07/25/2002 | Тоня

Вадим Іллєнко розповідає:
"Якось у журналі „Юність” прочитав повість „Жінка біля моря” московського письменника Бородіна. Твір мене захопив, задумав зняти фільм. Поїхав до Москви домовитися з автором. Виявилося, що Бородін – колишній дисидент, 13 років відсидів у ГУЛАзі, половину строку - разом із бандерівцями, вояками УПА. Бородін заявив, що для екранізацї нікому тієї повісті не дасть, хоч її й до мене просили, бо вона „некінематографіна” і її тільки зіпсують, але навзаєм запропонував для знайомства іншу – „Перед судом”, написану за розповіданнями однокамерників – вояків УПА. Я прочитав її в рукописі в поїзді – за ніч, стоячи біля вікна. Це було таке відкриття, що ні за що інше вже не міг братися... Правда, скориставшись фабулою, ми з братом багато що змінили в сценарії. Бородін не був у Карпатах, тому й не відчував їзх так, як ми. Коли сценарій уже написали, не могли знайти грошей. Мені порадили поїхати у Хмельницький, до керівника великого заводу „Катіон”. Сценарій прочитав заступник директора з фінансів Костовський і одразу заявив: „Даємо, скільки потрібно!” Познайомив з директором, то й теж нас пдтримав. Завод одразу вжидав всю суму, потрібну для зйомок, ще й дві тисячі доларів на купівлю плівки „Кодак”. Оскільки тема УПА на ті часи практично ще була закрита, та й нова для мене, почав шукати серед колишніх військових обізнаного консультанта. Але, прочитавши сценарій, всі злякано відмовлялися. Зрештою знайомий порадив зустрітися із своїм батьком, який живе в одному з міст на півдні України, біля моря, - він незабаром мав приїхати у Київ. Знайомий сказав, що батько під час війни був начальником райвідділу міліції у одному з гірських районів Карпат, і йому ці події добре відомі. І от ми познайомились. Немолодий високий чоловік, з ознаками колишньої фізичної сили й виправки...Я розповів – прошу консультувати фільм, адже не знаю багатьох деталей колишньої боротьби радянської влади з УПА. Він погодився і запросив мене у місто на морі, де жив. Розмови наші тривали три дні. У ті трагічні роки ця людина, тоді капітан міліції, займався ліквідацією бандерівців. У відставку він вийшов полковником. У шафі за склом лежав вкладений у целофан його полковницький мундир, при орденах і медалях, нагороди ромістилися й на поличці...До речі, все це я потім „переніс” у фільм. Що я від нього почув? Уже другої ночі мені стало страшно спати. Я не міг збагнути всього жаху того, що чинила ця людина і її підопічні з бандерівцями, з місцевим населенням, дітьми, жінками, аби винищити до ноги, випалити дощенту й думку про самостійну Україну...Відставний офіцер і не приховував – у нього руки у невинні й крові не по лікті, а по плечі. Сам він родом з-під Києва, українець, і хоч розповідав російською мовою, та часто, згадуючи минуле, вставляв слова й звороти, характерні дл Прикарпаття, Гуцульщини. А пам’ять фантастична: він називав не дні, а години, коли й де кого захопили, знищили. Зберіг у пам’яті всі прізвища, навіть польові карти-верстівки з позначками бункерів боївок УПА. Їхав до нього, щоб довідатися про якісь деталі облав, боїв, котрі б надали епізодам з фільму достовірності, а відкрив для себе трагедію народу України і трагедію цієї людини. І мені стало зрозуміло, чому досі УПА не визнається і довго не буде визнана у нас воюючою стороною в боротьбі з гітлерівцями. До речі, коли мав від’їздити в Київ, він запросив скупатися на прощання на заміському пляжі. Пам’ятаю, був у білому чесучевому костюмі, солом’яному капелюсі, крокував упевнено, твердо. Біля автобусної каси була величезна черга, але він просунув у віконце якесь посвідчення, і йому відразу дали два квитки. Я тоді подума: хто ж ця людина, перед якою досі запобігають? А прощаючись, коли від’їздив в аеропорт, запитав його:”Як ви тепер розцінюєте свою тодішню діяльність?” І він відповів: „Якщо Україна колись стане справді незалежною, перша куля – мені”.

- Ви більше не зустрічалися?

- Ні, з того часу минуло вже понад 10 років. Звичайно, він взяв із мене слово, що в титрах фільму я не згадуватиму його прізвища, відмовився від гонорару за консультації. Можливо, ця розповідь була його каяттям. Принаймі він не робив ніяких переоцінок своєї колишньої діяльності, але й нічого не приховував."
Повністю інтерв'ю тут:
http://www.perehid.kiev.ua/observer/288.html