СПОВІДЬ ЯНИЧАРА
06/25/2002 | Ігор
Ємець Олег Миколайович
СПОВІДЬ ЯНИЧАРА
Чорна земля ізорана,
Та й кулями засіяна,
Білим тілом зволоченa,
Та й кровію сполощена....
(з народної пісні)
І
Штик важко входив у глину. Після кожного удару невеличка напівпрозора червонувато-жовта хмаринка пoроху відривалася від стіни, засипала очі, забивалася у ніздрі, осідала на шкірі, і цівочки поту, що стікав зі скроней, залишали на ньому свої сліди. Він зачаровано дивився на цей порох.
На його батьківщині порох був зовсім іншим. Він любив тупцювати той пухкий полтавський порох, який завжди є на наших дорогах. Тендітно-ніжний і вічний на твердих і порепаних від спеки шляхах. Він любив ті степові дороги, любив йти босоніж і дивитися, як порох маленькими цівочками виривається споміж пальців. То була його земля, і він знав її. Він знав саме головне – та земля любила його.
ІІ
Друге лезо забили навхрест поверх першого. Навколо них закрутили ремінь. Все було готово. Скрізь зуби він віддав короткий наказ: “Повісити”. Це був його перший день, коли він перестав бути яничаром.
Вішати солдата мали просто на стіні, бо в поселенні не було жодного дерева. Група зайняла цю точку вранці, блокувала виходи, грамотно окопалась і чекала. Дорога, яка змією звивалася нижче в урвищі, добре прострілювалась, і у “гостей” був лише один шлях – не далі як сьогодні багато хто з них подивиться в очі Аллаху.
ІІІ
Про те що трапилось він дізнався лише надвечір. Обходячи вогневі точки, він почув дитячий плач. То не був один з тих звичайних дитячих плачів. Так не плачуть зголоднілі діти, так діти не плачуть навіть від болю чи образи. То був дитячий і водночас такий дорослий, напівчутний і моторошний плач.
Легенько прочинив двері. Ввійшов до середини, і відразу наразився на кілька пар маленьких вовчих очей, що впилися в нього з напівтемного кутка. Посеред кімнати лежало тіло замотане у ганчір’я. В іншому кутку жінка прихилилася до притолоки і дивилася крізь нього пустими очима.
Йому знадобилася година, щоб все з’ясувати: oдин з його солдатів згвалтував жінку на очах у її маленьких дітей. Чоловік пробував її захистити, але поплативя за це головою. Довга різана рана на горлі та ще дві колоті в грудях розказали йому про те, що трапилося.
Він мав вдачу характерника – звичайно ніхто не міг розібрати жартує він чи говорить серйозно. Тому на обличчях солдатів, та й самого злочинця, при виді тієї петлі розтяглися широкі посмішки. І тут вони почули голос, якому звикли коритися: “Повісити”. Це був саме той голос природного хазяїна, який віддаючи наказ, навіть ніколи не сумнівається, що все буде виконано.
Коли злочинця потягли до петлі, то тільки тоді дійшло до останнього, що жарти скінчилися. Той недоладно і роблено посміхався, поспішно торочaчи: “Брат, да ето же чуркі .... ми же православниє .... а ані мусульманє....”. “Собака – тобі брат. Собачою смертю й здохнеш.” – відповів він українською.
Вже і до петлі недалеко, але скинувся всим тілом злодій, вирвався з міцних лап і побіг навтьоки. Та в горах далеко не побігаєш.......
Зняв автомат з плеча і поманив пальцем найстаршого сина тієї жінки. Ще зовсім дитина - років сім від сили. Сунув у руки крицю і ткнув кривим п’ястуком у втікача.
Трассери лягали врізнобіч, марно було сподіватися, що хлопчик вцілить, – автомат “гуляв” у нього в руках.
Тоді, він мовчки підійшов ззаду, став на коліно, взяв руки хлопчика в свої. “Раз-два” – коротка черга, і все скінчилось.
Тіло він заборонив поховати.
Він знав чим ризикує і де опиниться завтра, розплачуючись за те що чинить. Але знав він і інше – якщо він цього не зробить, то те, що чекає його потім, буде значно гіршим – все це розчавить і виїсть його зсередини, бо ж не вдавалось йому ще ніколи зторгуватися з власною совістю.
ІV
Завдання було виконано. Група втратила лише одного бійця. Медальку “БЗ” і лист від командування відправили до Свердловська. Тіло ж, з розвернутою трассером потилицею, так і залишилось лежати десь там в далеких горах.
Чудес не буває. Наступним ранком він не прокинувся повною сил оновленою людиною .......... він лише перестав бути яничаром.
Та й важко сказати, чи був він кращим за того, кого наказав повісити. Звісно, скривджені завжди могли знайти у нього захист, але він був гіршим за того гвалтівника. Він був гіршим, бо був добрим солдатом ........ для чужої вітчизни.
Хто він і де він зараз? Можливо він поклав свою голову в тих же далеких горах, а можливо тупцює зараз сірий пенсільванський порох і бачить полтавські степові дороги у снах. Та й яка власне різниця? Є лише одна важлива річ – це його ім’я. Чому саме це так важливо? Та тому що, можливо, він - це ТИ.
Pittsburgh, 2002
СПОВІДЬ ЯНИЧАРА
Чорна земля ізорана,
Та й кулями засіяна,
Білим тілом зволоченa,
Та й кровію сполощена....
(з народної пісні)
І
Штик важко входив у глину. Після кожного удару невеличка напівпрозора червонувато-жовта хмаринка пoроху відривалася від стіни, засипала очі, забивалася у ніздрі, осідала на шкірі, і цівочки поту, що стікав зі скроней, залишали на ньому свої сліди. Він зачаровано дивився на цей порох.
На його батьківщині порох був зовсім іншим. Він любив тупцювати той пухкий полтавський порох, який завжди є на наших дорогах. Тендітно-ніжний і вічний на твердих і порепаних від спеки шляхах. Він любив ті степові дороги, любив йти босоніж і дивитися, як порох маленькими цівочками виривається споміж пальців. То була його земля, і він знав її. Він знав саме головне – та земля любила його.
ІІ
Друге лезо забили навхрест поверх першого. Навколо них закрутили ремінь. Все було готово. Скрізь зуби він віддав короткий наказ: “Повісити”. Це був його перший день, коли він перестав бути яничаром.
