05/09/2002 | A.Social

Україна потребує осмислення своєї ролі у Другій світовій війні
ForUm, 08.05.02 19:54
http://ukr.for-ua.com/analit/2002/05/08/195438.html

Дмитро Шурхало, для ForUm’у

Хоча з часу закінчення війни пройшло понад півстоліття і вже десять років існує незалежна українська держава, воєнна тема залишається фактором дестабілізації, який розділяє українців. Причому частіше розділяє нас незнання історії і небажання зрозуміти один одного.

Наприклад, під час недавніх виборів питання про реабілітацію дивізії СС "Галичина" використовувалося для дискредитації блоку Ющенка так часто, немов безпосередньо стосувалося "Нашої України". Потрібно віддати належне виборцям - вони не купилися на цей притягнутий за вуха компромат. І все ж зайвий раз стало очевидним: живуть дуже багато стереотипів, що розколюють Україну.

Проте ми тут не унікальні. Друга світова війна досі залишається політичним чинником практично для всіх країн, що брали в ній участь. Наприклад, у Франції великий скандал викликало висловлювання Жан-Марі Ле Пена (того самого, який вийшов у другий тур президентських виборів), коли він назвав маршала Петєна, котрий очолював колабораціоністський уряд, "незрозумілим патріотом" своєї країни.

А німецькі журналісти одного разу розказали, як був поставлений хрест на кар’єрі одного політика, який стрімко набирав вагу. На нібито нейтральні питання про Гітлера, націонал-соціалізм і Холокост він дав абсолютно зважені відповіді. Але у ФРН ця тема настільки табуйована і преса зуміла так прокоментувати його висловлювання, що у переважної більшості німців склалася різко негативна думка про ці репліки. Коли ж під час соціологічних досліджень людям показували ці відповіді без посилання на їх автора, багато людей з ними погоджувалися.

На жаль, дуже багато нових робіт про Другу світову війну направлені на ствердження або заперечення тих або інших міфів, а не на встановлення історичної правди.

Яскравим прикладом тому служить дискусія навколо декількох робіт Віктора Суворова, найбільш відома з яких "Криголам" (у них автор доводить, що як Другу світову війну в цілому, так і безпосередньо Велику вітчизняну ініціював Сталін). Крім найцікавішого фактажу і його інтерпретації, у книгах Суворова так багато антикомуністичної патетики, що вони втрачають переконливість.

Але й викривачі Суворова також не поскупилися на емоційно забарвлені епітети. Наприклад, у книзі «Повернута перемога, або антикриголам», яка нещодавно вийшла, автор (київський журналіст Валерій Зайцев) досить переконливо спростовує Суворова і в свою чергу доводить, що гітлерівську агресію спровокував не СРСР, а західноєвропейські держави. Він звертає увагу, що Суворов практично нічого не говорить про Мюнхенську змову, коли Західні демократії віддали Гітлеру Чехословаччину, у той час як Сталін послідовно виступав на її захист. Однак, у свою чергу, майже не згадує про пакт Молотова-Рібентроппа і зокрема про таємні протоколи, де СРСР і Німеччина поділили на сфери впливу Східну Європу.

Автор "антикриголама" стверджує, що питання, чи "готувався Радянський Союз до раптової неспровокованої агресії проти Німецької імперії", – не має НІЯКОГО (виділено автором книги - "ВВ".) відношення до головних тверджень Суворова. Головна тема його книг: "Другу світову війну почав Йосиф Сталін, який зростив Адольфа Гітлера як "криголам революції" - знаряддя радянських планів світового панування".

Можливо, але переконує не антикомуністичний чад Суворова, а наведений ним фактаж, і саме викладу фактів присвячена велика частина "Криголама" (що й пояснює успіх книги).

У всьому цьому так багато публіцистики, викриттів і однобокої подачі інформації - одним словом, так багато гніву й пристрасті, які, як зазначив ще давньоримський історик Тацит, абсолютно не сприяють пошуку істини.

* * *

Українська специфіка Другої світової полягає в тому, що в нас існувала третя сторона війни: Українська повстанська армія, яка виступала як проти німців, так і проти Совєтів. У даному контексті нам ближче не Росія, а Польща, де Армія Крайова, що воювала з німцями, вороже зустріла Радянську Армію, абсолютно не сприйнявши її як визволительку. Нам у чомусь навіть близька історична доля держав Прибалтики, народи яких воювали по обидві сторони фронту. Не даремно широку популярність у вузьких колах, які читають сучасних українських письменників, викликав роман Василя Кожелянка "Дефіляда в Москві" - фантазія на тему крамольного міфу: що було б, якби німці тоді не були такими дурнями й дозволили створити українську державу.

