06/17/2002 | Free Spirit

http://www.grani.kiev.ua/2002/texts/23/Glinka41L_ukr.htm
Альтернативна історія України Леоніда Кучми
Іван Глінка,
"Укрінформбюро"

"Хіба можна забороняти вченим та
історикам займатися історією?"
Володимир Семіноженко,
віце-прем'єр-міністр України

"Хіба мати винувата,
що дитина дурнувата?"
Українська народна мудрість

Якось англійський історик Юнг сидів у своєму кабінеті і писав черговий том "Історії людства". Раптом на вулиці він почув галас та крики. Висунувшись у вікно, він спитав у сторожа: "Що трапилося?". "Та нічого особливого — побилися два кучери", — відповів той. За хвилину до кабінету Юнга зайшла покоївка, яка звернулася до хазяїна: "Щойно біля нашого будинку циган зарізав джентльмена. Це було жахливо!". Історик, який зажадав дізнатися істину, вирішив вийти з будинку і дізнатися у констебля, що ж сталося під його вікнами насправді? Полісмен йому відповів: "Не турбуйтеся, просто сутенер вирішив провчити повію. Як на зло прямо біля вашого особняка". Юнг повернувся додому і зашпурнув свій рукопис в куток кімнати зі словами: "Як я можу писати про те, що відбувалося тисячу років тому, коли не можу з'ясувати того, що було у мене під носом!". "Історію людства" ним так і не було написано. Послідовники Юнга були не такими педантичними. Вони не лише писали історію, а й активно її редагували, дійшовши, нарешті, до "узгодження" на міждержавному рівні.

На державному рівні історію переписують або під себе, згідно з кон'юнктурою поточного політичного моменту, або в тих випадках, коли політикам більше нема чим зайнятися. Те, що гуманітарні віце-прем'єри Росії та України раптом вирішили погодити зміст дитячих підручників історії в своїх країнах, підтверджують обидва чинники. Замість займатися купою по-справжньому проблемних питань, що нагромадилися між державами сусідами, заступники керівників урядів перейнялися створенням спільного підручника історії. І як би український віце-прем'єр Володимир Семиноженко не старався сьогодні нівелювати рішення міждержавної комісії ("ніхто ніякого спільного підручника і не збирався випускати"), слово — не горобець, і сказане воно було. Причому — російською колегою пана Семиноженка, Валентиною Матвієнко, і не більше місяця тому: "Вчені Росії та України збираються спільно проаналізувати історію двох країн і їхні взаємовідносини, щоб результати цього аналізу лягли в основу підручників історії в обох державах". Під час цієї промови наш віце-прем'єр кивав і багатозначно надував щоки під пильним оком телекамер. А пані Матвієнко продовжувала розводитись про те, як робоча група "має зважити всі історичні факти в історії Росії та України" і створити нову книгу, "засновуючись на історичній правді, а не на політичній кон'юнктурі". Ну, з Матвієнко — все зрозуміло. Володимир Путін, певно, перейнявся реформою російської мови, яка поставить його в один ряд з Петром Великим. Той викреслив зайві букви з абетки, цей пропонує писати слова так, як чуються. Наприклад — "парашут" та "ласипед". Наші теж не відстають, щоправда йдуть від зворотного (як чується, так не пишеться) — "катедра" та "етер". Можна уявити собі новорічне послання Леоніда Даниловича. Тепер от і до історії добралися.

Звісно, Володимир Семиноженко — не історик, а фахівець з вирощування монокристалів. Але говорити сьогодні тільки про те, що обурений пікет під Кабінетом міністрів — підступи горезвісної опозиції, яка нахабно хоче змінити весь гуманітарний блок в уряді, мало. Семиноженко, хоча би як творча особистість і можна сказати — художник, а не політик, має розуміти, що він — "підставився". Бо "узгоджені" з Кремлем підручники зовсім не треба розробляти. Треба просто повернутися до тих, що існували до 1991 року. "Розповіді з історії СРСР" для 4 класу пам'ятаєте? Ці "Веселі картинки"? Все просто, ясно і наочно. Ось Пересвіт б'ється з Челубеєм, а ось — арешт пропагандиста. Ось — Переяславська рада, а ось — прапор над рейхстагом. І все наше, все імперське. А, боронь Боже, почни зараз новий "узгоджений" підручник створювати — клопоту не збудешся.

