05/15/2002 | ніби Спостерігач

Трамплін, трамплін, блін!..

Президентська гонка: розбір початих польотів і майбутніх прольотів
Ми таки не Азія. Третього терміну Президента Кучми, про загрозу якого донедавна шепотіли на політичній кухні, не буде. І за найбільшого бажання “гарант” української Конституції вже не зможе переступити через цю Конституції і, в стилі якогось Карімова чи Мушарафа, зайти на ще одне коло президентства. Справа навіть не в букві Основного закону, вже стільки разів у нас розтоптаного. Не в переборюванні “касетного скандалу”, не у віці та стані здоров’я того, хто останнім часом зробив державну дачу у Форосі фактично другим домом, а з пластичними хірургами спілкується, мабуть, не набагато рідше, аніж з особистим терапевтом. Справа у позиції та виборі, що зробив народ 31 березня 2002 року.
Хоча перебіг цієї виборчої кампанії і давав деякі підстави припускати можливість розігрування надалі “середньоазіатського сценарію” утримання верховної влади, але скислий суп “харчо” українці у своїй абсолютній більшості їсти не захотіли навіть під примусом. Можливо, Леонід Данилович міг би витримати ще років чотири фактично в ізоляції від Заходу, без поїздок далі Варшави і без візитів усіляких Бушів та Блерів, однак, знову ж таки, народ зробив свій вибір на користь України без Кучми, на користь кращої цивілізації, причому цій самій цивілізації – США і Ко – навіть не довелося український електорат зайве переконувати. Майже 58 відсотків наших співвітчизників – і це лише за підрахунками Центрвиборчкому – віддали свої голоси за ті потужні політичні сили, які відкрито опонували Президентові та його людям, – за “Нашу Україну”, Блок Юлії Тимошенко, Соціалістичну партію та КПУ. І загалом аж 40 відсотків УСІХ українських виборців переконані, що партія чи блок, які вони підтримали на виборах, повинні домагатися дострокової відставки Леоніда Кучми з посади Президента України (за даними соціологічного опитування, проведеного на початку квітня фондом “Демократичні ініціативи” та фірмою «Соціс»).
Словом, уже остаточно зрозуміло, що невдовзі – чи за планом, у 2004 році, чи, може, раніше – в нас буде новий Президент. Стосовно поки що діючого, то пролетіла повз лузу й пробна куля з ідеєю-пропозицією, за якою Кучма мав би продовжити своє активне політичне життя як голова партії “Єдина Україна”. Не пішла “Єда”, та й квит. І зараз так само очевидно, що парламентська виборча кампанія плавно перетекла в кампанію президентську – ту, в якій немає місця Кучмі. Власне, ці кампанії варто розглядати як “екшн” із продовженням. Отож, друга серія почалася.

Є харизма у своїй Вітчизні,
або
Козирна карта битого
Як би клерки в Адміністрації Президента не плюсували кількість місць у райрадах із посадами мерів місць обласного підпорядкування, що їх вибороли висуванці провладного блоку “За ЄдУ!”, перший рядок підсумкової “турнірної таблиці” з виборів до святая святих – Верховної Ради – залишиться незмінним. Вибори виграла таки “Наша Україна”, і можна лише уявити, яким би був показник “ющенківців”, якби їх “різали” не так похабно. Закрадається ще одна крамольна думка: не виключено, що блок із Віктором Ющенком на чолі зібрав би свої “законні” відсотки голосів незалежно від назви і кадрового наповнення списку. Справді, чи в курсі більшість симпатиків майже оформленого “месії”, хто там займав п’яте місце серед списочників “НУ”? Але цю команду було “освячено” присутністю Віктора Андрійовича, і в результаті чверть усіх тих власників права голосу, що відстояли черги і дійшли до урн, зафіксували “пропорційний” відсоток усієї “Нашої Україні” на виборах до ВР якраз на рівні рейтингу її провідника. Інша справа, що – “так, Ющенко; але ЯКИЙ Ющенко?”. І активні члени саме цієї команди ще мають докластися до остаточного формування політичного характеру, більшої ковкості, вогнетривкості чи морозостійкості лідера або Лідера.
Питання “який саме Ющенко” ще постане в одному з наступних розділів, ба, це навіть одна з наріжних тем на весь період до президентських виборів, адже Віктор Андрійович спить і бачить не лише Тараса Шевченка чи нові експонати у свій музей старожитностей. Ющенко йде на вибори-2004, це було відомо давно, і парламентська кампанія показала, як саме він може грати і як вигравати. У чому секрет перемоги В.Ю.? Це, звісно, тема окремої політологічної, а радше, психологічної розвідки. Чи покусані в Леоніда Кучми лікті, чи ні, та Президент, мабуть, завжди згадуватиме ті дні наприкінці 1999 року, коли він подав кандидатуру голови Національного банку до ВР на затвердження Прем’єр-міністром, зробив публічним політиком. “Трамплін, трамплін, блін...” – міг би зараз перефразувати сам себе верховний арбітр нації. А в той момент влада сама знайшла Ющенка - так іноді трапляється. І, можливо, тоді Леонід Данилович більше керувався не холодним політичним розрахунком, як належить главі держави, а тими самими душевними поривами, покликом серця, що й 6 млн. 108 тис. 88 українців, котрі підтримали Віктора Ющенка на виборах 31 березня. Далі були зневага й інтриги, “наїзди” і цькування, побажання “пахати” й підозри в організації “касетного скандалу”, зрештою, відставка, але відвернений дефолт, наповнення бюджету, виплата боргів із пенсій та зарплат, підйом виробництва також були. І все це – разом із людською простотою та народницьким стилем - стало каменями, вмурованими у фундамент успіху Ющенка.
