Відповіді

• 2002.03.30 | Остап!

  І.Каганець РАБ його величності ПРЕЗИДЕНТА. Це не лікується (-)

  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2002.04.02 | Максим’як

    Re: Звідки така інформація? Жодного натяку не знайшов вище (-)

    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2002.04.02 | Остап!

      Каганець-зомбі президента."Новий лідер, нова еліта: не кількість

      Ось почитайте цього філософа-раба
      
      >Хто з кандидатів у Президенти зможе скористатися з можливостей нової політичної ніші і стати лідером нової епохи - новим лідером?
      >Новий лідер, нова еліта: не кількість, а якість
      >Це буде молодий, яскравий, енергійний і рішучий політик, якнайменше пов'язаний зі старою ідеологією і прогнилим державним апаратом. У його активі будуть масштабні справи, які справді принесуть суспільну користь. У нього буде репутація людини розумної і порядної, здатної до стратегічного мислення і боротьби за правду. Він володітиме даром миротворця. Він буде швидко навчатись.
      
      
      :-) це він про мене написав. Саме я молодий і швидко навчаюсь. Мене в президенти!
      
      А взагалі, в той час, коли стає зрозумілим, що тільки партії і можуть бути конструктивними політичними силими, "лідерів" без партій треба гнати з політики.
      
      Бо поведінка "самостійних лідерів" непрогнозована.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2002.04.07 | A.Social

        Життя непрогнозоване. Лідер має випереджати життя

        Остап! писав(ла):
        > Ось почитайте цього філософа-раба
        >
        > >Хто з кандидатів у Президенти зможе скористатися з можливостей нової політичної ніші і стати лідером нової епохи - новим лідером?
        > >Новий лідер, нова еліта: не кількість, а якість
        > >Це буде молодий, яскравий, енергійний і рішучий політик, якнайменше пов'язаний зі старою ідеологією і прогнилим державним апаратом. У його активі будуть масштабні справи, які справді принесуть суспільну користь. У нього буде репутація людини розумної і порядної, здатної до стратегічного мислення і боротьби за правду. Він володітиме даром миротворця. Він буде швидко навчатись.
        >
        > :-) це він про мене написав. Саме я молодий і швидко навчаюсь. Мене в президенти!
        
        Не про вас. Не бачу стратегічного мислення і навчання.
        
        > А взагалі, в той час, коли стає зрозумілим, що тільки партії і можуть бути конструктивними політичними силими, "лідерів" без партій треба гнати з політики.
        
        Партії відмирають.
        
        Подивіться на ЗСА - країна цвіте й розвивається, партії зводяться до функції машин голосування. Не має голосування за партійні списки. Дві провідні партії ідеологічно близькі (різниця приблизно така як між нашими НДП і СДПУо). Ці партії не охоплюють весь спектр політичних поглядів і разом з тим настільки потужні, що закривають можливості для незалежних кандидатів або представників дрібніших партій. Лоббістську роль партій успішно виконують комерційні лоббісти.
        
        Все вирішується за кулісами, в політологічних корпораціях не на сторінках партійної преси, не на з"їздах. Партійні з"їзди в основному є формальними - шоу.
        
        > Бо поведінка "самостійних лідерів" непрогнозована.
        
        Саме життя непрогнозоване. Лідер має випереджати життя. Загалом має бути багато лідерів, які складають еліту. Якщо згуртованої еліти немає, тоді велику ціну має окремий лідер, якмй значно випереджає інших і являє собою системний фактор як от Ющенко.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2002.04.07 | Остап!

          ЗСА нам не приклад ! Лідер, що випереджає життя - це Я ! (-)

  • 2002.04.02 | A.Social

    Остап! є РАБом-ЗОМБІ ідеї ліквідації посади ПРЕЗИДЕНТА (+)

    Остап! написав (subj.):
    І.Каганець РАБ його величності ПРЕЗИДЕНТА. Це не лікується (-)
    
    Що на це можна сказати? Можна сказати так:
    "Остап! є РАБом-ЗОМБІ ідеї ліквідації посади ПРЕЗИДЕНТА"
    
    Замість можливості скористатися ситуацією і ще раз викласти аргументи на користь власної тези починається розмова гаслами. Якщо теза багато разів обговорувалася і захищалася, давно можна було скласти файл тез-антитез "питання-відповіді" і просто його сюди скопіювати. Кожен раз коли в опонентів з"являється щось нове і відповідно змінюється-доповнюється власна позиція, файл можна редагувати і створювати нову версію.
    
    Буде продовження - тоді і поговоримо. А поки що гасло-антитеза.

• 2002.04.01 | A.Social

  ЮЛІЯ ТИМОШЕНКО. До теми: Наші Лідери Нашої Доби

  «Я на власні очі бачив, як Юлія Тимошенко в одну мить позбавила Медведчука $1 000 000»
  21.03.2002 20:28
  http://www.tymoshenko.com.ua/ukr/projects/interview/show/728/
  
  Енергетичні реформи очима очевидця: як це було?
  
  До нас у редакцію часто звертаються читачі з проханням розповісти про реформи Юлії Тимошенко в національній енергетиці. Розказати «людською мовою», оскільки всі ці «векселі», «боротьба з бартером і сурогатними розрахунками» та інші професійні словосполучення для людини простої й непосвяченої складні й незрозумілі.
  Хоч і не без великих зусиль, але нам усе ж таки вдалося знайти людину, котра бачила, ЯК проводилися ці реформи…
  Ми зустрілися з Миколою Єгоровичем - відповідальним працівником апарату Кабінету міністрів - у столичному кафе «Гетьман», що навпроти будівлі Національного банку України. Він погодився поговорити з нами, але з деяким збентеженням попросив не називати його прізвище («Я поважаю Юлію Володимирівну, але все ж мені б хотілося спокійно допрацювати до пенсії…»)
  - Миколо Єгоровичу, роботу Юлії Тимошенко в Кабінеті міністрів наші й зарубіжні журналісти вже встигли охрестити «феноменом». А як вона потрапила до Кабміну, що змінилося з її приходом?
  - Я працюю в апараті уряду більше 20 років, так що бачив багато і розповісти є про що. Але саме діяльність Тимошенко на посаді віце-прем'єра з енергетики уразила мене понад усе.
  Саме її призначення вже було сенсацією, оскільки ми знали, що стосунки між Тимошенко і Кучмою, м'яко кажучи, натягнуті й не надто доброзичливі. І все-таки Віктору Ющенку якимось чином вдалося переконати президента взяти її в уряд. Гадаю, Ющенко розумів, що в Україні не було й немає людини, яка б розбиралася в енергетиці настільки добре, як Ю.Тимошенко. А потім - практично не було бажаючих зайняти цю явно провальну посаду. Судіть самі: на той час (зима 1999 - 2000 рр. - Ред.) національна енергетика перебувала в катастрофічному стані. Що ви хочете, якщо протягом десяти років енергетика була годівницею для тіньовиків і галузь систематично розвалювалася й гробилася. Коли Ю.Тимошенко прийшла у Кабмін, частота в мережі - постійно нижча за 50 Гц, а це фактично початок розвалу енергосистеми, що за масштабами катастрофи є порівнянним з аварією на Чорнобильській АЕС, обленерго практично припинили виплату «живих грошей», вугільні барони Донбасу взагалі влаштували собі «кримінальну автономію» в масштабах держави і жили «своїм життям», масово відключалися цілі міста від тепла і світла. До цього слід було б додати, що шахтарі й атомщики роками не отримували зарплату, на грані великого міжнародного скандалу перебувало питання про борги України перед Росією, і т. ін. Усі ми, в тому числі, признаюся, і я - були впевнені, що Ю.Тимошенко зламається протягом місяця і повернеться на роботу в парламент. Такий розрахунок був, імовірно, і в оточення Кучми. На неї хотіли списати всі борги й проблеми і відповідальність за очікуваний розвал енергосистеми. Ніхто не міг навіть уявити, що ця тендітна, маленька жінка вже до весни 2000 року всі проблеми виведе в русло реального рішення і фактично врятує економічну безпеку країни.
  На те, що Ю.Тимошенко «зламається», сподівався і сам Кучма. Я знаю, що він чи не кожного дня спочатку телефонував Ю.Тимошенко, але не для того, щоб дізнатися, як проходять реформи в ПЕК (на той час Юлія Володимирівна ініціювала прийняття антикорупційної програми «Чиста енергія»), а щоб спитати, чи відмовилася вона від депутатського мандата. Я зараз думаю, що його справжньою метою і було позбавлення Ю.Тимошенко депутатського імунітету, аби розправитися з нею. Реформи його не цікавили…
  - Ви згадали «Чисту енергію». У чому суть цієї програми?
  - По Кабміну свого часу ходив такий дуже близький до життя анекдот. Після початку реформ Тимошенко до неї прийшов Григорій Суркіс і сказав: Юлю, я, мовляв, розумію, що треба провести реформи, там, перетворення всякі, але ми ж свої люди, ми що - не зможемо домовитися? А вона відповіла йому: Грицю, треба ділитися... - Я згоден. Із ким? - спитав Суркис. - З бюджетом, - відповіла Тимошенко.
  Загалом, суть цієї програми, якщо говорити, як ви висловилися, людською мовою, дуже проста: обламати зуби Медведчуку, Суркісу, Пінчуку, Бакаю, донецькому клану й іншим олігархічним групам. Ці люди за час правління Кучми перетворилися на вампірів національної економіки. Вони висмоктували з економіки мільярди, і, передусім, з енергетики, завдяки тому, що контролювали приватизовані обленерго, що займалися збором грошей зі споживачів. І Ю.Тимошенко ухвалювала стосовно них «страшні» рішення. Я особисто був присутнім при тому, як Юлія Володимирівна підписала документ, яким умить позбавляла угруповання Медведчука - Суркіса як мінімум мільйона доларів. І таких рішень були сотні. Вона їх не боялася. До речі, саме після таких рішень, уже до вечора на екранах УТ-1 й «Інтера», як правило, з'являвся генпрокурор Потебенько або ж його заступник Обиход, які віщали про «злочини» Ю.Тимошенко п'ятирічної давності. А я потім тихо радів, коли Віктор Медведчук повідомляв у податковій декларації, що він є офіційним мільйонером, але в гривнях. Ми знали, що ще рік до того Медведчук був «справжнім», доларовим мільйонером. Ю.Тимошенко ж позбавила його цього статусу дуже швидко.
  - Якщо судити з ваших слів, виходить, що всі звинувачення Ю.Тимошенко, висунені прокуратурою, не більш ніж помста олігархічних угруповань?
  - Для мене це безперечно. Я знаю, що таке працювати в уряді. Коли людина приходить на відповідальну посаду, проти неї одразу ж, «за умовчанням», під будь-яким приводом порушуються справи. Це гачок, за допомогою якого можна контролювати будь-якого міністра, віце-прем'єра або ж і самого главу Кабінету. І Ю.Тимошенко саме тим і відрізняється від десятків і сотень інших урядових чиновників, що вона набралася мужності вирвати оті гачки, не піти на компроміс із корупцією.
  - Чи можна визначити, скільки грошей вдалося вивести Ю.Тимошенко з тіньового сектора й спрямувати їх до бюджету?
  - А це не є секретом. Я навіть у якомусь зарубіжному аналітичному виданні читав, що завдяки реформам Ю.Тимошенко з тіні було виведено більш десяти мільярдів гривень. Це ціна реформ Кабінету міністрів Ю.Тимошенко. В уряді всі чудово розуміли, що часу на роботу цій команді відпущено небагато. Надто вже великим був тиск із боку олігархів і президента. Аби відтягти відставку і врятувати курс реформ, треба було показати РЕЗУЛЬТАТИ реформ. Аби їх побачили не тільки фахівці, а й прості люди. І люди побачили ці результати. Бо ж саме з грошей, які Юлія Тимошенко вивела з тіні, саме з тіньових коштів, які вона забрала у криміналу, було виплачено заборгованість по пенсіях і зарплатах. Ю.Тимошенко врятувала Кабінет Ющенка і його політичну репутацію. Це не просто гучні слова, це - реальність.
  - А як же бути зі звинуваченнями Ю.Тимошенко в тому, що вона сама була енергетичним олігархом?
  - Розповім вам іще один анекдот: у чоловіка питають: чи правда, що Іванов виграв у лотерею «Волгу»? А той відповідає: Правда. Але, по-перше, не Іванов, а Сидоров, по-друге, не «Волгу», а десять рублів, по-третє, не в лотерею, а в карти, а по-четверте, не виграв, а програв…
  Так от, мені здається, що критики Ю.Тимошенко, коли звинувачують її в олігархізмі й маніпулюють фактами, не просто щось плутають, а банально брешуть. Саме Ю.Тимошенко знищила олігархію в енергетиці як явище. І навіть сьогодні, через півтора року після її реформ, олігархи не можуть повністю оговтатися від такого удару.
  - Як можна охарактеризувати стиль управління Ю.Тимошенко?
  - Юлія Володимирівна - це антикризовий менеджер світового масштабу. Справжня «залізна леді». Вона приїжджала на роботу о 7.30 ранку, а йшла далеко по опівночі. Ми боялися, що вона не витримає такого скаженого темпу і просто впаде. Але, напевно, зовсім недаремно її називали єдиним чоловіком в уряді Ющенка. Я десь читав, що хтось із опонентів Ю.Тимошенко має намір оприлюднити розшифровки її розмов на нарадах з начальниками обленерго, з якими ніби Ю.Тимошенко спілкувалася за допомогою міцних чоловічих висловів. Я б не здивувався, почувши ці записи. Вона вміла говорити з ними їхньою ж мовою. Оскільки іншої мови вони розуміти не хотіли. Вони по-справжньому боялися Ю.Тимошенко. Я пам'ятаю, як найбільші й найгрізніші начальники раптово лягали на лікарняний, коли їх викликали до Юлії Володимирівни. У цьому, до речі, її відмінність і від Ющенка. Віктор Андрійович людина добра, але м'яка. Як тільки починалися які-небудь прикрощі, він також «почувався поганенько» й не виходив на роботу. Юлія Володимирівна всі удари переносила «на ногах»…
  - Чим вас більше усього уразила Ю.Тимошенко?
  - Поза всякими сумнівами, своєю сенсаційною поїздкою до Туркменістану. Щоб зрозуміти всю сміливість і рішучість Юлії Володимирівни, треба знати, що таке сучасний Схід. Сьогоднішній Туркменістан - це еталон класичного патріархату, де процвітає культ чоловіка, жінка там взагалі поза законом. Всі були упевнені, що могутній Туркменбаши просто не стане з нею зустрічатися, як не зустрічався до цього з жодною жінкою-політиком. Це нижче його гідності, не тому, що він такий ненависник жінок, а просто в них така етика й мораль.
  Та вона не тільки переконала його зустрітися з нею (спочатку він погодився, аби тільки подивитися на Тимошенко як на якусь «дивину», що про неї багато чув), але ще й добилася безпрецедентних умов з постачання туркменського газу в Україну на виключно пільгових умовах і на 50 років.
  …Це був шок. Особливо для Росії, яка таким чином втрачала монополію на газопоставки і можливості енергетичного шантажу України. І нам потім було нестерпно соромно, коли наш президент Леонід Кучма нівелював ці домовленості, поступився тискові Росії і зганьбив державу.
  - Якби Юлія Тимошенко була менш рішучішою або ж більш компромісною, можливо, вона й досі була б віце-прем'єром з ПЕК?
  - У неї була тисяча можливостей бути більш компромісною, але вона не хотіла примирення з президентом і олігархічними групами ціною згортання реформ. Напевно, все ж таки на щастя, а не на жаль. Вона не пішла на компроміс і за це втратила посаду й потрапила до в'язниці. Ви тільки вдумайтеся, своїми реформами вона щодня (!) позбавляла всю правлячу кліку мільйонів доларів. Чи могли вони їй це подарувати? Гадаю, навряд.
  - Коли стало зрозуміло, що Ю.Тимошенко відправлять у відставку?
  - Коли енергореформи вийшли на фінішну пряму і стало зрозуміло, що Ю.Тимошенко вже не зупинити, активізувалася прокуратура. Проти Ю.Тимошенко навідкривали кримінальних справ, ув'язнили її чоловіка. Кучма щодня викликав Ющенка і вимагав відставки Тимошенко. Сам він її чіпати не міг, бо увесь світ, що стежить за станом економіки в Україні, був просто в захопленні від реформ Юлії Володимирівни і її відставку розцінив би як настання реакції і згортання реформ.
  Я взагалі не знаю, як вона витримала стільки знущань. Підлих і «вишуканих». Коли чоловіка Юлії Володимирівни посадили у в'язницю, тільки за те, що він, власне, був її чоловіком, невдовзі від президента на адресу Ю.Тимошенко прийшло запрошення на святкування Дня незалежності у Маріїнський палац. Там було написано: «Запрошуємо Вас і вашого ЧОЛОВІКА». А чоловік уже два тижні як був у СІЗО, і цього не могли не знати в адміністрації глави держави. Та це так, відступ від теми.
  У президента остаточно здали нерви, коли Ю.Тимошенко оголосила війну вугільної мафії Донбасу, єдиній, досі не зачепленій реформами тіньовій зоні. Бо ж це була «чорна каса» українського політичного істеблішменту, остання скриня з великими грошима. Коли 9 січня 2001 року їй вдалося затвердити антикорупційну програму «Українське вугілля», до мене зателефонував мій друг з адміністрації президента і попросив попередити всіх наших, що Тимошенко «засудили». А вже за дві години з'явився указ Кучми про відставку Юлії Володимирівни.
  - Ви шкодували про її відставку?
  - Ми чудово розуміли, що це не просто відставка віце-прем'єра, а відставка всього Кабміну, поразка, згортання реформ. Боротися більше було нікому. По-справжньому команду Ющенка відправили у відставку не в квітні у Верховній Раді, а 9 січня - в день відставки Ю.Тимошенко.
  У нас іще жевріла надія, що Ющенко буде битися за Тимошенко під загрозою власної відставки. Повірте, якщо б він тоді наполіг на своєму і не поставив свій підпис під указом про відставку Юлії Володимирівни, то увесь Кабмін демонстративно склав би свої повноваження, включно зі стенографістками й прибиральницями. І тоді б стало зрозуміло, що всі гучні слова президента Кучми про необхідність реформ - не більш ніж лицемірний фарс. Та Віктор Андрійович, на жаль, здався…
  - Мені здається, ви занадто симпатизуєте Ю.Тимошенко, як для «людини зі сторони». Ви є політичним прихильником Юлії Володимирівни сьогодні?
  - Я є прихильником своєї країни. І мені просто по-людському гірко, що в Англії за схожі реформи Маргарет Тетчер стала героєм країни, офіційно канонізованою легендою, а наша Юля потрапила до в’язниці й під прес репресивної системи. Залишається сподіватися, що час усе розставить по своїх місцях.

