ВІДПОВІДЬ РЕДАКЦІЇ ЖУРНАЛУ „ПЕРСОНАЛ”
07/25/2002 | Цензор
ВІДПОВІДЬ РЕДАКЦІЇ ЖУРНАЛУ „ПЕРСОНАЛ”
так званій КОМІСІЇ ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ЕТИКИ
З ПРИВОДУ ЇЇ ЗАЯВИ ЩОДО РЕДАКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ
ЖУРНАЛУ „ПЕРСОНАЛ”
Редакція журналу „Персонал” ніколи не визнавала і не визнає надалі повноважень так званої Комісії журналістської етики. Тому її заяву вважаємо лише думкою групи осіб, що прикрилися гучною вивіскою. Цю думку ми можемо вислухати, взяти до уваги або ж проігнорувати взагалі.
Але категоричність тону згаданої заяви та її публікація в пресі змушує нас висловити своє ставлення. Передусім, здивувала не лише велика кількість граматичних помилок і літературний стиль українського варіанту заяви, надісланого до редакції, а й відсутність у її публікації в газеті „Зеркало недели” від 20 липня ц.р. підписів як „комісарів”, так і їхнього голови – головного редактора тижневика „Зеркало недели” В.Мостового. Гадаємо, це зроблено невипадково. Від моменту проголошення цієї комісії і далі в українських засобах масової інформації з”являлося чимало дошкульних реплік не лише про самозванство комісії, а й про брак належної професійної репутації і особистих морально-етичних якостей у „комісарів” для виконання поставлених програмних завдань.
Колектив журналу „Персонал” ніколи не вповноважував когось із цієї групи розробляти якийсь „етичний кодекс українського журналіста”, яким тепер „комісари” намагаються лупцювати тих, хто їм не до вподоби. Колектив журналу не брав участі в його обговоренні, тим паче схваленні, а також не підписував жодних документів або зобов”язань. Не брали ми й участі у виборах 21-го „комісара”.
Ініціатори цього об”єднання у вересні 2001г. запрошували головного редактора журналу „Персонал” Ігоря Слісаренка для підписання сумнозвісної заяви „Журналісти – за чесні вибори”. І.Слісаренко тоді на зборах запропонував, аби це звернення підписували не лише окремі журналісти, а передусім, керівники ЗМІ. Але чинити такий „тиск” на медіа-магнатів не входило в плани ініціаторів, яких пов”язували з тими ж магнатами фінансові та особисті стосунки. Зайве нагадувати, що діяльність багатьох ЗМІ під час минулих виборів була брудною і безсоромною. Але комісія на це навіть не чичиркнула. Нове запрошення на збори вона надіслала вже в квітні, коли вирішила остаточно оформитися. Критично оцінюючи попередню діяльність і перспективи такої комісії, редакція журналу „Персонал” в цих зборах участі не брала.
Головного редактора „Персоналу” І.Слісаренка члени комісії двічі просили про зустріч, і він жодного разу їм не відмовив. На другій зустрічі був також заступник головного редактора „Персоналу” Ігор Карпов. Якщо перша зустріч в Інституті „Республіка” відбувалася у формі приязного діалогу з обміном думками, то друга – під адмініструванням В.Мостового в його редакторському кабінеті – нагадувала засідання партбюро. Новоприбулі „комісари” безапеляційно звинувачували авторів журналу в „антисемітизмі” та інших гріхах. Ще один „комісар”-професор договорився до того, що, мовляв, президент МКА Г.Щокін у своїй відомій статті вимагає заборонити євреям обіймати державні посади – насправді ж автор писав про неприпустимість подвійного громадянства для високопосадовців (певно, особисті амбіції геть засліпили очі „комісару”-професору)! Доходило до того, що тверезіші члени комісії з юридичною освітою цитували ошаленілим колегам статті Хартії прав людини про право кожного на висловлення власної думки, зачитували із словників тлумачення слова „сіонізм”... Чомусь дуже цікавили „комісарів” наступні питання: чому була обрана тема сіонізму і політики Ізраїлю, як іще довго журнал має намір друкувати матеріали на цю тематику, чи всі журналісти „Персоналу” поділяють положення статті Г.Щокіна, які саме українські видання виступили на захист „Персоналу”, коли Рабіновіч, Азарі і Ко розгорнули проти нього кампанію цькування...
До речі, про цькування. Для тижневика „Столичные новости” Рабіновіча в заяві «комісарів» знайшлося лише два сором”язливих рядки осуду – „нетолерантне ведення полеміки”. Брехня, образи, фальсифікації – це для „комісарів” є полемікою!
Водночас, „комісари” не спромоглися відповісти на питання, поставлені їм представниками „Персоналу”. Передусім, наскільки відповідають принципам професійної етики і порядності дії їхнього голови В.Мостового, який уперто ігнорував листи із Міжрегіональної академії управління персоналом з приводу публікації в „ЗН” матеріалу кінорецензента О.Рутковського „Академия антисемиотизма” (№395), який давав вульгарні оцінки найбільшому економіко-гуманітарному вузу України. У відповідь п.Мостовий пробелькотів щось невиразне і звалив провину на секретаря комісії. Пам”ять п.Мостового ще не підводить – горезвісну заяву ізраїльського посла А.Азарі проти МАУП він вивчив назубок – цитував без папірця.
Символічно, що заява комісії надрукована у „ЗН” поруч із улесливим інтерв”ю із британським пенсіонером Роландом Смітом, донедавна послом Британії в Україні. Непоганий, треба сказати, подарунок вийшов йому на доріжку. Адже саме посольство Британії від самого початку фінансує діяльність комісії. Це за гроші британських платників податків п.Мостовий із компанією збирали збори журналістів і влаштовували їм фуршети з нагоди власного обрання в „комісари”, їздили по регіонам умовляти журналістів підписувати потрібні заяви і, як описували журналісти, котрі не купилися за халяву... скаржилися, що кільканадцять тисяч доларів, які дав британський посол, це таки замало для „благородної справи”...
„Комісарам” було відомо і про демарш цього доброго англіканського дідуся, який скасував запрошення І.Слісаренку на конференцію в Лондоні, зазначивши, що це кара за публікації журналу „Персонал”. Але в заяві про це – нічого. Ясна річ, щедру руку треба слухняно ссати.
Хоч і обурювалися деякі „комісари” з приводу звільнення І.Слісаренка з телеканалу „1+1” і навіть пропонували юридичну допомогу, в заяві місця для бодай згадки про це не знайшлося. Воно і зрозуміло. Плідне співробітництво „одиниць” із „Зеркалом” очевидне: в кожному номері на півполоси реклами „1+1” і улесливі статті про „найулюбленіший телеканал”, водночас, керівництво „ЗН” має можливість з”являтися в ефірі каналу в якості „провідних журналістів”.
Засудження редакційної політики журналу „Персонал” комісією Мостового не стало для нас несподіванкою. Адже очолюване ним „Зеркало недели” веде діаметрально протилежну лінію. Ось лише короткий перелік матеріалів, що свідчить про відверте проізраїльське і просіоністське пропагандистське спрямування тижневика. №394 – „Воспитание по иудейски” – про „богообраність єврейського народу, який є священником для всіх народів світу”. №395 – вже згадана «Академия антисемиотизма». № 396 – «Страна надежд и иллюзий» - про „Ізраїль – країну, якою можна пишатися, яка протягом 50 років витрачає не менше 70% (!) валового національного доходу на озброєння і війну”. Цей список тенденційних матеріалів без жодного представлення альтернативної думки можна продовжувати.
Втім, ми не здивуємося, коли одного дня „Зеркало недели” кардинально змінить позицію. Таке вже бувало за порівняно не довге існування цього тижневика. Всі пам”ятають, який це був донедавна кремлівський рупор, що гамселив „прозахідних” міністрів в українському уряді за нехтування „російським вектором”. Тепер „ЗН” заявляє, що він за Євросоюз і НАТО... Не гірше за дівку з VIP-ескорту, тижневик знає, який клієнт зараз при грошах і з впливом – починалося це „all-inclusive обслуговування” ще з Павла Лазаренка...
З огляду на все викладене вище, редакція журналу „Персонал” вирішила відмовити так званій комісії журналістської етики у проханні опублікувати її рішення на сторінках журналу. Водночас, редакція залишає за собою право використати цю заяву у своєму коментарі або інших матеріалах.
З метою „увіковічнення” діянь комісії редакція журналу „Персонал” ініціює заснування щорічної „Премії імені 21-го комісара” – в номінації „За продажність у професії”. Для членів комісії передбачаються пільги: їхні кандидатури можуть подаватися на розгляд і шляхом самовисування.
так званій КОМІСІЇ ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ЕТИКИ
З ПРИВОДУ ЇЇ ЗАЯВИ ЩОДО РЕДАКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ
ЖУРНАЛУ „ПЕРСОНАЛ”
Редакція журналу „Персонал” ніколи не визнавала і не визнає надалі повноважень так званої Комісії журналістської етики. Тому її заяву вважаємо лише думкою групи осіб, що прикрилися гучною вивіскою. Цю думку ми можемо вислухати, взяти до уваги або ж проігнорувати взагалі.
Але категоричність тону згаданої заяви та її публікація в пресі змушує нас висловити своє ставлення. Передусім, здивувала не лише велика кількість граматичних помилок і літературний стиль українського варіанту заяви, надісланого до редакції, а й відсутність у її публікації в газеті „Зеркало недели” від 20 липня ц.р. підписів як „комісарів”, так і їхнього голови – головного редактора тижневика „Зеркало недели” В.Мостового. Гадаємо, це зроблено невипадково. Від моменту проголошення цієї комісії і далі в українських засобах масової інформації з”являлося чимало дошкульних реплік не лише про самозванство комісії, а й про брак належної професійної репутації і особистих морально-етичних якостей у „комісарів” для виконання поставлених програмних завдань.
Колектив журналу „Персонал” ніколи не вповноважував когось із цієї групи розробляти якийсь „етичний кодекс українського журналіста”, яким тепер „комісари” намагаються лупцювати тих, хто їм не до вподоби. Колектив журналу не брав участі в його обговоренні, тим паче схваленні, а також не підписував жодних документів або зобов”язань. Не брали ми й участі у виборах 21-го „комісара”.
Ініціатори цього об”єднання у вересні 2001г. запрошували головного редактора журналу „Персонал” Ігоря Слісаренка для підписання сумнозвісної заяви „Журналісти – за чесні вибори”. І.Слісаренко тоді на зборах запропонував, аби це звернення підписували не лише окремі журналісти, а передусім, керівники ЗМІ. Але чинити такий „тиск” на медіа-магнатів не входило в плани ініціаторів, яких пов”язували з тими ж магнатами фінансові та особисті стосунки. Зайве нагадувати, що діяльність багатьох ЗМІ під час минулих виборів була брудною і безсоромною. Але комісія на це навіть не чичиркнула. Нове запрошення на збори вона надіслала вже в квітні, коли вирішила остаточно оформитися. Критично оцінюючи попередню діяльність і перспективи такої комісії, редакція журналу „Персонал” в цих зборах участі не брала.
Головного редактора „Персоналу” І.Слісаренка члени комісії двічі просили про зустріч, і він жодного разу їм не відмовив. На другій зустрічі був також заступник головного редактора „Персоналу” Ігор Карпов. Якщо перша зустріч в Інституті „Республіка” відбувалася у формі приязного діалогу з обміном думками, то друга – під адмініструванням В.Мостового в його редакторському кабінеті – нагадувала засідання партбюро. Новоприбулі „комісари” безапеляційно звинувачували авторів журналу в „антисемітизмі” та інших гріхах. Ще один „комісар”-професор договорився до того, що, мовляв, президент МКА Г.Щокін у своїй відомій статті вимагає заборонити євреям обіймати державні посади – насправді ж автор писав про неприпустимість подвійного громадянства для високопосадовців (певно, особисті амбіції геть засліпили очі „комісару”-професору)! Доходило до того, що тверезіші члени комісії з юридичною освітою цитували ошаленілим колегам статті Хартії прав людини про право кожного на висловлення власної думки, зачитували із словників тлумачення слова „сіонізм”... Чомусь дуже цікавили „комісарів” наступні питання: чому була обрана тема сіонізму і політики Ізраїлю, як іще довго журнал має намір друкувати матеріали на цю тематику, чи всі журналісти „Персоналу” поділяють положення статті Г.Щокіна, які саме українські видання виступили на захист „Персоналу”, коли Рабіновіч, Азарі і Ко розгорнули проти нього кампанію цькування...
До речі, про цькування. Для тижневика „Столичные новости” Рабіновіча в заяві «комісарів» знайшлося лише два сором”язливих рядки осуду – „нетолерантне ведення полеміки”. Брехня, образи, фальсифікації – це для „комісарів” є полемікою!
Водночас, „комісари” не спромоглися відповісти на питання, поставлені їм представниками „Персоналу”. Передусім, наскільки відповідають принципам професійної етики і порядності дії їхнього голови В.Мостового, який уперто ігнорував листи із Міжрегіональної академії управління персоналом з приводу публікації в „ЗН” матеріалу кінорецензента О.Рутковського „Академия антисемиотизма” (№395), який давав вульгарні оцінки найбільшому економіко-гуманітарному вузу України. У відповідь п.Мостовий пробелькотів щось невиразне і звалив провину на секретаря комісії. Пам”ять п.Мостового ще не підводить – горезвісну заяву ізраїльського посла А.Азарі проти МАУП він вивчив назубок – цитував без папірця.
Символічно, що заява комісії надрукована у „ЗН” поруч із улесливим інтерв”ю із британським пенсіонером Роландом Смітом, донедавна послом Британії в Україні. Непоганий, треба сказати, подарунок вийшов йому на доріжку. Адже саме посольство Британії від самого початку фінансує діяльність комісії. Це за гроші британських платників податків п.Мостовий із компанією збирали збори журналістів і влаштовували їм фуршети з нагоди власного обрання в „комісари”, їздили по регіонам умовляти журналістів підписувати потрібні заяви і, як описували журналісти, котрі не купилися за халяву... скаржилися, що кільканадцять тисяч доларів, які дав британський посол, це таки замало для „благородної справи”...
„Комісарам” було відомо і про демарш цього доброго англіканського дідуся, який скасував запрошення І.Слісаренку на конференцію в Лондоні, зазначивши, що це кара за публікації журналу „Персонал”. Але в заяві про це – нічого. Ясна річ, щедру руку треба слухняно ссати.
Хоч і обурювалися деякі „комісари” з приводу звільнення І.Слісаренка з телеканалу „1+1” і навіть пропонували юридичну допомогу, в заяві місця для бодай згадки про це не знайшлося. Воно і зрозуміло. Плідне співробітництво „одиниць” із „Зеркалом” очевидне: в кожному номері на півполоси реклами „1+1” і улесливі статті про „найулюбленіший телеканал”, водночас, керівництво „ЗН” має можливість з”являтися в ефірі каналу в якості „провідних журналістів”.