Навіть контраргументи проти лідера “Нашої України”, удари, завдані в тіло “месії”, обертаються на його користь. Заступник голови Українського народного руху Михайло Ратушний вважає “подвійною помилкою” супротивників Ющенка події 26 квітня 2001 року, коли зусиллями Верховної Ради було скинуто уряд із В.Ю. на чолі. “Вони програли подвійно: з одного боку, економічні показники в Україні після відставки Ющенка погіршилися; з іншого боку, це дало на парламентських виборах результат, прямо протилежний очікуваному ініціаторами відставки”, - констатує народний депутат. Так, не можна не помітити, що всі політичні сили, чиїми руками було повалено ющенківський Кабмін, зазнали на цих виборах фіаско, хто більше, хто менше. “Якщо опоненти “Нашої України” й надалі працюватимуть такими ж “топорними” методами, я не здивуюся, якщо результат Ющенка на президентських виборах буде таким самим, як результат “Нашої України” у Тернопільській області”, - робить висновок Ратушний.
До речі, порівняйте виборчий ефект од відставок двох Вікторів – “плаксія” Ющенка з посади Прем’єра і “мужика” Медведчука – з першого віце-спікера. СДПУ(о) зі своїм лідером змогли задовольнитися здобуттям якихось 6,27 відсотка голосів лише оплативши кожен процент мільйоном доларів (саме про таку ціну максимально можливої розкрутки, з урахуванням зусиль двох центральних телеканалів, подейкують близькі до партії джерела).
А ефект В.Ю. – вражаючий. Авжеж, мало було владі іміджу “відставочника”, якому не дали доробити в уряді почату справу, - Ющенко отримав ореол мученика, що не має доступу до мас-медіа, котрому якщо й надають зали для зустрічей із виборцями, то в якихось халупах, вимикаючи при цьому в них ще й світло. Крім влади, своє ім’я вкрила ганьбою армія російських політтехнологів, котра цю владу та її “харчовиків”, есдеків, “озимих” та іже з ними просувала на виборчий ринок. Перемозі “Нашої України” на виборах не завадили ані піар усіх кольорів та відтінків включно з фільмом із тією ж промовистою назвою, ані вулканічні викиди компромату, як проти людей з команди “НУ”, так і безпосередньо проти Ющенка, ані відкриті порівняння “нашистів” з нацистами та фашистами. Народ відчуває, де позитивна харизма, а де всіляка хріновина, тож і зустрічається з Віктором Андрійовичем у вигляді багатотисячних мітингів, уперто ігноруючи безнадійних “харчовиків” з їх адмінресурсом, есдеків тощо. І повернути цикл української політики до настроїв 1990-1991 року – це теж треба вміти...
Павловський, Гельман, Островський, Щедровицький – всі вони мають визнати, що ще й Росія програла українські вибори, адже вперше лаври переможця увінчали той блок, який ці самі (і не лише вони) іміджмейкери позиціонували як антиросійський і націоналістичний. “Шкода”, що вибори у Франції відбулися пізніше, - так би Ющенка встигли порівняти ще й із Жан-Марі Ле Пеном. Vive la France, вигукує тамтешній правий – а у вишиванкових “наших” на вустах “Ще не вмерла”. Але й таке порівняння навряд чи вплинуло на розвиток суспільної свідомості, інтуїтивної зрілості цих хитрунів-українців. Вони ж не просто “не вмерли” – вони втомилися існувати так – вони хочуть жити. Настав історичний момент, коли можна було обирати не менше з лих, як завжди, а більше добро – Ющенко, Тимошенко, Мороз. І обрали ж.

Фактор переможця,
або
Не побийте яйця на “Титаніку”
Пишеться все це, звісно, не для панегірика, а для того, щоб розібратися з питанням про виборчу потугу, “обираємість” (рос. “избираемость”) Віктора Ющенка ще й в сенсі президентської кампанії. Чому передусім саме Ющенка? А назвіть-но сьогодні іншого реального кандидата? Ну хоч такого, який міг би потягатися з лідером “НУ” принаймні на кшталт “протистояння” Кучма – Симоненко в другому турі президентських виборів 1999 року? Та назвіть хоч якогось висуванця з боку влади (а це “обло і стозьовно” “чудіще”, звісно, не може не виставити когось від себе – це було б не воно), який би за нинішнім рейтингом піднявся хоч трохи вище рівня плінтуса? Тому ми тут не епітетами з мольбертів малюємо, а, як казав один екс-Генеральний, факти називаємо.