Вішати солдата мали просто на стіні, бо в поселенні не було жодного дерева. Група зайняла цю точку вранці, блокувала виходи, грамотно окопалась і чекала. Дорога, яка змією звивалася нижче в урвищі, добре прострілювалась, і у “гостей” був лише один шлях – не далі як сьогодні багато хто з них подивиться в очі Аллаху.
ІІІ
Про те що трапилось він дізнався лише надвечір. Обходячи вогневі точки, він почув дитячий плач. То не був один з тих звичайних дитячих плачів. Так не плачуть зголоднілі діти, так діти не плачуть навіть від болю чи образи. То був дитячий і водночас такий дорослий, напівчутний і моторошний плач.
Легенько прочинив двері. Ввійшов до середини, і відразу наразився на кілька пар маленьких вовчих очей, що впилися в нього з напівтемного кутка. Посеред кімнати лежало тіло замотане у ганчір’я. В іншому кутку жінка прихилилася до притолоки і дивилася крізь нього пустими очима.
Йому знадобилася година, щоб все з’ясувати: oдин з його солдатів згвалтував жінку на очах у її маленьких дітей. Чоловік пробував її захистити, але поплативя за це головою. Довга різана рана на горлі та ще дві колоті в грудях розказали йому про те, що трапилося.
Він мав вдачу характерника – звичайно ніхто не міг розібрати жартує він чи говорить серйозно. Тому на обличчях солдатів, та й самого злочинця, при виді тієї петлі розтяглися широкі посмішки. І тут вони почули голос, якому звикли коритися: “Повісити”. Це був саме той голос природного хазяїна, який віддаючи наказ, навіть ніколи не сумнівається, що все буде виконано.
Коли злочинця потягли до петлі, то тільки тоді дійшло до останнього, що жарти скінчилися. Той недоладно і роблено посміхався, поспішно торочaчи: “Брат, да ето же чуркі .... ми же православниє .... а ані мусульманє....”. “Собака – тобі брат. Собачою смертю й здохнеш.” – відповів він українською.
Вже і до петлі недалеко, але скинувся всим тілом злодій, вирвався з міцних лап і побіг навтьоки. Та в горах далеко не побігаєш.......
Зняв автомат з плеча і поманив пальцем найстаршого сина тієї жінки. Ще зовсім дитина - років сім від сили. Сунув у руки крицю і ткнув кривим п’ястуком у втікача.
Трассери лягали врізнобіч, марно було сподіватися, що хлопчик вцілить, – автомат “гуляв” у нього в руках.
Тоді, він мовчки підійшов ззаду, став на коліно, взяв руки хлопчика в свої. “Раз-два” – коротка черга, і все скінчилось.
Тіло він заборонив поховати.
Він знав чим ризикує і де опиниться завтра, розплачуючись за те що чинить. Але знав він і інше – якщо він цього не зробить, то те, що чекає його потім, буде значно гіршим – все це розчавить і виїсть його зсередини, бо ж не вдавалось йому ще ніколи зторгуватися з власною совістю.
ІV
Завдання було виконано. Група втратила лише одного бійця. Медальку “БЗ” і лист від командування відправили до Свердловська. Тіло ж, з розвернутою трассером потилицею, так і залишилось лежати десь там в далеких горах.
Чудес не буває. Наступним ранком він не прокинувся повною сил оновленою людиною .......... він лише перестав бути яничаром.
Та й важко сказати, чи був він кращим за того, кого наказав повісити. Звісно, скривджені завжди могли знайти у нього захист, але він був гіршим за того гвалтівника. Він був гіршим, бо був добрим солдатом ........ для чужої вітчизни.
Хто він і де він зараз? Можливо він поклав свою голову в тих же далеких горах, а можливо тупцює зараз сірий пенсільванський порох і бачить полтавські степові дороги у снах. Та й яка власне різниця? Є лише одна важлива річ – це його ім’я. Чому саме це так важливо? Та тому що, можливо, він - це ТИ.
Pittsburgh, 2002
Відповіді
2002.06.25 | Пані
Дякую за ваш прекрасний твір! (-)
2002.06.26 | Mary
Степовик він і є Степовик. Дякую (-)
2002.06.26 | АВ
Придумал? Или популяризуешь? (-)
2002.06.26 | АВ
Война продолжается?
Только Степовик где-то далеко. За него Каганец воюет. На Степовика, когда он здесь, на форуме, говорил об эпидемии и лекарствах пару раз цыкнули и пшикнули из админгруппы, так и не стало того Степовика на форуме. Видно пылит где-то далече...А жаль, поговорил бы с человеком о его воспоминаниях и размышлениях, либо о природе и плодах лирики.А пока его нет - я просто вижу, как его слова становятся оружием, что стреляет достаточно точно в нежные сердца...
Вот про оружие (война идёт):
http://www.advi.ru/archive/article.php3?pid=97&mag=&rub=
Вот про сердца (поклонников):
http://maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&key=1025041111&first=1025050964&last=1025030756
Меня не перестаёт удивлять некоторая поэтичность майдановок. Тут один модератор конкретно одну из поклонниц "обабщил", а она - спокойна.
http://maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_free&key=1024716057&first=1025040841&last=1025025638
На украинску перешла - и спокойна. Только Степовику сопереживает, да про горных жителей волнуется. Ваасе, здесь и сейчас, - ни возражения, ни комментария. Её право. Но я - слабо понимаю подобные парадоксы...
Может некоторые майдановцы, перехидовцы, прочие - просто в разных ротах одного батальона? Так не пора ли к друг другу применить опыт, описываемый Степовиком. Вы же восхищаетесь им, панночки, пока вас модератор Ваася именует вот так:"Ні, потрахати ваших дешевих харківських рускоязичних тьолок. :-)" и "Та ні, ти не поняв.... ну, вони руським язиком таке витворяють :-))".
Про иных поклонников творчества Степовика - потом, по мере их одобрения.
2002.06.27 | ВААСЯ ПУПКІН
Re: Война продолжается?
АВ, признаюсь, я був неправий. Ваші дешеві руськоязичні тьолки непридатні навіть на те, щоб їх трахати.Наші україномовні таки кращі :-))
2002.06.28 | АВ
Рад слышать.
У кого женщины - тёлки, тот, наверное, чувствует себя быком.
Но глядя на твою лирику, Ваася, я думаю, что от тебя, что разума, что гражданственности, что демократичности, - как с "не быка" молока...