Приблизно рік тому в газеті "Вечірні Вісті" була опублікована стаття "В Україні війна ще не закінчилася", присвячена проблемі визнання УПА воюючою стороною. На здивування автора, вона мала великий резонанс. У редакцію поступило багато переважно гнівних дзвінків, причому аргументація опонентів іноді виглядала досить анекдотичною. Так, один читач з ходу звинуватив автора в незнанні історії і спитав, хіба мені не відомо, що Коновалець (лідер ОУН) разом з митрополитом Шептицьким приймав парад дивізії СС "Галичина". На заперечення, що Коновалець був убитий у 1938 р., а дивізія сформована в 1943-му, анонімний співрозмовник відповів: "Ну, не Коновалець, але все одно хтось з УНСО, тобто ОУН". Деякі нічого й не хотіли доводити, а просто говорили автору, що він - покидьок.

Була й стаття у відповідь ветерана Великої Вітчизняної, на деяких моментах якої варто зупинитися.

"А про те, що з перших днів війни в західних областях України фашистів зустрічали з хлібом-сіллю, свідчать кадри німецької кінохроніки.

30 червня 1941 р. у Львові був прийнятий Акт про проголошення української держави. Третій пункт документа свідчив: «Українська національно-революційна армія, яка буде створюватися на українській землі, разом з союзною німецькою армією й далі боротиметься проти московської окупації». Отже не треба розказувати казки про боротьбу ОУН-УПА на два і навіть три фронти. Вони служили фашистам вірою й правдою".

По-перше, спочатку хлібом-сіллю німців зустрічали не тільки в Західній Україні, але й в Східній, а також в Білорусії і Росії (особливо на Дону). За підрахунками істориків, на боці Німеччини зі зброєю в руках або в допоміжних частинах служили близько мільйона колишніх радянських громадян багатьох національностей. І акцентувати тут на Західній Україні - нелогічно.

По-друге, ОУН пішла в підпілля й ініціювала створення Повстанської армії після того, як німці не дозволили створити українську державу й арештували лідерів організації. Проголошення Акту ніяк не може служити свідченням того, що УПА служила фашистам, оскільки в той момент вона ще не існувала (УПА була організована у другій половині 1942 р.).

«Світ нас визнав, а своя держава - ні», - говорить колишній розвідник УПА Федір Фаріон, - цитує ветеран статтю з "ВВ" і зазначає: - Не треба лукавити. Нюрнберзький міжнародний трибунал ще в 1946 р. визнав діяльність ОУН-УПА злочинною, і цей вирок ніхто не скасовував". У тому-то й справа, що, як не старалася радянська сторона, Нюрнберзький трибунал ніякого рішення щодо ОУН-УПА не ухвалював.

До речі, викривачам "підсобників окупантів" варто б було задуматися: що штовхнуло співвітчизників встати зі зброєю в руках по той бік фронту. Адже у вересні 1939-го в Західній Україні хлібом-сіллю зустрічали Червону Армію. А потім...

"Вся наша нечулість, боягузництво, наше зрадництво і пілатство, і грубість, і дурість під година всієї історії воз’єднання Східної і Західної Україні є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас", - так возз’єднання України в 1939 р. трактував не який-небудь бандеровець, а комуніст, геніальний кінорежисер Олександр Довженко, очевидець тих подій. То може лівим варто припинити з маніакальною наполегливістю святкувати дату "визвольного походу Червоної Армії", раз не тільки жителі Західної України, ба навіть українські комуністи сприйняли його наслідки як національну трагедію?

Найцікавіше, що заголовок цієї викривальної статті - "Об’єктивна оцінка історичних подій - єдиний шлях до примирення". Як бачимо, необхідність примирення усвідомлюється, але при такій постановці питання для нього не залишається ніяких шансів.

Зараз стає усе більш очевидним, що наша країна повинна по-новому осмислити події середини ХХ століття. Україна не може однозначно приймати радянське бачення історії. Проблема не тільки в тому, що радянська історіографія упереджена. Вона неприйнятна для нас, передусім тому, що протиставляє дві частини українського народу, ділить його на "бандер" і "комуняк". Так само неприйнятні історичні концепції, вироблені в діаспорі, які демонізують "більшовицьку Москву" і реабілітують будь-яке протистояння їй. Прагнення до примирення в ім’я майбутнього має бути як у правих, так і в лівих, як у галичан, так і в "східняків".

Незважаючи на деякі спроби сформулювати українське бачення війни (тут варто відзначити фільм «Війна. Український рахунок» на каналі «1+1»), у більшості випадків нам продовжують підносити радянські стереотипи. Наприклад, в анонсі на ТРК "Ера" радянського телесеріалу "Державний кордон" глядача інтригували: "Дивіться фільм "Державний кордон" і ви взнаєте, хто ж насправді почав війну". Більшість фільмів серіалу гнітюче однакові: підлі й жорстокі вороги - українські націоналісти, прибалтійські "зелені брати", басмачі Середньої Азії - нападають на радянських прикордонників. Усіх їх, зрозуміло, підтримують агенти західних спецслужб, що активно інтригують проти "наших". Але в результаті незмінно перемагає добро, а зло - карається. І любов місцевої дівчини до радянського прикордонника в результаті перемагає забобони.

На такому нам досі і всерйоз пропонують вчити історію.