• 2002.04.01 | A.Social

  Д.Видрін: Нові Вороги Народу. Нові Обрії. Нові Лідери

  Колишній радник Л.Кучми, сьогодні член фракції "Яблуко" і політради партії у тижневику "Дзеркалі тижня", статтю, яка обіцяє набути резонансного характеру. Д.Видрін оголошує нову політичну фігуру - Володимира Радченка, як ймовірного "українського Де Голля". А перед тим дає нищівні характеристики олігархам і бюрократичній номенклатурі. З метою акценту на темі "нових горизонтів" і "нових лідерів" стаття подається в значному скороченні, інакше в мережі дочитати до кінця статтю обсягом шпальти А2 складно.
  
  ---
  
  Дмитро Видрін
  ТАМ ЗА ГОРИЗОНТОМ
  НОТАТКИ ПОЛІТИЧНОГО НАТУРАЛІСТА
  “Дзеркало тижня”, http://www.zn.kiev.ua/ie/show/387/34316/
  
  Хоч як дивно, наше нове сьогодення, яке із глузливим сміхом увірветься в наше життя першого квітня, буде не таким уже каламутним, як це може видатися на перший погляд. Принаймні вже зараз почали проступати основні компоненти нових політичних реалій, з’явилися обриси основних дійових осіб. Отже, що ж у нас там, як раніше співалося, за горизонтом? Точніше, за горизонтами.
  
  [...]
  Олігархи
  [...]
  Номенклатура
  [...]
  Якось, вивчаючи етимологію терміна «вороги народу», я перегорнув купу літератури і з’ясував, що вперше цей термін впровадив один із соціологів XIX століття, назвавши так своє наукове дослідження, присвячене саме бюрократії.
  [...]
  
  Перспективи
  
  А тепер давайте-но прикинемо, чи поважатимуть і чи відіграватиме роль центру соціальної стабільності та інституту політичних інновацій парламент, який складається в основному з олігархо-номенклатури.
  
  Поки що соціологія на це відповідає категоричним «ні». Олігархи та бюрократія останній рік стійко займають за всіма соціологічними вимірами перші дві позиції на шкалі ненависті всього населення. До речі, рік-два тому перше місце в рейтингу ненависті в населення займав криміналітет. Та сьогодні він названими нашими фігурантами рішуче відсунутий на третє почесне місце.
  
  Чому й за що ненавидять олігархів і бюрократію — зрозуміло. Не зрозуміле інше. Чи можна перебити, змікшувати, заретушувати й компенсувати цю ненависть. У принципі можна.
  
  Чи замислювався хто-небудь із наших шановних олігархів (дай Боже їм усім міцного здоров’я та довголіття) про те, що подібно тому, як герої Кіплінга завжди й у будь-якому випадку відповідали за репутацію «білої людини», так само вони завжди й скрізь відповідають за репутацію не знайомого поки що для нас нового класу, верстви багатих людей, за репутацію грошей, капіталу взагалі. А якщо замислювалися, то де в нас у країні приголомшливі за масштабами та ефективністю меценатські проекти? Де філантропічні інвестиції в освіту, охорону здоров’я, вітчизняну науку та мистецтво? А не сьогохвилинні «вливання» у передвиборні тусовки й російський PR.
  
  Поки що відповіді на ці свої запитання я для себе не отримав. Поки що я бачу названі мною необов’язковість, хамство й жадібність, які, освоївши раніше приватні офіси, сьогодні впевнено освоюють коридори Верховної Ради.
  
  Ні, не знаю, чи зможе нинішня генерація олігархів реабілітувати репутацію великих і швидких українських грошей.
  
  Поки ж, дивлячись на них, я найчастіше згадую згадану вище Африку й згаданих вище гамадрилів.
  [...]
  Якщо обидві домінуючі групи їх олігархів і чиновників, які планують створити в парламенті одностайну більшість, усе-таки не виконують свої можливі місії з реабілітації репутації грошей і влади, то виникає варіант або сценарій наступної нашої дійсності: парламент замість головного інституту суспільної стабільності стає джерелом безупинного продукування та провокування різних протиріч, соціальних напруг, суспільних розбратів та інших дисбалансів і незрозумілостей.
  [...]
  
  За горизонтом ІІ
  
  Отже, якщо новий парламент не відповідає явним і невиразним чеканням і симпатіям суспільства, якщо він не здатний також відповісти на інтелектуальні та особливо моральні виклики часу, автоматично починає реалізовуватися принципово новий сценарій нашого політичного тепер уже майбутнього. Точніше, один із двох сценаріїв.
  
  Так само, як сучасне українське суспільство найбільше ненавидить дві названі соціальні групи: олігархів і бюрократію, воно більше за інші любить або принаймні відчуває довіру теж до двох категорій — релігійних кіл і, хоч як дивно, силовиків (не включаючи, звичайно, міліцію та податківців). Відповідно виникають такі можливі сценарії політичного майбутнього.
  
  Болгарський гамбіт
  
  Оглушливій перемозі спадкоємного болгарського царя Симеона Кобургготтського в Болгарії передувала певна соціологія. А саме, за даними соціологічних опитувань більшість болгар довіряли винятково релігійним колам. Цар Симеон позиціонував себе на виборах не стільки як спадкоємний монарх, скільки як людина щиро віруюча, близька до церковних сфер і оточена ореолом певного месіанства і вищого призначення. І, як відомо, домігся блискучої перемоги.
  
  Аналіз мотивації виборців, готових підтримати вихідця з релігійного середовища, показує, що насправді не власне побожність їхніх кумирів є джерелом їхньої переваги. Справа трохи в іншому.
  
  Як правило, громадська думка тісно пов’язує з побожністю і релігійністю певні моральні та психологічні корелянти, такі, як чесність, щирість, порядність, милосердя, доброта тощо.
  
  Відповідно, що болгарський, що український соціум, котрий хронічно знудьгувався за цими майже реліктовими для нас рисами; котрий смертельно втомився, як ми вже казали, від жадібності і хамства олігархів, від холуйства і безпринципності чиновників, ладний піти за подібним месією навіть попри недостатню його компетентність, професіоналізм і вольову установку.
  
  Принаймні, усі мої знайомі болгари, від дипломатів до водіїв таксі, казали, що вони цілком усвідомлювали надмірну м’якотілість, нерішучість і непрофесіоналізм царя Симеона. Але просто вже не було сили дивитися на пики зажерливих «жирних котів» і нової номенклатури, котрі ненаситно гребли під себе владу, бюджетні гроші, посади, повноваження і привілеї.
  
  Щось схоже цілком може відбутися в нас або за планом через два з половиною роки, або значно раніше. Усе залежить від ступеня терпіння і толерантності українського народу. Та хоч би коли це відбулося, у принципі кандидат під болгарський сценарій уже визначився. І хоча Віктор Андрійович далеко не цар за походженням, його психотип, специфіка персональної риторики, особливо в її морально-релігійній частині, збігаються із симеонівськими один до одного.
  
  А те, що країна, пішовши за таким сценарієм, неминуче зіткнеться з тими ж проблемами, із якими зіткнулася сьогоднішня Болгарія, то це буде вже інша історія і це вже буде третій горизонт, за який ми поки не станемо заглядати.
  
  З приводу цього сценарію можуть також заперечити, що Віктор Андрійович значною мірою фантомна, віртуальна, вигадана громадською думкою постать, але це знову ж таки не грає ніякої ролі. Колись чудовий політолог Томпсон сформулював універсальний закон: якщо якесь явище чи якась подія в політиці сприймається як реальне, то її наслідки будуть реальними.
  
  Російська рулетка
  
  Отже, народ, голосуючи за релігійного лідера, має насамперед на увазі його моральні якості. Так само люди, голосуючи за представників силових структур (наприклад, колишнього працівника спецслужб, як це сталося в Росії), вибирають не лише його погони, вміння стріляти з безшумного пістолета, віртуозне володіння отруєною парасолькою і здатність проводити допити третього ступеня. Вони віддають перевагу певним психовольовим особливостям.
  
  За народною чи то поголоскою, чи то легендою-міфом, спецслужбістам властиві такі риси, як підвищене достоїнство, честь, безкорисливість, побутова аскеза, висока планка особистих цілей, відомий пуританізм у виборі методів їхнього досягнення й чудове здоров’я.
  
  У суспільстві, де люди втомилися жити за «поняттями» і сподіваються повернутися до хоч якогось кодексу життя, якщо не будівників комунізму, то офіцерської честі; у суспільстві, де безкарність, розбещеність і пересиченість верхів стали вже притчею в язицех; у суспільстві, де все купується й усе продається, цілком може бути затребуваний скромний і акуратний офіцер з небігаючими очима і залізною волею. Росіяни, обравши з оглушливим результатом Путіна, можливість такої моделі вже підтвердили.
  
  В Україні подібна модель поки не спрацювала тому, що тут, по-перше, формування військової та спецслужбівської еліти ще не відбулося, по-друге, тому, що Євген Марчук на минулих виборах більше позиціонував себе, скажімо, як «гнучкого політика», а не прямолінійного офіцера і, по-третє, тому, що виборні цикли в нас поки не збіглися з циклами зміни громадських переваг.
  
  Однак я далеко не виключаю, що громадська думка ще затребує схожий типаж у вигляді, наприклад, Володимира Радченка чи іншого подібного фігуранта.
  
  Російський сценарій тим більше ймовірний, що в нас виникає дедалі більша відчуженість і дистанція не лише між поглядами та симпатіями жителів різних географічних регіонів, а й представників різних поколінь. У цих умовах відкритий, прямолінійний і вольовий «силовик» ідеально підходить на роль інтегратора-«швидкозшивача» не лише регіонів, а й поколінь.
  
  Сьогодні російські фани, йдучи на футбол, самозабутньо і без усякої підказки викрикують на все горло: «Наш брат Данило! Наша гордість Плисецька! Наш президент Путін!»
  
  У нашій же країні вже майже фізично відчувається затребуваність ситуації, коли наші фанатики зможуть без усякої підказки кричати: «Наші брати — Клички! Наша гордість — Шева! Наш президент — Ікс!»
  
  Для цього треба тільки щоб з’явилася молодецька фігура, котру громадській думці не соромно буде поставити в названий ряд.
  
  Чи небезпечний такий варіант? Безумовно. Але не більше, ніж «російська рулетка». З одного боку, країна може «зловити кулю». Бравий і популярний «силовик» може виявитися більшим узурпатором влади, аніж його безликі попередники. Але може і, тьху-тьху, «пронести».
  
  Колишній бравий генерал де Голль, котрий став лідером французької нації, якось сказав, що одного мужнього, порядного і грамотного президента вистачає нації для її процвітання, навіть якщо два чи три наступні його спадкоємці будуть бездарні.
  
  Але це знову ж таки наші треті горизонти, а нам, дай Боже, зазирнути за перший і другий.

• 2002.04.01 | A.Social

  Віктор Ющенко є нащадком кошового отамана Петра Калнишевського

  << І в тому, що Віктор Ющенко є нащадком, родичем останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, теж закладено певний символ наступності поколінь [...] Свідчу це я, автор двох книжок про Петра Калнишевського >>
  
  Цитату узято із тексту наведеної нижче статті
  
  ДОВІРУ ТРЕБА ВИПРАВДАТИ
  Данило Кулиняк - “Шлях перемоги”, 21 червня 2000, ч.24, с.9
  
  Призначення Віктора Ющенка на посаду прем'єр-міністра України наприкінці минулого року за підтримки майже конституційної більшості Верховної Ради підвело риску під певним, минулим етапом становлення української державності й знаменує початок нового, котрий асоціюється з символом початку нового століття. Віктор Ющенко - це принципово новий тип керівника, принаймні за кількома показниками. Передусім це чи не перший керівник такого високого рівня, який не має за собою компартійного номенклатурного минулого і не належить до племені колишніх «комсоргів-парторгів», тобто минуле мало тяжіє над ним, «мертвий» не «хапає живого». Він - наймолодший за віком прем'єр-міністр України, що також показово, уособлює тип сучасного фахівця високого міжнародного класу. Віктор Ющенко прийшов, так би мовити, зі сторони, він не належить до дніпропетровського чи якогось іншого правлячого клану, не скомпрометований сумнівними зв'язками з сумнівним, м'яко кажучи, середовищем. Він може стати тією інтегративною постаттю, довкола якої зможуть об'єднатися і праві, і ліві, і центристи - на ґрунті українського патріотизму, державницької та національної ідеї.
  
  І останнє, чи не найголовніше, - Віктор Ющенко є національне свідомим українцем козацького роду з вільним духом, притаманним українській «глибинці», з відчуттям єдності поколінь і свого історичного коріння. Для політика періоду становлення держави це вкрай важливо. І в тому, що Віктор Ющенко є нащадком, родичем останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, теж закладено певний символ наступності поколінь. А про те, що це не красива вигадка, а реальний історичний факт, свідчить листування Петра Калнишевського, котрий родом з села Пустовійтівки, зі своїм родичем Нечипором Ющенком, козацьким старшиною родом із сусіднього села Хоружівки, що на Роменщині. Саме в цій Хоружівці народився і нинішній прем'єр-міністр України, який навіть портретно зовні схожий на Петра Калниша, в козацьких реєстрах різного часу, зокрема 1649 року, Федір, Кузьма Ющенки з лохвицької сотні (між іншим, саме переселенці з неї заснували на початку XVII століття село Хоружівку). Свідчу це я, автор двох книжок про Петра Калнишевського. Колись Петру Калнишу судилося завершити цілий етап української історії. Можливо, нині його нащадкові Вікторові Ющенку судилося відкрити і продовжити новий. Адже ж нині Віктор Ющенко, як ніхто, має дуже великий кредит довіри - від нього залежить, втратить він його чи ні до наступних виборів Президента України. Своєю практичною повсякденною діяльністю передусім на царині підвищення життєвого рівня населення, розв'язання соціальних проблем, зміцнення економіки і держави він може зберегти цю довіру і навіть збільшити. Побачимо, у що перетворяться його найкращі наміри, бо в політиці, як і в житті, наслідки не завжди є адекватними результатам, часто вони бувають навіть протилежними. На мою думку, першочерговим завданням Віктора Ющенка є боротьба із масовими злиднями, зубожінням народу.
  
  Де взяти кошти? Я спробую хоча б частково відповісти на це риторичне запитання Віктора Ющенка у Верховній Раді України. Для початку - ввести державну монополію на виробництво і реалізацію горілчаних і тютюнових виробів. Збільшити ціну на горілку хоча б удвічі. Це додало б мільярди гривень відразу державному бюджету прибутку без додаткових капіталовкладень. Метод не новий, добре випробуваний і ефективний, широко застосовувався і застосовується у багатьох країнах світу. Бо сьогодні в Україні дешевше випити, напитися, аніж закусити, а це ненормально, бо призводить до споювання, алкоголізації населення і деградації суспільства. П'яне суспільство не може бути багатим. Тож варто нагадати Вікторові Ющенку (можливо, майбутньому Президентові України), що його славний пращур Петро Калнишевський, останній кошовий отаман Січі Запорозької, увійшов в українську історію передусім тим, що створював економічну базу Запорожжя. Щоб не залежати від Російської імперії, активно засновував нові села, хутори, зимівники, переманюючи в них жителів з інших районів України, колонізував безлюдні степи Півдня і цим самим протидіяв наступу російського царизму на права і вольності українського козацтва. Саме за Петра Калнишевського, людини великого розуму і непохитної вдачі, Запорожжя повністю забезпечувало себе продовольством і навіть торгувало сільгосппродукцією. Не випадково саме тоді народилася приказка: «Коли був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, як став кошовим Калниш, то з'явивсь на столі цілий книш». Запорожжя і вся козацька Україна часів Петра Калнишевського були символом матеріального добробуту, землею, на якій не було голодних. Хочу вірити, що Вікторові Ющенку теж вдасться домогтися добробуту для всіх громадян України, зробити свій внесок у будівництво Української держави, без голодних і бідних, або, як казали запорожці «без хлопа і пана» - України, долю якої довірила йому історія.

• 2002.04.02 | A.Social

  В.Брюховецький про консолідацію і коренізацію олігархів

  
  Стаття з американської тижневої газети "Свобода". Копію узято з публікації на форумі майдану 20.01.2001.
  
  Пропоную взяти до уваги, що серед великих друзів Могилянки не лише Віктор Ющенко а також і Любомир Буняк, новий міський голова Львова, а до того керівник нафтотранпортної корпорації "Дружба" (точну назву на цей момент не згадую). Про Віктора Ющенка ми вже знаємо достатньо, він у всіх на виду. Пан Л.Буняк теж свого роду Герой України - силами власного підприємства добудував термінал в Одесі й сполучну вітку нафтопроводу.
  
  ---
  
  Критична грань буття України. В. Брюховецький
  
  Публікуючи тричастинну, спеціяльно написану для "Свободи", статтю ініціятора відновлення і успішного керівника Києво-Могилянської академії Вячеслава Брюховецького, ми сподіваємося, що вона зверне на себе увагу багатьма глибокими думками, що стосуються загального стану сучасного українського суспільства і ролі в ньому освіти та виховання молоді, яка невдовзі прийде на зміну сьогоднішній українській інтелектуальній еліті. Нижче подаємо думки президента академії.
  