Уперті поки що маємо речі. Згідно з даними соціологічного опитування, проведеного соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова з 18 по 24 квітня у всіх регіонах України (в опитуванні брали участь 2000 респондентів віком понад 18 років, похибка вибірки не перевищує 2,3%), Ющенко вже відірвався в рейтингу від найближчого переслідувача майже на 17 відсотків. За лідера блоку "Наша Україна" на Президента сьогодні готові проголосувати 29,3 відсотка респондентів, тоді як “срібний призер” – перший секретар ЦК Компартії Петро Симоненко – має підтримку 12,6% опитаних. Далі в рейтингу - лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук (есдеки чомусь дуже пишаються його 6,4%), провідниця блоку свого імені Юлія Тимошенко (6,3%) і керівник Соцпартії Олександр Мороз (4,1%). Навіть у залікову п’ятірку не потрапляють, маючи менше “прохідних” 4 відсотків, кандидати від партії влади - Прем'єр-міністр Анатолій Кінах має “президентський” рейтинг на рівні 2,5%, Володимир Литвин набрав би сьогодні 1,9% голосів, Сергій Тігіпко - 0,9%, Володимир Семиноженко - 0,4%. Ну й лідерка ПСПУ Наталя Вітренко має показник 3,6%; голосували б проти всіх - 6,6% опитаних; не брали б участі у виборах - 4,6%; не змогли визначитися з відповіддю на запитання анкети 20,8%.
Інші авторитетні опитування – як, скажімо, проведене в останню декаду квітня компанією GfK-USM (“Українські дослідження та опитування ринку”) - показують фактично таке ж співвідношення.
Тепер одним треба ламати посипані попелом голови, шукаючи спосіб переламати ситуацію, а іншому – втримувати позиції і пробувати розвивати успіх. Можна вважати, що люди в березні проголосували люди на своєрідних “праймеріз” (за аналогією до США) – “попередніх виборах перед головними”. З одного боку, на президентських виборах не буде мажоритарних округів, тому успіх “Нашої України” у пропорційній частині виглядав би ще більшим, якби його можна було екстраполювати на Ющенка та 2004 рік. Але, з іншого боку, до вирішального “часу ікс” ще два з половиною роки, і багато чого може змінитися. Відтак було б недоцільно консервувати рейтинг – примножити його варто спробувати всім, і Ющенкові також. Як бачиться, насамперед, не слід відмовлятися від активної позиції – потрібно й далі залишатися в ролі “ньюзмейкера”, котрий за увагою до себе може поступатися хіба що діючому Президентові. Було б помилково залягати на піч, як Ілля Муромець, бо ж почуто в собі “силу велику”; недоцільно залазити на ту саму теплу пічку, якщо вона й “на ходу”, як у Ємелі, котрий призвичаївся, що намічене виконується за щучим велінням, за його хотінням. Це лише в казках майже повсюдно щасливий кінець...
Утім, навіть цю саму напівдоконану “казкову” перспективу можна використати на свою користь. Зрозуміло: перемагати краще, приємніше й вигідніше, аніж програвати, а щоб перемагати, потрібно бути в команді переможців. І після оприлюднення виборів-2002, мабуть, навіть деякі ідейні “заєдисти” замислилися, з ким і куди вони пливуть.
З цього приводу довелося бачити доволі рідкісну листівку, випущену перед виборами противниками “Єди”, мабуть, не так для реального впливу, як для сатиричного сміху і власної втіхи. “Вихідні дані” дрібним шрифтом – як-то “розроблено у центрі Марата Гельмана в рамках програми “Культурний герой”, “наклад 6000000 прим.” – звісно, хохма, але зміст колажу життєвий. “90-й річницій загибелі “Титаніка” присвячується”: за столом, заставленим наїдками (мабуть, у кают-компанії) сидять 15 чільних “харчовиків”, тут же стоїть тамада-Кучма з келихом, на палубі – рятівні кола з логотипом Titanic, прямо по курсу в морі – айсберг. Нижче подано календар на 2002 рік, дні народження зображених членів блоку “За єдину Україну!” вкупі з датою загибелі “Титаніка” – 15 квітня 1912-го. Ну й головний напис-заголовок – “Довго вас Бог на одному кораблі збирав”.
Так ось, якщо “тамада” піде на дно, краще все ж таки залишитися на поверхні, з якого б матеріалу ти не був зроблений. А найліпше – взагалі в стилі суднових щурів залишити цей приречений корабель-привид. Іноді справді доцільніше програти бій, а не всю війну, здатися в полон, щоб не виплачувати непомірну контрибуцію. І, слід сказати, авторові цих рядків уже відомі непоодинокі приклади, коли люди на різних щаблях виконавчої влади – від райради в місті Києві до Кабміну – в приватних розмовах не криються, визнаючи наступний прихід Віктора Ющенка у президентське крісло, вже зараз намагаються трохи “себе під Ющенком чистити”. У регіонах бізнесові “селф-мейд-мени” шукають контактів із структурами, зав’язаними на ющенківських справах. Що ж ви хотіли? Яйця в один кошик кладуть або закінчені дурні, або ті, хто хоче витиснути лимон влади саме зараз, не думаючи про паростки на перспективу.
Навіть засоби масової інформації, що належать ворогам Ющенка, вже включили слово “месія” (хай навіть вживаючи лапки чи інтонацію зневажливо) до свого активного лексикону, вони ж не знають, як відкрутитися від оприлюднення соціологічних рейтингів, що засвідчують однозначну і приголомшливу першість лідера “Нашої України” в громадській думці. І саме це Ющенкові слід використовувати на свою користь – демонструвати силу, залучаючи від свій омофор тих, хто не визначився або хоче перевизначитися так, щоб не прогадати.
