Відповіді

• 2002.08.06 | KE

  Вы хотите напомнить поговорку:

  Собаки лают, караван идёт? Согласен.
  Только определения "собак" и "каравана" у нас разное.

• 2002.08.06 | A.Social

  Д.Корчинський: Прикури від пожежі

  Ось ще за темою. Від дня народження Тараса Григоровича до дня народження Леоніда Даніловича. 1.5 роки, а майже не застаріло:
  
  
  Дмитро Корчинський
  не просто політолог
  ПРИКУРИ ВІД ПОЖЕЖІ
  Політика і культура, 20-26 березня 2001, №10, с.4
  
  На початку XX ст. один петербурзький журнал провів опитування серед політв'язнів малоросійського походження. На питання, "що спонукало вас до антиурядової діяльності", 80% з них відповіли: "Кобзар Шевченка". В ті часи люди відзначалися розвиненою рефлексією, себто, були в стані визначити джерела власних почуттів.
  
  Якби на початку XXI ст. журнал ПіК провів аналогічне опитування серед заарештованих за масові безпорядки в Шевченківські дні, ніхто б з них не зміг пояснити, чого це в нього раптом зірвало дах. Одне можна сказати, кількість людей, готових кидати цеглою в міліцію, швидко збільшується.
  
  Масові безпорядки 9 березня марно пояснювати діями провокаторів, антинародністю режиму, підступами опозиції, сонячною активністю або психологічними операціями закордонних спецслужб (так зараз називають те, що раніше називали жидо-масонською змовою). А вся річ в тому, що українець прокидається, і це вже гарантує неприємності багатьом президентам, не тільки нашому. Нація спала 10 років, вона має право іноді виспатись, проте, вона не може спати вічно. Ті нещасні, хто за вдачею або ж посадою змушений аналізувати чи планувати події, ставлять перед собою ключове питання: “Чим все закінчиться?". А, насправді, все тільки починається. Стихія, яка пробуджується сьогодні в Україні, руйнує і нашу філософію, і політичний стиль, і розрахунки влади, і плани вождів опозиції. Майбутнє в тумані, єдине що проглядається, це те, що ми стоїмо на порозі великих подій.
  
  Марно непокоїтись з цього приводу і закликати пожежу отямитись. Доцільніше зацікавитися нею. Адже вогонь — це світло, і, простуючи на Печерськ, буває приємно прихопити з собою кілька пляшок бензину.
  
  А могло бути так у день народження Шевченка Леонід Данилович зі своєю дружиною і донькою без будь-якої охорони, без жодного міліціонера і не рано-вранці, а о 12 годині, коли біля пам'ятника вся опозиція, підійшов би і поклав скромний букетик квітів до ніг Кобзаря. У всіх би відняло мову. Я на сто відсотків впевнений, що жодна людина не наважилася б стати йому на заваді. Одним таким кроком опозиція була б морально розтоптана, а цей букетик став би квітами на її могилі. Однак, Данилович не став обирати одну з можливих помилок, він зробив їх усі. Можливо, він іще досі не може повірити, що живе уже в іншій країні, де всі поводять себе по-іншому. Після бійки всі залишилися задоволеними. Опозиція показала зуби, підтвердила власну значущість, пожвавила інтерес до власних заходів, саме тоді, коли він (інтерес) почав підупадати.
  
  Керівництво правоохоронних органів також задоволене, адже знову стали можливі арешти і при цьому міліціонери виступали в ролі ображених.
  
  Рядові телеглядачі теж задоволені — можна досхочу посмакувати подробиці бійки, порадіти влучним кидкам, пообурюватись опозицією чи міліцією.
  
  Широкі маси трудящих захоплено обговорюють тактику вуличних сутичок. Знавців цього предмету несподівано багато. У зв'язку з цим згадується приказка випускників Вест-Пойнту: "Кожен цивільний дурень візьметься командувати полком, проте, жоден цивільний дурень не візьметься командувати крейсером".
  
  Серед незадоволених — лише кілька ув'язнених демонстрантів та десяток покалічених міліціонерів. Про що думають перші — невідомо, а міліціонери, яких і справді шкода, кумедно обурюються жорстокістю революціонерів. Це все одно, якби пожежники обурювались тим, що вогонь пече: "Вам за це платять. Якби не було злочинців — ви не мали б роботи. Вас спеціально натаскують на розгін демонстрацій. Вам дають щити не для краси, а для того, щоб захищатись і бити. Пред'являйте претензії власному начальству, яке не дало вам команди "Вперед!" Ви навіть не уявляєте собі, що творять в цивілізованих країнах захисники тварин, противники абортів, захисниці прав жінок. Куди там Арнольду в "Термінаторі".
  