2002.06.28 | Военный
Козёл ты...Тризубый.
И мне по хуй, отмодерируют или нет. Козёл у вас тут бешеный в руководстве. Можете модерировать, но сами козлами будете, если козла к ответу не призовёте.Сколько там вас ходит на митингах? Пойду, поболтаю с нациками, интересно. Может подарю что то для фейрверка.
2002.06.26 | юрко
Re: якось не думав я,
що українці і дотепер такі сентиментальні та мелодраматичні. Далі все ті ж "рученьки терпнуть, злипаються віченьки". А де робота мозку?2002.06.27 | Kostya Poroh
Це доречі
не сентиментальний твір, але прекрасно написаний! І зміст, і слова дуже красні! Слово "яничар" якось не дуже визиває асоціації з дійсністю, а так клас!2002.06.27 | Пані
Теж не побачила там мелодраматизму. (-)
2002.06.27 | юрко
Re: Теж не побачила там мелодраматизму. (-)
знаєте, Пані, не ображайтесь, якщо зачепив які емоційні струни. Важко сперечатися щодо такого невизначеного предмету, як естетичне сприйняття.Кожен має свої причини щось сприймати так, чи інакше. Ось п. Порох бачить певну красу в словах автора. Але, як на мене, твір, як і сучасний голівудський фільм, відгонить штучністю, певною пластмасовістю. Тому й використав слово мелодраматизм, бо саме жанр мелодрами має добре відомі характеристики пластику. Це, звичайно, не означає, що люди не знаходять певні естетичні вартості в мелодрамі.
Але згодіться, що є певна невідповідність у творі між показаними подіями, які вже самі по собі, навіть простим викладом без авторського втручання, діють на психіку і несподіваним завершенням з претензією на філософське узагальнення. Є банальним трюком, саме як і в голівудському фільмі, представити жахи, щоб вразити, і після певної дози яких, вони вже навіть не сприймаються. Тільки, що в голівудському фільмі є тема "кров-любов", а п. Ємця вся любов зійшла на філософію.
Це заганяє надривчиком з дозою сентиментальності і мелодраматизму. Незрозуміло, над чим має читач задуматися: над жахами війни, крутістю витязя в тигровій шкурі, чи над авторською спробою пришити кобилі хвіст, звинувативши читача в яничарстві.
2002.06.27 | Ігор Ємець
Кримінальна справа №97867024(Д) МО СССР (-).
2002.06.27 | юрко
Re: це що, мало б покращити артистичні якості написаного?(-)
2002.06.28 | Военный
Видимо, чтобы пересмотреть приговор
по вновь открывшимся обстоятельствам. Как с генералом Олегом Калугиным. Много странностей в рассказе "Степовика", на военные дела эти дела совсем не похожи. Гражданские в расположении перед боем - чудо. Чудес там много.А если действительно командир что-то крутил с муджахэдами так, что пришлось убивать своих же, то муджахэды нынче в моде и в США. Надо бы посмотреть внимательнее, почему погиб паренёк из Свердловска.
2002.06.28 | юрко
Re: воєнний він і є воєнний
"от мєня і до слєдующєго столба". хтось під ніком Ємець здуру приліпив номер дєла в гілку і вся дискусія про мистецьку якість твору перетворилася на чорт зна що. Це ж не воєнная сводка, тов воєнний. Інформаційна вартість таких оповідань є нульова. А яку інформацію витягнете з абстрактного мистецтва? А з музики?2002.06.27 | ilia25
Зате яка сила гуманістичного поклику!
Видно, що автор любив людей. І люди, судячи з усього, платили йому тим же.2002.06.27 | vujko
Як дотепно Ви того термiнатора на мiсце поставили
А тепер розкаж?ть нам як такий гуманiст i улюбленець громади як Ви поступив би у тiй ситуацii. Тiко не кажiть, що Ви би у таких обставинах не опинились...2002.06.28 | ilia25
Обставин, що перетворюють людей на тварин, дійсно варто уникати
vujko писав(ла):> А тепер розкаж?ть нам як такий гуманiст i улюбленець громади як Ви поступив би у тiй ситуацii. Тiко не кажiть, що Ви би у таких обставинах не опинились...
По-перше, це дійсно є обов"язком кожної нормальної людини -- уникати обставин, що змусять її саму та оточуючих перетворитись на тварин.
Тому не варто витрачати час на розробку стратегії, як залишитись чистим після занурення в лайно по самі вуха. Краще зразу визнати, що це неможливо, та присвятити цей час тому, щоб в це лайно взагалі не потрапити.
А по-друге, щоб таких обставин уникнути, треба ясно зрозуміти, що нічого вартого поваги в них нема, не було, і бути не може. Що люди, які в них опинились, заслуговують лише на жаль, і ні на що інше. І перестати складати про них пісні. Перестати вихваляти "якості", що дозволяють вижити в джунглях, переповнених ненавистю. Бо в цивілізованому суспільстів ці "якості" доведеться лікувати, і добре якщо не електрошоком чи за парканом з колючого дроту.
Світ лише тоді вартий того, щоб у ньому жити, якщо він побудований на засадах взаємної поваги, особистої свободи та толерантності. Якщо в цьому світі люди допомагають один одному та РАЗОМ розбудовують краще життя для всіх. Навіть планувати своє життя в світі, що наповнений взаємною ненавистю -- це те ж саме, що планувати виживання після ядерної війни. Це не лише безглуздо, а й аморально.
А хвалитись своїми вчинками за такого життя, чи мріяти про нього -- це вже доля дуже хворих людей.
2002.06.28 | Пані
А як не уникли, то що?
ilia25 писав(ла):> По-перше, це дійсно є обов"язком кожної нормальної людини -- уникати обставин, що змусять її саму та оточуючих перетворитись на тварин.
Ну вже не уникли, тоді що робити? Де відповідь?
> Тому не варто витрачати час на розробку стратегії, як залишитись чистим після занурення в лайно по самі вуха. Краще зразу визнати, що це неможливо, та присвятити цей час тому, щоб в це лайно взагалі не потрапити.
> А хвалитись своїми вчинками за такого життя, чи мріяти про нього -- це вже доля дуже хворих людей.
Мабуть то є ознакою справжнього літературного таланту, коли люди здатні читати між рядків... Але все жне може не запитати - і де ж ви в тексті похвальбу чи мрії бачили?
