06/01/2002 | технолог

Ні додати ні відняти:

http://www.zn.kiev.ua/ie/show/395/34973/
ІГРИ ПАТРІОТІВ

Сергій РАХМАНІН


Натужна перемога головного «єдуна» країни (мається на увазі аж ніяк не Володимир Михайлович, а його безпосередній «чиф») у «договірному» спікерському забігу викликала в представників опозиційної четвірки стан легкого розчарування. Яке, втім, досить швидко змінилося припливом нервових веселощів.

Новоявлений верховний вождь депутатського корпусу занадто довго й сумлінно виконував роль кишенькового ліхтарика Президента, щоб безболісно перетворитися на світоча народовладдя. Очевидна незграбність поведінки свіжоспеченого голови парламенту стала приводом не лише для легковажних публічних жартів («антиєдисти», зокрема, запропонували організувати для Володимира Михайловича платний курс молодого спікера й погрожували прив’язати його до робочого столу, щоб уникнути численних перерв), а й для серйозних кулуарних роздумів. І часто досить оптимістичних.

Чотири політичні групи, що сформували антивладний альянс у новій Верховній Раді, занадто відрізняються одна від одної «тактико-технічними характеристиками», щоб вважати їхній союз тривалим і надійним. Союз цей навіть опозиційною парламентською коаліцією, за великим рахунком, охрестити не можна. Ющенко, якщо пригадуєте, всю виборчу кампанію, як чорт від ладану втікав від будь-яких розмов про опозиційність блоку, що носить його горде ім’я. Та й тепер (попри стрімке зростання озлоблення на владу) колюче слівце намагається всує не згадувати. На відміну від своїх довгострокових тактичних партнерів — Юлії Тимошенко й Олександра Мороза, які про свою опозиційність заявили відразу ж після «оксамитової революції-2». Фракція комуністів — це взагалі окрема політична стаття, вони непримиренні опозиціонери, так би мовити, за визначенням. Причому в опозиції вони, як відомо, не тільки до антинародного режиму та його лютих ватажків, а й до всіх тих, хто (на думку комуністів) сприяє зміцненню цього самого режиму. Тобто до ідейних переродженців, буржуазних націоналістів та кровопивців-олігархів. Побіжного погляду на список особового складу фракцій «НУ», «БЮТ» і СПУ достатньо, аби переконатися, що представників зазначених категорій громадян там не бракує. Або ще точніше: депутатські осередки, очолювані Віктором Андрійовичем, Юлією Володимирівною та Олександром Олександровичем, майже цілком сформовано з класових ворогів Петра Миколайовича та його соратників, багато хто з яких брав особисту участь у жорстокому «політичному побитті» комуністів в Українському домі.

Загалом у коаліційному «квадраті» (всупереч законам класичної геометрії, але суворо відповідно до законів геометрії політичної) чимало гострих кутів. Про тертя між Ющенком, Тимошенко й Морозом сказано чимало. Але й у самої «НУ» є чимало напівзабутих претензій та напівзаглушених образ. Досить пригадати, що лідер «Нашої України» і, по суті, неформальний лідер коаліції свого часу підписав горезвісний «лист трьох», де було сказано багато «приємного» на адресу учасників антипрезидентських акцій часів «касетного скандалу». А останніх у коаліції — добра половина. Не забуваймо й про те, що в ті самі часи Роман Безсмертний, несамовито захищаючи світлий образ гаранта, виграв змагання з вірнопідданської запопадливості в переважної більшості інших монархових служок, набагато наближеніших і набагато заслуженіших. Учорашній парламентський представник Президента сьогодні перетворився на головного «диспетчера» антипрезидентського парламентського альянсу. Він — соратник Мороза, Лук’яненка, Філенка, Стецьківа, Чорновола, Матвієнка, Жовтяка, Хмари, Шкіля. І один із головних «кучмістів» зразка 2000-го не страждав найменшими комплексами через те, що 2002-го виявився в одному пакеті з однією з головних «антикучмісток» — Юлією Тимошенко.