  І. Політика
  Сьогодні, як ще ніколи в десятилітній історії своєї незалежности, Україна загрожена. Причому загрожена не ззовні, а зісередини.
  Як відомо, владу беруть силою, а утримують мудрістю.
  (...)
  Цікава ситуація виникає сьогодні. Нам необхідне об’єднання, консолідація, потрібен український парламент, який матиме національно–демократичну більшість. Для цього з’явилися поважні передумови. Нарешті є в Україні яскрава особистість, яка може консолідувати переважну більшість народу. Це Віктор Ющенко. Проте як тут вберегтися знову від тієї самої помилки? Об’єднаємося навколо якоїсь сильної постаті, навколо однієї ідеї, одного інтересу. І навіть переможемо.
  
  Та вже сьогодні повинні думати, що станеться після перемоги. І чи не розвалиться здобута більшість у парляменті через те, що об’єднання відбулося навколо лише однієї складової частини дуже різноманітного спектру української суспільности? Тож слід говорити не просто про об’єднання, а про погодження інтересів різних суспільних груп в Україні. Якщо відбудеться таке погодження, і кожна група знайде силу для компромісу, тоді можна говорити , що ця більшість може стати стабільною і продуктивною для України.
  
  Зло комуністичної системи полягає не тільки в тому, що вона знищила мільйони невинних людей, але й тому, що вселила в душі живих ненависть, нетерпимість до чужої думки. І коли ми йдемо дискутувати зі своїми опонентами, хіба ми справді хочемо дискутувати? Ні, ми хочемо переконати інших у тому , що лише наша думка є правильною.
  
  Для того, щоб вберегти від розвалу майбутню парляментську більшість, вже нині треба думати про погодження інтересів і про пошук компромісу між усіма, без винятку, силами в Україні.
  
  Один лише приклад. Мені, як людині, не подобаються наші олігархи. Але парадокс полягає в тому, що вони є об’єктивною реальністю, яка неминуча на даній стадії політико–економічного розвитку України. Більше того, олігархи вже існували в певні періоди української історії, тільки інакше називалися.
  
  Ми всі дуже любимо плакати над своєю минувшиною: часто згадуємо Берестечко, Крути, Базар, Броди. І про це треба згадувати, вшановувати жертвовних борців, що полягли за Україну. Але чому ми так рідко згадуємо, приміром, 8 липня 1659 року, коли гетьман Іван Виговський розгромив російське військо під Конотопом? Адже це велика українська наша перемога. Проте що ж сталося далі?
  
  А сталося те, що згодом спіткало і Петра Дорошенка, й Івана Мазепу – гетьман не зумів або не схотів домовитися з олігархами. А ними в той час фактично виступала козацька старшина. І старшина продала гетьмана. Це не суто українська риса – продавати. Це політична проблема. Треба подумати сьогодні про те, чи тодішня еліта нації усвідомлювала, що нікуди не дінешся від цих олігархів, від цієї старшини, а з ними треба вміти домовитися і перетягти їх на свій бік. Майже така сама ситуація є сьогодні. Треба шукати можливих домовлень з олігархами, щоб вони зрештою ставали українськими олігархами, а не тими, що працюють на чужу державу. Якщо ми цього не збагнемо, то та більшість, яка повинна бути здобута у березні 2002 року в українському парляменті, дуже швидко може розколотися або її перекуплять чи зрадять.
  
  Ми за стабільний розвиток нашої економіки, за створення демократичної держави, за перемогу національної української ідеї. Проте цю мету можна досягти не мітинговими способами. Є єдиний продуктивний шлях – щоденна наполеглива праця. Я щасливий, що знаю в Україні тисячі людей, які вміють працювати і працюють дуже ефективно, незважаючи на складні обставини сьогоднішнього життя. В цьому полягає запорука наших успіхів як держави, як нації. Це є підвалинами того, що через кілька років у світі називатимуть «українським дивом». Ми стоїмо напередодні потужних якісних змін в Україні.
  
  Життя коротке, і хочеться якнайшвидше побачити успіх. Проте негайне осягнення мети буває непевним. Воно, як правило, нетривке. Ми знаємо, що за рік бур’ян може вирости на два–три метри, а дуб росте по одному сантиметру в рік, проте він стоїть століття. Тому не налаштовуймося на швидкі результати, а дбаймо про молоду зміну, про тих, хто от-от стане біля керма політичних партій, біля керма держави. Це ще одна велика проблема – чи вистачить духу у деяких політичних діячів сьогодні поступитися місцем перед молодими людьми? А сильні особистості серед молодих людей є. І коли ми, моє покоління чи трохи старше, не усвідомимо, що треба тих молодих людей плекати, ставити на своє місце і готувати з них самовідданих, сильних українських діячів, то гріш нам ціна.
  
  Я згадував трьох українських гетьманів – мабуть, найпослідовніших і найактивніших поборників української незалежности за часів Гетьманщини. Усі вони були випускниками знаменитої Києво–Могилянської академії. А на сьогодні відновлена Києво–Могилянська академія випустила в світ уже понад 1800 своїх вихованців.
  (...)
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2002.04.08 | Максим’як

    Re: Ця стаття справді концептуальна, правда і Брюховецький особа

    Це ж треба так принципово побудувати Могилянку в цьому морально здеградованому світі! Я колись з одним викладачем чисто випадково розмовляв з Могилянки, так він пішов з КДУ, бо його замучила система хабарництва. І вони там всі якісь особливі, він якось так говорив особливо, тяжко страждаючи за здібних дітей, яких "зарізують" на вступних чи під час навчання.

• 2002.04.02 | A.Social

  Політичний лідер в історичному інтер’єрі

  Політичний лідер в історичному інтер’єрі
  http://www.niurr.gov.ua/ukr/publishing/panorama1~2_99/me_1gu.htm
  
  ГУЦАЛ А.Ф., НЕДБАЄВСЬКИЙ С.Л.
  
  З наближенням президентських виборів політична еліта, представники суспільно-політичних сил і прості громадяни пильно вдивляються у провідних політиків, які прагнуть піднятися на найвищу вершину політичного Олімпу. Політичні й економічні ставки високі, а отже, є велике бажання досконально розібратися в тому, хто з кандидатів найбільшою мірою відповідає вимогам часу, здатний здійснити масштабні завдання, що стоять перед країною. Кого підтримувати, за кого проголосувати?..
  
  Тема політичного лідерства невичерпна, тим паче не піддається якійсь формалізації. Водночас вона містить у собі деякі сутнісні основи, що є причиною постійних пошуків кожного чергового покоління політичних і політологічних «неофітів». Прагнення засвідчити себе в політиці, як і бажання пізнати або хоча б одержати зрозумілий і всебічний портрет політичного кумира, конкурента або супротивника в сучасному світі, завжди виявлялося жаданим і непереборним.
  
  Пропонована авторами стаття виокремлює категоріальні структури, здатні послужити концептуальними формулами в процесі опрацювання політичних портретів.
  
  Політичне портретування – одна з найбільш древніх і водночас наймолодших сфер наукових досліджень. Люди, що зробили помітний внесок в історію, завжди викликали інтерес у своїх сучасників і нащадків. І він ніколи не обмежувався тим, що робили ці люди на політичній і суспільній арені. Відомий діяч завжди привертав увагу як особистість – своїми моральними, інтелектуальними та психофізичними якостями, мотивами дій, прозріннями і прорахунками. Жанр історичної біографії з часів Плутарха – чи не найпопулярніший в історіографії?
  
  Політична психологія – це зовсім нова сфера досліджень, що переживає ще дитячий період. Перші спроби залучити сюди понятійний апарат і методи психологічної науки спостерігаємо у другій половині нинішнього століття. У ній позначилися і відносна молодість самої психологічної науки, і зовсім недавнє її «вторгнення» у сферу політики. Сьогодні немає сенсу порівнювати достоїнства традиційних (науково-історичних, художніх) і нових науково-психологічних методів. Доцільніше, на наш погляд, говорити про своєрідний «поділ праці» та взаємодоповнення.
  
  Такий підхід припускає диференціацію «зовнішніх» умов, що впливають на формування і діяльність лідера та його власних «внутрішніх» психологічних характеристик і поведінки. Якщо «зовнішні» чинники можуть бути об’єктом соціально-історичних і міждисциплінарних (історико- та політико-психологічних) досліджень, то особистісні і професійні характеристики лідера – предмет спеціального психологічного аналізу.
  
  В самому феномені політичного лідерства, на нашу думку, досить рельєфно виявляються два рівні:
  
  · макрорівень, що визначається процесами і явищами, до яких політик залучається (втягується) «волею долі». Вони розвиваються нібито поза самим «носієм», то виштовхуючи його на вершину влади, то кидаючи у вир історичного «небуття»;
  
  · мікрорівень – сфера свідомої діяльності політика та його несвідомих проявів, які можна ототожнити з його особистістю й індивідуальністю, що обумовлюють специфіку його діяльності, його професійний і статусно-ролевий потенціали.
  
  1. Макрорівень політичного лідерства
  
  Приступаючи до упорядкування політичного портрета, експерт не може обійти увагою розгляд ситуаційної компоненти – соціально-історичного та соціально-політичного контексту діяльності, що репрезентує політичного лідера. Взаємопов’язаність і взаємовплив історичних процесів та психологічних властивостей політиків – сфера захоплюючих міждисциплінарних історико-психологічних і психолого-політологічних досліджень. Значення її визначається тим, що, як вважають сьогодні багато професійних соціальних і політичних психологів, саме ситуаційні чинники є вирішальними у феномені лідерства.
  
  Відомий американський політичний психолог Д.К. Саймонтон [17], досліджуючи чинники, що визначали у порівняльному масштабі історичну роль 342 європейських монархів середньовіччя і нового часу, а також американських президентів, дійшов висновку саме про значну перевагу ситуаційних чинників над особистісними. У цьому ж контексті він звернув увагу на відому (по суті зневажливу) оцінку Л.М. Толстим історичної ролі Наполеона у філософсько-історичному епілозі «Війни і миру», як таку що не викликає серйозних заперечень. У свою чергу, Л. Росс [16], коментуючи схильність деяких дослідників розглядати історичні особистості у відриві від зовнішніх детермінантів їхнього поводження, зауважив, що вони впадають у той же гріх персоніфікації суспільних явищ, яка характерна для масової свідомості.
  
  А. Політичний лад. До ситуаційних чинників, що впливають на особистість і характер діяльності лідера, насамперед мають бути віднесені особливість політичного ладу і політичної культури даної країни. В умовах авторитарного режиму діють зовсім інші принципи і механізми формування політичної еліти, ніж у країнах розвинутої демократії. Саме політична культура і політична система задають той мінімальний набір психологічних характеристик, що забезпечують сходження на вершину влади.
  
  Потенційний національний лідер у демократичній країні повинен уміти завойовувати популярність і довіру в широких масах населення, особливо серед членів і прихильників тієї партії, яку він очолює. У більшості економічно і політично відсталих країн, де формальний політичний плюралізм і суперництво на виборах співіснують із силовою боротьбою політичних угруповань, для претендента на владу важливими є якості, що забезпечують лідерство «своєї» групи. А для перемоги допустимі і невибагливість у виборі засобів, і свобода від моральних обмежень. Ця ситуація багато в чому нагадує умови завоювання влади в полісах – античних містах-державах та феодальних монархіях, коли успадкування престолу відбувалось нерідко внаслідок насильницького усунення попередника.
  
  Політична система впливає на особистість лідера і через культурні норми та обмеження (в соціології – «норми-рамки»), які тією чи іншою мірою формують політика, стають органічними компонентами його переконань. У сучасних умовах надто важко уявити собі західного політичного лідера, якому б спало на думку розігнати, усупереч чинній конституції, народом обраний парламент або використати поліцію та військові частини в боротьбі з легальною політичною опозицією. Проте подібні факти не настільки вже й рідкісні на просторі СНД.
  
  Б. Національно-історична ситуація. Характер впливу політичної системи багато в чому визначається її станом, конкретною фазою історичного буття і тими політичними традиціями, що існують і репродукуються в її надрах. Від цих параметрів історичної ситуації залежать, зокрема, такі значущі моменти, як «політичний клімат», у якому здійснюється політичний старт лідера, його попередній політичний досвід, засоби, за допомогою яких він досяг свого наявного становища.
  
  У процесі розвитку суспільно-політичної системи доцільно виділити наступні фази: 1) становлення системи; 2) стійка, поступальна її еволюція; 3) стагнація системи, що супроводжується дисфункціональними, кризовими явищами; 4) стан ситуаційної кризи, викликаний ускладненням конкретних проблем внутрішньої або зовнішньої політики, що загрожує стабільності системи; 5) загальна криза системи, що призводить до її незворотної дестабілізації. Кожна з цих фаз «висуває» своє специфічне «соціальне замовлення» на лідерів за принципом «потрібна людина в потрібний час» [2].
  
  Зіставленням властивих соціально-політичній системі ситуаційних характеристик та особистісних якостей політичного лідера визначається конгруентність індивідуальної долі політика історичній долі тієї соціальної спільності, яку він репрезентує. В реальному часі для такої оцінки необхідно хронологічно і змістовно співвіднести ключові, знакові події політичного та громадського життя держави й основні віхи політичної біографії досліджуваного політика. Важливо при цьому спробувати прояснити, якою мірою вектор діяльності даної людини змістовно збігається з напрямом розгортання подій і явищ. Інтерес викликають передусім ті з них, що визначають характер часу, основну спрямованість потоку подій (як приклад – на певному етапі російської історії стрижнем політики реформ стала приватизація).
  
  Подібна аналітична робота дає змогу виявити знаковість політичної постаті, тобто визначитись у тому, які владні сили політик уособлює й ідеологічно репрезентує (А. Чубайс, наприклад, – знакова постать російської приватизації, уособлення праволіберального крила демократичного руху).
  
  Одним з наріжних каменів у фундаменті влади є традиція, яка визначається конкретними елементами політичного досвіду, свідомо і підсвідомо передається (успадковується) політичними режимами, що змінюють один одного незалежно від ідеологічних «надбудов». Так, політичні репресії в Радянському Союзі фактично стали своєрідним продовження «досвіду» вирішення внутрішніх проблем з допомогою силових структур, які своїм витоком сягають опричнини Івана Грозного.
  
  Та найшвидше традиція відбиває лише зовнішню атрибутику передачі «досвіду». На глибинне коріння подібних аспектів сутності влади звернув увагу К.Г. Юнг [12]. У своїх дослідженнях вчений зосередився передусім на колективному несвідомому, древніх образах, кодах, у яких сконцентровано і відбито досвід колективних уявлень – архетипів. Саме архетипові символи є живильним джерелом міфології, релігії, сновидінь, мистецтва і літератури. За Юнгом, популярність тих чи інших ідей і пристрастей пояснюється саме їхньою архетиповою основою. У ряді випадків індивід справді може засвоїти і «підкорити» собі архетиповий образ, стати «харизматичною особистістю».
  
  Харизма – один із важливих аспектів політичного лідерства, який характеризується активним проявом і демонстрацією енергії, що здатна «пробуджувати» архетип. Харизматики домагаються величезної влади над людьми головним чином за рахунок «використання» психічної енергії мас, яка криється у глибинних пластах підсвідомого. Це може досягатися через фізичні прояви, через занурення в масові емоції і дії тощо. За Юнгом, фактично кожний, хто одержує можливість свідомого контакту зі своїм несвідомим і сприймає його природу, мимоволі впливає на своє оточення. Він зачаровує і водночас підкорює.
  
  Очевидно, що джерела далеко не всіх політичних переваг і мотиви не всіх політичних вчинків усвідомлюються і раціонально рефлексуються політиками. Підготовлений експерт у змозі відстежити визначену динаміку зміни (зростання або зменшення) активності підсвідомого в діяльності досліджуваного політика за період з моменту реального входження його у владу. При цьому інтерес може представляти як актуалізація біографічних (головним чином дитячих) підсвідомих конфліктів і комплексів у реакціях політика на визначені події та ситуації, так і поведінкові стереотипи, що свідчать про пожвавлення в його психіці архетипів колективного несвідомого, викликаних приєднанням до того або іншого «владного егрегору».
  
  В. Культурно-національний аспект. Відповідність поглядів політика національному менталітету і культурним традиціям народу є важливою умовою сприйняття людьми його соціально-політичних та економічних проектів. Диференціація політиків за культурно-національним принципом «свій – чужий» нерідко має вирішальне значення при самовизначенні виборців у ході голосування.
  
  Найважливішою складовою менталітету нації, стрижнем її психології є національний характер – сукупність визначальних національних рис, уявлень народу про самого себе, стереотипів поведінки, що передаються з покоління у покоління. В основу формування національного характеру закладаються геопсихічні, расові, соціально-історичні, соціально-психологічні, культурно-міфологічні, традиційні та інші чинники.
  
  Зокрема, на думку провідних дослідників української ментальності, до основних рис українського характеру належать:
  
  1. Універсалізм, синтетичність світосприймання. Ця риса формувалася під впливом відповідних геопсихічних (безкраї українські степи) і соціально-історичних (культурний синтез споріднених народів) умов.
  
  2. Висока емоційна чутливість. Позитивні сторони української емоційності (глибина людського розуміння, спроможність до емпатії, співучасть у чужому стражданні, любов до природи, поетичність, естетизм) відбилися у творчості більшості видатних українських філософів і майстрів художнього слова.
  
  3. Інтровертність вищих психічних функцій. Відзначається утаємничена заглибленість української душі, схильність українців до самоти, до спілкування зі своїм внутрішнім світом.
  
  4. Волелюбність, прагнення до незалежності. Ця риса українського народу простежується упродовж усієї його багатостраждальної історії.
  
