09/07/2002 | НеДохтор

http://sobor.org.ua/ivp/public/su0902.htm

------------------
Дванадцять днів "Соборної України 2002"
(суб'єктивні нотатки учасника)


"Самостійна Україна", №33, вересень 2002 року



"Дванадцять днів, дванадцять синіх чаш..." Так колись розпочав сонет, присвячений подорожі на Донбас, Микола Зеров. Експедиція "Соборна Україна-2002" так само тривала 12 днів, - з 10 по 21 серпня. У ці дні спресувалися дві з половиною тисячі кілометрів, десятки селищ, містечок, і міст, сотні зустрічей, безліч подорожніх вражень. В ці дні спресувалося надто багато людської біди, побаченої скрізь уздовж маршруту мотопробігу, але водночас - і багато надії на те, що біда ця - минуща, а Україна - вічна. А відтак, коли "Соборна Україна-2002" вже теж зробилася історією, варто згадати окремі найцікавіші її сторінки.


Спершу - про задум.

Подорожувати влітку - стало для представників національно-демократичних сил, об'єднаних спершу "Відкритою політикою", згодом - УНП "Собор", ще згодом - спільно УРП та "Собором", а з цього року - вже єдиною УРП "Собор", - доброю традицією. Мотором таких подорожей незмінно був сам Анатолій Матвієнко (він же - президент Федерації спортивного туризму України). Ідейним натхненником - академік НАН України, визначний учений-ботанік Костянтин Ситник. Цього року ще однією "зіркою" експедиції став легендарний Левко Лук'яненко, який саме на такий активний спосіб вирішив підготуватися до свого сімдесятип'ятиріччя.

Не бракувало й молодших, але так само відомих. Це - поет і політик Володимир Шовкошитний, доктор економічних наук Михайло Довбенко, кандидат медичних наук Валентина Березенко (на її тендітні плечі лягла медична програма експедиції). Їм допомагали зовсім молоді активісти "Українського молодіжного Собору". Отже - всього два десятки відчайдухів, готових пожертвувати черговою літньою відпусткою в ім'я фізично виснажливого, але страшенно насиченого подіями "спортивно-політичного туризму".

Як засіб пересування цього року було обрано мотоцикли. Вітчизняного виробництва, зібрані на Київському мотоциклетному заводі. Дехто з учасників експедиції подолав на них увесь шлях (безумовно, серед них був і А.Матвієнко, який незмінно вів флагманську "двійку", - решта три машини були триколісними). Дехто, як-от К.Ситник, проїхав на "сталевих конях" лише окремі ділянки, решту відстані подолавши на автомобілі. Але й ця ділянка розбитими луганськими шляхами стала для 76-річного ветерана здобутком, аж ніяк не менш вагомим, аніж сотні й тисячі кілометрів у сідлі - для його молодших колег.
Але не менше, ніж засіб пересування, важив сам маршрут.
У "доробку" А.Матвієнка та його товаришів уже були історичні міста гетьманської України, Говерла (з вершини якої в ураганний вітер було знесено 2 тонни сміття, занесені туди іншими політиками й не-політиками), складний яхтовий перехід від Києва й до Херсонеса, комбінований маршрут місцями, пов'язаними з життям Данила Галицького, де велосиперна частина перейшла в байдаркову, а та - в напівмарафон від Хотина й до Кам'янця-Подільського. Але цього разу маршрут "респубілканців-соборян" проліг на схід.

На той проблемний український Схід. Дуже важкий для життя (особливо це відчутно в "депресивних" містах Донбасу). Ще важчий - для вояжів націонал-днмократичних лідерів (наскільки ж легше виявляти свій "патріотизм" перед львівською "клюмбою"!) Але на Схід - дуже красивий. Дуже древній. І головне - таки український.
"Сонце над Україною сходить на Сході. І як воно зійде, так і світитиме цілий день" - любили повторювати на зустрічах учасники експедиції. І це - не просто метафора. Адже лише дві області Донбасу - це шоста частина всіх українських виборців. І годі сподіватися, що Україні вдасться накинути той сценарій розвитку, якого категорично не сприйме Схід.