2002.06.28 | ilia25
Перетворитись на тварину. Чи пустити кулю в лоба. Яка різниця?
Який би шлях не обрав, людина в тобі загине.Тому можу лише повторити -- сушити голову над питанням, що ви винесли в тему, це те ж саме, що планувати своє виживання після ядерної війни. Навіть подумки готуватись до подібного розвитку подій є безглуздим та аморальним.
Пані писав(ла):
> Мабуть то є ознакою справжнього літературного таланту, коли люди здатні читати між рядків... Але все жне може не запитати - і де ж ви в тексті похвальбу чи мрії бачили?
Любить батьківщину, нещадний до ворогів, національна свідомість так і пре, захищає скривджених, "природний хазяїн", "голос, якому звикли коритися", боїться своєї совісті більше за трибунал.. Все ще не бачите вихваляння?
Якщо ви теж вважаєте принциповим, на яку тварину перетвориться людина, потрапивши в нелюдські умови -- на вовка, чи шакала -- то ви просто себе обманюєте.
2002.06.29 | Пані
Яка сила гуманістичного поклику!
ilia25 писав(ла):> Який би шлях не обрав, людина в тобі загине.
>
> Тому можу лише повторити -- сушити голову над питанням, що ви винесли в тему, це те ж саме, що планувати своє виживання після ядерної війни. Навіть подумки готуватись до подібного розвитку подій є безглуздим та аморальним.
Аморальним є готуватися до ядерної війни? Тепер я розумію, чому мене здебільшого нудить від слова "мораль"...
Якщо відкинути такі речі, як теоретична можливість вижити після тої війни, і взяти просто розвиток технології, пов"язаної із процесами підготовки для виживання, як то очиста води, вдосконалення систем вентиляції, то з ваших слів першим наслідком є аморальність прогресу.
Теж позиці, але чи ваша?
> Пані писав(ла):
> > Мабуть то є ознакою справжнього літературного таланту, коли люди здатні читати між рядків... Але все жне може не запитати - і де ж ви в тексті похвальбу чи мрії бачили?
>
> Любить батьківщину, нещадний до ворогів, національна свідомість так і пре, захищає скривджених, "природний хазяїн", "голос, якому звикли коритися", боїться своєї совісті більше за трибунал.. Все ще не бачите вихваляння?
Я знаю десять іноземних мов. От сказала я таке про себе - значить вихваляюся. Навіть якщо знаю. Ілля, я від вашої логіки просто дурію.
> Якщо ви теж вважаєте принциповим, на яку тварину перетвориться людина, потрапивши в нелюдські умови -- на вовка, чи шакала -- то ви просто себе обманюєте.
Відкинувши вашу риторику, я повторюю питання. Як би ви самі вчинили в таких умовах? Застрелилися? Перетворилися на тварину? Віддали б гвалтівника під суд (див приклад з Будановим тут же)? Відсиділися у кущах?
Відповідь "я б туди не потрапив" не приймається. Завжди була для вас ймовірність не відкосити від совіцької армії (здається ви того віку, що вас це стосувалося) і опинитися на місці ліричного героя.
2002.06.29 | ilia25
Re: Яка сила гуманістичного поклику!
Пані писав(ла):> Аморальним є готуватися до ядерної війни? Тепер я розумію, чому мене здебільшого нудить від слова "мораль"...
Від слова "мораль" може нудити лише тих, хто не розуміє, що мораль є прямим наслідком здорового гулузду. Тих, хто не бачить, що за її положеннями стоять не емоції, а холодна логіка.
Готуватись до ядерної війни є аморальним тому, що тим самим ядерна війна допускається, як можливий вихід за певних обставин. Як тільки люди починають так думати, вона рано чи пізно станеться, бо рано чи пізно знайдуться добрі люди, що ці обставини створять. Або переконають більшість, що вони створились.
> Якщо відкинути такі речі, як теоретична можливість вижити після тої війни, і взяти просто розвиток технології, пов"язаної із процесами підготовки для виживання, як то очиста води, вдосконалення систем вентиляції, то з ваших слів першим наслідком є аморальність прогресу.
Ви вважаєте, що мені треба вам пояснювати, що заперечення підготовки саме до ядерної війни, і заперечення прогресу взагалі -- то є дещо різні речі? Тобто самі ви цього не розумієте?
> Теж позиці, але чи ваша?
Точно що не моя.
> Я знаю десять іноземних мов. От сказала я таке про себе - значить вихваляюся. Навіть якщо знаю. Ілля, я від вашої логіки просто дурію.
Нема нічого поганого в знанні мов, чи в захисті скривджених. Поганим є те, коли людину, що її обставини перетворили на тварину, намагаються ідеалізувати, чи навіть, ставити в приклад, виправдовуючи це наявністю в ній також і позитивних рис (точніше рис, які автор вважає позитивними).
> > Якщо ви теж вважаєте принциповим, на яку тварину перетвориться людина, потрапивши в нелюдські умови -- на вовка, чи шакала -- то ви просто себе обманюєте.
>
> Відкинувши вашу риторику, я повторюю питання.
"Відкинувши мою відповідь, я повторюю питання." А я можу лише повторити свою відповідь -- я не знаю, і мене це не цікавить. Мене цікавить, як в цю ситуацію не потрапити. Бо якщо я в неї потраплю, то будь яка можлива поведінка буде однаково ганебною.
І ще раз про гуманізм. Так от останній полягає в тому, щоб намагатись знаходити та спиратись на все те, що є в людях доброго та прекрасного. І що ненависть, навіть виставлену у формі "ярости благородной", є деструктивною в принципі, і що нічого доброго, або хоча б корисного з неї не вийде. Ненависть проджуе лише ще більшу ненависть у відповідь, насилля -- насилля у відповідь.
От саме розуміння цих простих речей автору і не вистачало.
2002.06.29 | юрко
Re: Яка сила гуманістичного поклику!
>Поганим є те, коли людину, що її обставини перетворили на тварину, намагаються ідеалізувати, чи навіть, ставити в приклад, виправдовуючи це наявністю в ній також і позитивних рис (точніше рис, які автор вважає позитивними).цілком згідний з Іллею. Важко уявити собі більш збочену форму нібито встановлення справедливості, як подав автор. Семирічна дитина, переживши одне насильство, приймає участь в іншому, бо хазяїн (хазяїн чого - чужого життя?) так сказав зробити. І це яку таку рису має виховати в дитині? Що світ дорослих є суцільне насильство? І що правильно і легко є вбити іншого?
