книга "Сорос на глобалізацію" інтродукція
05/06/2002 | юрко
(Перший блок перекладу)
Інтродукція
Недоліки глобального капіталізму
Глобалізація є заяложеним терміном, котрому може бути надано цілу низку значень. Задля даної дискусії я прийму значення, що означає розвиток глобальних фінансових ринків, зріс транснаціональних корпорацій та їх зростаючу домінацію над національними економіками.
Я вірю, що більшість проблем, які люди асоціюють з глобалізацією, включаючи проникнення ринкових вартостей в ділянки, до яких ці вартості традиційно не належать, можуть бути віднесені до цих феноменів. Хтось може, також, дискутувати глобалізацію інформації чи культури, поширення телебачення та інтернету, чи інших форм комунікації, чи збільшеної мобільності та комерціалізації ідей, але, мені здається, це утворить занадто широку дискусію.
Звужуючи дискусію до згаданих проблем, я маю надію, що зможу утримати її в керованих границях і це дозволить подати певні практичні пропозиції для покращення існуючих інституцій.
Глобалізація, як вона визначена тут, є відносно недавній феномен, що й відрізняє сучасний день від подібного 50 чи навіть 25 років тому. При кінці Другої світової війни більшість країн строго контролювало міжнародні трансакції капіталу. Бреттон Вуудс інституції – Міжнародний монетарний фонд (International Monetary Fund IMF) і Світовий банк (World Bank) бути задумані для полегшення міжнародної торгівлі та інвестицій в середовищі обмеженого перетоку приватного капіталу (реконструкція знищеної війної Європи була важливою частиною місії Світового банку. В кінці ця реконструкція була проведена під планом Маршалла).
Контроль за рухом капіталу був поступово ліквідований і оффшорні фінансові ринки раптово розвинулися, підштовхнені нафтовою кризою в 1973 році. Міжнародний рух капіталу пришвидшився на початку 80-х років в часи Роналда Рейгана та Маргарет Тетчер і фінансові ринки стали справді глобальними на початку 1990 років після коллапсу совєцької імперії.
Це не був перший раз, коли міжнародні фінансові ринки грали таку домінуючу роль; подібні умови існували перед Першою світовою війною. Міжнародні рухи капіталу були перервані спочатку Першою світовою війною, а тоді Великою депресією в 1930-х роках. Як виглядає, процес глобального руху капіталу не є незворотній.
Яскраво вираженою властивістю глобалізації є те, що вона дозволяє фінансовому капіталові вільно рухатися; на відміну від руху людей, котрий і далі залишається сильно регульованим. Тому, що капітал є обов'язковим складником продукції, індивідуальні країни мусять конкурувати в притягненні капіталу; це применшує можливості країни податкувати та регулювати його.
Під впливом глобалізації, характер наших економічних та соціальних стосунків пройшов радикальну зміну. Властивість капіталу відійти в інше місце підважує спроможність держави проводити контроль над економікою. Глобалізація фінансових ринків спричинила те, що держава, як джерело добробуту, в тому вигляді, в якому вона утворилася після Другої світової війни, стала атрофованою, бо люди, котрі потребують соціального захисту, не можуть покинути країну, але капітал, котрий попередньо держава могла податкувати, може (Частина громадського сектору у Валовому національному продукті – GDP – не обов’язково зменшився, але шляхи, якими фонди збираються і витрачаються, сильно змінилися).
Такий результат не є випадковим. Це було метою адміністрації Рейгана в США та Тетчер у Об’єднаному королівстві зменшити можливість держави втручатися у економіку і глобалізація служила тій меті дуже добре.
Зміна, що відбулася в 1980-х роках, не є достатньо зрозумілою. Вона навіть не є загально визнаною (напр. The Economist Survey on Globalization – September 27, 2001 – відкидає те, що глобалізація зменшила можливість держави податкувати та регулювати). Капітал завжди намагався уникнути податкування та регуляції, тому є достатньо легко інтерпретувати існуючу тенденцію зменшити податки та регулювання, як лише маніфестацію універсально та позачасово дійсних економічних законів. Такими домінуючими є погляди у, принаймі, англомовній частині світу. Я називаю це ринковим фундаменталізмом (market fundamentalism). Він стверджує, що розподіл ресурсів найкраще залишити ринковим механізмам, і втручання в ці механізми зменшують їх ефективність в економіці. Оцінюючи ситуацію критеріями ринкового фундаменталізму, виявиться, що глобалізація була справді успішним проектом.
Глобалізація справді є бажаним розвитком з різних точок зору. Приватні підприємства є кращими в утворенні багатства, ніж державні. Далі, держави мають тенденцію зловживати своєю владою; глобалізація пропонує певний рівень індивідуальної свободи, котру жодна держава не може запевнити. Вільна конкуренція на глобальному рівні також звільнює винахідницькі та підприємницькі таланти і пришвидшує технологічну інновацію.
Але глобалізація має негативну сторону. По-перше, багато людей, особливо в менш розвинених державах, постраждали від глобалізації, бо не були захищені соціальним захистом; багато інших було просто маргіналізовано світовими ринками (Економічні аналізи наслідків глобалізації показують мішані результати. Dollar та Kraay зі Світового банку знайшли, що країни, котрі розвиваються, і мають найбільший зріст торгівлі як частину домашнього продукту, після 1980 роках виявили найвищий і пришвидшений зріст, якщо їх порівняти до їхнього “перед-глобалізаційного” розвитку і також в порівнянні до “не-глобалізаційних” країн. Ці країни мають зменшений розрив в прибутку в порівнянні з індустрійними країнами. Аналіз не знайшов ніякого співвідношення між змінами в торглівлі до валового продукту і нерівності між країнами. Проте абсолютна бідність зменшилася в “глобалістів”. З іншого боку суперечки, гарвардський економіст Rodrik подає, що місцева інновація, спрямована на місцевих інвесторів, є набагато важливіша для покращеного економічного розвитку, ніж відкриття торгівлі – (далі в Сороса йде посилання на працю)).
