08/23/2002 | НеДохтор

"Дзеркало Тижня"
№ 32 (407) Субота, 24 - 31 Серпня 2002 року

http://www.zn.kiev.ua/ie/show/407/35887/


--------------------
КОЛИ НАСТУПНИКИ НЕ ДІЙДУТЬ ЗГОДИ...

© Юлія МОСТОВА


Той, хто виграє цю осінь, одержить реальні шанси виграти цю країну. Це розуміють усі: і ті, хто хоче все й сьогодні, і ті, хто раніше думав, що піч сама заїде на Банкову, і ті, хто збирається й далі тримати владу в країні на власному короткому повідці.

Про можливості й перспективи плану, що передбачає радикальну зміну ситуації, «ДТ» писала кілька номерів тому. Відтоді в долі опозиційних акцій мало що прояснилося. І якщо перша зустріч «четвірки» усе-таки відбудеться, то вже після того, як номер піде на друк. Не встигнемо ми достеменно дізнатися й про те, що в суботу, 24 серпня, народові України скаже Президент. Найімовірніше, вечірній телевиступ Президента покликаний стати сюрпризом, у результаті якого політична ініціатива має цілком повернутися до глави держави. Президент уловив тенденції, тож постарається ними скористатися. Які ці тенденції, якими можуть бути президентські й навколопрезидентські цілі та методи їх досягнення, наскільки вони збігаються з інтересами суспільства й політичної еліти? Про це ми почнемо розмову в сьогоднішньому номері.

Отже, варіант наступника. Під ним мається на увазі політик, приведений до влади зусиллями Президента, покликаний зберегти спадкоємність цілей і методів нинішнього глави держави. Леонід Кучма, безумовно, чимало часу проводить у роздумах над тим, як і на кого він залишить країну. Радиться з цього приводу навіть із Борисом Миколайовичем. Але основних завдань, що потребують виконання, у Президента два: перше — гарантування власної безпеки й недоторканності після виходу у відставку, причому не тільки для себе, а й, імовірно, для сімейного бізнесу; друга — збереження за собою з допомогою контролю над наступником політичного впливу в масштабах усієї держави. Той-таки Борис Миколайович наочно продемонстрував, як Сім’я при новому діючому президенті може досить довго зберігати за собою левову пайку впливу в Росії. Президент бачить і розуміє, що без виконання другого завдання ніхто Леоніду Даниловичу не зможе гарантувати виконання першого.

А це означає, що можливий наступник повинен відповідати кільком обов’язковим вимогам. По-перше, він має бути залежним. І залежність ця, в ідеалі, повинна полягати не в нагромадженому компроматі фінансово-економічного штибу, а в чомусь вагомішому, спроможному вразити уяву трудящих. По-друге, він повинен опинитися на чолі держави з консенсусною підтримкою його кандидатури всіма впливовими бізнес-групами. По-третє, він повинен мати мінімально необхідний набір чеснот для того, щоб викликати при адміністративній підтримці належну кількість позитивних відгуків у електоральних серцях. Це той мінімум, що його слід враховувати при проведенні операції «Наступник». Щоб забезпечити її вдале проходження, Президент зробив перший важливий крок — він найняв менеджера, чиє завдання — побудувати безвідмовний механізм, щоб у лузу було загнано ту кулю, на яку Президент зволить указати. Механізм повинен бути універсальним, оскільки будується він не під конкретного наступника, а під того, на кого Президент ще не вказав, але, за ідеєю, вкаже. Тож Віктора Медведчука ні під час призначення, ні сьогодні Президент як наступника не розглядає. Віктор Володимирович — інженер людських інтересів, із яких він, власне, і конструює необхідний механізм.

Методика визначення наступника та приведення його до влади не може базуватися лише на суб’єктивній президентській оцінці існуючих кандидатів. Для цього використовуються науково-соціологічні методи. В адміністрації Президента окреслено коло владних майданчиків, із яких може початися старт майбутнього президента. Серед них: посада прем’єр-міністра (і це головний сценарій), перший віце-прем’єр, голова парламенту, мер Києва, цивільний міністр оборони. На сьогодні всі ці посади зайняті або неприйнятними, з погляду реалізації президентських інтересів, людьми, або не спроможними їх реалізувати (що не те саме). Саме тому в разі збереження стратегічного вектора на пошук наступника всі ці майданчики розчищатимуться й займатимуться людьми, котрі вийдуть у фінал тендера кандидатів. Швидше за все, з їх числа визначатиметься той, на кого буде зроблено ставку.