Засудження редакційної політики журналу „Персонал” комісією Мостового не стало для нас несподіванкою. Адже очолюване ним „Зеркало недели” веде діаметрально протилежну лінію. Ось лише короткий перелік матеріалів, що свідчить про відверте проізраїльське і просіоністське пропагандистське спрямування тижневика. №394 – „Воспитание по иудейски” – про „богообраність єврейського народу, який є священником для всіх народів світу”. №395 – вже згадана «Академия антисемиотизма». № 396 – «Страна надежд и иллюзий» - про „Ізраїль – країну, якою можна пишатися, яка протягом 50 років витрачає не менше 70% (!) валового національного доходу на озброєння і війну”. Цей список тенденційних матеріалів без жодного представлення альтернативної думки можна продовжувати.
Втім, ми не здивуємося, коли одного дня „Зеркало недели” кардинально змінить позицію. Таке вже бувало за порівняно не довге існування цього тижневика. Всі пам”ятають, який це був донедавна кремлівський рупор, що гамселив „прозахідних” міністрів в українському уряді за нехтування „російським вектором”. Тепер „ЗН” заявляє, що він за Євросоюз і НАТО... Не гірше за дівку з VIP-ескорту, тижневик знає, який клієнт зараз при грошах і з впливом – починалося це „all-inclusive обслуговування” ще з Павла Лазаренка...
З огляду на все викладене вище, редакція журналу „Персонал” вирішила відмовити так званій комісії журналістської етики у проханні опублікувати її рішення на сторінках журналу. Водночас, редакція залишає за собою право використати цю заяву у своєму коментарі або інших матеріалах.
З метою „увіковічнення” діянь комісії редакція журналу „Персонал” ініціює заснування щорічної „Премії імені 21-го комісара” – в номінації „За продажність у професії”. Для членів комісії передбачаються пільги: їхні кандидатури можуть подаватися на розгляд і шляхом самовисування.
Відповіді
2002.07.25 | Augusto
Всіх вже сіоністів перемогли?
Як там з антісемітськими вибриками, план виконуєте?Порада: наберіть в рот г*мна та плюньте в сторону Мостової!
2002.07.25 | Breathe
:-)))) (-)
2002.07.25 | Shooter
Сіоністів важко перемогти
Дуже вже в них сильна організація. І значні фінансові можливості.Бай зе вей, рочків за 20-30 Ізраїль або стане демократичною державою, або...або повторить сумну долю всіх тоталітарних держав.
2002.07.25 | Augusto
Абсолютно погоджуюсь.
Останній випадок: скинути потужну бомбу на будинок - взагалі вже за межами здорового глузду.При всій моїй симпатії до євреїв це вже акт повного дикунства.
Хоча там ІМХО - два народа-близнюка мутузять завзято один одного.
Єдине: Ізраїль це не монолит, дуже багато поміркованих ізраїльтян є проти тупої тупикової сили, просто там на владі зараз реакціонери.
2002.07.25 | Shooter
Re: Абсолютно погоджуюсь.
Мова не про Ізраїль а про ідеологію жидівства як "виволеного народу" як таку.Та її практичне застосування.
2002.07.25 | Augusto
Така ідеологія існує більше в неєвреїв.
Особливо в російськомовних талмудістів, самі євреї намагаються жити, як і інші народи, але важко: сів в автобус, хтось верещить "Аллаху акбар!" - бум!, приліп до стелі, пійшов до піцерії, хтось влітає, верещить "Аллаху акбар!" - бум!, приліп до стелі, хочеш купити щось в універмазі, хтось верещить "Аллаху акбар!" - бум! і так далі.Екстремісти-богомольці-євреї є і проти Ізраїлю, доречі (іграшка Сатани, бла-бла-бла!), хоча що за народ без пришелепкуватих? Хіба так буває?
2002.07.25 | Shooter
Re: Така ідеологія існує і в неєвреїв.
Проте в неєвреїв вона є ідеологією цілого народу. В решти народів - груп отморозків.2002.07.25 | Shooter
Виправлення
Проте в євреїв вона є ідеологією цілого народу2002.07.25 | Augusto
І давно?
Shooter писав(ла):> Проте в євреїв вона є ідеологією цілого народу
І давно?
Мабуть в рамках цієї ідеології єврей-екстерміст і вбив Прем'єра Ізраїлю? Демонстрації проти війни проходять? Рух резервістів проти служби на окупованих теріторіях? Спроби відгородитися бетонною стіною?
Ізраїль взагалі був засований секулярними людьми, достатньо лівозорієнтованими (пережики цього - кіббуци, наприклад, типові ліві комуни), а не релігійними фанатиками.
2002.07.25 | Shooter
Re: І давно?
Ідеологія - давно.ЇЇ переможний хід - років 100-150 тому.
Не вірите - з'їздіть на Флориду, подивіться.
Не вірите - поцікавтеся, наприклад, правами і обов'язками неєврейського населення в державі Ізраїль.
Не вірите - порахуйте кількість вбитих палестинців і жидів.
Етс., етс.
"Жидівство (сіонзім) повинно бути зруйноване".
Жиди повинні стати нормальними людьми. Те, що так буде - впевнений. Питання тільки в терміні.
2002.07.25 | Augusto
Це що?
Що трапилося в Флоріді? Пенсіонери неправильної національності купують дома? Так вони відпрацювали все життя за ці гроші, з якого часу окремі громадяне держави повинні мати менше прав, ніж інші? Заробив - витратив.З настроями, що євреї мають бути людьми другого гатунку, бо вони ж євреї, Ізраїль залишається останнім виходом в випадку антісемітських ексцесів (а вони, як бачите, не так далеко).
2002.07.25 | Shooter
Та Ви поїдьте - самі побачите
Augusto писав(ла):> З настроями, що євреї мають бути людьми другого гатунку, бо вони ж євреї, Ізраїль залишається останнім виходом в випадку антісемітських ексцесів (а вони, як бачите, не так далеко).
Як би це...будь-яка дія викликає протидію. і навпаки. Ви ніколи не задумувалися над причинами "історичного антисемітизму"?
Є ще й інші "группи таваріщєй", котрі стверджують про їх примат над рештою (скажімо, "радикальні мусульмани"). Правда, слава Богу, що їхня потуга (фінансова, насамперед) сьогодні заслаба для того, щоб впроваджувати цю ідею в життя глобально.
Подібна ж ідея в жидівстві існує глобально. ЇЇ практична реалізація - Ізраїль. Котрий називає себе "демократичною країною" в той час, коли своїх же громадян сеґреґує за національною ознакою.
2002.07.25 | Augusto
Де мені подивитися на заклики до зверхньості євреїв?
Щоб вони виходили від самих євреїв, а не від неєвреїв? Бо якось дивно виходить: погроми завжди проти євреїв, щось я не пригадую погрому, щоб В Німеччині євреї громили німців, скажімо, голокост, масові вигнання, заборона проживання, тотальна ідентіфікація євреїв з власними поглядами про євреїв...Я вже раз казав, можу знов сказати: якби українці менше намагалися одним ковтком випити склянку горілки, а більше б вчилися (як жити між собою, між іншим, та ще як НЕ купувати диплом), одразу б полегшало.
Ще одне запитання: як Ви собі уявляєте єврейське життя "нормальне"? Переважна більшість євреїв живе якраз нормально, як і інші люди, але зважайтe: "Революції роблять Троцькі, а відгукується бронштейнам".
2002.07.25 | Augusto
Ще забув.
Більше всього арбів вбивається в самих арабських країнах, коли в Сірії замочили за декілька днів 30.000 опозиціонерів до режиму покійного Ассада, ніхто і не кувікнув.2002.07.25 | Shooter
Re: Ще забув.
Ми дискутуємо про відносини "жиди-араби". Тут порівнюйте.2002.07.25 | Augusto
А чому?
Інші, араби, що, кращі та вільні від людських законів? Це до того, що там ще ТЕ місце - Близький Схід, там всі приємні, душевні люди - зарізяки, на їхньому тлі Ізраїль ще і непогано виглядає!2002.07.25 | Shooter
Тому, що
..Ізраїль веде чисто "жидівську" політику: оголошуючи себе демократичною державою, діє абсолютно недемократично - як відносно своїх громадян, так відносно тих же палестинців.Зауважте, що діяти так він може лише завдяки беззастережній допомозі США. Як Ви, мабуть, здогадуєтесь, не в останню чергу (а, швидше, в першу) такі дії США спричинені силою впливу американських євреїв/жидів на політику США. Котра абсолютно непропорційна, скажімо, частці жидівського населення США.
Доречі, зауважте також, що ставлення Європи до ізраїльсько-арабського конфлікту досить таки відмінне від оного США. Думаю, як результат саме меншого безпосереднього впливу жидів на політику Європи.
Але я вже про те писав, що політика Ізраїлю і Ізраїль як такий сьогодні - це тільки "верх айсбергу", базований на постулатах жидівства як виволеного народу.
2002.07.25 | юрко
Re: Тому, що
>..Ізраїль веде чисто "жидівську" політику: оголошуючи себе демократичною державоюздається кучмо також веде таку ж "чисто жидівську" політику, оголошуючи себе демократом...
2002.07.25 | Shooter
Re: Тому, що
юрко писав(ла):> >..Ізраїль веде чисто "жидівську" політику: оголошуючи себе демократичною державою
>
> здається кучмо також веде таку ж "чисто жидівську" політику, оголошуючи себе демократом...
він веде чисто совіцьку політику
2002.07.25 | юрко
Re: Тому, що
ну, це шаблон - жиди - чисто жидівську, Кучма - чисто совіцьку, але всі кажуть, що демократи...А коли хто казав, що він не демократ? Пригадуєте, всі деспотичні держави обов'язково мають в назві "народна", або "демократична" - Народна Республіка Китай, Демократична Республіка Німеччини (була така!), Польська Народна Республіка, або - перл - Корейська Народно-демократична республіка. Бачте, вони переплюнули всіх, мало того, що народні, ще й демократи в уряді Північної Кореї. Не пригадуєте, як звався комуністичний В'єтнам? Отже, риторичне запитання - чи уряд своєю політикою справді завжди представляє свій народ? У відповіді, пошліться на український уряд...
2002.07.25 | Shooter
Re: Тому, що
юрко писав(ла):Себто Ви погоджуєтеся, що Ізраїль не є демократичною державою?
2002.07.25 | юрко
Re: очевидно
що погоджуюся. Ну, і що з того випливає?2002.07.25 | Shooter
Див. трейд дискусії (-)
2002.07.25 | юрко
Re: дивлюся
і бачу, що завдяки обмеженню, яке свого часу накладали століття назад на діяльність євреїв, це примусило їх стати спецами в... струнних інструментах, напр. скрипці. А також в торгівлі та банковій справі, що в процесі "шліфування" і наполегливого навчання, яке викликає своєю трудністю огиду в інших, стали спецами у фінансових ринках. Не всі, звичайно, євреї це роблять. Є, як серед інших народів, і єврейський люмпен, але як група людей має обмежене коло зайнять, а не бомує, то автоматично асоціюється іншими з тим заняттям. Ну, як говориться, прапор в руку, досягайте того ж. Просто вони користуються тим, про що тут говорилося - передачу навиків з покоління в покоління. А в принципі, небезпека згуртовує.2002.07.25 | Augusto
А яку політику має вести Ізраїль?
Всі б здивувалися, якби Ізраїль почав вести протиєврейську політику. Це дивно, мабуть з України, як так, держава раптом не діє в інтересах закордонних потуг, а в інтересах своїх власних громадян? Ніпарядок!А арабські сусіди Ізраїля досить давно не визнавали ніяких компромісів: "усіх жидів в море!" робили страшні очі і водили ребром долоні перед горлом (я не буду знов повертатися до історії, я не наймався популярізатором, я вже один раз наводив хронологію),тому, яка політика взагалі була можливою? Будь-яке розслаблення взагалі означало просто зникнення Ізраїлю. Знов-таки, я не збираюся виправдовувати дії, які не можуть бути виправдані, але я не бачу можливості, наприклад, прийняти назад всіх євреїв, що переїхали з України в Ізраїль (заради чого раптом? заради арабських країн?), та також закликаю уважно подивитися і на дії арабських країн, які в більшості випадків були агресорами, тa які були чесно переможеними Ізраїлем. Також звернути увагу на дивну жорстокість арабських країн до "братів"-палестинців, яким, наприклад в Лівані вже 40 років НЕ дозволяється працювати та вільно жити (хоча багато хто і народився там).
2002.07.25 | юрко
Re: А яку політику має вести Ізраїль?
ну, щодо палестинців, то брати-араби приклалися не менше, ніж Ізраїль. Був період, коли могли допомогти утворити окрему палестинську державу, але не тільки не допомогли, але й все зробили, щоб її не було. Але це ж треба було владнати територіальні претензії, а хто дурний це робити.2002.07.25 | Shooter
Дискусія переходить в пінґ-понґ. Я його не люблю (-)
2002.07.25 | Augusto
А я - чемпіон КНР.
Просто дивно ставити з якогось містичного жаху частину людей за межу здорового глузду. Всі люди брати, а хто НЕ брат, та - сестра. (Донцовим-Пєрцовим прохання мене маленького за це не лякати.2002.07.25 | юрко
Re: може не брати
але жити разом якось треба. Тому завжди маю сильну підозру до тих, при кермі держави, які б'ють себе в груди, що все роблять для добра власного народу. А те добро чомусь часто полягає на тому, щоб убити сусіда.2002.07.25 | Shooter
Re: Де мені подивитися на заклики до зверхньості євреїв?
Augusto писав(ла):> Щоб вони виходили від самих євреїв, а не від неєвреїв? Бо якось дивно виходить: погроми завжди проти євреїв, щось я не пригадую погрому, щоб В Німеччині євреї громили німців, скажімо, голокост, масові вигнання, заборона проживання, тотальна ідентіфікація євреїв з власними поглядами про євреїв...
Ви говорите про наслідки. Ще подумайте над причинами.
2002.07.25 | Augusto
Так, а заклики де?
Бо як я почну спускатися щаблями історії, то дійду до моменту, коли ще люди були поголовно канібалами та їли безперечно тільки того, хто сам заслуговував на те!Я ось нещодавно цитував тов. Коха та тов. Гіммлера, там теж якась глибока причина була ненависти до всього українського, мабуть?
Євреї ніколи не були вільними від економичних та соціальних законів і в Україні (як дуже точно описав Вінниченко), потрапили під класово-соціальну роздачу слонів, наприклад, разом з поляками.
2002.07.25 | Shooter
Слова - пусте
Augusto писав(ла):> Євреї ніколи не були вільними від економичних та соціальних законів і в Україні (як дуже точно описав Вінниченко), потрапили під класово-соціальну роздачу слонів, наприклад, разом з поляками.
Подібну долю жиди мали у всій Європі - нагадаю Вам хоча би ті ж Іспанію чи Британію. Чи Угорщину ще на початку 19 століття.
Інша справа, що ми можемо з Вами сперечатися - яким чином жиди "історично" стали "виволеним народом". І що в цьому чимала доля вини європейських християнськиї держав - це теж правда.
Проте ми розмовляємо про "сучасний стан". Котрий я би сформулював так: вплив жидів/жидівства на сучасний світ в кілька десятків разів перевищує те, на що би вони могли/мали претендувати, виходячи з постулату, що всі рівні перед Богом...