По-друге, глобалізація спричинила зміщення ресурсів між приватними продуктами та громадськими продуктами. Ринки є дуже добрі в утворенні багатства, але не є задумані для того, щоб подбати про соціальні потреби інших. Бездумна гонитва за прибутком може шкодити середовищу і конфліктувати з соціальними цінностями.
По-третє, глобальні фінансові ринки не захищені від кризи. Люди, котрі проживають у розвинених країнах, може не здають собі справи з руйнації, котру можуть спричинити фінансові кризи тому, що з причин, пояснених пізніше, кризи вражають країни, що розвиваються, набагато сильніше. Всі три фактори разом спричиняють нерівні умови.
Ринкові фундаменталісти визнають користь від глобальних фінансових ринків, але ігнорують їх недотягнення. Вони наполягають на тому, що фінансові ринки мають тенденцію до рівноваги і утворюють оптимальний розподіл ресурсів. Навіть, якщо приймають, що ринки є недосконалі, вважають, що є кращим залишити розподіл ресурсів ринкам, ніж втручатися через національне чи міжнародне регулювання.
Небезпечним є, проте, повністю полягати на механізми ринку. Ринки є задумані для вільного обміну продукцією та послугами між бажаючими учасниками, але вони (ринки) нездатні самі по собі взяти на себе загальні потреби - такі як закон, порядок, чи підтримку самого ринкового механізму. Так само, вони не можуть забезпечити соціальну справедливість. Такі “соціальні продукти” можуть бути надані лише через політичний процес.
Політичні процеси, загально, є менш ефективні, ніж ринкові механізми, але ми не можемо без них обійтися. Ринки не мають моралі: вони дозволяють людям діяти у відповідності до своїх власних інтересів і вони накладають певні правила на те, як ці інтереси є виражені. Але вони ніяк не оцінюють з моральної точки зору ці інтереси. Саме тому вони є такими ефективними. Є складним вирішити, що є правильним, а що – ні. Залишені на самих себе, ринки дозволяють людям займатися своїми інтересами безперешкодно.
Але суспільство не може функціонувати без певного розрізнення між правильним і неправильним. Завдання прийняти спільне рішення про те, що дозволено, а що – ні, є залишене політиці. І політика страждає від складності утворити ці спільні рішення у тому світі, котрий не має сильного морального принципу.
Навіть створення і підтримка ринків вимагає політичної акції. Ця точка зору є добре зрозумілою для ринкових фундаменталістів. Що є менш для них зрозумілим, то це те, що глобалізація ринків без відповідного підсилення наших міжнародних політичних і соціальних стосунків, привела до дуже зміщеного соціального розвитку.
Незважаючи на подані недотягнення, я сильно підтримую глобалізацію. Я підтримую її не тому, що вона дозволяє отримати додаткове багатство, але більше тому, що вона надає свободу. Те, що я зву “глобальним відкритим суспільством”, повинно запевнити більший рівень свободи, ніж будь-яка індивідуальна держава. Існуючі стосунки, в яких капітал є вільним рухатися навколо, але соціальні проблеми отримують лише побіжне зацікавлення, я вважаю викривленою формою глобального відкритого суспільства. Метою цією книжки є ідентифікація викривлень і пропозиція деяких практичних кроків для поправки їх.
Інституційні реформи є необхідними в наступних ділянках:
1. Обмежити нестабільність фінансових ринків
2. Зкоректувати вбудоване відхилення в існуючих міжнародних торгових та фінансових інституціях (IFTI), що полягає на сприянні тим країнам, котрі вони в більшості контролюють.
3. Доповнити Світову торговельну організацію, котра допомагає утворити багатство, подібними потужними міжнародними інституціями, покликаними для інших соціальних цілей – зменшення бідності, забезпечення громадськими (соціальними) продуктами на глобальному рівні, та,
4. Покращити якість громадського життя в країнах, котрі страждають від коруптованих, репресивних та некомпетентних урядів.
(кінець першого блоку перекладу)
Інтродукція
Недоліки глобального капіталізму
Глобалізація є заяложеним терміном, котрому може бути надано цілу низку значень. Задля даної дискусії я прийму значення, що означає розвиток глобальних фінансових ринків, зріс транснаціональних корпорацій та їх зростаючу домінацію над національними економіками.
Я вірю, що більшість проблем, які люди асоціюють з глобалізацією, включаючи проникнення ринкових вартостей в ділянки, до яких ці вартості традиційно не належать, можуть бути віднесені до цих феноменів. Хтось може, також, дискутувати глобалізацію інформації чи культури, поширення телебачення та інтернету, чи інших форм комунікації, чи збільшеної мобільності та комерціалізації ідей, але, мені здається, це утворить занадто широку дискусію.
Звужуючи дискусію до згаданих проблем, я маю надію, що зможу утримати її в керованих границях і це дозволить подати певні практичні пропозиції для покращення існуючих інституцій.
Глобалізація, як вона визначена тут, є відносно недавній феномен, що й відрізняє сучасний день від подібного 50 чи навіть 25 років тому. При кінці Другої світової війни більшість країн строго контролювало міжнародні трансакції капіталу. Бреттон Вуудс інституції – Міжнародний монетарний фонд (International Monetary Fund IMF) і Світовий банк (World Bank) бути задумані для полегшення міжнародної торгівлі та інвестицій в середовищі обмеженого перетоку приватного капіталу (реконструкція знищеної війної Європи була важливою частиною місії Світового банку. В кінці ця реконструкція була проведена під планом Маршалла).
