Заборонений Франко
05/24/2002 | Історик
Семітизм і антисемітизм в Галичині
Іван Франко
Жидівське питання без сумніву одна з найважливіших і найбільш пекучих справ нашого краю вже хоч би тому, що в ньому жиє пропорціонально значний процент жидівської людності, а ще більше з огляду на її економічне положен-ня, спосіб її розселення та нарешті на вплив, який має вона на суспільно-економічний розвій нашого краю, та на стано-вище, яке займає супроти різних верств і різних ідейних течій, що борються внутрі нашої суспільності. Тому добре зробив "Рrzeglad Spoleczny", що в першім своїм річнику при-святив тому питанню кілька статей, а між ними помістив таку основну та широко закроєну працю, як "Proba rozwiazania kwestji zydowskiej " Альфреда Носсіга, далі трактував її в одній із програмових статей та в "Есhach" у напрямі принципіально однолитім, хоч із різних точок погляду. Цікаве те, що в тім питанні забрали голос члени всіх трьох народ-ностей нашого краю — польської, руської та жидівської. Та не менш цікаве також становище, яке супроти тих голосів заняла жидівська преса та часть преси польської. З польської преси, скільки знаю, присвятили статті д. Носсіга ширші згадки "Kurjer Lwowski" та варшавський "Рrzeglad Tygodniowy", сей остатній п.з. "Poroniona monarchja".
Щодо "Еch", то більша часть львівських і варшавських дневників задовольнилася передрукованням (без подання джерела) поміщеного в них фактичного матеріалу, а проти уваг та внесків автора полемізували тільки жидівські часо-писи "Izraelit" та "Ojczyzna", які також остро виступили про-ти проектів д. Носсіга.
З початком біжучого року вийшла в Яссах брошура д-ра медицини Ліппе, в якій усі ті голоси, з додатком помислів німецького філософа Гартмана, піддано подрібній критиці під спільним і дуже характерним заголовком "Симптоми антисемітської душевної хвороби".
Ся брошура, з-під пера автора, що пильно слідить за хо-дом жидівської справи, цінна для нас не стільки з огляду на її критичні уваги, яких вартість пізнаємо далі, скільки з огляду на численні дані для характери-стики жидівського типу та жидівських аспірацій.
Поперед усього передам тут коротко основні думки торічних статей "Рrzeg. spol." про жидівське питання. Найважніший погляд, що потягає за собою цілий ряд важ-них консеквенцій і до якого признається "Рrzeglad spoleczny", навіть наперекір многим жидам, се признання жидів як окремої народності, опертої на їх окремім походженні, релігії, традиції, спо-собі життя, а залежним від усього того окремим складі ду-ховнім, окремим погляді на світ та окремім характері. В логічній консеквенції з тої основи випливає друга основа, оголошена в "Рrzegladu spolecznym": признання жидам найповнішо-го права до розвивання своєї народності в такім напрямі, який вони самі признають найвідповіднішим, і признання їм повної автономії та ініціативи у всіх внутрішніх рефор-мах, розуміється, з признанням усього того також для на-родностей польської та руської.
Але, виходячи з тих основ, подиктованих національно-автономічною та федералістичною програмою, "Рrzeg. spol." далекий від тої ліберальної Ргіnzipienreiterei (буквоїдства), яка не бачить життя, тільки принципи, і замикає очі на факти або закриває їх загальними фразами. Тому редакція не задоволилася проголошенням основ, але, вглядаючи глибше в сучасне життя, старалася дослідити, оскільки ті основи ма-ють шанси здійснення без шкоди для жодної з інтересованих народностей, а з користю для всіх, бо ж очевидна річ, що в противнім разі й самі основи не мали би ніякої вартості. Тому, аби уможливити перехід від теорії на ґрунт прак-тичної політики, редакція старалася в різних статтях пода-вати аналіз наших суспільних відносин, аби уможливити оцінку сил, що виступають до конкуренції. Національний характер у різних його проявах, історичний розвій, те-перішній стан економічний, оцінка посторонніх впливів політичних так само, як і економічних та духовних, усе те було обговорюване на сторінках "Рrzeg. spol." більш або менш систематично, оскільки на се позволяли рами часопи-су, але все з тою непохитною провідною думкою — освіти-ти та проложити дороги, якими народ так само польський, руський, як і жидівський, може дійти до правдивого людсь-кого побуту, осягнути умови правильного і всестороннього розвою. Про жодне гноблення, про жоден визиск, про жод-ну апостазію чи то релігійну, чи національну, чи яку іншу в наших ідеалах нема ані мови. Жодна релігія, жодне переко-нання, жодна раса і жодна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й лишається на все тільки всякий у тиск, усякий визиск і всяка облуда.
Але, роздивляючися в наших краєвих відносинах, доба-чаємо величезне число фактів, що потверджують влучну характеристику д. Носсіга та його остаточний висновок, по якому "тип жидівський пересічно сильніший у бо-ротьбі за існування, але морально стоїть нижче від нежидівського, має більше бистроти та витривалості, але та-кож більше зарозумілості, амбіції та безсовісності" ("Рrzeg. spol", 1886, т.2, с. 232). Не тільки ті індивідуальні прикме-ти жидівського типу, але особливо племінна лучність жидів та їх релігійно-суспільні організації, кагали, дають їм вели-чезну перевагу в боротьбі за існування, особливо над люд-ністю так відмінно зорганізованою, як польська й руська. Майже вся торгівля в Галичині і весь краєвий промисл дер-жаться в руках жидів. Шляхетська інституція, звана пропінацією, їм завдячує свій розквіт і своє так тривке існуван-ня, бо жиди як орендарі держать в руках вишинк гарячих напоїв і стараються якнайширше "пропагувати" їх консумцію. Велика часть більшої земельної власності також у їх руках, але й тут велика часть жидів замість "управи" вно-сить тільки визиск і руїну. Яким способом, методою сара-ни, кидаються жиди на більшу власність деяких повітів, аби, виссавши її, по кількох літах перекинутися в іншу сторону, зовсім не дбаючи про піднесення продуктивності землі й не думаючи навіть робити які-будь вклади для піднесення рільного господарства, на се доказом нехай послужать ось які обчислення, пороблені мною на основі Skorowidzow із літ 1872—1886; власностей у руках жидів було: в пов. Цішанівськім 1872 р. — 50, а 1886 р. — 22, в пов. Домбровськім 1872 р. — 3, а 1886 р. —-16, у пов. Яворівськім 1872 р. — 13, а 1886 р. — 7, у пов. Ліськім 1872 р. — 14, а 1886 р. — 32, в пов. Самбірськім 1872 р. — 13, а 1886 р. — 6, у пов. Мілецькім 1872 р. — 8, а 1886р. — 64, в пов. Дрогобицькім 1872р. — 32, а 1886р.— 21, у пов. Брідськім 1872 р. — 4, а 1886 р. — ЗО, у пов. Доб-ромильськім 1872 р. — ані одної, 1886 р. — 12, у пов. Золочівськім 1872 р. — 39, а 1886 р. — 11, у пов. Тарнобжеськім 1872 р. — 5, а 1886 р. — 44. Загалом у повітах над долішнім Сяном (Цішанів, Яворів, Хшанів) число більших власнос-тей жидівських у тих літах із 80 упало на 43, а в повітах безпосередньо сусідніх із ними (Домбровськім, Мілецькім, Ліськім, Тарнобжеськім та Велицькім) у тім самім часі з 28 виросло на 145. Щодо Східної Галичини, то тут у 8 гірських повітах число більших власностей єврейських із 19 виросло на 82, а в 9 наддністрянських із 56 на 105.
Такі факти, як нечесна конкуренція індивідуальна, неперебирання в способах, аби лише вели до цілі, і скрите, але сильне ділання організацій, що лучать економічні інтереси з віросповідними, ті факти занадто відомі всім і зробилися джерелом незадоволення нежидівської людності, а в разі дальшого їх зросту грозять необчисленими небезпеками для краю і для самих жидів. Ті факти склонили редакцію до піднесення жидівського питання і спонукали також мене висловити свій погляд, що на полі економічнім людність польська й руська мусить здобувати собі рівноправність із жидами, а при нерівності наших сил конечною являється краєва підмога для слабшої сторони. Сама редакція в програмовій статті зазначила виразно альтернативу, до якої кінець кінців у протязі часу мусить у нас дійти жидівське питання, а власне асиміляція однієї часті жидів із місцевою людністю, і еміграція більших мас жидів за границю. Не зазначено ще хіба третю, також час-ткову евентуальність — полишення якоїсь часті жидів у нашім краю на правах чужоземців, евентуальність, про яку недавно (1880 — 81) досить живо дискутували жидівські часописи в Росії. Ті три евентуальності злучені разом, на мою думку, вичерпують жидівське питання з нашої точки погляду, і тому вважаю потрібним іще раз приглянутися їм ближче і відперти при тім деякі закиди, піднесені в вище названих часописах.
Поперед усього ще одна увага. Жидівське питання має дві сторони, обі однаково важні для нас, як і для жидів: внут-рішня реформа жидівська і зовнішнє впорядкування відно-син між нами і жидами. Отже, питання внутрішньої рефор-ми, а тим самим питання остаточної розв'язки вузла, по-ставлення ж и д і в ського народу на власнім твердім ґрунті, витворення для цього внутрішніх умов правильного розвою єсть і мусить бути назавсігди ділом саміх жидів.
Натомість у справах, що доторкають обопільних відно-син між жидами і нежидівськими народами, мають обі сто-рони, жиди і нежиди, не тільки право, але й обов'язок роби-ти все, що можна для вияснення фактичного стану речей, для вказання його хиб і можливих способів заради.
Тільки не треба забувати, що се обов'язок обопільний і що критика повинна бути також обопільна, з обох сторін рівноправна. Досі дуже мало було проявів такої діяльності. Нежидівські письменники та агітатори виказують шкоди, які поносить нежидівська людність від жидів, отже, стають май-же виключно на ґрунті суспільно-економічнім. Натомість жидівські апологети підносять кривди, які терпіла або терпить жидівська людність на ґрунті переважно суспільно-конфесійнім. Очевидно, що при такій різниці вихідних точок трудно дійти до порозуміння, тим більше, що в одних і в других для оцінки фактів інша етична міра.Економічний визиск, проти якого висту-пають одні, для других щось таке, що розуміється само со-бою до тої міри, що навіть національну рівноправність вони розуміють як "право — могти за свої гроші купити все, що їм подобається" (Liрре, с.77). Тому й не диво, що при такій різниці вихідних точок не могло прийти до порозуміння, але навпаки оживлена дискусія розбуджує щораз більше при-страстей, відбігає від мети й утруднює її осяг-нення. Противник замикає очі на докази противника і відмов-ляє йому всякої компетенції промовляти в його справі, полишаючи се право тільки для себе, згори признаючи спра-ведливість тільки по своїй стороні, а противникові відмов-ляючи доброї волі. Що сим гріхом грішні обі сторони, не буду перечити, але, тверджу сміло, що односторонністю, виключністю та зарозумілістю жиди далеко перейшли нежидів. Що та-кий спосіб полемізування мусить бути шкідливий поперед усього для самих жидів, сторони буцімто слабшої, яка так живо відчуває утиск із боку племен нежидівських і тому в першій лінії потребує поправи існуючих відносин, про те, здається, й говорити не треба.
Певна річ, що метода трактувати всяку думку про рефор-му як "antisemitische Geisteskrankheit", "Tollhauslerpolitik" (політика божевільних), і які там іще інші прекрасні епітети дає тим змаганням жидівська апологетика, не особливо свідчить про почуття реформи і причиниться більше до приспання, ніж до будження того почуття серед жидівської публіки. Повна сліпої зарозумілості фраза: "Не мішайтеся до наших справ! Жиди самі вирішать свої питання!", коби тільки не була снотворним наркотиком і коби сон після неї знов не був перерваний яким страшним пробудженням! Бо обопільні відносини між жидами і нежидами в нашім краю тепер такі, що всяке самолюбне засліплення, всяке відпихання рефор-ми без огляду на те, від кого б вона виходила, треба вважа-ти суспільним злочином, що може приблизити, а не відвер-нути катастрофу.