Тому учасники "Соборної України -2002" рушили саме сюди - на Чернігівщину, Сумщину, Харківщину, Луганщину, Донеччину, Запоріжжя. Рушили з гаслом: "Ми всі - українці". Українці - бо громадяни України. І якщо у Франції нікого не дивує "графиня Шеремєтьєфф, француженка російського походження", то в Україні "слюсар Іванов, українець російського походження" (чи, скажімо, "математик Фраєрман, українець єврейського походження") досі звучить для когось дико. А головне, на жаль, надто багато самих етнічних українців досі лишаються насамперед "радянськими людьми", "совками", якими легко маніпулювати навіть не "ковбасою по 2.20", а лише примарною обіцянкою цієї ковбаси. І лише зробившись таки справді українцями, громадяни України мають шанс навести лад на своїй - і досі "не своїй" землі.

Люди

Під час численних зустрічей упродовж маршруту доктор економічних наук М.Довбенко любив цитувати слова "гаранта" про те, що "тільки сліпий не бачить, що жити стало краще", - для того, щоб відразу ж запитати: а чи краще живеться вам? Відповіді вражали одностайністю. То ж не відомо, де брав Л.Кучма матеріал для свого узагальнення. Але, напевно, не в тих місцях, де досі пощастило побувати "соборянам".
Скрізь, від Путивля на Сумщині до Красного Луча на Донбасі, подорожніх зустріла приблизно однакова картина: підприємства, які давно було приватизовано й розкрадено, люди, які зневірилися знайти роботу, колосальний тягар комунальних виплат (за двокімнатну квартиру в Бердянську доводиться платити 180 гривень!), самоврядування з обов'язками, але без повноважень, міські голови, приречені на безгрошів'я й безправ'я перед виконавчою "вертикаллю"... Звичайно, на цьому тлі траплялися й оази відносного благополуччя, й ефективні виробництва - але вони виникли скоріше не завдяки, а всупереч зусиллям рідної держави...

Тому, очевидно, наше гасло "ми всі - українці" змучені злиднями й браком правди люди ніде не сприймали вороже. Навіть у Старобешеві на Донеччині, де населення майже порівну складають етнічні греки, росіяни та українці, і де в музеї знаменитої комбайнерки Паші Ангеліної (до речі - грекині) вся експозиція лишилася точнісінько такою, як була за "історичного ХХУ з'їзду КПРС". Тому, напевно, майже не мали учасники експедиції проблем зі своєю українською мовою навіть на Донбасі (поодинокі прохання "говоріть по русскі" як правило припиняли місцеві ж: "здєсь жівєм, а язика нє знаєм. Стидно!"). Тому й почули вони від старого етнічного молдаванина з Мелітополя: "Я - українець. І я готовий їхати до Києва, щоб вийти 16 вересня на Хрещатик і нарешті вигнати цього Кучму, який не дає мені жити!"
Щоправда, були в тому ж Мелітополі й інші. Вони стрічали нас галасливим пікетом з гаслами: "Янки, вон из Мелитополя!", "Лукьяненко - под суд за развал СССР!" Але за тим пікетом стояв, очевидно, навіть не місцевий осередок КПУ (рядові комуністи на диво уважно сприймали наші аргументи - й чудесно розуміли, що ані вони - комунізм, ані соціалісти - соціалізм, ані ми демократичну європейську Україну не побудуємо, поки при владі перебуватиме режим Кучми). А мелітопольські пікетувальники побоялися навіть вийти на відкриту дискусію, і, відстоявши обумовлений час, швиденько позгортали свої плакатики й порозбігалися врізнобіч. Горласта жінка-керівниця ще й перевірила, щоб ніхто не лишився на велелюдній зустрічі з учасниками експедиції.

Але назагал люди зустрічалися нам зовсім інші. Нехай навіть і не прихильні до наших партійних гасел, - але безумовно прихильні до людей, готових відверто говорити правду. І тому А.Матвієнку, Л.Лук'яненку, К.Ситнику після кожної із зустрічей доводилося ще подовгу говорити з тими, хто не встиг поставити свої запитання в залі, хто, врешті-решт, після місцевого, байдужого до всього депутата-"заєдуна" побачив народного обранця, готового реально вислухати й захистити. Такі незаплановані зустрічі фатально "рвали" щільний графік нашого пересування. Вони врешті-решт коштували нам обіду, вечері чи відпочинку (інших резервів економії часу просто не існувало). І однак, вони надихали - бо переконували: наш приїзд таки потрібен людям.