2002.07.25 | Augusto
Це богоборчество, чи що?
Shooter писав(ла):> вплив жидів/жидівства на сучасний світ в кілька десятків разів перевищує те, на що би вони могли/мали претендувати, виходячи з постулату, що всі рівні перед Богом...
Якби українці жили в гармонії з Богом (та навчилися жити разом), багато речей просто стали б іншими.
А який вплив євреїв в Ізраїлі? Це не жарт, всі живі люди: в Ізраїлі люди часто вважають, що існує міжнародна таємна змова ПРОТИ Ізраїлю (параноя взагалі всесильна), я таки ідеї називаю міжнародною протиєврейською єврейською змовою.
2002.07.25 | Shooter
Ні, це гола констатція факту (-)
2002.07.25 | Englishman
Паєзжайтє в Кіев, і всє тут!..
Shooter писав(ла):
> Як би це...будь-яка дія викликає протидію. і навпаки. Ви ніколи не задумувалися над причинами "історичного антисемітизму"?
Шутере, а Ви ніколи не задумувалися над причинами історично негативного відношення до китайських общин за кордоном, особливо в Азії? Справа, звичайно, в їх зверхньому відношенні до народів, на яких вони паразитують?
2002.07.25 | Shooter
Див. відповідь Ауґусто (-)
2002.07.25 | Олександр
З приводу китайців
Englishman писав(ла):>
>>Як би це...будь-яка дія викликає протидію. і навпаки. Ви ніколи не >>задумувалися над причинами "історичного антисемітизму"?
> Шутере, а Ви ніколи не задумувалися над причинами історично
> негативного відношення до китайських общин за кордоном, особливо в
> Азії? Справа, звичайно, в їх зверхньому відношенні до народів, на
> яких вони паразитують?
Що цікаво, китайців часом називають "єврєями Сходу". :)
Якщо цікавить ця тема, я раджу почитати "Захід Європи" Шпенглера - через його неординарний підхід. У нього "єврейському (і не тільки) питанню" присвячено цілий розділ...
2002.07.25 | юрко
Re: З приводу китайців
нічого нового, бо ненавидять всіх, хто приходить на територію, котру вважають своєю. Так, само, як китайців, ненавидять і корейців. І одні і другі були примушені багато мігрувати. Люди є дивні мавпи. З одного боку живуть мавп'ячими правилами захисту свого ареалу, а з іншого намагаються знайти компроміс і поділитися ресурсами.2002.07.25 | Augusto
І все ж перший варіант більш схожий на правду.(-)
2002.07.25 | Уколов
Доведи(-)
2002.07.30 | Francophone
Ага, Ширака вони вже дістали
MIGnews.comВо время встречи с министром иностранных дел Израиля Шимоном Пересом французский президент с пылом набросился на то, что он назвал "антифранцузской кампанией", нацеленной на то, чтобы выставить его страну "антисемитской". По мнению Ширака, заказчиками этой кампании являются… евреи. А именно – американские сионистские организации. А заказчик "травли" - официальный Иерусалим.
2002.07.25 | Pinochet
Re: Всіх вже сіоністів перемогли?
Де ж його, г*мна, взяти, коли ти, вибл*док, все з"їв?!!2002.07.25 | Augusto
Do not despear!
Я тобі допоможу! Підходь до туалету як я виходитиму, там буде!2002.07.25 | Грець
Re: Ауґусто, а я мовчу...
Не вступаю в дискусію. Бо се не дискусія, вибачте, а гавкіт абсолютно некомпетентних людей. Людей, які так і не прочитали жодної "антисемітської" книжки, починаючи з Сенечиних "Моральних листів до Люцілія" і не закінчуючи Дуґласом Рідом.2002.07.25 | Breathe
Re: ВІДПОВІДЬ РЕДАКЦІЇ ЖУРНАЛУ „ПЕРСОНАЛ”
> Ось лише короткий перелік матеріалів, що свідчить про відверте проізраїльське і просіоністське пропагандистське спрямування тижневика. №394 – „Воспитание по иудейски” – про „богообраність єврейського народу, який є священником для всіх народів світу”. №395 – вже згадана «Академия антисемиотизма». № 396 – «Страна надежд и иллюзий» - про „Ізраїль – країну, якою можна пишатися, яка протягом 50 років витрачає не менше 70% (!) валового національного доходу на озброєння і війну”. Цей список тенденційних матеріалів без жодного представлення альтернативної думки можна продовжувати.а альтернативна думка це як???
тіпа "Воспітаніє по антісємітскі" ???
:-))))
2002.07.25 | Уколов
Це якраз той випадок, коли потрібно було просто вибачитися.
Люди в Ізраїлі якраз саме зараз перебувають під шаленим емоційним тиском як через війну з арабами так і через невдалі дії власного уряду, якому не вдається зупинити насильство. З українського боку є досить багато наших співгромадян, чиї родичі там наражаються на страшну небезпеку. З Ізраїльського боку уряд намагається знайти виправдання своїм невдачам у політиці з арабами і згуртувати націю. Звичайно ж публікація у журналі викликала бурю емоцій як євреїв так і Ізраїльського уряду, який зазнав критики від цього видання.Не треба зараз їх чіпати, надто болюча тема. Якщо євреї вирішать переобрати Шарона і сказати йому своє "фе", вони це зроблять і без публікацій у журналі "Персонал".
Я добре знаю, якби ми відреагували на публікацію в московському журналі про недієздатність українського уряду, якби у нас на вулицях щодня йшла така війна і довкола були ворожі нам країни.
Можливо провина журналістів "Персоналу" є більш уявна, аніж реальна, але сипати сіль на рани не етично, чесне слово.
Сподіваюсь, панство не вирішить, що через мої погляди я також єврей?:-)
2002.07.25 | Augusto
Почитай їхню маячню, плз!
Там йшло набагато далі ніж критика уряду Ізраїля, там вже герої почали неприкритий антісемітизм, з тотальним звинуваченням цілого народу.Я маю на увазі не цю маячню, а ту, з якої все почалося.
2002.07.25 | Уколов
Хтось може кинути лінк, будь-ласка.(-)
2002.07.25 | Augusto
Лінк.
http://maidan.org.ua/n/arch/1021988230«...В современных условиях самым опасным явлением для судеб всего человечества выступает сионизм — одна из наиболее уродливых форм шовинизма и национализма, господствующая сегодня в Государстве Израиль и во многих еврейских общинах». №3, 2002, стр. 5.
«...В 1933 году Мировой Еврейский Конгресс объявил войну нацистской Германии, поставив тем самым в положение «воюющей стороны» миллионы беззащитных евреев практически всех европейских стран и спровоцировав, по сути, их дальнейшее массовое уничтожение».
«Поэтому, расследуя причины терактов 11 сентября, не следует отметать и «сионистский след», который, возможно, окажется как раз главным».
«Моя версия случившегося такова. В США, согласно исследованию Д. Рида и других опубликованных источников, довольно давно существует разработанная сионистами методика проведения президентских выборов, позволяющая с определенной степенью точности «выбирать» нужного президента...».
«Не сумев провести «своего» кандидата Гора (шедшего на выборы вместе с ортодоксальным иудеем Либерманом)...».
«Скорее всего, именно Гор, этот верный сообщник Клинтона, Олбрайт и Соланы (вместе с Киссинджером и Бжезинским), развязавших войну на Балканах, должен был по замыслу сионистов втянуть США в новую войну, теперь уже против арабо-мусульманского мира...». «После поражения на выборах Гора, эту роль, по всей видимости, пришлось выполнять Бушу, для «мотивации» которого и был, вероятно, организован «черный вторник» в Нью-Йорке и Вашингтоне».
«Уолтергейтское дело» очень похоже, кстати, на украинский «кассетный скандал», что, вероятно, указывает на одних и тех же «инициаторов» этих политических диверсий. В результате широко пропагандируемого и уже реально осуществляемого «столкновения цивилизаций» в выигрыше останутся только сионисты, которые не только станут полновластными хозяевами захваченных ими арабских территорий в Палестине, но и расчистят чужими руками (в данном случае — США) путь к такому желанному ими мировому господству». №3, 2002, стр. 8.
«Православные славянские земли как возможная цель международного сионизма: «...Сионистами искусственно разыгрывается противоестественная вражда между Украиной, Беларусью и Россией».
«Поэтому, может статься, та многовековая страсть к уничтожению, заложенная задолго до Христовой эры древним иудаизмом, не дает покоя и сегодня нынешним наследникам еврейского нацизма».
«Как бы там ни было, но сегодняшние сионисты, опираясь на свои средневековые и более ранние религиозные тексты, вполне серьезно могут рассматривать православных славян и их земли как объект очередного «религиозного геноцида», «освященного», естественно, «богом Авраама, Исаака и Иакова». Поэтому нужно быть бдительными и своевременно разоблачать любые проявления...». №3, 2002, стр. 9.
«...Один из сионистских образчиков — книга С. Рота и И. Зангвеля «Ныне и навсегда», вышедшая в Нью-Йорке еще в 1925 году и написанная во времена большевистского переворота в России, возглавляемого их «историческими соотечественниками» Янкелем Свердловым, Троцким-Бронштейном и Ульяновым-Бланком».
«В этой книжице, по свидетельству Ю. Каныгина, указывается на приход некого «мстителя», который за «многовековое поругание еврейства» уничтожит Европу. В ней специально говорится и об Украине — «центре славянского мира», — которую этот мститель «превратит в воюющую пустыню. Все молодые женщины-украинки будут изнасилованы, прежде чем их убьют...».
«Почему народные депутаты (и не только они) мрачновато шутят, что по своему составу украинский парламент все больше напоминает израильский кнессет? Почему в Православной Украине (и, самое главное, кто персонально) внедрил так называемые «идентификационные коды», хотя все христиане знают Откровение Иоанна, где подобная «нумерация» «всем малым и великим, богатым и нищим, свободным и рабам, связана с «числом зверя»... №3, 2002, стр.10.
2002.07.25 | Уколов
Re: Лінк.
Augusto писав(ла):> http://maidan.org.ua/n/arch/1021988230
> «...В современных условиях самым опасным явлением для судеб всего человечества выступает сионизм — одна из наиболее уродливых форм шовинизма и национализма, господствующая сегодня в Государстве Израиль и во многих еврейских общинах». №3, 2002, стр. 5.
Да ну! Страшно ж як!:-(
> «...В 1933 году Мировой Еврейский Конгресс объявил войну нацистской Германии, поставив тем самым в положение «воюющей стороны» миллионы беззащитных евреев практически всех европейских стран и спровоцировав, по сути, их дальнейшее массовое уничтожение».
Якщо це і правда, то євреї за ту помилку своїх політиків вже заплатили аж надто високу ціку.
> «Поэтому, расследуя причины терактов 11 сентября, не следует отметать и «сионистский след», который, возможно, окажется как раз главным».
Думаю вони мали на увазі, що араби спеціально летіли мститися євреям до США. Але, я підозрюю, це припущення ніяк не обгрунтовується.
> «Моя версия случившегося такова. В США, согласно исследованию Д. Рида и других опубликованных источников, довольно давно существует разработанная сионистами методика проведения президентских выборов, позволяющая с определенной степенью точности «выбирать» нужного президента...».
Ну і козел автор цих рядків! Це справді дуже нагадує побутових антисемітів у нас в Києві. Вони кругом бачать одну єврейську загрозу. В США євреям повезло, там хоч негри є, а тут всі "озабочєні" тільки їх і бачать.
З іншого боку, якби українська діаспора в США розробила методику проведення президентських виборів, яка б гарантувала обрання потрібного українцям президента, я думаю ми аплодували б і кричали Слава!
> «Не сумев провести «своего» кандидата Гора (шедшего на выборы вместе с ортодоксальным иудеем Либерманом)...».
> «Скорее всего, именно Гор, этот верный сообщник Клинтона, Олбрайт и Соланы (вместе с Киссинджером и Бжезинским), развязавших войну на Балканах, должен был по замыслу сионистов втянуть США в новую войну, теперь уже против арабо-мусульманского мира...». «После поражения на выборах Гора, эту роль, по всей видимости, пришлось выполнять Бушу, для «мотивации» которого и был, вероятно, организован «черный вторник» в Нью-Йорке и Вашингтоне».
Автори цього чтива ментальні совкові "уроди". Такі звинувачення і припущення мають бути обставлені беззаперечними доказами. Однак в традиціях совкової преси ніколи "не опускатися" до доказів.
> «Уолтергейтское дело» очень похоже, кстати, на украинский «кассетный скандал», что, вероятно, указывает на одних и тех же «инициаторов» этих политических диверсий. В результате широко пропагандируемого и уже реально осуществляемого «столкновения цивилизаций» в выигрыше останутся только сионисты, которые не только станут полновластными хозяевами захваченных ими арабских территорий в Палестине, но и расчистят чужими руками (в данном случае — США) путь к такому желанному ими мировому господству». №3, 2002, стр. 8.
О, як казали раніше - "в ногу со временем" і одночасно з старою совковою пліснявою.
> «Православные славянские земли как возможная цель международного сионизма: «...Сионистами искусственно разыгрывается противоестественная вражда между Украиной, Беларусью и Россией».
Мамо рідна! Хоч би православ"я не чіпали, а то наші православні козаки, які на Москву ходили в труні перевертаються.
> «Поэтому, может статься, та многовековая страсть к уничтожению, заложенная задолго до Христовой эры древним иудаизмом, не дает покоя и сегодня нынешним наследникам еврейского нацизма».
>
> «Как бы там ни было, но сегодняшние сионисты, опираясь на свои средневековые и более ранние религиозные тексты, вполне серьезно могут рассматривать православных славян и их земли как объект очередного «религиозного геноцида», «освященного», естественно, «богом Авраама, Исаака и Иакова». Поэтому нужно быть бдительными и своевременно разоблачать любые проявления...». №3, 2002, стр. 9.
>
> «...Один из сионистских образчиков — книга С. Рота и И. Зангвеля «Ныне и навсегда», вышедшая в Нью-Йорке еще в 1925 году и написанная во времена большевистского переворота в России, возглавляемого их «историческими соотечественниками» Янкелем Свердловым, Троцким-Бронштейном и Ульяновым-Бланком».
>
> «В этой книжице, по свидетельству Ю. Каныгина, указывается на приход некого «мстителя», который за «многовековое поругание еврейства» уничтожит Европу. В ней специально говорится и об Украине — «центре славянского мира», — которую этот мститель «превратит в воюющую пустыню. Все молодые женщины-украинки будут изнасилованы, прежде чем их убьют...».
>
> «Почему народные депутаты (и не только они) мрачновато шутят, что по своему составу украинский парламент все больше напоминает израильский кнессет? Почему в Православной Украине (и, самое главное, кто персонально) внедрил так называемые «идентификационные коды», хотя все христиане знают Откровение Иоанна, где подобная «нумерация» «всем малым и великим, богатым и нищим, свободным и рабам, связана с «числом зверя»... №3, 2002, стр.10.
