"ВИЗВОЛИТЕЛІ"
05/11/2002 | A.Social
Ігор Анцишкін, Нікополь
ЧЕРВОНА АРМІЯ В БЕРЛІНІ, АБО ВИЗВОЛИТЕЛІ
"Кур'єр Кривбасу", №77-78, травень 1997, с.95-101
На екрани Німеччини у минулому році вийшов 4-х годинний фільм "Визволителі і визволені" режисера Хельке Зандер. Увесь фільм побудовано на розповідях жінок, яких зґвалтували або які були свідками насильств, котрі чинили радянські солдати. Ще зовсім недавно ми сприйняли б цей фільм, як брудний наклеп на героїчну Червону Армію. Але зараз нас уже нічим не здивуєш і розкриття ще однієї сторінки правди про зворотній бік війни сприймається усіма доволі спокійно, звісно крім "вірних Русланів" з різноманітних органів минулого.
В цій статті я не ставлю за мету дегероїзувати визвольну місію радянських воїнів, а тільки хочу зробити ще один крок на шляху до деміфологізації подій 1941-45 рр. Одним з таких живучих міфів є міф про солдата з німецькою дитиною на руках. Скульптура Вучетіча багато років розчулювала радянських туристів, яких водили у Трептов-парк відпочити від біганини по крамницях. Та спогади, документи переконують неупередженого читача, що воїни Червоної Армії прийшли у Берлін не як янголи- визволителі, а як архангели-месники і ця помста надовго закарбувалась в пам'яті визволених від нацистського ярма.
У сховищах федерального архіву Німеччини у м.Кобленці зібрані грубезні томи свідоцтв про знущання, ґвалтування, грабування та інші злочинні дії радянських окупаційних військ. Не менша кількість документів і у спецсховищі Архіву збройних сил Росії у м.Подольську. На жаль, доступ до них обмежений і до цього часу. Але деякі документи, які стали надбанням гласності, дають уяву про події кінця війни.
Ось, наприклад, наказ Військової Ради 1-го Білоруського фронту No ВС/0143 від 1.03.45 р. "Усі населені пункти вздовж шляхів на німецькій території забиті машинами, возами і військовослужбовцями, як тими, що проходять, так і надісланими з частин навмисно на барахольство. Офіцери і рядові, кинувши свої машини і вози на вулицях та у дворах, вештаються по складах і квартирах у пошуках барахла".
Збувались найгірші передчуття німецького населення. Геббельсівська пропаганда, що репетувала про орди Чінгісхана зі сходу, як на диво, виявилась в цьому пункті правдива. Хвиля самогубства прокотилася по східних землях рейху.
У 1945 р. працівник ЗАЦСу м.Бернау Ернст Кох зареєстрував у ці дні 58 суїцідальних смертних випадків. Так, наприклад, один перукар застрелив 22 квітня свою дружину, дочку, невістку і трьох онуків. 27 квітня застрелився сам. І це тільки в одному невеличкому містечку. Масові випадки самогубств підтверджують і радянські джерела. Ось донесення члена Військової Ради 1-го Українського фронту генерал- лейтенанта Крайнюкова: "... у селі Медніц 58 жінок і підлітків, які не встигли евакуюватись, перерізали собі вени на руках". В цьому ж документі подається і пояснення цьому факту: "Але окремі випадки свавілля, особливо факти зґвалтування жінок, тримають німців у постійному страху і напрузі".
Вхід радянських військ у Німеччину майже всюди супроводжувався грабунком і насильством. Це й не дивно, бо радянська пропаганда, яка влітку 1941 р. звільнилась від демагогії пролетарського інтернаціоналізму, проголошувала ненависть до усіх німців, спираючись на засади російського шовінізму. Звернення Главпура до російського націоналізму давало можливість показати споконвічну боротьбу росіян і німців. І поведінка радянських солдат на німецьких землях цілком відповідала гаслу "Хто до нас з мечем прийде, той від меча і загине". Розпалювали ненависть і статті в офіційних виданнях публіцистів на кшталт І.Еренбурга. Головною ідеєю в них було "Помстись!" Погромні заклики досягли такого рівня, що стало вже ніяково перед західними союзниками і 14 квітня 1945 р. у "Правді" з'явилась стаття Г.Олександрова "Товариш Еренбург спрощує". Та вже ніякі статті, накази і директиви не могли спинити сп'янілих від довгожданої перемоги, жадаючих помсти, заздрячих доброту німців, воїнів Робітничо-Селянської Червоної Армії.
Найбільш поширеним злочином, за який командування майже не карало, було насильство над жінками. І можна зрозуміти, але не виправдати, радянських солдат, бо в німецькій армії відпустки з передової додому були регулярні, а червоноармійцю отримати відпустку було майже неможливо. Згадаймо один з найкращих фільмів на тему війни "Баладу про солдата", де показано з яким здивуванням зустрічали бійця з відпускним посвідченням у тилу. Тому зголоднілі на жінок воїни, не стримуючи себе, провадили у життя принцип варварів "Горе переможеним!"
У праці німецького історика Е.Кубі "Росіяни у Берліні" стверджується, що в травні 1945 р. серед мешканців Берліна було близько 1,4 млн. жінок, з яких переважна більшість були жертвами зґвалтування в період з 24 квітня по 3 травня.
По даним деяких медичних закладів Берліна, число ґвалтувань коливається від 20 тис. до 100 тис., д-р Г.Рейхлінг вважає, що внаслідок зґвалтувань в радянській зоні та під час виселення німців зі східних областей від радянських солдат народилось до 292 тис. дітей.
Це свідчення німецької сторони, а ось документи радянських військ. Доповідь військового прокурора Військовій Раді 1-го Білоруського фронту від 2 травня 1945 р.: "Факти безцільних і необгрунтованих розстрілів німців, мародерство і ґвалтування німецьких жінок значно скоротилось (!), але навіть після видання директив Ставки Верховного Головнокомандуючого і військової Ради фронту низка таких випадків ще зареєстрована.
Якщо розстріли німців у теперішній час майже зовсім не спостерігаються, а випадки грабунків мають поодинокий характер, то насильства над жінками ще мають місце... Наводжу ряд фактів, зафіксованих в останні дні: 25 квітня в м.Фалькензее був затриманий заступник командира 1-ї батареї по техчастині 344 гв. важкого самохідного артполку ст. лейтенант Енчіватов, який у нетверезому стані ходив по будинках і ґвалтував жінок; Червоноармійці застави 157-го окремого прикордонного загону Іванов і Мананков у м.Фронау, знаходячись у нетверезому стані, зайшли в будинок одного німця. В цьому будинку Мананков зґвалтував хвору німкеню Лізелет Люре. 22 квітня ц.р. вона була зґвалтована групою наших військовослужбовців, після чого отруїла свого сина півтора років, отруїлась її мати, і вона сама намагалась отруїтися, але була врятована. У стані хвороби після отруєння її Мананков і зґвалтував. Іванов в цей час ґвалтував німкеню Кірхенвіц.
Командир мінометної роти 216 СП 76 СД ст. лейтенант Буянов самовільно оголосив себе начальником патруля м.Бернау і у нетверезому стані зупиняв усіх перехожих німців, відбираючи у них цінні речі.
Начальник штабу 278 СП 175 СД підполковник Лосєв послав підлеглого йому лейтенанта у підвал, де заховались німці, щоб той вибрав і привів до нього німкеню. Лейтенант наказ виконав, і Лосєв приведену до нього жінку зґвалтував.
22 квітня у населеному пункті Шенерлінге командир гармати 695 АП 185 СД старшина Дорохін у нетверезому стані, загрожуючи зброєю, на очах у батьків зґвалтував 15-річну дівчинку.