Звісно, "республіканців-соборян" зустрічали не тільки люди "з вулиці", але й активісти місцевих українських організацій. На Сході їм ведеться дуже не просто. Я досі згадую 79-річного колишнього політв'язня й колишнього шахтаря, єдиного на Красний Луч передплатника "Української газети" (щоправда, читають цей примірник до дір кілька десятків - бо в людей просто немає коштів передплатити навіть це зовсім недороге за київськими мірками видання). Цей дідусь з ясними, зовсім молодими очима зізнався: йому інколи й досі боязко говорити на вулиці рідною українською мовою. (А що дивуватися: якихось п'ятнадцять років тому і в Києві така розмова могла наразити на відверте хамство й агресію "люмпенів").

Але засмутило трохи інше. Українці-активісти на Сході подекуди змирилися з власним становищем "гетто", де можна зібратися в "світлиці" й пожалітися один одному на підступи зловорожих "москалів" і "жидів", які не дають "будувати Україну". І водночас (ніде правди діти!) найлютішим суперником для такого українця буде активіст із іншої (а відтак конкурентної!) української партії.

З сумом згадую симпатичного панотця однієї з нечисленних парафій УАПЦ на Луганщині, який під'їхав на велосипеді наприкінці однієї з наших зустрічей. Ми розговорилися - й він бідкався на те, як важко оберігати та Донбасі щире українське православ'я від РПЦ та "філаретівців" (мій співрозмовник вжив саме таке означення зі сторінок газеток тієї ж РПЦ). І коли я почав доводити йому, що годі говорити про перспективи єдиної помісної православної церкви, аж поки не об'єднаються принаймні УАПЦ з УПЦ КП, він просто не хотів мене чути. Надто глибоко засіло в його щирому українському серці упередження щодо тих, хто думає бодай трохи не так, як він сам...
Були й інші зустрічі з українцями Сходу, ще менш оптимістичні. Успішний підприємець з козацьким прізвищем, голова осередку одного з "РУХів" з райцентру на тій-таки Луганщині запросив персонально Левка Лук'яненка до офісу своєї кредитової спілки. Мета зустрічі була не зовсім зрозуміла - бо господар не питав сам і не давав ставити запитання присутнім десяткові козаків та "просвітян". Натомість він півгодини оповідав без перерви... який добрий їхній голова райдержадміністрації, як він дбає про відродження української мови й культури. А він, цей голова адміністрації, відмовився зустрітися з тим-таки Л.Лук'яненком та К.Ситником, бо з Луганська надійшла вказівка - "опозицію" ігнорувати!

А саме в той час, поки Л.Лук'яненко із В.Шовкошитним змушені були брати участь у незрозумілій виставі в кредитовій спілці, А.Матвієнко з К.Ситником зустрічалися з громадськістю районного центру в переповненій залі міськвиконкому (молодий активний мер наважився виявити самостійність). Але на цю зустріч активісти-"просвітяни" з "рухівцями" не прийшли. А дарма. Там вони почули б чимало про те, як їхній покровитель-керівник адміністрації буквально душить місто, руйнує його господарство, як задля вигоди наближених до нього торгашів-вірменів було нещодавно зупинено хлібний завод, який випікав смачний свіжий хліб. І тепер потрібно купувати у цих вірменів дорогий. І черствий.

Мені подумалося: наскільки ця ситуація Богом забутого райцентру на Луганщині як у краплі води відбиває ситуацію в Україні, де окремі "патріоти" готові "вгризатися у владу" (і славити тих, хто дає їм "вгризатися"), начхавши на все інше! І наскільки зашкодили місцеві "рухівці" з "просвітянами" українській справі в своєму райцентрі, де люди тепер точно знають: ці "українці" все продадуть за приміщення офісу для свого бізнесу.