За цю публікацію на журнал і автора потрібно подавати до суду за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Особисто я більше Ігору Слісаренку руки не подам.
2002.07.25 | Уколов
Додам, антисеміти і русофіли - "блізнєци-братья"(-)
2002.07.25 | Ось так
Що прочитав?
Взагалі така писанина обговоренню не підлягає.
Євреї абсолютно праві: тут необхідні лише публічний осуд і ігнор людей, які причетні до такої маячні.
Слісаренко просто рідкісний гавнюк, якщо намагається чогось незграбно нявчати у відповідь. Значить, він не знайшов в собі сили відмежуватися від цього. Я не розумію як хтось може його захищати?
2002.07.25 | Уколов
Про Слісаренка
Відчув кон"юнктуру. Інакше його поведінку важко пояснити. З тексту виглядає що МАУП опановують чорносотенні ідеї. Вітер віє згори. Але, що дивно, навіть Кучма завжди більш аніж лояльно ставився до євреїв. Значить маємо вплив офіційної Москви, відомої своїм "інтернаціоналізмом".2002.07.25 | Нестор
А що ж журнал до суду не подали ?(-)
2002.07.26 | Чучхе
лінк на лінк
Уколов писав(ла):> Augusto писав(ла):
> > http://maidan.org.ua/n/arch/1021988230
>
> > «...В современных условиях самым опасным явлением для судеб всего человечества выступает сионизм — одна из наиболее уродливых форм шовинизма и национализма, господствующая сегодня в Государстве Израиль и во многих еврейских общинах». №3, 2002, стр. 5.
>
> Да ну! Страшно ж як!:-(
А ви не відвідували, наприклад http://www.addameer.org/september2000/gallery/pictures4.html
чи
http://palestinechronicle.com/index.php?topic=AT&page=12
http://www.addameer.org/september2000/index.html
http://palestinechronicle.com/index.php?topic=AT&page=3
http://www.addameer.org/september2000/gallery/pictures6.html
http://www.addameer.org/september2000/gallery/pictures2.html
2002.07.26 | Уколов
Микола, я не стану шукати лінки
на фото 11 вересня минулого року з Нью Йорку і архівні фото з афгінської війни. Я думаю ти сам прекрасно знаєш, що витворяють араби і що таке джихад. А якщо знаєш, як знаєш і те, що сьогоднішній уряд Ізраїля і сіонізм не одне й те ж саме, то навіщо ти даєш ці лінки?Звірства на фото - результат дії уряду далекої країни. Антисемітизм - це міжнаціональна ворожнеча у твоєму рідному Києві. А хлопці з Москви потруть руки від задоволення.
2002.07.27 | Чучхе
Як припинити війну або чому я за арабів
Погодься, Вікторе, що є дуже гарний спосіб зупинити близькосхідний конфлікт. Для цього потрібно всього лише віддати палестинцям Палестину. По-моєму, логічно. До всього іншого цього з п"ятидесятих років вимагає ООН, та й Україна по-моєму визнає Палестину як суверенну державу.Сенсу перебування там єврейських військ, як і американських у Афганістані, як європейських в Косово я не розумію. Це - неоколоніалізм, який викликає відповідну реакцію. Все кінчиться тим, що їм надають по мордам і виженуть. "Насільно міл нє будєшь".
Я не бачу сенсу підтримувати убивства арабів тільки через те, що багато моїх співвітчизників не люблять євреїв. Багато з них не любить і арабів. Наприклад, для Вахнія і його скинхедів з СНПУ день вважався пропащим, якщо вони не набили морду хоч якомусь представнику східних народів.
А ще я на боці палестинців як на боці більш слабких. Їхі самогубства - цен акт відчаю і єдина зброя в той час як більшість населення тої країни воює проти танків каменюками. Я щось не чув до цього часу ні про танкові колони палестинців ні про повітряні ескадрильї. А про ізраїльські чую постійно, вони розбомбили кілька таборів біженців.
2002.07.27 | Englishman
Re: Як припинити війну або чому я за арабів
Звірства на фото - результат дії уряду далекої країни. Антисемітизм - це міжнаціональна ворожнеча у твоєму рідному Києві. А хлопці з Москви потруть руки від задоволення.Чучхе писав(ла):
> Погодься, Вікторе, що є дуже гарний спосіб зупинити близькосхідний конфлікт. Для цього потрібно всього лише віддати палестинцям Палестину. По-моєму, логічно. До всього іншого цього з п"ятидесятих років вимагає ООН, та й Україна по-моєму визнає Палестину як суверенну державу.
>
> Сенсу перебування там єврейських військ, як і американських у Афганістані, як європейських в Косово я не розумію. Це - неоколоніалізм, який викликає відповідну реакцію. Все кінчиться тим, що їм надають по мордам і виженуть. "Насільно міл нє будєшь".
>
> Я не бачу сенсу підтримувати убивства арабів тільки через те, що багато моїх співвітчизників не люблять євреїв. Багато з них не любить і арабів. Наприклад, для Вахнія і його скинхедів з СНПУ день вважався пропащим, якщо вони не набили морду хоч якомусь представнику східних народів.
>
> А ще я на боці палестинців як на боці більш слабких. Їхі самогубства - цен акт відчаю і єдина зброя в той час як більшість населення тої країни воює проти танків каменюками. Я щось не чув до цього часу ні про танкові колони палестинців ні про повітряні ескадрильї. А про ізраїльські чую постійно, вони розбомбили кілька таборів біженців.
А все-таки, по-моєму правий Уколов . Треба розрізняти близькосхідний конфлікт та місцеві проблеми. Я, наприклад, дуже співчуваю палестинцям і ізраільтянам, які живуть в постійному страху за своє життя (але в першу чергу палестинцям, бо їх життя в більшості випадків дійсно inhumane) і вважаю, що Шарон козел (як і Арафат, до речі), але що, це виправдовоє Щокінські пассажі, наприклад оцей:
«Почему народные депутаты (и не только они) мрачновато шутят, что по своему составу украинский парламент все больше напоминает израильский кнессет? Почему в Православной Украине (и, самое главное, кто персонально) внедрил так называемые «идентификационные коды», хотя все христиане знают Откровение Иоанна, где подобная «нумерация» «всем малым и великим, богатым и нищим, свободным и рабам, связана с «числом зверя»... №3, 2002, стр.10.
2002.07.27 | Уколов
Ти завжди відрізнявся блискучим почуттям гумору.
Чучхе писав(ла):> Погодься, Вікторе, що є дуже гарний спосіб зупинити близькосхідний конфлікт. Для цього потрібно всього лише віддати палестинцям Палестину.
Як власне і твоя пропозиція перенести землю з Перекопу щоб засипати Керченську протоку і, таким чином, реалізувати споконвічну мрію "кримського народу" на воз"єднання з коханою Росією. Але Близькосхідний конфлікт це реальна війна, де багато людей гинуть і ніхто не буде відступати. Мені от Полюховчи нагадував, що до приходу євреїв з Моісеєм Палестина належала арабам. Добре. То може Правобережжя німцям віддамо на тій підставі, що воно готам одного часу належало? Ти ж не гірше мене знаєш, що і араби і євреї там у тій Палестині споконвіку живуть і зараз, якщо ми почнемо виправляти рішення ООН 1946 року там почнеться вже справжня м"ясорубка для перегляду кордонів.
Я знаю твої симпатії до арабів. Це не популярно зараз, але ти їздив в Афганістан. Твоє право бути оригінальним. Але при чому тут ТВОЇ симпатії до арбів до заяв наших козлів типу Щокіна, що наш парламент перетворюється на Кнесет?
>По-моєму, логічно. До всього іншого цього з п"ятидесятих років вимагає ООН, та й Україна по-моєму визнає Палестину як суверенну державу.
Цікаво, а кого Україна не визнає? Наша дипломатія веде себе як представник країни-ізгоя, який усіх доїться. навіть власної думки.
> Сенсу перебування там єврейських військ, як і американських у Афганістані, як європейських в Косово я не розумію. Це - неоколоніалізм, який викликає відповідну реакцію. Все кінчиться тим, що їм надають по мордам і виженуть. "Насільно міл нє будєшь".
Якщо неоколоніалізм в Косово призвів до гасіння нової війни в Європі - то я за такий неоколоніалізм. Дві величезні війни мали б нас чомусь навчити, принаймні як гасити пожежу у зародку.
> Я не бачу сенсу підтримувати убивства арабів тільки через те, що багато моїх співвітчизників не люблять євреїв. Багато з них не любить і арабів. Наприклад, для Вахнія і його скинхедів з СНПУ день вважався пропащим, якщо вони не набили морду хоч якомусь представнику східних народів.
Блискучий силлогізм. Однак я про антисемітизм. Дурнуваті дії Шарона як і не дуже розумні, хитруваті дії Арафата - то поки-що здебільшого зовнішня проблема. Антисемітизм, ксенофобія - це проблема внутрішня.
> А ще я на боці палестинців як на боці більш слабких. Їхі самогубства - цен акт відчаю і єдина зброя в той час як більшість населення тої країни воює проти танків каменюками. Я щось не чув до цього часу ні про танкові колони палестинців ні про повітряні ескадрильї. А про ізраїльські чую постійно, вони розбомбили кілька таборів біженців.
Погоджуюсь. Уряд Ізраїля діє по-дурному, я вже казав. Але емоції обох сторін можна зрозуміти. Євреї ж, зрештою на відміну від нас, в культурній традиції Старого, а не всепрощенського Нового Заповіту виховані.
2002.07.27 | NeArab
Re: Як припинити війну або чому я за арабів
Чучхе писав(ла):> Погодься, Вікторе, що є дуже гарний спосіб зупинити близькосхідний > конфлікт.
На жаль, не має.
> Для цього потрібно всього лише віддати палестинцям Палестину.
О, це дуже ефективно. А хто такі "палестинці"? Може, краще сказати "іорданцям"? Але чому б іорданцям не віддати Іорданію? Навіщо іорданцам палестину?
>По-моєму, логічно.
Суто логічно (навіть якби були "палестинці") такий підхід не дає результату. Палестину -- палестинцям, а що євреям? Євреям тоді -- Ізраїль. Але ж палестинці<>євреї, а Палестина=Ізраїль. Приїхали.
>До всього іншого цього з п"ятидесятих років вимагає ООН, та й
> Україна по-моєму визнає Палестину як суверенну державу.
>
> Сенсу перебування там єврейських військ, як і американських у
> Афганістані, як європейських в Косово я не розумію.
Так в палестинський автономії немає єврейських військ. Вони туди приходять після бандитських терактів, чинять шмон і йдуть додому. Але від того, що їх там немає, проблема стає ще гіршою.
>Це - неоколоніалізм, який викликає відповідну реакцію. Все кінчиться >тим, що їм надають по мордам і виженуть. "Насільно міл нє будєшь".
Неоколоніалізм? Да євреї тільки і мріють позбутися тих палестинців-іорданців! Вони ж погодились на автономію, видали арабам-поліцейським зброю, якою ті в них стріляють. Євреї риді будуть забути цих арабів. Тільки коли вони перекривають кордон з автномоією, палестинці вчиняють галас -- "геноцид, ми вмремо з голоду -- нам нема де працювати" (бо вони живуть з того, що працюють прибиральниками в Їзраїлі).
> А ще я на боці палестинців як на боці більш слабких.
Ні, сьогодні вже євреї більш слабкі. Дивитися -- коли терористи розмомбили автобус з цивільними людьми, що їхали пр своїх справах, ніхто й рота не розкрив. А коли через два дні євреї вбили лідера організації, яка знаходиться в стані війни з Ізраілем, яка пропагує вбивство цивільних євреїв, яка вбиває цивільних євреїв тільки за те, що вони євреї, і не приховує цього (це чи не найважливіше), і при цьому ТАКОЖ (як і палестинці в автобусі) вбили цивільних -- галас по всьому світу! Євреї -- вбивці дітей (а хто дивився, скільки дітей вбили в тому автобусі? Ви, Чучхе, цікавились?)! А як їм вбити того бандита, який вбиває цивільниї євреїв, якщо він ховається за спинами цивільних арабів, яких це цілком влаштовує? Якщо він ховається за їхніми спинами в Автономії, а Арафата це влаштовує? Але ж вони МАЮТЬ ПРАВО його вбити (я зараз не кажу про те, чи це доцільно політично)?
Отже, інформаційно євреї програють арабам все. "Об*єктивна" CNN (це закид шанованому мною пану Уколову), що належить арабам, не надто об*єктивна до євреїв, через що зазнає нищівної критики і мусить виправдовуватися.
>Їхі самогубства - цен акт відчаю і єдина зброя в той час як
> більшість населення тої країни воює проти танків каменюками.
Дуже романтично доки Ви не в тому автобусі. Чим винні ті, що в автобусі? Як вони можуть впливати на тих арабів? На виборах? Ви вважаєте, що політика арабів до Ізраілю заледить від того, чи при владі праві, чи ліві? Абсолютно не залежить. ХАМАС завжди воює і вчить підлітків вибухати. Їх більше нічому не вчать крім цього. Вони вибухатимуть доти, доки є євреї.
>Я щось не чув до цього часу ні про танкові колони палестинців ні про >повітряні ескадрильї.
То ви, може, й про автобус не чули? Й десятки інших терактів з сотнями загиблих?
2002.07.28 | Горицвіт
Re: Як припинити війну або чому я за арабів
Колективні покарання за етнічною ознакою - це погано. З чийого б боку не виходило.Коли палестинець підриває автобус - це називають тероризм, і правильно називають. А коли Ізраїль бомбить житловий квартал, де гинуть мирні жителі, то світова громадськість називає це боротьбою з тероризмом. От що жахливо. Поки якийсь етнос буде вважатися людьми другого сорту, не буде там миру. Здається, це має бути зрозуміло. Люди живуть в умовах расової сегрегації, комендантська година, арешти, зачистки, періодичні бомбардування, - не дивний тероризм з їх боку. Чому б уряду Ізраїля, якщо він хоче миру, а не керується примітивною ненавистю, не піти на поступки і на переговори.
Тому підтримувати якусь із двох сторін в тому конфлікті я б не став.
2002.07.28 | (-)
Re: Як припинити війну або чому я за арабів
Горицвіт писав(ла):> Коли палестинець підриває автобус - це називають тероризм, і правильно називають. А коли Ізраїль бомбить житловий квартал, де гинуть мирні жителі, то світова громадськість називає це боротьбою з тероризмом.
Ні. Здається, ви свідомо брешете. З осудом надмірного застосування сили виступила купа світових лідерів включно з Президентом Ізраїля.
2002.07.28 | Горицвіт
Re: Як припинити війну або чому я за арабів
(-) писав(ла):> Горицвіт писав(ла):
> > Коли палестинець підриває автобус - це називають тероризм, і правильно називають. А коли Ізраїль бомбить житловий квартал, де гинуть мирні жителі, то світова громадськість називає це боротьбою з тероризмом.
>
> Ні. Здається, ви свідомо брешете. З осудом надмірного застосування сили виступила купа світових лідерів включно з Президентом Ізраїля.