  5. Демократизм. Самою сутністю свого соціально-психологічного походження Військо Запорозьке (певний прообраз державної системи) об’єктивно було «приречене» на демократичні процедури висування своєї правлячої еліти.
  
  6. Схильність до створення малих груп за принципом взаємних симпатій, а не єдності цілей і спрямованості дій.
  
  7. Інші національні риси характеру, обумовлені «селянським началом» української ментальності: працьовитість, прив’язаність до землі і традицій, статичність у сімейних взаєминах і високе значення статевої моралі, практичний розум і прагнення до самоосвіти, впевненість у собі й т. ін.
  
  8. До негативних якостей національного характеру, що перешкоджають зростанню національної самосвідомості, відносять: соціальну пасивність; скритність; анархічний індивідуалізм – прагнення до відокремлення і персональної свободи без належної відповідальності, дисципліни й організованості; перевага емоційного начала над вольовим й інтелектуальним; нецілеспрямованість.
  
  Національна ідея та національні ідеали достатньо відбивають саме особливості національного світосприймання і менталітету. Узгодження остаточного формулювання української національної ідеї допоки залишається найближчою актуальною турботою наукової і політичної еліти країни. Однак уже сьогодні, виходячи з особливостей національного характеру і тієї ролі, яку Україна прагне грати у світі, можна стверджувати, що одним з наріжних каменів національної ідеї можуть стати ідеали: «будинок – достаток», «сім’я – злагода», «моральність – повага до традицій».
  
  «Вмонтованість» політика в національно-культурний контекст визначається саме відповідністю його ідеологічної програми (політичні цілі й цінності, які проголошуються в ній) та його іміджу (вся сукупність вербальних і невербальних послань) особливостям національного характеру і національній ідеї.
  
  Г. Соціальний аспект. Для публічного політика (у рамках відкритого демократичного суспільства з його системою електоральних переваг публічність – неодмінна й обов’язкова умова входження в політику) кількісний і якісний склад співчуваючого йому електорату є найважливішими показниками, що визначають у підсумку можливості досягнення головної мети – перемоги на виборах.
  
  Аналіз електорату за якістю включає виявлення майнових, національних, вікових, освітніх, професійних та інших соціологічних характеристик, а також ідеологічних і ціннісних переваг для якомога повнішого визначення основних запитів і потреб виборця – головної «мішені» пропагандистського впливу політиків. Для класифікації електоральних потреб західні політологи користуються, як правило, класифікацією людських потреб А. Маслоу [11] в їх наступній ієрархії:
  
  · фізіологічні (голод, спрага, тепло і т. д.);
  
  · самозбереження (безпека, захищеність);
  
  · приналежності (почуття духовної близькості, любов);
  
  · поваги (самоповага і повага з боку інших);
  
  · самоактуалізації (реалізація власного особистісного потенціалу і саморозвиток).
  
  За А. Маслоу, потреби людини ієрархічно супідрядні одна одній. Індивід не може відчувати, наприклад, потреби в повазі з боку інших, якщо він голодний або його свідомість зайнята проблемою особистої безпеки. В міру задоволення якоїсь із потреб на перший план виступає наступна за ступенем важливості. На основі вивчення актуальних потреб основної маси виборців будується, зокрема, структура політичної рекламної кампанії.
  
  Пострадянські іміджмейкери, на жаль, свою роботу починають найчастіше знехтуванням запитами людей щодо політичних ідей і персоналій, плутаючи потреби виборців зі своїми уявленнями про бажаного для країни лідера. Вони орієнтуються на лідера, який, на їхню думку, в даний момент потрібен країні, в той час як громадяни бажають мати виразника своїх специфічних інтересів, якому б разом з владою вони змогли делегувати свої надії на задоволення конкретних потреб. Політичні запити людей не створюються зусиллями рекламних фірм із Медісон-авеню в Нью-Йорку або десятком наспіх створених груп у Росії та Україні. Вони кореняться в самих потребах людини і якщо не реалізуються зараз, сьогодні, то обов’язково штовхають людей на пошуки відповідної ідеології, що дає надію реалізувати їх у майбутньому.
  
  Д. Політико-практичний аспект. Політична практика лідера (його рішення, дії і поведінка в конкретних політичних і життєвих ситуаціях, а також різноманіття і характер його політичних зв’язків) є основою для висновків. З урахуванням й оцінкою справ політика фактично і виноситься вердикт щодо його політичного масштабу.
  
  Аналіз політичних аспектів лідерства передбачає визначення:
  
  1. Політичного і соціального статусу лідера.
  
  2. Меж домінування його політичної владної волі.
  
  3. Становища лідера в партії, а також рівня впливовості самої партії на внутрішньополітичній сцені.
  
  4. Політичних покровителів, прихильників і ставлеників у законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади, у силових структурах.
  
  5. Закордонних покровителів.
  
  6. Фінансових можливостей.
  
  7. Розмірів та ефективності підконтрольного апарату управління.
  
  8. Наявності підконтрольних силових структур і ЗМІ.
  
  9. Масштабів участі в розробці стратегії суспільного розвитку, а також прийнятті і реалізації конкретних державних рішень.
  
  10. Ступеня участі в оперативному управлінні і регулюванні соціальними процесами; можливості впливати на регламентацію життя суспільства.
  
  11. Повноти володіння інформацією і ступеня допуску до контролю за найважливішими параметрами суспільної стабільності.
  
  12. Характеру взаємовідносин із кримінальним світом (притаманне для країн СНД і «третього світу»).
  
  У проведеному аналізі доцільно виділити окремим рядком економічний блок:
  
  - пряме або непряме володіння економічними ресурсами;
  
  - право розпоряджатися матеріальними ресурсами, необхідними для суспільного виробництва і споживання: фінансовими, природними і людськими;
  
  - межа здійсненності власної економічної політики, можливості мобілізації фінансових засобів;
  
  - право дозволяти економічну діяльність, сприяти їй;
  
  - доступ до економічної інформації стратегічного рівня;
  
  - спроможність впливати на прийняття важливих економічних рішень.
  
  Аналіз лідерства буде неповним без прояснення ідеологічної платформи політика, що включає:
  
  · ідеологічну концепцію;
  
  · політичні ідеї;
  
  · соціально-політичні ідеали;
  
  · ідейно-політичні принципи і політичні погляди;
  
  · політичні гасла.
  
  Змістовний аналіз ідеологічної платформи є основою для наступного соціологічного дослідження з метою визначення популярності її основних положень і гасел серед населення.
  
  Е. Політичний шлях лідера. В умовах нестабільності суспільства він позначений низкою безперервних політичних акцій і вчинків – битв, маневрів, викликів, погроз і демонстрацій сили. Сучасну ситуацію можна порівняти з часами лицарства, коли доблесть у проміжках між війнами і битвами встановлювалася, закріплювалася і примножувалася в турнірах. А в них ставкою нерідко було саме життя. Політик пострадянського періоду змушений приймати виклики й відповідати на них. Перемога – підвищення політичного статусу і рейтингу, уникнення виклику або поразка – неодмінне зниження людських і професійних чеснот, політичний занепад.
  
  Здобута перемога дає можливість переможцю заволодіти політичними й економічними ресурсами переможеного, підвищити тим самим свій політичний потенціал. Однак автоматично такого не трапляється. Більше того, бувають ситуації, коли переможець, виснажений баталіями, не в змозі навіть відновити свій колишній потенціал. Отже, визначальною рисою політика є його здатність інтегрувати навколо себе ресурси інших, користуючись при цьому будь-якою сприятливою ситуацією.
  
  Найважливішою подією для кожного без винятку політика є момент його входження у владу, наступні сходження і падіння (трансформації, «фазові» переходи) на якісно нові рівні політичної ієрархії. Це події політичного життя, після яких індивідуальна доля конкретної людини починає невпинно асоціюватися і узгоджуватися з долею регіону, соціальної групи, країни в цілому, з її сучасним і майбутнім. Як правило, подолання такого роду Рубікону асоціюється із знаковим, вагомим, резонансним політичним вчинком (так, президентський злет Л. Кравчука був позначений його відмовою підтримати ГКЧП, а Б. Єльцина – відкритою опозицією М. Горбачову з наступним захистом «Білого дому» в 1991-у і його ж «розстрілом» у 1993-у тощо).
  
  Щодо цього в політичній біографії лідера, що зацікавлює, істотними є наступні етапи політичного життя:
  
  - передполітична діяльність;
  
  - рекрутування;
  
  - самовисування;
  
  - власне процес входження у владу;
  
  - безпосередньо політична діяльність;
  
  - вихід у політичний «запас» (клуб політиків, тих, яких тимчасово відсторонили від прийняття важливих рішень, але які зберігають потенційну можливість повернутись до великої політики);
  
  - політична «смерть».
  
  Процес входження людини у владу і наступні його переміщення розглядаються на даному етапі дослідження з погляду виявлення політичних і соціальних сил, що спрямовують його політичне зростання. Водночас доцільно простежити динаміку політичного розвитку, виявити елементи циклічності і періодичності, характеристичні особливості перетворень і трансформацій у рамках окремих циклів.
  
  Є. Важливими соціально-психологічними характеристиками діяльності лідера є його спроможність цілеспрямовано впливати на соціально і політично вагомі сфери, верстви та групи (від еліти – до виборчого загалу), насамперед у питаннях прийняття важливих державних і суспільних рішень. Не менш важливими є також основні напрями і засоби здійснення такого впливу, що у контексті реалізації влади означає зміну уявлень, думок, поведінки людей через інформаційно-пропагандистські, психологічні, адміністративні та інші засоби. Мета такого впливу – організація суспільної свідомості у вигідному для політика плані або ж застереження намірів і дій різних соціальних груп, у тому числі опозиційних, що не відповідають актуально існуючим бажанням, а отже, надають можливість проводити в життя власні політичні задуми.
  
  Досліджуючи напрями впливу політичного лідера, необхідно вивчати:
  
  1. Якісні характеристики соціального і політичного середовища, на яке спрямовується вплив, його склад, потреби й інші особливості.
  
  2. Механізми використання пропагандистським апаратом політика новітніх психотехнологій ефективного опрацювання суспільної думки.
  
  3. Прийоми і засоби психологічної боротьби з опонентами, конкурентами і відвертими супротивниками.
  
  4. Публічний імідж політика, його відповідність смакам й ідеальним уявленням еліти, електорату тощо, динаміку зміни іміджу.
  
  5. Символічну навантаженість пропагандистських образів і текстів.
  
  6. Тотальність впливу, поширення психологічного впливу на сферу підсвідомого.
  
  7. Інтенсивність впливу, сталість і наполегливість, з якими він здійснюється, тощо.
  
  Ж. «Медіа-простір» політичного лідера. Комунікаційно-інформаційний вимір політичного лідерства – данина особливої ваги інформаційної сфери у політичному бутті сучасного суспільства. Він характеризується тим,
  
  · яке інформаційне поле політик створює довкола себе;
  
  · яким чином за допомогою ЗМІ проектує його на соціум та його окремі групи;
  
  · як реагує сам на інформаційні потоки;
  
  · як будує свою комунікацію з різними професійними групами (журналістами, політиками, експертами);
  
  · наскільки технологізована його робота в інформаційному середовищі (використання спеціальних методик, PR-прийомів).
  
  Система «лідер-соціум» ефективно функціонує і здатна реалізувати вольові потенції політика лише за умов перманентного впливу суб’єктів системи з адекватною рефлексією на процеси, що відбуваються у суспільстві. Це дає можливість аналізувати обмінно-інформаційні процеси для створення політичного портрета. Інформаційний вплив може здійснюватися як через засоби мас-медіа, так і самими професійними та добровільними пропагандистами ідеологічного апарату політичної та громадської організацій. Однак особливої уваги заслуговують саме ЗМІ, оскільки через них відкриваються можливості проявити й ідентифікувати структуру та якісні характеристики портрета не тільки політика, що репрезентує масову партію, а й незалежного лідера.
  
  Серед характеристик інформаційного поля політичного діяча, доступних спостереженню, декодуванню й аналізові, можна виділити наступні:
  
  1. Медіа-потенціал лідера:
  
  1. Здатність впливати на політику конкретних ЗМІ – масштаби впливу, види ЗМІ, що перебувають у сфері впливу (особлива увага за рівнем впливу на соціум приділяється електронним ЗМІ).
  
  2. Здатність впливати на соціально-політичну ситуацію в країні за допомогою використання сучасних медіа-технологій.
  
  3. Кількісна порівняльна оцінка інформаційних потоків, які включають:
  
  - активну позитивну складову, що генерується з ініціативи самого політика;
  
  - активну негативну складову, що породжується конкурентами і супротивниками;
  
  - пасивну складову (як позитивну, так і негативну) як відгук «нейтральних» до політика сил.
  
  4. Використання спеціальних інформаційних технологій, наявність ознак проведення інформаційних операцій з синхронізованим у часі залученням різних видів ЗМІ.
  
  2. Цільова спрямованість й орієнтація інформаційної політики:
  
  1. Політична орієнтація угруповань ЗМІ, що використовуються політиком, як непряме підтвердження взаємодії політика з силами, що впливають на політику даного сегмента мас-медіа.
  
  2. Спрямованість інформаційної політики як виявлення політичної орієнтації.
  
  3. Загальна тональність інформаційного потоку.
  
  4. Образ лідера (медіа-імідж), сформований підконтрольними ЗМІ.
  
  3. Інформаційно-аналітичний потенціал команди лідера:
  
  1. Динаміка інформаційного впливу, інтенсивність, ступінь його зв’язку з процесами в суспільстві.
  
  2. Якість інформаційних матеріалів: аналітичність, використання спеціальних прийомів психологічного впливу на аудиторію, PR-прийомів, наявність тонкої смислової структури в інформаційних посиланнях політика.
  
  3. Використання лідером нових інформаційних технологій, представленість в Інтернеті.
  
  4. Інформаційно-комунікативні характеристики особистості:
  
  1. Візуальний ряд (електронні ЗМІ):
  
  - вербальні прояви (ораторські, інтелектуальні здібності тощо);
  
  - невербальні прояви (міміка, жести тощо).
  
  2. Реакція на сторонні інформаційні впливи, особливо негативні.
  
  3. Форма участі в комунікаційних процесах:
  
  · пряма (участь політика у прямому ефірі в публічних дискусіях, у засіданнях «круглих столів» і т. ін.);
  
  · опосередкована (публікації в пресі).
  
  4. Дотримання норм журналістської етики.
  
  Таким чином, макрорівень політичного лідерства визначається системними властивостями життєдіяльності політика в соціумі, насамперед його вкоріненням у сферу гео-хроно-соціополітики.
  
  2. Мікрорівень політичного лідерства
  
  У сучасному аналізі феномена політичного лідерства питання «Чому людина стає лідером?» неминуче пов’язано з іншим – «Як особисті якості лідера впливають на його політичну діяльність?». І якщо в комплексі взаємозв’язків «лідер-ситуація» підкреслюється визначальна роль ситуаційного компонента, то це аж ніяк не принижує активної ролі індивідуальності політика. Б.Г. Ананьєв [1] розглядав її як взаємопов’язану в людині сукупність індивіда, суб’єкта діяльності й особистості. Саме ця сфера займає в даний час центральне місце у дослідженнях психологів, присвячених проблемі політичного лідерства.
  
  А. Особистість. Вивчення психології лідера за методами, розробленими у рамках загальнопсихологічних і соціально-психологічних концепцій особистості, дає всі підстави уявити її як взаємодію когнітивних, мотиваційних, афективних і поведінських компонентів, відстежувати відображення їх в установках (аттитюдах) лідерів, у тому числі в їхніх цінностях і переконаннях.
  
  Вихідними характеристиками для оцінки особистості політика є статусно-рольові та ціннісні орієнтації, на грунті яких формуються спрямованість, мотивація і характер.
  
  1. Спрямованість. Більшістю психологів вона вважається однією з найважливіших характеристик особистості. Це поняття об’єднує цінності, ідеали, переконання, інтереси, уподобання, схильності, потяги, потреби тощо. Сутність спрямованості пов’язана не стільки з самим бажанням, намірами людини, скільки з тим, чому вона цього хоче, тобто з мотивами її поведінки. Зміст, який політик вкладає у свою діяльність, також визначається його внутрішніми цінностями – усвідомленими і неусвідомленими мотивами.
  
  2. Мотивація. Найважливішим мотиваційним джерелом лідерства політико-психологічні теорії визнають, звичайно, потребу у владі. Прагнення владарювати вважається властивим біологічній природі людини, закладеній в її генах. Однак подібний підхід до психології лідерства, при всій його зовнішній безперечності, не може вирішити проблему мотивації. Він скоріш додає нових питань. По-перше, потяг до влади в одних людей сильніший, ніж у інших; у багатьох він взагалі відсутній. По-друге, навіть на рівні повсякденної свідомості влада не вважається єдино можливою метою політиків.
  
  Сильний потяг до влади, що властивий більшості потенційних і реальних лідерів, найпростіше пояснюється їхніми природженими індивідуальними властивостями, що мають тенденцію трансформуватися у потреби: людина, яка вважає себе здатною здійснювати владу, відчуває потребу в ній. Однак у ході свого розвитку психологічна наука вийшла за рамки такого «генетичного» підходу. Починаючи з 30-х років дослідження психологічних передумов лідерства значного впливу зазнають від ідей фрейдистського психоаналізу. Останні спонукають шукати ці передумови в процесах первинної соціалізації людини, у відносинах дитини з безпосереднім соціальним середовищем. Так, Г. Лассуел [14] доводить, що психологічною основою політичної діяльності є несвідоме витіснення «приватних конфліктів», пережитих особистістю, у сферу суспільних об’єктів і наступної їхньої раціоналізації в поняттях суспільних інтересів. Потреба у владі, що виявляється дедалі відчутніше і сильніше, має компенсаторне походження: володіння владою психологічно компенсує ущербність, меншовартість, яку відчуває індивід.
  