25 квітня завсправами оперативного відділу 79 СК лейтенант Курсаков у присутності чоловіка і дітей намагався зґвалтувати німкеню похилого віку".
Дивно, але за вищенаведені злочини покарання майже ніхто не поніс. Підполковник Лосєв, наприклад, був переведений на нижчу посаду.
Поблажливість командування до "жартунів" підтверджують і очевидці. Згадує О.Солжешцин: "Так! Три тижні війна вже йшла у Німеччині, і усі ми добре знали: виявись дівчата німкенями - їх можна було б зґвалтувати; виявись вони полячками або нашими полоненими русачками - їх можна було б у всякому разі ганяти голими по місту і ляскати по ляшках - потішний жарт, не більше". А ось що згадує у своїй статті "Мінливе обличчя війни", надрукованій у часописі "Знання-сила" No 5, 1995 р. Г.Померанц: "Я побачив на звалищі, поблизу ферми, оголений труп дівчини років 15-16 зґвалтованої і вбитої... Згадуються розмови офіцерів тієї пори: "Ти скільки разів сьогодні помстився? - Два рази. - А я - три рази". Ми у Берліні!.. А що ми там робили? Ґвалтували німкень. Відбирали годинники, коштовності. Шукали вино й напивались як свині. Я соромився своєї форми".
Про ґвалтування німецьких жінок писав у своїх книгах (наприклад, "Берег") і відомий письменник Ю.Бондарєв.
Наслідки цієї масованої "помсти" над німецьким населенням виявилися пізніше. В постанові Військової Ради 1-го Білоруського фронту відзначалося збільшення вензахворювань серед військових. Було запропоновано провести профілактичний огляд німецьких жінок у віці від 16 до 45 років у радіусі 10 км від радянських гарнізонів.
Крім ґвалтувань і насильства, масовими були і звичайні пограбування. Радянський солдат, який вдома жив, як злидень, не стримував себе і по широті російської душі брав, що бажав. Ось директива Військової Ради 1-го Білоруського фронту від 22 квітня 1945 р.: "1. Припинити самовільне вилучення у німців їх особистого майна, худоби, продовольства, за виключенням невідкладних потреб бойових частин... 4. Припинити факти, які мали місце у минулому, коли при розташуванні військових частин і штабів німецьке населення виганялось з будівель без запасів продовольства і особистих речей, а останні розтягались".
Деякі воїни-визволителі ставали просто бандитами. Донесення начальника політвідділу 8-ї гв. армії генерал-майора Скосирєва начальнику політвідділу 1-го Білоруського фронту від 29 квітня 1945 р.: "В Берліні в розташуванні з'єднань і частин, які ведуть бойові дії, до цього часу спостерігаються випадки виключно поганої поведінки військовослужбовців. Як і раніше, такі факти відзначаються головним чином серед артилеристів, самохідників та ін. військовослужбовців спеціальних частин. Деякі військовослужбовці дійшли до того, що перетворились у бандитів. Про це каже слідуючий факт, який відбувся 28.04. у розташуванні 4 гв. СК.
О 23.30. у приміщення, де знаходився полковник Шанін, намагався увійти боєць 350 легкоартилерійського особливого призначення штурмового полку... Під час обшуку у бійця знайдено - 4 гаманці, гральні карти, 4000 окупаційних марок, 300 польських злотих, 2 пістолети, машинка для стрижки волосся, 4 ножі, 2 наручних і 1 кишеньковий годинник, 2 лупи, 1 золота монета вартістю у 10000 марок, 2 російські золоті монети по 10 крб., З браслети, 11 золотих і простих обручок, 11 різних ланцюжків, 2 брошки, перламутровий гаманець, бритва, замок, 2 флакони духів, під шинеллю - шкіряне пальто".
Розгул бандитизму продовжувався і у наступні роки. Органи НКВС у Німеччині систематично інформували командування ГРОВ (група радянських окупаційних військ) і РВА (радянська військова адміністрація) про випадки бандитизму і розбою радянських військовослужбовців. Так, в одному з донесень відзначалось, що з 1 по 15 січня 1946 р. було затримано 24 чоловіки, у лютому - 34, у березні - 49. 20 грудня 1946 р. у Франкфурт-на-Одері прибув "ешелон з особовим складом кількох дивізій 1 ТА. Тут група солдат вчинила пограбування місцевого населення, вбила 2 німців і вчинила збройний опір наряду військового коменданта міста. Було затримано кілька грабіжників". Тому недаремно першим наказом радянського коменданта міста Рансдорфа, ст. лейтенанта Зінов'єнка, був наказ: "З цього числа пограбування припиняються".
Та не так легко було зупинити визволителів, які сп'яніли від вседозволеності. Навіть введення у листопаді 1944 р. постановою ДКО подвійних окладів для військовослужбовців, що діють на території Німеччини, не зупиняло бажаючих погріти руки на переможених німцях. Це констатував у своєму наказі від 16 січня 1947 р. зам. командуючого ГРОВ генерал армії В.Чуйков. В наказі відзначалось, що "не дивлячись на ряд моїх наказів про встановлення жорсткої військової дисципліни у військах групи, військових комендатурах і загального порядку на території радянської зони окупації Німеччини, до цього часу відмічаються факти бандитизму, грабунків і насильства над місцевим населенням та інші безчинства".
Та як же було солдатам ставитися до німців добре, якщо приклад їм подавало начальство. У лютому 1945 р. була видана директива Сталіна, в якій наказувалося депортувати усіх працездатних німців із зайнятої території Німеччини у Радянський Союз. Ось як виконувалась ця директива, наприклад, у тиловій смузі 1-го Українського фронту. "Військові Ради фронту і армій продовжують мобілізацію чоловіків німців у віці від 17 до 50 років, що здатні до праці. За період з 14.02. по 1.04.1945 р. мобілізовано у трудові батальйони 41709 осіб. За невиконання наказу про явку на мобпункт притягнуто до суду військового трибуналу - 109, з них розстріляно - 92. "Тільки коли геббельсовська пропаганда використала подібні факти, директиву відмінили.
То як же можна було нормально ставитись до німців, коли вони всі підлягали депортаціїДяк злочинці, коли союзники- поляки забороняли німцям розмовляти на рідній мові і ввели тілесні покарання за непокору, коли в концтаборі Заксенгаузен відкрито "Спецлаг-7", куди кидають 15-16-річних підлітків, які підозрюються в участі у "Вервольфу", просто схоплених посеред вулиці людей, серед яких траплялись і колишні табірники Заксенгаузену, в'язні "спецлагу" зникають навіки, і скільки загинуло там людей до 1950 р., коли його розформували, невідомо.
То чому ж не грабувати і не ґвалтувати, коли генерали вагонами відправляють в Союз цінні речі, а солдатам дозволено не більше 23 посилок на місяць. Тому грабунок йде без усяких докорів сумління і сприймається, як річ високоморальна. Ось уривок із спогадів одного офіцера: "Знайшли "вальтер", штук 6 золотих годинників і цілу в'язку золотих обручок на дроті. Євсеєв, - питаю, скільки у тебе дітей? - Троє. Даю йому три обручки. Так роздав усе."
Та й командування ще навмисно заважало встановленню людських стосунків з місцевим населенням. Хай краще грабують, ніж розмовляють. Член Військової Ради 1-го Білоруського фронту Тєлєгін доповідав Г.Малєнкову: "Зараз, у зв'язку з переходом військ фронту на мирний стан, найбільшу загрозу становить спілкування військовослужбовців з німецьким населенням. В мирних умовах це спілкування буде значно ширше, ніж під час війни. Є небезпека, що наші люди будуть зживатися з німцями, що в цих умовах у військовослужбовців може зникнути почуття ненависті до німецьких загарбників."