Дякую за виправлення. Звісно, я в емоційному пориві перебільшив. Не вся громадськість, а частина. Не люблю расизму, знаєте, і закликів до нього.
Але з тим, що всі люди повинні мати рівні права, Ви, я так розумію, згодні.
2002.07.29 | NeArab
Re: Як припинити війну або чому я за арабів
(-) писав(ла):> Горицвіт писав(ла):
> > Коли палестинець підриває автобус - це називають тероризм, і >>правильно називають. А коли Ізраїль бомбить житловий квартал, де >>гинуть мирні жителі, то світова громадськість називає це боротьбою >>з тероризмом.
В тому ж й річ -- коли палестинець підриває автобус з цивільними, це називають тероризмом лише в Ізраїлі. Ви чули заяву ЄС з цього приводу? Чи заяву отого "повноважного представника України на Близькому Сході" чи як він там зветься? Я не чув. А коли у відповідь Ізраїль не "бомбить житловий квартал", а пускає у кватирку (!) квартири бандита, який зухвало кричить "То я їх всіх вбив, і нічого ви мене не зробите!", ракету, що його розірвала на шматки, і водночас вбивала цивільних, які зовсім не заперечували, щоб поруч з ними жив цей бандит (який є бандитом за всіма законами -- включаючи палестинські, якщо в них є якісь закони, адже Адміністрація на словах засуджує тероризм), от тут світова громадскість називає це вандалізм тощо. Де ви чули, щоб "світова громадськість називає це боротьбою з тероризмом"? Просто істерія якась по всьому світі. Звірі, кати, Раду Безпеки скликати (коли автобус підірвали, РБ ніхто скликати не пропонував). Всі дають заяви, де засуджують. Ось яка реальна картина, а зовсім не така, як Ви стверджуєте. Інформаційне відображення геть перекручене.
> Ні. Здається, ви свідомо брешете. З осудом надмірного застосування > сили виступила купа світових лідерів включно з Президентом Ізраїля.
От-от.
2002.07.30 | Горицвіт
Re: Як припинити війну або чому я за арабів
Я вже визнав свою помилку в повідомленні вище.Оце перечитав з цього приводу кілька десятків різних видань (в інтернеті). Справді, в основному засуджується "надмірне застосування сили Ізраїлем". Також визнається "право Ізраїля на самооборону" і засуджується Арафат як непослідовний і брехливий політик. Критикуються (американські) мирні пропозиції як неефективні.
В ізраїльських і діаспорних єврейських ЗМІ (англо- і російськомовних) різко виражені дві позиції: мирна і воєнна (або "ліва" і "права", як вони називають). "Праві" закликають покінчити з палестинцями рішучим ударом, не звертаючи уваги на міжнародну критику. Палестинці в тих газетах - не просто терористи, а щось значно гірше. "Ліві", погоджуючись з оцінками, кажуть, що тупого воєнного рішення не існує. "Праві" називають уряд Ізраїля "антисемітським" і слугами Арафата. Всі разом почувають себе в облозі і ненавидять весь зовнішній світ, який, на їхню думку, їх зрадив.
І трохи не по темі. Взагалі, тон ізраїльської політичної преси - різкий, агресивний, опоненти як тільки не обзиваються. Відчувається гостра політична боротьба. На цьому тлі українська преса ... дуже млява, ніяка. Правда, серйозних видань у нас нема взагалі, не кажучи про опозиційні. Таке враження, що зі свободою слова в воюючому, клерикальному, расистському, азіатському Ізраїлі значно краще, ніж в мирній, європейській, демократичній, Україні.
Повертаючись до ізраїльсько-палестинського конфлікту - я не знаю, як його розв'язати. Але очевидно, що спроба знищення цілого народу (до чого лунають активні заклики в Ізраїлі і в діаспорі) - не вирішення. І "ну так що, хай і далі підривають автобуси?" - не аргумент на користь геноциду. Очевидно, "запускання ракети в кватирку терориста" сприйняли, зокрема, в Європі, як крок Ізраїля до геноцидного рішення (а ідеологічна і політична база є). Тому і протестують, а як інакше. А з палестинськими терористами-самогубцями і так все ясно. Їх неможливо зупинити заявами ЄС, а Ізраїль - від жахливого кроку - можна.
2002.07.30 | Augusto
Про геноцид висмоктано з пальця.
Я НЕ підтримую і не бачу в майбутньому причин з чого б це я раптом підтримав скасування держави для палестинців (окрім небажання самих палестинців не існує великих перешкод для швидкого зявлення на мапі світу Палестини, IMXO), але навіть ультраправий рецепт в Ізраїлі НЕ передбачає знищення палестинців, Ви чого? Передбачається етничне чищення, це факт, вигнання палестинців до арабських країн, це факт, але геноциду - фізичного знищення людей... Скоріше заклики до "айнльоссунга" єврейського питання шукайте в іншому таборі, де знищення євреїв (фізичне) має сильний присмак релігійної догми, де ангел каже Пророку про майбутнє, де палестинці знищать всіх євреїв, а дерева та камені, за якими ховатимуться євреї верещатимуть: "Тут сховався єврей!" (я просив показати це місце в Курані, але не вийшов номер, скоріше за все пізніший фольклор).2002.07.30 | NeArab
Re: Про геноцид висмоктано з пальця.
Augusto писав(ла):> Я НЕ підтримую і не бачу в майбутньому причин з чого б це я раптом підтримав скасування держави для палестинців (окрім небажання самих палестинців не існує великих перешкод для швидкого зявлення на мапі світу Палестини, IMXO),
ТАК, саме в цьому і є проблема. Мета арабів -- дійсно, держава, але ключевим є, як завжди, не іменник, а дієслово: їм і їхнім союзникам, потрібне не _створення_ арабскьої держави (таких держав вже, мабуть, за 20), і не створення національної держави (бо немає такого народу "палестинці", про що я натякав в першому моєму дописі), а _знищення_ єврейської. Тому власна держава _поруч_ з єврейською їх не задоволить. Саме тому від Рабину як такого залежило не багато.
2002.07.30 | NeArab
Re: Як припинити війну або чому я за арабів
Горицвіт писав(ла):> В ізраїльських і діаспорних єврейських ЗМІ (англо- і >російськомовних) різко виражені дві позиції: мирна і воєнна
>(або "ліва" і "права", як вони називають).
Традиційно сіоністи-соціалісти або трудовики (тобто ліві) були інтернаціоналістами і вважали, що з арабами треба товаришувати за будь-яки умов. З іншого боку, ліберально налаштовані сіоністи (скажімо, той же Жаботинський) традиційно були більш радикально налаштовані з цього питання (звичайно, вони в масі були далекі від расизму, навіть в найбільш поміркованих його формах, хоча були й незначні угруповування ультраправих).
>"Праві" називають уряд Ізраїля "антисемітським" і слугами Арафата.
Це щось Ви, мабуть, наплутали. Уряд як раз сформований правими.
>Всі разом почувають себе в облозі і ненавидять весь зовнішній світ, >який, на їхню думку, їх зрадив.
Оскільки у світі розгорнута відверта антиізраїльска пропаганда, в ЗМІ і в сусупільстві, яка має наслідком численні прояви антисемітизму (зокрема, в Європі). Причому ця пропаганда є абсолютно несправедливою, оскільки ізраїльська сторона, очвидно, заслуговує не принаймні не гостріші епітети, ніж палестинська. Приклади вже були, і ще було багато (пригадайте облогу храму в Палестині; бандити, які зі зброєю захопили храм, не викликали в Європі обурення, натомість євреї, що викуривали їх звідти, були в ЗМІ бандітами)
>
> І трохи не по темі. Взагалі, тон ізраїльської політичної преси - різкий, агресивний, опоненти як тільки не обзиваються. Відчувається гостра політична боротьба. На цьому тлі українська преса ... дуже млява, ніяка. Правда, серйозних видань у нас нема взагалі, не кажучи про опозиційні.
Тому Ізраїль, при всіх труднощах, відбувся як держава, а Україна -- самі знаєте.
>аргумент на користь геноциду. Очевидно, "запускання ракети в >кватирку терориста" сприйняли, зокрема, в Європі, як крок Ізраїля до >геноцидного рішення (а ідеологічна і політична база є). Тому і >протестують, а як інакше. А з палестинськими терористами-самогубцями >і так все ясно. Їх неможливо зупинити заявами ЄС, а Ізраїль - від >жахливого кроку - можна.
Ваше пояснення реакції Європи на Ізраїль і арабів є зрозумілим. Але наслідки такої політики в Європі є сумними -- печерний антисемітизм. Та й просто чесним такий підхід не можна назвати. Якщо вважати, що Ізраїль треба "лаяти", бо, може, буде якійсь результат, а арабів -- лай не лай -- вибухатимуть, незрозуміло, чому їх все ж не лають, а лають лише Ізраїль? Шкода лайки -- не Ізраїль не вистачить? Чому треба назавити арабстких бандитів "бойовиками", а не терористами? Одже, Ваше пояснення, очевидно, не відповідає дійсності.
2002.07.30 | Горицвіт
Re: Як припинити війну або чому я за арабів
NeArab писав(ла):> Горицвіт писав(ла):
>
> > В ізраїльських і діаспорних єврейських ЗМІ (англо- і >російськомовних) різко виражені дві позиції: мирна і воєнна
> >(або "ліва" і "права", як вони називають).
>
> Традиційно сіоністи-соціалісти або трудовики (тобто ліві) були інтернаціоналістами і вважали, що з арабами треба товаришувати за будь-яки умов. З іншого боку, ліберально налаштовані сіоністи (скажімо, той же Жаботинський) традиційно були більш радикально налаштовані з цього питання (звичайно, вони в масі були далекі від расизму, навіть в найбільш поміркованих його формах, хоча були й незначні угруповування ультраправих).
От бачите. А я цього всього не знав. Тому я і вийду з цієї дискусії через свою некомпетентість в даному питанні.
> >"Праві" називають уряд Ізраїля "антисемітським" і слугами Арафата.
>
> Це щось Ви, мабуть, наплутали. Уряд як раз сформований правими.
Я це читав своїми очима. Російською мовою. Сайт якоїсь партії. На жаль, я не зберігав лінків, а знову шукати лінь.
> Одже, Ваше пояснення, очевидно, не відповідає дійсності.
Оця фраза сильно нагадує мені одного учасника форуму, який останнім часом тут не пише. Якщо це Ви, то зрозумієте. Чого змінили нік?
2002.07.31 | NeArab
Re: Як припинити війну або чому я за арабів
Горицвіт писав(ла):> > >"Праві" називають уряд Ізраїля "антисемітським" і слугами Арафата.
> >
> > Це щось Ви, мабуть, наплутали. Уряд як раз сформований правими.
>
> Я це читав своїми очима. Російською мовою. Сайт якоїсь партії. На жаль, я не зберігав лінків, а знову шукати лінь.
Мабуть, сайт якоїсь партії надультраправих. Шарон -- лідер основної правої партії. Хоча, наскільки я пам*ятаю, в уряд залучені декілька інших поміркованіших політиків (як-от Перес), що дає можливість казати про уряд національної довіри.
>
> > Одже, Ваше пояснення, очевидно, не відповідає дійсності.
>
> Оця фраза сильно нагадує мені одного учасника форуму, який останнім часом тут не пише. Якщо це Ви, то зрозумієте. Чого змінили нік?
:-). Я не зрозумів. Тобто я -- це не я. Тобто я -- це не він :-). Пробачте, якщо Ви сприйняли мій висновок як особистностно спрямований. У виразі "Ваше пояснення" ключове "пояснення", слово "Ваше" -- лише конкретизує, про що йдеться. До того ж, процитоване Вами речення -- не декларація, а висновок з попережніх міркувань (можливо, невірний, але це не обговорюється).
Здається, виправдався :-).
2002.07.28 | Чучхе
Коли лідером Ізраїлю був Рабин надія на мир була
І це підтверджує, що справа не тільки в Арафаті чи палестинцях, а в добрій волі уряду Ізраїлю.NeArab писав(ла):
> О, це дуже ефективно. А хто такі "палестинці"? Може, краще сказати "іорданцям"? Але чому б іорданцям не віддати Іорданію? Навіщо іорданцам палестину?
А як Ви цікаво будете розрізняти іорданців-палестинців від інших іорданців - громадян Іорданії? Між іншим частину цієї країни як і частину Сирії та південний Ліван окуповані Ізріїлем можна було б віддати арабам також.
> Суто логічно (навіть якби були "палестинці") такий підхід не дає результату. Палестину -- палестинцям, а що євреям? Євреям тоді -- Ізраїль. Але ж палестинці<>євреї, а Палестина=Ізраїль. Приїхали.
ви тільки в ім"я Авраама Ісака та Ізраїля не скажіть цього випадково палестинцю-арабу
>
> Так в палестинський автономії немає єврейських військ. Вони туди приходять після бандитських терактів, чинять шмон і йдуть додому. Але від того, що їх там немає, проблема стає ще гіршою.
Тю. А хто ж там на блок-постах стоїть? Ви в курсі, що на окупованих територіях є комендантська година і перепустковий режим? Це можна прочитати навіть в російськомовних ізраїльських газетах, це не військова таємниця. Війська там присутні постійно більшою чи меншою мірою.
> Неоколоніалізм? Да євреї тільки і мріють позбутися тих палестинців-іорданців!
оце точно!
Вони ж погодились на автономію, видали арабам-поліцейським зброю, якою ті в них стріляють.
видала не ця влада. видаві попередній уряд, який робив реальні кроки до миру. Іцхак Рабин вважав як Олександр Ш що "краще кріпаків (=арабів) звільнити зверху ніж чекати поки вони звільняться знизу". Після цього йому лишалося тільки загинути - доля багатьох прогресивних людей.
> Ні, сьогодні вже євреї більш слабкі. Дивитися -- коли терористи розмомбили автобус з цивільними людьми, що їхали пр своїх справах, ніхто й рота не розкрив. А коли через два дні євреї вбили лідера організації, яка знаходиться в стані війни з Ізраілем, яка пропагує вбивство цивільних євреїв, яка вбиває цивільних євреїв тільки за те, що вони євреї, і не приховує цього (це чи не найважливіше), і при цьому ТАКОЖ (як і палестинці в автобусі) вбили цивільних -- галас по всьому світу! Євреї -- вбивці дітей (а хто дивився, скільки дітей вбили в тому автобусі? Ви, Чучхе, цікавились?)! А як їм вбити того бандита, який вбиває цивільниї євреїв, якщо він ховається за спинами цивільних арабів, яких це цілком влаштовує? Якщо він ховається за їхніми спинами в Автономії, а Арафата це влаштовує? Але ж вони МАЮТЬ ПРАВО його вбити (я зараз не кажу про те, чи це доцільно політично)?