Адже, в принципі, єдине, що стримує людей від вбивання один одного є лише психологічний бар'єр спричинити комусь погано. Якщо його переступиться, а тим більше знайдеться "високе" виправдання його переходу, то наступні вбивства - як муху задавити, звичайна справа. Цей феномен серіального вбивці є добре відомим. Тому ті, хто повернувся з війни, яку описує автор, є психічно хворі.
Це також розпізнано в цивілізованих країнах. Тому, існує спеціальна серія так званих консультацій, яку переходять ті, що були в подібних обставинах, де лікарі-психологи намагаються принаймі згладити психічну травму. Це ж проходять і поліцаї, котрим прийшлося вбити при виконанні службових обов'язків. Інакше такі люди стають суспільно небезпечні, бо в них з'являється почуття, що вони надлюди, які визначають жити чи вмерти іншим, що забере в них психологічні гальма рахуватися з оточуючими їх людьми і зброєю вони будуть користуватися коли їм заманеться.
2002.06.30 | Пані
Як встановлювати справедливість в неправовому суспільстві?
Ви бачите як близько цей художній твір перегукується із сабжем?Тож як встановлювати справедливість в неправовому суспільстві?
Ви та Ілля кажете "не так!". А як - не кажете. Бо не можете і не хочете уявити себе у подібних обставинах. Алеж від цього неправові суспільства (як поточне українське) чи неправові умови (як описана війна) не зникають. Вони існують, без вашої участі, але існують.
Дозволю собі нагадати американський Wild West, що народив інститут шерифів. Хто ставав шерифами? Найспритніші вбивці, найрозумніші шахраї, ті, хто вмів виживати та давав віру іншим на виживання, за що їх і обирали шерифами.
Скажіть, отой нелюбий вам ліричний герой, він вижив? Він дав віру на виживання іншим? Він встановив справедливість, хоч збочену, хоч яку? Бо буде яке цивілізоване правосуддя не одразу таким ставало, а проходило етап "скажених шерифів".
Чи можна оминути такий етап розвитку правосуддя? В умовному світі, де працюють теоретичні конструкції і практична розвинена система правосуддя, це уявляється можливим. А в реальному - не знаю...
2002.06.30 | юрко
Re: Але ж, Пані!
Ви ж розумієте, що несправедливість існує і в країнах, які вважаються правовими і буває, що виправдовують явного вбивцю, який просто мав кращого адвоката. Але ж це не означає, що покривджені в такому випадку беруть зброю і вирішують справу на свою користь. Саме це означає "правове суспільство" - громадяни хоч не згідні з вироком суду, приймають його рішення, як зобов'язуюче.Ілля і пропонує вихід - не займатися самосудом. А ще краще у війні не приймати участь. Якщо Ви думаєте, що таке рішення нереальне, то навіть в совковські часи здається п'ятидесятники просто відмовлялися служити в армії, хоча часто розплачувалися за це тюрмою. Таке рішення розв'язуює питання остаточно - я не вб'ю ні за яких обставин, навіть як мене вб'ють. І воно цілком згідне з релігійним переконанням. І тоді навіть як неправові дії існують, я в них не приймаю участь. Звичайно, це - скрайній випадок, бо існує таке високе поняття, як захист батьківщини, де вбивсто є цілком узаконене, але ж у творі цим і не пахне.
Щодо шерифів, то були всякі, Ваш приклад нехарактерний, бо інакше так, як було тоді, залишилося б і дотепер, бо чого б мало змінитися? Також, приклад Дикого Заходу не підходить до сучасних українських умов, адже тоді іншого способу не знали. Україна не знаходиться у вакуумі, має людей з дуже доброю освітою, які чудово знають сучасні розв'язання подібних конфліктів. Але, знати - це одна річ, а жити, їх застосовуючи - зовсім інакше.
Ось подивіться, десь тут недалеко є гілка на форумі щодо таборів в Карпатах. І хлопці, які чудово знають, що таке корупція і як вона нищить Україну, вільно, без жодних проблем, тобто в них навіть в голові не має проблем з тим, пропонують дати в лапу кондукторові вагону одну гривню, замість платити за квитка 3 гр. з гаком. Чи це не звичайнісінька корупція? Справді, нащо платити більше, як можна заплатити менше. І всім з того вигода - і хлопцям, і кондукторові.
Але ж, це не кондукторова власність, цей вагон. Працедавець кондуктора є власник. І кондуктор, як приймав умови праці, не вказував, що його умовою виконувати роботу є також брати хабарі. Те ж студентами. Вони, як вирішили їхати поїздом, добре знали, скільки це коштує. Отже, кондуктор обкрадає свого працедавця, а хлопці є співучасники крадіжки.
Звичайно, є правовий спосіб розв'язати проблему, але він набагато складніший. В нормальних державах всі знають, що в студентів немає грошей, отже, існують значні знижки для студентів. Отже, це може бути цілком політична акція - вимагати знижки, щоб не приходилося підтримувати корупцію в Україні. Якщо знижок не можна осягнути, то принаймі студенти можуть запропонувати свою працю, скажімо, почистити задарма вагони, чи ще щось таке, з умовою, що їм дозволять їхати за гривню. Це виглядає смішно в українських умовах, але саме тому вони і є українськими умовами, бо всі їх такими й приймають, не намагаючися змінити, а лише нарікають.
>Скажіть, отой нелюбий вам ліричний герой, він вижив? Він дав віру на виживання іншим? Він встановив справедливість, хоч збочену, хоч яку? Бо буде яке цивілізоване правосуддя не одразу таким ставало, а проходило етап "скажених шерифів".
Щодо нелюбого мені ліричного героя, то не було питання його виживання. Якби було, чи він має загинути, чи його ідейний суперник, то принаймі було б якесь моральне виправдання вчинкові. Він нічим не ризикував, він просто взяв закон в свої руки самовільно, бо він мав владу. Він також не дав нікому іншому віру на виживання, бо як вбивством можна дати віру на виживання? Він тільки назавжди змінив психіку дитини, яка і так була понівечена баченим гвалтуванням. Подивіться, по селах, дорослі часто не дозволяли дітям дивитися, як ріжуть свиней. Ви думаєте, чого?