А для тих, хто вже зжився, були напоготові і прифронтові табори на 10000 в'язнів кожен. Донесення від 11 травня 1945 р. до Москви:
"Усього сформовано: у 2 Білоруському фронті - 15, у 1 Білоруському фронті - ЗО, у 1 Українському фронті - ЗО, у 4 Українському фронті - 5, у 2 Українському фронті - 10, у 3 Українському фронті - 10 таборів."
А щоб німці не дуже ремствували і не порушували спокій, їм і начальство залишили колишнє. Інформаційне зведення 7-го відділу політуправління 1-го Білоруського фронту від 23 травня 1945 р.: "Виявлені випадки, коли нацисти, втираючись у довіру до нашої військової влади, проникали в органи самоврядування і поліцію". Доповідь заступника начальника 7-го відділу політуправління ГРОВ від 22 серпня 1945 р.: "Настрій серед антифашистів поганий, - каже антифашист Йосип Лютнер з м.Галле, - тому, що Червона Армія не ізолювала більшість нацистів. Є наці, які, як і до того, працюють у своїх старих конторах, мешкають у шикарних квартирах, в той час, як колишні в'язні концтаборів, доведені до півсмерті, зазнають нерідко переслідувань з боку цих нацистів. "Це й не дивно, бо директива СВГ No 11072, ще від 20 квітня 1945 р. суворо наказувала"... членів націонал-соціалістичної партії не чіпати".
Ці помічники з задоволенням допомагали виконувати різні накази, направлені проти німецького населення, як, наприклад, наказ начальника гарнізону і військового коменданта Берліна від 30 квітня 1945 р. про вилучення у населення радіоприймачів, фотоапаратів, автомобілів, мотоциклів, друкарських машинок. Зібрані речі становили трофейний фонд.
Але найбільшим грабунком займалась сама держава. Репарації залишали німцям тільки руїни. Демонтаж усіх підприємств, підкреслюю усіх, йшов стаханівськими темпами. Робітники одного з німецьких міст скаржились, що представники комісії по репараціям примушують їх працювати по 12-15 годин на добу без вихідних.
Бажання вивезти якнайбільше доходило до анекдотичних випадків. В одному з міст Тюрінгії до війни фабрика виробляла гральні карти і шкільні географічні мапи, під час війни вимушена була друкувати оперативні мапи для потреб фронту. За це фабрика була віднесена до "військових підприємств" і демонтована. Однак господар привіз з західної зони окупації свої застарілі верстати і знову почав виробляти гральні карти. Комендатура удруге демонтувала верстати. Господарю знову вдалося знайти резервне обладнання і розпочати роботу. І лише тоді його залишили у спокої.
Прикриваючись репараціями, з Німеччини вивозили й культурні цінності, як ті, що належали німцям, так і ті, що були награбовані у країнах Європи. Картини з Дрезденської галереї, які повернули вдячному німецькому народу, тільки видима частина награбованого. Витвори мистецтва на сотні мільйонів доларів зникли на просторах Радянського Союзу. Наведемо тільки один невеличкий приклад. Франц Кьоніге, відомий німецький колекціонер, коли нацисти прийшли до влади, втік до Нідерландів. Там він передав свою колекцію у Роттердамський музей. Коли Нідерланди були окуповані, німці примусили музей продати їм колекцію Кьоніга. В ній було 2600 малюнків Рембрандта, Тьєполо, Веронезе та ін. Коли вона стала трофеєм Червоної Армії, то її без усяких вагань відправили до Москви. Але в московські музеї надійшла тільки її п'ята частина.
Можна не сумніватись, що деякі капітали, які виринули на поверхню в останні роки, були збиті у 1945 р. А те, що усе ж таки потрапило у музеї, тримається в глибокій таємниці, заховане від представників німецького уряду. Автор цих рядків на власні очі бачив у фондах музею Збройних Сил СРСР (зараз Росії) фельдмаршальский жезл Еріха Роммеля, який марно шукають німці на протязі десятиліть.
Підсумовуючи усі викладені факти, можна прийти до висновку, що Червона Армія під час своєї визвольної місії перетворилась на "грабь-армию". Лицемірно звучать слова Сталіна: "Гітлери приходять і зникають, а німецький народ залишається", на тлі тієї вакханалії і насильства, яка розгорнулась в радянській зоні окупації. Та не будемо дивуватись цьому перетворенню героїв, що звільнили Європу від коричневої чуми, заразивши її червоною. Розваливши у 17-му царську армію, більшовики узяли у спадок від неї найгірші її якості. Кастовість, безініціативність, невігластво, пихатість, дикунське ставлення до завойованих народів. Криваві погроми у Прибалтиці військ Петра I, грабунки і насильства у Польщі суворовських "орлів", геноцид Єрмолова на Кавказі, масові вбивства туркмен військами Скобелєва - це тільки деякі етапи "великого шляху", по якому пройшла російська армія до Берліна 1945 р. І правонаступниця Російської імперії і СРСР - Російська федерація, продовжує славні традиції "русских чудо- богатырей" сьогодні у Чечні, Таджикистані, Абхазії. Ну що ж, на мою думку, українцям слід пам'ятати уроки історії і робити з них належні висновки.
ЧЕРВОНА АРМІЯ В БЕРЛІНІ, АБО ВИЗВОЛИТЕЛІ
"Кур'єр Кривбасу", №77-78, травень 1997, с.95-101
На екрани Німеччини у минулому році вийшов 4-х годинний фільм "Визволителі і визволені" режисера Хельке Зандер. Увесь фільм побудовано на розповідях жінок, яких зґвалтували або які були свідками насильств, котрі чинили радянські солдати. Ще зовсім недавно ми сприйняли б цей фільм, як брудний наклеп на героїчну Червону Армію. Але зараз нас уже нічим не здивуєш і розкриття ще однієї сторінки правди про зворотній бік війни сприймається усіма доволі спокійно, звісно крім "вірних Русланів" з різноманітних органів минулого.
В цій статті я не ставлю за мету дегероїзувати визвольну місію радянських воїнів, а тільки хочу зробити ще один крок на шляху до деміфологізації подій 1941-45 рр. Одним з таких живучих міфів є міф про солдата з німецькою дитиною на руках. Скульптура Вучетіча багато років розчулювала радянських туристів, яких водили у Трептов-парк відпочити від біганини по крамницях. Та спогади, документи переконують неупередженого читача, що воїни Червоної Армії прийшли у Берлін не як янголи- визволителі, а як архангели-месники і ця помста надовго закарбувалась в пам'яті визволених від нацистського ярма.
У сховищах федерального архіву Німеччини у м.Кобленці зібрані грубезні томи свідоцтв про знущання, ґвалтування, грабування та інші злочинні дії радянських окупаційних військ. Не менша кількість документів і у спецсховищі Архіву збройних сил Росії у м.Подольську. На жаль, доступ до них обмежений і до цього часу. Але деякі документи, які стали надбанням гласності, дають уяву про події кінця війни.
Ось, наприклад, наказ Військової Ради 1-го Білоруського фронту No ВС/0143 від 1.03.45 р. "Усі населені пункти вздовж шляхів на німецькій території забиті машинами, возами і військовослужбовцями, як тими, що проходять, так і надісланими з частин навмисно на барахольство. Офіцери і рядові, кинувши свої машини і вози на вулицях та у дворах, вештаються по складах і квартирах у пошуках барахла".
Збувались найгірші передчуття німецького населення. Геббельсівська пропаганда, що репетувала про орди Чінгісхана зі сходу, як на диво, виявилась в цьому пункті правдива. Хвиля самогубства прокотилася по східних землях рейху.