Контроль за рухом капіталу був поступово ліквідований і оффшорні фінансові ринки раптово розвинулися, підштовхнені нафтовою кризою в 1973 році. Міжнародний рух капіталу пришвидшився на початку 80-х років в часи Роналда Рейгана та Маргарет Тетчер і фінансові ринки стали справді глобальними на початку 1990 років після коллапсу совєцької імперії.
Це не був перший раз, коли міжнародні фінансові ринки грали таку домінуючу роль; подібні умови існували перед Першою світовою війною. Міжнародні рухи капіталу були перервані спочатку Першою світовою війною, а тоді Великою депресією в 1930-х роках. Як виглядає, процес глобального руху капіталу не є незворотній.
Яскраво вираженою властивістю глобалізації є те, що вона дозволяє фінансовому капіталові вільно рухатися; на відміну від руху людей, котрий і далі залишається сильно регульованим. Тому, що капітал є обов'язковим складником продукції, індивідуальні країни мусять конкурувати в притягненні капіталу; це применшує можливості країни податкувати та регулювати його.
Під впливом глобалізації, характер наших економічних та соціальних стосунків пройшов радикальну зміну. Властивість капіталу відійти в інше місце підважує спроможність держави проводити контроль над економікою. Глобалізація фінансових ринків спричинила те, що держава, як джерело добробуту, в тому вигляді, в якому вона утворилася після Другої світової війни, стала атрофованою, бо люди, котрі потребують соціального захисту, не можуть покинути країну, але капітал, котрий попередньо держава могла податкувати, може (Частина громадського сектору у Валовому національному продукті – GDP – не обов’язково зменшився, але шляхи, якими фонди збираються і витрачаються, сильно змінилися).
Такий результат не є випадковим. Це було метою адміністрації Рейгана в США та Тетчер у Об’єднаному королівстві зменшити можливість держави втручатися у економіку і глобалізація служила тій меті дуже добре.
Зміна, що відбулася в 1980-х роках, не є достатньо зрозумілою. Вона навіть не є загально визнаною (напр. The Economist Survey on Globalization – September 27, 2001 – відкидає те, що глобалізація зменшила можливість держави податкувати та регулювати). Капітал завжди намагався уникнути податкування та регуляції, тому є достатньо легко інтерпретувати існуючу тенденцію зменшити податки та регулювання, як лише маніфестацію універсально та позачасово дійсних економічних законів. Такими домінуючими є погляди у, принаймі, англомовній частині світу. Я називаю це ринковим фундаменталізмом (market fundamentalism). Він стверджує, що розподіл ресурсів найкраще залишити ринковим механізмам, і втручання в ці механізми зменшують їх ефективність в економіці. Оцінюючи ситуацію критеріями ринкового фундаменталізму, виявиться, що глобалізація була справді успішним проектом.
Глобалізація справді є бажаним розвитком з різних точок зору. Приватні підприємства є кращими в утворенні багатства, ніж державні. Далі, держави мають тенденцію зловживати своєю владою; глобалізація пропонує певний рівень індивідуальної свободи, котру жодна держава не може запевнити. Вільна конкуренція на глобальному рівні також звільнює винахідницькі та підприємницькі таланти і пришвидшує технологічну інновацію.
Але глобалізація має негативну сторону. По-перше, багато людей, особливо в менш розвинених державах, постраждали від глобалізації, бо не були захищені соціальним захистом; багато інших було просто маргіналізовано світовими ринками (Економічні аналізи наслідків глобалізації показують мішані результати. Dollar та Kraay зі Світового банку знайшли, що країни, котрі розвиваються, і мають найбільший зріст торгівлі як частину домашнього продукту, після 1980 роках виявили найвищий і пришвидшений зріст, якщо їх порівняти до їхнього “перед-глобалізаційного” розвитку і також в порівнянні до “не-глобалізаційних” країн. Ці країни мають зменшений розрив в прибутку в порівнянні з індустрійними країнами. Аналіз не знайшов ніякого співвідношення між змінами в торглівлі до валового продукту і нерівності між країнами. Проте абсолютна бідність зменшилася в “глобалістів”. З іншого боку суперечки, гарвардський економіст Rodrik подає, що місцева інновація, спрямована на місцевих інвесторів, є набагато важливіша для покращеного економічного розвитку, ніж відкриття торгівлі – (далі в Сороса йде посилання на працю)).
По-друге, глобалізація спричинила зміщення ресурсів між приватними продуктами та громадськими продуктами. Ринки є дуже добрі в утворенні багатства, але не є задумані для того, щоб подбати про соціальні потреби інших. Бездумна гонитва за прибутком може шкодити середовищу і конфліктувати з соціальними цінностями.
По-третє, глобальні фінансові ринки не захищені від кризи. Люди, котрі проживають у розвинених країнах, може не здають собі справи з руйнації, котру можуть спричинити фінансові кризи тому, що з причин, пояснених пізніше, кризи вражають країни, що розвиваються, набагато сильніше. Всі три фактори разом спричиняють нерівні умови.
Ринкові фундаменталісти визнають користь від глобальних фінансових ринків, але ігнорують їх недотягнення. Вони наполягають на тому, що фінансові ринки мають тенденцію до рівноваги і утворюють оптимальний розподіл ресурсів. Навіть, якщо приймають, що ринки є недосконалі, вважають, що є кращим залишити розподіл ресурсів ринкам, ніж втручатися через національне чи міжнародне регулювання.
Небезпечним є, проте, повністю полягати на механізми ринку. Ринки є задумані для вільного обміну продукцією та послугами між бажаючими учасниками, але вони (ринки) нездатні самі по собі взяти на себе загальні потреби - такі як закон, порядок, чи підтримку самого ринкового механізму. Так само, вони не можуть забезпечити соціальну справедливість. Такі “соціальні продукти” можуть бути надані лише через політичний процес.