  Однак психопатологічний підхід до феномена лідерства викликає серйозні заперечення сучасної американської політичної психології. Один із її визначних представників Р. Лейн [13] навіть протиставив цьому підходові тезу, згідно з якою успішно діючими демократичними політиками стають люди зі здоровою, урівноваженою психікою.
  
  Конкретні дослідження, та й просто здоровий глузд переконують, що властолюбство або кар’єризм далеко не завжди є єдиними або головними рушіями входження людини в політику та її подальшої діяльності у цій сфері. Політики, яким властива подібна мотивація у «чистому вигляді», звичайно ж легко розпізнаються суспільною думкою. Таких діячів відрізняють відвертий цинізм, віроломство, нерозбірливість у засобах, жорстокість. Їх відносять до макіавеллівського типу лідерів (флорентієць Ніколо Макіавеллі рекомендував у шістнадцятому столітті саме таку лінію поведінки сучасним йому правителям).
  
  Американські дослідники розробили коефіцієнт виміру рівня макіавеллізму, який грунтується на таких показниках, як слабка роль емоцій у міжособистісних стосунках, зневага конвенціональної моралі, відсутність ідеологічних переконань, насолода від маніпулювання іншими людьми. Найбільш сприяють таким проявам умови, коли політик має відносну свободу дій у визначеній сфері (наприклад, якщо він очолює відомство, що володіє певним рівнем автономності в державному апараті). З іншого боку, макіавеллізм квітне у середовищі, яке породжене тиранічними, абсолютистськими і тоталітарними режимами.
  
  Серед інших мотивів лідера виділяють передусім переконання і прагнення вирішити якусь політичну проблему (скажімо, вивести країну з кризи); почуття обов’язку; потреба у схваленні і повазі з боку інших людей; потреба у статусі і визнанні; необхідність відповідати на «виклики», що виникають у зв’язку з тим становищем, яке він займає в суспільстві [15].
  
  За іншою класифікацією, що заснована на дослідженнях Д. Уінтера [19], мотивацію лідерів можна визначати трьома домінуючими потребами: у владі, у досягненні мети (або успіху) та у внутрігрупових зв’язках – любові, дружбі, позитивних міжлюдських взаєминах. Та як би там не класифікувалися мотиви лідерства, а всі вони, як правило, не є взаємовиключними. Усі вони або майже всі можуть «поєднуватися» в психіці однієї і тієї ж людини.
  
  Сутність класифікації лідерських мотивів полягає, таким чином, у виявленні в особистостях лідерів різних за силою і характером мотиваційних тенденцій, їхньої ієрархії, яку можна вибудувати лише на основі аналізу ситуацій вибору – коли одні мотиви вступають у конфлікт з іншими. У цих випадках переважаюче-стійкий мотив характеризує лідера більшою мірою, ніж «переможений» або відкинутий ним. Тоді можна стверджувати, що перший займає більш високе ієрархічне місце в мотивації даного діяча. Наприклад, про політика, який має потяг до влади, але не здатний заради цього на конкретні дії, що можуть знизити його моральний престиж, повагу або любов до нього навколишніх, можна справедливо сказати: властолюбство не є його домінуючим мотивом.
  
  3. Характер. Стрижнем характеру будь-якого політика є його морально-вольові якості. Політичний діяч сильної волі вирізняється з-поміж інших визначеністю намірів і вчинків, підкресленою самостійністю і незалежністю у виборі засобів політичної боротьби. Він рішучий і наполегливий у досягненні поставлених цілей. І навпаки, навіть широко ерудований із різносторонніми здібностями, але безвольний політик є практично малоефективним на своєму полі діяльності.
  
  Отже, політична воля виступає однією з найважливіших функціональних якостей лідера. Вона визначає здатність політика мобілізувати зусилля широких верств населення для втілення в життя власних політичних задумів. Розвинута політична воля передбачає насамперед особисту автономію політика, що розцінюється як володіння собою (мова, емоції, поведінкові реакції тощо), а також як ступінь його політичної автономії – певної незалежності в реалізації політичних рішень.
  
  Людина може мати сильну індивідуальну волю і проводити в політиці значимі для себе рішення, керуючись приватними, у тому числі суто корисливими інтересами. Однак, як засвідчує історичний досвід, найбільшу дієвість у політиці завжди демонстрували люди, чия політична воля грунтувалась на ідейних переконаннях, фанатичній відданості своїй суспільній, політичній, релігійній або якійсь іншій місії. При цьому головним чинником впливу таких лідерів на населення завжди виступає їхня непохитна впевненість у своїй правоті, яка змушує оточення вважати, що за проголошеними словами – щось надто важливе, а можливо й сакраментальне.
  
  По-справжньому великим політикам, як правило, притаманний досить вражаючий арсенал людських достоїнств і чеснот, які є їхньою силою і зброєю. Серед них виділяють, зокрема, такі, як високий інтелект, почуття відповідальності, надійність, сміливість, рішучість, наполегливість у досягненні мети, здатність швидко орієнтуватися в ситуації, активність, енергійність, здоровий глузд, товариськість і впевненість у собі. Однак, як свідчить досвід, лідерами стають не лише завдяки певному конкретному набору особистісних якостей. Дуже важливо, щоб структура цих позитивних якостей відповідала багатьом чинникам, у тому числі характерові здійснюваних політичних завдань, еволюційним потребам країни (регіону) і т. д.
  
  При складанні політичного портрета варто відрізняти вихідні риси особистості політика (основні структури, блоки самої структури його особистості) від поверхневих рис, що спостерігаються у поведінці. Вихідні риси існують на більш глибинному рівні особистості і визначають стійкі форми поведінки протягом тривалого часу. Так, у відомому прикладі Г. Олпорта у містера Маккарлі вихідною рисою було «побоювання комунізму», що спостерігалось у поведінкових реакціях: підтримка ядерної війни проти країн соціалістичного табору, голосування за правих екстремістів, вступ до ку-клукс-клану, критика ООН, виступи проти інакомислячих і т. ін.
  
  Будь-яка поведінкова риса за надмірного її розвитку може робити характер людини деформованим, незбалансованим або акцентуйованим. Особи акцентуйованого характеру хоч і різняться між собою, проте всі вони привертають увагу – їм властива готовність до особливих (як соціально позитивних, так і соціально негативних) дій [3]. Наявність таких рис у характері визначає своєрідність особистості політика, власне те, що вирізняє його на загальному тлі.
  
  4. Інтелектуально-пізнавальні характеристики. Когнітивний стиль політиків визначається за критеріями простоти або складності сприйняття ними явищ і процесів, утворюваних об’єктами їхньої професійної діяльності. Протилежними їм типами є, з одного боку, політики, основу мислення яких становлять примітивні жорсткі стереотипи і нетерпимість до будь-яких багатозначних суджень, а з другого – діячі, схильні до уявлень і оцінок, що відбивають різні аспекти явищ, а також до формування цілісного бачення об’єкта в усій його реальній складності.
  
  Намагаючись надати зазначеній когнітивній характеристиці операційного значення (тобто придатного для формалізації і вимірів, для застосування в емпіричних дослідженнях), політичні психологи ввели категорію інтегративна складність. Для визначення її рівня використовується спеціальна методика контент-аналізу виступів, статей та інших документальних результатів діяльності політиків. На підставі цієї методики проведено серію досліджень як на сучасному, так і на історичному матеріалах.
  
  Один з найцікавіших результатів цих досліджень – встановлення кореляцій між рівнем інтегративної складності, з одного боку, і поглядами, позиціями та конкретною роллю політиків – з другого. Так, П. Тетлок [18] встановив, що інтегративна складність пов’язана не стільки з ідеологічним змістом політичних позицій, скільки з інтерпретацією цього змісту: вона може бути жорстко догматичною, замкнутою і конфронтаційною або ж – динамічною, гнучкою, відкритою до сприйняття нових ідей і компромісу з іншими політичними течіями.
  
  Як свідчать дослідження американських психологів, реалізм і гнучкість у політиці, що викликані інтегративними складнощами, не обов’язково залежать від сили інтелекту лідера. Зіставляючи рівень інтелекту політиків з масштабами їхнього впливу, дослідники проблеми дійшли досить песимістичного висновку. Виявилося, що вирішальною умовою впливу політика є близькість його інтелекту до середнього інтелектуального рівня його прихильників і послідовників. Надто низьким виявився рівень впливу лідерів, інтелектуальний потенціал яких утроє-вчетверо нижчий або вищий за середній; найбільший же успіх на виборах діставався тим, у кого він перевищував середній на 25-30% [20]. Однак приклади окремих видатних лідерів, таких, скажімо, як Рузвельт або де Голль, свідчать про те, що в гострокризових, екстремальних ситуаціях (для сучасної Америки нетипових) може значно зростати вплив діячів, які вирізняються своїм інтелектом.
  
  5. Емоції. У дослідженні емоційної сфери політика необхідно фіксувати його невідповідні, щоразу повторювані реакції на ті чи інші події або людей. Невідповідні емоційні реакції виразно і точно вказують на хворобливі, вразливі місця особистості політичного лідера, що можуть бути використані в майбутньому його політичними супротивниками з провокаційною метою. До таких постійних невідповідних реакцій політика належать невикористані в минулому потреби, зокрема потреба в порадниках і їхніх настановах (необхідність мати «дорослу» людину поруч), потреба схвалення особистих вчинків з боку певного кола людей («батьківське» схвалення), потреба бути улюбленим і всіма визнаним (емоційна незрілість), потреба в підвищеній увазі до своєї персони та чимало інших, так би мовити, дитячих потреб, що виникають у деяких політиків унаслідок якихось стимулів – як правило, при зустрічі з опікою і лестощами зацікавленого оточення, що може стати об’єктом психологічної маніпуляції з боку досвідчених політичних супротивників.
  
  Інформативним об’єктом дослідження можуть бути психологічні захисні механізми політика – системи стабілізації особистості, що знаходять свій прояв в усуненні або зведенні до мінімуму негативних емоцій, які виникають при неузгодженості внутрішніх психічних структур. Найхарактернішими психологічними захисними прийомами, до яких вдаються політики, можна вважати: проекцію – схильність приписувати іншим людям (найчастіше своїм політичним супротивникам) власні негативні думки, бажання, мотиви; раціоналізацію – начебто розумне (раціональне) пояснення власних ірраціональних підсвідомих бажань, виправдовування своєї неадекватної поведінки; виміщення своїх негативних емоцій і проблем у стосунках з близькими людьми на політичних опонентах тощо.
  
  6. Самооцінка. Стійке емоційно-ціннісне ставлення політика до самого себе, що включає оцінку власних здібностей, психологічних якостей і вчинків, життєвих цілей і можливостей їх досягнення, а також свого місця серед оточуючих людей. Самооцінка може бути заниженою, завищеною, адекватною.
  
  Політики із заниженою самооцінкою ставлять перед собою примітивні цілі, перебільшують значення невдач, гостро потребують сторонньої підтримки своїх рішень. Їм властива нерішучість, боязкість, зайва сором’язливість, дії за принципом «коли б чого не трапилося». Людина із завищеною самооцінкою часто стає в політиці жорсткою, інертною, агресивною. А тому вона, незважаючи на свої здібності, приречена, як правило, на політичний і життєвий крах.
  
  Адекватна самооцінка особистістю своїх здібностей і можливостей забезпечує здебільшого відповідний рівень досягнень, гнучкість у реалізації поставлених цілей, тверезе ставлення до успіхів і невдач, до схвалення чи несхвалення оточуючими. Такому політикові легше передбачити і досягти своєї мети, він, як правило, енергійний, активний і оптимістичний, що й визначає успіх в його діяльності.
  
  Б. Покликання до політичної діяльності. У співвіднесенні основних рис особистості досліджуваного політика з найважливішими доленосними рішеннями, які він приймав упродовж свого життя, можна простежити за певною логікою в ланцюзі його виборів. Це й визначає сутнісний напрям діяльності або покликання людини. Ця категорія тісно корелює з поняттям ціннісної орієнтації Г. Олпорта [10], який розглядає життєві цінності людини як риси її особистості глибинного рівня:
  
  1. Теоретичні. Людина, що надає цінностям особливого значення, насамперед зацікавлена у розкритті істини. Такій людині властиві раціональний, критичний та емпіричний підходи до життя. Особа теоретичного типу вищою мірою інтелектуальна і найчастіше схильна до діяльності в галузі фундаментальної науки або філософії.
  
  2. Економічні. Людина економічної схильності понад усе цінує те, що корисно і вигідно. Вона винятково практична і твердо дотримується стереотипу «процвітаючого бізнесмена». Представники такого типу уподобань жваво цікавляться тим, як заробити гроші. Знання, що не знаходять конкретного застосування, вони вважають зайвими. Багато блискучих досягнень у галузі техніки і технологій з’явилося внаслідок реалізації наукових потреб людей економічної спрямованості мислення.
  
  3. Естетичні. Представники такого типу найбільше цінують форму і гармонію. Сприймаючи життєві явища з погляду принадності, симетрії або доречності, особи цієї категорії людства трактують життя як явища, якими кожен окремий індивідуум насолоджується по-своєму і заради самого себе. Естет (назвемо його так) не обов’язково має бути творцем, художником, але його здібності можуть знаходити прояв у підвищеному й активному інтересі до естетичних сторін життя.
  
  4. Соціальні. Найвищою цінністю для людей соціального типу є любов. Можливо, що така людина розглядатиме теоретичні, економічні й естетичні підходи до життя як відчужені і негуманні, вважаючи любов єдино прийнятною формою людських взаємин. У чистому вигляді соціальне спрямування є альтруїстичним і тісно пов’язаним з релігійними цінностями.
  
  5. Політичні. Домінуючим інтересом представників політичного спрямування думок і дій є влада. Професійна активність людей цього типу не обов’язково обмежується сферою політики, оскільки лідери у будь-якій галузі понад усе цінують владу і вплив. Таким чином, у «політичних» особистостей існують індивідуальні розходження щодо цінності влади. У той же час незавуальований вияв даного мотиву в людей означеного типу відхиляє всі інші у прагненні до влади, впливу, слави і популярності.
  
  6. Релігійні. Представники релігійної схильності зацікавлені передусім у розумінні світу як єдиного цілого. Незалежно від способу самовираження, релігійна особистість бачить у всесвіті насамперед єдність і вищий зміст.
  
  Покликання лідера багато в чому визначається тим, якою мірою ціннісна орієнтація та інші визначальні характеристики особистості поєднуються зі змістом її політичної діяльності. Іншими словами – чи на своєму він місці. Так, безславний прихід у владні структури СРСР (за часів М. Горбачова) і Росії (за часів «раннього» Б. Єльцина) великої кількості теоретиків з академічних інститутів, які не мали ні практичного досвіду політичної роботи, ні, головне, покликання до неї, яскраво засвідчили явище сутнісного неприйняття політики.
  
  Навпаки, людину, яка реалізує в політиці своє життєве призначення, можна порівняти з локомотивом, що здатний «вивезти на собі» масштабні історичні перетворення, досягти на своєму шляху значних конструктивних результатів, гідних пам’яті нащадків. Історія знає багато прикладів подібних політичних діячів «від Бога». Основні відмінні ознаки діяльності таких політиків:
  
  1. Енергійність, життєва наснага. У таких людей є внутрішній потяг до діяльності. Їм притаманна потужна, неослабна сила, що спонукає їх починати справи одна за одною, ніби їм належить перебудувати цілий світ.
  
  2. Життєве призначення в політиці зазвичай поєднує в собі жагучий порив із стриманістю. Такі люди дивляться далеко вперед, але роблять за один раз не більше одного кроку.
  
  3. Політики за покликанням, як правило, не потребують схвалення і численних порад. У їхній діяльності є своя внутрішня логіка, навколо якої розгортаються всі починання.
  
  4. Має місце розумне чуття, свого роду «інстинкт» політика, що дає змогу безпомилково орієнтуватися в політичному просторі, визначаючи найоптимальніші шляхи здійснення своєї політики і приймаючи здебільшого єдино правильні рішення.
  
  5. З цим чуттям тісно пов’язана непохитність, безкомпромісність у всьому, що стосується істотних сторін політичної лінії. В іншому – їхня політика є вмілим поєднанням гнучкості та незалежності.
  
  6. Повнота життя. Найчастіше політики за покликанням віддаються своєму життєвому призначенню повністю. Вони ототожнюють себе зі своєю політичною діяльністю, поступово відмовляючись від усіх інших видів діянь, що не пов’язані з основним.
  
  7. У якісь моменти покликання бути політиком сприймається ними як важкий хрест, причому довічний, бо відмовитися від свого призначення неможливо. Іноді, у хвилини важливих звершень, вони почувають глибоке задоволення. Але і в тому, і в іншому разі відхід від політичної діяльності був би для них рівнозначним утраті сенсу життя.
  
  Здійснення свого життєвого призначення дає можливість політикові «від Бога» повною мірою розкрити свої здібності. Діяльність за покликанням пов’язана з багатьма конкретними починаннями, що спрямовані на розвиток суспільства. І тільки таким політикам цілком під силу втілення цих починань у життя.
  
  В. Стиль керівництва. Важлива організаційно-діяльнісна (інституціональна) категорія, що є складовою політичного лідерства. В управлінні стиль керівництва – це звичайна манера поведінки керівника щодо своїх підлеглих або залежних від нього осіб, в якій має розумно поєднуватися вплив і залучення їх до досягнення важливих цілей (у широкому розумінні це поширюється як на адміністративно-управлінські, суспільно-політичні, соціальні структури – партії, рухи, групи, корпорації, клани, найближче оточення, так і на широкі верстви населення).
  
  Стиль керівництва визначається тим, як керівник делегує свої повноваження; якою є участь підлеглих у прийнятті рішень; як інформуються підлеглі та які типи влади використовує керівник.
  
  Виділяють наступні типи влади, що використовуються тією чи іншою мірою всіма керівниками:
  
  1. Влада, заснована на примусі (вплив через страх бути покараним).
  