  Втім, ПіК читають не лише міліціонери. І якщо правда, що революції задумують романтики, здійснюють негідники, а наслідками користуються пройдисвіти, то хотілося б побажати читачам приєднатися до цього процесу саме на третьому етапі.

• 2002.08.06 | A.Social

  Дм. Донцов: ІСПИТ ІСТОРІЇ І СОЦІЯЛІСТИЧНІ КАСТРАТИ

  ІСПИТ ІСТОРІЇ І СОЦІЯЛІСТИЧНІ КАСТРАТИ
  Дмитро Донцов
  
  [...]
  
  Мільйони розпорошених енергій, затаєних бажань, причаєної ненависти, оправданої віками гніту, хоч і не ясно усвідомленими, з великими позитивними ідеалами, які ту масу одушевляли, - чекали магнету, що зібрав би їх докупи, щоб стрімкою лявіною скинути на голову розбитої імперії. Чекали, аби по всій Україні пронісся клич, подібний до того - "Прокинься Фляндріє!" Того клича не було. Його висунули пізніше, його накинула соціялістичним провідникам сама нація, почасти проти їх волі й бажання, тоді, коли момент до найкращої мобілізації тих почувань був уже втрачений.
  
  [...]
  
  Маколей закидав Піттові, що він не збагнув дійсної суті французької революції, що йому треба було поборювати не державу, а "нову секту" (нове плем'я, нову породу людей), повну фанатичного захоплення, безмежної пихи, дикого завзяття і зухвалої жадоби оновити світ" (певно, "на свій спосіб"). Люди, які натхнули цією вірою мільйони, символізували ту революцію.
  
  Символом флямандської революції XVI століття (проти Іспанії) став у літературі не Панца-Гольдзак, а Уленшпігель, той самий, що цілу країну вздовж і впоперек із криком "Прокинся, Фландріє!". Той, що обіцяв утомленим царство утопії на землі не швидше, аж у фляндрських садках, на кожній галузці, зависне по одному еспанцеві"...
  
  Ці люди були провідниками революції. Вони втілювали й формували її запал і патос, цілий світ її думок.
  
  [...]
  
  В тім, хто саме у нас оформлював усі ці пориви й інстинкти, - і був великий трагізм української революції, - революції проти большевицької орди. Ця революція - говорю про стихію - була для багатьох несподіванкою, чудом. Переміна вишневого раю у Дантівське пекло, а двоногих степових "волів" у грізних Ярем - у цьому крилася жахлива несамовитість для Коссак-Щуцької, Айгорна, Леніна.
  
  Була в тім пеклі величезна неспожита сила молодости та бажання відплатити займанцям - сила національна. Були й оселедці та шлики (замість червоної фригійки "безштаньків"-санкюлотів), була романтика старокозацьких часів, як князівська романтика в революції Хмельницького. Були притьмарені спогади яскравого минулого, і, мов роз'юшений бик, металася Україна по закривавленій арені, роздрочена і поранена, шукаючи, на кого кинутися...
  
  Революція в Україні чекала гасла, цілі. Чекала, щоб хтось узяв її в карби, щоб ці гасла, накипілі у віках зневаги, виллялися в одному яскравому кличі, як отой "Прокинься, Фландріє'", як початок гімну "марсельських" добровольців або як "Заповіт" Шевченка. Ця наша стихія, яка зірвала береги в березні 1917 року, не була безформною, вона мала свої тверді заповіді, дарма, що не вириті в скрижалях. Їх прагнула вона тепер - давнім предківським звичаєм - списами вискородити в анналах історії.
  
  [...]
  
  Велика прірва ділила таку ментальність нашої тодішньої інтелігенції від ментальности народу, від ментальности Шевченка, який на вічні муки засуджував душу дівчини, що "кожному годила, що хоч і несвідомо, "цареві московському коня напоїла"...
  
  Чи з такої ментальности, яка виправдувала ренегатство, могла зродитися та ненависть, що вибухнула до Еспанії у фламандців? У французів великої війни до тевтонів? В ірляндців до англійців? Чи люди такої психіки - а з них рекрутувалися наші пізніші соціалістичні провідники - могли стати акумулятором того народного гніву, який виріс у 1917 році на Україні з насіння Мазепи, Орлика, Полуботка й Кальнишевського? Чи з такою психікою можна було мобілізувати жадобу історичного обрахунку з "Пєтра творєнієм'"' Чи серед тих людей міг з'явитися український Руже де Ліль з своїм гимном, що закликав "нечистою" кров'ю ворогів зросити наші борозди"?
  