Порушені в ""Рrzeg. spol"" реформові думки не знайшли ласки в очах жидівських апологетів. І так ідея асиміляції для них неясна і д.Ліппе без найменшого вагання відповідає на неї ось якою, зовсім нечесною інсинуацією: "Автор програмної статті хоче, однак, звичайно розуміти під своєю одноформністю спільне віросповідання, а під асиміляцією — апостазію." (с.28) Отже, можу сказати сему пану, що сам він "sicherlich" помилився, а коли поняття асиміляції та горожанської рівноправності йому неясне, то постараюся вияснити йому його по змозі його власними словами. На його думку, австрійський уряд у Га-личині зробив із жидів "echte Deutsche"(справжніх німців). Польське націо-нальне письменство, "Де в кожному реченні схований святий і на кожній літері гойдається крилатий янгол" (Боже, який чудовий дотеп і яке знання польсько-го письменства!), відіпхнуло навіть найохотніших до про-світи жидів від нього і попхнуло їх до німецьких класиків; за се поляки зненавиділи жидів "als Avantgarde des Deutschtums"(авангард німецтва) (с.76-77). А коли нарешті нове покоління ви-росло в польськім дусі, піднесло претензії до польської народності і намагалося висунути претензії до їхньої релігії, засудивши її, як на процесі Ріттера, за зразком Тіси Еслера, як загальношкідливу.(с.77). Отже, все те був антисемітизм: і ненависть до жидів за їх німецькість, і приступленні їх до польської народності, і оголошення їх за окрему народність! А корону тій "Geisteskrankheit"(психічній хворобі.) на-ложила ц.к. прокураторія, виточивши процес Ріттерам!
Отже на закиди жидівського апологета треба відповісти поперед усього, що австрійський уряд не зробив жидів у Галичині німцями, бо до самого р. 1848 трактував їх зовсім не ліпше від уряду польської Річи Посполитої. В час тої Річи Посполитої жиди так само, як і по її упадку, творили держа-ву в державі, мали свої інтереси окремі від решти суспіль-ності і були далекі від польщини, незважаючи на те, що польське законодавство трактувало їх значно лагідніше, ніж законодавства інших європейських країв. Зовсім легкомисно кидає д. Ліппе твердження: "Якби в Польщі не було жидів, то Польська держава була б ліквідована на кілька століть раніше !" (с.ЗЗ). Шкода, що автор не назвав ані одного доказу піддержання такого погляду. Ми були би дуже вдячні йому за се, бо наші "яфетівські" історики не тільки що нічого не знають про добродійний вплив жидів на Польську державу, але, навпа-ки, на основі актів, літописів та інших історичних пам'яток стверджують той факт, що жидівський визиск був причиною козацьких війн, що завдали польській Річи Поспо-литій першу смертельну рану. Зайняті тільки собою, маючи на оці тільки власні інтере-си, жиди не були горожанами (громадянами) Річи Посполитої, а тільки галапасами (паразитами ) на її тілі. Ані в літера-турі, ані в науці, ані загалом у духовнім житті Польщі та Русі аж до найновіших часів не бачимо ніякого сліду впли-ву чи співділання жидів; натомість у економічнім розвою тих народів був їх вплив, без сумніву, фатальний. Тому не диво, що по упадку польського державного організму жиди відразу перекидаються на сторону побідителів, у Пруссії та в Австрії робляться німцями, не з волі урядів, але з власної охоти та для власного інтересу; а коли в Росії не робляться москалями, то тим не менше всякими способами стараються показати свою лояльність новому панові. У всіх польських рухах, де поля-ки виступали проти Росії, аби вибороти собі національну незалежність, жиди визначалися повним індиферентизмом або навіть добровільно та безплатно сповняли службу шпіонів та донощиків, так що пр. генерал Паскевич у р. 1831 міг з повним задоволенням писати до царя Миколая, що російські війська при помочі жидів знають про всі рухи повстанських відділів скорше та докладніше, ніж сама по-встанська коменда.
Яку ролю відіграли жиди в Галичині в пам'ятній різні 1846 р., се досі не зовсім вияснено критично; але важкий закид, який піднесли проти них многі наочні свідки тих подій, будь-що-будь характеризує дуже драстично ті некорисні поняття про горожанське почуття жидів.
Іван Франко
Жидівське питання без сумніву одна з найважливіших і найбільш пекучих справ нашого краю вже хоч би тому, що в ньому жиє пропорціонально значний процент жидівської людності, а ще більше з огляду на її економічне положен-ня, спосіб її розселення та нарешті на вплив, який має вона на суспільно-економічний розвій нашого краю, та на стано-вище, яке займає супроти різних верств і різних ідейних течій, що борються внутрі нашої суспільності. Тому добре зробив "Рrzeglad Spoleczny", що в першім своїм річнику при-святив тому питанню кілька статей, а між ними помістив таку основну та широко закроєну працю, як "Proba rozwiazania kwestji zydowskiej " Альфреда Носсіга, далі трактував її в одній із програмових статей та в "Есhach" у напрямі принципіально однолитім, хоч із різних точок погляду. Цікаве те, що в тім питанні забрали голос члени всіх трьох народ-ностей нашого краю — польської, руської та жидівської. Та не менш цікаве також становище, яке супроти тих голосів заняла жидівська преса та часть преси польської. З польської преси, скільки знаю, присвятили статті д. Носсіга ширші згадки "Kurjer Lwowski" та варшавський "Рrzeglad Tygodniowy", сей остатній п.з. "Poroniona monarchja".
Щодо "Еch", то більша часть львівських і варшавських дневників задовольнилася передрукованням (без подання джерела) поміщеного в них фактичного матеріалу, а проти уваг та внесків автора полемізували тільки жидівські часо-писи "Izraelit" та "Ojczyzna", які також остро виступили про-ти проектів д. Носсіга.
З початком біжучого року вийшла в Яссах брошура д-ра медицини Ліппе, в якій усі ті голоси, з додатком помислів німецького філософа Гартмана, піддано подрібній критиці під спільним і дуже характерним заголовком "Симптоми антисемітської душевної хвороби".
Ся брошура, з-під пера автора, що пильно слідить за хо-дом жидівської справи, цінна для нас не стільки з огляду на її критичні уваги, яких вартість пізнаємо далі, скільки з огляду на численні дані для характери-стики жидівського типу та жидівських аспірацій.
Поперед усього передам тут коротко основні думки торічних статей "Рrzeg. spol." про жидівське питання. Найважніший погляд, що потягає за собою цілий ряд важ-них консеквенцій і до якого признається "Рrzeglad spoleczny", навіть наперекір многим жидам, се признання жидів як окремої народності, опертої на їх окремім походженні, релігії, традиції, спо-собі життя, а залежним від усього того окремим складі ду-ховнім, окремим погляді на світ та окремім характері. В логічній консеквенції з тої основи випливає друга основа, оголошена в "Рrzegladu spolecznym": признання жидам найповнішо-го права до розвивання своєї народності в такім напрямі, який вони самі признають найвідповіднішим, і признання їм повної автономії та ініціативи у всіх внутрішніх рефор-мах, розуміється, з признанням усього того також для на-родностей польської та руської.
Але, виходячи з тих основ, подиктованих національно-автономічною та федералістичною програмою, "Рrzeg. spol." далекий від тої ліберальної Ргіnzipienreiterei (буквоїдства), яка не бачить життя, тільки принципи, і замикає очі на факти або закриває їх загальними фразами. Тому редакція не задоволилася проголошенням основ, але, вглядаючи глибше в сучасне життя, старалася дослідити, оскільки ті основи ма-ють шанси здійснення без шкоди для жодної з інтересованих народностей, а з користю для всіх, бо ж очевидна річ, що в противнім разі й самі основи не мали би ніякої вартості. Тому, аби уможливити перехід від теорії на ґрунт прак-тичної політики, редакція старалася в різних статтях пода-вати аналіз наших суспільних відносин, аби уможливити оцінку сил, що виступають до конкуренції. Національний характер у різних його проявах, історичний розвій, те-перішній стан економічний, оцінка посторонніх впливів політичних так само, як і економічних та духовних, усе те було обговорюване на сторінках "Рrzeg. spol." більш або менш систематично, оскільки на се позволяли рами часопи-су, але все з тою непохитною провідною думкою — освіти-ти та проложити дороги, якими народ так само польський, руський, як і жидівський, може дійти до правдивого людсь-кого побуту, осягнути умови правильного і всестороннього розвою. Про жодне гноблення, про жоден визиск, про жод-ну апостазію чи то релігійну, чи національну, чи яку іншу в наших ідеалах нема ані мови. Жодна релігія, жодне переко-нання, жодна раса і жодна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й лишається на все тільки всякий у тиск, усякий визиск і всяка облуда.
Але, роздивляючися в наших краєвих відносинах, доба-чаємо величезне число фактів, що потверджують влучну характеристику д. Носсіга та його остаточний висновок, по якому "тип жидівський пересічно сильніший у бо-ротьбі за існування, але морально стоїть нижче від нежидівського, має більше бистроти та витривалості, але та-кож більше зарозумілості, амбіції та безсовісності" ("Рrzeg. spol", 1886, т.2, с. 232). Не тільки ті індивідуальні прикме-ти жидівського типу, але особливо племінна лучність жидів та їх релігійно-суспільні організації, кагали, дають їм вели-чезну перевагу в боротьбі за існування, особливо над люд-ністю так відмінно зорганізованою, як польська й руська. Майже вся торгівля в Галичині і весь краєвий промисл дер-жаться в руках жидів. Шляхетська інституція, звана пропінацією, їм завдячує свій розквіт і своє так тривке існуван-ня, бо жиди як орендарі держать в руках вишинк гарячих напоїв і стараються якнайширше "пропагувати" їх консумцію. Велика часть більшої земельної власності також у їх руках, але й тут велика часть жидів замість "управи" вно-сить тільки визиск і руїну. Яким способом, методою сара-ни, кидаються жиди на більшу власність деяких повітів, аби, виссавши її, по кількох літах перекинутися в іншу сторону, зовсім не дбаючи про піднесення продуктивності землі й не думаючи навіть робити які-будь вклади для піднесення рільного господарства, на се доказом нехай послужать ось які обчислення, пороблені мною на основі Skorowidzow із літ 1872—1886; власностей у руках жидів було: в пов. Цішанівськім 1872 р. — 50, а 1886 р. — 22, в пов. Домбровськім 1872 р. — 3, а 1886 р. —-16, у пов. Яворівськім 1872 р. — 13, а 1886 р. — 7, у пов. Ліськім 1872 р. — 14, а 1886 р. — 32, в пов. Самбірськім 1872 р. — 13, а 1886 р. — 6, у пов. Мілецькім 1872 р. — 8, а 1886р. — 64, в пов. Дрогобицькім 1872р. — 32, а 1886р.— 21, у пов. Брідськім 1872 р. — 4, а 1886 р. — ЗО, у пов. Доб-ромильськім 1872 р. — ані одної, 1886 р. — 12, у пов. Золочівськім 1872 р. — 39, а 1886 р. — 11, у пов. Тарнобжеськім 1872 р. — 5, а 1886 р. — 44. Загалом у повітах над долішнім Сяном (Цішанів, Яворів, Хшанів) число більших власнос-тей жидівських у тих літах із 80 упало на 43, а в повітах безпосередньо сусідніх із ними (Домбровськім, Мілецькім, Ліськім, Тарнобжеськім та Велицькім) у тім самім часі з 28 виросло на 145. Щодо Східної Галичини, то тут у 8 гірських повітах число більших власностей єврейських із 19 виросло на 82, а в 9 наддністрянських із 56 на 105.