  2. Влада, заснована на заохоченні (матеріальне і моральне стимулювання).
  
  3. Експертна влада (високо оцінюється професійна компетентність керівника).
  
  4. Влада прикладу (поважання керівника як особистості, прагнення брати з нього приклад, слідувати у «фарватері» його харизми).
  
  5. Законна або традиційна влада (високий офіційний статус, що дає право віддавати розпорядження).
  
  Найпоширеніша класифікація виділяє три основні стилі керівництва: авторитарний, демократичний і ліберальний.
  
  Для авторитарного стилю керівництва характерна централізація, концентрація влади у руках однієї людини. Керівник одноосібно приймає рішення, жорстко визначає всю діяльність підлеглих, не даючи їм можливості виявити ініціативу. Підлеглі повинні виконувати тільки те, що наказано, при цьому вони одержують мінімум необхідної інформації. Керівництво підмінюється командуванням. Діяльність підлеглих жорстко контролюється. При цьому застосовується влада, заснована на примусовості і традиційних методах.
  
  При демократичному стилі керівництва лідер децентралізує свою владу. Він консультується з підлеглими, які також беруть участь у прийнятті рішень. Підлеглі достатньо інформуються, мають уявлення про перспективи своєї роботи. Ініціатива з їхнього боку всіляко стимулюється. Керівник делегує підлеглим частину своїх владних повноважень, зокрема при здійсненні контролю, вводить елементи колективного самоврядування. Застосовуються всі типи влади, але перевага надається тій, що заснована на заохоченні, а також владі прикладу.
  
  Ліберальний стиль керівництва характеризується мінімальним втручанням керівника в діяльність групи. Він забезпечує своїх підлеглих інформацією і матеріалом, необхідним для виконання роботи. Мінімальне використання владних повноважень.
  
  Наведена класифікація, природно, не вичерпує всього різноманіття форм взаємодії лідера і підлеглих, що складаються в різних умовах. Більше того, у своїй діяльності той самий лідер, залежно від конкретної ситуації, динаміки політичної мети і завдань, може застосовувати різні стилі керівництва. Завдання експерта саме і полягає в тому, щоб ретельно досліджувати цей контекст і з’ясовувати політичну й економічну доцільність використання елементів того або іншого стилю політичного керівництва на даному конкретному етапі історичного розвитку країни.
  
  Г. Професійні навички. Сутність поняття полягає в прийомах і якості лідера, що характеризують його як політичного менеджера (ці якості є надто важливими для західних політиків, однак необхідно мати на увазі, що в основному по них і оцінюються наші політики на Заході):
  
  1. Адміністративні навички (навички у плануванні; знання у сфері організації керування і досвід організаційної роботи; особиста організованість та уміння розпоряджатися своїм часом).
  
  2. Пізнавальний потенціал (освіта, спеціальна підготовка; вміння вникати в подробиці і детально з’ясовувати другорядні питання; винахідливість і прагнення впроваджувати нове; досвід роботи у фінансово відповідальних сферах, навички в оперуванні кількісними показниками; навички в аналізі проблем (завдань) і прийняття самостійних рішень).
  
  3. Лідерські якості (стиль лідера, прийоми і методи впливу на інших людей; уміння мотивувати думки інших; навички в роботі з командою; навички в делегуванні повноважень і контролю за виконанням; уміння добирати людей, створювати команду і навчати інших).
  
  4. Навички міжособистісного спілкування (здатність встановлювати бажані стосунки з людьми; вміння залагоджувати конфлікти і вести переговори).
  
  5. Навички в усному і письмовому спілкуванні (можливість доносити інформацію до інших людей; уміння слухати; навички у мовному спілкуванні, упорядковуванні текстів).
  
  6. Пристосовуваність особистості (гнучкість, незалежність, впевненість у собі і прийняття самого себе, здатність володіти собою).
  
  7. Внутрішня вмотивованість щодо керування (вміння ставити перед собою мету; здатність оцінювати свій успіх; зацікавленість в особистому і професійному зростанні; прагнення до реалізації своїх власних потенційних управлінських талантів, бачення себе на посаді керівника).
  
  8. Професійна компетентність (знання організаційної роботи у своїй сфері діяльності; знання суті справи (за фахом) та своїх функціональних обов’язків).
  
  9. Виконавча дисципліна.
  
  10. Загальна працездатність.
  
  Проведене дослідження має виявити істотні характеристики діяльності політичного лідера, що визначають її ефективність. Завдяки цьому з’являється можливість реконструювати індивідуальний стиль діяльності політика, зрозуміти внутрішню логіку його рішень, а також спрогнозувати імовірність прийняття тих або інших рішень у майбутньому.
  
  Д. Свобода і відповідальність політика. Політик, який здатний впливати на інших, водночас може стати «розмінною монетою», об’єктом керування або маніпулювання з боку «третьої сили». Тому важливо визначити, якою мірою досліджуваний політик є незалежним щодо тих сил, які його ведуть нагору політичними східцями і якими є межі поширення його політично вільної волі. Щодо цього прийняті рішення можуть бути чотирьох типів:
  
  - рішення, що прийняв політик, виходячи з власних переконань та оцінок ситуації (нехай навіть напротивагу «природному» ходу історичних подій);
  
  - рішення, викликані об’єктивними еволюційними процесами і пов’язані з історичною долею країни та її народу (можуть бути частково вимушеними);
  
  - компроміси як результат узгодження інтересів різних соціальних груп, корпорацій, кланів тощо;
  
  - вимушені рішення, прийняті під тиском груп, що привели даного політика до влади. Особливий інтерес тут викликають так звані групи підтримки і групи тиску, їх сумарний вплив і взаємопроникнення.
  
  Зрозуміло, було б надзвичайно наївно сподіватися зустріти в серйозних політичних колах лідера-одинака. Проте загальновідомо також, що надмірна заангажованість політика певними політичними і фінансовими колами здатна відвернути від нього недавніх прихильників, привести в кінцевому підсумку до політичного краху.
  
  Невід’ємним від свободи є поняття відповідальності [10]. Спроможність приймати відповідальні рішення – найважливіший атрибут діяльності будь-якого політика державного рівня. Політологи останнім часом активно розвивають ідею корпоративної відповідальності політичних діячів – і це, мабуть, не випадково. Приєднання до конкретної політичної владної структури (корпорації) значно розширює свободу дій людини, її можливості впливати на різні сфери економічного і соціального життя. Але не кожен політик здатний адекватно поєднати зростаючу владну свободу і силу відповідальності за свої вчинки. Звідси й численні факти безвідповідальних рішень, прийнятих на високому державному рівні: люди, наділені колосальною владою, поводяться в політиці як індивіди, що не здатні контролювати власні руйнівні та корисливі спонукання.
  
  У цьому контексті в рамках дослідження когнітивних структур політичного лідера доцільно виділити інтегральну категорію – державне мислення, що визначається наявністю у свідомості політика твердих переконань і установок, що надають йому можливість оцінювати різноманіття ситуацій поточного політичного життя з позицій національно-державних інтересів і приймати, спираючись на них, відповідальні рішення.
  
  Е. Політичний імідж. Сприймається як цілеспрямовано сформований образ політика, покликаний здійснити емоційно-психологічний вплив на певних людей або соціальну спільність. Включає три групи характеристик. Це насамперед персональні достоїнства і недоліки лідера, до яких належать його фізичні якості, психофізіологічні особливості, характер, індивідуальний стиль прийняття рішень тощо. Інша складова образу лідера – соціальні характеристики (приналежність до певної партії, професійної групи, його соціальний стан, національність). Крім того, образ лідера несе велике символічне навантаження: лідери стають уособленням визначених ідеологій, очікуваного майбутнього, визначеного курсу дій.
  
  У цьому контексті політичні лідери виконують функцію персоніфікації політичних процесів і подій. Ідентифікувавши основні політичні сили країни з конкретними особистостями, люди зводять складні політичні процеси до прийнятних для свого розуміння міжособистісних стосунків. Політичного діяча, який має свій людський вимір, можна лаяти або хвалити як індивіда, йому можна приписувати відповідальність за політичні акції, він може стати свого роду ідеалом для підтримуючих його політику і водночас «козлом відпущення» для незадоволених, символом захопленості, або символом нікчемності. У багатьох пострадянських країнах така персоніфікація має гіпертрофований характер: за відсутності чітких політичних програм і послідовності у діях політичних партій більшість населення орієнтується на окремих політичних лідерів.
  
  Для публічного політика важливе значення має корпоративний імідж – ступінь престижу у свідомості населення образу тієї організації, в структурі якої цей політик проіндексований [9]. Так, Є.М. Примаков у короткий період свого прем’єрства для більшості росіян асоціювався з МЗС і службою зовнішньої розвідки – досить престижними в Росії організаціями.
  
  Слід зазначити, що зрілий політик не задовольняється роллю пасивного об’єкта сприйняття, а прагне активно впливати на той образ, що складається у свідомості мас, створюючи і коригуючи його за допомогою різних іміджмейкерських прийомів та реклами. Тому необхідно чітко розрізняти стійкі складові іміджу, тобто справжні риси особистості політика, на сприйняття яких практично неможливо вплинути шляхом подання будь-якої інформації, і нестійкі – сприйняття яких залежить від роботи іміджмейкерів, якості і способу подачі інформації в ЗМІ.
  
  Є. Управлінська команда політичного лідера. Соціально-психологічний аналіз політика не мислиться поза контекстом дослідження його команди: короля, як відомо, робить і «грає» свита.
  
  Оцінюючи найважливіші цілі і вагомість політичних лідерів, а також структурні особливості їхніх керівних команд, виділяють наступні типи команд: імперативно-домінантний; імперативно-нормативний; дескриптивно-креативний; ціннісно-гармонізуючий; перехідний [5]. Оцінка ефективності команди політичного лідера проводиться насамперед з позицій аналізу рівня компетентності учасників і відповідності типу команди цілям і характерові її діяльності. Відомо, що команди імперативно-домінантного типу успішніше діють у ситуаціях жорсткої політичної боротьби, особливо на тлі загальної соціальної нестабільності перехідного періоду. У той час, як в умовах стабільного суспільства зі сталими політичними традиціями і зрілою політичною культурою функції державного управління ефективніше здійснюють організації, структуровані за імперативно-нормативним типом.
  
  Важливий психологічний феномен життєдіяльності команди полягає в тому, що кожен із її членів грає в ній, по суті, подвійну роль: формальну і неформальну. Перша – чисто функціональна, що випливає із самого змісту посадових обов’язків. Друга роль – так звана «роль у групі», що менш помітна, проте саме вона є істотно важливою для діяльності колективу.
  
  Виділяється вісім ролей, які можуть грати члени команди: «Голова», «Оформлювач рішень», «Генератор ідей (новачок зі свіжим поглядом)», «Радник (суддя)», «Практик-організатор», «Розвідник ресурсів», «Душа групи», «Провідник». Перелічені вище ролі включають у себе всі необхідні компоненти спільної діяльності – пізнавальний, практичний і комунікативний. Важлива для команди реалізація всіх ролей, однак часто буває так, що восьми чоловік іноді не набирається. Цілком реально, що в такому випадку члени групи виконуватимуть функції кількох ролей. При цьому розподіл ролей має відповідати особистісним характеристикам працівників.
  
  Аналіз відповідності неформальних ролей учасників команди їхнім індивідуально-психологічним особливостям покликаний визначити:
  
  · У чому полягають ролі основних членів команди політичного лідера та наскільки ефективно організована взаємодія всіх учасників групи?
  
  · Чи відповідають ролі загальним і спеціальним можливостям учасників команди. Хто з її членів виконує невластиву йому, непосильну роль?
  
  · Соціометрична структура групи. Особливо виділити, кому з її учасників у ній незатишно?
  
  · Чи всі ролі тією або іншою мірою виконують учасники, чи якісь функції відсутні?
  
  · Основну увагу варто приділити «Голові» та «Генератору ідей». Чи відповідають їхні інтелект і кваліфікація тим вимогам, які їм запропоновано?
  
  · Чи є в команді члени, що виконують деструктивну роль? Які мотиви для цього – внутрішні (особисті проблеми, психологічна несумісність з групою тощо) або зовнішні (заангажованість зовнішніми, конкурентними групі силами)?
  
  Ж. Публічна діяльність. Владний феномен у ряді випадків доцільно розглядати крізь призму спроможності політика впливати на масову аудиторію. Прямий контакт політика з народом через прості аргументи, зрозумілі слухачам, і невербальні послання (поза, міміка) надзвичайно важливий, оскільки створює в людей почуття приналежності до одного «ми». Поділ на «ми» і «вони» дослідник проблеми Б. Поршнєв вважає більш древнім і первинним, аніж «я» і «ти». «Ми» – люди, «вони» – не люди, тобто мається на увазі «вони» – звірі, інший вид. А пізніше: «ми» – свої, «вони» – чужі. Внутрішні сумніви людини, вагання при прийнятті будь-якого (навіть технічного) рішення – це процес переживання, хто кому ближчий, хто свій. Схилити чашу терезів може лише більша симпатія.
  
  З цього погляду процес переконання людини або групи – то є, власне кажучи, розбирання того «частоколу» укріплення, яким людина захищається від підкорення, і це в кінцевому підсумку – процес установлення близькості в різних «вимірах». Тут головний чинник – авторитет людини, яка нав’язує свою думку іншій людині. Тут обов’язково мають бути упевненість підкорювача в успіху свого впливу, а також готовність підкорюваного піддатися впливові, тобто довіритися першому. Безмежна довіра – це готовність прийняти абсурд. У цьому контексті перша турбота політика – стати якомога більше «своїм». Діапазон впливу дуже великий: від логічної незаперечності доказів до тонких психологічних нюансів створення відчуття спільності й особистої довіри, але обидва полюси важливі і тісно пов’язані.
  
  До погано усвідомлюваних належить один із тих моментів влади, коли остання (що цілком природно) обмежується якоюсь спільнотою – тобто за її межами лідер ніякої влади не має або має надто символічну, скоріш умовну. Бо якщо це не так, то він – «не свій». І ще: для функціонування влади, її самовідтворення важливими є епізоди непокори, а також самі особи, що демонструють непіддатливість. Вони ніби створюють для влади контрастуюче тло, постійно мінливу психічну субстанцію внутрішнього життя різних спільнот. Недовіра до колишніх авторитетів може бути настільки сильною, що здатна певним чином об’єднати спільноту.
  
  Та, мабуть таки, найголовніше полягає в тому, що спільноті можна прищепити тільки те, що відповідає її станові, готовності її до цього – і в такому розумінні лідер є рабом спільноти. І тут важливим моментом уявляється визначення рівня сугестивності самого політика в комунікації: характер, джерела, канали подачі інформації, що сприймається політиком некритично.
  
  Отже, мікрорівень лідерства репрезентується в основному індивідуальними рисами, а також силами, засобами і механізмами, які політик здатний персонально використати, вчасно спрямувати і проконтролювати в інтересах забезпечення легітимності владних повноважень, підтримки і розвитку свого політичного статусу і владного потенціалу, а також завчасно нейтралізувати використання опонентами його слабких рис.
  
  І кілька слів на завершення. Складаючи портрет політичного лідера, а отже, надаючи іншим уявлення про його статус, професійні і людські можливості, ефективність діяльності, перспективи політичного зростання, експерт входить у сферу аналізу діяльності політичного істеблішменту з його законами і правилами гри. Правила ці виникають із самого визначення політики як діяльності по здійсненню державної і суспільної влади.
  
  Саме влада як категорія, що виражає спроможність, право і можливість людини вирішальним чином впливати на дії і поводження інших людей та груп, спираючись на свої волю й авторитет, правові і моральні норми, погрозу примусу і покарання, на звичаї і традиції тощо, є основою для розуміння спрямованості зусиль будь-якого політика. Без цього розуміння легко втратити політичний контекст дослідження і захопитися побічною, несуттєвою описовістю.
  
  Запропонована структура політичного портрета відбиває прагнення авторів зробити його максим
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2002.04.02 | Остап!

    Для чого ви це передруковуєте? "Рабські НІСЕНІТНИЦІ" (-)

• 2002.04.02 | A.Social

  О.Соскін про революційну ситуацію, завдання нового лідера

  Олег Соскін,
  голова Української Національної Консервативної партії
  http://www.soskin.kiev.ua/cgi/post.cgi?al=1&ch=3&d=3&y=&num=&lnk=on&fl=20010301
  
  28 березня 2001 року Аналітичний матеріал
  
  В УКРАЇНІ СКЛАЛАСЯ КЛАСИЧНА РЕВОЛЮЦІЙНА СИТУАЦІЯ
  Сучасна політична ситуація в Україні починає набувати рис відкритого конфлікту в суспільстві. Ця оцінка вже не викликає серйозних та обгрунтованих заперечень ні всередині держави, ні за її межами. Однак трактувати її параметри можна по-різному.
  Президент України та його оточення, яке складається здебільшого з комуністично-кедебістської номенклатури та пропрезидентських кланів, декларують, що соціально-політична стабільність та економічне зростання в державі підірвані деструктивною діяльністю національно-радикальних сил. Представники центристсько-ліберальних кіл говорять про те, що сьогодні в Україні - криза і загальна дестабілізація ситуації. Політики та громадські діячі національно-демократичного, консервативного спрямування характеризують сучасну ситуацію як колапс та передбачають найближчим часом серйозні трансформаційні та навіть революційні зміни. Відтак, поява даного матеріалу є закономірною спробою проаналізувати ситуацію, що склалася в Україні в соціальній, політичній та економічній площинах, і змоделювати можливі варіанти її розвитку.
  