Політичні процеси, загально, є менш ефективні, ніж ринкові механізми, але ми не можемо без них обійтися. Ринки не мають моралі: вони дозволяють людям діяти у відповідності до своїх власних інтересів і вони накладають певні правила на те, як ці інтереси є виражені. Але вони ніяк не оцінюють з моральної точки зору ці інтереси. Саме тому вони є такими ефективними. Є складним вирішити, що є правильним, а що – ні. Залишені на самих себе, ринки дозволяють людям займатися своїми інтересами безперешкодно.
Але суспільство не може функціонувати без певного розрізнення між правильним і неправильним. Завдання прийняти спільне рішення про те, що дозволено, а що – ні, є залишене політиці. І політика страждає від складності утворити ці спільні рішення у тому світі, котрий не має сильного морального принципу.
Навіть створення і підтримка ринків вимагає політичної акції. Ця точка зору є добре зрозумілою для ринкових фундаменталістів. Що є менш для них зрозумілим, то це те, що глобалізація ринків без відповідного підсилення наших міжнародних політичних і соціальних стосунків, привела до дуже зміщеного соціального розвитку.
Незважаючи на подані недотягнення, я сильно підтримую глобалізацію. Я підтримую її не тому, що вона дозволяє отримати додаткове багатство, але більше тому, що вона надає свободу. Те, що я зву “глобальним відкритим суспільством”, повинно запевнити більший рівень свободи, ніж будь-яка індивідуальна держава. Існуючі стосунки, в яких капітал є вільним рухатися навколо, але соціальні проблеми отримують лише побіжне зацікавлення, я вважаю викривленою формою глобального відкритого суспільства. Метою цією книжки є ідентифікація викривлень і пропозиція деяких практичних кроків для поправки їх.
Інституційні реформи є необхідними в наступних ділянках:
1. Обмежити нестабільність фінансових ринків
2. Зкоректувати вбудоване відхилення в існуючих міжнародних торгових та фінансових інституціях (IFTI), що полягає на сприянні тим країнам, котрі вони в більшості контролюють.
3. Доповнити Світову торговельну організацію, котра допомагає утворити багатство, подібними потужними міжнародними інституціями, покликаними для інших соціальних цілей – зменшення бідності, забезпечення громадськими (соціальними) продуктами на глобальному рівні, та,
4. Покращити якість громадського життя в країнах, котрі страждають від коруптованих, репресивних та некомпетентних урядів.
(кінець першого блоку перекладу)
Відповіді
2002.05.07 | маляева
Ви молодець, друже, нарешті зробили, як обіцяли! (-)
2002.05.07 | юрко
Re: книга "Сорос на глобалізацію" інтродукція ІІ
(Переклад другого блоку інтродукції)Проникнення ринкових цінностей у ділянки, до яких вони не належать також мусить бути відповідно адресоване. Але це неможливо зробити одними лише інституційними реформами; це вимагає переорієнтації наших цінностей. Наприклад, такі професії, як медицина, юриспруденція або журналізм були перетворені в бізнесові заняття. Я також бачу в тому проблему, але ця книга концентрується на інституційних реформах.
Немає прийнятої спільної думки щодо інституційних реформ. Ринкові фундаменталісти відкинуть перші три пункти, подані вище і антиглобалізаційні активісти якось дивно не помічають четвертий. Погані уряди є великим джерелом бідності та мізерності життя у світі. Погане розташування є ще одним таким джерелом, але щодо цього набагато важче щось зробити. Проте антиглобалізаційні активісти не зуміли надати відповідної ваги поганому, спричиненому поганим урядом.
Глобалізація не є грою "zero sum game". Переваги перевищують кошт в тому сенсі, що збільшене багаство, створене глобалізацією, може бути вжите для виправлення нерівності та інших недоліків глобалізації і все одно надлишок багатства залишиться. Це важко довести тому, що кошти і користь неможливо звести до звичайного цифрового співвідношення - Валовий продукт не є відповідним мірилом людського добробуту (Amartya Sen, Development as Freedom, New York: Alfred A. Knopf, 1999).
Незважаючи на це, існують докази, котрі показують, що ті, хто виграють, можуть компенсувати тих, що програють і надалі залишатися у виграшній позиції. Проблема полягає на тому, що ті, котрі виграють, не компенсують інших. На міжнародній арені не існує політичного процесу, еквівалентному процесові всередині окремої країни. Хоча ринки стали глобальними, політика і надалі твердо закорінена у суверенності країни.
Занадто мало ресурсів було присвячено для виправлення недоліків глобалізації. І як результат, пропасть між багатими та бідними продовжує зростати. Найбагатший 1% населення світу отримує так само, як найбідніші 57%. Більш, ніж мільярд людей живе на менше, ніж один долар на день; близько мільярда не має доступу до чистої води; 826 мільйонів страждає від поганого харчування (Human Development Report 2001, New York: United Nations Development Programme, 2001); 10 мільйонів помирає кожного року через відсутність базової медичної опіки (Commission on Macroeconomics and Health, Investing in Health for Economic Development, Geneva: World Health Organization, December 2001). Такі умови були не були створені глобалізацією, але глобалізація майже нічого не зробила, щоб їх змінити.
Все це привело до зросту протестів та невдоволення. Антиглобалізаційні активісти намагаються підважити чи знищити міжнародні інституції, котрі підтримують міжнародну торгівлю та глобальні фінансові ринки. Наші міжнародні інституції є під загрозою і з протилежної сторони - ринкові фундаменталісти противляться будь-якому втручанню у ринковий механізм; справді, їхня ворожість до міжнародних інституцій є навіть більша, ніж їх опозиція урядовому регулюванню.