Такі факти, як нечесна конкуренція індивідуальна, неперебирання в способах, аби лише вели до цілі, і скрите, але сильне ділання організацій, що лучать економічні інтереси з віросповідними, ті факти занадто відомі всім і зробилися джерелом незадоволення нежидівської людності, а в разі дальшого їх зросту грозять необчисленими небезпеками для краю і для самих жидів. Ті факти склонили редакцію до піднесення жидівського питання і спонукали також мене висловити свій погляд, що на полі економічнім людність польська й руська мусить здобувати собі рівноправність із жидами, а при нерівності наших сил конечною являється краєва підмога для слабшої сторони. Сама редакція в програмовій статті зазначила виразно альтернативу, до якої кінець кінців у протязі часу мусить у нас дійти жидівське питання, а власне асиміляція однієї часті жидів із місцевою людністю, і еміграція більших мас жидів за границю. Не зазначено ще хіба третю, також час-ткову евентуальність — полишення якоїсь часті жидів у нашім краю на правах чужоземців, евентуальність, про яку недавно (1880 — 81) досить живо дискутували жидівські часописи в Росії. Ті три евентуальності злучені разом, на мою думку, вичерпують жидівське питання з нашої точки погляду, і тому вважаю потрібним іще раз приглянутися їм ближче і відперти при тім деякі закиди, піднесені в вище названих часописах.
Поперед усього ще одна увага. Жидівське питання має дві сторони, обі однаково важні для нас, як і для жидів: внут-рішня реформа жидівська і зовнішнє впорядкування відно-син між нами і жидами. Отже, питання внутрішньої рефор-ми, а тим самим питання остаточної розв'язки вузла, по-ставлення ж и д і в ського народу на власнім твердім ґрунті, витворення для цього внутрішніх умов правильного розвою єсть і мусить бути назавсігди ділом саміх жидів.
Натомість у справах, що доторкають обопільних відно-син між жидами і нежидівськими народами, мають обі сто-рони, жиди і нежиди, не тільки право, але й обов'язок роби-ти все, що можна для вияснення фактичного стану речей, для вказання його хиб і можливих способів заради.
Тільки не треба забувати, що се обов'язок обопільний і що критика повинна бути також обопільна, з обох сторін рівноправна. Досі дуже мало було проявів такої діяльності. Нежидівські письменники та агітатори виказують шкоди, які поносить нежидівська людність від жидів, отже, стають май-же виключно на ґрунті суспільно-економічнім. Натомість жидівські апологети підносять кривди, які терпіла або терпить жидівська людність на ґрунті переважно суспільно-конфесійнім. Очевидно, що при такій різниці вихідних точок трудно дійти до порозуміння, тим більше, що в одних і в других для оцінки фактів інша етична міра.Економічний визиск, проти якого висту-пають одні, для других щось таке, що розуміється само со-бою до тої міри, що навіть національну рівноправність вони розуміють як "право — могти за свої гроші купити все, що їм подобається" (Liрре, с.77). Тому й не диво, що при такій різниці вихідних точок не могло прийти до порозуміння, але навпаки оживлена дискусія розбуджує щораз більше при-страстей, відбігає від мети й утруднює її осяг-нення. Противник замикає очі на докази противника і відмов-ляє йому всякої компетенції промовляти в його справі, полишаючи се право тільки для себе, згори признаючи спра-ведливість тільки по своїй стороні, а противникові відмов-ляючи доброї волі. Що сим гріхом грішні обі сторони, не буду перечити, але, тверджу сміло, що односторонністю, виключністю та зарозумілістю жиди далеко перейшли нежидів. Що та-кий спосіб полемізування мусить бути шкідливий поперед усього для самих жидів, сторони буцімто слабшої, яка так живо відчуває утиск із боку племен нежидівських і тому в першій лінії потребує поправи існуючих відносин, про те, здається, й говорити не треба.
Певна річ, що метода трактувати всяку думку про рефор-му як "antisemitische Geisteskrankheit", "Tollhauslerpolitik" (політика божевільних), і які там іще інші прекрасні епітети дає тим змаганням жидівська апологетика, не особливо свідчить про почуття реформи і причиниться більше до приспання, ніж до будження того почуття серед жидівської публіки. Повна сліпої зарозумілості фраза: "Не мішайтеся до наших справ! Жиди самі вирішать свої питання!", коби тільки не була снотворним наркотиком і коби сон після неї знов не був перерваний яким страшним пробудженням! Бо обопільні відносини між жидами і нежидами в нашім краю тепер такі, що всяке самолюбне засліплення, всяке відпихання рефор-ми без огляду на те, від кого б вона виходила, треба вважа-ти суспільним злочином, що може приблизити, а не відвер-нути катастрофу.
Порушені в ""Рrzeg. spol"" реформові думки не знайшли ласки в очах жидівських апологетів. І так ідея асиміляції для них неясна і д.Ліппе без найменшого вагання відповідає на неї ось якою, зовсім нечесною інсинуацією: "Автор програмної статті хоче, однак, звичайно розуміти під своєю одноформністю спільне віросповідання, а під асиміляцією — апостазію." (с.28) Отже, можу сказати сему пану, що сам він "sicherlich" помилився, а коли поняття асиміляції та горожанської рівноправності йому неясне, то постараюся вияснити йому його по змозі його власними словами. На його думку, австрійський уряд у Га-личині зробив із жидів "echte Deutsche"(справжніх німців). Польське націо-нальне письменство, "Де в кожному реченні схований святий і на кожній літері гойдається крилатий янгол" (Боже, який чудовий дотеп і яке знання польсько-го письменства!), відіпхнуло навіть найохотніших до про-світи жидів від нього і попхнуло їх до німецьких класиків; за се поляки зненавиділи жидів "als Avantgarde des Deutschtums"(авангард німецтва) (с.76-77). А коли нарешті нове покоління ви-росло в польськім дусі, піднесло претензії до польської народності і намагалося висунути претензії до їхньої релігії, засудивши її, як на процесі Ріттера, за зразком Тіси Еслера, як загальношкідливу.(с.77). Отже, все те був антисемітизм: і ненависть до жидів за їх німецькість, і приступленні їх до польської народності, і оголошення їх за окрему народність! А корону тій "Geisteskrankheit"(психічній хворобі.) на-ложила ц.к. прокураторія, виточивши процес Ріттерам!
Отже на закиди жидівського апологета треба відповісти поперед усього, що австрійський уряд не зробив жидів у Галичині німцями, бо до самого р. 1848 трактував їх зовсім не ліпше від уряду польської Річи Посполитої. В час тої Річи Посполитої жиди так само, як і по її упадку, творили держа-ву в державі, мали свої інтереси окремі від решти суспіль-ності і були далекі від польщини, незважаючи на те, що польське законодавство трактувало їх значно лагідніше, ніж законодавства інших європейських країв. Зовсім легкомисно кидає д. Ліппе твердження: "Якби в Польщі не було жидів, то Польська держава була б ліквідована на кілька століть раніше !" (с.ЗЗ). Шкода, що автор не назвав ані одного доказу піддержання такого погляду. Ми були би дуже вдячні йому за се, бо наші "яфетівські" історики не тільки що нічого не знають про добродійний вплив жидів на Польську державу, але, навпа-ки, на основі актів, літописів та інших історичних пам'яток стверджують той факт, що жидівський визиск був причиною козацьких війн, що завдали польській Річи Поспо-литій першу смертельну рану. Зайняті тільки собою, маючи на оці тільки власні інтере-си, жиди не були горожанами (громадянами) Річи Посполитої, а тільки галапасами (паразитами ) на її тілі. Ані в літера-турі, ані в науці, ані загалом у духовнім житті Польщі та Русі аж до найновіших часів не бачимо ніякого сліду впли-ву чи співділання жидів; натомість у економічнім розвою тих народів був їх вплив, без сумніву, фатальний. Тому не диво, що по упадку польського державного організму жиди відразу перекидаються на сторону побідителів, у Пруссії та в Австрії робляться німцями, не з волі урядів, але з власної охоти та для власного інтересу; а коли в Росії не робляться москалями, то тим не менше всякими способами стараються показати свою лояльність новому панові. У всіх польських рухах, де поля-ки виступали проти Росії, аби вибороти собі національну незалежність, жиди визначалися повним індиферентизмом або навіть добровільно та безплатно сповняли службу шпіонів та донощиків, так що пр. генерал Паскевич у р. 1831 міг з повним задоволенням писати до царя Миколая, що російські війська при помочі жидів знають про всі рухи повстанських відділів скорше та докладніше, ніж сама по-встанська коменда.
Яку ролю відіграли жиди в Галичині в пам'ятній різні 1846 р., се досі не зовсім вияснено критично; але важкий закид, який піднесли проти них многі наочні свідки тих подій, будь-що-будь характеризує дуже драстично ті некорисні поняття про горожанське почуття жидів.
Відповіді
2002.05.24 | Історик
Заборонений Франко(продовження)
Др. Ліппе, здається, відчуває справедливість закиду про брак горожанського почуття у жидів і збуває його чисто равінською, орієнтальною штучкою. "Чого, властиво, хочуть асимілятори від жидів?" — питає він (с.41). "Що має жид зробити з себе, аби стати горожанином? Які прикмети, які горожанські чесноти має польський Войтек або руський Федь, яких би не мав жид Мошко?" — "Любові до рідного краю" — говорять. Але ж від сто літ емігрують християни з усіх країв Європи до Америки, Африки та Австралії, на-томість європейські жиди до передучора в тім руху взяли тільки мінімальний уділ. Жид скрізь, без сумніву, горожанин своєї вітчини, але його переможний співгорожанин-християнин відбирає йому його природне право, право горожанства. Жид головно перетяжений обов'язками супроти тої вітчини, а у християнина переважає уживання горожанських прав. Маючий та інтелігентний жид мусить утікати з Галичини, аби уйти від простацьких напастей "Саzety Narodowej" та вуличників, аби в ясне полудня його не застрілили на вулиці як пса.По такім представленню положення небідних, але маю-чих жидів у Галичині через чоловіка, який, як сам признається, в Галичині вродився, виховався і скінчив школи, чи ж маємо дивуватися, що заграничні жиди називають життя га-лицьких жидів "боротьбою" і по цілім світі заряджують складки "для Галицьких цілей"? Що та жидівсь-ка боротьба доходить декуди до таких відносин, як у Борис-лаві, де перед кількома роками був кривавий погром християнських робітників через жидів, при якім убито 6, а покалічено звиш 30 робітників; що ті "гноблені" жиди в многих містах і місточках творять переважну більшість і пануючу та все-сильну партію та визискують своє панування так огидно, як того приклад бачили ми на Бродах. Про не менше цікаві історії вміли б оповісти Дрогобич, Коломия, Калуш, Снятин, Жаб'є і т. ін., — про те жидівські апологети не згаду-ють нічого, а може, вважають се чимось так природним, що про те й згадувати не варто.
Будь-що-будь, одначе ми, повчені давніми і новими при-кладами, осмілюємося спростувати вищенаведені тверджен-ня д. Ліппе. Коли жиди досі не емігрували до Америки, то се зовсім не доказує їх "любові до рідного краю", але доказує поперед усього, що вони не мали причин і потреби емігру-вати, се зн. що власне наші краї й наші народи, польський і руський, являються для них найкориснішим тереном, бо ставлять найменший опір їх визискові. Були випадки, що жиди справді пробували їздити до Америки, але по короткім часі вертали назад, переконавшися, що там не так легко ви-жити з такої "праці", як у нас. Що жиди поносять більш обо-в'язків краєвих і державних, коли візьмемо до порівняння відносини прав і обов'язків головної маси нежидівської люд-ності, а не упривілейованих верстов, як се чинить д. Ліппе, то се чисто неправда. Не говорячи вже про податок крові, від якого жиди тисячними правними і безправни-ми способами вміють викручуватися (пор. численні проце-си за підкупства через жидів комісій асентерункових), навіть податку майна й абсолютно й пропорціонально далеко більше платять християни, рільники й ремесники, ніж жиди — купці, властителі домів по містах, рантієри та капіталісти.