Звичайно ж, у абсолютній більшості своїй свідомі українці на Сході - зовсім не такі. Я й досі згадую керівника чималого заводу зі сходу Харківщини, який не лише дає працю й зарплатню сотням людей свого міста, але й чи не від моменту заснування партії є активним членом УРП. Я згадую російськомовного шахтаря з Лутугіного на Луганщині, який виявився активістом "Нашої України" й дав блискучу відсіч засланому владою провокаторові, який намагався налаштовувати люд проти "бандєровцев, коториє нас нє уважают і на нашєм язикє разговарівать нє хотят". Я згадую, врешті-решт, людей, закоханих у нашу історію, які з величезною любов'ю оберігають пам'ятки княжих Чернігова й Новгород-Сіверського, гетьманського Глухова, які плекають музеї Сковороди й Гната Хоткевича на Харківщині, - і намагалися подарувати нам частинку власної поваги й любові до цієї історії...
Словом, добрих людей і по справжньому щирих патріотів нам траплялося значно більше.


Влада

Я почав писати цей розділ і подумав: а хіба влада - то не люди? Безумовно, люди - але в українських умовах вони надто часто творять окрему вузьку касту, яка глухою стіною відгороджується від усіх інших людей. І дуже часто тих, інших, за людей і не вважають.
Звичайно, сказане вище стосується насамперед призначеної влади (і то далеко не всієї - і в "президентській вертикалі" на місцях працюють порядні люди, які самовіддано намагаються зробити життя своїх територій бодай трохи кращим). І тим більше не хочу кинути тіні на самоврядну, обрану людьми владу - мерів та місцевий депутатський корпус. Їм сьогодні часто складніше за всіх.

Але це повною мірою стосується умов, у яких повинна сьогодні працювати вся наша місцева влада - умов диктату й доносів і страху.
І це ми повною мірою відчули впродовж нашого маршруту.
Річ у тому, що "Соборна Україна - 2002" була не просто прогулянкою діячів опозиційної партії. Мотоциклетами й автомобілем їхали народні депутати України А.Матвієнко - голова Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва і місцевого самоврядування, К.Ситник - голова підкомітету комітету з питань освіти й науки, Л.Лук'яненко - член комітету з оборони й державної безпеки. Такого потужного депутатського десанту переважна більшість міст і містечок на шляху маршруту експедиції просто не бачила.

А частиною програми був не лише звіт депутатів за пророблену працю. А.Матвієнко був готовий вирішувати (й вирішував!) численні питання ефективної роботи органів місцевого самоврядування, радився з мерами й депутатами, як найкраще вдосконалити відповідну законодавчу базу. Інші депутати - члени УРП "Собор" так само вели конструктивні розмови за напрямками своєї фахової депутатської діяльності. Отже, влада (насамперед - місцева) мусила б бути кровно зацікавлена в тому, щоб вирішити через депутатів свої місцеві проблеми. Та й благодійницька допомога ліками (їх люб'язно надали фірми "Гедеон Ріхтер" і "Фармак") була аж ніяк не зайвою для місцевих лікарень і фельдшерсько-акушерських пунктів.

