04/03/2002 | Спостерігач

Останній день Кучми

Андрій Міселюк, ForUm

31 березня можна вважати днем, який став початком кінця системи «ручної» демократії. Системи, керованої рукою однієї людини – президента Кучми.

Політологи говорять, що існують відтинки (лаги) часу, протягом яких владі вдається домагатися своїх цілей, використовуючи залякування і тиск. Але це буває ефективно тільки в обмежений період часу. І коли цей лаг часу закінчується, такі форми впливу перестають працювати. Тоді влада повинна перейти до нових форм впливу. Якщо вона не здатна це зробити – вона вимушена піти, поступившись місцем іншим силам, які зможуть працювати по-іншому.

Парламентські вибори показують, що цей лаг української історії закінчується, і час «адміністративно керованої демократії» доходить кінця. Те, що представники сил, які не мають сумнівної честі належати до когорти партій влади, помітили схожість у нинішніх настроях виборців з 90-им і 91-им роками – це не данина красному слівцю. Ці відчуття підтверджуються також теоретичними викладки політологів, котрі визначають тривалість такого періоду років у 12, і, головне, результатами виборів. Влада програла в тому сенсі, що монстроподібне об’єднання п’ятірки «єдунів» набрало усього 12%. І це при використанні всіх дозволених і заборонених прийомів війни за душі виборців!

Головним же показником втрати ефективності адміністративного тиску стало проходження в парламент усіх основних противників влади: і Мороза, і блоку Тимошенко. Причому проходження досить упевнене, а не балансування на межі 4%-го бар’єра. Якщо опозиції при тій війні, яка ведеться проти неї, вдається набирати півтора десятка відсотків – значить, влада програла начисто. Мало того, що блоку президента виборці відмовили в довірі, так вони ще виявили довіру відвертим ворогам Кучми! І це означає, що виборець виходить з-під контролю досить примітивних бронебійних технологій тиску. Це означає, що напівдохла система тиску (за природою радянська, але яка втратила від старості й зміни зовнішніх умов можливість використовувати головну зброю – ікла й кігті ефективного репресивного апарату) нарешті наочно показала, що вона остаточно вичерпала себе.

Тому саме 31 березня можна вважати днем, який став початком кінця системи «ручної» демократії – системи, керованої рукою однієї людини – президента Кучми. Агонія цієї системи була досить тривалою. Вона стала помітною відтоді, коли не вдалося вирішити проблему обвинувачення Кучми у вбивстві журналіста Гонгадзе збором багатомільйонних стад на підтримку президента за зразком виборів-99. У кінці 2000-го влада була вимушена відмовитися від цього прийому, почавши тривалу позиційну війну з опозицією.

Але 31 березня можна було відчути не тільки кінець епохи Кучми. У цей день можна було майже помацати початок нової епохи – епохи битви за президентське крісло. Те, що вона почалася, визнав і нинішній його володар. Кучма в день голосування «однозначно» заявив, що Ющенко, Медведчук, Тимошенко та інші воювали не тільки за місця в парламенті. Вони примірялися до його крісла. І тим самим Кучма сам поставив жирну крапку на «часі фальстартів» (це коли через декілька місяців після свого переобрання в 99-ому році він із погано прихованою загрозою відповів на питання однієї із західних газет про учасників наступних президентських виборів: «Нехай не поспішають - можуть зробити фальстарт»).

Хоча всі учасники битви за президентство почали її давним-давно. Ситуація складалася дещо комічна: усі чудово розуміють, що відбувається, і говорять про це. Тільки президент і потенційні учасники президентської кампанії щосили це заперечують. Резони всіх сторін зрозумілі: Кучма зацікавлений в кулуарному розв’язанні цього питання (в ідеалі – за українським варіантом російського сценарію), претенденти йдуть на відмову – побоюючись стати «фальстартщиками». Кучма так довго негативно ставився до питання про нового президента країни, що створювалося враження, нібито він навіть не припускає думки про свій відхід (хоч сам же багато разів говорив про те, що третій строк – це пісня не про нього). Тим самим Кучма стримував природний процес пробивання вгору нової еліти, формулювання її запитів і нормальної підготовки до природного процесу зміни влади. Президент глибоко зацікавлений в тому, щоб це питання було вирішене не на відкритих демократичних виборах (особливо після програшу блоку Литвина і програшу самого глави АП як потенційного «українського Путіна»). Але суспільство настільки ж сильно зацікавлене прямо в протилежному - в тому, щоб якомога раніше побачити потенційних кандидатів, познайомитися з ними й краще зрозуміти, що вони собою являють. Адже Кучма дуже скоро піде (у крайньому випадку – у 2004 році), а нам жити в цій країні без нього. І чим раніше ми почнемо готуватися до життя в Україні після Кучми – тим буде краще для нас усіх.

До останнього часу в темі президентських гонок було дуже багато недомовок. Але тепер зрозуміло, що хоч один неабияк розкручений претендент на цей пост в країні уже є. Ющенко й сам визнав, що парламентські вибори важливі для всіх подальших виборів (читай - президентських) і сказав, що для президентських виборів варто б зібрати силу більш суттєву, ніж «Наша Україна». Та й Юлія Тимошенко вже задумується над майбутньою конфігурацією президентських виборів, які їй поки бачаться як протистояння кандидата від влади кандидату від демократичних сил.

Отже тепер процес пішов, цілі ясні і завдання визначені. Товариші взялися за роботу, і над країною займається зоря нової епохи – епохи України після Кучми.