Така незвичайна коаліція між крайніми лівими та крайніми правими сприяла тому, що послабила ті кілька міжнародних інституцій, які ми маємо. Антиглобалізаційний рух продовжує атакувати IFTI і особливо Світову торгову організацію (WTO), в той сам час, як Конгрес США зайняв обструкційну позицію в першу чергу щодо Об’єднаних націй та, в другу чергу, IFTI.
І це прикро. Ми потребуємо міцніші міжнародні інституції, а не слабші. Ми потребуємо сформувати іншу коаліцію, метою якої було б реформувати та зміцнити наші міжнародні досягннення, а не знищити їх. Метою книжки є запропонувати ідеї, навколо яких така коаліція може утворитися.
Інституції, що підтримують міжнародну торгівлю та глобальні фінансові ринки є відносно міцні. Але вони потребують реформи, бо вони оперують на користь багатих країн, що мають контроль і це відбувається на шкоду бідним країнам, що знаходяться на периферії системи. А багаті країни є більш ефективні та краще споряджені, ніж міжнародні інституції, що покликані для інших цілей – утримання миру, соціального та політичного розвитку, покращення здоров’я та умов праці, та людських прав.
ООН, котра є найбільш важливою міжнародною інституцією, іншою, ніж IFTI, проголошує свої благородні наміри, але не має ні засобів, ні влади для втілення тих намірів у життя. Ці благородні наміри є виражені у Preamble of Charter, що має фразу “ми – люди”. Але Charter сам по собі базований на принципі суверенітету країн-членів, і інтереси суверенної країни не конче співпадають з інтересами людей, що живуть в ній.
Багато країн є недемократичними, і багато тих, що населяють їх, не є навіть їх громадянами. Як результат, ООН не може провести свою місію, що виражена в Preamble. ООН є корисною інституцією, але вона може стати ще кориснішою. Проте, якщо оцінювати її з точки зору Preamble, то можна розчаруватися. Полягаючи на ООН, ми мусимо пам’ятати, що ця організація є асоціацією держав. Як у сімнадцятому столітті відмітив кардинал Рішельє і Г. Кіссінджер зовсім недавно, держави мають інтереси, але не принципи. Відповідно, члени-держави мають тенденцію ставити свої національні інтереси попереду спільного інтересу, і це є серйозною перешкодою функціонуванню ООН.
Найбільш потужним елементом ООН є Рада безпеки (Security Council), бо саме він може стати понад суверенітетом держав-членів. Лише п’ять постійних членів Ради мають право вето, але коли вони погодяться, то можуть накласти їх волю на решту світу, хоча це трапляється не дуже часто. Насправді, ООН є комбінацією двох інституцій в одних рамках: Рада безпеки, котра має першість перед суверенітетом країн, та решта, що підпорядковані Раді. Потреба в безумовній згоді робить цю решту як неефективною, так і нездатною – Генеральна Ассамблея є гамірним базаром і різні агенції її діють задля сповнення вимог членів-держав. Вони також служать своєрідним заповідником, що до нього вчащають бундючні дипломати та політики без влади (за головування Kofi Annan ситуація покращилася).
Після коллапсу комунізму існував період, коли Рада безпеки могла б функціонувати за закладеним спочатку принципом, але західні держави не зуміли це підтримати. В Боснійській кризі вони не могли погодитися між собою і в Руандській кризі вони не змогли діяти разом. Останніми роками США відмовилися платити свої внески і обходили чи маргіналізували ООН різними способами. Навіть після 11 вересня США вирішили діяти поза рамками ООН, де тільки можна.
Невідповідність між IFTI та існуючими міжнародними політичними інституціями призвела до того, що ситуація в світовій суспільності скрайньо перекосилася. Міжнародна торгівля та глобальні фінансові ринки добрі для утворення багатства, але вони не можуть дбати про інші соціальні потреби – збереження миру, зменшення бідності, захист середовища, умови праці, людські права – те, що називається “суспільним продуктом”. Економічний розвиток, тобто, утворення приватного продукту, має першість перед соціальним розвитком. Цей перекос може бути зкоректований лише тоді, коли “суспільному продуктові” буде надано певний пріоритет. В цьому контексті важливо пам’ятати, що міжнародна торгівля, добре функціонуючі ринки та утворення багатства є також суспільними продуктами.
Антиглобалісти глибоко помиляються, коли намагаються зліквідувати IFTI, що забезпечують ці суспільні продукти. “Потопити чи скоротити” (to sink or shrink) Міжнародну торгову організацію було б неправильним, це означало б вбити курку, що несе золоті яйця. Замість того, щоб агітувати проти WTO, вони повинні б боротися за однаково ефективні інституції, що можуть служити соціальним потребам, за які вони борються.
Міжнародна торгова організація вирішила вступити в новий тур переговорів, званий Development round (Тур розвитку). Це має супроводжуватися подібним туром переговорів, що спрямовані на утворення інших суспільних продуктів. Потреби є добре відомі. Millenium Summit ООН, що його провели в вересні 2000 року виклав амбітні плани (Millenium Development Goals), що мають зменшити бідність, контролювати хвороби, покращити здоров’я та загальну початкову освіту за період до 2015 року. ООН проведе міжнародну конференцію щодо фінансування програми в Монтерей, Мексіка в березні 2002 року. Ця конференція має фокусувати зусилля на забезпечення суспільних продуктів на глобальному рівні. Без такого забезпечення розвиток і надалі буде односторонній.