  
  
  Причини виникнення та розвитку революційної ситуації в Україні
  Дослідження аналітично-інформаційної групи Української Національної Консервативної партії, Інституту трансформації суспільства, а також інших незалежних громадських організацій дають підстави стверджувати, що в Україні склалася революційна ситуація.
  За класичним формулюванням, революційна ситуація визначається за трьома головними ознаками: 1) неможливість для правлячих класів зберегти в незмінному вигляді свою систему панування; 2) загострення, більше від звичайного, злиднів і бідувань основної маси населення;
  3) значне підвищення активності мас, спричинене цими соціальними катаклізмами.
  Без сумніву, всі названі ознаки наявні в Україні. Разом з тим слід зазначити, що революційна ситуація склалася в нашій країні ще задовго до президентських виборів у 1999 р. Її спричинили перманентна соціально-економічна криза і хибна державна політика, що здійснювалася впродовж всього періоду перебування при владі Президента Л. Кучми та його оточення. Проте під час виборів у 1999 р. розвиток революційної ситуації певною мірою загальмувався. Так сталося передусім тому, що Л. Кучму підтримали прогресивні сили суспільства - націонал-демократичні, реформаторські, державницькі. Визначальним для прийняття ними подібного рішення був значний вплив на громадян комуністичних угруповань та їх лідерів, а також відсутність єдиної кандидатури на посаду Президента України від реформаторських сил. Л. Кучма не скупився на обіцянки стати для України Президентом такого рівня, як А. Кваснєвський для Польщі чи А. Бразаускас для Литви. Він постійно підкреслював, що стане новим Президентом, а Україна - європейською християнською державою. Тому хід передвиборчої кампанії (перший і другий тури) та призначення на посаду прем'єр-міністра такого прогресивного діяча, як В. Ющенко давав підстави для справдження сподівань державницько-реформаторських сил. Л. Кучма красномовно запевняв своїх виборців у необхідності відмови від нерівноправних відносин з Росією, ствердження української мови як державної, сприяння розвитку національного капіталу (насамперед національної буржуазії), зміни податкової системи і зменшення податкового тягаря, боротьби з корупцією, усунення зі свого оточення керівників кланових угруповань та утворень, здійснення декомунізації суспільства.
  Відтоді, як його обрали Президентом України, минуло майже 15 місяців. Цього часу вистачило для того, щоб зрозуміти, що Л. Кучма ошукав своїх виборців - тих 16 млн. людей, які його підтримали. Крім того, виявилися розчарованими ті політичні сили і різні прошарки суспільства, які забезпечували йому перемогу на виборах. Ідеться про тих людей, які дотримуються національно-демократичної ринкової ідеології, - підприємців, бізнесменів, велику частину інтелігенції, молодь, висококваліфікованих робітників, що склали основу електорату Л. Кучми. Підтримували його й антикомуністичні сили, повіривши в обіцяне здійснення проєвропейської політики, сприяння входженню в НАТО, формування Єдиної Помісної Православної церкви, заборону такої антидержавної організації, як комуністична партія України.
  Однак насправді все відбувалося з точністю до навпаки. Після приходу до влади Л. Кучми в Україні поступово розпочався наступ на демократичні цінності та права людини, стала утискатися Українська Православна церква Київського Патріархату. З боку правлячого режиму створюються численні перепони об'єднанню УПЦ Київського Патріархату та Української Автокефальної церкви і отриманню томасу від Вселенського патріарху Варфоломія І на утворення Української Помісної Православної церкви. Факти засвідчують, що Президент проводить протекціоністську політику стосовно антиукраїнської діяльності на теренах України Московської церкви, очолюваної креатурою Кремля.
  Чинна влада розгорнула системну атаку на третій сектор, представниками якого є недержавні організації. Спираючись на Розпорядження Президента України від 30 листопада 2000 року та за наказом РНБО їх діяльність піддано всебічним перевіркам, і насамперед з боку Податкової адміністрації. Це прямий шлях до бюрократичного свавілля та втручання державних структур у справи НДО з метою поставити їх під цілковитий контроль.
  Двічі Л. Кучма накладав вето на Закон "Про політичні партії України", прагнучи визначати структуру, критерії та принципи розвитку політичних партій, виходячи з інтересів свого оточення та Адміністрації Президента. А інтерес їх усім зрозумілий - контролювати діяльність партій. Подібна доля спіткала і Закон "Про вибори народних депутатів України", що закладав пропорційну основу виборчого процесу. Робляться постійні спроби перешкодити формуванню ідеологічно визначеного суспільства в Україні, що базувалося б на принципах парламентської демократії європейського зразка.
  Останнім часом у нашій державі посилилися диктаторські тоталітарні тенденції, здійснюються розправи над політичними і громадськими діячами, представниками засобів масової інформації. Трагічні події навколо вбивства Г. Гонгадзе та "касетний скандал" красномовно засвідчили, що Л. Кучма з комуністичною номенклатурою та керівниками кланових утворень з його оточення сформували правлячу кліку, яка намагається втримати владу будь-якою ціною.
  Зазначені процеси відбуваються на тлі системної економічної кризи. В Україні зростає кількість безробітних (за офіційними даними, на сьогоднішній день їх приблизно 1,2 млн. чол., а неофіційно - 4,5 млн.). Зберігаються мільярдні борги держави із заробітної плати та пенсій (нині це майже 4,9 млрд. грн.). Підвищується рівень інфляції, який, за офіційними даними, в 2000 р. досяг 28,5%, а за експертними оцінками - перевищив 35%. Дедалі збільшується дебіторська та кредиторська заборгованість, яка протягом 2000 р. зросла відповідно на 8,8% і 12,7% і станом на 1.01.2001 р. становила відповідно 185,3 та 258,4 млрд. грн. Загальний державний борг України досяг (13,8 млрд. (станом на 1 грудня 2000 року), внутрішній державний борг України, що відображається у звітності Міністерства фінансів України, станом на початок 2001 р. становив 13,6 млрд. грн., зовнішній борг - (10,35 млрд.
  За оцінками рівня бідності, здійсненими Програмою розвитку ООН та Світовим банком, 30% населення України перебуває за межею малозабезпеченості, яка становить 90 грн., або близько (16 на місяць. Сьогодні середня заробітна плата в Україні складає приблизно (40 (для порівняння: в Польщі вона дорівнює (450-500), а пенсія - (10.
  Відсутні умови для розвитку малого та середнього бізнесу (на сьогодні в Україні існує приблизно 200 тис. малих підприємств), спостерігається зменшення обсягів інвестування - іноземні інвестори покидають Україну. За результатами дослідження, проведеного фондом Heritage (США) і опублікованого в журналі "The Wall Street", у щорічному рейтингу "Індексу економічної свободи" Україна у 2000 р. опинилася на 133 місці, опустившись відразу на 17 пунктів порівняно із 1999 р. За рівнем корупції Україна займає третє місце у світі. Л. Кучма примудрився зібрати навколо себе потужні кланово-монополістичні корумповані групи.
  Здійснюється геноцид стосовно української нації (населення України зменшилося з 52 млн. у 1992 р. до 49,4 млн. чол. у 2000 р., тобто за останні роки - приблизно на 400 тис. чол. щорічно). По Україні поширюються епідемії туберкульозу (офіційно зареєстровано в 2000 р. 670 тис. хворих - 1,3% населення, а померлих з тієї самої ж причини - понад 11 тис.), венеричні захворювання (хворих на сифіліс вже сотні тисяч), ВІЛ / СНІД (нині у нас найвищий показник у Східній Європі).
  Тисячі злочинів, вбивств, зникнень людей так і залишаються нерозкритими. Натомість правоохоронні органи в Україні зосереджені здебільшого на розслідуваннях незначних справ, щорічно засуджуючи до позбавлення волі близько 80 тис. осіб, причому 59% з них (близько 50 тис.) - на термін до трьох років, тобто вони засуджуються за нетяжкі злочини. Отже, дійсність, як бачимо, виявилася зовсім іншою
  За 15 місяців перебування Л. Кучми при владі так і не зрушила з мертвої точки ні адміністративно-територіальна, ні податкова реформи, дедалі посилюється централізація управління. Чимало керівників регіональної влади обстоюють прокомуністичні погляди, а найближчі помічники з оточення Л. Кучми є висуванцями комуністичної номенклатури. Вправно приховується правдива інформація, відсутня свобода слова.
  Системна соціально-економічна криза в Україні доповнюється кризою гілок влади та політичною кризою. Дедалі загострюється протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади, різними верствами і прошарками населення.
  Відкритої форми набув конфлікт між Л. Кучмою та Верховною Радою України. Відбувається протистояння між антиконституційною Адміністрацією Президента України та урядом В. Ющенка.
  Регулярні зустрічі та зближення поглядів Л. Кучми з президентом РФ В. Путіним наблизили реальність втрати державного суверенітету України. Сьогодні на нашу країну здійснюється інформаційна, економічна, фінансова експансія з боку Росії. Частину нашої території віддано на поталу російським імперіалістам, які розмістили свої війська на півдні України: у Тавриді (нинішня назва Крим), християнській колисці української нації - м. Корсуні (нині - Севастополь). Фактично Л. Кучма здійснює програму свого опонента на президентських виборах у другому турі - ватажка комуністів П. Симоненка.
  У той же час Л. Кучма самовіддано та затято намагається знайти винних у бідах і занепаді України, не аналізуючи при цьому справжніх причин негараздів та конфліктів. А вони полягають у тому, що в державі не здійснюються рішучі і послідовні кроки для формування європейської християнської демократичної України, яка розвиватиметься на засадах народного капіталізму. Натомість формується модель державно-монополістичного кланового капіталізму диктаторського формату.
  Зрозуміло, що в таких умовах націонал-демократичні, державницькі, реформаторські сили позбавили Л. Кучму і його режим своєї підтримки і перейшли у відкриту опозицію.
  Суттєвому загостренню ситуації сприяє і те, що соціально-економічна, політична, владна кризи зумовили кризу довіри населення до всіх гілок влади, і передусім до Президента України. Яскраво це засвідчили результати щомісячних соціологічних досліджень, що проводяться Фондом "Демократичні ініціативи" та соціологічною фірмою "Социс" (грудень 2000 - березень 2001 рр.). Так, за грудневими дослідженнями 2000 р., рівень довіри до Президента впродовж 2000 р. знизився до 13-14%, а рівень недовіри зріс до 45%. Наступні дослідження (січень - березень 2001 р.) зафіксували зменшення довіри до Президента (січень 2001 р. - 12%, березень 2001 р. - 10%) та збільшення рівня недовіри (січень 2001 р. - 46%, березень 2001 р. - 54%). Рівень довіри до Верховної Ради України у грудні 2000 р. становив 5%, у березні 2001 р. - 4%; до українського уряду - відповідно 9%, 10%. Показники недовіри до Верховної Ради України такі: грудень 2000 р. - 58%, березень 2001 р. - 55%; до українського уряду - відповідно 47%, 44%.
  Про накопичення в суспільстві значного негативного потенціалу свідчить зростання рівня недовіри до міліції (грудень 2000 р. - 48%, березень 2001 р. - 51%), прокуратури (грудень 2000 р. - 33%, березень 2001 р. - 34%).
  Таким чином, рейтинг довіри до Президента наближається до найнижчого рівня, який був зафіксований у вересні-жовтні 1998 р. Якщо рівень довіри до Президента і надалі зменшуватиметься, то може розпочатися стихійна руйнація існуючого режиму. Відтак Л. Кучмі доведеться обирати один з двох можливих варіантів виходу із кризової ситуації, що склалася в Україні: перший - встановлення диктатури, другий - відставка. Зрозуміло, що для збереження демократичного напрямку розвитку держави найкращим варіантом був би другий. Але тоді природно постає питання щодо наступника Л. Кучми. Зауважимо також і те, що обрання одного з двох варіантів, так само як і подальша доля Л. Кучми та його режиму, багато в чому залежать від Росії, а точніше, від В. Путіна.
  Звернімося знову до даних соціологічного дослідження, проведеного Фондом "Демократичні ініціативи" та "Социс", які свідчать про збільшення неприязні населення до найвищих посадовців держави. Скажімо, Леонідові Кучмі, як персоні, цілком довіряли: у грудні 2000 р. - 14%, у березні 2001 р. - 10% (не довіряють відповідно 46%, 56%); Іванові Плющу - 6%, 7% (41%, 44%), Володимиру Литвину - 2%, 2% (19%, 20%), Євгенові Марчуку - 6%, 5% (37%, 39%), Анатолію Зленку - 4%, 5% (17%, 17%), Олександру Кузьмуку 11%, 11% (17%, 18%). Такі оцінки респондентів дають підстави для висновку, що на сьогоднішній день в Україні склалася доволі драматична ситуація - відсутній позитивний герой, харизматичний лідер нації, народу, держави. Діяльність практично всіх представників владної еліти оцінюється громадянами України негативно. Вакуум позитивного лідера в нашій державі спричинений політичною, ідеологічною, соціальною розбалансованістю суспільства, втратою ним морально-ціннісних орієнтирів і критеріїв. За таких умов зростає ймовірність переростання революційної ситуації у революційну кризу.
  
