Ще раз обернулося старе колесо й зайшло на нову весну. Зігрілися пагорби, запахли ріллею. Ти знову стаєш за чепіги й перевертаєш скиби важкої землі. Ведеш плуга далі й далі. Так було торік і позаторік і справіку. По Твоєму чолі й грудях спливають рясні поти, жили репаються від натуги, ноги міряють безконечну борозну. Ти ведеш плуга й не можеш звернути, бо мусиш орати пагорба. Коли почалася Твоя борозна Ти не знаєш. Вона вічна.

Так було торік і позаторік і справіку. По Твоїх ребрах періщать батоги, свищуть канчуки, ноги в кайданах і руки в кайданах, із посмугованого тіла точиться кривавиця, а Ти знову й знову стаєш за плуга, бо так Тобі призначено.

Плуг вивергає важкі брили чорної й рудої землі, вони лягають рівними рядами аж до виднокраю. Ти не маєш часу зрадіти виораному полю, бо ти мусиш орати далі й далі. Навіть аби не сичали канчуки, Ти брів би вздовж своєї вічної й нескінченної борозни, несучи на собі свої муки й своє терпіння. Ти мусиш вести ту борозну, бо так написано на Твоїй долі.

Плуг вивергає з землі кості й черепи, витягає на світ зіпріле волосся й щелепи, розтинає чиїсь груди. Часами Тобі видається, що то Ти потрапив під того плуга й що то Твої груди розчавлено, й що Ти чуєш свої стогони, й що хтось товчеться по Твоїх кістках. Але Ти на те не зважаєш. Ніколи. Ти сунеш плуга, бо так велено, так призначено справіку.

Ти не знаєш того, хто тобі те призначив і поставив коло того пагорба. Тобі ніколи роздумуватися про те, бо Ти маєш достеменно виорати Того пагорба. Тебе не збурює свист канчуків на ребрах, ані солона кривавиця, яка тече Тобі аж по стегнах. Ти не марнуєш часу, щоб роздивитися на той пагорб. Ти приречений до нього, бо на ньому Твоя кров і Твоє безгоміння. Ти ведеш плуга й біль Тобі видається звичним. Він іде від самої землі, від самого пагорба. Тобі ніколи підвести чоло й поглянути, хто періщить Тебе батожжям і жене вздовж ріллі, хто сіє й жне Твоїми руками на тому пагорбі. Ти думаєш, що то Ти сієш і жнеш. Ти вдихаєш дух землі й дух зерна, що тут достигає. Тобі час від часу дають окраєць хліба з половою й Ти втішаєшся ним. Бо Ти доклав до нього своєї натуги й поту. Але часом Тобі відгонить від нього Твоєю сукровицею, яка зросила ріллю й Тебе огортає тривога. Ти натужуєшся й хочеш згадати щось інше, що було чи буде колись з Тобою, ця згадка народжується в Тобі й ніяк не прорветься, а натомість з твоїх грудей виривається дикий зойк розпачу й болю. Але знову ляскає канчук й твій крик ховається в глибинах пагорба, що знову забирає Тебе в свою пащу й кидає в нескінченну борозну. Тріщать з натуги ребра, й Ти знову й знову сунеш плуга й тобі ніколи подивитися вгору.

Піт тече Тобі з чола у вічі, Ти відмахуєшся від нього як від осоружних мух, що впиваються Тобі в тіло. Ти женеш так само й згадки про те, що було чи буде з Тобою. Ти йдеш через роки й повз роки, крізь каміння, крізь плачі й стогін, крізь свист канчуків, крізь прокльони й зневагу. Ти мусиш орати Того пагорба, щоб він родив пшеницю. Тебе не обходить, кому. Аби зорати. Аби родив. В ріллю за плугом скочуються черепи й вищиряються до тебе навісним криком. Ти не чуєш того крику і йдеш далі борозною. То діти Твої кричать тим криком і не докричаться до тебе. За Тобою й перед Тобою в борозні й у ріллі під скибами – скрізь черепи й кості. Твоїх дітей. Вони там відтоді, як Ти ореш того пагорба. Ти забув про них. Ти не був, Ти не чув, Ти ховавсь по житах, по хлівах, по хатах, Ти як злодій ховавсь!

Їхні кості й черепи тепер виглядають з борозни як Ти ореш пагорб. Вони збирали колоски на Твоєму пагорбі. Вони мерзли по далеких світах і нетрях. Їх топлено з баржами. Вони лежать штабелями в далеких льодах. Їхніми кістьми аж туди вистелено поля й дороги. Їм не видно кінця-краю. Ти й досі не бачиш, що то Твої діти й Тобі немає до них жалю. Ти йдеш борозною, в якій лежать їхні кості. Перед Тобою безконечна борозна.