Але на Чернігівщині влада (і державна, і самоврядна) "Соборну Україну-2002" проігнорувала. Під час приїзду мотопробігу кабінети адміністрацій і виконкомів завбачливо виявлялися порожніми: щоб ніхто, бува, не запідозрив когось у "неблагонадійних зв'язках". На Сумщині ситуація змінилася: перші особи адміністрацій теж воліли триматися "від гріха подалі", зате обрані мери й місцевий депутатський корпус спілкувалися з народними депутатами від УРП "Собор" багато й охоче. Їх цікавило все: і що планується зробити для справедливішої системи формування місцевих бюджетів (за сьогоднішньої схеми міста просто позбавлені можливості виконувати свої соціальні зобов'язання перед територіальними громадами), і як самоврядні функції буде захищено від сваволі виконавчої вертикалі. Місцеві депутати не просто висловлювали абстрактні побажання, але й пропонували власні формулювання окремих статей законів, які, на їхню думку, зміцнюватимуть позиції місцевого самоврядування. А.Матвієнко, зі свого боку, пообіцяв: усі пропозиції буде якнайретельніше розглянуто очолюваним ним профільним комітетом Верховної Ради.
Інтерес мерів до експедиції тривав і надалі, в усіх інших областях, які відвідала експедиція. Але адміністрації подекуди від пасивного ігнорування переходили до активної протидії. Так і не вдалося урочисто відкрити офіс УРП "Собор" у Богодухові на Харківщині - всю попередню ніч з керівником місцевого партійного осередку велися "відповідні розмови", аж поки людина не опинилася на межі нервового зриву. "Великий патріот" В.Просин у Сватовому на Луганщині не лише скасував всю заздалегідь обумовлену програму зустрічі експедиції, але й не знайшов нічого кращого, щоб просто відмовити в зустрічі А.Матвієнку, Л.Лук'яненку, К.Ситнику, посилаючись... на страшенну зайнятість. Міську владу Бердянська адміністрація змусила... перестрахуватися, надрукувавши ні сіло ні впало в місцевій газеті "Південна зоря" "Звернення жителів міста Бердянськ до народних депутатів А.Матвієнка, Л.Лук'яненка, Г.Омельченка, К.Ситника". Підписане від імені всіх "жителів" чомусь персонально секретарем міськради В.Харченком "Звернення" завершував заклик "припинити політичні інтриги та перейти до законотворчої діяльності".
І таких дрібних прикрощів і "шпильок" (десь - замкнули залу, десь - вимкнули озвучення, десь - забрали з площі заздалегідь розставлені лави) було доволі упродовж усього маршруту.

Проте усіх переплюнула влада райцентру Лутугіного, що неподалік від Луганська. Тут учасників експедиції намагалися... просто не пустити до центру міста, на заздалегідь оголошену зустріч. Машина ДАІ спершу "провела" колону мотоциклів повз поворот до центру Лутугіного. А коли хитрість було викрито, і А.Матвієнко наполіг-таки повернутися (хоч міліціонери, виконуючи вказівку, вперто торочили: й зустрічі не буде, й пам'ятника геологові Лутугіну, під яким її заплановано, взагалі немає), центр міста виявився... заблокований іншими міліціонерами. Причому заблокований з усіх боків. Начебто через "будівельні роботи".

Подолавши останній кілометр пішки, учасники мотопробігу побачили-таки самотній бездіяльний кран просто під пам'ятником (який, звісно, нікуди не зникав). Кран, як пояснили місцеві мешканці, встановили щойно напередодні, і мети його встановлення ніхто не зрозумів. Принаймні, рухові вулицями він явно завадити не міг. Але під пам'ятником вже метушився мер Лутугіного, який разом з місцевою міліцією, переконував людей, що таки зійшлися на зустріч, розходитися, і навіть загрожував заарештувати тих, хто не підкориться.
З нами мер спершу повівся так само вельми агресивно. Але переконавшись, що серед прибулих - народні депутати, і розуміючи, що закон явно не на його боці, він різко змінив тактику. Мовляв, я тут працюю якихось п'ять місяців, і для людей стараюся, он навіть парк упорядкував. І взагалі, я тут людина крайня, від мене нічого не залежить, всім керує державна адміністрація, поставити кран - то її вказівка...

Було дуже прикро спостерігати за людиною, яка не мала мужності бодай трохи обстояти власну гідність (не кажу вже про гідність міста, яке його обрало).

Але, на щастя, більшість мерів сьогодні - вже зовсім не такі. У багатьох містах люди обрали не тих, за кого агітували адміністрації, а тих, хто насправді готовий захистити їхні інтереси. Назву бодай декількох.

Ірина Демченко. Приваблива молода жінка, яка стала навесні мером Охтирки, "столиці української нафти". Мене вразила її вишукана, аж надто шляхетна українська мова, і я подумав-був: чи не український філолог - пані Ірина? Виявляється, ні. І не лише не філолог, а взагалі етнічна росіянка, яка у грудні 1991 року свідомо не брала участі в референдумі за незалежність. Не брала - бо була переконана: свою долю повинні визначити самі українці. А росіяни й усі інші, сущі в Україні, повинні або прийняти цей вибір, і разом з українцями реалізовувати його, або ж шукати собі іншої домівки...

