними силами. Наприклад, Юлія Тимошенко може запропонувати Ющенкові на посаду міністра юстиції Василя Онопенка, який вже має досвід перебування у виконавчих структурах влади і опозиційність якого не є такою незворотньою, як у Юлії Володимирівни.

Цілком можна припустити, що на пост міністра екології замість Сергія Курикіна (який отримає депутатський мандат) повернеться Іван Заєць (який від мандата може відмовитися). Міністром аграрної політики може стати нинішній віце-прем’єр-міністр Леонід Козаченко (Ющенко і раніше проробляв трюки з пониженням у ранзі – згадаймо випадок з Сергієм Тигипком). Має всі шанси зберегти свої позиції Міністр охорони здоров’я Віталій Москаленко (хоча окремі політичні сили хотіли б бачити на цій посаді Олександра Возіанова). Посада міністра культури і мистецтв України буде визначатися за погодженням з іншими політичними партіями і блоками. Ліві й надалі будуть контролювати Міністерство праці і соціальної політики – через особу “непотоплюваного” і “вічного” Івана Саханя, який прийшов на роботу Кабмін ще за часів Павла Лазаренка і пережив чотирьох прем’єрів. Позмагатися у тривалості перебування в урядових структурах з ним може тільки Василь Гуреєв, міністр промислової політики, який прийшов на роботу в уряд ще (подумати страшно!) у вересні 1992 року. Неконфліктність на відсутність надмірних амбіцій у Василя Миколайовича будуть запорукою того, що він залишиться у своєму кріслі і надалі.

Проте однозначно, напевне, зміниться міністр освіти і науки. Василь Кремень увійшов у історію не лише як автор найбільш заплутаної і незрозумілої “реформи школи”, але і як палкий прихильник соціал-демократичного вибору України. Ес-деки (об’єднані) можуть “здати” Кременя в обмін на іншу посаду – більш привабливу для них – Міністра в справах надзвичайних ситуацій. Особливо враховуючи, що левова частка всіх надзвичайних ситуацій в Україні припадає на регіон, який традиційно вважається “вотчиною” СДПУ (о) – Закарпаття. Нинішній міністр, Василь Дурдинець, вирішив перейти на роботу в парламент і активно балотується у одному з закарпатських округів. Дивно, але проти нього не виставлено жодного кандидата-двійника, як це практикується у всіх інших виборчих округах на Закарпатті. Навпаки – по його округу двійники з’явилися у кандидатів від СДПУ (о). Складається враження, що соціал-демократи воліли би бачити Василя Васильовича у ролі полум’яного парламентаря, а не міністра. Правдоподібною виглядає версія, що на його місце пропонуватиметься кандидатура нинішнього народного депутата, нової “зірки” СДПУ (о) Нестора Шуфрича. Останній навряд чи викликатиме заперечення навіть у Ющенка.

Посада міністра освіти і культури буде знову запропонована ректорові Національного університету “Львівська політехніка” Юрієві Рудавському. Влітку 1997 року Рудавському вже пропонували очолити міністерство, однак тоді він відмовився. Станом на 1997 рік у Рудавського були найкращі показники в Україні по виплатах заробітних плат і стипендій для викладачів і студентів. Юрій Кирилович є доволі незалежною людиною у своїх політичних поглядах, проте він завжди був і залишиться лояльним до влади. Він вміє вдало поєднувати риси науковця і господарника – а це дуже важливо.

Вакантною наразі залишається посада міністра транспорту. Найбільш реальною кандидатурою на цю посаду є Євген Червоненко. Проте у будь-якому випадку Ющенко розуміє: остаточне вирішення цього питання неможливе без додаткових консультацій з найбільш впливовою фігурою на ринку транспортних послуг в Україні – генеральним директором “Укрзалізниці” Георгієм Кирпою. Сам Кирпа навряд чи захоче бути керівником міністерства, але свої впливи він обов’язково хоче зберегти. Червоненко може бути до певної міри компромісною фігурою для Георгія Миколайовича. І вже тим більше зрозуміло, що Червоненко в очах Кирпи – це значно ліпше, аніж Пустовойтенко.

Отже, таким може бути склад уряду Ющенка після парламентських виборів. Щоби він був саме таким, потрібно взяти до уваги чимало “але”. І насамперед – потрібно не просто виграти вибори, а й здобути ті 25%, про які говорять нині соціологи.

Як бачимо, це буде уряд компромісів з виразними впливами Донецька, але водночас – і з підвищеним рівнем представництва Львівського регіону (як тут забути, що не так давно Володимир Литвин критикував нинішній стан речей, за якого у виконавчих структурах вищого рівня в Україні працює лише 8 вихідців із Західної України; тоді ж Президент призначив Василя Базіва куратором західних областей, чим зробив спробу посилити регіон). Цей уряд вже не буде “урядом реформаторів”, а лише “урядом прагматиків”. Віктор Ющенко зможе взяти активну участь у формуванні цього уряду, але не матиме виразного впливу на його діяльність. Всі здобутки уряду будуть здобутками конкретних людей у міністерських кріслах, а також йтимуть в плюси Президенту. Всі дурниці і прорахунки уряду діставатимуться самому Ющенкові.

Це буде інший “уряд Ющенка”. Хоча в ньому буде досить багато представників старої команди. Ющенко повинен дати поштовх цьому уряду і відійти в сторону, роблячи свою справу. Тому що цей уряд може як додати позитивів Віктору Андрійовичу, так і поставити крапку на його президентських амбіціях 2004 року.