Та особливо два мої твердження, висловлені в "Echach" сего часопису, стягли на мене найтяжчі громи з боку жидівсь-кої преси, а власне твердження про змагання жидів до еко-номічної, а евентуальне також і до суспільної гегемонії, а також про їх конспіраційний спосіб поступування. Помину мовчки всі ті масні епітети, якими обкинула мене жидівська преса за висловлення тих тверджень. Для мене найцікавіше було зачудування жидівських апологетів при тій нагоді, не-мовби моє твердження було чимось нечуваним. "Заколот жидів у Галичині! Неймовірно!" — скрикнув обурений др. Ліппе; "Диявольське та підле підбурювання !" — скрикнув львівський "Izraelit"; " Антисемітське підбурювання !" — повторяє д. Адольф Інлендер у "Оjczyznie". І жоден з них навіть не пробує інакше опрокинути моє твердження. Та хіба ж організація жидів у кон-фесійні громади та кагали така велика тайна? Чи тайна їхні садистичні релігійні закони? Чи тайна, той величезний вплив, який мають ті організації на справи еко-номічні та суспільні, а не лиш виключно на віроісповідні? Чи нарешті тайна — та віками вироблена могутня лучність цілого жидівського племені, якої один прояв я показав у діяльності "Аliance Izralite". Чи все те речі, про які невільно говорити? Річи, що не мають ніякого значення для нашого краю, у якім 10 % людності — жиди? Чи, може, нарешті, се все антисемітські вигадки? Здається, що ні, бо ось що чи-таємо, прим., у варшавськім жидівськім органі "Glos", у збірній статті від редакції, в якій засідають також світлі оди-ниці жидівські: "Жидівському питанню з погляду суспільно-економічно-го особливе забарвлення надає зорганізована відрубність. Жидівський визиск своїм змістом не різниться від звичайного визиску, але різниться особливо гидкою формою. Народ, позбавлений землі й обмежений у виборі занять, зробився паразитом, що живе з кровавої праці інших . Уняте в тісні карби лучності, дідично виспеціалізуване до сповнювання лиш деяких чинностей жидівство витво-рило особливу збірну організацію, при-значену одиноко до визискування інших. Бувають між жидами не тільки капіталісти, але також пролетарії; та дивний се пролетаріат, бо хоч часто майже вми-рає з голоду, та засоби для свойого існування здобуває зви-чайно тільки визиском чужих елементів. Треба тут додати, що наслідком виспеціалізування в певнім напрямі жидівсь-кий визиск далеко зручніший, далеко консеквентніший і тому також далеко шкідливіший і надто ще прикріший у своїй формі від звичайного визиску, хоча своїм змістом зовсім не різниться від нього. Спеціалізація нарешті вчини-ла жидів нездібними до інших занять, а се діло дуже важне тому, що хоч би жиди й найліпше сповнювали свою спеці-альну функцію в суспільнім поділі праці, їх для виконуван-ня тої функції занадто багато. Досі в нас дуже мало зверта-но увагу на сю обставину. Статистика занять виказує, що коли в Англії, яка має так широкі відносини торговельні та промислові, посередники творять тільки 5-6 % загалу люд-ності, у нас числять їх 15 %, а з того 9/10 жидів" ("Glos", 1886,ч.6.).
Не буду наводити з галицьких відносин прикладів тої лучності та тісної організації жидівської. Досить сказати, що, звертаючися на поле суспільно-економічне, вона звичайно тим сильніша, що освячена віроісповідними та релігійними мотивами. Доходить навіть до того, що найтяжча релігійна клятва (хайрем) дуже часто буває вживана й надуживана в цілях чисто економічних. Супротив тих загальновідомих фактів обурення жидівських апологетів на моє твердження виглядає зовсім комічно. Головний їх закид, немовби я "Аliance Izralite" зробив авторкою тої конспірації, її фон-ди "Для галицьких цілей"' є якоюсь "армією, за якою йде ре-зерв та загальне ополчення", а закладання жидівських шкіл рільничих та промислових уважає "революцією" або "шкідливою конспірацією", се попросту кепські жарти для заблахманювання очей. Навпаки, в своїм другім "Есhu" (див. вище с.39 і 40), про яке др. Ліппе пише, що воно написане ""мовою і виразом, пам'ятними ще з нашої першої молодості, звич-ними при музиці вечірньої зорі в устах легковажних студентів, слюсарів-підмайстрів та учнів шевця, коли вони намагаються відігнати нас від му-зики різками та кропивою". Очевидно, читаючи мою стат-тю, надихану злегка біблійним стилем, др. Ліппе почув не-мов шмагання різками та кропивою! (і з приводу якої він дивується тільки лагідності прокуратора, що пропустив її). Я написав виразно: "Нехай усохне мій язик, коли хочу ро-бити тобі з того закиди; навпаки, я хотів би поставити тебе взірцем для своїх земляків". І далі: "Власне тому я похва-ляю живе заняття жидів рільництвом, бо тепер земельна власність в руках жидів буває більше руйнована, ніж господарована". Що не вважаючи на ті, здається, досить виразні слова, також д. Інлєндер відповідає мені: "Якби жиди хоті-ли слухати ради та думки якогось русько-польського поета-соціолога, мусили би старатися всіми силами о упадок свого влас-ного племені, не закладати шкіл, не образувати рільників, не виховувати ремісників" ("Ojczyzna", ч. 4), — то се вже, здається, звичайна тактика жидівських публіцистів із біло-го робити чорне.
Далеко цікавіший супроти того закид, який на самім по-чатку своєї статті підносить проти мене д. Інлєндер, буцім-то "п. Франко не читав того і того". Гарно д. Інлєндер читав мою статтю!
Так само основні закиди піднесено проти мойого тверд-ження про "гегемонію жидів". Коли я вказав на нерівність економічної боротьби між жидами-нежидами, мені відпо-віли, що адже християни мають більше прав, ніж жиди, або нарешті, як се вчинив д. Вільгельм Фельдман у останнім числі "Izralitа", що християнські робітники не хотять прий-мати жидів до своїх організацій. Найцікавіший доказ і тут ви-сунув д. Інлєндер, твердячи, що те здобування економічної гегемонії, те монополізування торгівлі й промислу, здобу-вання земельної власності в цілях спекуляційних — усе те ніщо більше, як тільки "право до праці та горожанського становища", незважаючи зовсім на те, що той зріст жидівсь-ких ґешефтів, се рівночасно зріст зубожіння та визиску хри-стиянської людності. Д. Інлєндер доходить навіть до того, що домагається такої "рівноправності", аби жиди посідали в Галичині не 8,8 %, але 10 % усієї землі на тій основі, що творять 10 % людності всього краю. Те, що жиди мають те-пер у руках 60 % промислу, а 90 % торговлі в Галичині, се в його очах ніякий знак жидівської переваги і не дає нежидам права домагатися рівноправності з жидами.
Отже ж, як я розумію асиміляцію жидів, яка будь-що-будь у нашій жидівській політиці мусить займати перше місце? Що не розумію її як релігійну апостазію, приймання хрещення та вживання свинини, се розуміється само собою, хоч се інсинує мені д. Ліппе, який рівночасно (с.52) дивуєть-ся, як може автор, "русько-польський католик у своїй вітчині, що безумовно присягла на папську корону і продала себе Римові з душею й тілом", жартувати з Біблії. Вже сама та суперечність була би спонукала чоловіка, що поважніше дивиться на діло, зупинитися на тім і прочитати уважно мою статтю та інші поміщені в тім самім часописі, і з них, може, виніс би був переконання, що людова партія польська й русь-ка, якій основу хоче покласти "Ргzeglad Spoleczny", не має наміру між точками своєї програми класти ані римської, ані візантійської, ані ніякої іншої правовірності, але навпаки, лишаючи релігію на боці як річ особистого переконання, наміряє підносити духа людського, допомагаючи до розвою науки та морального почуття. Ми певні, що асиміляція інте-лігентних жидівських одиниць не доконається на ґрунті ре-лігійної правовірності, бо там на полі догм ніяке поєднання неможливе. Тісніше порозуміння, тривкіше від обопільної толеранції, можливе тільки на ґрунті науки, пізнання при-роди та критичного зрозуміння минувшини, а при тім у праці над спільними, чисто людськими задачами суспільними та політичними. Всяке обстоювання на становищах чисто кон-фесійних та ортодоксійних може довести тільки до затем-нення основних питань гуманності та до розбудження при-страстей; відстрашаючий приклад сего дав др. Ліппе в своїй брошурі. Скільки дурниць наплів сей жидівський інтелігент, починаючи від висловленого в передмові домагання, аби "християнська церков зіпхнула з престола Бога безконечної доброти, що згори прощає всякі провини, а посадила назад старозавітного Бога, карателя та месника, Бога справедли-вості та його десять заповідей, даних серед громів і блиска-виць, а в першій лінії завела святкування суботи замість неділі" (с.2), аж до абсурда вроді підозрівання апостола Павла о кровосумішку на основі речення, висловленого десь у Апостольських Діяннях, буцімто "він мав сестру за жінку".
Чув др. Ліппе, що десь дзвонили, але не знає, де; чув, що в якихось апостольських писаннях говориться щось про сест-ру й жінку, але не знає, що. Можу вияснити йому се. В однім із своїх листів пише ап. Павло про себе, що не жадає від вірних ніякої запомоги для себе, бо жиє з праці своїх рук, і що в своїх апостольських подорожах не возить із собою сестри як жінки, як се звикли чинити інші апостоли. Отже ж, мова тут не про Павла як такого, що жив із жінкою-сестрою, та й Пав-ло не закидає іншим апостолам кровосумішки, знаючи, що вони були жонаті, але своїх жінок називали сестрами во Христі, зазначуючи, що вони однакової віри з ними. Др. Ліппе, який так сильно обурюється, коли хто нарушить хоч одну букву його улюбленого Талмуда, повинен би мати хоч стільки вирозумілості, аби такими дурницями не провоку-вати ненависті у людей, для яких без огляду на те, чи вони правовірні, чи ні, ап. Павло єсть і лишиться одною з найчис-тіших та найвеличніших фігур у історії релігійного розвою, і то головне за свою велетенську та повну самовідречення працю коло увільнення християнської етики з жидівських формулок та з жидівської формалістики.
Так само під асиміляцією жидів не розуміємо зілляння цілої їх маси з людністю для них чужоплеменною, бо ми переконані, що при таких чисельних відносинах, як у нас, се ані можливе, ані не було би корисне. Асиміляція для нас, се поперед усього задача горожанського зрівняння на основі рівних прав і рівних обов ' язків.
Горожанське зрівняння! "Як то, чи довговікове життя в краю не вчинило нас його горожанами?"—запитують жиди. Відповідаю: "Ні!" "Чи посідання землі не дає нам права горожанства?" — запитує др. Ліппе. Відповідаю: "Ні!" Паразити, що найтривкіше й найдовше жиють на деревах, се ще не дерева; різні спекулянти прусські, французькі та інші, що посідають землю в нашім краю, ані не думають бути його горожанами. Горожанином краю робить не давність оселення, не земля, не капітал, а тільки почуття солідарності з народними ідеалами та праця для їх здійснення. Розумі-ється, що рівноправність ми розуміємо не як привілей са-мих тільки "obywateli" в теперішнім значенні сего слова, але як широку основу, на якій одиноко може доконатися горожанське зрівняння всієї маси народу. Тільки ж рівно-правність повинна бути справді рівна! Галицькі жиди досі не перестають жалуватися на неповноту рівноправності, на їх упосліджування, прим., у військовій або судовій службі, на недопущання їх до деяких суспільних функцій. Не ду-маю перечити, що справді воно так і що границі їх прав мож-на би ризиково розширити. Але, з другого боку, жиди забувають, що на многих полях суспільного життя вони займають упривілейоване становище супроти великої маси нежидівської людності, що користають із множества прав, властивих тільки їм самим, і що їх конфесійно-економічна організація і подекуди навіть сам склад їх ума позволяє їм навіть рівні права визискувати на свою користь, а обходити багато приписів законів, які цілим своїм тягарем падуть на нежидівську людність. Отже ідея рівноправності домагається безумовного усунення всяких таких привілеїв і вик-лючних прав, розбиття всіх неявних організацій, що піддер-жують визиск, хоч би вони ховалися під плащиком конфесійності. Закон, що карає кримінальне кинення на кого-будь Великої Клятви (Хайрем) і таким способом, очевидно, входить на поле конфесійних справ, являється в тім напрямі дуже важним і видним прецедентом. Внески посла Меруновича про державне екзаменування равінів, про регуляцію жидівських метрикальних реєстрів, зовсім несправедливо окричані як антисемітські, були дальшими кроками в на-прямі до горожанського зрівняння жидів із нежидами. На мою думку, ті внески повинні були вийти від самих жидів, що почували себе горожанами краю, а що се не сталося і що, навпаки, ті внески викликали такий вереск , се, власне доказ, що горожансь-ке почуття серед жидівської маси ще навіть не закінчилося і що одиниці з горожанським почуттям серед тої маси або зовсім іще не існують, або зовсім ще безсильні.