Водночас реалізація плану «Наступник» має низку проблемних місць. Насамперед у Президента вибір не широкий. Та й усі, на кого він може поставити, нині мають дуже низькі рейтинги. Інакше кажучи, в оточенні Президента за два роки до виборів (а ми поки що оперуватимемо цим терміном) немає людини, спроможної зібрати 50% голосів.

Далі. Чи можливий консенсус серед бізнес-груп щодо наступника? Передусім зазначимо, що в Україні фінансових потоків та їх контролерів, як у РФ, практично немає. У нас немає свого «Лукойла», свого «Газпрому», своєї «Альфи» чи аналога РАТ ЄЕС. Є три відносно великих центри — Донецьк, СДПУ(о) й Пінчук. Але є також близько двох десятків менших центрів. Віктор Медведчук, за деякими даними, вважає, що об’єднати людей із різними бізнес-інтересами та сфокусувати їхні можливості на одному кандидаті допоможе загроза приходу до влади Ющенка. Ющенко переконаний, що зібрати більшість у парламенті, а також одержати підтримку основної кількості бізнес-груп у країні йому допоможе загроза приходу до влади Медведчука. Цікава технологічна однодумність... Але зараз не про це. Нині між основними групами розгорнулася тиха боротьба за право акумулювати кошти для майбутньої кампанії. Можна собі тільки уявити, які економічні й кадрові повноваження буде передано в руки призначеного головним відповідальним за збір коштів і яким чином боротьба за це місце позначиться на крихкому договорі про ненапад, укладеному між пропрезидентськими князьками.

Не можна не брати до уваги і особливостей психіки чинного Президента. Як мінімум, рік людина, на котру Леонід Данилович вкаже пальцем, підлягатиме публічній розкрутці. Її цитатами ряснітимуть усі газети, фотографіями — бігборди, виступами — телевізійні екрани. Президенту знадобиться чимала мужність, аби утриматися від ревнощів, які, як свідчить восьмирічна історія, ставали початком кінця для кожного, хто претендував на звання улюбленця публіки.

Наступний момент стосується інтересів глави президентської адміністрації. Майже вся робота нинішнього президентського штабу прямо чи опосередковано спрямована на вирішення питання 2004 року. Питання — на чию користь?

Поруч зі знанням мети, ради якої Леонід Кучма запросив Віктора Медведчука очолити адміністрацію, Віктор Володимирович, безсумнівно, має і власні плани. Зауважимо, Президентові ще ніколи не доводилося мати справу з настільки системним і практичним главою адміністрації. Дрібні інтриги та плітки — не медведчуківський сайз. Теоретично Медведчук цілком може поборотися за спадкоємність. Йому під силу на останньому етапі довести Президентові свою безальтернативність. Однак Віктор Володимирович розуміє, що всі наявні ресурси, а вони, безперечно, збільшуватимуться, не зможуть гарантувати йому проходження крізь горнило народних симпатій. Тому іншим варіантом для Медведчука, реальнішим, є приведення до влади наступника, який буде зобов’язаний особисто йому. Теоретично це можливо, оскільки, очевидно, саме він має намір очолювати штаб із просування наступника. Проте двох тіньових і одного реального президента не витримає не лише країна, а й не потерпить чинний Президент, про цілі та завдання якого ми писали вище. Та й немає у Віктора Володимировича свого реального кандидата. Саме тому він схильний усерйоз розкручувати ідею зміни Конституції. Основне завдання — не допустити до масштабної президентської влади Віктора Ющенка. До речі, багато хто в оточенні Ющенка переконаний, що єдина можливість зупинити націленого на перший пост Медведчука — це зміна Конституції у бік парламентсько-президентської республіки. Знову ж, цікавий збіг методів при діаметрально протилежних цілях.