а може той араб вбив євреїв бо вони вбили його сім"ю за те що ті вбили єврейську сім"ю яка знищила цивільних арабів, що і т.п. Тре розірвати це замкнуте коло взаємних звинувачень. Я бачу вихід у створенні палестинської самостійної соборної держави. Згадаймо як вороже ставився Єгипет до Ізраїлю, активну участь брав у всіх арабо-ізраїльських війнах (от за них відповідальність точно лежить на арабських урядах), втратив сінайський півострів. Потім отримав його мирно назад за Кемп-девідськими домовленостями і став кращим другом Ізраїлю з-поміж арабських держав. Чим не приклад для наслідування. Я б порівняв Арафата з Нельсоном Манделою, який теж свого часу не гербував різними засобами політично\ї боротьби а внаслідок став символом нації.
> Отже, інформаційно євреї програють арабам все. "Об*єктивна" CNN (це закид шанованому мною пану Уколову), що належить арабам, не надто об*єктивна до євреїв, через що зазнає нищівної критики і мусить виправдовуватися.
>
цікаво було б побачити контент-аналіз передач СНН. Без цього я б не став так безапеляційно стверджувати. Наприклад, після 11 вересня показували кадри, як радіють араби. Хоча такі самі гульбища були по всьому світові і навіть в Києві я знаю контору де 12 числа вже пили шампанське.
> >Їхі самогубства - цен акт відчаю і єдина зброя в той час як
> > більшість населення тої країни воює проти танків каменюками.
>
> Дуже романтично доки Ви не в тому автобусі. Чим винні ті, що в автобусі? Як вони можуть впливати на тих арабів? На виборах? Ви вважаєте, що політика арабів до Ізраілю заледить від того, чи при владі праві, чи ліві? Абсолютно не залежить. ХАМАС завжди воює і вчить підлітків вибухати. Їх більше нічому не вчать крім цього. Вони вибухатимуть доти, доки є євреї.
Повторюсь
> >Їхі самогубства - цен акт відчаю і єдина зброя в той час як
> > більшість населення тої країни воює проти танків каменюками.
2002.07.30 | Augusto
Величезне бажання звинувачувати?
Чучхе писав(ла):> та південний Ліван окуповані Ізріїлем...
Вельмишановний товариш Чучхе, комісар Луч, що Ви точно маєте на увазі, коли кажете про "окупацію південного Лівану Ізраїлем"? Те, що вже припинене? Чи що?
Чому Ви вирішуєте сміливо переглянути наслідки однієї агресії (Сірії, наприклад, чи Іорданії) і суворо вказуєте на бездушну окупацію переможцями території агресора, але абсолютно не бажаєте переглядати наслідки іншої агресії (Німеччини) і не засуджуєте суворо окупації СССР/РФ Східної Прусії та Польщею Данціга та данцігського коридора та ін.?
2002.07.30 | Фідель
А як стосовно трошечки повчитися чи освіжити свої знання?
Авусто, перегляньте будь-ласка історію війни 67 року, коли був захоплений Західний берег та Сектор Гази і ви для себе з подивом відкриєте, з погляду на ваше висловлювання (вирішуєте сміливо переглянути наслідки однієї агресії (Сірії, наприклад, чи Іорданії) і суворо вказуєте на бездушну окупацію переможцями території агресора), що війну розв'язали якраз ізрїльтяни, вони перші напали, так що перепрошую агресором якраз є вони.Раджу вам, як людині небайдужої до цієї проблематики, прочитати книгу Йоссі Мельмана "Нові ізраїльтяни". виключно інтелигентна т обізнана людина, патріот Ізраїлю, але реально дивиться на всі ці речі і називає все своїми іменами. Вам цю книгу купити не проблема, вона продається в Європі.
2002.07.30 | Augusto
Мені купити книгу не проблема.
В мене інша проблема зрозуміти логіку: хтось почав війну, програв, але винний той, на кого напали. Ну і ще трохи важко зрозуміти до якої "окупації південного Лівану" і ким апелює в 2002 році пан Чучхе.MYTH
"Israel's military strike in 1967 was unprovoked."
FACT
A combination of bellicose Arab rhetoric, threatening behavior and, ultimately, an act of war left Israel no choice but preemptive action. To do this successfully, Israel needed the element of surprise. Had it waited for an Arab invasion, Israel would have been at a potentially catastrophic disadvantage.
While Nasser continued to make speeches threatening war, Arab terrorist attacks grew more frequent. In 1965, 35 raids were conducted against Israel. In 1966, the number increased to 41. In just the first four months of 1967, 37 attacks were launched.5
Meanwhile, Syria's attacks on Israeli kibbutzim from the Golan Heights provoked a retaliatory strike on April 7, 1967, during which Israeli planes shot down six Syrian MiGs. Shortly thereafter, the Soviet Union-which had been providing military and economic aid to both Syria and Egypt-gave Damascus information alleging a massive Israeli military buildup in preparation for an attack. Despite Israeli denials, Syria decided to invoke its defense treaty with Egypt.
On May 15, Israel's Independence Day, Egyptian troops began moving into the Sinai and massing near the Israeli border. By May 18, Syrian troops were prepared for battle along the Golan Heights.
Nasser ordered the UN Emergency Force, stationed in the Sinai since 1956, to withdraw on May 16. Without bringing the matter to the attention of the General Assembly, as his predecessor had promised, Secretary-General U Thant complied with the demand. After the withdrawal of the UNEF, the Voice of the Arabs proclaimed (May 18, 1967):
As of today, there no longer exists an international emergency force to protect Israel. We shall exercise patience no more. We shall not complain any more to the UN about Israel. The sole method we shall apply against Israel is total war, which will result in the extermination of Zionist existence.6
An enthusiastic echo was heard May 20 from Syrian Defense Minister Hafez Assad:
Our forces are now entirely ready not only to repulse the aggression, but to initiate the act of liberation itself, and to explode the Zionist presence in the Arab homeland. The Syrian army, with its finger on the trigger, is united....I, as a military man, believe that the time has come to enter into a battle of annihilation.7
On May 22, Egypt closed the Straits of Tiran to all Israeli shipping and all ships bound for Eilat. This blockade cut off Israel's only supply route with Asia and stopped the flow of oil from its main supplier, Iran. The following day, President Johnson expressed the belief that the blockade was illegal and unsuccessfully tried to organize an international flotilla to test it.
Nasser was fully aware of the pressure he was exerting to force Israel's hand. The day after the blockade was set up, he said defiantly: "The Jews threaten to make war. I reply: Welcome! We are ready for war."8
Nasser challenged Israel to fight almost daily. "Our basic objective will be the destruction of Israel. The Arab people want to fight," he said on May 27.9 The following day, he added: "We will not accept any...coexistence with Israel...Today the issue is not the establishment of peace between the Arab states and Israel....The war with Israel is in effect since 1948."10
King Hussein of Jordan signed a defense pact with Egypt on May 30. Nasser then announced:
The armies of Egypt, Jordan, Syria and Lebanon are poised on the borders of Israel...to face the challenge, while standing behind us are the armies of Iraq, Algeria, Kuwait, Sudan and the whole Arab nation. This act will astound the world. Today they will know that the Arabs are arranged for battle, the critical hour has arrived. We have reached the stage of serious action and not declarations.11
President Abdur Rahman Aref of Iraq joined in the war of words: "The existence of Israel is an error which must be rectified. This is our opportunity to wipe out the ignominy which has been with us since 1948. Our goal is clear -- to wipe Israel off the map."12 On June 4, Iraq joined the military alliance with Egypt, Jordan and Syria.
The Arab rhetoric was matched by the mobilization of Arab forces. Approximately 250,000 troops (nearly half in Sinai), more than 2,000 tanks and 700 aircraft ringed Israel.13
By this time, Israeli forces had been on alert for three weeks. The country could not remain fully mobilized indefinitely, nor could it allow its sea lane through the Gulf of Aqaba to be interdicted. Israel's best option was to strike first.On June 5, the order was given to attack Egypt.
http://www.us-israel.org/jsource/myths/mf6.html
2002.07.30 | Augusto
Мені купити книгу не проблема-2
Israel1967 AND AFTERWARD
By the spring of 1967, Nasser's waning prestige, escalating Syrian-Israeli tensions, and the emergence of Levi Eshkol as prime minister set the stage for the third Arab-Israeli war. Throughout the 1950s and early 1960s, Nasser was the fulcrum of Arab politics. Nasser's success, however, was shortlived; his union with Syria fell apart, a revolutionary government in Iraq proved to be a competitor for power, and Egypt became embroiled in a debilitating civil war in Yemen. After 1964, when Israel began diverting waters (of the Jordan River) originating in the Golan Heights for its new National Water Carrier, Syria built its own diverting facility, which the IDF frequently attacked. Finally, in 1963, Ben-Gurion stepped down and the more cautious Levi Eshkol became prime minister, giving the impression that Israel would be less willing to engage the Arab world in hostilities.
On April 6, 1967, Israeli jet fighters shot down six Syrian planes over the Golan Heights, which led to a further escalation of Israeli-Syrian tensions. The Soviet Union, wanting to involve Egypt as a deterrent to an Israeli initiative against Syria, misinformed Nasser on May 13 that the Israelis were planning to attack Syria on May 17 and that they had already concentrated eleven to thirteen brigades on the Syrian border for this purpose. In response Nasser put his armed forces in a state of maximum alert, sent combat troops into Sinai, notified UN Secretary General U Thant of his decision "to terminate the existence of the United Nations Emergency Force (UNEF) on United Arab Republic (UAR) soil and in the Gaza Strip," and announced the closure of the Strait of Tiran.
The Eshkol government, to avoid the international pressure that forced Israel to retreat in 1956, sent Foreign Minister Abba Eban to Europe and the United States to convince Western leaders to pressure Nasser into reversing his course. In Israel, Eshkol's diplomatic waiting game and Nasser's threatening rhetoric created a somber mood. To reassure the public, Moshe Dayan, the hero of the 1956 Sinai Campaign, was appointed minister of defense and a National Unity Government was formed, which for the first time included Begin's Herut Party, the dominant element in Gahal.
The actual fighting was over almost before it began; the Israeli Air Corps on June 5 destroyed nearly the entire Egyptian Air Force on the ground. King Hussein of Jordan, misinformed by Nasser about Egyptian losses, authorized Jordanian artillery to fire on Jerusalem. Subsequently, both the Jordanians in the east and the Syrians in the north were quickly defeated.
The June 1967 War was a watershed event in the history of Israel and the Middle East. After only six days of fighting, Israel had radically altered the political map of the region. By June 13, Israeli forces had captured the Golan Heights from Syria, Sinai and the Gaza Strip from Egypt, and all of Jerusalem and the West Bank from Jordan. The new territories more than doubled the size of pre1967 Israel, placing under Israel's control more than 1 million Palestinian Arabs. In Israel, the ease of the victory, the expansion of the state's territory, and the reuniting of Jerusalem, the holiest place in Judaism, permanently altered political discourse. In the Arab camp, the war significantly weakened Nasserism, and led to the emergence of the Palestine Liberation Organization (PLO) as the leading representative of the Palestinian people and effective player in Arab politics.
The heroic performance of the IDF and especially the capture of Jerusalem unleashed a wave of religious nationalism throughout Israel. The war was widely viewed in Israel as a vindication of political Zionism; the defenseless Jew of the shtetl (the typical Jewish town or village of the Pale of Settlement), oppressed by the tsar and slaughtered by the Nazis, had become the courageous soldier of the IDF, who in the face of Arab hostility and superpower apathy had won a miraculous victory. After 2,000 years of exile, the Jews now possessed all of historic Palestine, including a united Jerusalem. The secular messianism that had been Zionism's creed since its formation in the late 1800s was now supplanted by a religious-territorial messianism whose major Yisrad objective was securing the unity of Eretz Yisrael. In the process, the ethos of Labor Zionism, which had been on the decline throughout the 1960s, was overshadowed.
In the midst of the nationalist euphoria that followed the war, talk of exchanging newly captured territories for peace had little public appeal. The Eshkol government followed a two-track policy with respect to the territories, which would be continued under future Labor governments: on the one hand, it stated a willingness to negotiate, while on the other, it laid plans to create Jewish settlements in the disputed territories. Thus, immediately following the war, Eshkol issued a statement that he was willing to negotiate "everything" for a full peace, which would include free passage through the Suez Canal and the Strait of Tiran and a solution to the refugee problem in the context of regional cooperation. This was followed in November 1967 by his acceptance of UN Security Council Resolution 242, which called for "withdrawal of Israeli armed forces from territories occupied in the recent conflict" in exchange for Arab acceptance of Israel. Concurrently, on September 24, Eshkol's government announced plans for the resettlement of the Old City of Jerusalem, of the Etzion Bloc-- kibbutzim on the Bethlehem-Hebron road wiped out by Palestinians in the war of 1948--and for kibbutzim in the northern sector of the Golan Heights. Plans were also unveiled for new neighborhoods around Jerusalem, near the old buildings of Hebrew University, and near the Hadassah Hospital on Mount Scopus.
The Arab states, however, rejected outright any negotiations with the Jewish state. At Khartoum, Sudan, in the summer of 1967, the Arab states unanimously adopted their famous "three nos": no peace with Israel, no recognition of Israel, no negotiation with Israel concerning any Palestinian territory. The stridency of the Khartoum resolution, however, masked important changes that the June 1967 War caused in inter-Arab politics. At Khartoum, Nasser pledged to stop destabilizing the region and launching acerbic propaganda attacks against the Persian Gulf monarchies in exchange for badly needed economic assistance. This meant that Egypt, along with the other Arab states, would focus on consolidating power at home and on pressing economic problems rather than on revolutionary unity schemes. After 1967 Arab regimes increasingly viewed Israel and the Palestinian problem not as the key to revolutionary change of the Arab state system, but in terms of how they affected domestic political stability. The Palestinians, who since the late 1940s had looked to the Arab countries to defeat Israel and regain their homeland, were radicalized by the 1967 defeat. The PLO--an umbrella organization of Palestinian resistance groups led by Yasir Arafat's Al Fatah--moved to the forefront of Arab resistance against Israel. Recruits and money poured in, and throughout 1968 Palestinian guerrillas launched a number of border raids on Israel that added to the organization's popularity. The fedayeen (Arab guerrillas) attacks brought large-scale Israeli retaliation, which the Arab states were not capable of counteracting. The tension between Arab states' interests and the more revolutionary aspirations of the Palestinian resistance foreshadowed a major inter-Arab political conflict.
Data as of December 1988
http://memory.loc.gov/frd/cs/iltoc.html#il0034
2002.07.30 | Augusto
Мені купити книгу не проблема-3
The Six Day WarIntroduction
The Six Day War broke out on June 5, 1967, following three weeks of tension which began on May 15, 1967 when it became known that Egypt had concentrated large-scale forces in the Sinai peninsula. Egypt's force buildup in the Sinai was accompanied by other serious steps: the United Nations Emergency Force stationed on the border between Egypt and Israel and Sharm el-Sheikh in 1957 and which had provided an actual separation between the countries was evacuated on May 19 upon the demands of the Egyptian president at the time, Gamal Abdel-Nasser; the Egyptian navy blocked the Straits of Tiran, located at the end of the Gulf of Eilat, on the night of May 22-23, 1967, preventing the passage of any Israeli vessels; and on May 30, 1967, Jordan joined the Egyptian-Syrian military alliance of 1966 and placed its army on both sides of the Jordan river under Egyptian command. Iraq followed suit. It agreed to send reinforcement and issued a warning order to two brigades: Contingents arrived from other Arab countries including Algeria and Kuwait. Israel was confronted by an Arab force of some 465,000 troops, over 2,880 tanks and 810 aircraft.
