05/05/2002 | Мінор

ТАЄМНА ВЕЧЕРЯ

1
День був якийсь непевний.
Щось по колах округ бродило –
Незриме, хиже і обережне.
Сторожко темніло.

Учні нервувалися:
“Де ж Він?!”
(…-І тоскно, як олень,
поранений смертно,
Він скрикнув у небо, позначене смерком:
- Отче!
Невже не обійде
мене
Чаша сія…
Від Тебе?! –
Глухо мовчало Небо.

І Він прочитав
Із німотної сині:
- Не обійде…
Сину…).

Учні нервувалися:
“Де ж Він?!”

Хтось м”яв механічно
Порожню пачку “Прими”.
Куриво дорожчало панічно:
Їла інфляція.
Інші тинялись,
Немов у прострації,
Тамуючи внутрішню дрож.
Спросоння
Просіявся дощ…
Пробудило смоковницю.
Хитнулася тінь на околиці.

- Нарешті, -
прошелестіло полегко,
як шовк.
…Прийшов.

Так, ніби й нічого не сталось:
Він таки умів триматися!
Навіть у пустелі,
Коли спокушав Його
сам лукавий, -
Стояв так,
що дивувалися скелі.

Обвів громадку
Відчуженим зором:
Б а ч и в і з н а в,
Н е д о с т у п н е учням.

Ладнались до вечірньої учти.
… Знав, що сподіється вранці,
Коли Його п о в е д у т ь.
І раптом, - зніяковів,
Ніби школяр,
Що підгледів те,
Об чім не дано їм відати.

“Не відають, що … вчиниться!?” –
Обпекло гнівом.
Але спохопився:
“Чи винні, що їм не дано?”
Зітхнув,
Всепрощено і скорбтно.

… Сіли за стіл.
Уділилися хлібом.
Вино багровіло, мов кров.
Кусень не ліз у горло:
Кутуляли надсилу.
Хтось плямкнув, -
і осікся.
Але тишу було оскоромлено.

- Сьогодні один із вас
Зрадить мене… -
Сказав стомлено.
І усміхнувся гірко:
“Та хіба в тому їхня вина?”

Сахнулись од хліба й вина.

(Від жаху зіщулилась
зблідла трепета,
Відчувши гілку її,
мов тенето,
Схопила мотузка,
і зашморг вужачо
Згорнувся в кільце.
І – чиєсь лице…
І синій язик
обвисає ледачо.
О тільки не це!!!).

Перезирнулися:
хто се прорік?
У когось нервово зламало сірник,
Ніяк не міг прикурити –
руку звела остуда.

…Двері були відкриті.
На порозі стояв
Іуда.

2.
Решта все було за Писанням.

Ізняли Його страдницьке тіло
з хреста,
Плащаницею зронено вкривши.
І занесли у склеп,
і поклали Христа
На погребне, холодне узвишшя.

А на третій,
як діви прокрались у склеп,
Щоб оплакати і помолиться, -
Вже Його не було.
Тільки сиве крило,
Опустила сумна плащаниця.

І невимовний подив єство їм опік,
Як за спинами
Вісником Бога
Горній Янгол постав,
і суворо прорік:
- Хто шука серед мертвих живого? –

3
…Мертві піють і п”ють.
Тягнуть цвяхи з хреста
На колекції та сувеніри…
Перейшли у Апостоли
учні Христа,
Запаливши світильники віри.

Мертві грають в політику,
“водять козу”
Та дівок загряницею манять.
Оббирають, як липку,
народ і казну,
обирають себе на гетьманів.

І вже так Україні прилипли до губ,
Так її закохали, пролизи,
Що – дивися – небавом
якийсь перелюб
І за пазуху неньці полізе.


4
Вже таємна вечеря
ішла до кінця,
Коли, гостро відчуши колюччя
Від болючих тернин рокового вінця,
Він удруге сповідався учням:
- А сьогодні один з вас
мене вже продав…

5
Решту знаємо за Писанням.
Вірую…
Одначе:

Що Його розп”яли на покуту усіх, -
То тяжка, але – істина, люди.
Лиш єдине гризе –
хай проститься мій гріх! –
А чи й справді повісивсь …
Іуда?


6
Владно сіли у шинку
вже нові хазяї:
Сам Хрещатик їм слався під ноги.
Всі однаково гожі.
Достоту - свої,
З напівслова позавши свойого.

Налили у чарки
за удатний оброк.
А шинкарка ж, як фея, облесна!
Тепло й сито.
Та раптом якийсь холодок
Перебіг поза спини і чресла.

Хтось засовався не по чину.
Хтось невміло впустив чарчину.
Третій раптом гукнув:
- Тримайтеся! –

…Двері були відчинені:
На порозі стояв…
тринадцятий.

“Добривечір” – сказав.
Свій крават розв”язав.
(Дещо й справді на зашморг подібний).
По-свояцьки окинувши поглядом зал,
Сів до столу.
Як рівний.
І – рідний.

7
А Хрещатик новітній гудів, як базар.
…Під шинком,
прихилившись до муру,
Очужіло сидів провінційний кобзар,
Застібнувши на гудзик бандуру.

- І надовго зібрався мовчати дідусь? –
Зблазнював молодий переблуда.
Посміхнувся кобзар
у замислений вус:

- Вже недовго…
До Страшного Суду.


Борис ОЛІЙНИК