Еспешіалли для Ауґусто ;)
07/27/2002 | Shooter
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/403/35527/
Мені здається, що деякі сучасні українські письменники незаслужено роздуті. Тобто їхні реальні літературні заслуги абсолютно неадекватні суспільному розголосу їхніх текстів і постатей. Технології такого «роздування» можуть бути різними. Мабуть, найефективніша — це створення і плекання так званого іміджу. Це може бути показна істерична поведінка на людях, звернення до Нобелівського комітету, тримання себе в образі нестаріючого мачо, що підфарбовує волосся, демонстрація неприкаяної геніальності з елементами ксенофобії та несподіваного конформізму тощо. Але мова, власне, не про це, бо існують і протилежні приклади. Тобто письменники, чиї тексти неуважно читаються і незаслужено оминаються суспільною думкою. Серед таких письменників — львівський прозаїк Юрко Винничук.
Містик і містифікатор, еротоман і тихий хуліган, він надовго запам’ятається своєю скандальною підробкою ірландського епосу «Плач над градом Кия» Ріангабара, підробкою, яка довела живучість галицької макферсонівщини в умовах ще навіть не горбачовської перестройки. Це був справжній культурний бунт, що сміливістю своєю не поступався виступам українських дисидентів, і навіть більше — був витонченим естетським жестом, зробленим з любов’ю. Але хіба не «любовним обманом» є справжня література, яка англійською мовою так і називається — «фікція».
Проте сам Винничук — не фікція, а невтомний трудар українського письменства, його символічний фалос. Так, він, мабуть, найплідніший із найталановитіших українських літераторів. Письменник, який не боїться бути вразливим і сентиментальним, письменник, який, нарешті, почав видавати повне зібрання дотепер написаних творів. Нещодавно, із інтервалом у півроку, вийшло два томи раннього Винничука — «Вікна застиглого часу» і «Місце для дракона» — із запланованих дев’яти. Либонь, жоден український прозаїк не може похвалитися тотальною всеїдністю, підвладною тільки йому. Жанрово, стилістично, світоглядово, настроєво всеїдний, Винничук поєднує в собі, здавалося б, непоєднуване. Милі лубочні оповідання з часів дитинства й еротична повість «Діви ночі», історико-порнографічне «Житіє гаремноє» і фантастична «Мальва Ланда», новела в дусі «чорного гумору» «Ги-ги-и» та «Легенди Львова», «Кнайпи Львова» й «Таємниці львівської кави» — це тільки вершечки, дотепні творива мовчазного галицького вуйка, даруйте за тривіальність, до нестями закоханого у світ.
Гадаю, це єдиний український письменник, який може написати про все. Тільки дилетант, по-іншому званий трохи зневажливим слівцем «аматор», здатен дозволити собі братися за все і, попри негаразди книговидання й інші пастки сьогодення, жити з літератури. Іноді мені здається, що Винничукової фантазії вистачило б, аби на сотню років уперед забезпечити українську літературу сюжетами, характерами, стилями, ситуаціями. Людина-компендіум, пан Юрій, або Юзьо-обсерватор, іще одна іпостась письменника, — це пуделко з цікавими історіями, це завзяте воскрешення минулого, це небачена в українській літературі увага й повага до тілесності, людського «низу», але не показна і поверхова, а глибока та всеосяжна.
Винничукова любов до зворушливих деталей іноді здатна довести до тихої істерики. Хіба може байдужа людина написати таке: «Двісті років тому вечірній Львів освітлювався олійними каганцями…». Прочитавши цю фразу, я немовби зрозумів усього Винничука — одразу й безповоротно. Господи, це людина, якій не все одно, якими каганцями освітлювалися львівські вулиці двісті років тому! Людина, яка опоетизувала слово «дупа» до такої міри, що, приміром, я сам уже не можу відмовитися від його класифікації і ніколи не помилюся, «дупця» переді мною чи «дупчик», «дупонька» чи «дупенція». І так в усьому. В усьому — тиха пристрасть і нестримна любов. За цими ознаками Винничукову прозу можна поставити поруч із його ж таки улюбленими письменниками — Вітольдом Ґомбровичем, Богумілом Грабалом і Чарльзом Буковським. І це не буде жодним перебільшенням чи освідченням екзальтованого Винничукового прихильника (мало не сказав «полюбовника»), яким я ось уже восьмий рік стійко залишаюся. Залишаюся і люблю, читаю і дивуюся, дивуюся і знову люблю. І вірю в те, що цей світ ще остаточно не здеґрадував і не опаскудився тільки тому, що в ньому серед інших живе такий-собі Винничук. Людина, Яка Вміє Любити. Вічний аматор… А знаєте, властиво, «аматор» — це від слова «amаre», тобто любити.