In this way, a direct threat along the whole length of Israel's territory was created. The Egyptian Army was deployed in the Sinai, the straits were closed signaling the failure of Israeli deterrence, and Jordan joined the military alliance closing the circle of the states threatening Israel’s borders. As the situation deteriorated, Israel increased its reserve forces call-up which had already been underway and established a National Unity government which included representatives of the opposition parties at that time. Moshe Dayan was appointed Minister of Defense. Though the Government of Israel viewed the closing of the straits as a belligerent act and a warning bell, the government tried to solve the crisis through political channels. The government of Israel approached the Great Powers who had guaranteed the freedom of Israeli navigation. Britain and France reneged on their commitment and the President of the United States proposed a plan for breaking the blockade by an international armada. Israel agreed to wait and give the plan a chance and Prime Minister Eshkol announced his Government’s intentions in a radio broadcast on 28 May. Israel’s decision to wait was taken despite the fact that it was well aware that the main threat had now become the Egyptian deployment in the Sinai and not the closing of the straits. When it became clear later that the political demarches had failed, the Government, on June 4 gave approval to the Israel Defense Forces to undertake military offensive to eliminate the threat to Israel’s existence.
This dramatic development was the height of continued deterioration in the relations between Israel and her neighbors. The state of war that had existed since 1948 was already intensified between 1964-67 with the increase in the number of dangerous incidents on the Syrian border following Israel’s activation of the National Water Carrier from the Sea of Galilee to the Negev in 1964. This tension came against the backdrop of Syrian attacks on Israeli farmers cultivating land in the demilitarized zone and on Israeli fishing boats and other craft in the Sea of Galilee. The Arabs opposed the National Water Carrier project and tried to destroy it by diverting the subsidiaries of the Jordan river located in their territories. In addition, at the start of 1965 Palestinian terrorist organizations, under the patronage of both Syria and Egypt, began to operate against Israeli settlements. Their attacks led to Israeli military reprisals against their bases located in neighboring countries. The Arabs were strengthened in their stand by the consistent support of the USSR, through both the supply of weapons and military advisers and through political support in the framework of the cold war between the East and West. It was the Soviets who spread the false report in 1967 that Israel had concentrated large forces on the border with Syria in preparation to attack, after the Syrians had already "heated up" the border area. This fraudulent report was the declared reason for the concentration of Egyptian forces in Sinai, in confirmation with the military alliance between Egypt and Syria. This concentration of forces gradually led the Arabs to believe that an opportunity had been created to realize their 19-year aspiration to destroy Israel. In the light of this development, Israel had no choice but to preempt.
http://www.idf.il/english/history/sixday.stm
2002.07.30 | Augusto
Мені купити книгу не проблема-4
ARMY AREA HANDBOOK access is provided courtesy of UM-St. Louis LibrariesMatch 13 DB Rec# - 94,134 Dataset-ARMAN
Source :U.S. DEPARTMENT OF THE ARMY
Source key :AR
Program :ARMY AREA HANDBOOKS
Program key :AR ARMAN
Update sched. :Occasionally
ID number :AR ARMAN ISRAELCH1.07
Title :Chapter 1.07: 1967 AND AFTERWARD
Data type :TEXT
End year :1994
Date of record:02/22/1994
Country :
| Israel
Text :
1967 AND AFTERWARD
By the spring of 1967, Nasser's waning prestige, escalating
Syrian-Israeli tensions, and the emergence of Levi Eshkol as
prime minister set the stage for the third Arab-Israeli war.
Throughout the 1950s and early 1960s, Nasser was the fulcrum of
Arab politics. Nasser's success, however, was shortlived; his
union with Syria fell apart, a revolutionary government in Iraq
proved to be a competitor for power, and Egypt became embroiled
in a debilitating civil war in Yemen. After 1964, when Israel
began diverting waters (of the Jordan River) originating in the
Golan Heights for its new National Water Carrier, Syria built its
own diverting facility, which the IDF frequently attacked.
Finally, in 1963, Ben-Gurion stepped down and the more cautious
Levi Eshkol became prime minister, giving the impression that
Israel would be less willing to engage the Arab world in
hostilities.
On April 6, 1967, Israeli jet fighters shot down six Syrian
planes over the Golan Heights, which led to a further escalation
of Israeli-Syrian tensions. The Soviet Union, wanting to involve
Egypt as a deterrent to an Israeli initiative against Syria,
misinformed Nasser on May 13 that the Israelis were planning to
attack Syria on May 17 and that they had already concentrated
eleven to thirteen brigades on the Syrian border for this
purpose. In response Nasser put his armed forces in a state of
maximum alert, sent combat troops into Sinai, notified UN
Secretary General U Thant of his decision "to terminate the
existence of the United Nations Emergency Force (UNEF) on United
Arab Republic (UAR) soil and in the Gaza Strip," and announced
the closure of the Strait of Tiran.
The Eshkol government, to avoid the international pressure that
forced Israel to retreat in 1956, sent Foreign Minister Abba Eban
to Europe and the United States to convince Western leaders to
pressure Nasser into reversing his course. In Israel, Eshkol's
diplomatic waiting game and Nasser's threatening rhetoric created
a somber mood. To reassure the public, Moshe Dayan, the hero of
the 1956 Sinai Campaign, was appointed minister of defense and a
National Unity Government was formed, which for the first time
included Begin's Herut Party, the dominant element in Gahal.
The actual fighting was over almost before it began; the Israeli
Air Corps on June 5 destroyed nearly the entire Egyptian Air
Force on the ground. King Hussein of Jordan, misinformed by
Nasser about Egyptian losses, authorized Jordanian artillery to
fire on Jerusalem. Subsequently, both the Jordanians in the east
and the Syrians in the north were quickly defeated.
The June 1967 War was a watershed event in the history of Israel
and the Middle East. After only six days of fighting, Israel had
radically altered the political map of the region. By June 13,
Israeli forces had captured the Golan Heights from Syria, Sinai
and the Gaza Strip from Egypt, and all of Jerusalem and the West
Bank from Jordan. The new territories more than doubled the size
of pre-1967 Israel, placing under Israel's control more than 1
million Palestinian Arabs. In Israel, the ease of the victory,
the expansion of the state's territory, and the reuniting of
Jerusalem, the holiest place in Judaism, permanently altered
political discourse. In the Arab camp, the war significantly
weakened Nasserism, and led to the emergence of the Palestine
Liberation Organization (PLO) as the leading representative of
the Palestinian people and effective player in Arab politics.
The heroic performance of the IDF and especially the capture of
Jerusalem unleashed a wave of religious nationalism throughout
Israel. The war was widely viewed in Israel as a vindication of
political Zionism; the defenseless Jew of the shtetl (the typical
Jewish town or village of the Pale of Settlement), oppressed by
the tsar and slaughtered by the Nazis, had become the courageous
soldier of the IDF, who in the face of Arab hostility and
superpower apathy had won a miraculous victory. After 2,000 years
of exile, the Jews now possessed all of historic Palestine,
including a united Jerusalem. The secular messianism that had
been Zionism's creed since its formation in the late 1800s was
now supplanted by a religious-territorial messianism whose major
Yisrad objective was securing the unity of Eretz Yisrael. In the
process, the ethos of Labor Zionism, which had been on the
decline throughout the 1960s, was overshadowed.
In the midst of the nationalist euphoria that followed the war,
talk of exchanging newly captured territories for peace had
little public appeal. The Eshkol government followed a two-track
policy with respect to the territories, which would be continued
under future Labor governments: on the one hand, it stated a
willingness to negotiate, while on the other, it laid plans to
create Jewish settlements in the disputed territories. Thus,
immediately following the war, Eshkol issued a statement that he
was willing to negotiate "everything" for a full peace, which
would include free passage through the Suez Canal and the Strait
of Tiran and a solution to the refugee problem in the context of
regional cooperation. This was followed in November 1967 by his
acceptance of UN Security Council Resolution 242, which called
for "withdrawal of Israeli armed forces from territories occupied
in the recent conflict" in exchange for Arab acceptance of
Israel. Concurrently, on September 24, Eshkol's government
announced plans for the resettlement of the Old City of
Jerusalem, of the Etzion Bloc--kibbutzim on the Bethlehem-Hebron
road wiped out by Palestinians in the war of 1948--and for
kibbutzim in the northern sector of the Golan Heights. Plans were
also unveiled for new neighborhoods around Jerusalem, near the
old buildings of Hebrew University, and near the Hadassah
Hospital on Mount Scopus.
The Arab states, however, rejected outright any negotiations
with the Jewish state. At Khartoum, Sudan, in the summer of 1967,
the Arab states unanimously adopted their famous "three nos": no
peace with Israel, no recognition of Israel, no negotiation with
Israel concerning any Palestinian territory. The stridency of the
Khartoum resolution, however, masked important changes that the
June 1967 War caused in inter-Arab politics. At Khartoum, Nasser
pledged to stop destabilizing the region and launching acerbic
propaganda attacks against the Persian Gulf monarchies in
exchange for badly needed economic assistance. This meant that
Egypt, along with the other Arab states, would focus on
consolidating power at home and on pressing economic problems
rather than on revolutionary unity schemes. After 1967 Arab
regimes increasingly viewed Israel and the Palestinian problem
not as the key to revolutionary change of the Arab state system,
but in terms of how they affected domestic political stability.
The Palestinians, who since the late 1940s had looked to the Arab
countries to defeat Israel and regain their homeland, were
radicalized by the 1967 defeat. The PLO--an umbrella organization
of Palestinian resistance groups led by Yasir Arafat's Al
Fatah--moved to the forefront of Arab resistance against Israel.
Recruits and money poured in, and throughout 1968 Palestinian
guerrillas launched a number of border raids on Israel that added
to the organization's popularity. The fedayeen (Arab guerrillas)
attacks brought large-scale Israeli retaliation, which the Arab
states were not capable of counteracting. The tension between
Arab states' interests and the more revolutionary aspirations of
the Palestinian resistance foreshadowed a major inter-Arab
political conflict.
The War of Attrition
The tarnished legitimacy of the Arab states following the June
1967 War was especially poignant in Egypt. Israeli troops were
situated on the east bank of the Suez Canal, the canal was closed
to shipping, and Israel was occupying a large piece of Egyptian
territory. Nasser responded by maintaining a constant state of
military activity along the canal--the so-called War of
Attrition--between February 1969 and August 1970. Given the wide
disparity in the populations of Israel and Egypt, Israel could
not long tolerate trading casualties with the Egyptians. The
Israeli government, now led by Golda Meir, pursued a policy of
"asymmetrical response"--retaliation on a scale far exceeding any
individual attack.
As the tension along the Egyptian border continued to heat,
United States secretary of state William Rogers proposed a new
peace plan. In effect, the Rogers Plan was an interpretation of
UN Security Council Resolution 242; it called for the
international frontier between Egypt and Israel to be the secure
and recognized border between the two countries. There would be
"a formal state of peace between the two, negotiations on Gaza
and Sharm ash Shaykh, and demilitarized zones." In November
Israel rejected the offer, and in January 1970 Israeli fighter
planes made their first deep penetration into Egypt.
Following the Israeli attack, Nasser went to Moscow requesting
advanced surface-to-air missiles (SAMs) and other military
equipment. After some wavering, the Kremlin committed itself to
modernizing and retraining the Egyptian military. Egypt's new
Soviet-made arsenal threatened to alter the regional military
balance with Israel. The tension in Israeli-Soviet relations
escalated in July 1970, when Israeli fighter planes shot down
four Egyptian planes flown by Soviet pilots about thirty
kilometers west of the canal. Fearing Soviet retaliation, and
uncertain of American support, Israel in August accepted a
cease-fire and the application of Resolution 242.
Following the June 1967 War, the PLO established in Jordan its
major base of operations for the war against Israel. Throughout
the late 1960s, a cycle of Palestinian guerrilla attacks followed
by Israeli retaliatory raids against Jordan caused much damage to
Jordan. In September 1970, after militant factions of the PLO
(who previously had stated that "the road to Tel Aviv lies
through Amman") hijacked four foreign planes and forced them to
land in Jordan, King Hussein decided it was time to act.
Throughout September the Jordanian military launched an attack to
push the PLO out of Jordan. Jordan's attack on the PLO led to an
escalation of Syrian-Israeli tensions. It was widely believed in
Washington that deployment of Israeli troops along the Jordan
River had deterred a large-scale Syrian invasion of Jordan. As a
result, President Richard M. Nixon increasingly viewed Israel as
an important strategic asset, and the Rogers Plan was allowed to
die.
While negotiating a cease-fire to the conflict in Jordan, Nasser
died of a heart attack. The new Egyptian president, Anwar as
Sadat, quickly realized, just as Nasser had toward the end of his
life, that Egypt's acute economic and social problems were more
pressing than the conflict with Israel. Sadat believed that by
making peace with Israel Egypt could reduce its huge defense
burden and obtain desperately needed American financial
assistance. He realized, however, that before some type of
arrangement with Israel could be reached, Egypt would have to
regain the territory lost to Israel in the June 1967 War. To
achieve these ends, Sadat launched a diplomatic initiative as
early as 1971, aimed at exchanging territory for peace. On
February 4, 1971, he told the Egyptian parliament:
that if Israel withdrew her forces in Sinai to the passes I
would be willing to reopen the Suez Canal; to have my forces
cross to the East Bank . . . to make a solemn declaration of
a cease-fire; to restore diplomatic relations with the
United States and to sign a peace agreement with Israel
through the efforts of Dr. Jarring, the representative of
the Secretary General of the United Nations.
Sadat's peace initiative, similar to the Rogers Plan, was not
warmly received in Israel. Prime Minister Golda Meir stated
unequivocally that Israel would never return to the prewar
borders. She also commissioned the establishment of a settlement
on occupied Egyptian territory at Yamit, near the Gaza Strip. Her
rejection of the Egyptian offer reflected the hawkish but also
complacent politico-military strategy that had guided Israeli
policy after the June 1967 War. Advised by Minister of Defense
General Moshe Dayan and ambassador to Washington General Yitzhak
Rabin, the Meir government held that the IDF's preponderance of
power, the disarray of the Arab world, and the large buffer
provided by Sinai, the West Bank, and the Golan Heights would
deter the Arab states from launching an attack against Israel.
Therefore, the Israeli government perceived no compelling reason
to trade territory for peace. This view had wide Israeli public
support as a result of a growing settler movement in the occupied
territories, a spate of Arab terrorist attacks that hardened
public opinion against compromise with the Arabs, and the
widespread feeling that the Arab states were incapable of
launching a successful attack on Israel. Israel's complacency
concerning an Arab attack was bolstered in July 1972 by Sadat's
surprise announcement that he was expelling most Soviet military
advisers.