Судіть самі. Почнемо з начал — питання походження (етногенезу) російського та українського народів. Тут і у російських, і у українських істориків в голові повна каша. Типова позиція українських радикалів від історії: "У нас вже існувала витончена Трипільська культура, коли ви, москалі, у себе в Сибіру на соснах сиділи і шишками кедровими один в одного шпурлялися". У росіян версій — від "Так, скіфи ми" до "Шляху арієв". Там, де немає злагоди спочатку, до неї легко прийти. Тому в узгодженому підручнику, напевно, візьме гору нафталінова версія академіка Рибакова: "Ми — великий, єдиний, могутній народ, що розділився (але не розпався) на три гілки". У цьому місці нового підручника доречною буде репродукція Васнєцова "Три богатирі" у новому трактуванні: "Путін, Лукашенко та Кучма в дозорі". Муромець-Путін дивиться в далечінь, Добриня-Лукашенко витягує з піхви меч, Попович-Кучма думає, натягувати йому тятиву, чи проблема з татарами сама розсмокчеться. Наочно і ідеологічно витримано.

Йдемо далі. Київська Русь. Російське трактування: "Київ — мати міст руських", українська — "Москалі у нас навіть саму назву Русь поцупили". З татаро-монголами начебто все ясно. Монголи скористалися феодальною роздробленістю, східні слов'яни врятували Європу, з цих часів шляхи братерських народів на віки розійшлися (російська версія). Українська версія не набагато відрізняється. З тією різницею, що Данило Галицький — король, а не князь, а його королівству європейці також зобов'язані порятунком від орди. Далі — гірше. Росіяни вважають, що вони жили під монголо-татарським ярмом, а в цей час українців краяли литовці з поляками. Українські історики схильні бачити польсько-литовсько-українську державу з одного боку, і російсько-татарську — з іншого. В Україні ще трохи і пишатимуться взяттям Москви польсько-козацькими військами під керівництвом царевича Дімітрія, а в Росії — соромитися Смутного часу, під час якого самозванець Грішка Отрєпьєв зі своїм набродом дочвалав до Білокам'яної. Повстання Богдана Хмельницького для українських вчених сьогодні — громадянська війна між українцями-католиками (Ярема Вишневецький) та українцями-православними (запорожці) за участю поляків та кримських татар. У Росії ж це, як не дивно, — Визвольна війна українського народу проти польських окупантів. Сам Хмельницький тут сприймається, як мудрий політик, що об'єднав братерські народи у Переяславі. А в Україні — як мудрий політик, який пішов на ситуативний союз, і під кінець життя розірвав російсько-українські домовленості. З "узгодженого" підручника доведеться викидати серію перемир'я між Московією та Річчю Посполитою, позаяк у Києві вважають, що це була зрада Кремля, який зробив Україну розмінною монетою, а в Москві називають "зраду" — тимчасовими поступками полякам (адже історична правда — все одно перемогла!). І що будуть робити історики, до речі, з етимологією самої назви "Україна"? У російських істориків — це "Окраїна" (зрозуміло чия), а у українських — "Країна".

В міру наближення історичної стрічки до наших часів протиріччя наростають і стають дедалі більш жорсткими:

— Мазепа — зрадник, на якого накладено анафему у церквах Московського патріархату досі.

— Ні, Мазепа — великий реформатор і розбудовувач незалежності.

— Ні, великий реформатор — це Петро Перший! Прорубав вікно в Європу.

— Ні! Петро Перший — шахрай, що зруйнував квітучу Україну гірше за татар, перерізав всіх жителів Батурина і перетворив на кріпаків все населення. А Катерина Велика — стерво, що знищила Січ.

— Так, стерво. Але й козаки — теж добрі.

— А ваші, за Уралом, не кращі. І донські козаки, до речі, — наші, а не ваші!

І так далі, і тому подібне. Але це — XVIII століття. А XX-е!? Грушевський, Скоропадський, Петлюра з одного боку, і Муравйов, Антонов, Троцький — з іншого. А ще Денікін, Врангель, Махно — та мало хто ще! Голодомор, НКВС, "Визвольний похід у Західну Україну", дивізія "Галичина", ОУН-УПА, Хрущов, Шелест і друге завоювання Кремля "українцями" на чолі з Брежнєвим. Спробуйте погодьте все це, товариші вчені, доценти з кандидатами. Випийте море. А заодно напишіть спільні підручники історії з іншими сусідами.