Зважте, як упали котирування Володимира Литвина, варто йому було посадити “Титанік” блоку “За єдину Україну!” на мілину. Згадайте також, що в минулому парламенті до владної фракції НДП депутатів-мажоритарників також зганяли ломакою. Але де зараз та “найбільша фракція”, де партія взагалі та її лідери зокрема? А тоді ж, помітьте, ще не було чинника “без п’яти хвилин нового Президента”... І якщо цей чинник цілком спроможний зіграти свою роль у розколі великої “Єди” на менші фракції-“страви” з доволі неоднаковою орієнтацію, то він же, “фактор переможця”, всупереч прогнозам, може й залишити при Вікторові Ющенку майже весь чисельний склад його фракції “Наша Україна”. Якщо В.Ю. не розкисне і посилиться ще більше, чого б то, справді, “НУ” в парламенті мала б розвалюватися? Шанс усвідомити це має навіть Володимир Щербань. І, певно, таки знають щось “наш” Юрій Костенко і компанія, якщо вперто обіцяють, мовляв, зачекайте до осені – фракція Ющенка у ВР неодмінно налічуватиме рекордні 170 “багнетів”. Або й не чекайте – мінлива більшість згодом ще прогнеться під нас.
Так, все тече, все змінюється. Ось Роман Безсмертний – екс-ендепіст і екс-представник Президента у парламенті – вже став одним із найзатятіших противників “Єди”. А ось і Іван Плющ – нібито дійсний член НДП - робить свої кулуарні симпатії до Віктора Андрійовича публічними, каже, що до фракції “За єдину Україну!” не входитиме, поливає “харчовиків” мінометним вогнем критики і вголос мріє, що правильна демократична партія утвориться на базі блоку “Наша Україна”. А у “Єди”, мовляв, не зовсім здорові амбіції. Що ж, риба шукає – де глибше, а людина – де краще.

Який саме Ющенко,
або
Так ліпилася глина і гартувалася сталь
Алгоритм №1 – “Віктор Ющенко – готовий Президент за будь-яких умов” – в принципі, відкидає для нашого героя потребу робити болючий “буриданів” вибір між різними партнерами по коаліції – і в парламенті, і за його межами. Але, по-перше, доконаність факту президентства може довести лише осінь 2004 року. По-друге, визначення товаришів по альянсу, без якого не обійтися в будь-якому разі, заодно й дозволить нам отримати відповідь на питання: що ж за Україну будуватиме лідер “Нашої України”? Сподіваємося, для нього головне – не посада, а робота на ній. Тож у якому напрямі? “З” чи “без”? “І нашим, і вашим” чи все-таки саме “нашим”?
“Навіщо ж ви мене на глину заганяєте?” – так Віктор Андрійович відповідав на “провокаційні” запитання щодо опозиції у гарячий період його прем’єрства і “касетного скандалу”. Трохи згодом, уже після відставки, він визнав, що серцем був із людьми в наметах, проте не став відрікатися від “батька”-Президента. І ось тепер він доріс до наразі найбільших висот своєї радикальності: ставши переможцем, Ющенко уникає походів на Банкову, навіть коли запрошують, відмовлявся він і від візитів у Форос, де проводив час одразу після виборів уже колишній “тато”. Значно пізніше, після тієї планової зустрічі, що таки відбулася, прес-служба “Нашої України” видала заяву, в якій зокрема зазначила: “Віктор Ющенко у розмові з Президентом критикував дії влади...” – факт, який міг би бути мало не криміналом років півтора тому, але – не зараз. Зараз Ющенко вже називає свою позицію “альтернативою” владі – до повної опозиції вже рукою подати. На травневі свята, коли про запросини-перемовини з Кучмою вже не йшлося, лідер “Нашої України” поїхав у Карпати, а не в Крим, лише тому, що на південному півострові перебував Леонід Данилович, і перебування Ющенка навіть “десь у тому районі” публіка могла сприйняти як крок до переговорів, а отже, слабкість.
Поки що – незважаючи на спроби повернути його до стану глини, з якої можна ліпити різні фігурки, – Віктор Ющенко береже імідж гордого й сильного. Свого часу він вибачив декому його відставку з посади Прем’єра, але удари під дих і нижче пояса, завдані суперниками в ході виборчої кампанії, прощати не хоче. Тому й закостенів у своєму праведному небажанні утворювати парламентську більшість разом із блоком “За ЄдУ!”. Тому й видає антивладні “заяви чотирьох” разом із Тимошенко, Морозом, залучаючи до цієї альтернативної компанії ще й Симоненка. І тому вже не здається таким нереальним, як навесні 2001-го, сценарій повного взяття влади тріумвіратом демократичних сил: Ющенко – Президент, Тимошенко – Прем’єр, Мороз – Голова Верховної Ради. Однак чим менш фантастичним стає такий сценарій, тим на більший опір наражається лідер “Нашої України”, тим важче опиратися спробам перевести його з твердого стану в рідкий чи газоподібний, що їх вживають навіть деякі однодумці по табору. Та все правильно: це влада зараз шокована і розм’якла, а її опоненти мають бути жорсткими, щоб довести справу до логічного кінця, оволодіти цією самою владою, а не закінчити напівдорозі якимось “зборівським миром”.