Таким чином, ми мусимо зазначити, що в протиборчих таборах намітився консенсус стосовно необхідності конституційної перебудови. Обидві сторони не можуть бути впевненими у власній перемозі, тому й хочуть змінити вид спорту... Очевидно, тому обидві сторони систематично роблять спроби переконати в корисності парламентсько-президентської республіки самого Президента. Основні атаки починалися під час написання виступу з нагоди Дня Незалежності. Президентові наводили цілу низку аргументів. По-перше, він ввійде в історію як перший і єдиний Президент, який мав колосальні повноваження. По-друге, набагато надійніше в питанні забезпечення недоторканності покладатися на парламентську більшість, ніж на настрої однієї людини, що успадкувала абсолютну владу. Більше того, закон про недоторканність Президента, який перебуває у відставці, може, на думку пропрезидентських технологів, містити пункт про необхідність голосів конституційної більшості при рішенні про порушення кримінальної справи. Інакше кажучи — за парламентом, як за муром.

І третій доказ — Президент може ввійти в історію як людина, котра дала офіційний старт роботі над ефективною і демократичною європейською системою устрою влади в Україні. І, нарешті, немаловажний пункт: парламентсько-президентська модель влади гарантовано страхує Президента від украй небажаного для нього варіанта — переходу найпотужніших президентських повноважень у руки Віктора Ющенка чи іншого представника опозиції.

Насправді українська еліта, коли вона дійсно хоче реальних і ефективних змін на краще, зобов’язана переглянути розподіл повноважень між гілками влади. Про парламентсько-президентську республіку першими порушували питання ліві: Олександр Мороз і комуністи. Не приховував свого приязного ставлення до цієї форми організації влади і Віктор Медведчук, який порушував питання про коаліційний уряд і пропорційний виборчий закон. «Наша Україна» запропонувала створювати парламентську більшість на основі підписання договору, що передбачає цілий ряд законодавчих і конституційних змін, спрямованих на перерозподіл владних повноважень. Кожна зі сторін своїм прагненням продемонструвала небажання потрапити в залежність від примхи нового монарха, хоч би хто ним став. І тут складно не погодитися з ініціаторами процесу: хоч би хто прийшов на зміну Кучмі, приречений стати Кучмою. Адже колосальні повноваження, що дозволяють карати і милувати одним розчерком пера всіх без винятку чиновників, від губернаторів до прем’єрів, від силовиків до керівників фіскальних органів, змусять утратити відчуття реальності і міри будь-кого. Навіть якщо людина, котра прийшла на зміну Кучмі, матиме досить високі моральні якості, то скористатися максимальними повноваженнями у своїх цілях її змусять представники команди.

Теоретично надзвичайна концентрація влади в руках Президента може бути корисною під час перехідного етапу за умови, якщо влада, а точніше людина, котра розпоряджається нею, виявиться освіченим правителем. Але ми знаємо, що буває, коли правитель таким не є. І зараз, на жаль, команди і політика, котрі однаковою мірою поєднують професіоналізм, знання і мораль, на даному етапі розвитку країни немає. Саме тому країна не може собі дозволити стрибнути з вогню у полум’я. Новий конституційний процес, про який зараз не говорить лише ледачий, виглядає неминучим. Інша річ — чим він стане. Або реальною спробою привести Конституцію у відповідність із цивілізованими стандартами, або ширмою, що відволікає увагу від реальних дій, які робляться Президентом із приведення до влади наступника.

Радикально настроєна частина «Нашої України» вважає, що пропозиція Президента, котрий запевняє в своєму прагненні до діалогу, є лише способом втримати «Нашу Україну» від участі в осінніх акціях, а також змусити Ющенка включитися через парламентську лояльну до глави держави більшість у роботу над удосконаленням Конституції й законодавчого поля. Опозиціонери переконані: влада намагається виграти час, використовуючи відстрочку для максимальної концентрації матеріальних, організаційних і медіа-ресурсів. Помірковані представники «НУ» схильні до підтримки діалогу з Президентом, створення коаліції, спрямованої проти Медведчука, а не проти Леоніда Кучми. І союзників для цієї коаліції представники оточення Ющенка мають намір шукати не в середовищі однозначних опозиціонерів, а серед регіональних еліт, керівництва парламенту й Київської міської адміністрації.

Можлива пропозиція Президента, безумовно, серед інших має своєю метою перехопити парламентську ініціативу й направити її в річище, приміром, ревізії Конституції. Віктор Ющенко, з одного боку, готовий до подібних дій, оскільки основою для них може стати запропонований його фракцією великий договір, проігнорований Банковою в період розподілу портфелів у парламенті.