І Твій пагорб і Твоя борозна без краю. У ній діти. Їхні кості черкають плуг, б’ють по ногах, ранять тіло й душу. Скільки їх ще попереду, Твоїх сиріт – мертвих, і живих, і ненарожденних. Незігрітих і замерзлих, голодних і холодних, замучених і понівечених, окрадених і одурених. Ти не знаєш. Ти ведеш свого плуга. Ти мусиш. Ти не маєш виходу з борозни. В ній Твоя доля й Твої діти.

Де вони? Ті, що зреклися Тебе й Твоєї долі. Ті, що йдуть від Тебе й Твого ненаситного плуга, від Твоєї безконечної борозни. Від Твоєї безмовності й понурості. Хтось із них часом таки залишається коло тієї борозни, глядить Твоїх волів, плаче над Твоїми старими ранами. Вони хочуть сказати Тобі якісь інші слова, яких вони десь інде набралися. Але Ти не знаєш тих слів, Ти їх не чуєш. А вони кажуть Тобі знову й знову й ті слова починають Тобі пекти як рани. Ти відмахуєшся від них, як від набридливих мух і Тобі легшає чи то від тих слів, чи від того, що Ти їх відігнав. Ти знову тягнеш плуга й ореш пагорба. Але ті слова таки дістають Тебе. Вони обертаються важким каменем, він виростає з борозни й Твій важенний плуг вивалюється від удару об нього й вищиряє до сонця своє крижане лезо.

І Ти тоді підводишся, озираєшся довкола, бачиш світ поза нескінченною борозною. Ти вдихаєш грудьми, вони відчувають смак вітру. Ти ступаєш слідом за Твоїми дітьми, вони Тобі кричать щось радісне й тепле, показують Тобі на сліпуче Небо, якого Ти ніколи не бачив, говорять якісь нечуті раніше слова. Твоїм ранам легшає, а осоружний пагорб, по якому Ти повзав за плугом справіку раптом стає величезним і розходиться аж за обрій, він стає неосяжним і незбагненним. Ти не знаєш, як Тобі тепер доведеться орати того широкого лану. Ти звик до старого пагорба, на якому ти спливав кров’ю й стогнав під канчуками. Ти тепер не знаєш, як бути.

Ти сідаєш при борозні й думки самі сотаються Тобі в голові. Як бути далі, що буде з чепігами й з волами? Хто буде з погонича? Що кричать Твої діти? Куди вони кличуть? Ти в розгубленості. Сумнів і жаль опановує Тебе й висотує Твої думки. Вони сплітаються у вихор, який крутиться довкола Тебе, набирає сили, захоплює у своє жерло торішню солому, затуляє Сонце, Твої діти ховаються в сірій круговерті, а Ти не маєш сили опиратися вихору й падаєш знову в борозну. Ти хапаєшся за чепіги й вони, тягнуть тебе в Твою борозну й Ти знову ступаєш по ній під звичний свист батожжя. Ти знову чуєш під ногами кістки й черепи, а за тобою квилить зранена чайка. Ой нащо ж ти, чаєчко-чаїнко, та вивела чаєняток на тому чорному пагорбі? Та Ти не чуєш того плачу. Ти ореш свого пагорба, ступаєш швидше, щоб надолужити згаяне. Свист іде за тобою назирці в підмогу, заганяючи в борозну синє небо.

Над Тобою літають чорні тіні. Чорні круки Тобі правлять за Небо. Вони сідають на Твоє тім’я й кричать пісню перемоги. Вони зриваються й крутяться над Тобою в переможному вихорі. Вони Тобі правлять за Небо, з якого падає на Твою голову їхній чорний смердючий послід. Ти не можеш його зідерти з себе, бо Твої руки приросли до чепіг. Ти ступаєш борозною, що йде довкруг пагорба, Ти крутишся за їхнім скаженим вихором. Вони згори кричать Тобі, що Ти недбало ведеш плуга, що Ти погано ореш, що ти нездалий орати краще, що збіжжя Твоє буде нікчемним, а Ти нічого не вартий, крім канчука й їхнього посліду. Що Ти сам і діти Твої нікчемні, нічого не варті. Ти ступаєш борозною й несеш на собі чорних круків. В тобі немає ненависті й сорому. Тобі байдуже. Ти сунеш свого важкого плуга нескінченною борозною, в якій кості Твоїх дітей. А над нею чорне вороння, що б’є Тебе канчуками зневаги.