Віктор Ющенко справді зайшов дуже далеко. Але чи настільки, щоб вороття до кучмівського табору вже не було? Потрібно розуміти, що за його повернення, перенавернення у своїх поглядах, владна сторона битиметься до останнього. Але якщо Ющенко психологічно доріс до того, щоб бути лідером опозиції, то потрібно й стати ним фізично. Надто ж якщо не реалізуються (що дуже ймовірно) плани на створення парламентської більшості на базі “Нашої України” із БЮТі, СПУ й КПУ, а умови у Верховній Раді – постійно чи ситуативно - диктуватиме змичка змичка олігархів із комуністами. Опозиція – це ті, хто не має влади і не перебуває при владі, тут усе ясно, і вже минув той час, коли слід було розшаркуватися й перебирати евфемізми для оцінок. «Якщо він формалізує своє входження в опозицію і очолить її, то й конфігурація майбутньої більшості з відтермінуванням на рік буде інакшою, і перспективи на 2004 рік дуже високі», - переконаний один із радикальних “ющенківців”, народний депутат Тарас Чорновіл.
«Якщо блок «Наша Україна» і блок «За єдину Україну!» висуватимуть різних кандидатів у президенти, то як вони можуть організувати більшість?» - риторично запитує Юлія Тимошенко. Справді, домовлятися й ділитися з “Єдою” було б усе одно, що проти вітру плювати. Юлії Володимирівні можна було б закинути, що й вона зі своєю “машиною” має великі владні амбіції, до того ж ще й “відчула запах крові”, прорвавшись у парламент так само за умов адміністративної і медіа-протидії з боку влади, як Ющенко, і лише Тимошенко, та ще Мороз, як і Ющенко, довели ефективність виборчої кампанії за принципом “від дверей до дверей”, тільки Тимошенко виявилася здатною, як Ющенко, збирати тисячні мітинги під час своїх турне регіонами. Проте, мабуть, це якраз той випадок, коли амбіції політичних попутників можуть відійти на другий план і вони віддадуть належне харизмі та іміджу Ющенка, зійшовши з президентської дистанції й отримавши за це сповна – влади ж бо (читай – роботи) вистачить і на Ющенка, і на Тимошенко, й на Мороза, і... хто там ще її заслуговує?
Щоб двоє інших елементів такої схеми погодилися, потрібно так багато й так мало водночас: В.Ю. повинен залишатися принаймні на тих позиціях, на яких він стоїть зараз, і не перетворюватися на пластилінову гаву. Ба навіть Юлія Володимирівна та Олександр Олександрович, якщо хочуть мати реальну власну перспективу, повинні, як це не дивно звучить, загартувати Ющенка. Оскільки лише “залізний” він зможе перемогти так, щоб залишитися вартим опозиційних союзників. Звісно, вікторію цілком може спізнати й “глиняний” чи “пластиліновий” Ющенко, але в такому разі біля нього не буде місця справді сильним політичним особистостям з опозиції. Це мав би розуміти і сам Віктор Андрійович: за другим варіантом розвитку подій він цілком може отримати у суперники на президентських виборах і лідерку БЮТі, і провідника Соцпартії. Ось який висновок робить Олександр Виноградов у статті, розміщеній на сайті “Українська правда”: “...не виключено, що в протистоянні з ним (Ющенком – Д.Л.) влада вдасться до тактики боротьби з лісовими пожежами, коли на шляху вогню дочиста випалюються всі околиці. Цілком можливо, що охоронці головного крісла країни спробують використати для цього всю стихійну силу Юлії Тимошенко”. Не хотілося б? Тож потрібно дивитися, на яку дієту, в яких кабінетах, з якою “єдою” сідати.
А поки що леді Ю. української політики щиро визнає з приводу містера Ю., з яким уже мала задоволення працювати в уряді і попрацювала б ще: “Віктор Андрійович заявив, що він переміг, і це відповідає дійсності. Тепер справа за єдиним – він повинен стати лідером, заявити свою позицію, згуртувати навколо себе людей, тому що мажоритарні кандидати дивляться, де лідерська позиція, де сила, чітка лінія, яка веде до зрозумілої мети. Після перемоги Ющенка він повинен стати тим стрижнем, навколо якого всі об`єднаються. Ми, як політична сила готові стати поряд”.
Політолог Олесь Доній порівнює цей етап української історії з Шотландією кінця XIII – початку XIV століття (дивись фільм “Хоробре серце”), коли повстанці на чолі з Уїльямом Уоллесом (наш варіант – опозиція) боролися проти англійських поневолювачів (у нас – режим Кучми), й Уоллес звернувся до надії нації, майбутнього короля, а поки графа Роберта Брюса (аналог – Ющенко) із закликом об’єднати народ і так вибороти державу, її незалежність. Нібито погодившись, Брюс під впливом батька усе ж іде на угоду з англійським королем Едвардом Довгоногим і зраджує повстанців (“заява трьох” 2001 року тощо), бере участь у їх придушенні. Знову відчувши барикадну романтику й симпатію до Ющенка, а головне – надію, Олесь Доній доводить паралельну лінію до кінця: “Жахлива страта Уїльяма Уоллеса не означає припинення боротьби Шотландії за незалежність. Роберт Брюс заявляє прокаженому батькові: “Я більше ніколи не перейду на сторону неправедних сил”. Зберігаючи як оберіг закривавлений шмат вбрання Уоллесової нареченої, молодий граф об’єднує власні війська, війська решти дворян та колишніх бійців Уоллеса, виводить їх поле битви проти англійців та трощить супротивника. В 1314 році на полі біля річки Баннокберн Шотландія завойовує свободу”.