Метою Міжнародної торгової організації (WTO) є сприяти міжнародному обмінові товарів та послуг між бажаючими партнерами. Організація зуміла досягнути це завдяки зобов’язуючим правилам та ефективному механізмові присилування. Існує дві сильні причини, чому такий самий шлях не може бути застосований у наданні суспільних продуктів. Однією є те, що багато країн просто не мають ресурсів, щоб сповняти умови міжнародних стандартів та вимог. Іншою є те, що буде складно знайти такий спосіб присилування, що буде таким само ефективним, як в торгівлі, тобто, надавання чи обмеження доступу до ринку. Замість того мусять існувати певні фінансові заохочення, що сприятимуть добровільному підпорядкуванню міжнародним правилам та вибраним кращим процесам. Затримання такого заохочення може служити як покарання. Це може бути дуже корисним у світі, де суверенність окремої держави може стояти на дорозі впровадження правил.
Однією з головних пропозицій цієї книжки є система, базована на правилах WTO, що дозволить доповнювати приватні продукти суспільними продуктами на основі заохочення.
Глобалізація не може бути відповідальна за всі існуючі “хвороби”. Фактично, найбільш важливими причинами бідності та мізерності у світі є збройний конфлікт, опресивні та коруптовані режими та слабкі держави – тому глобалізація не може бути обвинувачена у поганому уряді. По-правді, глобалізація присилувала окремі держави стати ефективнішими, або, принаймі, зменшити роль уряду в економіці. Але глобалізація зробила світ більш взаємопов’язаним та збільшила шкоду, яку можуть спричинити внутрішні проблеми всередині країни. Отже, не вистачає утворити кращі стосунки для надання суспільного продукту на глобальному рівні. Ми мусимо знайти шляхи покращити політичні та соціальні умови всередині індивідуальних країн. Це є другою метою цієї книжки.
Терористична атака 11 вересня показала нам в нас вдома трагічним способом наскільки взаємопов’язаним став світ і як важливо є для нашої власної безпеки враховувати внутрішні умови, що домінують у інших країнах. Бин Ладен не зміг би організувати свою атаку на США без відповідних сприяючих умов в Афганістані. Але це було правдою і перед 11 вересня. Вже з кінця холодної війни більшість криз, що призводили до кровопролиття, були спричинені внутрішніми кофліктами, а не зовнішніми між країнами. Протягом Холодної війни внутрішні конфлікти використовувалися але також і стримувалися двома супердержавами. Після закінчення холодної війни обмеження, накладені двома супердержавами, зникли і конфлікти дійшли до кровопролиття ще перед тим, як прийшло до зовнішнього втручання.
Це тому, що більшість зовнішніх втручань були зведені до каральних акцій. Позитивні приклади є рідкісними. Після закінчення Другої світової війни США впровадили План Маршалла, котрий мав далеко йдучий позитивний ефект на Європу. Не було жодної подібної ініціативи після коллапсу совєцької імперії. Іноземна допомога звелася до нещасних 0.1% валового продукту США в порівнянні до 3% при Плані Маршалла. Прогрес іноземної допомоги як проценту валового продукту, не представляє радісної картини (подано графік в книжці, що показує постійне неухильне зменшення від 1946 року до 2001 з окремими “спалахами” в певних роках).
Превентивні акції, базовані на позитивному заохоченні є набагато кращими, ніж інтервенція після того, як виникла криза. Також є набагато дешевшими і спричиняє набагато менше людського страждання. Досвід показує, що при запобіганні кризи, не існує нічого такого, як запобігати зарано. Це правда, що раннє запобігання не утворить заголовків у газетах, як сказано “про уникнену кризу важко написати новину”. Але в той час, коли криза привела до кровопролиття, стає набагато важче відвернути наступне кровопролиття. Навіть в такій країні, як США, де закон превалює, існує тиск помститися. Але на ранніх стадіях кризи є важко передбачити, що саме приведе до смертельного конфлікту.
Саме це і є потужним аргументом у вихованні того, що я називаю відкритим суспільством, де незадоволення може бути відкрито висловлене і існують інституції, покликані їх розв’язати. Конфлікти можуть виникнути у відкритих суспільствах так само, але вони мають багато меншу ймовірність перейти у кровопролиття. Є у життєвому інтересі США та інших демократій покращити якість урядів та виховувати відкриті суспільства в світі. Виховання відкритого суспільства не замінить військової сили, але воно зменшить ймовірність застосування військової сили.
(кінець другого блоку перекладу Інтродукції)
2002.05.08 | юрко
інтродукція ІІІ - останній блок
(Переклад третього блоку Інтродукції)Демократія та відкрите суспільство не можуть бути накладені ззовні тому, що принцип суверенітету стоїть на перешкоді зовнішнього впливу. Вони можуть бути підтримувані зміцненням громадського суспільства та заохочувальними заходами урядам, щоб рухатися у сторону економічних та політичних реформ.
Дві пропозиції, що є основою книжки, мають спільний знаменник: обидва, і розвиток суспільного продукту, і покращення внутрішніх умов, вимагають передачу ресурсів від багатих країн до бідних. Це протирічить ринковим фундаменталістам, котрі проголошують, що ринки, залишені самі на себе, запевнять оптимальний розподіл ресурсів.
Передача ресурсів, що здійснюється існуючими IFTI є недостатня. Більшість грошей Монетарного фонду йде на рятування країн вже після того, як криза сталася. Основним заняттям Світого банку є надавати позики і тому його здатність надавати гранти є лімітована тим, що не може перевищити прибутки, отримані з позик. Світова торгова організація взагалі не займається передачею ресурсів. IFTI могли б грати більш конструктивну роль, ніж вони це роблять на сьогодні – це буде розглянено в 1,3 та 4 розділах – але все одно існує потреба в новій формі міжнародної передачі ресурсів, що оперуватиме іншим способом, ніж існуючі IFTI. Це становить недостаючий компонент у сучасних інституційних стосунках. Це є основою даної книжки і буде описано докладніше в 2 розділі.