  Історичний момент на цілий зріст ставив трагічну - і яку ж тяжку! -дилему: ми чи вони? І як теж могли, не кажу рішати, а хоч би ставити в цілий її зріст ту дилему люди, які виправдували вільний перехід від "ми" до "вони"? Які в ім'я "розуму й толеранції" виправдували національне ренегатство?
  
  Так, іще один величезний збірник енергії нації, яку готувалася вихлиснути революція, - лишився невикористаний, то спізнено й невдалою рукою...
  
  [...]
  
  Приспали себе, - що було гірше - свій нарід нездійснимими оманами, коли нагло "в огні" Україну окрадену збудили події. Хто читав "Відродження нації" Винниченка, цей з нічим незрівнянний документ маніловської прекраснодушности й демократичного кретинства, - той має добре поняття про цю безпорадну, закохано-ентузіястичну, обурюючу ментальність тодішніх Маратів... Якими довірливо-розкоханими очима споглядали вони на "вздьорнутую на диби" революційну Росію, з червоним вершником на хребті, що готувався до нового полтавського рейду.
  
  [...]
  
  Соціалістичні Марати, яким довелося керувати революцією, мали панічний страх перед фразою. Ми б і за "садок", але ж ми не буржуї! Ми б і за Церкву, але ми ж не клерикали! Ми б і проти Троцьких, але ж ми не антисеміти! Чому не протиставили вони - як писав Карлейль - Божу Правду, свою правду - брехні диявола, брехні чужинця? Чому не створили нову породу людей (як колись у Франції), повну - як писав Маколей - "фанатичного захоплення, дикого завзяття й зухвалої жадоби обновити світ" або воскресити давню, героїчну Україну?
  
  Вони не любили нічого пристрасно, ані нічого не ненавиділи. Вони в багатьох відношеннях були чужі інстинктові широких мас. І немає дивини в тому, що цей інстинкт вони вагалися викликати на поверхню, бо боялися, що потім не дадуть йому ради.
  
  Ми в 1917 році, як англійці в 1789, мали перед собою страшного ворога, загарбницьку революцію; нам теж треба було протиставити силі - силу, закохану в своєму ідеалі, безкомпромісову супроти всього того, що ніс в Україну новий - червоний вершник на хребті Петрового коня...
  
  Така збуджена в Україні сила могла б пірвати зовсім інакше масу, яка жадібно прагнула її, готова до посвят і ентузіязму. Дуже слушно писав Лімановський, що "в усіх боях за свободу, а навіть і в релігійних війнах, завжди бачимо в перших хвилинах найбільший запал, найбільшу жертовність і посвяту. Змарновання перших хвилин ентузіазму є страшним злочином проти нації.
  
  Матеріял був чудовий. Лише його треба було видобути на поверхню. Треба було "розрити могилу", про яку писав Шевченко, із закопаними скарбами князівської і козацької діб, коли ми знали, що таке нація; що таке свій, а що таке чужий, що є слава і пригода, нагорода й кара; коли ми усвідомлювали, що таке милосердя, але знали й те, що таке безпощадна сила... Матеріял був, він був вартий наших Жіжок, де Костерів, Руже де Лілів, Кромвелів, Хмельницького... Треба було хотіти того, чого прагнула підсвідомо маса, - перевернути ворожий світ догори ногами і знати, що це можна зробити тільки силою... До цього душевне наставлення соціялістичних провідників нашої революції не було підготоване...
  
  [...]
  
  Повинно повстати нове плем'я, дійсно рідне нашій національній стихії. Таке ж велике, як вона. Щоб інакшими буквами записати в історії новий 1917-ий рік.

• 2002.08.07 | A.Social

  Заповіт (гумор.Кучма з форуму УП)

  Заповіт
  Автор: Koбзар
  Дата: 04 Бер 2001 05:32
  www.pravda.com.ua/Політ-Форум
  
  Як умру, то поховайте
  Мене на “Южмаші“ -
  Не побачу я ніколи
  тюремні параші!
  
  Анітрохи не боюся
  Того “трибуналу“,
  Бо для неньки України
  Я зробив чимало:
  
  Піклувався о народі -
  Добре щоб жилося,
  За рахунок різних фондів
  Виростив волосся.
  