Ти йдеш борозною по важенному чорному пагорбі, Ти обертаєшся коло нього, й немає тому обертанню кінця-краю. Ти й сам не знаєш, чи Ти ведеш плуга, чи він веде Тебе й вивергає Тобі під ноги черепи й кості. Давні й сьогочасні. Кості Твоїх діточок-чаєняток. На них сліди куль і зашморгів, їх топтано, посічено, поїдено зневагою. Ти йдеш по них і Тобі байдуже. Твоє серце вийняте, в ньому немає болю й жалю. Тобі немає іншої дороги, крім цієї борозни. Ти ступаєш, кістки тріщать і розсипаються на порох, а з ними душа Твоя обертається на камінь. І так знову й знову вона вкотре оберталася на камінь і пустку. Ти втягуєш голову в плечі. Ти не чуєш, Ти не хочеш чути й знати. Але спрадалека до Тебе таки щось долинає щось близьке й тепле. Й до скаменілого серця долинає крик потоптаних і понівечених душ. Тобі здається, що то вони тримають Тебе на цьому світі, що задля них ти кружляєш довкола того пагорба. Але Ти відмахуєшся від того крику. Тобі легше відсахнутися від нього, аніж бігти на порятунок. Ти втягуєш голову в плечі й налягаєш на чепіги. Ти ореш пагорба. Ти мусиш. Ти ведеш свою нескінченну борозну.

Ти ведеш свою нескінченну борозну, сунеш свого важенного плуга, плечі Твої в натузі тримають Небо, яке впало на Тебе, свищуть вітри й канчуки над Тобою, й Ти ступаєш клятим пагорбом, якого не дано Тобі кинути і йти шукати інших світів. Та не тільки те Тебе притискає до землі. Найважче Тобі тоді, коли приходить давнє видіння, яке розкрилося було Тобі колись. Воно часом висотується з клубків Твоїх думок і Ти не маєш сил відкинути його, струсити з себе, як Ти скидаєш вороння, що всідається Тобі на плечі. Ти не можеш його скинути й відкинути, бо воно з Тебе, воно в Тобі, воно з Тобою. Видіння приходить несподівано й допікає Тобі, вражає в саме серце. Потім на якийсь час стихає, щоб знову в несподівану мить зринути з глибин. Ти намагаєшся позбутися його, вишкрябати зі свого серця. Воно заважає Тобі сунути чорного плуга й терпіти Твоє давнє прокляття. Воно заважає Тобі рівно вести борозну й сіяти чуже зерно на чорному пагорбі. Ти мусиш сіяти чуже зерно, Ти мусиш сунути плуга й через те Ти мусиш душиш у собі те, що приходить. Ти ревеш від люті й ще більше натужишся над чепігами. Ти хочеш викинути те видіння, але марно. Воно в Тобі. Воно – це Ти.

Воно розверзається перед Тобою з Твоїх глибин. Іноді уві сні. Часом, коли Ти мариш від болю своїх ран. Часом його приносять Твої діти, коли кажуть якісь нові слова. Про інше. Не про плуга й чепіги. Про інше життя. Над тим усім крутиться вороння. Воно обкаркує й обгиджує все те й Ти не в силі збагнути, що діється. Вороння крутиться невтомно. Воно кожної миті готове кинутися на те видіння й не допустити його до Тебе. Вороння накидає на тебе чорний туман, колючі сітки. Воно хапає й пожирає Твоїх дітей. Воно таврує їх розпеченими таврами. Воно закидає їх в несходимі пущі. Воно пильнує їхньої думки й слова. Воно виходить з темряви Твого страху й покірності. Його насилають ті, що в Скалі сидять. Вони пильнують над Твоїми снами й видіннями. Ти ореш, а вони сіють по полю кості Твоїх дітей. Вони топчуть їх Твоїми ногами. Вони топчуть в Тобі жаль до своїх дітей. Вони п’ють Твої криваві сльози й Твою кров. Вони виймають Твої очі й висушують Твою душу. Аби Ти не бачив, не знав, не відав, не мав жалю й духу. Вони відганяють від Тебе видіння. Видіння про іншу долю.

Видіння приходить з плачу Твоїх загублених дітей. Нерозумних дітей, які хотіли, щоб Ти почув слова про інше Вони давно кликали Тебе. Ти їм не повірив. Ти не був, Ти не чув, Ти ховавсь по житах, Ти як злодій ховавсь, Ти хотів і боявсь. Часом Твій плуг сіпнеться, й за тим знизу долинає дзенькіт порваних струн, і з-під скиби вивергається понівечена кобза. Згори лунає регіт й свищуть канчуки. Ти хочеш заплакати, бо згадав, що діти Твої колись грали на ній. Але Ти не маєш сліз. Вони висохли. Їх випили круки разом з Твоєю кров’ю. Ти не маєш очей. Їх виїло вороння. Твій жаль завмирає. Ти далі сунеш свого чорного плуга. Тобі ніколи думати про інше. Ти мусиш виорати поле. А вони засівають його кістьми Твоїх дітей. Так триває справіку. Ти не хочеш про те думати. Але за тобою слідом квилять діти. Вони скрізь. Живі і мертві і ненарожденні. Вони в тобі й у Твоїх видіннях.