Ліричний герой є просто яскравою ілюстрацією структури російської держави, де начальник є бог, що самовільно вирішує долю своїх людей. І є приклад тої азіатщини, яку українці ніби поборюють в собі, а іншого боку славлять в художніх творах. Звичайно, в житті буває всяке, але художній твір, тим більше, такий, як росіяни кажуть "нєзамисловатий", що просто б'є між роги, це не життя, то мав би мати ідею боротьби з азіатщиною, а не прославляння її.
2002.06.30 | Пані
Re: Яка сила гуманістичного поклику!
ilia25 писав(ла):> > Якщо відкинути такі речі, як теоретична можливість вижити після тої війни, і взяти просто розвиток технології, пов"язаної із процесами підготовки для виживання, як то очиста води, вдосконалення систем вентиляції, то з ваших слів першим наслідком є аморальність прогресу.
>
> Ви вважаєте, що мені треба вам пояснювати, що заперечення підготовки саме до ядерної війни, і заперечення прогресу взагалі -- то є дещо різні речі? Тобто самі ви цього не розумієте?
Допускаю, що я вас неправильно прочитала. Я мала на увазі готуватися до виживання після ядерної війни, а ви?
> Нема нічого поганого в знанні мов, чи в захисті скривджених. Поганим є те, коли людину, що її обставини перетворили на тварину, намагаються ідеалізувати, чи навіть, ставити в приклад, виправдовуючи це наявністю в ній також і позитивних рис (точніше рис, які автор вважає позитивними).
Знов повторюю, що ознакою гарного художнього твору є те, що кожен бачить в ньому щось своє. Я не побачила там не ідеалізації, ані виправдання.
> "Відкинувши мою відповідь, я повторюю питання." А я можу лише повторити свою відповідь -- я не знаю, і мене це не цікавить. Мене цікавить, як в цю ситуацію не потрапити. Бо якщо я в неї потраплю, то будь яка можлива поведінка буде однаково ганебною.
Див. мою відповідь юркові поруч.
> І ще раз про гуманізм. Так от останній полягає в тому, щоб намагатись знаходити та спиратись на все те, що є в людях доброго та прекрасного. І що ненависть, навіть виставлену у формі "ярости благородной", є деструктивною в принципі, і що нічого доброго, або хоча б корисного з неї не вийде. Ненависть проджуе лише ще більшу ненависть у відповідь, насилля -- насилля у відповідь.
Більшість суспільств все ще допускає та навіть заохочує насилля над насильниками. Вся різниця у ступені насильства та виконавцях.
> От саме розуміння цих простих речей автору і не вистачало.
Ви закидаєте автору те, що він не вирізняється від абсолютної більшості людей. Щож, можна й так. Я теж не дуже шаную конформізм.
2002.06.28 | vujko
Я так i думав
ilia25 писав(ла):> vujko писав(ла):
> > А тепер розкаж?ть нам як такий гуманiст i улюбленець громади як Ви поступив би у тiй ситуацii. Тiко не кажiть, що Ви би у таких обставинах не опинились...
> По-перше, це д?йсно ? обов"язком кожно? нормально? людини -- уникати обставин, що змусять ?? саму та оточуючих перетворитись на тварин.
Сповiдь яничара читати все таки цiкавiше, нiж казки фарисея...
2002.06.28 | Военный
Сейчас расскажу
При действиях в засаде бойцы располагаются в пределах прямой видимости для подачи сигналов жестами. Тот командир оставил бойца "на произвол судьбы". Потом - принял решение без согласования с цорондоем и 3 управлением (особистом). Скорее всего в группе просто доходы не поделили, а стрельба в своих - это беллетристика. Свои в своих не стреляли, высок риск самому схлопотать в спину при случае.Кроме того солдат убивал ножом, чтобы не демаскировать засаду. А тот командир - засаду демаскировал стрельбой. Солдату ничего не стоило потратить пулю на духа. Кроме того - в чужом селе убивать жителя или насиловать женщину - бред, можно гранату в спину схлопотать, дети с ними управляются куда лучше автомата. Никакому солдату сослуживцы бы не позволили создавать угрозу подразделению, а все мирные были бы согнаны в дальний от засады подвал или зиндан и спрятаны там от огня и греха подальше.
Так что всё это - легенда. Сказка. Блеф. Обкурились, видимо, вояки...Причина убийства сослуживца могла быть в другом. Ещё есть один фактор. В Афган в последние годы брали смуглых. Не знаю, сколько смуглых в Свердловске, но какая-то украинская мафия в части этого "голосом хазяина", возможно была, а солдат был просто осведомителем о ней. Его вычислили и порешили. "Свои" же. Легко и весело, как обкурившиеся.
Видимо тот командир был по тихому завербован Купчинским в Афгане или гнал наркоту под видом цинков, а сейчас - где-то в США. Вовремя не раскусили, как того Калугина...
Получил наркоту, цинк обеспечил, наркоту повёз. И легенду придумал, да с "не хоронить". Какой там "не хоронить", тела всегда вывозили наши, даже по частям, но принцип вывоза тел - был, 200-ых эвакуировали сразу после 300-ых. Бортами возили мёртвых в Союз, но трупов по возможности не оставляли.
Я такого командира бы просто взял на прицел сразу после приказа "повесить". "Хозяина, природного".Он сам дислокацию, как идиот, планирует, местных оставляет в расположении, придумывает грехи солдату, и сам же готов его судьбу решать.
Лучше пулю в ногу командиру, чем смерть товарища от его приказа.
2002.06.28 | VJ
А це- правдива історія.
По данным государственного обвинителя, днем 26 марта 2000 года Юрий Буданов, будучи командиром 160-го танкового полка, расположенного в Чеченской республике, распивал спиртные напитки с подчиненными и с начальником штаба полка Иваном Федоровым. Затем Федоров приказал открыть огонь на поражение по одному из домов поселка Танги-Чу Урус-Мартановского района Чечни. У Буданова и Федорова якобы были данные о том, что этот нежилой дом чеченские боевики использовали для наблюдения за российскими военными.Старший лейтенант Роман Багреев отказался выполнять приказ, после чего Буданов и Федоров избили его и посадили в яму. Свои действия Федоров объяснил тем, что хотел проверить готовность роты к проведению боевых операций. Кроме того, Федоров утверждал, что Багреев сам спровоцировал драку.
Примерно в полпервого ночи полковник Юрий Буданов и сопровождавшие его трое военнослужащих насильно забрали 18-летнюю Эльзу Кунгаеву из ее дома в поселке Танги-Чу и на БМП увезли ее в расположение полка. Около трех часов ночи 27 марта по приказанию Буданова сопровождавшие его военнослужащие увезли труп Кунгаевой и закопали в лесопосадке.