Так хочеться бути оптимістом. Наш “Роберт”, який донедавна здавався носієм спідниці, вже виказав претензії на те, що цей елемент одягу може означати й відвагу, як у Шотландії. “Брюс-2002” уже об’єднав війська проти поневолювачів і здобув першу перемогу. Але як дійти до того Баннокберну? До того ж, якщо бути історично точним, то після перемоги шотландців 1314 року й визнанням Англією незалежності їх країни минуло довгих 14 років...

Урядовий плацдарм,
або
Тут втамовують амбіції і роблять президентів
А зараз Віктор Ющенко дуже хоче знову стати Прем’єром. Є така нав’язлива тема – сподобалося першого разу. Лідер “Нашої України” вже встиг заявити, що другим питанням, після обрання керівних органів парламенту, його фракція може ініціювати звіт уряду Анатолія Кінаха, котрий, до всього, цілий рік після відставки В.Ю. щось там хімічить без схваленої ВР програми. Наляканий Кінах, дуже не бажаючи пакувати валізи, вже відреагував, що несхвалення парламентаріями поданої програми не означатиме відставки його Кабінету. Але всім зрозуміло, що свій рік Анатолій Кирилович на Грушевського, 12/2 уже відпрацював, і ціла юрба претендентів не проти була б перебрати урядову “тюбетейку Мономаха” собі. Кінах прагне будь-що продовжити найяскравішу і найтеплішу в його житті зоряну годину, тож і відмовився від безперспективного 4-річного депутатства на користь - ну хоча б до осені, хоч на півроку, а може, навіть на півтора – керівництва Кабміном.
Як у нього там виходить керувати – то вже інша справа, але, скажімо, вирок представників “Нашої України” просто убивчий. Власне, для відставки було б досить і тих 11 відсотків підтримки, які здобув на виборах блок “За єдину Україну!” з Кінахом на другому місці (Ліонель Жоспен у Франції після подібного провалу взагалі пішов із політики), але наш Прем’єр так просто з кріслом не розлучиться. Попри те, що, приміром, голова столичної організації УНР, нардеп від “Нашої України” Валерій Асадчев, який у попередньому парламенті очолював підкомітет Бюджетного комітету, свідчить: “Уряд під керівництвом Анатолія Кінаха довів Україну до повного краху - провалу бюджету в минулому році, недоотримання бюджетом більше 1 млрд. грн. в першому кварталі цього року, повної стагнації економіки... Проект програми діяльності уряду, який буде розглядатися на засіданні Кабінету Міністрів 15 травня - не дієвий», оскільки «якби у Кабміну була реальна програма дій, він би її здійснював, і пересічний громадянин це відчув, а так – це черговий папірець».
У свою чергу сам Віктор Ющенко ще більше посилює напруженість навколо Кінахового Кабінету. "Інерційний ресурс, який мав діючий уряд, уже використаний", - каже той, хто цей ресурс забезпечив попереднім прем’єрством. За словами В.Ю., в економіці відновлюються застійні явища, темпи економічного зростання впали майже втричі, 10 місяців країна не може подолати бюджетний дефіцит, практично згорнуто програму приватизації, не врегульовано торгівельний баланс. Ющенко відзначив відновлення проблем платіжного балансу, що підтверджує негативні макроекономічні тенденції, "які з часом доведеться дорого виплавляти". "Це ціна політичного рішення, яке парламент ухвалив 26 квітня 2001 року", - констатує лідер “Нашої України”.
Його бажання знову очолити Кабінет Міністрів і зробити в економіці все, як було при ньому, звісно, похвальне. І зрозуміле: за вдалого керування та сприятливого збігу обставин саме уряд стає тим трампліном, котрий підсилює швидкість просування до президентської посади. Так, насамперед, вибився у гаранти Леонід Кучма, який затим наступних прем’єрів звільняв, не доводячи до гріха, навіть із поясненням “за формування власного політичного іміджу”. Це Кабмін зробив із Ющенка лідера суспільних очікувань, це Кабмін створив хоч якийсь рейтинг досі не відомому в народі Кінаху, це Кабмін так поривається очолити ціла зграя “молодих і перспективних”.
Хоча для Віктора Ющенка, якщо розібратися, другий прихід у головний урядовий кабінет несе більше негативу, аніж вигод. Адже це лише в новобезрадицьких снах можлива відсторонена від реалій політичного бруду ідеальна копітка робота на благо Вітчизни в іпостасі Прем’єр-міністра. Якщо В.Ю. хоче вдруге увійти в ту саму річку, це йому не вдасться. Ріка може виявитися ще бурхливішою й бурливішою, а на берегах її – вже згадана вище незручна, слизька глина. Якщо лідер “Нашої України” твердий у своєму намірі залишитися “альтернативною” владі постаттю, то чи допоможе йому в цьому прем’єрство? Цього разу ставка перебування біля кабмінівського керма ще вища, аніж у веселий період між зимою 1999-го – весною 2001 року. До виборів нового Президента вже зовсім близько. А невже не зрозуміло, що український Прем’єр, яке б у нього не було прізвище, ще тривалий час не матиме ані морального, ані якогось іншого права підписувати документи на кшталт “заяв чотирьох” із критикою на адресу Кучми, як це зараз роблять “Наша Україна”, БЮТі, Соцпартія та КПУ? У Прем’єр-міністра Ющенка якщо й залишиться простір для маневру, то здебільшого тільки для того, аби повернути війська від свого Рубікону-Баннокберну назад, у період “заяви трьох”, яка стала чорною сторінкою його біографії (згадаймо навішування в її тексті на опозицію примітивних помилкових ярликів на кшталт “фашисти” – фактично цим самим піарівським пужалном намагалися вдарити вже самого Ющенка в період виборчої кампанії-2002). Невже виправленому “Брюсові” хочеться повторення старих помилок?