Йдуть за часом воли. За волами і за плугом йдеш Ти. Обходиш пагорб ще раз і ще, ще й ще раз. В’ється нескінченна борозна. Вона вилася вчора, в’ється нині й витиметься завтра. Їй нема кінця-краю. У ній вчорашня Твоя борозна сплетена з завтрашньою. Твоя доля не має ні вчора, ні завтра. Вона вічна. У ній один час і простір. Твій безконечний пагорб і вічна борозна. З неї висновуються видіння. В них вчора у сув’язі з завтра. Їх не розділити. На мить у тому видінні Ти відірвався від плуга й вийшов з борозни. Тобі страшно те бачити навіть у видінні. Свищуть канчуки, але Ти вже ступив крок від плуга. Ще крок. Дужче сичать канчуки. Але Ти робиш ще крок. Налетіло вороння й клює Тебе. Воно вкрило весь небосхил. Воно кричить, аби ти не смів, аби повернувся до плуга, аби знову взявся за чепіги. Але так само, як Ти вперто тримався плуга, тепер Ти вперто робиш ще крок. Ти тепер знаєш, що не мусиш повертатися в борозну. Ти не повертаєшся до плуга. Ти знаєш, що він заклятий, що варто лише поглянути на нього й Ти знову опинишся в борозні...

Ти йдеш за плугом і борешся зі своїм видінням. Ти ще тримаєш чепіги, але Ти вже без них них. Сичить чорне вороння, над тобою літають канчуки. Вони січуть твоє тіло, притискаючи до чепіг. Але Твоє видіння набирається духом весняної землі й Ти вбираєш у себе той дух. Ти ступив від чепіг ще раз. Ти дихаєш на повні груди. Ти вдихаєш повітря ще й ще. Воно пече Тебе. Раптом Ти чуєш наяву плач. То плачуть Твої вигублені діти. Їхній плач б’є в Твоє серце. Ти обертаєшся від чепіг, і Тобі в світять їхні душі. Ти тепер знаєш, що мусиш рушати далі. Тебе періщать канчуки. Ще дужче кружляє вороння, але йому Тебе вже не спинити. Воно кричить, що Твої руки омиті кров’ю, що Ти пускав борозною й ярами потоки їхньої чорної крові. Що тепер, без чепіг, Ти проллєш ще більше тієї чорноти. Що всі Твої думки на те, аби передушити щобільше того птаства й втоптати його в землю. Воно має вищу місію, саме воно знає як і куди Тебе вести. А Ти маєш іти за чепігами.

Вони сичать, що ти не можеш без вороння, що Ти приречений бути разом з ним. Що так написано Тобі на долі. Ти можеш жити лише разом з воронням. В тобі живе дух ворона. Ти мусиш бути від нього невідступним. Крики заливають всесвіт. Тобі навіть здається, що вони беруть Тебе на свої крила й несуть у чорне царство. Ти починаєш думати, яке воно те чорне царство. І тут Тобі розвидняється в чорному крику й мороці. Чорне царство це нескінченна борозна й чепіги. Це вічний плуг, що перемелює Твої кості. Й кості Твоїх дітей. Твої вигублені діти кричать серед чорного поля й безконечної борозни. Чорне царство насувається на Тебе. Та Ти вже йому не належиш. Ти падаєш додолу й плачеш над долею Твоїх дітей. Ти почув. Ти почув їхній плач. Їх безліч. Вони плачуть, і їхні сльози пропалюють Тобі серце. Ти голубиш їх як пелюстинки квіток. Ти плачеш над ними. Нема вороття вигубленим дітям. Нема міри пройденій борозні. Вона за Тобою. Вона душить Тебе. Ти проклинаєш її. Але Ти йдеш до своїх дітей. Мертвих і живих і ненарожденних.

Твоє серце сповнене любов’ю й гнівом. Любов’ю й гнівом. Ти, обсиджений чорним воронням, січений канчуками, битий стидом, Ти здобувся на любов і гнів. Ти ступаєш вперед і з кожним Твоїм кроком падає чорна пелена. Круки кубляться в конанні. Вони проклинають кожен Твій крок. Вони ще кричать і ранять Тебе. Але Тебе не спинити. Кожен Твій крок – і вони падають додолу. Ти здираєш їх з Твого Неба як навісний сон, що Тривав вічно. Кожен Твій змах руки і вони корчаться в борозні. По ній тече й піниться їхня чорна кров. Ти йдеш супроти їхнього вихору. Він націлений Тобі в серце. Чорні круки як неперебуте марево. Їх ще сила незміряна. Канчуки ще свищуть над Тобою. Але Ти вже ступив крок.

Твій пагорб розпросторюється до виднокраю. Око не добігає його межі. Він безмежний. Ти йдеш.