Надіюся, що з часом се почуття буде рости, мусить рос-ти. В міру зросту того почуття повинні власне з-посеред нашого жидівства виходити асиміляційні проекти. Поки сего нема, поки наші жиди за прикладом д-ра Ліппе і спілки з зав-зяттям, гідним ліпшої справи, будуть кидатися на всяку про-бу критики та незалежної думки про жидівські відносини в нашім краю, доти нежидівська суспільність сама мусить обдумати прогібіційні способи для спинення жидівського визиску та для введення жидівської справи на відповідну дорогу. Бажаю, аби ті зусилля були якнайуспішніші і могли запобігти різним катастрофам, які би могли жидам замість думки про розвій та спокійну горожанську асиміляцію насильно накинути тов-чок до громадної еміграції.
Без сумніву, еміграція часткова, повільна та з розмислом зорганізована самими жидами мусить бути пожадана для нашої суспільності як вентіль обезпеки, що зменшив би в краю напір жидівського елементу, а для жидів як творіння кадрів будучої національної самостійності. Як така вона напевно може числити на симпатію та поміч нашої суспіль-ності, але така еміграція, се зовсім не те недоречне "жидів, навантажених добром, вигнати з країни," як підсуває мені д-р. Ліппе.
Сим кінчу сей ряд своїх думок про жидівську справу в Галичині, викликаних жидівською полемікою. Жаль, що ся полеміка, крім кпин, наруг, окриків та запитань, не дала нам ніяких фактів для основнішого обсудження сеї справи.
Друковано в часописі "Przeglad Spoleczny",
1887, т. З, с. 431—444.
Переклад писано в днях 10—14 липня 1913
2002.05.24 | юрко
Re: деякі думки
Важко аналізувати цю статтю Франка, бо є суміш загальних, майже глобальних, питань і конкретних місцевих словесних баталій між ним і іншими дописувачами. Але я знайшов кілька речей, які виглядають цікавими, бо, можливо, пояснюють чому така ситуація, подана Франком, склалася. Також, можна побачити як діяльність людей півтора століття тому розвинулися в сучасний світ.Ось фраза у Франка “Народ, позбавлений землі й обмежений у виборі занять, зробився паразитом, що живе з кровавої праці інших . Уняте в тісні карби лучності, дідично виспеціалізуване до сповнювання лиш деяких чинностей жидівство витво-рило особливу збірну організацію, при-значену одиноко до визискування інших.”.
То, може, вона й пояснює специфіку євреїв-жидів, коли “народ, позбавлений землі й обмежений у виборі занять” просто знайшов іншу форму виживання.
До певної міри, це симптоматичне, коли, свого часу в кінці 19 початку 20 століття з Галичини приїжджали емігранти до Канади, то русини-українці їхали тільки з однією метою – Канада пропонувала багато практично дармової землі. Галичанин-українець ніякої іншої можливості в житті, крім праці на землі, не бачив. Євреї, натомість, в Канаді йшли в страхувальний бізнес, торговельний, спекулятивний. Нічого дивного, діти в ті часи переважно займалися тим, чим і їхні батьки.
Нажаль, українці вибрали зайняття безперспективне – землеробство. Євреї, обмежені у виборі занять, зайнялися бізнесом утворенням грошей – “Уняте в тісні карби лучності, дідично виспеціалізуване до сповнювання лиш деяких чинностей жидівство витворило особливу збірну організацію, призначену одиноко до визискування інших.” Це зайняття – утворення грошей – стало підставою сучасних фінансових ринків, які і до сьогодні є погано зрозумілим і чужим зайняттям для більшості українців. Українці і далі вважають зайняттям, гідним людини, порпатися в землі, а спекулятивні чи інші фінансові операції – формою шахрайства.
Мабуть, фразу Франка “Треба тут додати, що наслідком виспеціалізування в певнім напрямі жидівський визиск далеко зручніший, далеко консеквентніший і тому також далеко шкідливіший і надто ще прикріший у своїй формі від звичайного визиску, хоча своїм змістом зовсім не різниться від нього” треба розуміти, як данину модному в його час захопленню соціалізмом.
Бо, що таке в його розумінні визиск шкідливіший і прикріший у формі, якщо він не відрізняється від звичайного (???) визиску за змістом. Хоча й Франко критикував Маркса, вважаючи, що неможливо побудувати суспільство без визиску, він, виглядає, вважав, що є визиск, скажімо так, сприйнятливий і є якийсь особливо прикрий. Нажаль, він не пояснює, де той поріг до якого визиск є ОК, а вже вище того порогу – має бути відкинений.
Як виглядає, в сучасних розвинених країнах відповіддю на це питання є розвинена система соціальних забезпечень, яка в принципі визиск якщо не регулює, то принаймі підсолоджує пілюлю.
Також виглядає досить наївним погляд Франка, що “Спеціалізація нарешті вчинила жидів нездібними до інших занять, а се діло дуже важне тому, що хоч би жиди й найліпше сповнювали свою спеціальну функцію в суспільнім поділі праці, їх для виконування тої функції занадто багато. Досі в нас дуже мало звертано увагу на сю обставину. Статистика занять виказує, що коли в Англії, яка має так широкі відносини торговельні та промислові, посередники творять тільки 5-6 % загалу людності, у нас числять їх 15 %, а з того 9/10 жидів" ("Glos", 1886,ч.6.).”
Бо те ж саме можна сказати про сучасних йому українців, вони також були нездатними в Галичині зайнятися іншою справою, ніж землеробством, чи працею на нафтових розробках в Бориславі. Звичайно, це узагальнення, бо він сам є виключенням з правила, як і інші українці-інтелігенти його часу. Але він чомусь вважає, що те, що робили українці, чи поляки, було морально краще, ніж жиди. Це стереотип застосування моралі в зайнятті, а не стосунках між людьми, виглядає і є принциповим нерозумінням, на яке “хворіють” українці. Заняття (по англійськи бізнес business від busy - зайнятий) не має моралі, воно, в принципі, є для того, щоб себе прогодувати. Єдине обмеження на заняття, яке суспільство, якщо хоче, може накласти, це обмеження через законодавство.
Люди в його час в більшості займалися тим, до чого з дитинства бачили у свому середовищі. Тому, подана Франком статистика не могла мати застосування до Галичини – Галичина не Англія. Якщо в середовищі українців не було традицій торгування чи посередництва, то звідки вони могли раптом з’явитися. Адже це вимагає часу і досвіду чогось нового навчитися? То чому дивуватися, що євреї-жиди, які свого часу не мали права володіти і працювати на землі, займалися посередництвом і стали майстрами в цьому зайнятті, як українці майстрами у землеробстві?
Нерозуміння існуючих можливостей приводить до прийняття неправильних рішень і до конфлікту, бо різні зайняття вимагають неадекватних зусиль і приносять цілком різні результати. Можна пороти носом в землі і мати мізерні результати, що викличе почуття образи і несправедливості, особливо, коли бачиться, що інші в той сам час живуть дуже добре.
Точно так само й зараз в Україні, із-за відсутності традицій певних зайнять, українці є в позиції слабшого, скажімо, щодо фінансових ринків чи банкової системи. Ці зайняття, в принципі, мають неймовірний потенціал в сучасному світі, але із-за відсутності традицій займатися ними українці обмежують себе і потенційно своїх дітей у майбутньому.
Цілі маленькі країни-острови, після отримання незалежності від Великобританії чи Франції, зуміли скористатися з існуючого і приступного знання про фінансові ринки та банкову систему, що допомогло їм досягнути високого, як на їх можливості, рівня життя. Ті, ж котрі, не пішли цим шляхом, живуть в бідності, бо ніяких інших можливостей не мають.
2002.05.24 | Габелок
Думки з майбутнього
З огляду на розвиток західних суспільств за останні сто років, стаття Івана Франка викликає подив. Чому ж тогочасне суспільство не ввело таке законодавство, яке б не дозволяло "ссати кров" однієї групи людей з іншої? Звичайно, тепер, знаючи про кейсіанство та про ново-кейсіанство досить легко пояснити, що й чому не працювало в перехідних суспільсвах. Я маю на увазі перехідних від феодалізму до капіталізму.Коли у людини болить голова, вона п'є аспірину. У часи Франка того не всі знали. Деякі люди йшли до Лаври одягали залізний обруч на голову й ходили до вкола Лаври кілька годин. Звичайно, той метод не дуже допомагав. Хто, як ви думаєте, був винуватий?
2002.05.24 | юрко
Re: а може воно пояснюється
приказкою часів польського домінування у Львові: polskie ulice - żydowskie kamienice - польські вулиці, але жидівські будинки. Поляки, як існуюча влада, не хотіли займатися нешляхетною "брудною" справою - торгівлею, лихварством. А тоді, раптом, завили, коли виявилося, що влада (вулиці) їхні, але все решта навколо належить іншим - жидам. Звичайно, воно відразу так не сталося, але під лежачий камінь вода не тече.Жиди комерцією займалися вже багато століть, бо іншим займатися було заборонено. Поляки захоплювалися кіньми, балами, які оплачувалися працею селян-поляків та українців. А як гроші закінчувалися, то завжди можна було їх позичити в тих, хто гроші на коней та балі не спускав, а помножував їх - жиди. Звичайно, як не вистачало грошей в першому випадку, то чому б їх мало вистачати пізніше. Отже, потроху польська власність ставала власністю жидівською.
А тоді з'являлося почуття несправедливості - це ж було моє, а тепер... Звідси й вигуки образи - жиди не хотять інтегруватися в суспільство, вони його експлуатують. А чого б вони мали в нього інтегруватися? Щоб стати такими, як поляки і гроші на дурниці спускати, як це робили поляки? І чи поляки дуже про те суспільство дбали і його не експлуатували? Зрештою, полякам було вигідно, щоб жиди займалися неприємними для них справами - постачали їх грішми, здираючи з селян три шкіри. Я не захищаю жидів, вони просто максимально користувалися створеними для них обставинами.
Про українців і не говорю, в таких обставинах найбільше, чого суспільство дозволило їм створити, то це достатню кількість греко-католицьких священиків, та вчителів, що і так мусіли спочатку досить довго пропрацювати поза Галичиною в Польщі (для асиміляції). Отже, гречкосійство, як було, так залишилося їх покликанням.
2002.05.25 | Н. Сябристий
Дивне враження від статті
Здається , що вона писана в наш час. Не вистачає кількох деталей: ЗМІ з їхніми власниками, та Верховної Ради, що нагадує Кнесет і котра генерує закони з дірками для злодіїв-олігархів.2002.05.26 | Галина
Дивно інше
Що Адмін не витер цей "антисемітизм"2002.05.26 | Тапац
Re: Дивно інше
Прошляпили пацани. Мабуть августійші загуляли. А то ж: "Бібліотека приїхала! Ура !.."(Цитуючи "сильних". То вони так думають)Чи може Франко для них авторитет? Малоімовірно...
2002.05.26 | Augusto
Це все описує позапрошлий вік.
Зараз ситуація, абсолютно інша, с того часу вже дві держави (якщо не більше)досить довго попанували на тиx теренаx, світ помінявся, був Аушвіц та холокост. З чим сперечатися? Ті люди, про якиx писав Франко (якщо писав, звичайно, бо відсилок немає) вже давно повмирали. Взагалі жахливий стан наприклад, Закарпаття з початку XX ст. до другої світової, досить добро описаний одним англійцем і сильно відрізняється від офіційної історії (мене воно дуже сильно вразило), але то все було колись і до "зараз" немає відношення. Ніяким антисемітським "Майн Кампфом" твори Франка не стануть, як досить добре сказав Вінниченко в свій час, це не етничні, а соціальні протиріччя.2002.05.27 | Маруся
Августо, ну що ти мелеш !
