Портников: СЕРПЕНЬ. НАНТ
08/24/2002 | Спостерігач
СЕРПЕНЬ. НАНТ
Віталій ПОРТНИКОВ
Прогулюючись вулицями Нанта — старовинного блискучого французького міста й колишньої столиці Бретонського герцогства, — я майже підсвідомо шукав того, що було перед Францією. Ні, звичайно, архітектурні пам’ятки свідчили самі за себе: історичне серце Нанта — колишній палац бретонських герцогів, який і є свідком минулого Бретані. Однак саму Бретань — де її тут відшукаєш? Я вже знав, що прикмети Бретані можна знайти на океанському узбережжі, в маленьких містечках та на острівцях, де й досі розмовляють бретонською... Проте тут, на березі Луари, була Франція, справжнісінька Франція, простора, красива, елегантна. Франція без Бретані.
Звісно, цьому годі було дивуватися: Нант перестав бути столицею Бретані акурат після втрати незалежності — провінційним центром став сусідній Рен. А згодом і провінції було скасовано французькими революціонерами, настав час позбавлених історичної пам’яті департаментів... І ось що цікаво — коли до французів повернулося відчуття регіоналізму, вже у наш час довго сперечалися, чи є Бретанню департамент Атлантична Луара, центром якого і є Нант... Зрештою, Нант повернувся до Бретані, однак столицею регіону залишився — напевне, назавжди — Рен...
Прогулюючись Нантом, я намагався собі уявити, яким був би Київ без України. Звичайно, гарне російське (або, якби історія склалася інакше, — польське) місто, у якому неважко було б знайти історичні пам’ятки Великого Князівства — Софія залишалася б на майдані російського воєводи (або польського гетьмана?) Богдана Хмельницького, відомого своїми битвами з поляками (або росіянами?). Звичайно, ніхто б не заперечував існування української цивілізації, яка історично не відбулася, стала локальною — варто пошукати її у селах та в маленьких містечках Волині чи Галичини... Однак Київ — Київ був би інакшим: позбавлена столичності горда губернська (воєводська) столиця, яка пишається своїм минулим і живе сучасністю інших... Та чого там фантазувати, Київ і зараз майже такий, Київ і був таким у радянські часи. І до чого порівняння з Нантом — що, Нант кинули напризволяще, він перестав бути культурним центром, він перестав виховувати своїх мешканців самим духом своїх майданів, самим відчуттям старовини? І Київ був би не гіршим за Нант, якби ми потрапили до Росії «департаментами», якби Україна не з’явилася...
Може, й не гіршим. Однак, у чому точно впевнений, — інакшим. Ми звикли аналізувати незалежність економічними категоріями, політичними. Однак, хоч би як пафосно це прозвучало, незалежність — частинка душі. Це як совість, яка рано чи пізно наздоганяє. Чи не тому бретонці, жителі прекрасної Франції — і населення її неперевершеної культури — і через кілька сторіч після того, як Бретань зникла з політичної карти, намагаються зберегти свою мову, яка очевидно поступилася французькій, свою культуру, яка ніколи не змагатиметься із французькою за статус світової... Може, вона й локальна, ця бретонська спадщина. Однак вона своя, і без неї не відчуваєш свого існування повноцінним — дарма що живеш у великій країні зі славетною культурою і легендарною історією. В новий час державу, регіон, країну трактують уже інакше: починаємо жити в епоху транснаціональних об’єднань. Однак відповідальність — навіть перед минулим чи майбутнім, а перед собою — за свій власний світ, світ своєї душі, свого відчуття прекрасного, своєї розмови із самим собою — якою мовою, до речі? — залишається незмінною...
Віталій ПОРТНИКОВ
Прогулюючись вулицями Нанта — старовинного блискучого французького міста й колишньої столиці Бретонського герцогства, — я майже підсвідомо шукав того, що було перед Францією. Ні, звичайно, архітектурні пам’ятки свідчили самі за себе: історичне серце Нанта — колишній палац бретонських герцогів, який і є свідком минулого Бретані. Однак саму Бретань — де її тут відшукаєш? Я вже знав, що прикмети Бретані можна знайти на океанському узбережжі, в маленьких містечках та на острівцях, де й досі розмовляють бретонською... Проте тут, на березі Луари, була Франція, справжнісінька Франція, простора, красива, елегантна. Франція без Бретані.
Звісно, цьому годі було дивуватися: Нант перестав бути столицею Бретані акурат після втрати незалежності — провінційним центром став сусідній Рен. А згодом і провінції було скасовано французькими революціонерами, настав час позбавлених історичної пам’яті департаментів... І ось що цікаво — коли до французів повернулося відчуття регіоналізму, вже у наш час довго сперечалися, чи є Бретанню департамент Атлантична Луара, центром якого і є Нант... Зрештою, Нант повернувся до Бретані, однак столицею регіону залишився — напевне, назавжди — Рен...
Прогулюючись Нантом, я намагався собі уявити, яким був би Київ без України. Звичайно, гарне російське (або, якби історія склалася інакше, — польське) місто, у якому неважко було б знайти історичні пам’ятки Великого Князівства — Софія залишалася б на майдані російського воєводи (або польського гетьмана?) Богдана Хмельницького, відомого своїми битвами з поляками (або росіянами?). Звичайно, ніхто б не заперечував існування української цивілізації, яка історично не відбулася, стала локальною — варто пошукати її у селах та в маленьких містечках Волині чи Галичини... Однак Київ — Київ був би інакшим: позбавлена столичності горда губернська (воєводська) столиця, яка пишається своїм минулим і живе сучасністю інших... Та чого там фантазувати, Київ і зараз майже такий, Київ і був таким у радянські часи. І до чого порівняння з Нантом — що, Нант кинули напризволяще, він перестав бути культурним центром, він перестав виховувати своїх мешканців самим духом своїх майданів, самим відчуттям старовини? І Київ був би не гіршим за Нант, якби ми потрапили до Росії «департаментами», якби Україна не з’явилася...
Може, й не гіршим. Однак, у чому точно впевнений, — інакшим. Ми звикли аналізувати незалежність економічними категоріями, політичними. Однак, хоч би як пафосно це прозвучало, незалежність — частинка душі. Це як совість, яка рано чи пізно наздоганяє. Чи не тому бретонці, жителі прекрасної Франції — і населення її неперевершеної культури — і через кілька сторіч після того, як Бретань зникла з політичної карти, намагаються зберегти свою мову, яка очевидно поступилася французькій, свою культуру, яка ніколи не змагатиметься із французькою за статус світової... Може, вона й локальна, ця бретонська спадщина. Однак вона своя, і без неї не відчуваєш свого існування повноцінним — дарма що живеш у великій країні зі славетною культурою і легендарною історією. В новий час державу, регіон, країну трактують уже інакше: починаємо жити в епоху транснаціональних об’єднань. Однак відповідальність — навіть перед минулим чи майбутнім, а перед собою — за свій власний світ, світ своєї душі, свого відчуття прекрасного, своєї розмови із самим собою — якою мовою, до речі? — залишається незмінною...