Cила трьох слів
05/22/2002 | Спостерігач
Cила трьох слів
Олена Зварич, для УП, 22.05.2002, 14:29
Можете ви уявити десь посеред Кракова чи там Вроцлава пам'ятник палаючому Тарасові Бульбі, біля підніжжя якого кам'яні пелюстки вогню сплітаються в напис: "Ну що, синку, помогли тобі твої ляхи?..." І я не можу. Тим більше не можуть уявити такого собі поляки. А просто пам'ятник Тарасові Бульбі, без цих слів, - з великою фантазійною натугою, але уявити таки можуть і українці, і, певно, поляки. Поговоримо, отже, не про тупість граніту – про силу слова.
Зокрема, і міцного.
Зокрема, і президентського.
Скандал із доброзичливою до нас Варшавою живиться трьома словами – "героїчно" і "за незалежність Польщі". Слова ці мають таку колосальну поживну енергію, що українсько-польські проблеми навколо поховань Орлят на Личаківському цвинтарі у Львові годуються ними вже чотири роки поспіль. Поляки хотіли, аби епітафією на могилах солдатів, полеглих у війні за привласнення їхньою державою цього шматка України, були слова: "Героїчно полеглим за незалежність Польщі..." Українці – щоб: "Невідомим польським солдатам, полеглим за Польщу в 1918-1920 роках". Галичани "стали на прю" і не зійшли з неї навіть після того, як поляки погодилися прибрати з епітафії "за незалежність" і вписати натомість "у боротьбі за Польщу".
Отже, 21 травня, коли президенти двох держав прагнули відкриттям цього меморіалу засимволізувати черговий акт українсько-польського єднання, свято дружби на цвинтарі не вийшло. Депутати львівської міськради, аби з чистим сумлінням провести вікенд , ухвалили свій (згаданий вище) текст епітафії. І ми всі добре розуміємо, що зробили вони це зовсім не для того, аби польський президент Олександр Кваснєвський, який від візиту відразу ж відмовився, не зміг відчути життєдайного катарсису Божої неділеньки. Вони зробили це тому, що вони – українці.
Особисто мені рішення львівських депутатів видається не тільки ясним і вмотивованим, а й єдино можливим, бо я також вважаю і насмілююсь гадати, що за моїм переконанням стоїть велика історична логіка: жоден поляк (росіянин, німець, швед etc.) не може гинути ні за незалежність, ні в боротьбі за свою батьківщину на території нашої батьківщини. "У боротьбі за незалежність" своєї вітчизни на чужій території можуть гинути тільки загарбники, або в крайньому разі штірліци.
Вочевидь, я була би проти, аби зараз з Улан-Батора історично стурбовані монголи привезли до Києва пам'ятну каменюку героїчно загиблим при взятті Десятинної церкви. Складно було б пояснити, чому я проти, адже минуло ціле тисячоліття і я навіть не знаю, якого кольору очі у хана Батия. Це на рівні отого колективного підсвідомого, яке психологи називають генетичною пам'яттю, – це як поцілунок історії уві сні, уже начебто невідчутний, але досі незабутий.
Іноді в подібних випадках кажуть: історія розсудить. Але попри надзвичайну цікавість до такого судового процесу, ми розуміємо, що ми не Кощеї Безсмертні, тобто довідатися, на чию користь кому там що відсудили, нам напевно не пощастить. Тому доцільніше принаймні деякі сюжети не доводити до суду, до суду історії зокрема. Приміром, на переконання багатьох моїх колег, протистояння навколо написів на польських могилах на Личакові українська влада могла б не довести до ганебного скандалу. Відразу було очевидним, що минуло не так і багато часу, аби галичани сприйняли пропонований польською стороною текст епітафії. На нього, гадається, слід було не погоджуватися з першого етапу переговорів.
Можна ж віддати шану мертвим і не образити історію, себто знайти інший, нейтральний варіант напису на могилах. На моє запитання, чи готова сьогодні польська сторона говорити про інший, новий варіант отого наріжного тексту, посол Республіки Польща в Україні Марек Зюлковський відповів напередодні, що так, якщо, звісно, надійде якась пропозиція з українського боку.
Та поїзд серйозних образ уже рушив. Варшава обурена не стільки інцидентом навколо цвинтаря Орлят, скільки недбалістю Києва у ставленні до нього. Адже рішення про відкриття монументу з узгодженим текстом напису приймалося на рівні президентів (хоч Леонід Кучма і міг би усвідомити, що воно неприйнятне для значної частини українців, які, на відміну від деяких наших можновладців, таки трохи вчили історію), а відмінялося, виходить, на містечковому рівні – фактично голосуванням Львівської міськради. І коли президент Кучма разом з Міністерством закордонних справ кивають тепер у бік Львова і чіпляють на галичан звинувачення у розпалюванні міжнародного скандалу, це виглядає справді як безвідповідальність "стрілочника".
Варшава добре розуміє: це слова... І, природно, замислюється, чи не занадто багато авансів Польща дає тому дивному поняттю, яке п'ятирічку тому президенти Кваснєвський та Кучма в ідеалістичному пориві назвали стратегічним партнерством.