На предварительных допросах Юрий Буданов не отрицал, что убил девушку, но утверждал, что сделал это в состоянии сильного нервного возбуждения. По его словам, он имел данные о том, что в доме Кунгаевых скрывается женщина-снайпер, которая работает на чеченских боевиков.
Родственники Эльзы заявляют, что она не имела никакого отношения к незаконным вооруженным бандформированиям. Родители Кунгаевой потребовали выплатить им 5 млн. рублей за нанесенный моральный ущерб и около 35 тыс. рублей - за материальный.
http://www.ntvru.com/russia/01Mar2001/budanov.html
Якби знайшовся тоді такий "степовик",то позору для російської армії було б набагато менше. І витрат на судові справи також.
2002.06.28 | юрко
Re: А це- правдива історія.
та ні, сорому не було б менше, одне не змінить інше, був би просто самосуд, який є також соромом. Бо немає різниці між одним і другим - і той і другий самовільно вирішили долю чужого життя. Як гадаєте, нащо люди вигадали право? Або, чому коли вбиває армія одна одну з наказу, то нікого не судять і це називається виконанням службового обов'язку і героїзмом, а коли солдат самовільно вбиває, то потрапляє під трибунал? І це так, на нижчому рівні.Подивіться, навіть росіяни роблять хоча б видимість дотримання права, коли вчиняють суд на Будановим. А є вища форма дотримання такого права - ніхто не має право відібрати життя іншому незалежно який той злочин вчинив і з тої тези вийшла зміна в законодавстві цивілізованих країн Європи - відміна вищої міри покарання.
Тому немає сенсу входити в дискусії з Воєнним, він, як і герой оповідання права не розуміє, тому й поніс дурниці щось там пояснюючи.
2002.06.28 | VJ
.Іллюзія правосуддя
Створення ілюзії правосуддя..як на мене, ще гірше ніж його відсутність.
"Люди придумали право,щоб його порушувати"(хтось так сказав).
Ось вам останній приклад імітації дотримання права у справі Буданова:
http://www.lenta.ru/vojna/2002/06/27/budanov/_Printed.htm
>Адвокаты Кунгаевых солидарно отказались участвовать в процессе по делу Буданова
Все три адвоката семьи Кунгаевых решили не участвовать в судебном заседании по делу Юрия Буданова, обвиняемого в убийстве 18-летней чеченки Эльзы Кунгаевой. Как передает интернет-издание NTVRU.com, это решение адвокат Абдулла Хамзаев объяснил тем, что суд своими действиями лишил их возможности защищать интересы семьи Кунгаевых. А адвокат Станислав Маркелов заявил журналистам, что он и его коллеги не хотят "участвовать даже формально в противоправном судебном заседании".
По словам адвокатов, суд постоянно отклонял все их ходатайства, в том числе и об отводе состава суда, и не дал возможность ознакомиться с материалами дела третьему адвокату,. Кроме того, адвокаты Кунгаевых считают суд предвзятым. В частности, по мнению Хамзаева, об этом свидетельствует экспертиза Буданова - в которой участвовали психиатры Минобороны России, заинтересованные в положительном исходе этого судебного разбирательства стороны.
Напомним, в ходе следствия полковник Буданов заявлял, что задушил чеченку в состоянии аффекта, когда узнал, что она была снайпершей у боевиков. Экспертиза, проведенная в НИИ судебной психиатрии имени Сербского, привела врачей к выводу о невменяемости Буданова. Результаты этой экспертизы и пытались оспорить адвокаты Родных Кунгаевой.
Адвокат Буданова предлагал суду оправдать своего подзащитного, а гособвинитель - считать Буданова невиновным по статье "убийство" и по этому обвинению оправдать. По двум статьям обвинения - превышение должностных полномочий и похищение девушки - гособвинитель предложил приговорить Буданова к трем годам лишения свободы, а затем амнистировать.
Родители убитой девушки - Роза Бошаева и Виса Кунгаев - заявили о своем несогласии с требованием гособвинителя и действиями суда и вместе со своими адвокатами 19 июня покинули зал заседаний.
Ожидается, что 1 июля полковнику будет предоставлено последнее слово, затем суд удалится вынесения приговора. Между тем, по сообщению NTVRU.com, председатель московской и хельсинкской группы Людмила Алексеева объявила журналистам, что ни адвокаты, ни правозащитники не оставят дело Буданова и будут добиваться пересмотра оправдательного приговора в случае его вынесения. >
Виправдальний вирок для "людини" котра закатувала 18річну дівчину - чи це не більший сором для російської армії??? Чи це не гвалтування права у найбрутальніший спосіб.Саме такі випадки призводять до, як Ви казали, " коли солдат самовільно вбиває"
2002.06.28 | юрко
Re: .таки ілюзія
а це проблема того суспільства - ілюзія правосуддя. Так само, як і в Україні. Отже, маємо щось таке середнє - ніби і не дикі люди, але ще й не цивілізовані, бо берем право в свої руки, коли захочемо. Це можна розвинути ще далі, право - не дишло і т.д. Тобто, як мені хтось щось не так зробив, а я не можу в морду дати, то буду звертатися до права, а як зможу, то й не подумаю, а таки дам в пику. Своя рука - владика. Ну, то чого дивуватися, що ті при владі точно так само роблять. Вони з сильні, тому того права й не потребують. З Марса вони не впали, бо є вихідці з того народу, який такий стан речей сприймає, як цілком нормальне. А всі - правова держава, правова держава...Як вже далеко так зайшли, то герой Ємця і є таким типовим представником. І як виглядає, автор навіть робить з нього героя, приклад до наслідування. Таки, дикі люди...
2002.06.28 | vujko
що характерно
Всi цi "воeннi" дуже крутi, як варенi кiвi прямо. Без жартiв - i ножем можуть, i взводом командувать.А от все одно особiста:
>Потом - принял решение без согласования с цорондоем и 3 управлением (особистом).
вище себе ставлять:
>Лучше пулю в ногу командиру, чем смерть товарища от его приказа.
I портретик сталiна в кишеньцi напевно ...
2002.06.29 | АВ
Re: що характерно
Всi цi "воeннi"...--- У офицеров есть обязаности, превышающие требования Устава для рядовых солдат.