У 1945 р. працівник ЗАЦСу м.Бернау Ернст Кох зареєстрував у ці дні 58 суїцідальних смертних випадків. Так, наприклад, один перукар застрелив 22 квітня свою дружину, дочку, невістку і трьох онуків. 27 квітня застрелився сам. І це тільки в одному невеличкому містечку. Масові випадки самогубств підтверджують і радянські джерела. Ось донесення члена Військової Ради 1-го Українського фронту генерал- лейтенанта Крайнюкова: "... у селі Медніц 58 жінок і підлітків, які не встигли евакуюватись, перерізали собі вени на руках". В цьому ж документі подається і пояснення цьому факту: "Але окремі випадки свавілля, особливо факти зґвалтування жінок, тримають німців у постійному страху і напрузі".
Вхід радянських військ у Німеччину майже всюди супроводжувався грабунком і насильством. Це й не дивно, бо радянська пропаганда, яка влітку 1941 р. звільнилась від демагогії пролетарського інтернаціоналізму, проголошувала ненависть до усіх німців, спираючись на засади російського шовінізму. Звернення Главпура до російського націоналізму давало можливість показати споконвічну боротьбу росіян і німців. І поведінка радянських солдат на німецьких землях цілком відповідала гаслу "Хто до нас з мечем прийде, той від меча і загине". Розпалювали ненависть і статті в офіційних виданнях публіцистів на кшталт І.Еренбурга. Головною ідеєю в них було "Помстись!" Погромні заклики досягли такого рівня, що стало вже ніяково перед західними союзниками і 14 квітня 1945 р. у "Правді" з'явилась стаття Г.Олександрова "Товариш Еренбург спрощує". Та вже ніякі статті, накази і директиви не могли спинити сп'янілих від довгожданої перемоги, жадаючих помсти, заздрячих доброту німців, воїнів Робітничо-Селянської Червоної Армії.
Найбільш поширеним злочином, за який командування майже не карало, було насильство над жінками. І можна зрозуміти, але не виправдати, радянських солдат, бо в німецькій армії відпустки з передової додому були регулярні, а червоноармійцю отримати відпустку було майже неможливо. Згадаймо один з найкращих фільмів на тему війни "Баладу про солдата", де показано з яким здивуванням зустрічали бійця з відпускним посвідченням у тилу. Тому зголоднілі на жінок воїни, не стримуючи себе, провадили у життя принцип варварів "Горе переможеним!"
У праці німецького історика Е.Кубі "Росіяни у Берліні" стверджується, що в травні 1945 р. серед мешканців Берліна було близько 1,4 млн. жінок, з яких переважна більшість були жертвами зґвалтування в період з 24 квітня по 3 травня.
По даним деяких медичних закладів Берліна, число ґвалтувань коливається від 20 тис. до 100 тис., д-р Г.Рейхлінг вважає, що внаслідок зґвалтувань в радянській зоні та під час виселення німців зі східних областей від радянських солдат народилось до 292 тис. дітей.
Це свідчення німецької сторони, а ось документи радянських військ. Доповідь військового прокурора Військовій Раді 1-го Білоруського фронту від 2 травня 1945 р.: "Факти безцільних і необгрунтованих розстрілів німців, мародерство і ґвалтування німецьких жінок значно скоротилось (!), але навіть після видання директив Ставки Верховного Головнокомандуючого і військової Ради фронту низка таких випадків ще зареєстрована.
Якщо розстріли німців у теперішній час майже зовсім не спостерігаються, а випадки грабунків мають поодинокий характер, то насильства над жінками ще мають місце... Наводжу ряд фактів, зафіксованих в останні дні: 25 квітня в м.Фалькензее був затриманий заступник командира 1-ї батареї по техчастині 344 гв. важкого самохідного артполку ст. лейтенант Енчіватов, який у нетверезому стані ходив по будинках і ґвалтував жінок; Червоноармійці застави 157-го окремого прикордонного загону Іванов і Мананков у м.Фронау, знаходячись у нетверезому стані, зайшли в будинок одного німця. В цьому будинку Мананков зґвалтував хвору німкеню Лізелет Люре. 22 квітня ц.р. вона була зґвалтована групою наших військовослужбовців, після чого отруїла свого сина півтора років, отруїлась її мати, і вона сама намагалась отруїтися, але була врятована. У стані хвороби після отруєння її Мананков і зґвалтував. Іванов в цей час ґвалтував німкеню Кірхенвіц.
Командир мінометної роти 216 СП 76 СД ст. лейтенант Буянов самовільно оголосив себе начальником патруля м.Бернау і у нетверезому стані зупиняв усіх перехожих німців, відбираючи у них цінні речі.
Начальник штабу 278 СП 175 СД підполковник Лосєв послав підлеглого йому лейтенанта у підвал, де заховались німці, щоб той вибрав і привів до нього німкеню. Лейтенант наказ виконав, і Лосєв приведену до нього жінку зґвалтував.
22 квітня у населеному пункті Шенерлінге командир гармати 695 АП 185 СД старшина Дорохін у нетверезому стані, загрожуючи зброєю, на очах у батьків зґвалтував 15-річну дівчинку.
25 квітня завсправами оперативного відділу 79 СК лейтенант Курсаков у присутності чоловіка і дітей намагався зґвалтувати німкеню похилого віку".
Дивно, але за вищенаведені злочини покарання майже ніхто не поніс. Підполковник Лосєв, наприклад, був переведений на нижчу посаду.
Поблажливість командування до "жартунів" підтверджують і очевидці. Згадує О.Солжешцин: "Так! Три тижні війна вже йшла у Німеччині, і усі ми добре знали: виявись дівчата німкенями - їх можна було б зґвалтувати; виявись вони полячками або нашими полоненими русачками - їх можна було б у всякому разі ганяти голими по місту і ляскати по ляшках - потішний жарт, не більше". А ось що згадує у своїй статті "Мінливе обличчя війни", надрукованій у часописі "Знання-сила" No 5, 1995 р. Г.Померанц: "Я побачив на звалищі, поблизу ферми, оголений труп дівчини років 15-16 зґвалтованої і вбитої... Згадуються розмови офіцерів тієї пори: "Ти скільки разів сьогодні помстився? - Два рази. - А я - три рази". Ми у Берліні!.. А що ми там робили? Ґвалтували німкень. Відбирали годинники, коштовності. Шукали вино й напивались як свині. Я соромився своєї форми".
Про ґвалтування німецьких жінок писав у своїх книгах (наприклад, "Берег") і відомий письменник Ю.Бондарєв.
Наслідки цієї масованої "помсти" над німецьким населенням виявилися пізніше. В постанові Військової Ради 1-го Білоруського фронту відзначалося збільшення вензахворювань серед військових. Було запропоновано провести профілактичний огляд німецьких жінок у віці від 16 до 45 років у радіусі 10 км від радянських гарнізонів.
Крім ґвалтувань і насильства, масовими були і звичайні пограбування. Радянський солдат, який вдома жив, як злидень, не стримував себе і по широті російської душі брав, що бажав. Ось директива Військової Ради 1-го Білоруського фронту від 22 квітня 1945 р.: "1. Припинити самовільне вилучення у німців їх особистого майна, худоби, продовольства, за виключенням невідкладних потреб бойових частин... 4. Припинити факти, які мали місце у минулому, коли при розташуванні військових частин і штабів німецьке населення виганялось з будівель без запасів продовольства і особистих речей, а останні розтягались".
Деякі воїни-визволителі ставали просто бандитами. Донесення начальника політвідділу 8-ї гв. армії генерал-майора Скосирєва начальнику політвідділу 1-го Білоруського фронту від 29 квітня 1945 р.: "В Берліні в розташуванні з'єднань і частин, які ведуть бойові дії, до цього часу спостерігаються випадки виключно поганої поведінки військовослужбовців. Як і раніше, такі факти відзначаються головним чином серед артилеристів, самохідників та ін. військовослужбовців спеціальних частин. Деякі військовослужбовці дійшли до того, що перетворились у бандитів. Про це каже слідуючий факт, який відбувся 28.04. у розташуванні 4 гв. СК.
