06/19/2002 | Спостерігач

Що об’єднує Ющенка з «донецькими»?
[19.06.2002 11:15]




Звісно, не лише приблизно однаково погане ставлення до Медведчука. Медведчук та його фінансово-політична група (партія) в даному випадку – це лише «прикра обставина», що завдяки здебільшого технологічним комбінаціям та паразитуванні на залишках «капіталу» колишнього компартійно-номенклатурного апарату столиці опинилася в центрі найважливіших процесів нової історії України. Зрозуміло, що усунути цю «прикру обставину» блок Ющенка та блок донецьких ніколи не відмовляться, але стратегічні їхні спільні інтереси полягають в більш природніх обставинах.

Ніхто не буде заперечувати, що так званий «донецький клан», який протягом років вже значною мірою поглинув або затиснув, чи як це називається, навколо себе колись більш могутні дніпропетровький, запорізький, луганський та інші промислово-фінансові угруповання, - являє собою типового представника базових галузей української економіки. Після клану П.Лазаренка, який, попри всі свої вади, міг претендувати на звання «національної буржуазії», - ту саму роль тепер виконує «донецький клан». Очевидно, що захоплення всієї країни, чим останнім часом мало не лякають дітей, та, власне, і дуже багатьох дорослих, - є для цієї «національної буржуазії» лише питанням часу. Але маючи головним джерелом своїх доходів все ж таки експотрну продукцію кількох взаємопов’язаних галузей, «донецькі» в жодному разі не вирішують своїх питань, навіть якщо негайно поставлять на посаду прем'єра свого губернатора В.Януковича і запропонують на посаду президента теж якусь видатну особу. Бо самі посади, як показує досвід світової економіки, нічого не вирішують в ринкових, особиво геоекономічно забарвлених стосунках. І нехай в Україні не залишиться в «донецьких» жодного конкурента, - але конкуренти світові можуть досить легко задавити і їх, і їхній бізнес, і всю очолювану ними країну, якщо не буде головного – високопрофесійного міжнародного менеджера.

Таким менеджером для них і виступає В.Ющенко та його команда. Причому – менеджером випробуваним. Скільки б президент Кучма не твердив, що в 2000 році, коли Ющенко керував урядом, зростання ВВП почалось за рахунок експорту, але виключно завдяки сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі, - ділові люди навряд чи мають сумнів, що жодна сприятлива кон’юнктура в умовах жорсткої світової конкуренції не буває створеною з допомогою чарівної палички. Та й всередині країни Ющенко не зовсім так вже жорстко виконував деякі догми макроекномічної монетаристської політики. І тому, скажімо, певна інфляція, якою йому потім дорікали як такою, що знецінювала виплачені ним пенсії та зарплати громадянам, - була не дуже образливою для фінансової політики експортерів. Знищення багатьох податкових пільг не заторкнуло вільних економічних зон, особливо корисних для «донецьких», натомість певна жорсткість уряду щодо скорочених пільг дозволяла пом’якшити антидемпінгове переслідування найважливішого українського експорту. Простіше кажучи, Ющенко був вдалим провідником цих інтересів на внутрішній та зовнішній арені. Конкурувати з ним в цій галузі наразі не спромоглися інші потенційні «реформатори», наприклад з «Трудової України» – ті ж Тигіпко чи Деркач, - оскільки їхня орієнтація на Росію апріорі загрожує самостійному бізнесові «донецьких», які жодного разу не могли б так розквісти за Радянського Союзу, як розквітли тепер. Єдине, чого не витримали «донецькі» у співпраці з урядом Ющенка, - так це його (а точніше – Ю.Тимошенко) намагання почати реформу у вугільній галузі. Тут спрацював справжній професійний критинізм (це не лайливий вираз) донецьких олігархів, які просто, як і більшість людей, не в змозі побачити в своєму оці колоду, хоча дозволяють і собі також виліковувати чужі очі від найменшої пилинки...

Втім, хоча свою вугільну галузь, що продовжує нищитись і створювати нові й нові проблеми для шахтарського регіону, «донецькі» й відстояли колись, - але загалом із витісненням Ющенка з уряду успіхи їхньої корпорації не зросли, а почали падати. Примітивне бажання компенсувати ці втрати за рахунок подальшої експансії на всю Україну, на інші бізнеси, на бюджет тощо, - може бути реалізоване й дати тимчасовий ефект. Але перспективи – жодної. Все одно потрібен менеджер, якого треба слухати навіть в умовах, коли він пропонує тимчосові складнощі. От це розуміння, схоже, на інстинктивному рівні, а також і в певних політичних порухах тепер і проглядається, коли спостерігачі помічають «дивну» приязнь між Ющенком та «донецькими».

Навіщо «донецькі» Ющенкові, - не потребує додаткових пояснень: базові галузі не можуть не цікавити людину, яка ніби має намір реформувати країну та її економіку, а також заявляє про свою команду як про націонал-патріотичну, праву, себто дійсно ліберальну (на відміну від позанаціонально-«ліберальної» Команди озимого покоління Пінчука) політичну силу. І можна зрозуміти, що ані жахливий «політичний» стиль «донецьких», ані тим більше їхня залежність одночасно від адміністративного і напівкримінального метдів «господарювання» (не кажучи про вибори) – не можуть відлякати Ющенка зогляду на єдино зрозумілу перспективу: необхідність включення головного багатства України в зону цивілізованого економічного та політичного менеджменту. Звідси ж, звісно, і поблажливе ставлення до сумського губернатора Щербаня з його Ліберальною партією.

Все викладене настільки очевидне і настільки лякає конкурентів Ющенка в розпочатій президентській гонитві (оскільки немає сумніву, що легальний союз із Донецьком зробить його остаточно непереможним), - що справа руйнування цього потенційного союзу стала чи не справою життя як для президента Кучми, так і для більшості політичних сил, що належать до так званої президентської «Єдиної України». Те саме стосується й комуністів, не кажучи про есдеків. Ревнощі та тривогу, зрозуміло, відчувають навіть найближчі ніби союзники Ющенка – БЮТ та СПУ. Останні, звісно, мають більше агрументів, ніж просто олігархи, адже абсолютно не є гарантованим, що під впливом найжорстокішого донецького клану м’який Ющенко не перетвориться в знаряддя страшної диктатури тієї самої «національної буржуазії».

Тому можна однозначно стверджувати, що, вирішуючи найближчим часом долю уряду Кінаха, більшість політичних сил будуть вирішувати долю саме потенційного альянсу Ющенка та Донецька. Адже реальною проблемою є не питання про те, як усунути уряд Кінаха, а кого і з якою метою (для Кучми та Медведчука ця мета відома – розсварити) потім призначити на прем’єра : лідера «Нашої України» (або, можливо, когось із його команди), чи все ж таки Дубину, Януковича абощо. Чомусь залишається аксіомою, що саме розподіл посад у виконавчі владі є найкращим знаряддям для маніпуляцій великими політичними потугами.

Результат буде відомий досить скоро. Але полягатиме він, мабуть, все ж таки не лише в прізвищі нового глави уряду, а в тому, як і про що, окрім питання уряду, голосуватиме Верховна Рада. Наприклад, щодо «газового консорціуму». Ну, і, звісно, бюджету...
Ірина ПОГОРЄЛОВА