The October 1973 War
The Meir government's rejection of Sadat's peace overtures
convinced the Egyptian president that to alter the status quo and
gain needed legitimacy at home he must initiate a war with
limited objectives. On Yom Kippur, the Jewish Day of Atonement,
October 6, 1973, Syria and Egypt launched a surprise attack
against Israel. In the south, waves of Egyptian infantrymen
crossed the Suez Canal and overran the defense of the much touted
Bar-Lev Line. In the north, Syrian forces outnumbering the
Israeli defenders (1,100 Syrian tanks against 157 Israeli tanks)
reached the outer perimeter of the Golan Heights overlooking the
Hula Basin. In the first few days of the war, Israeli
counterattacks failed, Israel suffered hundreds of casualties,
and lost nearly 150 planes. Finally, on October 10 the tide of
the war turned; the Syrians were driven out of all territories
conquered by them at the beginning of the war and on the
following day Israeli forces advanced into Syria proper, about
twenty kilometers from the outskirts of Damascus. The Soviet
Union responded by making massive airlifts to Damascus and Cairo,
which were matched by equally large United States airlifts to
Israel. In the south, an Egyptian offensive into Sinai was
repelled, and Israeli forces led by General Ariel Sharon crossed
the canal to surround the Egyptian Third Army. At the urgent
request of the Soviet Union, United States Secretary of State
Henry Kissinger went to Moscow to negotiate a cease-fire
arrangement. This arrangement found expression in UN Security
Council Resolution 338, which called for a cease-fire to be in
place within twelve hours, for the implementation of Resolution
242, and for "negotiations between the parties concerned under
appropriate auspices aimed at establishing a just and durable
peace in the Middle East." Following Kissinger's return to
Washington, the Soviets announced that Israel had broken the
terms of the cease-fire and was threatening to destroy the
besieged Egyptian Third Army. Soviet leader Leonid Brezhnev
informed Nixon that if the siege were not lifted the Soviet Union
would take unilateral steps. The United States pressured Israel,
and the final cease-fire took effect on October 25.
The October 1973 War had a devastating effect on Israel. More
than 6,000 troops had been killed or wounded in eighteen days of
fighting. The loss of equipment and the decline of production and
exports as a consequence of mobilization came to nearly US$7
billion, the equivalent of Israel's gross national product
(GNP--see Glossary) for an entire year. Most important, the image
of an invincible Israel that had prevailed since the June 1967
War was destroyed forever. Whereas the June 1967 War had given
Israel in general and the declining Labor Party in particular a
badly needed morale booster, the events of October 1973 shook the
country's self-confidence and cast a shadow over the competence
of the Labor elite. A war-weary public was especially critical of
Minister of Defense Dayan, who nonetheless escaped criticism in
the report of the Agranat Commission, a body established after
the war to determine responsibility for Israel's military
unpreparedness.
Israel's vulnerability during the war led to another important
development: its increasing dependence on United States military,
economic, and diplomatic aid. The war set off a spiraling
regional arms race in which Israel was hard pressed to match the
Arab states, which were enriched by skyrocketing world oil
prices. The vastly improved Arab arsenals forced Israel to spend
increasingly on defense, straining its already strapped economy.
The emergence of Arab oil as a political weapon further isolated
Israel in the world community. The Arab oil boycott that
accompanied the war and the subsequent quadrupling of world oil
prices dramatized the West's dependence on Arab oil production.
Evidence of this dependence was reflected, for example, in the
denial of permission during the fighting for United States
transport planes carrying weapons to Israel to land anywhere in
Europe except Portugal.
The dominant personality in the postwar settlement period was
Kissinger. Kissinger believed that the combination of Israel's
increased dependence on the United States and Sadat's desire to
portray the war as an Egyptian victory and regain Sinai allowed
for an American-brokered settlement. The key to this diplomatic
strategy was that only Washington could induce a vulnerable
Israel to exchange territories for peace in the south.
The first direct Israeli-Egyptian talks following the war were
held at Kilometer 101 on the Cairo-Suez road. They dealt with
stabilizing the cease-fire and supplying Egypt's surrounded Third
Army. Following these talks, Kissinger began his highly
publicized "shuttle diplomacy," moving between Jerusalem and the
Arab capitals trying to work out an agreement. In January 1974,
Kissinger, along with Sadat and Dayan, devised the First Sinai
Disengagement Agreement, which called for thinning out forces in
the Suez Canal zone and restoring the UN buffer zone. The
published plan was accompanied by private (but leaked) assurances
from the United States to Israel that Egypt would not interfere
with Israeli freedom of navigation in the Red Sea and that UN
forces would not be withdrawn without the consent of both sides.
Following the signing of this agreement, Kissinger shuttled
between Damascus and Jerusalem, finally attaining an agreement
that called for Israel to withdraw from its forward positions in
the Golan Heights, including the return of the Syrian town of Al
Qunaytirah. The evacuated zone was to be demilitarized and
monitored by a UN Disengagement Observer Force (UNDOF).
After the signing of the Israeli-Syrian Disengagement Agreement
in June 1974, the public mood in Israel shifted against
concessions. In part, Israel's hardened stance was a reaction to
the 1974 Arab summit in Rabat, Morocco. At that summit, both
Syria and Egypt supported a resolution recognizing the PLO as the
sole representative of the Palestinian people. The Israeli public
viewed the PLO as a terrorist organization bent on destroying the
Jewish state. Throughout 1974 Palestinian terrorism increased; in
the summer alone there were attacks in Qiryat Shemona, Maalot,
and Jerusalem.
Another important factor underlying Israel's firmer stance was
an internal political struggle in the newly elected government of
Yitzhak Rabin. Rabin had narrowly defeated his chief rival Shimon
Peres in bitterly fought internal Labor Party elections in late
December 1973. Peres, who was appointed minister of defense,
forced Israel into a less flexible posture by blocking any
concessions proposed by Rabin. In addition, the issuing of the
Agranat Commission report and the return from the front of
reservists mobilized for the war further fueled public clamor for
a stronger defense posture.
In Washington, President Gerald R. Ford, facing a recalcitrant
Israel and under pressure from the pro-Israel lobby, decided to
sweeten the offer to Israel. The United States pledged to provide
Israel US$2 billion in financial aid, to drop the idea of an
interim withdrawal in the West Bank, and to accept that only
cosmetic changes could be expected in the Second Syrian-Israeli
Disengagement Agreement. In addition, in a special secret
memorandum Israel received a pledge that the United States would
not deal with the PLO as long as the PLO failed to recognize
Israel's right to exist and failed to accept Security Council
Resolution 242. In September 1975, Israel signed the Second Sinai
Disengagement Agreement, which called for Israel to withdraw from
the Sinai passes, leaving them as a demilitarized zone monitored
by American technicians and the UNEF.
The Decline of the Labor Party
Even before the October 1973 War, the Labor Party was hampered
by internal dissension, persistent allegations of corruption,
ambiguities and contradictions in its political platform, and by
the disaffection of Oriental Jews (see Oriental Jews, this ch.).
Labor's failure to prepare the country for the war further
alienated a large segment of the electorate.
Despite Labor's commitment to exchange occupied territories for
peace, successive Labor governments beginning soon after the June
1967 War established settlements in the territories and refrained
from dismantling illegal settlements, such as those established
in 1968 at Qiryat Arba in Hebron by Rabbi Moshe Levinger and
others set up by the extremist settler movement Gush Emunim. By
1976 more than thirty settlements had been established on the
West Bank.
Another contradiction in Labor's political platform concerned
Jerusalem. All Labor governments have proclaimed that Jerusalem
will always remain the undivided capital of Israel. In effect,
this stance precludes the peace for territories formula contained
in Resolution 242 because neither Jordan nor the Palestinians
would be likely to accept any agreement by which Jerusalem
remained in Israeli hands.
The post-1973 Labor Party estrangement from the Israeli public
intensified throughout 1976 as the party was hit with a barrage
of corruption charges that struck at the highest echelons.
Rabin's minister of housing, who was under investigation for
alleged abuses during his time as director general of the
Histadrut Housing Authority, committed suicide in January 1977.
At the same time, the governor of the Bank of Israel, who had
been nominated by Rabin, was sentenced to jail for taking bribes
and evading taxes, and the director general of the Ministry of
Housing was apprehended in various extortion schemes. Finally,
and most egregious, Rabin himself was caught lying about money
illegally kept in a bank account in the United States.
Israel's growing defense budget (about 35 to 40 percent of GNP),
along with rising world oil prices, also created chaos in the
Israeli economy. Inflation was running at 40 to 50 percent
annually, wages were falling, and citizen accumulation of
so-called black money (unreported income) was rampant. The
worsening economic situation led to greater income disparities
between the Ashkenazim, who dominated the higher echelons of
government, the military, and business, and the majority Oriental
population, which was primarily employed in low paying
blue-collar jobs.
Oriental Jews
By the mid-1970s, economic grievances, corruption, and the
perceived haughtiness of the Labor elite led to a major shift in
the voting patterns of Oriental Jews (those of African or Asian
origin). During the first twenty years of Israel's existence,
Oriental Jews voted for the Labor Party mainly because the
Histadrut, the Jewish Agency, and other state institutions on
which they as new immigrants depended were dominated by Labor.
But even during the early years of the state, Labor's ideological
blend of secular-socialist Zionism conflicted sharply with the
Oriental Jews' cultural heritage, which tended to be more
religious and oriented toward a free market economy. As Oriental
Jews became more integrated into Israeli society, especially
after the June 1967 War, resentment of Labor's cultural,
political, and economic hegemony increased. Most unacceptable to
the Oriental Jews was the hypocrisy of Labor slogans that
continued to espouse egalitarianism while Ashkenazim monopolized
the political and economic reins of power.
Despite Labor's frequent references to closing the
Ashkenazi-Oriental socioeconomic gap, the disparity of incomes
between the two groups actually widened. Between 1968 and 1971,
Minister of Finance Pinchas Sapir's program of encouraging
foreign investment and subsidizing private investment led to an
economic boom; GNP grew at 7 percent per year. Given the
persistent dominance of Labor institutions in the economy,
however, this economic growth was not evenly distributed. The
kibbutzim, moshavim, and Histadrut enterprises, along with
private defense and housing contractors, enriched themselves,
while the majority of Oriental Jews, lacking connections with the
ruling Labor elite, saw their position deteriorate. Furthermore,
while Oriental Jews remained for the most part in the urban
slums, the government provided new European immigrants with
generous loans and new housing. This dissatisfaction led to the
growth of the first Oriental protest movement--the Black
Panthers--based in the Jerusalem slums in early 1971.
Oriental Jews, many of whom were forced to leave their homes in
the Arab states, also supported tougher measures against Israeli
Arabs and neighboring Arab states than the policies pursued by
Labor. Their ill feelings were buttressed by the widely held
perception that the establishment of an independent Palestinian
entity would oblige Oriental Jews to accept the menial jobs
performed by Arab laborers, as they had in the early years of the
state.
----------------------------------------------------------------------
This file extracted from Dept. of Commerce, Economics & Statistic's Division's
Mar. 1994 NATIONAL TRADE DATA BANK (NDTB) CD-ROM, SuDoc C1.88:994/3/V.2
Processed 4/20/1994 by RCM (UM-St. Louis Libraries / / AAH60012
gopher://gopher.umsl.edu/00/library/govdocs/armyahbs/aahb6/aah60012
2002.07.30 | Фідель
Я тоді не буду переказувати вам
книгу. Купите почитаєте самі. У 1967 році саме Ізраїль напав на арабські країни, здійснив так би мовити превентивний удар, мотивуючи це тим, що ось ось араби нападуть. Але саме цікаве, що сьогоднішня інформація свідчить, що окрім істерії (у таких випадках звичної) на арабських вулицях та закликів по радіо, араби до війни не були готові.Більше того, навіть після поразки у шестиденній війні, араби були готові до пеоеговорів - до визнання Ізраїлю та створення на території теперішнього Західного берега палестинської держави. араби пропонували євреям мир, але ті відмовилися.
щодо південого Лівану, то окупація більшої частини цієї території дійсно закінчилася. Але залишаються окупованими ще декілька ферм (забув їх назву) на півдні і ліванці вимагають їх звільнення. Це невеличка територія, але таки вона є.
2002.07.30 | Augusto
Маленькі країни живуть за власними законами.
Весь Ізраїль тоді можна була перекинути арабським личаком, а тримати мобілізовану армію в умовах такого карлика довго просто неможливо.Що цікаво, жодна з арабських країн не зробила ніякої спроби зробити взагалі щось палестинське на "історичних палестинських територіях" коли останні були під контролем арабських країн.
http://i-cias.com/e.o/sixdaywr.htm
Six-Day War
War fought in 1967 between Israel on one side and Egypt, Jordan and Syria on the other side. The active Arab states received aid from Iraq, Kuwait, Saudi Arabia, Sudan and Algeria.
From its beginning to the end, the war lasted 132 hours and 30 minutes (less than 6 days). But the duration was shorter on 2 of the 3 fronts: on the Egyptian side only 4 days, and on the Jordanian side only 3 days. It was only on the Syrian side that the war lasted the whole 6 days.
The war could have lasted longer than it did, and the result could have been different and less humiliating for the Arabs, as their the power of their armies was far from depleted. But there were mainly 2 reasons why the Arab nations gave in: 1. The lost territories held relatively few inhabitants (as was the case with Sinai for Egypt and Golan Heights for Syria) or was occupied territory (as was the case with Gaza Strip for Egypt and West Bank for Jordan). 2. The capitals of each of the three countries were threatened (Israeli troops were less than 100 km from Cairo and less than 50 km from Damascus and Amman).
The war was the most dramatic of all wars fought between Israel and the Arab nations, resulting in a depression in the Arab world lasting many years, changing the mentalities and political orientations among the people, as well as resulting in increased tensions between the Arab countries and the Western world. While the actual material and human losses were dramatic enough, Arab weakness in this war compared to Israeli efficiency will probably not be forgot for still many decades to come.
The war left Israel with the largest territorial gains from any of the wars the country had been involved in: Sinai and Gaza Strip were captured from Egypt, East Jerusalem and West Bank from Jordan and Golan Heights from Syria.
For the international society the war resulted in a closure of the Suez Canal for 8 years, resulting in increase of freight prices in international trade.
HISTORY
1967 May: Forces on both Arab and Israeli sides of the borders are mobilized.
June 5: Israel attacks Egypt, Syria and Jordan. Israel achieved great victories immediately, especially on the Egyptian front, where Egyptian air crafts are wiped out after effective bombing of air strips.
June 7: The strategically important Egyptian Sharm el Sheikh is captured.
— Jordan surrenders to Israel, after having lost East Jerusalem and the West Bank.
June 8: The entire Sinai comes under Israeli control. Later that evening, Israeli fights on the Egyptian front cease.
June 10: Syria surrenders, after seeing Golan Heights come under Israeli control.
1973 October: The Yom Kippur comes as a reaction to the territorial losses and the humiliation of the Six-Day War.
1979 March 26: Camp David Agreement signed between Egypt and Israel. Israeli withdrawal from Sinai starts, and goes on for the next 3 years. The second part of the agreement, which dealt with autonomy for the Palestinians on Gaza Strip and the West Bank, is never observed from Israeli side.