О 23.30. у приміщення, де знаходився полковник Шанін, намагався увійти боєць 350 легкоартилерійського особливого призначення штурмового полку... Під час обшуку у бійця знайдено - 4 гаманці, гральні карти, 4000 окупаційних марок, 300 польських злотих, 2 пістолети, машинка для стрижки волосся, 4 ножі, 2 наручних і 1 кишеньковий годинник, 2 лупи, 1 золота монета вартістю у 10000 марок, 2 російські золоті монети по 10 крб., З браслети, 11 золотих і простих обручок, 11 різних ланцюжків, 2 брошки, перламутровий гаманець, бритва, замок, 2 флакони духів, під шинеллю - шкіряне пальто".
Розгул бандитизму продовжувався і у наступні роки. Органи НКВС у Німеччині систематично інформували командування ГРОВ (група радянських окупаційних військ) і РВА (радянська військова адміністрація) про випадки бандитизму і розбою радянських військовослужбовців. Так, в одному з донесень відзначалось, що з 1 по 15 січня 1946 р. було затримано 24 чоловіки, у лютому - 34, у березні - 49. 20 грудня 1946 р. у Франкфурт-на-Одері прибув "ешелон з особовим складом кількох дивізій 1 ТА. Тут група солдат вчинила пограбування місцевого населення, вбила 2 німців і вчинила збройний опір наряду військового коменданта міста. Було затримано кілька грабіжників". Тому недаремно першим наказом радянського коменданта міста Рансдорфа, ст. лейтенанта Зінов'єнка, був наказ: "З цього числа пограбування припиняються".
Та не так легко було зупинити визволителів, які сп'яніли від вседозволеності. Навіть введення у листопаді 1944 р. постановою ДКО подвійних окладів для військовослужбовців, що діють на території Німеччини, не зупиняло бажаючих погріти руки на переможених німцях. Це констатував у своєму наказі від 16 січня 1947 р. зам. командуючого ГРОВ генерал армії В.Чуйков. В наказі відзначалось, що "не дивлячись на ряд моїх наказів про встановлення жорсткої військової дисципліни у військах групи, військових комендатурах і загального порядку на території радянської зони окупації Німеччини, до цього часу відмічаються факти бандитизму, грабунків і насильства над місцевим населенням та інші безчинства".
Та як же було солдатам ставитися до німців добре, якщо приклад їм подавало начальство. У лютому 1945 р. була видана директива Сталіна, в якій наказувалося депортувати усіх працездатних німців із зайнятої території Німеччини у Радянський Союз. Ось як виконувалась ця директива, наприклад, у тиловій смузі 1-го Українського фронту. "Військові Ради фронту і армій продовжують мобілізацію чоловіків німців у віці від 17 до 50 років, що здатні до праці. За період з 14.02. по 1.04.1945 р. мобілізовано у трудові батальйони 41709 осіб. За невиконання наказу про явку на мобпункт притягнуто до суду військового трибуналу - 109, з них розстріляно - 92. "Тільки коли геббельсовська пропаганда використала подібні факти, директиву відмінили.
То як же можна було нормально ставитись до німців, коли вони всі підлягали депортаціїДяк злочинці, коли союзники- поляки забороняли німцям розмовляти на рідній мові і ввели тілесні покарання за непокору, коли в концтаборі Заксенгаузен відкрито "Спецлаг-7", куди кидають 15-16-річних підлітків, які підозрюються в участі у "Вервольфу", просто схоплених посеред вулиці людей, серед яких траплялись і колишні табірники Заксенгаузену, в'язні "спецлагу" зникають навіки, і скільки загинуло там людей до 1950 р., коли його розформували, невідомо.
То чому ж не грабувати і не ґвалтувати, коли генерали вагонами відправляють в Союз цінні речі, а солдатам дозволено не більше 23 посилок на місяць. Тому грабунок йде без усяких докорів сумління і сприймається, як річ високоморальна. Ось уривок із спогадів одного офіцера: "Знайшли "вальтер", штук 6 золотих годинників і цілу в'язку золотих обручок на дроті. Євсеєв, - питаю, скільки у тебе дітей? - Троє. Даю йому три обручки. Так роздав усе."
Та й командування ще навмисно заважало встановленню людських стосунків з місцевим населенням. Хай краще грабують, ніж розмовляють. Член Військової Ради 1-го Білоруського фронту Тєлєгін доповідав Г.Малєнкову: "Зараз, у зв'язку з переходом військ фронту на мирний стан, найбільшу загрозу становить спілкування військовослужбовців з німецьким населенням. В мирних умовах це спілкування буде значно ширше, ніж під час війни. Є небезпека, що наші люди будуть зживатися з німцями, що в цих умовах у військовослужбовців може зникнути почуття ненависті до німецьких загарбників."
А для тих, хто вже зжився, були напоготові і прифронтові табори на 10000 в'язнів кожен. Донесення від 11 травня 1945 р. до Москви:
"Усього сформовано: у 2 Білоруському фронті - 15, у 1 Білоруському фронті - ЗО, у 1 Українському фронті - ЗО, у 4 Українському фронті - 5, у 2 Українському фронті - 10, у 3 Українському фронті - 10 таборів."
А щоб німці не дуже ремствували і не порушували спокій, їм і начальство залишили колишнє. Інформаційне зведення 7-го відділу політуправління 1-го Білоруського фронту від 23 травня 1945 р.: "Виявлені випадки, коли нацисти, втираючись у довіру до нашої військової влади, проникали в органи самоврядування і поліцію". Доповідь заступника начальника 7-го відділу політуправління ГРОВ від 22 серпня 1945 р.: "Настрій серед антифашистів поганий, - каже антифашист Йосип Лютнер з м.Галле, - тому, що Червона Армія не ізолювала більшість нацистів. Є наці, які, як і до того, працюють у своїх старих конторах, мешкають у шикарних квартирах, в той час, як колишні в'язні концтаборів, доведені до півсмерті, зазнають нерідко переслідувань з боку цих нацистів. "Це й не дивно, бо директива СВГ No 11072, ще від 20 квітня 1945 р. суворо наказувала"... членів націонал-соціалістичної партії не чіпати".
Ці помічники з задоволенням допомагали виконувати різні накази, направлені проти німецького населення, як, наприклад, наказ начальника гарнізону і військового коменданта Берліна від 30 квітня 1945 р. про вилучення у населення радіоприймачів, фотоапаратів, автомобілів, мотоциклів, друкарських машинок. Зібрані речі становили трофейний фонд.
Але найбільшим грабунком займалась сама держава. Репарації залишали німцям тільки руїни. Демонтаж усіх підприємств, підкреслюю усіх, йшов стаханівськими темпами. Робітники одного з німецьких міст скаржились, що представники комісії по репараціям примушують їх працювати по 12-15 годин на добу без вихідних.
Бажання вивезти якнайбільше доходило до анекдотичних випадків. В одному з міст Тюрінгії до війни фабрика виробляла гральні карти і шкільні географічні мапи, під час війни вимушена була друкувати оперативні мапи для потреб фронту. За це фабрика була віднесена до "військових підприємств" і демонтована. Однак господар привіз з західної зони окупації свої застарілі верстати і знову почав виробляти гральні карти. Комендатура удруге демонтувала верстати. Господарю знову вдалося знайти резервне обладнання і розпочати роботу. І лише тоді його залишили у спокої.