Що ж об’єднало такі різні сили й настільки різних персонажів в одну, хай і тимчасову, хай умовну політичну сім’ю? Відчуття. Відчуття того, що час Кучми неминуче спливає. І відчуття того, що сьогодні набагато вигідніше йти на стриману конфронтацію з Банковою, ніж на обережний союз із нею. Простіше кажучи, у четвірці опинилися політики, котрі не просто в тій чи іншій формі виступають за зміну формату влади. У ній опинилися політики, котрі дотримуються приблизно такого погляду: опинившись на тому боці сьогодні, я (можливо) зможу щось виграти в процесі переділу тактичної влади, але завтра, коли почнуть ділити стратегічну владу, я (майже напевне) залишуся не при ділі.

Ось чому такими підозріло педантичними в переговорах із блоком влади були комуністи. Ось чому так довго опирається більшість проющенківських депутатів-бізнесменів, найбільш вразливих, коли йдеться про тертя з владою. Почасти тому багато представників «НУ», СПУ та «БЮТ» під час численних і болісних «внутрішніх» переговорів про долю парламентських крісел були проти будь-яких домовленостей із «Єдиною Україною», вважаючи, що є сенс відмовитися не лише від домагань на крісло спікера, а й загалом від усіх керівних посад.

Певна річ, небажання укладати будь-які домовленості з «Єдою» у когось могло бути продиктоване банальним страхом елементарного «кидка», у когось — ідеологічними міркуваннями, у когось — особистою ворожістю до Кучми чи навіть до Литвина. Певна річ, у кожній із фракцій (особливо в «НУ») було чимало тих, хто особисту тактичну вигоду ставив вище стратегічних політичних інтересів і хто періодично підштовхував вождя свого осередку в обійми Литвина і компанії.

І все-таки вже наступного дня після програшу «четвірки» в першому раунді «спікеріади» у стані коаліції не відчувалося пораженських настроїв. Заяви опозиціонерів про «піррову перемогу» влади почасти можна списати на бажання зберегти хорошу міну при поганій грі. Але почасти їхній оптимізм було продиктовано тверезими міркуваннями. Коротенько наведемо основні тези.

Перше. «Протягнувши» на посаду спікера свого головного наближеного, Президент не лише прибрав до рук усю повноту влади в країні, а й вимушено звалив на свої плечі всю повноту відповідальності. Йому тепер буде непросто звинувачувати в усіх бідах парламент, де спікером — глава його адміністрації, а якусь подобу більшості сформовано на базі відвертого блоку влади. Настільки ж складно буде гарантові говорити про неможливість конструктивного діалогу між вищим законодавчим і центральним виконавчим органами, оскільки біля керма обох стоять люди, вигодувані з одного й того самого корита. Опозиція ж, навпаки, одержує унікальну можливість безболісно критикувати будь-який крок влади. Більше того — на думку ряду «коаліціонерів», представники умовно переможеної сторони просто зобов’язані робити це регулярно, системно й голосно, використовуючи всі можливі засоби.

Друге. На думку значної частини представників антипрезидентського «квартету», 226 «вимучених» владою — серйозний удар по її репутації і в очах громадськості, і в очах політиків, що сумніваються. Якщо всієї потужності адмінресурсу сьогодні вистачило тільки на те, щоб нашкребти мінімальну кількість голосів за улюбленця Президента, то на що вистачить цього адмінресурсу завтра? Крім того, багато депутатів (зокрема й пропрезидентських) нібито вважають, що у своєму прагненні посадити Литвина на спікерський трон господар Банкової трохи перестарався. У результаті — депутатський корпус одержав потенційно найслабшу президію за всю новітню історію України, а від цього можуть постраждати всі народні обранці, незалежно від ідеологічної орієнтації. Не кажучи вже про те, що до Литвина в самій «Єді» ставлення, м’яко кажучи, неоднозначне. Тож, вважають «четвірочники», спікерство Володимира Михайловича лише прискорить розпад найбільшої на сьогодні парламентської фракції. А розшарування ВР, у свою чергу, полегшить проведення гіпотетичної операції з перерозподілу сфер впливу. Група депутатів із «НУ» та «БЮТ» переконана, що керівні посади в Раді опозиції потрібні не зараз, а трохи згодом, коли з парламентського вікна відкриється краєвид на президентські вибори. Отже, вважають подвижники цієї ідеї, є сенс усе, що можна, віддати жадаючим «єдунам». І потім планомірно, ретельно поглиблюючи суперечності між «постзаєдистськими» фракціями, готувати майбутню зміну декорацій. У те, що «Єда» збереже нинішню кількість та існуючий формат, не вірить практично ніхто. Хоча б тому, що умовна віра в завтрашній день, що вчувається у словах опозиціонерів, видається трохи більш життєствердною, ніж страх перед учорашнім днем, який читається в очах формальних захисників влади.

