07/02/2002 | Михайло Свистович

СВІДЧЕННЯ ВОЛОДИМИРА ЧЕМЕРИСА, СПІВКООРДИНАТОРА АКЦІЇ “УКРАЇНА БЕЗ КУЧМИ”, НА СУДОВОМУ ЗАСІДАННІ У СПРАВІ ОРГАНІЗАЦІЇ МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ 9-ГО БЕРЕЗНЯ 2001-ГО РОКУ.

1.07.02

Пане суддя! Ви мене викликали як свідка у справі організації масових заворушень 9-го березня 2001-го року. Я можу назвати вам головних організаторів цих заворушень. Це - громадяни Кучма Леонід Данилович, Литвин Володимир Михайлович, Кравченко Юрій Федорович та низка інших.

Я готовий цей факт довести.

Події 9-го березня були одним з епізодів акції громадянського протесту “Україна без Кучми”. Право її розпочати нам дала Конституція України. Її 8-ма стаття говорить: “В Україні визнається і діє верховенство права”.

Це значить, що у будь-якого українця, у будь-якої людини є права. Не даровані ніким – ні державою, ні урядом, ні президентом. Ці права є у людини від народження. І ці права є вищими над усе. Ніякий закон, ніяка постанова влади не може людину цих прав позбавити.

Ці права викладені у класичних документах, які створила гуманістична думка: Декларації незалежності, Декларації прав людини і громадянина, Біллі про права, у Загальній декларації прав людини, схваленій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948-го року.

Проголошуючи принцип верховенства права, українська Конституція стверджує, що викладені у цих документах права людини і громадянина є священними і непорушними, і мають поважатися в Україні.

Якими є ці права?

Стаття 2 Декларації прав людини і громадянина заявляє: “Мета всякого суспільства – забезпечити природні та невід’ємні права людини. Такими є – свобода, власність, безпека та опір пригнобленню.”

Декларація незалежності говорить: “Всі люди створені рівними і всі вони наділені Творцем невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав створені уряди, які отримують свою справедливу владу за згодою тих, ким керують. Якщо ж якась форма уряду стає згубною для цієї мети, народ має право змінити або знищити її”.

Далі Декларація прав людини і громадянина 1793-го року стверджує: “Якщо уряд порушує права народу, повстання є для народу найсвященнішим його правом і найважливішим його обов’язком”.

Отже, право на повстання, право на опір гнобленню, на повалення уряду, який порушує права людей, є в усіх класичних деклараціях прав людини. Є таке право і у сучасній Загальній декларації прав людини ООН. Її преамбула говорить, що ця Декларація мусить виконуватись урядами для того, щоб “людина не змушена була застосовувати як останній засіб повстання проти пригноблення і тиранії”.

Отже, ми, як громадяни України, мали і маємо право на повстання проти режиму, який порушує наші права, на повалення режиму тиранії. Повторюю, це право нам дає низка класичних декларацій прав людини і українська Конституція, яка проголошує принцип верховенства права. Окрім того, стаття 39 Конституції України прямо вказує на те, що громадяни мають право на протест.

Сьогодні тут звинувачують людей, які це право мали і скористались ним. Насправді питання має стояти так: “Чи мали ми достатньо підстав для того, щоб це право застосувати? Для того, щоб організувати низку заходів акції “Україна без Кучми”? Щоб поводити себе відповідним чином 9-го березня біля пам’ятника Шевченкові та біля адміністрації президента?”.

Останньою краплею, яка змусила нас вийти на Майдан Незалежності 15-го грудня 2000-го року, коли й почалася “Україна без Кучми”, було вбивство Георгія Гонгадзе. Людини, яку багато хто з нас знав особисто. У організації його вбивства звинуватили президента України Кучму, тодішнього голову його адміністрації, а нині – голову Верховної Ради України Литвина, і тодішнього міністра внутрішніх справ України Кравченка. Так це, чи не так, я певен, встановить суд, який рано чи пізно відбудеться.

