09/01/2002 | AST

http://www.infb.net/39_02/4.shtml


«Я виховав його таким...»

Господарі не чекали гостей, та ще й у формі (ми приїхали з членами Товариства українських офіцерів). Зустріли насторожено. І не тому, що робота стала: Іван Олексійович ладнав якраз січкарку, а Валентина Федорівна порала город. Відтоді, як майор Служби безпеки Микола Мельниченко оприлюднив розмови у кабінеті Л. Кучми, гостей, бажаних і не дуже, тут, у селі Крячки, було й було...

Вже згодом Іван Олексійович, батько Миколи, трохи відійшов серцем і скупо розповів, як зухвало, не по-людськи, поводяться деякі прибульці, як намагаються, бува, щосили вкластись у заздалегідь розроблений провокативний сценарій. Тож відразу і на слова Михайла Хабарова, голови Товариства, про те, що офіцери України підтримують його сина, сказав, мов одрізав: “Я й так знаю, що 90 відсотків офіцерів підтримують мого сина”. Щоправда, поговорити не відмовився, але повів нас не у двір, а через дорогу, до невеликого ставочка, де на березі клапоть їхньої помідорної грядки. І продовжив болючу для нього тему:

— Якщо хтось доведе, що син винен, то я згоден прийняти разом з ним найбільшу кару. Бо я — батько, я його таким виховав.

Мама Миколина, Валентина Федорівна, худенька, голубоока, не може втриматися від сліз: виховували дітей, каже, щоб чесними були. Щоб не проходили повз біду людську, щоб не ховалися ні за чиї спини. У синів Мельниченків — Сергія та Миколи — різниця у віці ледь більше року. Відтак усі домашні наряди — на городі та біля худоби — ділилися порівну. І, каже батько, поки не зроблять, — ні на ставок, ні в кіно. А мама згадує, яким славним помічником був менший, Микола. Попри домашню трудову повинність вчилися хлопці в школі добре. Пішов батько до хати, виніс цілу папку грамот, дипломів, подяк. З першого і по останній клас, на службі, у військовому училищі — за успіхи в навчанні, за зразкову поведінку, за наукові роботи. І батькам — за гарне виховання синів. Тут же, в папці, знімок: на передньому плані президент, а за ним охорона, поміж якої Микола. Леонід Данилович веселий, сміється...

— Не раз і не два їздив Микола з Кучмою, — розповідає Іван Олексійович, — бачив, як люди скрізь по Україні плачуть. “Батя, казав, злидні скрізь, розруха кругом. Люди в сльозах, гірше, ніж після війни”. Звісно ж, Микола, 1966 року народження, знав лише з батькових слів, як то після війни.

Мельниченко-старший був тоді, згадує, “пацаном”. Та добре пам’ятає, як люди “за палички робили, але співали. Картоплю-мундирку на ходу їли, але сміялися”.

У батька 140 гривень пенсії, у матері — 96. Балон газу, який розтягують на місяць, — майже 50 гривень, добре “тягне” електрика. Приблизно 70 гривень ще йде на ліки для Валентини Федорівни, яка, зітхає, має “99 болячок”. У хазяйстві коза Майка та куплені весною на птахофабриці курчата. Живуть — як багато людей в Україні: у бідності, у скруті. Та й душа болить — і за Миколу, і за Сергія, який подався на чужину по заробітки.

Хтось сліпо вірить усьому, що каже влада, а хтось, як-от українські офіцери, висловлює захоплення громадянською позицією Миколи Мельниченка. Михайло Хабаров переконаний:

— Микола Мельниченко не зрадив присязі, він-бо присягав на вірність українському народові. Народ оцінить велич зробленого Миколою Мельниченком і на ознаку своєї вдячності визначиться дією...

Іван Олексійович хвилюється. Певно, вкотре вже розмотує ниточку спогадів. Згадує, як сам повстав проти несправедливості на роботі (працював “дорожником”), за що й поплатився. Як в армії служив на Сахаліні і ще тоді переконався, що не всякий наказ — закон. “А якщо дурень наказує? А якщо скаже йти проти батька-матері?”

Поговорили... Почали прощатися. Лелеки з осокора покивали довгими дзьобами...

— Давно вони у вас поселилися? — допитуюся у Валентини Федорівни.

— Давно. Кружляли, шукали місце. Поліз батько на осокора, спиляв верхівку, приладнав залізяччя. І відтоді живуть. Як ото збираються відлітати, клацають, прощаються — мені наче діти мої... А весною — знову тут.

Наталя САНДРОВИЧ
Васильківський район Київської області