Май трохи сорому, люди ж читають і думають про тебе погано.2002.05.27 | Augusto
А я і взагалі дуже сором'язливий.
Ну не можу я сказати, що сьогодня все ще ХІХ століття, і не просить!З якого часу коментарі до польськомовної статті якоїсь провинційної газети позапрошлого століття стали головним жанром велетня поезії Франка?
"про яку недавно (1880 — 81)" - цитата!
2002.05.27 | Шим
Re: Дивно інше
Галина писав(ла):> Що Адмін не витер цей "антисемітизм"
Видимо, фамилия автора помешала. А зря.
2002.05.27 | Shiel
А моська лает на слона...
Да кто такой, этот ваш Франко ?! Нищий в засаленном сюртучке ? Галицийский поэтишко с комплектом сомнительных заболеваний и безпричинной манией величия ? Кому он нужен ! Кто ЭТО читает !!! А может о нем слышали в Европе ? Или переводили на другие языки ? А стиль-то ! Стиль! Так писали извозчики навеселе !Мыслящий модератор в порядочном обществе такие тексты уничтожает сразу !
2002.05.27 | Augusto
Провокація. (-)
2002.05.27 | Нестор Мазепа
Скоріше банальна ілюстрація москальського невігластва
Воно не знає, хто такий Франко, і горде з цього :-)2002.05.28 | Орест Р.
Re: А моська лает на слона...
І ти дивуєшся, чому вас, пейсатих, ненавидять ?2002.05.28 | Augusto
Ще один приповз!:)) Полумяний Q-чміст, до речі.(-)
2002.05.29 | Max
Ця стаття дуже доречна до подій у ВР
2002.05.29 | Augusto
Дуже-дуже! (Як сідло до свині).
Хочу почути нарешті сувору правду, що Литвин то, того! І Кучма! І яб його так, Марчук! Та і Вся "За ЄБУ!" теж, чуйте, вони всюди!2002.05.30 | Sams
НЕ ЕЛОЗЬТЕ ВЫ, НЕУМНЫЕ, ЕВРЕЕВ!
НЕ ЕЛОЗЬТЕ ВЫ, НЕУМНЫЕ, ЕВРЕЕВ! ИБО НЕДОХОДНОЕ ЭТО ПРЕДПРИЯТИЕ!...Никак не могу взять втолк: зачем вам все эти разоблачения нехороших и хитрых евреев? Мне кажется, что всё это объясняется примитивной бандеро-навозной завистью к более успешному в материальном отношении слою еврейства. А ведь люди из этого племени, не заслуживают того, чтобы вы своими собачье-бычьими языко-хвостами проходились поихним ценным головам. Ценным в том смысле, что без Интеллекта вот таких несимпатичных Еврейских Пастухов, ваше паршиво-цинично- воровато-коррумпированное стадо паршивых свиней и безмозглых баранов оказалось по уши в дерьме галюна всё той же совкозоны паханомалинника. На что продуктивное в моральном и материальном смысле годно поголовье из хлева-кошары? Вы годны только на распространение трипера, сифилиса, спида, мандавошек, да на всё то, о чем я уже не преминул упомянуть выше. Дошло уже и до того, что мелкие воровские банды бывших комсомольцев и пионеров грабят аппараты Нью Йоркских платных автостоянок! Чикатилы, Оноприенки, Стусы и вся остальная колхозно-навозная чернь - шныряет по земным весям со своими сгнившими навозными кравчучками! Четыреста тысяч сально-неподмытых срак одетых в желто-синие провонявшеся-сгнившие рейтузы безмозглых идиоток вот уже одиннадцатый год кряду портят воздух во всех подворотнях и на всех перекресках объединенной Европы! Да не только последней, но и городов России тоже! И что, опять евреи проклятые виноваты перед бескультурными и нецивилизованными хохлами (пардон малороссами) в надуманных их страданиях?! Не нужно вам, сопливые задирать евреев! Все ваши проблемы постоянно создаваемы парой безнадежно больных извилин в ваших полупустых и явно бараньих головах. Ну а причем здесь евреи в таком безнадежном случае? Они что же, обязаны вам разрешить неразрешимую проблему полного отсутствия серого вещества? Это не возможно по многим причинам, а в первую очередь потому, что кто же себе хочет быть врагом? Наличие хорошие мозгов у евреев - это гарантия их биологического благополучия. И чем меньше в окружающем враждебном мире носителей минимального интеллекта, тем выше перспективы того благополучия не только для самых продвинутых местечковой среды, но и для тех из них, кого враждебная антисемитская среда (особенно Малороссии) лишила здоровья и больших талантов в борьбе за кусок мацы с маслом. На последок посоветую вам:
НЕ НУЖНО ПО ДИКОМУ ЗАВИДОВАТЬ ЕВРЕЯМ !
2002.05.30 | Augusto
Примітивна SSівсько-Красновська пропаганда.
Як так сталося, що головну роль в знищeнні євреїв в Україні під час ІІ Світової грали російські SS-вці ген. SS Краснова (без всякого "ваффен""- ідеологичні нацисти), а звинувачені в тому стандартно міфичні "бандеровци", деякi з яких були повішені "за допомогу жидам"? Ті, хто зорганізyвав "жидівський курень" в УПА для євреїв-партизан? І зараз абсолютно відкритоі SS-вці в Москві роздають медалі "ветеранам", але винні завжди інші? І так далі, квочка дурна.2002.05.30 | Netman
Знайомий текст
З пів-року назад він був на форумі укрправди, а потім гуляв по неті. Писав його хтось під ніком \"Самсонов\"2002.05.30 | Augusto
Не цей текстик знайомий? Там ціла гілка на Україна-Росія.
Дробязко С.И.Вторая мировая война 1939 – 1945. Восточные легионы и казачьи части в вермахте. – М.: Издельство Аст, 1999.
КАЗАЧЬИ ЧАСТИ 1941-1943 гг.
Появлению в составе вермахта казачьих частей в наибольшей мере способствовала репутация казаков как непримиримых борцов против большевизма, завоеванная ими в годы Гражданской войны. Ранней осенью 1941 г. из штаба 18-й армии в Генеральный штаб сухопутных войск поступило предложение о формировании из казаков специальных частей для борьбы с советскими партизанами, инициатором котороговыступил офицер армейской контрразведки барон фон Клейст. Предложение получило поддержку, и 6 октября генерал-квартирмейстер Генерального штаба генерал-лейтенант Э. Вагнер разрешил командующим тыловыми районами групп армий “Север”, “Центр” и “Юг” сформировать к 1 ноября 1941 г., с согласия соответствующих начальников СС и полиции, — в качестве эксперимента — казачьи части из военнопленных для использования их в борьбе против партизан.
Первая из таких частей была организована в соответствии с приказом командующего тыловым районом группы армий “Центр” генерала фон Шенкендорфа от 28 октября 1941 г. Это был казачий эскадрон под командованием перешедшего незадолго до того на сторону немцев майора Красной Армии И.Н. Кононова. В течение года командованием тылового района было сформировано еще 4 эскадрона и уже к сентябрю 1942 г. под началом Кононова находился 102-й (с октября — 600-й) казачий дивизион (1, 2, 3-й конные эскадроны, 4, 5, 6-я пластунские роты, пулеметная рота, минометная и артиллерийская батареи). Общая численность дивизиона составляла 1799 человек, в том числе 77 офицеров; на вооружении имелось 6 полевых орудий (76,2-мм), 6 противотанковых пушек (45-мм), 12 минометов (82-мм), 16 станковых пулеметов и большое количество ручных пулеметов, винтовок и автоматов (в основном, советского производства). На протяжении 1942—1943 гг. подразделения дивизиона вели напряженную борьбу с партизанами в районах Бобруйска, Могилева, Смоленска, Невеля и Полоцка.
Из казачьих сотен, сформированных при армейском и корпусных штабах германской 17-й армии, приказом от 13 июня 1942 г. был образован казачий кавалерийский полк “Платов”. В его составе имелось 5 конных эскадронов, эскадрон тяжелого оружия, артиллерийская батарея и запасной эскадрон. Командиром полка был назначен майор вермахта Э. Томсен. С сентября 1942 г. полк использовался для охраны работ по восстановлению Майкопских нефтепромыслов, а в конце января 1943 г. был переброшен в район Новороссийска, .где нес охрану морского побережья и одновременно участвовал в операциях немецких и румынских войск против партизан. Весной 1943 г. он оборонял “Кубанское предмостное укрепление”, отражая советские морские десанты северо-восточнее Темрюка, пока в конце мая не был снят с фронта и выведен в Крым.
Казачий кавалерийский полк “Юнгшульц”, сформированный летом 1942 г. в составе 1-й танковой армии вермахта, носил имя своего командира — подполковника И. фон Юнгшульца. Первоначально полк имел только два эскадрона, один из которых был чисто немецким, а второй состоял из казаков-перебежчиков. Уже на фронте в состав полка были включены две казачьи сотни из местных жителей, а также казачий эскадрон, сформированный в Симферополе и переброшенный затем на Кавказ. По состоянию на 25 декабря 1942 г. полк насчитывал 1530 человек, в том числе 30 офицеров, 150 унтер-офицеров и 1350 рядовых, и имел на вооружении 6 ручных и станковых пулеметов, 6 минометов, 42 противотанковых ружья, винтовки и автоматы. Начиная с сентября 1942 г. полк “Юнгшульц” оперировал на левом фланге 1-й танковой армии в районе Ачикулак — Буденновск, принимая активное участие в боях против советской кавалерии. После приказа от 2 января 1943 г. об общем отступлении полк отходил на северо-запад в направлении станицы Егорлыкской, пока не соединился с частями 4-й танковой армии вермахта. В дальнейшем он был подчинен 454-й охранной дивизии и переброшен в тыловой район группы армий “Дон”.
В соответствии с приказом от 18 июня 1942 г. надлежало направлять всех военнопленных, являвшихся казаками по происхождению и считавших себя таковыми, в г. Славута. К концу месяца здесь было сосредоточено уже 5826 человек, и было принято решение о формировании казачьего корпуса и организации соответствующего штаба. Поскольку среди казаков остро ощущалась нехватка старшего и среднего командного состава, в казачьи части стали набирать бывших командиров Красной Армии, не являвшихся казаками. Впоследствии при штабе формирования было открыто 1-е Казачье имени атамана графа Платова юнкерское училище, а также унтер-офицерская школа.
Из наличного состава казаков в первую очередь были сформированы 1 -и Атаманский полк под командованием подполковника барона фон Вольфа и особая полусотня, предназначенная для выполнения специальных заданий в советском тылу. После проверки прибывавшего пополнения было начато формирование 2-го Лейб-казачъего и 3-го Донского полков, а вслед за ними — 4-го и 5-го Кубанских, 6-го и 7-го Сводно-казачьих полков. 6 августа 1942 г. сформированные казачьи части были переведены из Славутинского лагеря в Шепетовку в специально отведенные для них казармы.
Со временем работа по организации казачьих частей на Украине приобрела планомерный характер. Оказавшиеся в немецком плену казаки концентрировались в одном лагере, из которого после соответствующей обработки направлялись в резервные части, а уже оттуда переводились в формируемые полки, дивизионы, отряды и сотни. Казачьи части первоначально использовались исключительно как вспомогательные войска для охраны лагерей военнопленных. Однако, после того как они доказали свою пригодность к выполнению самых разных задач, их использование приобрело иной характер. Большинство из сформированных на Украине казачьих полков были задействованы на охране автомобильных и железных дорог, других военных объектов, а также в борьбе с партизанским движением на территории Украины и Белоруссии.