  Посилав я (и не вперше)
  “Орлiв“ що покруче
  На усяких “абарзєвших“-
  Хай ревуть ревуче!
  
  Любила мене Вкраїна,
  Двічи обирала,
  Та прийшла лиха година -
  I мене дістала!
  
  Зацькували, паразити,
  Вороженьки кляті!
  Що мені тепер робити?!
  Хiба що вмирати…
  
  Хай Марчук бере лопату,
  Медведчук - сокиру,
  А Тигипко - екскаватор, -
  Та риють могилу.
  
  Обережно покладайте
  Мене в домовину,
  На шматки не розривайте,
  Як того грузина,
  
  А все тіло загорніте
  В плівки від майора,
  Та під ноги положіте
  Пана Прокурора.
  
  А на грудях намалюйте
  від ґітари деку,
  Та мента поставьте поруч -
  Дбати про безпеку.
  
  А на сраці зав'яжіте
  червоного банта -
  не забуде Україна
  такого ґаранта!

• 2002.08.07 | A.Social

  Анекдот про Кучму (з форуму Політика на www.ii.org.ua)

  Анекдот про Кучму
  Юрко 30/01/2001
  http://www.ii.org.ua/forum/one_item.php3?code=0010.0004.&theme_id=10
  
  Сидить Кучма в роздумах про подальшу долю держави. Вже все перепробував - не вистачає фантазії... На плечі у Кучми сидить чортеня, теж думає... Раптом у чорта з'являється ідея, він щось шепоче Кучмі на вухо.
  Кучма: Та ні, уже пробовал. Не виходить.
  Далі думають. Чорт знову щось шепоче.
  Кучма: Нє, нє получаєтся. Живучіє, б...
  Знову думають. Кучма щось шепоче чорту на вухо.
  Чорт: Данілич, да побойся Бога!!!

• 2002.08.07 | A.Social

  Кучма хочет видеть своим преемником молодого политика

  Кучма хочет видеть своим преемником молодого политика
  part.org.ua, 26.02.2001 14:55
  http://www.part.org.ua/print.php?news=6648966
  
  Президент Леонид Кучма хочет видеть своим преемником на посту главы государства одного из нынешних молодых политиков. Об этом президент заявил во время общения с населением по системе уличного телевидения, передают Українські Новини.
  
  "У нас сегодня подрастает много молодых политиков, и нужно делать ставку на молодых", — сказал Президент.
  
  Кучма, ранее отказывавшийся говорить о своем преемнике, не назвал фамилию человека, которому он хотел бы передать президентские полномочия.
  
  Он отметил, что это вызовет ненужные политические страсти, и призвал потенциальных кандидатов своими действиями доказывать правомерность желания быть в будущем Президентом страны.
  
  "Давайте подождем, и пусть жизнь все расставит на свои места", — сказал Президент.
  
  "Я хотел бы иметь честного порядочного человека, преданного нашей Украине", — добавил он.
  
  Теоретически к названной Президентом категории политиков можно отнести целую группу людей, которых аналитики считают претендентами на президентский пост.
  
  В частности, это нынешний премьер-министр Виктор Ющенко, вице-спикер Рады Виктор Медведчук и влиятельный парламентарий Сергей Тигипко.
  
  Кучма возглавляет страну с 1994 года, когда он выиграл президентство у первого лидера Украины Леонида Кравчука.
  
  В позапрошлом году Кучма победил на выборах лидера коммунистов Петра Симоненко.
  
  Следующие президентские выборы должны состояться в 2004 году.
  
  По Конституции, один человек не может быть президентом более, чем два срока

• 2002.08.07 | A.Social

  Тимошенко - це драйв!

  Тимошенко - це драйв!!!!!!!!!!!
  Автор: Ткала (62.149.3.---)
  Дата: 26 Сiч 2001 18:46
  http://gongadze.com.ua/phorum/
  
  Легко цілувати дошку, на якій намальована Св. Марія.
  
  Але як хочеться пожбурити цеглою у того, хто сам намагається стати святим!
  
  Те, що ви, Борисе, так гарно описали, має вигляд мудрості, але немає ніякого сенсу.
  
  Святими стають не ті, хто безгрішний, а ті, хто хочуть бути святими.
  
  Праведник Авраам, патріарх євреїв (як каже Остап – жидів, які спасуть Україну) і улюбленець Бога, віддав свою жінку Саару фараонові, збрехавши, що вона його сестра. Боявся смерті. А Мойсей взагалі вбивця. В Бога є свої критерії вибору святих.
  