Буде дуже складно влаштувати так, що багаті країни згодяться передавати ресурси на інституційній базі. Пройшло вже 30 років з часу визначення Комісією Pearson, що підтримано в ООН, мету 0.7% валового продукту для офіційного розвитку допомоги зі сторони країн-донорів. Лише п’ять країн виконують чи перевищують цю встановлену ціль (Данія, Норвегія, Нідерланди, Швеція та Люксембург); в 2000 році внесок США становив лише 0.1% і загальний офіційна допомога для розвитку становила лише 0.24% валового продукту розвинених країн. Найбільша провина в цьому лежить на США.
Нічого дивного немає в тому, що міжнародна передача ресурсів є набагато нижча, ніж цільові 0.7% валового продукту, чи що США внесло найменше з усіх розвинених країн. Існує сильне переконання, особливо в США, що іноземна допомога є неефективною і деколи навіть шкідливою. Що гірше, в цьому є певна частина правди.
Я почуваю себе достатньо кваліфікованим, щоб дискутувати даний предмет, бо особисто приймав участь у наданні іноземної допомоги в достатньо великому розмірі – приблизно 425 мільйонів доларів щороку протягом останніх 5 років – для розвитку відкритих суспільств. З цієї позиції я повністю розумію всі недотягнення іноземної допомоги в тому вигляді, як вона зараз провадиться. Я переконаний на основі мого власного досвіду, що ефективність та результат може бути значно покращений, якщо б це здійснювалося інакше. Більше того, не я лише один, хто це розуміє. Серйозні спроби було здійснено останніми роками допомоговими інституціями, включаючи Світовий банк, Організацію економічної кооперації та розвитку (OECD), двосторонніми донорами та іноземними експертами, щоб оцінити та покращити ефективність допомоги, тому новий підхід потрохи вимальовується (звіт Світового банку The World Development Report 2000/2001, підготовлений групою експертів на чолі з Ravi Kanbur та Nora Lustig описує ці питання та пропозиції дуже докладно і включає вичерпну бібліографію відповідної літератури. Paul Collier та David Dollar провели велетенську працю і писали широко щодо предмету. Їх ключова рекомендація була узагальнена в Can the World Cut Poverty in Half? How Policy Reform and Effective Aid Can Meet the DAC Targets; Washington, D.C.; World Bank Development Research Group, 1999). Ідея полягала на тому, щоб надати реципієнтам допомоги більше почуття власності та участі в програмах, що повинно б принести користь для них, а також способи підсилення успіху.
Як я бачу це, іноземна допомога, як вона є традиційно надана, страждає від 5 головних дефектів:
1. Іноземна допомога служить інтересам донорів, а не реципієнтів. Надання допомоги є переважно кероване інтересами національної безпеки, базованими на геополітичних розрахунках без врахування рівня бідності чи характеру уряду-реципієнта. Допомога Африці протягом холодної війни дає деякі виняткові приклади. Після падіння берлінської стіни, Західна Німеччина, намагаючись забезпечити собі об’єднання, надала чи позичила велетенські суми Совєцькому Союзові, з дуже малим врахуванням як вони будуть витрачені. Пізніше, Україна стала геополітичним пенсіонером Заходу. Тому, що поганий уряд є великою причиною бідності, було б набагато краще, якщо б донори надавали більше уваги політичним умовам всередині країн, які вони підтримують.
2. Реципієнти рідко є власниками проектів розвитку, котрі є задумані та впроваджувані чужинцями. Коли експерти покидають країну, мало що залишається. Програми, що імпортуються, замість бути місцевого походження, часто не закорінюються (Collier та Dollar це сказали відкрито “результати дослідження показали, що донори не мали якогось вагомого впливу на політику, принаймі, коли йдеться про позитивний вплив… Оцінки багатосторонніх чи двосторонніх допомогових програм та оцінки ефективності умов Монетарного фонду при надаванні допомоги, виявили, що чим більша є місцева “власність” у реформах, тим більший успіх. Дослідження Монетарного фонду, приготоване для серії семінарів щодо поставлених умов, зробило висновок, що “політика не може бути впроваджена достатньо глибоко, якщо влада не прийме її як свою власну і якщо вона не має достатньо широкої підтримки в населення країни.” Стурбованість, що “занадто жорсткі умови” зменшать рівень “власності”, привела Монетарний фонд до спрощення та зменшення обмежень у своїх програмах. Див. “Conditionality in Fund-Sponsored Programs – Overview” підготовлене Department of Policy Development and Review, IMF, February 20, 2001, paragraph 14).
Країни надають перевагу допомозі, котру вони можуть спрямовувати через своїх власних громадян і котрі також діють як виборці, що підтримують іноземну допомогу. Навіть міжнародні інституції надають перевагу надсиланню своїх власних експертів, ніж побудові міцевих сил. Експерти відповідають перед тими, хто їм платить. Ніхто, виняток становлять мої фундації та недавно United Nations Development Programme (UNDP), не буде платити експертам, котрі відповідають перед реципієнтами за допомогу. Як результат, реципієнти часто не мають можливості абсорбувати допомогу.
3. Іноземна допомога є звичайно міжурядова. Уряди-реципієнти допомоги часто діють як “воротарі”, спрямовуючи фонди для своїх власних цілей. В деяких випадках допомога стає головним джерелом підтримки непопулярних урядів.
4. Донори наполягають на утриманні власного контролю над допомогою, котру надають, що спричиняє брак координації. Коли донори конкурують в доставці допомоги, то для уряду-реципієнта є легше спрямувати ресурси для своїх власних цілей. Так сталося в Боснії, де міжнародна допомога була в більшості розтрачена і служила для підгодівлі міцевих князьків.