Много казаков влилось в германскую армию, когда наступающие части вермахта вступили на территории казачьих областей Дона, Кубани и Терека. 25 июля 1942 г., сразу же после занятия немцами Новочеркасска, к представителям германского командования явилась группа казачьих офицеров и изъявила готовность “всеми силами и знаниями помогать доблестным германским войскам в окончательном разгроме сталинских приспешников”, а в сентябре в Новочеркасске с санкции оккупационных властей собрался казачий сход, на котором был избран штаб Войска Донского (с ноября 1942 г. именовался штабом Походного атамана) во главе с полковником С.В. Павловым, приступивший к организации казачьих частей для борьбы против Красной Армии.
Согласно приказу штаба, все казаки, способные носить оружие, должны были явиться на пункты сбора и зарегистрироваться. Станичные атаманы обязывались в трехдневный срок произвести регистрацию казачьих офицеров и казаков и подобрать добровольцев для организуемых частей. Каждый доброволец мог записать свой последний чин в Российской Императорской армии или же в белых армиях. Одновременно атаманы должны были обеспечивать добровольцев строевыми лошадьми, седлами, шашками и обмундированием. Вооружение для формируемых частей выделялось по согласованию с германскими штабами и комендатурами.
В ноябре 1942 г., незадолго до начала советского контрнаступления под Сталинградом, германское командование дало санкцию на формирование в областях Дона, Кубани и Терека казачьих полков. Так, из добровольцев донских станиц в Новочеркасске были организованы 1-й Донской полк под командованием есаула А. В. Шумкова и пластунский батальон, составившие Казачью группу Походного атамана полковника С.В. Павлова. На Дону также был сформирован 1-й Синегорский полк в составе 1260 офицеров и казаков под командованием войскового старшины (бывшего вахмистра) Журавлева. Из казачьих сотен, сформированных в станицах Уманского отдела Кубани, под руководством войскового старшины И. И. Саломахи началось формирование 1 –го Кубанского казачьего конного полка, а на Тереке по инициативе войскового старшины Н.Л. Кулакова — 1-го Волгского полка Терского казачьего войска. Организованные на Дону казачьи полки в январе — феврале 1943 г. участвовали в тяжелых боях против наступающих советских войск на Северском Донце, под Батайском, Новочеркасском и Ростовом. Прикрывая отход на запад главных сил немецкой армии, эти части стойко отражали натиск превосходящего противника и понесли тяжелые потери, а некоторые из них были уничтожены целиком.
Казачьи части формировались командованием армейских тыловых районов (2-й и 4-й полевых армий), корпусов (43-го и 59-го) и дивизий (57-й и 137-й пехотных, 203, 213, 403, 444 и 454-й охранных). В танковых корпусах, как например, в 3-м (казачья моторизованная рота) и 40-м (1 и 2 /82-й казачьи эскадроны под командованием подъесаула М. Загородного), они использовались в качестве вспомогательных разведотрядов. В 444-й и 454-й охранных дивизиях было сформировано по два казачьих дивизиона по 700 сабель в каждом. В составе 5-тысячного германского конного соединения “Бозелагер”, созданного для охранной службы в тыловом районе группы армий “Центр”, служило 650 казаков, причем часть из них составляла эскадрон тяжелого оружия. Казачьи части создавались и в составе действовавших на Восточном фронте армий германских сателлитов. По крайней мере, известно, что казачий отряд из двух эскадронов был сформирован при кавалерийской группе “Савойя” итальянской 8-й армии. В целях достижения должного оперативного взаимодействия практиковалось сведение отдельных частей в более крупные соединения. Так, в ноябре 1942 г. действовавшие против партизан в районе Дорогобужа и Вязьмы четыре казачьих батальона (622, 623, 624 и 625-й, ранее составлявшие 6, 7 и 8-й полки), отдельная моторизованная рота (638-я) и две артиллерийские батареи были объединены в 360-й казачий полк во главе с балтийским немцем майором Э.В. фон Рентельном.
К апрелю 1943 г. в составе вермахта действовало около 20 казачьих полков численностью от 400 до 1000 человек каждый и большое количество мелких частей, насчитывавших в общей сложности до 25 тыс. солдат и офицеров. Наиболее надежные из них были сформированы из добровольцев в станицах Дона, Кубани и Терека или из перебежчиков при германских полевых соединениях. Личный состав таких частей в основном был представлен уроженцами казачьих областей, многие из которых сражались с большевиками еще в годы Гражданской войны или подвергались репрессиям со стороны советской власти в 1920—30-е годы, и поэтому были кровно заинтересованы в борьбе с советским режимом. В то же время в рядах частей, формировавшихся в Славуте и Шепетовке, оказалось много случайных людей, называвших себя казаками лишь для того, чтобы вырваться из лагерей военнопленных и тем самым спасти свою жизнь. Надежность этого контингента всегда была под большим вопросом, а малейшие трудности серьезно сказывались на его моральном состоянии и могли спровоцировать переход на сторону противника.
Осенью 1943 г. некоторые казачьи части были переброшены во Францию, где использовались на охране Атлантического вала и в борьбе с местными партизанами. Судьба их была различной. Так, 360-й полк фон Рентельна, размещенный побатальонно вдоль побережья Бискайского залива (к этому времени он был переименован в Казачий крепостной гренадерский полк), в августе 1944 г. был вынужден с боями пройти долгий путь к германской границе по занятой партизанами территории. 570-й казачий батальон был направлен против высадившихся в Нормандии англо-американцев и в первый же день в полном составе сдался в плен. 454-й казачий кавалерийский полк, блокированный частями французских регулярных войск и партизанами в городке Понталье, отказался капитулировать и был почти полностью уничтожен. Такая же судьба постигла в Нормандии 82-й казачий дивизион М. Загородного.
В то же время большинство из сформированных в 1942—1943 гг. в городах Славуте и Шепетовке казачьих полков продолжали действовать против партизан на территории Украины и Белоруссии. Некоторые из них были переформированы в полицейские батальоны, носившие номера 68, 72, 73 и 74-й. Другие были разгромлены в зимних боях 1943/44 г. на Украине, а их остатки влились в состав разных частей. В частности, остатки разгромленного в феврале 1944 г. под Цуманью 14-го Сводно-казачьего полка были включены в 3-ю кавалерийскую бригаду вермахта, а 68-й казачий полицейский батальон осенью 1944 г. оказался в составе 30-й гренадерской дивизии войск СС (1-я Беларусская), отправленной на Западный фронт.
После того как опыт использования казачьих частей на фронте доказал их практическую ценность, германское командование приняло решение о создании в составе вермахта крупного казачьего кавалерийского соединения. 8 ноября 1942 г. во главе соединения, которое еще предстояло сформировать, был назначен полковник Г. фон Паннвиц — блестящий кавалерийский начальник, к тому же хорошо владевший русским языком. Осуществить план по формированию соединения уже в ноябре помешало советское наступление под Сталинградом, и приступить к его реализации удалось лишь весной 1943 г. — после отхода немецких войск на рубеж реки Миус и Таманский полуостров и относительной стабилизации фронта. Отступившие вместе с германской армией с Дона и Северного Кавказа казачьи части были собраны в районе Херсона и пополнены за счет казаков-беженцев. Следующим этапом стало сведение этих “иррегулярных” частей в отдельное войсковое соединение. Первоначально было сформировано четыре полка: 1-й Донской, 2-й Терский, 3-й Сводно-казачий и 4-й Кубанский общей численностью до 6000 человек.
21 апреля 1943 г. германское командование отдало приказ об организации 1 -й Казачьей кавалерийской дивизии, в связи с чем сформированные полки были переброшены на учебный полигон Милау (Млава), где еще с довоенных времен находились склады снаряжения польской кавалерии. Сюда же прибыли лучшие из фронтовых казачьих частей, такие как полки “Платов” и “Юнгшульц”, 1-й Атаманский полк Вольфа и 600-й дивизион Кононова. Созданные без учета войскового принципа, эти части расформировывались, а их личный состав сводилсяв полки по принадлежности к Донскому, Кубанскому и Терскому казачьим войскам. Исключение составил дивизион Кононова, включенный в дивизию как отдельный полк. Создание дивизии было завершено 1 июля 1943 г., когда произведенный в звание генерал-майора фон Паннвиц был утвержден ее командиром.
Окончательно сформированная дивизия имела в своем составе штаб с конвойной сотней, группой полевой жандармерии, мотоциклетным взводом связи, взводом пропаганды и духовым оркестром, две казачьи кавалерийские бригады — 1-ю Донскую (1-й Донской, 2-й Сибирский и 4-й Кубанский полки) и 2-ю Кавказскую (3-й Кубанский, 5-й Донской и 6-й Терский полки), два конно-артиллерийских дивизиона (Донской и Кубанский), разведотряд, саперный батальон, отдел связи, подразделения тылового обслуживания (все дивизионные части носили номер 55).
Каждый из полков состоял из двух конных дивизионов (во 2-м Сибирском полку II-й дивизион был самокатным, а в 5-м Донском — пластунским) трехэскадронного состава, пулеметного, минометного и противотанкового эскадронов. По штату в полку насчитывалось 2000 человек, включая 150 человек немецкого кадрового состава. На вооружении имелось 5 противотанковых пушек (50-мм), 14 батальонных (81-мм) и 54 ротных (50-мм) миномета, 8 станковых и 60 ручных пулеметов MG-42, немецкие карабины и автоматы. Сверх штата полкам были приданы батареи из 4 полевых пушек (76,2-мм). Конно-артиллерийские дивизионы имели по 3 батареи 75-мм пушек (200 человек и 4 орудия в каждом), разведотряд — 3 самокатных эскадрона из числа немецкого кадрового состава, эскадрон молодых казаков и штрафной эскадрон, саперный батальон — 3 саперных и саперно-строительный эскадроны, а дивизион связи — 2 эскадрона телефонистов и 1— радиосвязи.
На 1 ноября 1943 г. численность дивизии составляла 18 555 человек, в том числе 3827 немецких нижних чинов и 222 офицера, 14 315 казаков и 191 казачий офицер. Немецкими кадрами были укомплектованы все штабы, специальные и тыловые подразделения. Все командиры полков (кроме И.Н. Кононова) и дивизионов (кроме двух) также были немцами, а в составе каждого эскадрона имелось 12—14 немецких солдат и унтер-офицеров на хозяйственных должностях. В то же время дивизия считалась наиболее “русифицированным” из регулярных соединений вермахта: командирами строевых конных подразделений — эскадронов и взводов — были казаки, а все команды отдавались на русском языке. В Моково, недалеко от полигона Милау, был сформирован казачий учебно-запасной полк под командованием полковника фон Боссе, носивший номер 5-й по общей нумерации запасных частей восточных войск. Полк не имел постоянного состава и насчитывал в разное время от 10 до 15 тысяч казаков, которые постоянно прибывали с Восточного фронта и оккупированных территорий и после соответствующей подготовки распределялись по полкам дивизии. При учебно-запасном полку действовала унтер-офицерская школа, готовившая кадры для строевых частей. Здесь же была организована Школа юных казаков — своеобразный кадетский корпус, где проходили военное обучение несколько сот подростков, потерявших родителей.
Осенью 1943 г. 1-я Казачья кавалерийская дивизия была отправлена в Югославию, где к тому времени заметно активизировали деятельность коммунистические партизаны под руководством И. Броз Тито. Благодаря своей большой подвижности и маневренности казачьи части оказались лучше приспособленными к горным условиям Балкан и действовали здесь более эффективно, чем неповоротливые ландверные дивизии немцев, несшие здесь охранную службу. В течение лета 1944 г. части дивизии предприняли не менее пяти самостоятельных операций в горных районах Хорватии и Боснии, в ходе которых уничтожили много партизанских опорных пунктов и перехватили в свои руки инициативу наступательных действий. Среди местного населения казаки снискали себе дурную славу. В соответствии с приказами командования о самообеспечении, они прибегали к реквизициям лошадей, продовольствия и фуража у крестьян, что часто выливалось в массовые грабежи и насилия. Деревни, население которых подозревалось в пособничестве партизанам, казаки сравнивали с землей огнем и мечом.