Мені здається, що деякі сучасні українські письменники незаслужено роздуті. Тобто їхні реальні літературні заслуги абсолютно неадекватні суспільному розголосу їхніх текстів і постатей. Технології такого «роздування» можуть бути різними. Мабуть, найефективніша — це створення і плекання так званого іміджу. Це може бути показна істерична поведінка на людях, звернення до Нобелівського комітету, тримання себе в образі нестаріючого мачо, що підфарбовує волосся, демонстрація неприкаяної геніальності з елементами ксенофобії та несподіваного конформізму тощо. Але мова, власне, не про це, бо існують і протилежні приклади. Тобто письменники, чиї тексти неуважно читаються і незаслужено оминаються суспільною думкою. Серед таких письменників — львівський прозаїк Юрко Винничук.
Містик і містифікатор, еротоман і тихий хуліган, він надовго запам’ятається своєю скандальною підробкою ірландського епосу «Плач над градом Кия» Ріангабара, підробкою, яка довела живучість галицької макферсонівщини в умовах ще навіть не горбачовської перестройки. Це був справжній культурний бунт, що сміливістю своєю не поступався виступам українських дисидентів, і навіть більше — був витонченим естетським жестом, зробленим з любов’ю. Але хіба не «любовним обманом» є справжня література, яка англійською мовою так і називається — «фікція».
Проте сам Винничук — не фікція, а невтомний трудар українського письменства, його символічний фалос. Так, він, мабуть, найплідніший із найталановитіших українських літераторів. Письменник, який не боїться бути вразливим і сентиментальним, письменник, який, нарешті, почав видавати повне зібрання дотепер написаних творів. Нещодавно, із інтервалом у півроку, вийшло два томи раннього Винничука — «Вікна застиглого часу» і «Місце для дракона» — із запланованих дев’яти. Либонь, жоден український прозаїк не може похвалитися тотальною всеїдністю, підвладною тільки йому. Жанрово, стилістично, світоглядово, настроєво всеїдний, Винничук поєднує в собі, здавалося б, непоєднуване. Милі лубочні оповідання з часів дитинства й еротична повість «Діви ночі», історико-порнографічне «Житіє гаремноє» і фантастична «Мальва Ланда», новела в дусі «чорного гумору» «Ги-ги-и» та «Легенди Львова», «Кнайпи Львова» й «Таємниці львівської кави» — це тільки вершечки, дотепні творива мовчазного галицького вуйка, даруйте за тривіальність, до нестями закоханого у світ.
Гадаю, це єдиний український письменник, який може написати про все. Тільки дилетант, по-іншому званий трохи зневажливим слівцем «аматор», здатен дозволити собі братися за все і, попри негаразди книговидання й інші пастки сьогодення, жити з літератури. Іноді мені здається, що Винничукової фантазії вистачило б, аби на сотню років уперед забезпечити українську літературу сюжетами, характерами, стилями, ситуаціями. Людина-компендіум, пан Юрій, або Юзьо-обсерватор, іще одна іпостась письменника, — це пуделко з цікавими історіями, це завзяте воскрешення минулого, це небачена в українській літературі увага й повага до тілесності, людського «низу», але не показна і поверхова, а глибока та всеосяжна.
Винничукова любов до зворушливих деталей іноді здатна довести до тихої істерики. Хіба може байдужа людина написати таке: «Двісті років тому вечірній Львів освітлювався олійними каганцями…». Прочитавши цю фразу, я немовби зрозумів усього Винничука — одразу й безповоротно. Господи, це людина, якій не все одно, якими каганцями освітлювалися львівські вулиці двісті років тому! Людина, яка опоетизувала слово «дупа» до такої міри, що, приміром, я сам уже не можу відмовитися від його класифікації і ніколи не помилюся, «дупця» переді мною чи «дупчик», «дупонька» чи «дупенція». І так в усьому. В усьому — тиха пристрасть і нестримна любов. За цими ознаками Винничукову прозу можна поставити поруч із його ж таки улюбленими письменниками — Вітольдом Ґомбровичем, Богумілом Грабалом і Чарльзом Буковським. І це не буде жодним перебільшенням чи освідченням екзальтованого Винничукового прихильника (мало не сказав «полюбовника»), яким я ось уже восьмий рік стійко залишаюся. Залишаюся і люблю, читаю і дивуюся, дивуюся і знову люблю. І вірю в те, що цей світ ще остаточно не здеґрадував і не опаскудився тільки тому, що в ньому серед інших живе такий-собі Винничук. Людина, Яка Вміє Любити. Вічний аматор… А знаєте, властиво, «аматор» — це від слова «amаre», тобто любити.