Прикриваючись репараціями, з Німеччини вивозили й культурні цінності, як ті, що належали німцям, так і ті, що були награбовані у країнах Європи. Картини з Дрезденської галереї, які повернули вдячному німецькому народу, тільки видима частина награбованого. Витвори мистецтва на сотні мільйонів доларів зникли на просторах Радянського Союзу. Наведемо тільки один невеличкий приклад. Франц Кьоніге, відомий німецький колекціонер, коли нацисти прийшли до влади, втік до Нідерландів. Там він передав свою колекцію у Роттердамський музей. Коли Нідерланди були окуповані, німці примусили музей продати їм колекцію Кьоніга. В ній було 2600 малюнків Рембрандта, Тьєполо, Веронезе та ін. Коли вона стала трофеєм Червоної Армії, то її без усяких вагань відправили до Москви. Але в московські музеї надійшла тільки її п'ята частина.
Можна не сумніватись, що деякі капітали, які виринули на поверхню в останні роки, були збиті у 1945 р. А те, що усе ж таки потрапило у музеї, тримається в глибокій таємниці, заховане від представників німецького уряду. Автор цих рядків на власні очі бачив у фондах музею Збройних Сил СРСР (зараз Росії) фельдмаршальский жезл Еріха Роммеля, який марно шукають німці на протязі десятиліть.
Підсумовуючи усі викладені факти, можна прийти до висновку, що Червона Армія під час своєї визвольної місії перетворилась на "грабь-армию". Лицемірно звучать слова Сталіна: "Гітлери приходять і зникають, а німецький народ залишається", на тлі тієї вакханалії і насильства, яка розгорнулась в радянській зоні окупації. Та не будемо дивуватись цьому перетворенню героїв, що звільнили Європу від коричневої чуми, заразивши її червоною. Розваливши у 17-му царську армію, більшовики узяли у спадок від неї найгірші її якості. Кастовість, безініціативність, невігластво, пихатість, дикунське ставлення до завойованих народів. Криваві погроми у Прибалтиці військ Петра I, грабунки і насильства у Польщі суворовських "орлів", геноцид Єрмолова на Кавказі, масові вбивства туркмен військами Скобелєва - це тільки деякі етапи "великого шляху", по якому пройшла російська армія до Берліна 1945 р. І правонаступниця Російської імперії і СРСР - Російська федерація, продовжує славні традиції "русских чудо- богатырей" сьогодні у Чечні, Таджикистані, Абхазії. Ну що ж, на мою думку, українцям слід пам'ятати уроки історії і робити з них належні висновки.
Відповіді
2002.05.11 | Krot
Ось ще цікавіше http://geocities.com/ssgalitsija/hisMemoirs.
http://geocities.com/ssgalitsija/hisMemoirs.htmlуривки зі спогадів бійця
2002.05.11 | Косарик
Очевидець про події 1944 року в Східній Прусії
Дякую, пане Krot. Оскільки на тому сайті обмежений трафік, дозволю собі подати тут передрук фрагменту спогадів очевидця подій 1944 року у Східній Прусії. Три міста, пригадані в мемуарах - Ґольдап (німецькою Goldap, сучасна польська назва Gołdap), Ґумбіннен (німецькою Gumbinnen, сучасна російська назва Гусев) та Гогензальца (німецькою Hohensalza, сучасна польська назва Inowrocław).Ілля Еренбург у роки війни був кореспондентом "Красной Зведзы", і написав близько 3 тис. статей, в тому числі знамените "Убий німця" в липні 1942 року: «Убей немца!.. Если ты думаешь, что немца убьет твой сосед – значит, ты не понял угрозы. Убей немца – это молит твоя земля». [До речі, ці слова - по аналоґії - часто використовуються ізраїльтянами для виправдання своєї політики на окупованих арабських територіях].
===================================
© Роман Лазурко "На шляхах Европи" (Brody, Chicago, 1971)
Совєтський фронт наближався помалу, але вперто. Дізнались ми, що большевики вдерлись вже на німецьку територію в Східній Прусії і зайняли перші два німецькі міста, Ґольдап і Ґумбіннен. Німці здобулись на величезне зусилля і нагальним протинаступом відкинули їх, відбивши обидва міста, та це вже було запізно. Росіяни вже погуляли. Після війни, читаючи її історію, я дізнався, що перша місцевість на території Німеччини, яку здобули большевики, було місто Гогензальца і що там, цілком офіційно совєтська армія дістала право від свого командування "три дні погулять". Як вони гуляли, переходить людське уявлення. Випили все, що було в місті до пиття, навіть парфюми і кольонську воду, в гімназії випили весь спирт, що в ньому роками маринувались ящірки і всяки інша слимачня учням на показ. Зґвалтували дослівно все жіноцтво, від сьоми років вгору до 65. Ґвалтували без розбору, брутально, прилюдно, на вулицях, на площах, у парках, на очах батьків і мужів і дітей. Убивали без найменшої причини, просто, як комусь не сподобався відрух, чи лице якогонебудь німця, чи німкені. Грабували, що попало, що тільки можна було зрушити з місця. Що не можна було рушити, нищили. Чобітьми грали на фортепіянах, чобітьми роздушували молодим хлопцям ґеніталії, чобітьми поклали свою першу печатку на Західній Европі. Ну, подумав би хто, дісталось німцям за їхню політику на Сході. Може й так, але як вояк, я мушу сказати, що це нечувана ганьба для російської армії. Нечувана і не випадкова. Я чув про заклик підписаний Ілією Еренбурґом і іншими видатними совєтськими людьми, про те, що вступаючи на територію Німеччини, все, що вони бачуть, належиться їм, зокрема було сказано дослівно "годинники, женщини і все добро". Як я дізнався, після війни, совєтський уряд затирає сліди цього заклику, але він був друкований і оповіщений та відчитаний по всьому совєтському фронті, документи ці знаходяться в американських воєнних архівах, куди вони дістались через німецькі руки, із здобутих німецьких архівів. Читав я багато, очевидно після війни, про німецькі злочини на Сході і я мушу сказати, що німці повели себе нечувано. Але характер німецьких злочинів обмежувався до дії поліції, зокрема Ґестапо, та до дій спеціяльних, винищувальних команд, так званих Айнзац-Коммандо. Але не зустрічався я ніде із ствердженим випадком, щоб німецька армія допускалась ґвалтів над населенням. Навпаки, німецькі вояки тримались коректно, а якщо десь німець потягнув селянинові курку, то це тільки доказує, що ці випадки були обмежені, коли люди про це пам'ятають і можуть говорити. Не було випадку, щоб німецькі вояки ґвалтували, за це в німецькій армії було серйозна кара, а вже не до подумання було, щоб вояки ґвалтували жидівок, як то я читав в одній книжці, бо за це була додаткова кара за расове "знечищення". Я не перечу, тут і там траплялись навіть злочини, але вони траплялись всюди, наша Дивізія теж "зареквірувала" не одну свиню вже на німецькій території, але ніде німецька армія не допустилась навіть тіні чогось подібного, що робила російська армія в Західній Европі. Вистане прочитати спогади мешканців Відня чи Берліну…
Якщо йдеться про згадані два міста, знаю про них більше, бо довелось в них побувати. Беручи чисто з так званого людського боку, росіяни жорстоко розплатились німцям за все. Що німецька політика і партія вчинили на Сході. За розстріли, за кацети, за винищених голодом і хворобами полонених, за знищені села і міста, за знищені надії…
Коли німецький фронт відкинув большевиків із обох цих міст, прийшов наказ, що наша сотня мая виставити залогу до однієї із цих місцевостей. Підпоручник Кеґеляйн сказав мені вибрати трьох стрільців і ми поїхали легким вантажним автом до Ґольдап, яких 35 кілометрів на схід від нашого табору. Перед в'їздом до цієї місцевости затримала нас польова жандармерія. Кеґеляйн пояснив їм хто ми є і чого приїхали. Офіцер жандармерії глянув йому у вічі.
- Маєте сильні нерви?
- Очевидно, чому…?
- Приготуйтесь на найгірше. Як ваші стрільці, в порядку? Здорові?