В самом конце 1944 г. 1 -и Казачьей дивизии пришлось столкнуться с частями Красной Армии, пытавшимися соединиться на р. Драва с партизанами Тито. В ходе ожесточенных боев казакам удалось нанести тяжелое поражение одному из полков 233-й советской стрелковой дивизии и вынудить противника оставить захваченный ранее плацдарм на правом берегу Дравы. В марте 1945 г. части 1 -и Казачьей дивизии (к тому времени уже развернутой в корпус) участвовали в последней крупной наступательной операции вермахта в ходе Второй мировой войны, когда на южном фасе Балатонского выступа казаки успешно действовали против болгарских частей.
Передача в августе 1944 г. иностранных национальных формирований вермахта в ведение СС отразилась и на судьбе 1-й Казачьей кавалерийской дивизии. На состоявшемся в начале сентября в ставке Гиммлера совещании с участием фон Паннвица и других командиров казачьих формирований было принято решение о развертывании дивизии, пополненной за счет частей, переброшенных с других фронтов, в корпус. Одновременно предполагалось провести среди оказавшихся на территории рейха казаков мобилизацию, для чего при Главном штабе СС был образован специальный орган — Резерв казачьих войск во главе с генерал-лейтенантом А.Г. Шкуро. Генерал П.Н. Краснов, с марта 1944 г. возглавлявший созданное под эгидой восточного министерства Главное управление казачьих войск, обратился к казакам с призывом подниматься на борьбу с большевизмом.
Вскоре в дивизию фон Паннвица стали прибывать большие и малые группы казаков и целые воинские части. В их числе были два казачьих батальона из Кракова, 69-й полицейский батальон из Варшавы, батальон заводской охраны из Ганновера и, наконец, 360-й полк фон Рентельна с Западного фронта. 5-й казачий учебно-запасной полк, дислоцировавшийся до последнего времени во Франции, был переброшен в Австрию (г. Цветле) — поближе к району действий дивизии. Усилиями вербовочных штабов, созданных Резервом казачьих войск, удалось собрать более 2000 казаков из числа эмигрантов, военнопленных и восточных рабочих, которые были также отправлены в 1-ю Казачью дивизию. В результате в течение двух месяцев численность дивизии (не считая немецкого кадрового состава) увеличилась почти в два раза.
Группа казаков-связистов 2-го Сибирского полка 1-й Казачьей кавалерийской дивизии. 1943-1944 гг.
Приказом от 4 ноября 1944 г. 1-я Казачья дивизия была передана на время войны в подчинение Главного штаба СС. Эта передача касалась, прежде всего, сферы материально-технического снабжения, что позволило улучшить обеспечение дивизии оружием, боевой техникой и автотранспортом. Так. например, артиллерийский полк дивизии получил батарею 105-мм гаубиц, саперный батальон — несколько шестиствольных минометов, разведотряд —штурмовые винтовки StG-44. Кроме того, дивизии, по некоторым данным, было придано 12 единиц бронетехники, включая танки и штурмовые орудия.
Приказом от 25 февраля 1945 г. дивизия была преобразована в 15-й Казачий кавалерийский корпус войск СС. 1-я и 2-я бригады переименовывались в дивизии без изменения их численности и организационной структуры. На базе 5-го Донского полка Кононова началось формирование Пластунской бригады двухполкового состава с перспективой развертывания в 3-ю Казачью дивизию. Конно-артиллерийские дивизионы в дивизиях переформировывались в полки. Общая численность корпуса достигла 25 000 солдат и офицеров, в том числе от 3000 до 5000 человек немцев. Помимо этого, на завершающем этапе войны вместе с 15-м Казачьим корпусом действовали такие формирования, как Калмыцкий полк (до 5000 человек), кавказский конный дивизион, украинский батальон СС и группа танкистов РОА, с учетом которых под командованием группенфюрера и генерал-лейтенанта войск СС (с 1 февраля 1945 г.) Г. фон Паннвица находилось 30— 35 тыс. человек.
После того как собранные в районе Херсона части были отправлены в Польшу для формирования 1-й Казачьей кавалерийской дивизии, главным центром сосредоточения казачьих беженцев, покинувших свои земли вместе с отступающими немецкими войсками, стал обосновавшийся в Кировограде штаб Походного атамана Войска Донского С. В. Павлова. К июлю 1943 г. здесь собралось до 3000 донцов, из которых было сформировано два новых полка — 8-й и 9-й, имевших, вероятно, общую нумерацию с полками 1-й дивизии. Для подготовки командного состава планировалось открыть офицерскую школу, а также школу танкистов, однако реализовать эти проекты не удалось из-за нового советского наступления.
Поздней осенью 1943 г. в подчинении Павлова находилось уже 18 000 казаков, включая женщин и детей, образовавших так называемый Казачий Стан. Германские власти признали Павлова Походным атаманом всех казачьих войск и обязались оказывать ему всемерную поддержку. После недолгого пребывания в Подолье Казачий Стан в марте 1944 г. в связи с опасностью советского окружения начал движение на запад — до Сандомира, а затем по железной дороге был перевезен в Белоруссию. Здесь командование вермахта предоставило для размещения казаков 180 тыс. гектаров земельной площади в районе городов Барановичи, Слоним, Новогрудок, Ельня, Столицы. Расселенные на новом месте беженцы были сгруппированы по принадлежности к разным войскам, по округам и отделам, которые внешне воспроизводили традиционную систему казачьих поселений.
Одновременно была предпринята широкая реорганизация казачьих строевых частей, объединенных в 10 пеших полков численностью в 1200 штыков каждый. 1-й и 2-й Донские полки составили 1-ю бригаду полковника Силкина; 3-й Донской, 4-й Сводно-казачий, 5-й и 6-й Кубанские и 7-й Терский — 2-ю бригаду полковника Вертепова; 8-й Донской, 9-й Кубанский и 10-й Терско-Ставропольский — 3-ю бригаду полковника Медынского (в дальнейшем состав бригад несколько раз менялся). Каждый полк имел в своем составе 3 пластунских батальона, минометную и противотанковую батареи. Для их вооружения было использовано советское трофейное оружие, предоставленное германскими полевыми арсеналами.
Главной задачей, поставленной казакам германским командованием, была борьба с партизанами и обеспечение безопасности тыловых коммуникаций группы армий “Центр”. 17 июня 1944 г. в ходе одной из антипартизанских операций был убит Походный атаман Казачьего Стана С.В. Павлов. Его преемником стал войсковой старшина (в дальнейшем — полковник и генерал-майор) Т.И. Доманов. В июле 1944 г. в связи с угрозой нового советского наступления Казачий Стан был выведен из Белоруссии и сосредоточен в районе г. Здунская Воля на севере Польши. Отсюда началась его переброска в Северную Италию, где для размещения казаков была выделена территория, прилегающая к Карнийским Альпам с городами Толмеццо, Джемона и Озоппо. Здесь Казачий Стан вошел в подчинение командующего войсками СС и полиции прибрежной зоны Адриатического моря обер-группенфюрера СС О. Глобочника, который поручил казакам обеспечение безопасности на предоставленных им землях.
На территории Северной Италии строевые части Казачьего Стана подверглись очередной реорганизации и образовали Группу Походного атамана (именовавшуюся также корпусом) в составе двух дивизий. 1-я Казачья пешая дивизия (казаки от 19 до 40 лет) включала в себя 1-й и 2-й Донские, 3-й Кубанский и 4-й Терско-Ставропольский полки, сведенные в 1-ю Донскую и 2-ю Сводную пластунские бригады, а также штабную и транспортную роты, конный и жандармский эскадроны, роту связи и бронеотряд. 2-я Казачья пешая дивизия (казаки от 40 до 52 лет) состояла из 3-й Сводной пластунской бригады, включавшей 5-й Сводно-казачий и 6-й Донской полки, и 4-й Сводной пластунской бригады, объединявшей 3-й Запасной полк, три батальона станичной самообороны (Донской, Кубанский и Сводно-казачий) и Особый отряд полковника Грекова. Кроме того в составе Группы имелись следующие части: 1-й Казачий конный полк (6 эскадронов: 1, 2 и 4-й донские, 2-й терско-донской, 6-й кубанский и 5-й офицерский), Атаманский конвойный конный полк (5 эскадронов), 1-е Казачье юнкерское училище (2 пластунские роты, рота тяжелого оружия, артбатарея), отдельные дивизионы —офицерский, жандармский и комендантский пеший, а также замаскированная под автомотошколу Специальная казачья парашютно-снайперская школа (Особая группа “Атаман”). К строевым частям Казачьего Стана, по некоторым данным, была присоединена и отдельная казачья группа “Савойя”, выведенная в Италию с Восточного фронта вместе с остатками итальянской 8-й армии еще в 1943 г.
Казачьи беженцы. 1943-1945 гг.
На вооружении частей Группы Походного атамана имелось свыше 900 ручных и станковых пулеметов разных систем (советские “Максим”, ДП (“Дегтярев пехотный”) и ДТ (“Дегтярев танковый”), германские MG-34 и “Шварцлозе”, чешские “Зброевка”. итальянские “Бреда” и “Фиат”, французские “Гочкис” и “Шош”, английские “Виккерс” и “Льюис”, американские “Кольт”), 95 ротных и батальонных минометов (в основном советского и германского производства), более 30 советских 45-мм противотанковых пушек и 4 полевых орудия (76,2-мм), а также 2 легких бронеавтомобиля, отбитых у партизан и названных “Донской Казак” и “Атаман Ермак”. В качестве ручного стрелкового оружия использовались главным образом магазинные и автоматические винтовки и карабины советского производства, некоторое количество германских и итальянских карабинов, советские, германские и итальянские автоматы. Казаки располагали также большим количеством немецких фаустпатронов и захваченными у партизан английскими гранатометами.
По состоянию на 27 апреля 1945 г. общая численность Казачьего Стана составляла 31 463 человек, в том числе 1575 офицеров, 592 чиновника, 16 485 унтер-офицеров и рядовых, 6304 нестроевых (негодных к службе по возрасту и состоянию здоровья), 4222 женщины, 2094 ребенка в возрасте до 14 лет и 358 подростков в возрасте от 14 до 17 лет. Из общей численности Стана 1430 казаков принадлежало к эмигрантам первой волны, а остальные были советскими гражданами.
В последние дни войны ввиду приближения наступающих войск союзников и активизации действий партизан Казачий Стан был вынужден покинуть Италию. В период 30 апреля — 7 мая 1945 г., преодолев высокогорные альпийские перевалы, казаки пересекли итало-австрийскую границу и расположились в долине р. Драва между городами Лиенц и Обердраубург, где было объявлено о капитуляции перед английскими войсками. Уже после официального прекращения военных действий из Хорватии в Австрию прорвались части 15-го Казачьего кавалерийского корпуса фон Паннвица, также сложившие оружие перед англичанами. А менее чем месяц спустя на берегах Дравы разыгралась трагедия насильственной выдачи в Советский Союз десятков тысяч казаков, калмыков и кавказцев, которых ждали все ужасы сталинских лагерей и спецпоселений. Вместе с казаками были выданы и их руководители — генералы П.Н. Краснов, его племянник С.Н. Краснов, возглавлявший штаб Главного управления казачьих войск, А.Г. Шкуро, Т.И. Доманов и Г. фон Паннвиц, а также предводитель кавказцев Султан Келеч-Гирей. Все они были осуждены в Москве на закрытом судебном процессе, состоявшемся 16 января 1947 г., и приговорены к смертной казни через повешение.
2002.05.31 | ЛД
для Augusto
Тут такого добра достатньо http://slavic-legion.narod.ru/2002.05.31 | Augusto
Потім подивлюся, спасибі!
Там красновці наварнякали так, що півгодини відкривається, а я з повільного компютера/мережі не можу чекати.2002.05.30 | Грек
Re: Знайомий текст
Самсонов - це нік, який протягом кількох місяців збуджував публіку у ГК "Вечірнього Києва". Писав, що є жертвою каральної психіатрії. Не сумніваюся, що це його текст, впізнаю його почерк. Але не розумію, навіщо комусь це божевілля тягати по всьому нету? Досить груба провокація.