Зауважмо, що весь уряд у нас – крім посади Прем’єр-міністра, щодо якої голосує парламент, - призначається Президентом, І глава держави цього разу точно не дозволить Вікторові Андрійовичу взяти в уряд міністрами ані Юлію Тимошенко, ані багатьох інших близьких йому по духу й за інтересами перевірених фахівців, на яких можна покластися. І якщо той, перший Кабмін був не зовсім Ющенковим, то цей може виявитися зовсім не його.
Власне, Анатолія Кінаха на цій “трампліновій” посаді зараз тримають насамперед через те, що він не виказує жодних амбіцій стосовно президентства. Інший уже рвонув би навперейми, але Анатолій Кирилович розуміє такі поняття, як недоцільність і безперспективність, та й вибори його блоку до ВР це засвідчили. Ціна помилки режиму з визначенням свого ставленика на президентську кампанію зростає стократ, тут не проходить варіант “наздоганяти, щоб зігрітися”. Владі потрібна постать, яка б за цю саму владу від її ж імені поборолася реально й мала великі шанси на успіх. Тож наразі можна мати латку на дірці й у вигляді таки навченого посміхатися Кінаха, а визначальне кадрове рішення зробити згодом, без поспіху.
Тим часом у разі ж відставки Кінаха, якої домагаються “Наша Україна”, БЮТі і компанія, Віктор Ющенко зовсім не обов’язково має стати Прем’єром. Для цього потрібно не лише його бажання. Приміром, політолог і вже депутат від “НУ” Микола Томенко переказує, ніби Леонід Кучма під час однієї з післявиборчих зустрічей зарікся: Ющенко стане главою уряду “тільки через його труп”. Мовляв, одного разу вже награлися. Тож після відставки Кінаха реальністю може стати сценарій, про який усі так багато говорять і на який Банкова все ніяк не може відважитися. Це призначення Прем’єром “наступника”, “спадкоємця” Кучми, такого собі “гарантового гаранта”, відданого інтересам сім’ї. Саме він, “Кучма-2” (прізвище його невідоме, а “подвиг” може стати “вічним”), мав би провести бліц-криг у стилі Путіна. Гм. Банкова, як би її не вчило реальне життя, все ще гадає, що українська політика повинна обов’язково повторювати хід російської...

Не в кожній Росії є свій месія,
або
Вони нам – наступника, ми їм – імпічмент?
Певні паралелі між “власть імущими” в Києві й Москві є. Приміром, Борису Єльцину теж потрібно було піти так, щоб на пенсії не перейматися проблемами можливого притягнення його до відповідальності. Так у новорічну ніч перед 2000 роком зійшла зірка “спадкоємця”, “гаранта в квадраті” Володимира Путіна. Непримітний нібито чоловічок. Ну, прем’єром побув. Але ж розкрутився-таки згодом, доріс. Втім, на цьому аналогії фактично й закінчуються. В Україні рокіровка якщо й відбудеться, то зовсім не так. Адже немає в неньці Чечні, де можна підняти рейтинг, політавши в кабіні винищувача й замочивши принагідно в сортирах пару сотень бойовиків-екстремістів. Натомість Росія не обтяжена “касетним чкандалом” і всечуючим вухом президентського охоронця Мельниченка, який назавжди залишиться в пам’яті гаранта. Та головне – певне повторення російської схеми можливе тільки за умови, якщо “Путіним” стане Ющенко. При всіх інших розкладах – кого б у Києві не рядили в тогу, сшиту по фасону ленінградського “феесбешника” – він матиме такого конкурента (чи навіть не одного), якого офіційний спадкоємець Путін у Росії не мав і близько. Йдеться знову-таки про рейтинг і твердість Віктора Ющенка.
Нинішня влада досі не має жодного серйозного кандидата на посаду Президента, констатує в інтерв’ю УНІАН “наш” нардеп, директор Інституту політики Микола Томенко, ще раз звертаючись до згаданих вище всеукраїнських соцопитувань. Усі політики, які так чи інакше заявляють про підтримку курсу діючого глави держави і розглядаються як потенційні кандидати в президенти, мають надзвичайно низький рівень популярності і практично не мають шансів конкурувати на наступних виборах з Віктором Ющенком. Перший висновок звідси – Кучма достроково, “а ля Єльцин”, у відставку не піде, яким би не був стан здоров’я. Адже для добровільного відходу на покій мало отримати гарантії пенсійного імунітету – потрібно ще й, аби була гарантія обрання в дошку своєї людини. Другий – де ж їх, ці дошки і людей, з яких можна робити цвяхи, взяти?
Кулуарні чутки про те, що на роль продовжувачки справи Леоніда Даниловича готувалася Людмила Миколаївна (мовляв, навіть партію “Жінки за майбутнє” їй змайстрували), опускаємо. Розглядаємо інших.
Чинний Прем’єр, Анатолій Кінах? Тьмяніє на будь-якому тлі. Слабак.
Лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук? По-перше, як би він не божився у відданості, людей із його кола, з їх “графою №5” “Папа” тримає на дистанції і, м’яко кажучи, недолюблює. Тим паче, вони конкурують із членами його сім’ї. По-друге, які б троянди Віктор Володимирович не виставляв на передній край політичної боротьби, скільки б ще телеканалів та телеведучих не підім’яв, а його стелю видно чітко. Можливо, й “мужик”. Але не той типаж. І навряд чи його рейтинг підніметься хоч у півтора рази вище рейтингу його партії. Тут і прем’єрство не допоможе. А його й не дадуть.
Є такий варіант, як Юрій Кравченко. Екс-міністра внутрішніх справ, який зараз поставлений керувати Херсонщиною, начебто можуть зробити главою Адміністрації Президента. Але ж навіть сім подвигів у стилі Геракла, не кажучи вже про “сіре кардинальство” на Банковій, не зможуть стерти записані Мельниченком розмови “людини честі” про “орлів боєвих” та Гію Гонгадзе. І знову-таки, ключове питання – за рахунок чого “дорощувати” рейтинг хоча б до рівня половини Ющенкового?
Зауважмо, що, оскільки Віктор Андрійович – великий улюбленець мас заходу і центру України, то його майбутній візаві мав би “покрити” фактично весь схід. Це має свідчити не просто про претензії, а про факт більш як напівзагальнонаціонального лідерства. Куди вже пнутися в цьому Сергієві Тигіпку та хлопцям його штибу. Не кажучи вже про забутого всіма, підстаркуватого Євгена Марчука. Його гніт згас, так і не зажеврівши.
Відтак серед найреальніших креатур називають дві – нинішнього першого віце-прем’єра Олега Дубини та екс-глави АП, нині вже нардепа і лідера “Єди” Володимира Литвина. Їхні постаті – це теми окремих великих матеріалів, але, якщо коротко, то на користь пана Дубини свідчить не лише поголос “звідти”, а й уперті факти постійної близькості Олега Вікторовича до Леоніда Даниловича, що ініціює, звісно ж, сам Л.Д. Подейкують, ніби Кучма бачить у виробничникові Дубині себе молодого, тож і возить з собою в усі можливі поїздки. Як писала нещодавно “Українська правда”, реноме вправного промислового менеджера Олег Дубина заробив на посаді гендиректора “Криворіжсталі” насамперед через те, що це підприємство гарант узяв під особисту опіку, звісно, не без вигоди. Дубина-директор сам казав свого часу в інтерв’ю “Дзеркалу тижня”: "...З 1 млрд 300 млн грн. боргів, які він (комбінат – Д.Л.) мав до мого приходу на комбінат, можна вирватися, що ми успішно і робимо, тільки під пильним наглядом Леоніда Даниловича. Комбінат знаходиться під особистим контролем Президента, я зустрічаюся з ним двічі на місяць". Тобто, можна припустити, розрахунок там подвійний. І за цим сценарієм слід очікувати, що невдовзі саме Олег Дубина пропонуватиметься на затвердження Верховною Радою в ранзі керівника уряду. Власне, його кандидатура спливала ще після відставки Ющенка. Не схотіли тоді “спалити”?
Побачимо. А зараз по-новому придивляємося і до Володимира Литвина. Який він як “публічний політик” і що за результат це може дати, ми пересвідчилися за підсумками виборчої кампанії очолюваної Литвином “Єди”. Хтось скаже, що гігантом для стратегічного успіху бути необов’язково? Але ж це з ким рівнятися. Як зробити з 2,5-відсоткового рейтингу “боєголовку” для здобуття президентства? Тут би, мабуть, відмовилися гарантувати перемогу навіть нахабні політтехнологи з Москви, пропонуй їм хоч 5, хоч 10 мільйонів. Доларів. Справу дещо може змінити обрання Володимира Литвина Головою Верховної Ради, до чого йдеться, і злиття в його “харчоблоківський” казан частини комуністичних симпатій, але ж людину це не змінить. А що роль адмінресурсу на виборах не можна розглядати як визначальну, Україна вже переконалася. Вся Україна – не Донбас, трохи не така в нас ментальність, як на сході, надто ж у Росії.
Але іншої схеми, як із “спадкоємцем”, у влади немає. Їй у піку можна й потрібно застосувати розробку з ініціюванням імпічменту діючого Президента. А що? Омельченко з Головатим і тимошенківсько-морозівською компанією вже діють, створюючи щось на кшталт кусючого “Форуму нацпорятунку-2”, гранд-журі у США плівки Мельниченка залучило, Америка робить відповідні натяки, “Кольчуги” брязкають принаймні у пресі, паралельна антитерористична операція проти Іраку готується... А головне – розізлився все той самий Ющенко. Навіть із більш-менш поміркованої частини його табору звучали обіцянки імпічмент хоч і не забезпечити, але процедуру цю почати. Для початку потрібні 226 голосів у парламенті. А то ж не анекдот, що вже зараз деякі з провладних депутатів готові допомогти Леонідові Даниловичу “не мучитися”. Для його ж блага. Ну й України. Цієї... Як її? Чи то “єдиної”, чи “нашої”...
Словом, буде цікаво, бо проти їх адмінресурісу та піарівських прийомів у нас є лом. Головне – щоб він виявився справді залізним, а не пластиліновим абощо. А за електоратом в 31 жовтня 2004 року не заіржавіє. Розводити можна лохів. Народ множиться сам.