І, нарешті, останній аргумент. Комбінація імені «Єди» дала представникам якщо не «четвірки», то, в кожному разі, «трійки» можливість тверезо оцінити свої сили, визначити свої слабкі місця й сильні сторони. А також позбутися якщо не всіх, то принаймні багатьох «зайвих» людей.

Не будемо сперечатися з цими аргументами й не станемо з ними погоджуватися. Зафіксуємо факт наявності такої логіки в найрізноманітніших представників коаліції — «червоних» і «жовто-блакитних», ветеранів та новобранців, «чистих» бізнесменів і професійних публічних політиків.

Кожна нова розмова з представником «четвірки» переконувала: дуже багато хто в самій коаліції з самого початку не вірив, що представники квартету зможуть одержати місця за головним парламентським столом. Причини для сумнівів були найрізноманітніші, але багатьох скептиків об’єднувала зовні щира впевненість: те, що сталося 28 травня, — на краще. Зрозуміло, очевидним було бажання окремих лідерів виконати моральні зобов’язання перед деякими політиками, очевидними були амбіції ряду персонажів (приміром, Адама Мартинюка чи Петра Порошенка). Наступити на горло власному марнославству непросто. Кажуть, коли замаячила більш-менш реальна перспектива стати офіційним політичним важкоатлетом, щось здригнулося й у Романі Безсмертному. Його кулуарну гіперактивність багато соратників і супротивників пояснюють природним прагненням «застовпити» за собою посаду голови адміністрації Президента Ющенка. І задля цієї мети Роман Петрович нібито готовий скромно «орати» стільки, скільки знадобиться. Але ж шанс стати першим серед рівних дається нечасто. А шанс уїсти хворобливе самолюбство такого «любого» для Безсмертного Литвина й зовсім випадає один раз на два президентських терміни...

Проте, до честі головного порадника Ющенка, він, усупереч численним прогнозам, був одним із тих, хто категорично заперечував проти того, щоб ділити місця в президії в пакеті з «Єдиною Україною». У цьому його підтримували (що теж видається дивним) більшість депутатів від бізнесу з групи «Разом» і значна частина «реформаторів». У стані рухівців і особливо в групі Петра Порошенка, наскільки можна судити, домінував інший настрій: якщо контакти з ворогом приносять кадрові дивіденди, на ці контакти слід іти.

Саме поступкою амбіціям окремих своїх наближених слід вважати згоду Ющенка завізувати більш ніж дивний пакет поділу керівних посад у парламентських комітетах. Досі в стані тактичної опозиції точаться запеклі суперечки про те, чи є сенс боротися за ці портфелі. Одні вважають, що розумно було б відмовитися від будь-яких посад і будь-яких контактів із «Єдою» й переходити в конструктивну опозицію. Тим паче що самі по собі ці посади — без більшості, але з «єдистським» спікером та прем’єром, втрачають свою первинну вагу. Інші переконані, що без реальних важелів впливу опозиційність перетворюється на порожнє критиканство, і така позиція обертається неминучим програшем. Наскільки можна судити, всередині коаліції так і не дійшли спільного знаменника, що обернулося «порожнім пакетом». А в перспективі може стати провісником розколу.

Якби «четвірка» обрала перший шлях, їй слід було б гучно відмовитися від будь-яких домагань і заявити про перехід в опозицію. Якби другий — слід було б шукати варіанти. Адже очевидно, що союз «НУ», СПУ та «БЮТ» із комуністами триватиме недовго. Своє основне завдання «квартет» загалом-то виконав — показав владі зуби (набагато гостріші, ніж могло здаватися ще тиждень тому), не дозволив їй сходу сформувати пропрезидентську більшість, а також обрати президентського ставленика з «запасом». Але наступати на граблі після 28 травня, та ще й після втрат, яких зазнала «НУ», було б нерозумно.