5. Є стверджено, що міжнародна допомога є заняття з високим ризиком. Є набагато важче вчинити добро, ніж провадити щось задля прибутку. Це тому, що не існує єдиного способу виміряти соціальну користь, в той сам час прибуток легко підрахувати. Але допомога роздається бюрократами, котрі можуть багато втратити, але мало отримати від того, що приймуть високий ризик. Не дивно, що результати є такими мізерними, особливо, коли їх оцінювати за тими сами стандартами, що й інші бюрократичні дії та без врахування складності. І так є надзвичайним, що іноземна допомога фактично спричинилася до деяких позитивних результатів для зміни країн – наприклад, в допомозі центральним банкам, фінансовим ринкам чи правовій системі у її функціонуванні. Це лише підкреслює, якою цінною може бути іноземна допомога незважаючи на всі її недоліки.
Сітка моїх фундацій працює за іншими принципами. Її місією є сприяти розвиткові відкритих суспільств. Які б інші якості вона не мала, чи помилки, ясним є, що вона має на меті служити інтересам реципієнтів. В максимально можливий спосіб вона є керована місцевими жителями країн, в яких оперує. Дирекція, складена з місцевих жителів, вирішує приорітети. Вони працюють з урядом тоді, коли можуть і незалежно від уряду, коли не можуть. Деколи вони виявляють повну опозицію до уряду. Коли фундації можуть співпрацювати з урядом, вони можуть бути більш ефективні. Коли не можуть – їх праця є в більшій потребі та більше оцінюється тому, що пропонує альтернативне джерело фондів для громадянського суспільства. Як правило, чим гірший уряд, тим краща фундація, бо більше підтримує громадянське суспільство.
Відкрите суспільство часто плутають з громадським суспільством. Громадське суспільство є лише один з компонентів відкритого суспільства – демократичний уряд, що реагує на потреби та бажання виборців та приватного сектору, загалом незалежного від уряду, котрі є так само важливими. Коли фундація може співпрацювати з урядом, діяльність її спрямована на способи покращити можливості уряду та зробити його більш реагуючим на потреби суспільства. Уряди, що сприймають таку допомогу, мають тенденцію бути обсипаними донорською допомогою. Але донори мають свої власні плани і тоді можливості уряду стають обмеженими. З найбільш цінного спектру допомоги наданою фундацією, було надано допомогу для підсилення можливостей уряду в ділянці експертної допомоги, там, де уряд сам це вибирав і експерти в більшості були міцевого походження.
На додаток до місцевих національних фундацій, сітка також включає певну кількість широких програм, що мають працювати зі специфічними програмами в таких ділянках: освіта, засоби масової інформації, охорона здоров'я, інформація, культура, юридична система, розвиток малих та середніх підприємств і т.д. Ці програми оперують через національні фундації, але національні фундації вирішують, чи будуть приймати в них участь. Якщо вони приймають, то вони приймають власність та відповідальність за виконання програм в їх власній країні (біля 85% грошей моєї фундації є витрачено в країнах, що користають з програм. Для порівняння, лише 44% грошей, позичених Міжнародною Асоціацією Розвитку (International Development Association IDA) та Світовим банком протягом часу їх існування, були витрачені на країни, що позичали).
Співдія між національними фундаціями та загальносітковими програмами створює матрицю, що об’єднує місцеві потреби з професійною експертизою. Матриця є відкритою. Національні фундації мають можливість оперувати поза рамками, що встановлені загальносітковими програмами. І вони мають тенденцію це робити для підтримки громадського суспільства та культури. Сітка програм також може працювати з місцевими інституціями. Типово, вони це роблять в підтримку людських прав та незалежної мідії.
Ясно, що було б невідповідним застосовувати ті ж методи та критерії в громадських справах, що й в приватних. Але, шлях праці моєї фундації може і повинен бути прийнятий для надання допомоги міжнародними програмами, фінансованими урядами. Як це може бути зроблене, я покажу в 2 розділі. Моя пропозиція є базована на спеціальному випуску SDR багатими країнами для міжнародної допомоги відповідно до певних правил.
Уряди мабуть не приймуть SDR пропозицію самі по собі. Занадто багато бюрократичних та політичних інтересів є проти неї. Але демократичні уряди реагують на свій електорат. Саме тому громадське суспільство повинно бути змобілізоване. Час для цього прийшов. Вільнопов’язана коаліція активістів допомоги та церковних груп під назвою Jubilee 2000 movement успішно боровся за списання боргів деяких сильнозаборгованих бідних країн (Рух пов’язав ідею списання боргів з біблійнию концепцією прощення. Папа Йоан Павло ІІ оголосив 2000 рік роком прощення). Уряди G7 та G20 країн розглядають способи нівелювання проблем, породжених глобалізацією (G7 складається з Канади, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Об’єднаного Королівства та США. G20 включає більші економіки країн, що розвиваються).
Міжнародна конференція ООН в березні 2002 року щодо фінансування та розвитку, створює ще один відповідний форум. Атака терористів 11 вересня зробила громадську думку в США більш сприйнятливу до загального світу та більш прихильну до нових ідей і більш співчуваючу. Якщо громадськість вимагатиме, то уряд, як очікується, буде реагувати на це.
Нажаль, набагато складніше мобілізувати громадське суспільство на щось, ніж проти чогось. Але SDR пропозиція, висвітлена в 2 розділі, є достатньо конкретною та резонною, щоб отримати широку публічну підтримку. Це не можна сказати про пропозиції подані в інших розділах щодо реформ існуючих IFTI. Ці пропозиції стосуються набагато складніших речей, якими повинні займатися експерти. Але громадський тиск може бути ефективним в покликанні влади до дії.
(кінець Інтродукції)
2002.05.11 | Скептик
А чому "інтродукція"? Дуже українське слово?