  В народу, який створений, за образом і подобою Бога, ці критерії аналогічні
  
  Юля хоче бути святою.
  
  Вона говорить, як свята; вона ходить як свята; в неї міміка і жести, як в святої. Вона і буде святою.
  
  Та вона вже свята.
  
  Коли читаєш вас, Борис, то аж пукаєш від страху і безсилля. Ви ж аналітик. Ви ж не будете жертвувати заради України. Ви ж не дурень, правильно.
  
  А коли слухаєш Юлю, то хочеться померти за Україну. І всім начхати, що вона там і куди вивозила.
  
  Вона ж платить за все. І за всіх нас, аналітиків.
  
  Її не змогли зупинити погрозами, якими зупиняють “несвятих”. Вона вибрала хрест. Значить її мотивує щось таке, що є за межею життя і смерті. Вона бачить якусь іншу Україну – і це надихає.
  
  А ви, і такі як ви, на чолі з Леонідом Даниловичем, пригнічують всіх. Як згадаєш про ваше існування, так аж настрій псується. Як би було чудово їх всіх позбутися! Хоча й розумію, що всіх неможливо, але ж смертність - 100%.
  
  Тому Юля – це месія, українська Жанна Дарк.
  
  Давай, Юля! Кажи, кароче, куди нам, плебсу, піти і за що вмерти?
  
  Тільки будь відважна! Дуже відважна! Не бійся і не лякайся! А ми за тобою.

• 2002.08.12 | A.Social

  Піти на Київ і перемогти

  Піти на Київ і перемогти
  http://www.antenna.com.ua/stat/3_9.htm
  (Дата збереження копії тексту: 02.02.2001)
  
  
  Данило Нарбут народився 22 січня 1916 року за новим стилем. Його вже два роки немає з нами. В драмтеатрі відбулись урочистості на честь 85-літнього ювілею заслуженого художника України, лауреата Шевченківської премії, душі організації УНА-УНСО Данила Нарбута. Про Діда говорить голова обласної організації УНА-УНСО Руслан Зайченко.
  
  - Сьогодні на святкуванні пам’яті Данила Нарбута Ніна Клименко сказала, що Дід був не святий. В тому розумінні, що жінок любив. Колись Савл переслідув християн, а потім став апостолом Павлом. Дід не був фарисеєм. Дід був справжнім українським святим. Родився і в той, і не в той час. Чим далі від смерті, тим більше друзів. Особливо тих, що пишуть сценарій і розподіляють ролі. Те, що членам Дідової організації не дали слова, - досить показово, хоча ми не рвемося до слави, а рвемося в бій. При всій моїй нелюбові до італійських фашистів, в них було гарне гасло: «Вів ля муерте» – хай жи-ве смерть, хоча Дід страшенно любив життя. Слава Богу, хоч міський голова згадав тих, хто був біля Діда й його доглядав. Вчора одна журналістка запитала, яка в Діда була мрія. Ось вона: «Хлопці, коли підем на Київ?» Зараз ми йдемо на Київ. І кожен з нас пам’ятатиме, що це була і Дідова мрія. Зараз новоявлені друзі беруть на себе право редагувати Дідові слова, вчинки, почуття. Сьогодні відбулась презентація журналу про Данила Нарбута. Так само вже мудрі редактори мої слова редагували. «Урод» для них було занадто грубо, то переправили на «ірод», а те, що я сказав: після року по смерті «суттєво зменшена щоденна доза вживаного спиртного і настало якесь тупе, дивне полегшення» - виглядало якось некамерно. То єсть некультурно. Я зі здивуванням починаю відчувати, що я наче вже дорослий, хоча Дід помер молодим. І через призму прожитого, а я себе вважаю чоловіком, можу признатися, що плакав чотири рази в житті: коли помер рідний дід, коли не зрозуміла дружина, коли в Чечні під Бамутом загинув мій товариш - «надпсевдостудент», з яким я був у Придністров’ї, і коли помер Нарбут. І плачу досі, особливо в ці дні. Відчувалося, що з душі вирвали все, і там - суцільна порожнеча. Та те, що в цьому житті я знав Нарбута, - не випадково. Це Перст Божий. І я з радістю відчуваю, як душа моя наповнюється, відчуваю, що я приречений пройти і повторити його шлях. Як і всі наши товариші, що його знали і які приречені виконати його заповітну мрію - піти на Київ і перемогти.