08/15/2002 | Михайло Свистович

Дискусійна, але в цілому правильна стаття учасника акції "Україна без Кучми" з першого дня. Шкода, що поняття громадянської та політичної опозиції в нас досі не тотожні.

Олександр ХОМЕНКО: Громадянська опозиція знову виде на Майдан.

Інформаційний розголос навколо запланованих на осінь протестних акцій змушує нас, громадян, які 15 грудня 2000р. вийшли на Майдан Незалежності, аби голосно заявити просте й зрозуміле для всієї України “Кучму геть!”, окреслити власну політичну позицію в ситуації, що склалася. Власне, того зимового дня чи не вперше за довгі роки кравчукістсько-кучмівського межичасся Україна дізналася про те, чим може загрожувати режимові реальність громадянського спротиву. Спротиву не корумпованих квазіопозиційних партій, чия “протестність” закінчується на порозі кабінету якогось дрібного клерка із Адміністрації Президента, не бізнес-структур і корпорацій, головною метою існування яких, за класиками, була й залишається експропріація вкраденої в українців додаткової вартості у власні кишені (політичний камуфляж в подібній нехитрій операції вільно застосовувати щонайрізноманітніший: від ультралояльних клятв у вірності до суперопозиційних погроз), а громадяни цієї таки держави, що її в національній революції 1989-1991рр. уконституювали, а тепер спромоглися висунути перед чиновниками – найпершим з яких, як відомо, є Президент – прості й зрозумілі вимоги: скажіть правду про ситуацію в країні, про таємні вбивства опозиціонерів, про незаконну приватизацію, про фінансові афери, про “референдуми за народною ініціативою”… Поясніть громадянам мотивацію своїх дій, а якщо неспроможні на це – тоді забирайтесь геть, бо ця держава – то не Ваша приватна власність. У кожного з нас, зрештою, були свої причини вийти того дня на Майдан: комусь боліла доля Гії Гонгадзе, хтось згадував за власних родичів у полишених без президентського “патронату” українських селах, які роками не бачили реальних грошей, ведучи, в суті речі, натуральне господарство (на Рівненському Поліссі, наприклад, окремі “трудівники полів” українські гривні побачили вперше в житті десь на зламі 1999-2000рр.), та всіх об’єднувало єдине: неможливість далі жити в атмосфері тієї тотальної брехні й цинізму Системи. Отже, наша “наметова епопея” розвивалась за класичними законами соціальних революцій: спраглі на правду маси киян (та й не лише киян – чи не в усіх обласних центрах країни та в деяких районних з’явилися свої “звільнені партизанські зони”) жадібно ковтали непідконтрольну цензурі інформацію, колони наших прихильників крізь усі міліцейські пости, пікети й кордони проривалися до столиці, інтелектуали писали звернення на підтримку, представник Президента у Верховній Раді погрожував надзвичайним станом, неонові вогні реклами “Nemiroff” на даху Будинку профспілок м’яко підсвічували вночі партизанський табір у затінку совково-псевдокласицистичної монументальності готелю “Москва”, а на обличчя падав м’який сніг – тієї зими сніжинки були не шорсткими й холодними, як зазвичай трапляється, а якимись, сказати б, пластичними, навіть теплими. Пізніше з’явилися окремі начальники, що, як всіх нас переконували, були відомими й шанованими політиками; вони стали робити заяви від нашого імені, далі було 9 березня з усім його контекстом, але то вже тема на окрему розмову. Визначальним у всьому цьому вестерні, вочевидь, залишалася та обставина, що рух громадянського спротиву не вдалося корумпувати нікому: ні владі, ні проституйованим “центристам”, ні опозиціонерам від бізнесу. Ми не виграли цієї війни (поки що не виграли), та прапорів своїх ми не зганьбили – і це, як видається, було єдиною доброю новиною останнього політичного сезону.

Звістка про заплановані на осінь 2002-го року акції протесту викликала в нас, якщо використовувати знайому всім від дитинства термінологію, почуття глибокого й повного задоволення: завжди приємно, якщо ті, хто ще рік тому називали опозицію не інакше як фашистами, приєднуються до нашого гурту (звичайно, зовсім непогано було б, якби вони ще й вибачились, але це вже моменти суто суб’єктивні). Ідея, як бачимо, оволоділа масами, гасло зміни Системи, тобто зміни соціальних, економічних і політичних відносин в Україні, нині проголошується навіть тими фігурантами нашого політичного процесу, які раніше наввипередки бігли, щоб засвідчити свою безмежну відданість “Папі” – і подібна трансформація свідомості в правильному напрямку не може не потішити переконаних антикучмістів. Дещо насторожує інше: якась “підкилимовість” підготовки протестних акцій. Хтось підписує з кимось якісь заяви, домовленості – таємні, як зазначається, - тексти яких вже через декілька днів потрапляють на шпальти ЗМІ, відбувається узгодження певних кандидатур на певні посади, потім Симоненко оголошує, що він ні на що не погоджувався, потім решта “підписантів” кидаються його заспокоювати… Виникає закономірне запитання: а як бути з громадянським рухом, з самими громадянами? Вони мають право знати про інтимні подробиці цього бурхливого процесу чи ні? Можливо, їм, громадянам, відводиться роль масовки в чужій виставі – тоді про це також треба відверто заявити. З іншого боку, існує ряд нез’ясованих моментів і в аспекті визначення “формату” планованих протестних виступів. Чи мають вони розгортатися як рух народного спротиву (з конкретними соціальними гаслами, з чіткими вимогами) чи декому йдеться про можливість задіяти “фінансові важелі”? Так ми на власні очі бачили ефективність подібність монетарних механізмів – і на прикладі організованих провладних демонстрацій, і в специфічних особливостях поведінки мешканців “альтернативного наметового містечка” (хтось ще, можливо, пам’ятає про таке). Досить-таки убога картина вимальовується, мусимо зазначити. Взагалі-то ці проблеми, як нам бачиться з нашого схрону, є частковостями значно більшої мегапроблеми: ходить за те, наскільки далеко здатен піти бізнес у своєму протистоянні із владою. Напевно, дехто із “важковаговиків” справді має проблеми з приватизацією в енергетичній галузі, з податковою і т. ін. – ми цим добродіям всіляко співчуваємо, проте й допомагати теж не маємо жодного бажання. До речі, так і непроясненим залишається питання про “список вимог” до режиму: перспективи української демократії будуть обговорюватися на “круглому столі” з участю всіх реальних політичних сил чи на сепаратних переговорах т. зв. опозиції з наближеними до Кучми олігархами? Хотілося б почути якісь відповіді, і то бажано найближчим часом, – без них громадянам важко прийняти відповідальне рішення.

А загалом – це направду чудово, що українська осінь 2002-го заповідається бути такою бурхливою й революційною. І не так вже й важливо, на який день буде призначена демонстрація “об’єднаної опозиції” – на 16 вересня чи на якусь іншу дату. Ми обов’язково будемо там, серед демонстрантів. Ми чекатимемо всіх на нашому Майдані Незалежності.