06/20/2002 | Абдула

Дивлячись матчі світової першості з футболу, я звернув увагу, наскільки серйозними стають обличчя футболістів під час виконання національного гімну. Деякі з них навіть підспівують з великим піднесенням. Думаю, що такий настрій на боротьбу з крайнім напруженням сил допомагає футболістам досягти перемоги. Безумовно, для її досягнення важлива і техніка, і фізична підготовка, і тактика, і фінансова мотивація, але коли усі ці компоненти є приблизно однаковими, вирішальним фактором стає психологічний настрій на гру. Часом навіть команда слабша тактико-технічно перемагає за рахунок волі до перемоги, що нам раз-у-раз демонструють німці. Що небагато важать і гроші, доводять нам сенегальці.
Наша національна команда фактично не має в своєму арсеналі такої складової як психологічний настрій на гру з чисто патріотичних почуттів. Одне діло, що і нація наша все ще не є сформованою, а друге те, що футболіста не можуть зачепити за живе слова гімну, співаного чужою для нього мовою.
Колись пан Суркіс перед матчем з поляками звелів нашим футболістам покласти руки на серце під час виконання гімну. Футболістів цей жест тільки насмішив, бо не йшов він від щирого серця. На гру вони вийшли з легким серцем і, як наслідок, програли катастрофічно на своєму полі. Тепер вони вже так не роблять, бо стало ясно, що це не підносить психологічний настрій на гру. Але ж як його підняти без належної поваги до слів гімну і разом з тим до мови, до народу, до держави?