Ющенко — не людина барикад, це розуміють всі й навіть він сам. З іншого боку — акції, відповідно до заяв соціалістів, бютівців і комуністів, пройдуть за будь-якої погоди. Сьогодні через свою невизначеність Ющенко уже втратив п’ять відсотків президентського рейтингу. Він, як і раніше, недосяжний для будь-кого зі своїх суперників, але 25% у серпні — не 30% у червні. Подібна тенденція змушує його визначитися й зайняти позицію. Проігнорувати акцію — значить ризикувати стабільністю рейтингу.

Найімовірніше, прийняти оптимальне рішення Ющенко має намір під час запланованого форуму, який має відбутися після 10 вересня. Цілком можливо, що подібне затягування з чіткою відповіддю не сподобається членам четвірки. Проте, коли вони проголошували терміни початку акції, то також із Ющенком не радилися.

Вересень обіцяє бути надзвичайно спекотним, а головне — саме в цьому місяці визначатиметься стратегічний напрям роботи політичної еліти на найближчі роки. «Парламент повинен затвердити план дій на кілька років», — про це заявив Володимир Литвин. Насмілимося припустити, що голова парламенту мав на увазі не розрізнені законодавчі акти, а системну роботу над зміною Конституції. Під час законотворчих боїв парламентаріям доведеться приймати безліч конкретних рішень. Їм необхідно визначити, приміром, чи збережеться змішана система виборів і при цьому парламент стане двопалатним, чи парламент залишиться однопалатним і вибори проходитимуть лише за партійними списками. Чи мають право у разі пропорційної системи брати участь у виборах лише партії, чи до них допускатимуться блоки, хто формуватиме уряд, в який спосіб призначатимуться й усуватимуться з посад силовики, хто бере участь у призначенні генпрокурора, які функції залишаються за Президентом і чи залишається він взагалі, чи обираються губернатори, а якщо призначаються, то ким? Словом, на парламентаріїв, у разі ухвалення принципового рішення, чекає величезна робота, й лише під час її виконання можуть прояснитися справжні наміри сторін. Саме тому надзвичайно важливо, щоб можлива конституційна перебудова не породила сурогат для задоволення кон’юнктурних прагнень основних гравців. Україні необхідна система, яка була б законодавчим каркасом, що мінімізує вплив на долю країни суб’єктивного наповнення. Іншими словами, це повинна бути система, побудована не під особистість, налаштована не на обслуговування приватних інтересів, а на обстоювання інтересів українського народу як своєї основної мети.

Чи вдасться уникнути суб’єктивних моментів — велике запитання. Ким себе бачить у майбутній системі Ющенко, ким Медведчук? Хто захоче стати Президентом з обрізаними повноваженнями? Хто стане прем’єром із ризиком втратити своє місце при мінімальному перегрупуванні фракцій у парламенті, спроможному призвести до зміни більшості? Хто прагнутиме в крісло спікера, який виконуватиме в структурованому парламенті лише технічні функції головуючого? Хто виступить гарантом того, що в жодної з майбутніх конструкцій владних гілок не буде кнопки, яка викликає потрібний рух інших гілок? Хто впевнений у тому, що система буде мобільною та ефективною, коли виникне потреба приймати надзвичайні та швидкі рішення.

Тим часом конституційна реформа — назріле і єдине рішення, у якому своє вагоме слово може сказати не тільки Президент з олігархами або опозиція, а й більшість, яка не долучилася ідейно ні до тих, ні до інших. Так зване болото, якому бракує грошей для того, щоб на нього зважали з одного боку барикад, і сміливості, аби приєднатися до тих, хто з іншого боку. Якщо парламент відкладе всі або майже всі законодавчі плани, що, до речі, не найкращий варіант для країни, оскільки серед них, приміром, є Податковий кодекс, а про бюджет-2003 я навіть не згадую, то протягом двох сесій конституційну реформу можуть завершити. І в цій ситуації доцільним бачиться одночасне проведення виборів парламенту, Президента або прем’єра. Чи вкладуться депутати в цей термін, чи не розтягнуть процес до 2004 року й чи не народять у результаті колосальних зусиль сто метрів колючого дроту? Ті сто метрів, що підуть на захист території, на яку не поширюватимуться повноваження наступника, котрий добереться до «трону».

--------------------