Якщо Ющенку справді потрібні комітети як чинник політичного впливу (а, очевидно, потрібні, інакше не було б його заяв про позаполітичність цих структур), то йому слід було б шукати союзників не серед комуністів. «Спікеріада» мала політичний, і переважно тактичний характер. «Поділ» комітетів — це інший формат: лобістський і стратегічний. Більшість комуністів і більшість «наших», цілком можливо, об’єднує щира нелюбов до Президента, щире прагнення змінити режим існування влади. І це могло бути достатнім приводом, щоб спробувати не пустити представника цього режиму до керма законодавчої влади. Але в комуністів і «наших» різне бачення майбутньої влади. І якщо комітети потрібні тому ж таки Ющенку та його соратникам як механізм реалізації задекларованої блоком політики, то який сенс віддавати комуністам комітет з економіки й національної безпеки. У цих питаннях комуністи й «наші» уже не союзники, а противники, причому непримиренні. У цій сфері для останніх союзниками будуть, швидше, «Єдина Україна» й есдеки.

Ющенко пояснював свою підтримку «четверного пакета» прагненням проводити прозору політику. Слід вважати, він вважав аморальним домовленості в обхід комуністів. Однак тоді треба було повернутися до проекту договору. Або запропонувати розподілити квоти пропорційно до чисельності фракцій. Не зробили ні того, ні іншого. Був втрачений час і втрачене порозуміння.

Юлія Тимошенко, як відомо, не поставила свого підпису під «четверним пакетом», хоч її фракція цю пропозицію й підтримала. Незадовго до того вона дозволила собі з трибуни кілька різких натяків на адресу Ющенка. Це знов-таки підсилило вже існуючі сумніви щодо єдності коаліції. Можна сперечатися, наскільки амбіції Юлії Володимирівни (яка нібито заявила про свої претензії на ключові комітети — бюджетний, із питань місцевого самоврядування та правової політики) вплинули на моральний клімат всередині коаліції. Та лідер «БЮТ» і її фракція, треба віддати їм належне, послідовні. Від Тимошенко не втікають депутати, її «підопічні» не «зливають» голоси. Депутатський осередок чітко визначив свою політичну позицію і дружно розписався під пропозицією відкликати президію. І якщо іменний блок екс-віце-прем’єра буде так само послідовним у реалізації своїх цілей, то зростатиме не лише особистий рейтинг Ю.В., а й чисельність її фракції.

Робити висновки про долю напівопозиційної «четвірки» поки що рано. Та деякими міркуваннями поділитися, напевно, можна. Те, що комуністи відійдуть від коаліції, майже очевидно. Чи залишаться вони тактичними союзниками гіпотетичної «трійки» і чи не стануть прихованим ресурсом «Єди», залежить насамперед від фракції «НУ» як найчисленнішої та все ще найперспективнішої в антипрезидентському стані. «Наша Україна» розвалиться навряд чи, хоча, цілком можливо, порідшає. Проте чисельність її навряд чи впаде нижче за позначку у вісім десятків депутатів. Ймовірність того, що існуючі всередині «наших» групи трансформуються у фракції, поки що мізерно мала. Доти, доки Ющенко вважатиметься перспективним, за нього триматимуться. На різку опозиційність «НУ» навряд чи зважиться, проте й на стратегічний союз з пропрезидентськими силами навряд чи піде. Ймовірність того, що «НУ», «БЮТ» і СПУ зіллються в одну фракцію (про що багато пишуть), практично нульова. Розриву у стосунках між трьома зазначеними фракціями також не варто чекати, охолодження стосунків має настати не раніше передодня президентських виборів.

Є, мабуть, лише два питання, на які неможливо знайти навіть приблизних відповідей. Коли опозиціонери чітко сформулюють (для себе й для партнерів), яку саме політику і яким конкретно способом вони збираються проводити в цьому парламенті? І чому вони не визначили це до початку «спікеріади»?