- Очевидно, але я не розумію цих питань…?
- Ми вас пропустимо, можете оглянути місто і тоді вирішувати, чи хочете тут стояти залогою. Їхати дальше не можете, бо вулиці забарикадовані, тут був бій.
Ми залишили авто під опікою жандармерії і війшли у містечко. На око невелике, може на яких десять тисяч душ. Вулицями дійсно не можна було їхати, бо всюди стояли кізли з колючим дротом і рештки всякого військового виряду. Поміж те все десятки дір від гарматніх зривів, чи від мін, годі було сказати. Десятки димів ще снувались над містечком і між домами не видно було ні живої душі. Враження якесь таке, як на розритому цвинтарищі. Через момент всі ми усвідомляємо собі, що це сморід в'їдається в нашу свідомість, сморід спаленизни і щось ніби палена шкіра, чи шмаття, щось їдке, погане. Обходимо першу розбиту барикаду і стаємо як вриті. На вулиці лежать трупи, один біля одного, самі цивільні, десь не десь між ними вплентаний совєтський однострій, а то самі старики, діти і жінки. Боже, жінки лежать у всяких фантастичних позиціях, всі майже а то й цілком нагі, я приглядаюсь ближче, бо не віриться очам: лежить труп із відрізаними грудьми, злитий весь кров'ю, а там зараз же жінка із розпореним черевом, цілком нага, одна кривава купа м'яса, під стіною хати одна дитина, друга, два хлопчики, з розтрощеними головками, а там же дівчина мала, вся в крові, лице розбите чимось. Старики змасакровані, що годі впізнати людські це трупи, чи звірячі. Щось підходить до горла, годі дивитись. Це тільки на самому початку, на цій одній вулиці. Хати зруйновані, вікна вибиті з рамами, двері розбиті. Кеґеляйн і я дивимось разом на наступну хату. На дверях розіп'ята молода ще жінка, вся нага, живіт в неї ропорений чисто і в животі здохлий, чорний кіт…
Мертвецька тишина над містом. Але ця тишина не годна віддати того жаху, що його бачуть навколо очі. Чи можливо, що це зробили люди…? Куди наш світ іде в двадцятому сторіччі?
Ні собаки ні кота живого, ні навіть птахів не чути. Все мертве. А ми йдемо помалу, переступаючи трупи, йдемо, як у сні, і мені особисто здається, що це неправда. Але як сьогодні бачу ці образи перед собою, пишучи ці рядки і відчуваю, що пером не можу передати своїх вражень. З одної хати, з підвалу вчули ми стогін. Наввипередки вриваємось туди, адже всетаки хтось ще живий тут є! В пивниці знайшли ми старого діда, може із 70 років, як не більше, всього в крові. Винесли ми його надвір, як найбільшу цінність, щоб хоч ним одним заперечити цей факт тотальної смерти, що прийшла на цих людей в страшній аґонії передсмертних мук. Поклали ми старого на якийсь недогорілий сінник, напоїли гарячою кавою з польової пляшки і він трохи прийшов до себе. Попросив слабким голосом закурити. Кеґеляйн подав йому цигарку, а один із наших стрільців промив і перев'язав йому рану у грудях, від гострокінчастого штика. Уривками, з довгими павзами старик став розказувати, що багато людей виїхало перед тим на захід, залишились тільки старики і жінки з малими дітьми. Большевики вдерлись до міста розбиваючи хати, до яких вдирались цілими гурмами і перше, що впало їм в руки, це жінки.
На очах своїх дітей, своїх батьків чи воєнних калік, мужів, всі без винятку жінки, від малих дівчаток починаючи були без розбору ґвалтовані, брутально, з побоями, з лайкою, з безсоромними дотепами, від яких волосся дуба стає, ґвалтовані повторно, без кінця, припалювані вогнем цигарок і запальничок, коли вже не реагували убивані, коли вже тратили свідомість. Дванадцятьрічна внучка нашого старика не була помилувана, ніхто не був помилуваний, її ґвалтували на його і її матері очах, матір ґвалтували побіч неї, коли вже дитина зомліла, перерізали її горло і матір ґвалтували дальше. Накінець і її добили, а до старого повернувся якийсь совєт, ніби пригадавши і встромив йому багнет в груди. Старий упав між трупи, втративши свідомість і це його врятувало. Вони займались жінками і дівчатками. Прочунявши пізніше, коли перша хвиля перейшла, заволікся до цієї пивниці, і там перечекав німецький протинаступ, але не мав сили вийти наверх і ми стали першими людьми, що їх він бачив після цього пекла. Ми його доставили пізніше до шпиталя. Не оглядали ми всього містечка, нам було млосно і гірко від цього, що ми побачили в цій його частині.
В поворотній дорозі Кеґеляйн мовчав, курив тільки безнастанно. Що він думав про свого фюрера, який спровадив Німеччину на таку долю, я не знаю, бо він мені не сказав нічого. Але його очі були вогкі, його уста затиснуті і його руки дрижали, коли він закурював, це я бачив.
Надворі ставало щораз холодніше, наближалась зима. Фронт то наближався, то віддалявся, німці боронились одчайдушно, розпучливо стараючись стримати большевиків перед входом на німецьку територію.
Наш вишкіл добігав кінця і в п'ятницю 17 листопада 1944 року ми отримали наказ вертатись до Дивізії, яка в цей час перебувала на Словаччині. Ми завантажились на поїзд, попрощавши нашого Кеґеляйна і залізні колеса знов загомоніли для нас на шляхах "нової" Европи…
2002.05.12 | Krot
Дякую Вам, мені як раз був потрібен цей текст вже готовий (-)
.2002.05.12 | Andrij
Re: Очевидець про події 1944 року в Східній Прусії
Косарик писав(ла):>Навпаки, німецькі вояки тримались коректно, а якщо десь німець потягнув селянинові курку, то це тільки доказує, що ці випадки були обмежені, коли люди про це пам'ятають і можуть говорити. Не було випадку, щоб німецькі вояки ґвалтували, за це в німецькій армії було серйозна кара, а вже не до подумання було, щоб вояки ґвалтували жидівок, як то я читав в одній книжці, бо за це була додаткова кара за расове "знечищення".
Хотів би попередити, що будуть заперечення щодо цієї цитати. Добре відомий наказ Гітлера скасувати покарання німецьких вояків за злочини проти цивільних осіб на території СССР. Відомо, скажімо, що генерал Ґудеріан скаржився, що цей наказ знизить моральний дух армії. Щодо "расового знечищення", то це нісенітниця, позаяк народитись в результаті згвалтування ніхто не міг. Євреї підлягали повному знищенню, це також є добре відомий факт.
Варто було дотримуватись фактів, якими б жахливими ці факти не були. З цієї точки зору, дуже добре, що стають відомі воєнні злочини Червоної Армії. Про це у нас знають дуже мало. Тим більш неприємно читати помилкові судження автора.
2002.05.12 | Косарик
Не применшуйте
>Добре відомий наказ Гітлера скасувати покарання німецьких вояк за злочини проти цивільних осіб на території СССР.Наказ наказом, але німецька армія переважно поводилася коректно. Якихось жахливих злочинів, вчинених армією проти цивільних, як то масове ґвалтування, не було. Знаю це з розповідей моїх родичів на окупованій території.
Можна закинути, що смерть 600 тис. цивільних в блокадному Ленінґраді -то справа вермахту (мовляв розбомбили продуктові склади і не дозволяли підвозити продукти). Насправді ж, це передусім результат сталінської впертости, який за будь-яку ціну не хотів віддавати місто німцям. Якби його віддали, я певний, не було б так багато жертв.
>Щодо "расового знечищення", то це нісенітниця, позаяк народитись в результаті згвалтування ніхто не міг. Євреї підлягали повному знищенню, це також є добре відомий факт.