  Передумови переходу до революційної кризи в Україні
  За класичним визначенням, революційна криза - це вища фаза революційної ситуації, коли вона починає переростати в революцію. Як вже зазначалося вище, революційна ситуація в 1999 р. розвивалася уповільненими темпами. Національно-державницькі сили об'єдналися у той період із пропрезидентськими силами, щоб перешкодити приходу комуністичних сил до влади в Україні. Саме завдяки такому альянсу Л. Кучмі і вдалося перемогти на виборах 1999 р. Проте, отримавши владні повноваження, Президент не виконав більшість положень програми, з якою він йшов на вибори. В результаті некомпетентних дій влади склалися об'єктивні передумови для переростання революційної ситуації (загострення економічної, політичної, владної кризи та криза довіри до керівників держави, послаблення підтримки владного режиму з боку правих сил та опозиційність лівих сил) у революційну кризу.
  Можна припустити декілька варіантів розгортання подій в Україні. По-перше, встановлення диктатури у двох можливих формах: диктатури кланових структур на чолі з клановим диктатором або комуністичної диктатури, що призведе до втрати Україною своєї незалежності. По-друге, масові акції громадянської непокори з великою ймовірністю їх переростання в громадянську війну як наслідок розпорошеності національно-реформаторських сил та недосягнення порозуміння між ними. В такому крайньому випадку розвитку подій потрібно зважати на те, що на території України розташовані трансконтинентальні газопроводи, нафтогони та аміачний трубопровід, протягнутий по дну Дніпра, а також нафтопереробні, хімічні і коксохімічні заводи, металургійні комбінати, атомні, тепло- та гідроелектростанції. По-третє, об'єднання зусиль національно-демократичних, державницьких, патріотичних сил для формування та розвитку в Україні євроатлантичної моделі народного капіталізму. Єдиним лідером, який на сьогоднішній день здатен консолідувати ці сили, є В. Ющенко. Показники довіри громадян до нього у рейтингу політичних діячів істотно відрізняються від інших (йому цілком довіряли: у грудні 2000 р. - 23%, березні 2001 р. - 28%, а не довіряли - відповідно 27%, 26%). Тому відставка Л. Кучми і передача повноважень В. Ющенку є цілком логічною. За певних обставин та об'єктивних умов В. Ющенко має шанси реалізувати європейську альтернативу і буде підтриманий розвинутими країнами світу (зокрема США, Канадою, Японією, Європейським Союзом тощо).
  Розгляньмо вірогідність кожного з названих варіантів.
  У світлі останніх подій продовження Л. Кучмою реалізації політики по формуванню євразійської держави у складі Росія - Україна - Білорусь - Казахстан, де нашій державі відводиться функція неоколоніального додатку, стає особливо небезпечним. Наслідком економічного, політичного, соціального, інформаційного та мовного злиття може стати знищення України як незалежної, самостійної держави.
  На жаль, ескалація протистояння з боку влади, тобто силове вирішення проблем (а останні дії силових відомств по розгону демонстрацій, демонтування наметового містечка на Хрещатику, зіткнення між опозиційними силами та міліцією 9 березня 2001 р. свідчать, що влада віддає перевагу саме такому шляху) може призвести до відкритого конфлікту і навіть бойових дій. Але тоді правлячі клани повинні чітко усвідомлювати, що подібна сутичка з державно-реформаторськими силами може виявитися для них останньою. Вірогідно, що спроба встановлення диктатури буде невдалою. Намагання Л. Кучми поставити Україну в цілковиту залежність від Росії можуть спричинити розгортання національно-визвольної війни, оскільки національно-демократичні праві сили не погодяться з таким сценарієм розвитку подій в Україні.
  Практично неможливий і прихід до влади комуністичних сил. Політично активна частина українського населення зробила свій історичний вибір на користь євроатлантичної моделі народного капіталізму (власне кажучи, заграваючи з цими верствами суспільства, Л. Кучма і переміг на виборах удруге). Сьогодні праві сили, не бажаючи скоритися, шукають нового лідера, який би зумів реалізувати ті напрацювання, ідеї та платформу, на які спирався Л. Кучма у передвиборній боротьбі в 1999 р. Саме ця частина українського населення чітко орієнтована на європейський вектор розвитку країни і прагне відповідним чином змінити ситуацію, на відміну від промосковсько налаштованих лівих сил.
  Нагадаємо, що під час останньої президентської виборчої кампанії майже 40% виборців проголосували за європейський напрям розвитку держави (тобто це ті 16 млн. чол., що підтримали Л. Кучму на виборах Президента України), тоді як приблизно 25% електорату - за союз із Росією. Решта 35% громадян не визначилися, хоча ставляться прихильно до європейського вибору України. На нашу думку, і це важливо підкреслити, на сьогодні в Україні існує певний паритет різних сегментів електоральних сил, що унеможливлює перемогу жодної з них у разі відкритого конфлікту. Тому особливо небезпечні є перші два варіанти розвитку подій, про які йшлося вище.
  Якщо ж революційна ситуація таки перейде у фазу революційної кризи, зупинити події буде практично неможливо - відбудеться стихійне повалення чинного владного режиму. Проте складно передбачити напевне, який вектор переможе - правий чи лівий.
  Подібне обумовлене тим, що значна частина соціуму перетворилася на вибуховий матеріал, який вже не покладається ні на державні інституції, ні на політичні партії, ні на лідерів. Про це свідчать і дані згаданого вище соціологічного дослідження. У березні 2001 р. рівень недовіри до політичних лідерів такий: Вітренко Н., голова Прогресивно-соціалістичної партії України - 55% респондентів; Гладій М., віце-прем'єр міністр України, член Аграрної партії України - 14%; Довгань С., голова ради Селянської партії України - 14%; Кононов В., голова Партії зелених України - 18%; Костенко Ю., голова Українського Народного Руху - 27%; Медведчук В., заступник Голови ВР України, голова СДПУ(о) - 31%; Мороз О., голова Соціалістичної партії України - 44%; Пустовойтенко В., голова Народно-демократичної партії - 39%; Симоненко П., голова Комуністичної партії України - 40%; Удовенко Г., голова Народного руху України - 36%; Кінах А., голова Партії промисловців і підприємців України - 14%; Рафальський О., голова партії "Демократичний Союз" - 8%; Стецько Я., голова Конгресу українських націоналістів - 12%; Пинзеник В., голова партії "Реформи і порядок" - 27%; Тимошенко Ю., екс-віце-прем'єр України, голова партії "Батьківщина" - 58%; Журавський В., голова Християнсько-демократичної партії України - 12%; Тигипко С., голова партії "Трудова Україна" - 15%.
  Відбулася девальвація традиційних авторитетів, громадяни очікують приходу якісно інших керівників. Суспільство практично повністю дезорієнтовано, у населення формується недовіра до всіх. Соціологічні дослідження у грудні 2000 р. показали, що громадян найбільше хвилює власне фінансове становище (80%), ціни за комунальні послуги, продукти харчування (по 37%), зростання безробіття (29%) та злочинності (13%). Природно, що люди розглядають діяльність інституцій державної влади і їх керівників через призму поточного життя, задоволення власних потреб. А дані свідчать, що матеріальний стан населення дедалі занепадає: він істотно покращився лише у 2% опитаних, дещо покращився - у 9%, не змінився - у 25%, дещо погіршився - у 28%, істотно погіршився - у 35%. На сьогодні бідних людей 37%, з умовно середнім достатком - 61%, а "багатих" взагалі немає (5-6 років тому їх було 3%). На цьому тлі поширився процес маргіналізації та пауперизації суспільства. У людей похилого віку зростає песимізм, ностальгія за комуністичним режимом у державі. Молодь у своїй більшості не вірить у майбутнє, не знає або не визначилась, на яку силу їй спертися.
  За результатами соціологічного дослідження (грудень 2000 р.), терпляче чекати кращих часів налаштовані 17%, самостійно шукати будь-який шлях поліпшення свого життя - 41%, готові боротися (чи то пристати до організацій, що домагаються зміни влади шляхом виборів, чи до тих, хто орієнтований на збройне протистояння, чи то стати учасником економічних та політичних страйків - 10%, приєднаються до більшості - 15%).
  Очевидно, що Президент не відчуває імпульсів знизу, кричущих проблем громадян України, він живе зі своїм оточенням у замкнутому середовищі - "у башті зі слонової кістки та кришталю". В країні не відбувається системних позитивних змін, що сприяли б покращанню ситуації.
  Відповідаючи на риторичне запитання "Хто винен?", респонденти, що брали участь у грудневому дослідженні 2000 р., називали: корумпованих чиновників - 40%, Президента України - 32%, мафіозні структури - 30%, Верховну Раду України - 23%. При цьому 21% опитаних назвали винними самих себе, і це є дуже суттєво. Останнє означає, що 1/5 дорослого населення усвідомлює, що без власних активних дій зміни на краще в Україні неможливі.
  Водночас, попри недовіру до влади, громадяни не бажають диктатури. Вони воліють бачити на чолі держави людину, яка б засуджувала використання сили і жорстокість у розв'язанні політичних конфліктів, вірила у верховенство закону, усвідомлювала необхідність лібералізації і ринкової економіки. Зрозуміло, що чинний Президент не відповідає сукупному образу лідера, який склався в суспільстві.
  Л. Кучма втратив довіру громадян. На сьогоднішній день він не здатен змінити своє оточення, взявши в команду нових, некорумпованих, незаплямованих людей, християн, патріотів, націоналістів. Очолюваний ним режим настільки загрався, що втратив відчуття реальності. Президент вважає, що життя йде за його схемами та планами, а народом України можна маніпулювати. Проте так не може довго тривати, а тому Президент має бути готовим до вибуху в суспільстві, яке обиратиме напрямок розвитку.
  Переконаний, що народ України, який вистраждав у ході історії свій шлях незалежного розвитку, повинен висунути у національні лідери держави людей, які сповідують національні християнські ринкові цінності і здатні повести Україну шляхом реформ до європейської спільноти. Якщо посаду Президента обійме впливовий державний діяч такого формату, він має здійснити наступні кроки:
  * сформувати уряд національної довіри з представників національно-демократичних реформаторських правих і центристських сил;
  * прийняти рішення про заборону Комуністичної партії;
  * сприяти ухваленню Закону про вибори народних депутатів на пропорційній основі, Закону про політичні партії України, Закону про непідприємницькі організації;
  * наполягати на введенні візового режиму на кордонах України з Росією та Білоруссю;
  * трансформувати МВС, СБУ та Державну податкову адміністрацію України;
  * провести люстрацію колишніх агентів КДБ;
  * усунути з владного олімпу кланово-корпоративні групи.
  Таким чином буде розчищений шлях для проведення демократичних парламентських виборів, а уряд державників-реформаторів отримає можливість для здійснення радикальних, політичних та соціально-економічних реформ.

• 2002.04.07 | A.Social

  Густав Водичка. Портрет грядущего Цезаря

  Густав Водичка. Подарим нации вождя!
  Див.: http://maidan.org.ua/n/lib/999557115
  
  ---
  
  Густав Водичка
  Портрет грядущего Цезаря
  http://maidan.org.ua/n/lib/999557260
  
  
  Портрет грядущего Цезаря
  
  Украина - это всадник без головы. Уже много столетий она скачет по кругу и примеряет на плечи все, что валяется у дороги.
  
  Пять лет независимости мало что изменили. Ни одного яркого убедительного лидера у нас не появилось. Будто проклятие нависло над нами. Кто-то уместно заметил, что в Украине невозможен политический террор: нет личностей, достойных смерти. Действительно, если в России убьют Жириновского, то сразу сделается скучно. Один генерал Лебедь чего стоит. И таких "красавцев" там полно. Исчезновение любого из них может заметно повлиять на события. В Украине можно расстрелять буквально всех политиков и ровным счетом ничего не случится. Помните песню "Отряд не заметил потери бойца..."? У нас же не заметят потери отряда.
  
  Время иллюзий уже миновало. Даже самые наивные начинают понимать, что пятьдесят два миллиона украинцев не могут выдвинуть продуктивной национальной элиты. Все, что бродит в коридорах власти, - это обычные скучные, серые люди, заучившие на память несколько правильных слов на "ридной мове". Мы заранее знаем, чего от них ждать, что они скажут и чем все это закончится. Мы сами сделали свой выбор и нам нечем себя утешить. Мы - причина собственной апатии и безвкусицы. Чтобы хоть как-то развлечься, мы пять лет сочиняли конституцию и плакали от изумления.
  
  Один известный психиатр, рассматривая каждую нацию как интегрированную личность, пришел к заключению, что любой из них можно поставить диагноз. Обозвав евреев психостениками, а русских потомственными алкоголиками, он вынес украинцам жуткий приговор. Согласно его наблюдениям, все мы в совокупности, независимо от личного развития, представляем нацию, страдающую олигофренией, то есть врожденным недоумством. Для олигофреников характерна устойчивость к внешним потрясениям, они легко приспосабливаются и обладают хорошей памятью. Диагноз прискорбный. Но все это очень похоже на правду. Иначе как объяснить, почему огромная многомиллионная европейская нация на протяжении столетий умудрилась не заявить о себе миру.
  
  Если простой среднеобразованный обыватель не знает, что такое Чехия, ему можно напомнить Ярослава Гашека, так как всемирно известный солдат Швейк является устойчивым символом чешской культурной традиции. Испания вполне могла не иметь военных побед, могучего флота, обширных колоний. Ей достаточно одного Сервантеса, чтобы мир знал, где проживает испанский народ. Для маленькой Дании хватает одного Андерсена с его Русалочкой и Оловянным Солдатиком. Для написания приличной сказки на родном языке государственность не нужна. Если бы у Франции не было Жанны Д'арк, Наполеона, Ван Гога. мушкетеров Дюма и вообще ничего, тоненькая книжечка АНтуана Экзюпери 'Маленький принц" не позволит забыть, что на земле есть Франция.
  
  Но какое всемирно известное имя может назвать украинец, чтобы напомнить всем о своей, родине? Тараса Шевченко? Действительно, Шевченко перевели на все основные языки, мира, но его творчество всемирного признания не получило. По этому поводу можно спорить, но среднему итальянцу имя Шевченко ни о чем не говорит, а Достоевский знаком почти каждому. Можно долго разглагольствовать об украинских корнях Гоголя и прочих знаменитостей, но факт остается фактом: ни одного мирового имени, дающего представление об украинской культуре, назвать нельзя. Талантливых произведений у нас хватает, но глобальной, общечеловеческой идеи, способной задеть каждого, в них, видимо, нет.
  
  Истинная ценность в рекламе не нуждается - ее всегда узнают и примут везде.
  
  О великих политических деятелях и говорить не приходится. Имя Богдана Хмельницкого больше известно в контексте польской истории и представляет интерес только для самих украинцев. Никаким аналитическим умом нельзя понять, почему население Украины в XVII веке, охваченное всеобщей милитаризацией, обладая передовым вооружением и солидными ресурсами, осталось на задворках европейской истории. Ученые приводят много различных пояснений, но все они легко опровергаются поговоркой о плохом танцоре.
  
  Несмотря на весь свой природный гонор и самомнение, мы ничего не достигли и ни к чему не пришли.
  
  В странах бывшего СССР за нами закрепился устойчивый стереотип мелких пожирателей сала. Как символ тупой сытости или сытой тупости. Более того, мы сами не стесняемся отождествлять себя с этим стереотипом.
  
  Подавляющее большинство украинских культурных традиций связано с культурой народной. то есть крестьянской. Культуры аристократической : Украина лишена напрочь. На протяжении многих столетий она не имела осознанной солидарной надстройки. Дефицит активного лидирующего сознания - главная причина всех украинских несчастий. Нацию, неспособную рожать вождей и гениев, можно считать бесплодной.
  
  Украина - нация фельдфебелей. Утратив потенцию к бунту, мы хорошо освоили культуру подчинения и подражания начальству. Качество объекта подражания является для нас определяющим условием развития. Но будучи людьми конституционально глупыми, мы не можем выбирать прогрессивных, талантливых лидеров, а тем более генеральных реформаторов. У нас выбирает большинство и обязательно - похожих на себя. Естественно, что люди, похожие на это большинство, - глупцы высшего сорта. Они являются максимальными аккумулянтами негативных свойств нации, и все, что они генерируют, способно только усугублять и без того запущенную национальную болезнь. Таким образом, мы рискуем вечно приспосабливаться к разрушительным последствиям собственного слабоумия.
  
  Однако не все так драматично. Образовавшийся порочный круг можно разорвать. Но это под силу только одному человеку, знающему, что нам нужен не парламент, а врач. Его психологический портрет и поступки могут укладываться в единственно возможную схему.
  
  На вершину власти обязан взойти индивидуум, совершенно не похожий на типичного украинца. Умственно и физически он обязан во многом противоречить нашей национальной природе. Но в его украинском происхождении сомнений быть не должно. Это сверхамбицозный человек, ему недостаточно сделаться третьим или восьмым президентом. Он жаждет славы величайшего политика в мировой истории. На меньшее он не согласен. Материальный достаток и комфорт его интересуют слабо. Для него это мелочи, отнимающие время. Его лицо необычно выразительно. К своему внешнему виду он относится по-разному, в зависимости от ситуации. Он магически артистичен и умеет себя преподнести, любит приятные запахи, но парфюмерией пользуется редко. Обожает умеренную температуру, сильный ветер и проливной дождь. Равнодушен к "модным" видам спорта; чиновников, играющих в большей теннис, считает жлобами. Из сентиментальных соображений терпеть не может охоту, но изредка ходит на рыбалку. Имеет тягу к холодному оружию и уважает артиллерию. Любит живописные развалины, антикварные коллажи, имеет привычку бродить по кладбищам. Этот человек обладает редкой эрудицией, капризен в подборе литературы, холоден к авангардному искусству. Власть для него не цель, а средство для творчества. Достигая власти абсолютной, он не боится ее потерять. Это обстоятельство делает его практически неуязвимым. В данном случае шантаж и угрозы могут только подстегивать.
  
  Возглавив Украину, такой политик начнет с нарушения ее номенклатурных традиций. Всякое сопротивление будет бессмысленным, и это почувствует каждый. Деятельность коллегиальных институтов власти будет парализована. Он легко убедит общество в том, что коллективное мышление украинцев деструктивно. Близкие ему люди получат покровительство, но карьеры не сделают. Они останутся в тени и будут частью скрытой жизни диктатора. Именно на этих людях он будет пробовать свои новые идеи и психологические трюки. Всякий, кто посмеет использовать особые отношения с Ним, тотчас об этом пожалеет. Под властью этого лидера страна превратится в гигантское полотно, на котором будут проявлены все его таланты. Свой личный образ он будет афишировать в качестве наглядного примера. Свершится чудо: в кратчайший срок все население будет энергетически захвачено его личностью. Его улыбка, выражение глаз, жесты, походка, голос будут излучать неиссякаемую любовь к жизни и мощный комплекс превосходства.
  
  Будучи остроумным и блестящим оратором, он всех обезоружит точностью формулировок и ясностью мышления. На его фоне самые знаменитые политики будут выглядеть унылой серятиной. Рекламируя разнообразие своих увлечений, интересов и возможностей, он зафиксирует а сознании нации красоту универсального человека. Украина впервые почувствует, что значит натиск разума.
  
  У людей сложится впечатление, что он находится везде, так как будет успевать повсюду и сумеет держать под контролем каждую мелочь. Традиции, правила и стандарты он заменит личными импровизациями и силой своего обаяния очарует даже врагов. Он не будет нуждаться в советах, но хорошую идею мимо ушей не пропустит. В государственном аппарате наступят времена, опричнины. Только исполнительные профессионалы, понимающие творческий замысел хозяина, займут руководящие посты. Остальные уйдут в тираж...
  
  Этот диктатор не будет изучать анкеты и рекомендации. Используя свой уникальный, почти сверхъестественный дар психолога, он будет примечать нужных людей с первого взгляда. В кадровой политике он применит "систему камертона*. На все ключевые посты будут посажены индивидуумы, резонирующие его внутренней волне. Многие доселе неизвестные люди поднимутся "из грязи в князи". Осознанно или подсознательно общество начнет подражать его тону. Стремительно, на одном дыхании будут проведены реформы, необходимые для процветания. Исчезнут церковные противостояния. Произойдут мощные подвижки в культурной жизни. Коренные изменения претерпят армия и силовые структуры. Мундир превратится в символ престижа.
  
  Весь период этого правления будет напоминать фантастическое занимательное шоу в театре одного актера. Этого лидера назовут самым импозантным политиком современности. Его стиль жизни войдет в моду. Буквально все, от его личных кулинарных рецептов до религиозных проповедей, будет принято как откровение.
  
  События в Украине привлекут всеобщее внимание. Ее успехи во внешней политике будут огромными. Украинцы воспрянут духом, начнут гордиться собой и осознают нелепость своего прошлого. Когда нацию охватит состояние эйфории, произойдет невероятное. Диктатор внезапно оставит свой пост.
  
  Общество будет шокировано и затаит дыхание. Красивый человек, искренне любимый своим народом, в расцвете творческих сил и славы, навсегда исчезнет с политической арены. Причину своей отставки он объяснять не будет. Одни объявят его сумасшедшим, другие - святым. Частная жизнь и мысли бывшего украинского вождя еще долго будут влиять на сознание людей. Его литературное наследие сделается классикой.
  
  Восполнить утраченное Украина уже не сможет. Но проведенные выборы покажут - нация изменилась радикально. Сеанс психотерапии себя оправдал.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2002.04.07 | Нестор Мазепа

    Порожні размишлізми москальського єнтєліґєнта

    "Українці тупі. Вся надія на доброго цяря." Хіба що в цьому варіянті не пропонується царя імпортувати з Москви, а то би була копія іншого придурка -- Андрєя Окрари. Правда той москаль власне у Москві й живе.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2002.04.08 | A.Social

      Дві ідеї майбутнього лідера. Одна з них - "У-Путіна"

      Нестор Мазепа писав(ла):
      > "Українці тупі. Вся надія на доброго цяря." Хіба що в цьому варіянті не пропонується царя імпортувати з Москви, а то би була копія іншого придурка -- Андрєя Окрари. Правда той москаль власне у Москві й живе.
      
      Поки що маємо імпортовану ідею - "Українського Путіна". Нам може не подобатись, але Москву беруть за взірець. Себе в такому образі пропонував Андрій Деркач, а його татко робив певні кроки на підрив становища Кучми (можливо й Гонгадзе на ньому). Д.Видрін у недавній статті в ДТ повторює ідею "У-Путіна" висуваючи нову фігуру - В.Радченка. Ця ідея у нього альтернативна ідеї лідера профілю Ющенка.
      
      Отже в пошуку наступного президента-диктатора-гетьмана маємо поки що дві ідеї: "ліберал-реформатор" і "диктатор-санатор". Кучма-як-ідея саме являє собою третю ідею - образ блідого кволого диктатора.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2002.04.08 | Нестор Мазепа

        Українцям не потрібен цар. Москалям (Видріну, Водічці)

        цього не зрозуміти. Різні мови, різні традиції, різне мислення.