2002.06.29 | ВААСЯ ПУПКІН
АВ, не міняйте ніки, як перчатки
Ось , наче з неба впав, якийсь "воєнний". Звідки він взявся ?? І чому у нього лексика так схожа на лексику г. АВ ??АВ створює видимість масової опозиції до опозиції ??
2002.06.27 | Фарбований Лис
Мені подобається (-)
2002.06.28 | Общественность
Ценителю и специалисту
Расскажи, узкоплечий большеголовый брюнет:Сколько у тебя подобных сказочек написано.
Где их все сразу найти, чтобы восхититься.
Сколько у тебя ещё ников на этом форуме...
И как ты ныне хвост свой прячешь, жеман...
2002.06.28 | Фарбований Лис
Re: Ценителю и специалисту
Хвіст павіана стирчить, він його видає як парашут Ісаєва.2002.06.29 | Ernst Zahrava
Добре пане Ліс, що ми не завжди по різні боки (-)
2002.07.02 | kiev_ant
...спробую "Ним" стати (-)
Ігор писав(ла):> Ємець Олег Миколайович
>
> СПОВІДЬ ЯНИЧАРА
>
> Чорна земля ізорана,
> Та й кулями засіяна,
> Білим тілом зволоченa,
> Та й кровію сполощена....
> (з народної пісні)
>
> І
>
> Штик важко входив у глину. Після кожного удару невеличка напівпрозора червонувато-жовта хмаринка пoроху відривалася від стіни, засипала очі, забивалася у ніздрі, осідала на шкірі, і цівочки поту, що стікав зі скроней, залишали на ньому свої сліди. Він зачаровано дивився на цей порох.
>
> На його батьківщині порох був зовсім іншим. Він любив тупцювати той пухкий полтавський порох, який завжди є на наших дорогах. Тендітно-ніжний і вічний на твердих і порепаних від спеки шляхах. Він любив ті степові дороги, любив йти босоніж і дивитися, як порох маленькими цівочками виривається споміж пальців. То була його земля, і він знав її. Він знав саме головне – та земля любила його.
>
> ІІ
>
> Друге лезо забили навхрест поверх першого. Навколо них закрутили ремінь. Все було готово. Скрізь зуби він віддав короткий наказ: “Повісити”. Це був його перший день, коли він перестав бути яничаром.
>
> Вішати солдата мали просто на стіні, бо в поселенні не було жодного дерева. Група зайняла цю точку вранці, блокувала виходи, грамотно окопалась і чекала. Дорога, яка змією звивалася нижче в урвищі, добре прострілювалась, і у “гостей” був лише один шлях – не далі як сьогодні багато хто з них подивиться в очі Аллаху.
>
> ІІІ
>
> Про те що трапилось він дізнався лише надвечір. Обходячи вогневі точки, він почув дитячий плач. То не був один з тих звичайних дитячих плачів. Так не плачуть зголоднілі діти, так діти не плачуть навіть від болю чи образи. То був дитячий і водночас такий дорослий, напівчутний і моторошний плач.
>
> Легенько прочинив двері. Ввійшов до середини, і відразу наразився на кілька пар маленьких вовчих очей, що впилися в нього з напівтемного кутка. Посеред кімнати лежало тіло замотане у ганчір’я. В іншому кутку жінка прихилилася до притолоки і дивилася крізь нього пустими очима.
>
> Йому знадобилася година, щоб все з’ясувати: oдин з його солдатів згвалтував жінку на очах у її маленьких дітей. Чоловік пробував її захистити, але поплативя за це головою. Довга різана рана на горлі та ще дві колоті в грудях розказали йому про те, що трапилося.
>
> Він мав вдачу характерника – звичайно ніхто не міг розібрати жартує він чи говорить серйозно. Тому на обличчях солдатів, та й самого злочинця, при виді тієї петлі розтяглися широкі посмішки. І тут вони почули голос, якому звикли коритися: “Повісити”. Це був саме той голос природного хазяїна, який віддаючи наказ, навіть ніколи не сумнівається, що все буде виконано.
>
> Коли злочинця потягли до петлі, то тільки тоді дійшло до останнього, що жарти скінчилися. Той недоладно і роблено посміхався, поспішно торочaчи: “Брат, да ето же чуркі .... ми же православниє .... а ані мусульманє....”. “Собака – тобі брат. Собачою смертю й здохнеш.” – відповів він українською.
>
> Вже і до петлі недалеко, але скинувся всим тілом злодій, вирвався з міцних лап і побіг навтьоки. Та в горах далеко не побігаєш.......
>
> Зняв автомат з плеча і поманив пальцем найстаршого сина тієї жінки. Ще зовсім дитина - років сім від сили. Сунув у руки крицю і ткнув кривим п’ястуком у втікача.
>
> Трассери лягали врізнобіч, марно було сподіватися, що хлопчик вцілить, – автомат “гуляв” у нього в руках.
>
> Тоді, він мовчки підійшов ззаду, став на коліно, взяв руки хлопчика в свої. “Раз-два” – коротка черга, і все скінчилось.
>
> Тіло він заборонив поховати.
>
> Він знав чим ризикує і де опиниться завтра, розплачуючись за те що чинить. Але знав він і інше – якщо він цього не зробить, то те, що чекає його потім, буде значно гіршим – все це розчавить і виїсть його зсередини, бо ж не вдавалось йому ще ніколи зторгуватися з власною совістю.
>
> ІV
>
> Завдання було виконано. Група втратила лише одного бійця. Медальку “БЗ” і лист від командування відправили до Свердловська. Тіло ж, з розвернутою трассером потилицею, так і залишилось лежати десь там в далеких горах.
>
> Чудес не буває. Наступним ранком він не прокинувся повною сил оновленою людиною .......... він лише перестав бути яничаром.
>
> Та й важко сказати, чи був він кращим за того, кого наказав повісити. Звісно, скривджені завжди могли знайти у нього захист, але він був гіршим за того гвалтівника. Він був гіршим, бо був добрим солдатом ........ для чужої вітчизни.
>
> Хто він і де він зараз? Можливо він поклав свою голову в тих же далеких горах, а можливо тупцює зараз сірий пенсільванський порох і бачить полтавські степові дороги у снах. Та й яка власне різниця? Є лише одна важлива річ – це його ім’я. Чому саме це так важливо? Та тому що, можливо, він - це ТИ.
>
>
>
> Pittsburgh, 2002