Олена Зварич, для УП, 22.05.2002, 14:29
Можете ви уявити десь посеред Кракова чи там Вроцлава пам'ятник палаючому Тарасові Бульбі, біля підніжжя якого кам'яні пелюстки вогню сплітаються в напис: "Ну що, синку, помогли тобі твої ляхи?..." І я не можу. Тим більше не можуть уявити такого собі поляки. А просто пам'ятник Тарасові Бульбі, без цих слів, - з великою фантазійною натугою, але уявити таки можуть і українці, і, певно, поляки. Поговоримо, отже, не про тупість граніту – про силу слова.
Зокрема, і міцного.
Зокрема, і президентського.
Скандал із доброзичливою до нас Варшавою живиться трьома словами – "героїчно" і "за незалежність Польщі". Слова ці мають таку колосальну поживну енергію, що українсько-польські проблеми навколо поховань Орлят на Личаківському цвинтарі у Львові годуються ними вже чотири роки поспіль. Поляки хотіли, аби епітафією на могилах солдатів, полеглих у війні за привласнення їхньою державою цього шматка України, були слова: "Героїчно полеглим за незалежність Польщі..." Українці – щоб: "Невідомим польським солдатам, полеглим за Польщу в 1918-1920 роках". Галичани "стали на прю" і не зійшли з неї навіть після того, як поляки погодилися прибрати з епітафії "за незалежність" і вписати натомість "у боротьбі за Польщу".
Отже, 21 травня, коли президенти двох держав прагнули відкриттям цього меморіалу засимволізувати черговий акт українсько-польського єднання, свято дружби на цвинтарі не вийшло. Депутати львівської міськради, аби з чистим сумлінням провести вікенд , ухвалили свій (згаданий вище) текст епітафії. І ми всі добре розуміємо, що зробили вони це зовсім не для того, аби польський президент Олександр Кваснєвський, який від візиту відразу ж відмовився, не зміг відчути життєдайного катарсису Божої неділеньки. Вони зробили це тому, що вони – українці.
Особисто мені рішення львівських депутатів видається не тільки ясним і вмотивованим, а й єдино можливим, бо я також вважаю і насмілююсь гадати, що за моїм переконанням стоїть велика історична логіка: жоден поляк (росіянин, німець, швед etc.) не може гинути ні за незалежність, ні в боротьбі за свою батьківщину на території нашої батьківщини. "У боротьбі за незалежність" своєї вітчизни на чужій території можуть гинути тільки загарбники, або в крайньому разі штірліци.
Вочевидь, я була би проти, аби зараз з Улан-Батора історично стурбовані монголи привезли до Києва пам'ятну каменюку героїчно загиблим при взятті Десятинної церкви. Складно було б пояснити, чому я проти, адже минуло ціле тисячоліття і я навіть не знаю, якого кольору очі у хана Батия. Це на рівні отого колективного підсвідомого, яке психологи називають генетичною пам'яттю, – це як поцілунок історії уві сні, уже начебто невідчутний, але досі незабутий.
Іноді в подібних випадках кажуть: історія розсудить. Але попри надзвичайну цікавість до такого судового процесу, ми розуміємо, що ми не Кощеї Безсмертні, тобто довідатися, на чию користь кому там що відсудили, нам напевно не пощастить. Тому доцільніше принаймні деякі сюжети не доводити до суду, до суду історії зокрема. Приміром, на переконання багатьох моїх колег, протистояння навколо написів на польських могилах на Личакові українська влада могла б не довести до ганебного скандалу. Відразу було очевидним, що минуло не так і багато часу, аби галичани сприйняли пропонований польською стороною текст епітафії. На нього, гадається, слід було не погоджуватися з першого етапу переговорів.
Можна ж віддати шану мертвим і не образити історію, себто знайти інший, нейтральний варіант напису на могилах. На моє запитання, чи готова сьогодні польська сторона говорити про інший, новий варіант отого наріжного тексту, посол Республіки Польща в Україні Марек Зюлковський відповів напередодні, що так, якщо, звісно, надійде якась пропозиція з українського боку.
Та поїзд серйозних образ уже рушив. Варшава обурена не стільки інцидентом навколо цвинтаря Орлят, скільки недбалістю Києва у ставленні до нього. Адже рішення про відкриття монументу з узгодженим текстом напису приймалося на рівні президентів (хоч Леонід Кучма і міг би усвідомити, що воно неприйнятне для значної частини українців, які, на відміну від деяких наших можновладців, таки трохи вчили історію), а відмінялося, виходить, на містечковому рівні – фактично голосуванням Львівської міськради. І коли президент Кучма разом з Міністерством закордонних справ кивають тепер у бік Львова і чіпляють на галичан звинувачення у розпалюванні міжнародного скандалу, це виглядає справді як безвідповідальність "стрілочника".
Варшава добре розуміє: це слова... І, природно, замислюється, чи не занадто багато авансів Польща дає тому дивному поняттю, яке п'ятирічку тому президенти Кваснєвський та Кучма в ідеалістичному пориві назвали стратегічним партнерством.