Головне, що ми і багато хто з українських громадян зрозуміли: якщо цих людей не зупинити, якщо не повалити правлячий режим, журналістів будуть продовжувати вбивати. Їх вже багато загинуло за часів Кучми – на Хрещатику є жалобна стела з іменами загиблих. І, нажаль, ми були праві, коли вважали, що людей будуть вбивати, якщо Кучму не зупинити. Бо рік тому, вже після закінчення масових акцій протесту, було вбито ще одного журналіста - Ігоря Александрова.

Не суть в тому, що Кучма, Литвин чи Кравченко вбивали чи організовували вбивство когось, хоч я певен, що так і було. А це – злочин, який за всякими людськими законами має бути покараний. Суть в тому, що ці люди створили і очолили політичну, економічну і соціальну Систему, в якій журналісти, і не лише вони, неминуче гинутимуть.

Ми зрозуміли, що якщо цю Систему не повалити, уряд і далі порушуватиме священні права людей на життя, на свободу, порушуватиме свободу слова, право на працю і соціальне забезпечення, право на вільну економічну діяльність і охорону здоров'я. І ми вирішили повстати.

Справа тут не лише у свободі слова та журналістах. Конституція України і Загальна декларація прав людини ООН проголошують право на працю і соціальне забезпечення, на гідну людини оплату праці, а мільйони українців безробітні, змушені шукати заробіток на важких роботах на чужині. Конституція України і Загальна декларація прав людини ООН проголошують право на освіту та соціальне забезпечення, а сотні тисяч українських селян не можуть дати своїм дітям навіть початкової освіти, бо у сільських школах не вистачає вчителів. Вони не отримують зарплатні або змушені податися на заробітки у місто. Сільські лікарні та медпункти з таких же точно причин та через нестачу ліків масово закриваються.

А як можна в Україні говорити про священне право на життя, коли люди тут масово помирають, не отримавши належного медичного і соціального забезпечення? Цей факт зафіксував останній перепис населення, який показав катастрофічне зменшення чисельності українців.

Ми мали право і повинні були повстати. Якщо не цей суд, то історія нас виправдає.

Ми мали право прийти до пам’ятника Шевченкові 9-го березня. Ми – такі ж громадяни України, як Кучма, Ющенко і Плющ, які прокралися туди, боягузливо ховаючись за спинами хлопців у міліцейській формі, яких вони послали з кийками проти власних співгромадян. Ми навіть мали більше моральних прав туди прийти, адже серед нас були ті, кого виключали з університетів за те, що несанкціоновано приходили до Кобзаря в цей день за радянських часів.

Ми мали конституційне право пройти вулицею Банковою мимо порожньої на той час будівлі адміністрації президента. Кучма тоді втік до Ужгорода, кинувши знову хлопців – міліціонерів на власний народ.

До речі, міліція не зобов’язана була виконувати накази тих, хто змушував її це робити. І Конституція України, і всі декларації прав людини говорять, що виконувати злочинні накази не можна. А накази, які примушували застосовувати силу проти власного народу, завжди вважались злочинними.

Я хочу повторити слова Декларації прав людини і громадянина: “Якщо уряд порушує права народу, повстання є для народу найсвященнішим його правом і найважливішим його обов’язком”. Сьогодні ви судите цих хлопців, вони ж виконували свій громадянський обов’язок. Колись нащадки будуть пишатись ними за це.

Громадяни судді! Я хочу повторити вам імена головних організаторів масових заворушень 9-го березня, головних організаторів акції громадянського протесту “Україна без Кучми”, головних організаторів злочинного режиму, який порушує права і свободи українських громадян. Тих, хто своєю діяльністю чи бездіяльністю змусив нас повстати. Це – Леонід Кучма, Володимир Литвин, Юрій Кравченко.

Найкраще, що відповідає духові справедливості і правосуддя, найкраще, що ви можете зробити для України та історії – негайно звільнити тих, хто знаходиться у цій клітці та посадити на лаву підсудних названих мною осіб.

Якщо не ваш, то інший суд це обов’язково зробить.