Наказ Гітлера про "остаточне вирішення" жидівської проблеми залишався невідомим простим німцям і рядовим німецької армії аж до самого кінця. Армії було відомо лише те, що жидів треба ізолювати в ґетто. Поза тим справа опинялась в руках не-армійських людей. Вермахт не брав участи у знищенні євреїв, і лише генералитет міг знати достеменно, яка доля чекала на євреїв.
2002.05.12 | Грець
Варто дотримуватись фактів
Шановний пане Андрію!Якщо вам добре відомий факт про поголовне знищення німцями євреїв, то чи не могли б Ви подати якесь посилання, де саме Гітлер (чи Гіммлер) наказував це робити. Чи книжку, де про це написано. Мені дуже хочеться знати, щоб спростувати тих негідників, які пишуть, буцімто євреїв у процентному відношенні загинуло не більше, ніж представників інших народів, наприклад білорусів (кажуть, кожен третій), українців, поляків.
2002.05.13 | xyZ
Про "остаточне вирішення"
Письмовий наказ про "Остаточне вирішення" на жаль так і не було віднайти. Лише чільні діячі НСДАП знали про його існування достеменно, хоча набагато більше людей (за різними оцінками від 100 до 500 тис.) тим чи іншим боком брали участь у його виконанні.Гіммлер посилався на цей наказ Гітлера починаючи з серпня 1941 року. У січні 1942 року Гейрдріх виступив на конференції в Wannsee і визнав отримання такого наказу від Гітлера. Статистичне відомство Німеччини подавало Гітлеру інформацію про кількість жидів, які були піддані "спец.обробці".
Публічна версія ж була така: євреїв просто ізолюють в таборах. Відомо, що під час знищення західноєвропейських євреїв нацисти видавали фальшиві свідоцтва про смерть від хвороби і наказували одразу ж кремувати тіла, щоб не можна було дізнатися про справжню причину смерти. На Сході політика була далеко брутальніша. Знищенням займались мобільні бригади смерти - Einsatzgruppen. Лише восени 1941 року на Сході (Україна, Білорусь, окупована територія Росії) було знищено майже 1 млн. жидів - звичайно ж ніякі свідоцтва про смерть ніхто не видавав. За переписом 1939 року в Україні жило 3 млн. євреїв.
За 7 місяців 1942 року приблизно 40% усього польського жидівського населення було знищено в комбінатах смерти Бельзец, Собібор, Треблінка і Майданек.
>Мені дуже хочеться знати, щоб спростувати тих негідників, які пишуть, буцімто євреїв у процентному відношенні загинуло не більше, ніж представників інших народів, наприклад білорусів (кажуть, кожен третій), українців, поляків.
Порівняння жидівських втрат з втратами білорусів або українців не є коректним, бо зазвичай йдеться про втрати населення Білорусі і України (що включає і євреїв).
Матеріалів в Інтернеті є більш ніж досить. Дивіться наприклад тут -
http://history.acusd.edu/gen/WW2Timeline/Final_Solution.html
2002.05.12 | A.Social
Чи мають підстави ось такі паралелі?
За розповідями, населення "окуповане німецько-фашистськими загарбниками", боялося в першу чергу не німців, а мадяр (угорців), які воювали в складі німецького війська.Відомо також, що угорці жорстоко-геноцидно роздушили в 1940 році республіку Підкарпатську Русь.
А тепер у матеріалі
ЯК УКРАЇНЦІ З ФІННО-УГРІВ РОСІЯН РОБИЛИ // "Україна молода" 11 травня 2002, с.13
який можна знайти на форумі у низці
Российская империя: во зло иль в благо > Як українці з фінно-угрів росіян робили // Укр. молода, 11.05.02
йдеться про переважаючий угро-фінський елемент серед росіян, їхніх лідерів, особливу войовничість ерзя, історію російських революцій та внутрішньої боротьби проти німецько-слов"янського панування.
2002.05.11 | юрко
Re: Військовий злочин
Після геноциду в Руанді було вперше визнано Міжнародним трибуналом, що гвалтування під час військових дій підпадає під категорію військових злочинів. Якщо ж відбулося гвалтування групи жінок, то злочин потрапляє в категорію геноциду, тобто, злочином проти людства. В 1998 році гвалтування визнано як порушення законів та традицій війни і як основу тортур під Женевською конвенцією. Після югославського конфлікту було слухання справи Konarac та Kovac, в якій гвалтування розглядалося як форма рабства.Причому у випадку трибуналу по геноциду в Руанді було визнано, що можливість жертви гвалтування добровільно згодитися на нього є відібрана дією застосування сили, або загрози застосування сили. А такими діями, що можуть ліквідувати можливість добровільної згоди, є дії, що спричиняють страх насильства, позбавлення волі, форми психологічної опресії чи зловживання владою. Коротше кажучи, особа не може скористатися з переваги примусу і випрадовуватися, що жертва була добровільним учасником. Що означає, що навіть якщо німкені і "добровільно" згоджувалися на секс за їжу чи засоби для прожиття, то це була ніяка не добровільність, а гвалтування.
2002.05.16 | A.Social
Чим "цивілізованіше" людство - менш "цивілізовані" війни
юрко писав(ла):> Після геноциду в Руанді було вперше визнано Міжнародним трибуналом, що гвалтування під час військових дій підпадає під категорію військових злочинів. Якщо ж відбулося гвалтування групи жінок, то злочин потрапляє в категорію геноциду, тобто, злочином проти людства. В 1998 році гвалтування визнано як порушення законів та традицій війни і як основу тортур під Женевською конвенцією. Після югославського конфлікту було слухання справи Konarac та Kovac, в якій гвалтування розглядалося як форма рабства.
Але ж законодавство діє лише в один бік, зворотньої сили не має. Чим більше норм ведення війни ухвалюють, тим більш нелюдськими стають війни. Навіть не хочеться говорити "варварськими". Загалом складається враження, що законодавство і органи його впровадження виявляється потрібними там і тоді, коли не діє внутрішній моральний закон. Загалом дуже просто розрізнити людське-нелюдське, війну як знищення озброєного противника і знищення заради знищення, знищення полонених, цивільних.
> Причому у випадку трибуналу по геноциду в Руанді було визнано, що можливість жертви гвалтування добровільно згодитися на нього є відібрана дією застосування сили, або загрози застосування сили. А такими діями, що можуть ліквідувати можливість добровільної згоди, є дії, що спричиняють страх насильства, позбавлення волі, форми психологічної опресії чи зловживання владою. Коротше кажучи, особа не може скористатися з переваги примусу і випрадовуватися, що жертва була добровільним учасником. Що означає, що навіть якщо німкені і "добровільно" згоджувалися на секс за їжу чи засоби для прожиття, то це була ніяка не добровільність, а гвалтування.
Руанда пройшла повз увагу "цивілізованих" Європи й Америки. Тривав геноцид мільйона людей, а першою новиною, яка привертала тоді увагу "інформованого" людства, було очікуване затемнення.
Питання таке. Якщо західні союзники вважали СССР своїм союзником-партнером, йшли на ялтинські угоди про розділ Європи і зон впливу, тобто свідомо закривали очі на його систему, на порушення в його "зоні відповідальності", то чи не варто знову привернути увагу на мовчання-заохочення Заходу як злочин. А ще був попередній злочин, коли свідомо закривали очі на організований голодомор 1932-1933 рр. Саме на цей період припадає "хвиля світового визнання" СССР.
Чому тепер закривають очі на Чечню, де Москвою знищено геноцидом понад 200 тисяч осіб і значно більше вигнано (у відсотках це мабуть 30% усих чеченців)? Чому затуляють очі на вибухи будинків, організовані владою? Кажуть же, що злочини проти людини не мають захист суверенітетом.