З поляками, щоправда, так швидко не вийде. Досі через слово "героїчно" на пам'ятнику "Молодим орлятам" сперечаємося. Але у них є батально-героїчний Єжи Гоффман. А у нас — тільки сексуально-заклопотаний Ільєнко. І тому історична "правда" виходить різною. Перший для зйомок "Вогнем і мечем" заставляє свою віллу, другий витягує весь кінобюджет України за три роки.

Варто переписати і історію відносин з Туреччиною. На користь добросусідських відносин, зрозуміло. Адже у них також, напевно, є віце-прем'єр з гуманітарних питань? Туркам можна влаштувати навіть спеціальний туристичний маршрут: місцями військової слави турецької зброї. Азов — Очаків — Кінбурнська коса — Ізмаїл. А які відкриваються перспективи у розвитку добросусідства з Ізраїлем! Один тільки хазарський каганат чого вартий...

Все можна! Хоч пам'ятник на Батиєвій горі невідомому татаро-монгольському воякові поставити! Лише б це йшло в руслі необхідних державних (читай президентських) інтересів. Щоправда, Монголія наразі газопроводів в обхід України будувати в близькому майбутньому не збирається. Як і купувати компанію мобільного зв'язку "Київстар GSM". І коли раніше історія переписувалася на догоду ідеології, то сьогодні стає заручницею бізнес-інтересів керівництва країни.

Незаангажованих же істориків на теренах СНД майже не буває. Звичайно, зустрічаються. Але — рідко. І в нашій країні в українсько-російську комісію зі створення узгодженого підручника могли б увійти справжні "зубри" з команди Леоніда Кучми. Їм не треба буде пояснювати зайвий раз, чому Мазепа — не тільки не та людина, що зображається на купюрі в десять гривень, а й взагалі історична особистість іншого масштабу. Не такого, як це бачиться доморослим патріотам. Київ поступиться Москві масштабністю Мазепи, а вони нам з тарифами на газ підсоблять. Благо за Ільєнком, Мазепа — це Ступка, що бігає у шкіряних шортах за дружиною чи то Кочубея, чи то самого режисера, причому вона — у шкіряному бюстгальтері). І в написанні такого підручника із задоволенням візьмуть участь такі історики, як спікер Верховної Ради Володимир Литвин (докторська дисертація про себе, коханого, не кажучи вже про якихось там "президентишках": "Політична арена України: Дійові особи та виконавці (Суспільно-політічний розвиток України у другій половині 90-х років)", екс-керівник адміністрації президента Дмитро Табачник (докторська, яку так і не встиг втілити на практиці, — "Феномен тоталітарно-репресивного суспільства в Україні в 20-х — наприкінці 50-х рр."), колишній керівник виборчого штабу Леоніда Кучми Іван Курас (одна лише кандидатська, як "Гімн про Орлятко" — "Більшовіки на чолі національно-визвольного руху трудівників України в період підготовки і проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції"). До них цілком могли б приєднатися колишні представники президента у Верховній раді Юрій Шаров (не дописав кандидатську з історії КПРС через ДКНС) і Роман Безсмертний (викладав історію в школі, коли настала нова ера). Втім, Безсмертного до підручника внаслідок його нинішньої політичної орієнтації, напевно, і не підпустили б. А то б утнув туди щось не те про якогось Шухевича! Але ж і крім нього, в одному лише парламенті, знайдеться ще 23 історика і політолога, які пам'ятають не лише, що таке "історичний матеріалізм", а й знають слово "діалектика". А отже, напевно, готові поступитися принципами та історичними фактами задля налагодження добросусідства з сусідньою державою. Для Іраку — "Нафта в обмін на продовольство", для України — "Історія в обмін на газ та політичну підтримку режиму".

Об'єктивна історія — талан країн ситих. Для нас історія, це — пропаганда. Талан голодних та заляканих. Це вам не монокристали вирощувати. Тут треба систему міняти, як сказав сантехнік, ліквідовуючи прорив каналізації у райкомі партії.