А що пані Ірині не бракує рішучості й характеру, було видно з одного промовистого епізоду. Мер зустрічала мотопробіг на границі міста, за кілька кілометрів від кінотеатру, де було заплановано зустріч із городянами. І Анатолій Сергійович (напевно, жартома) запропонував підкинути господиню до центру... на мотоциклі. Але пані Ірина рішуче влаштувалася в сідлі за спиною в лідера УРП "Собор" - і так і в'їхала з вітерцем до рідного міста! Здається, то був єдиний випадок, коли Володимир Шовкошитний мусив поміняти своє місце та салон автомобіля.
Чи - Анатолій Кваша. Його навесні було обрано мером Чугуєва, всупереч волі всесильного губернатора Харківщини Є.Кушнарьова. І вже розпущена новообраною радою міська виборча комісія без кворуму під шаленим тиском згори оголосила вибори недійсними. Самому ж обраному людьми мерові було заборонено балотуватися повторно. Але й на повторних виборах переміг не кандидат від влади, а жінка з команди Анатолія Кваші Галина Міхаєва, за яку сам він закликав голосувати. Сьогодні він - перший заступник міського голови з виконавчої роботи. І найперше прохання, яке пролунало до депутатів від представників міської громади - захистіть, нарешті, тих, кого ми обрали. Дозвольте їм нормально попрацювати!

З таким проханням зверталися до депутатів від УРП "Собор" і в Красному Лучі, де новообраний міський голова Сергій Лук'яненко виявив кричущі зловживання попередньої влади з видобутим вугіллям (якого в шахтарському краї, виявляється, катастрофічно бракує для опалення житла самих-таки шахтарів!) Як наслідок - С.Лук'яненка вже намагалися усунути, і лише втручання А.Матвієнка як голови профільного комітету Верховної Ради зупинило сваволю місцевих "вертикальщиків".
Чи Василь Єфіменко, новообраний мер Мелітополя. Він не лише наважився зустрітися з опозиційними депутатами, але й санкціонував до нашого приїзду відкриття меморіальної дошки Дмитру Донцову на приміщенні колишнього реального училища, де навчався майбутній автор "Націоналізму". Причому історія з встановленням цієї меморіальної дошки в рідному місті Дмитра Донцова тягнулася, виявляється, вже дев'ять років!

Отже, правий був Анатолій Матвієнко, коли вперто повторював під час усіх зустрічей: саме якість місцевого самоврядування, покликаного будити ініціативу мільйонів, визначає, врешті-решт, якість центральної влади. Й недолугі, мізерні в своєму бездумному плазуванні перед будь-ким дужчим (й водночас по-хамському зверхні до будь-кого слабшого) владці на місцях і формують ту страшну піраміду, яка називається "режимом Кучми". Але люди вже прокидаються. І лутугинський мер був на нашому маршруті радше винятком з правила, аніж правилом. А це значить, що й на майбутніх парламентських виборах провінція може дати значно більше чесних, ініціативних, високопрофесійних політиків.

Нарешті, не можу не написати про один (незрозумілий спершу для мене самого) виняток. Принаймні в одній області виконавча вертикаль показала, як слід ставитися до опозиції цивілізовано. Й цією областю стала Донеччина.

Тут депутатів від УРП "Собор" на межі районів зустрічали голови рад і адміністрацій (причому зустрічали, може, й надто помпезно, за традиціями "старих добрих часів", з хлібом-сіллю, з дівчатами в українських строях, з школярами, які зворушливо декламували вірші про любов до України). Тут учасників мотопробігу чекали зали, заповнені місцевими депутатами, активістами політичних партій, підприємцями. Тут для них була готова велика краєзнавча програма.
Звичайно, на цих зустрічах більше місця посідали не залальнополітичні моменти, а конкретні місцеві питання. Але від того вони, зустрічі, не були менш корисними. Адже місцеві політичні еліти побачили в депутатах від УРП "Собор" не лише палких мітингових промовців, а й вдумливих законотворців, готових спільно з ними до дрібниць опрацювати майбутню процедуру формування місцевих бюджетів.

Так, ніхто перед нами не крився: на Донеччині справді існують сьогодні дві партії: Партія регіонів і "партія" безробітних. Так, працівники обдержадміністрації називають сьогодні на ім'я-по-батькові тільки одну людину, - і в їхньому голосі при цьому лунає священний трепет. І ця людина - не президент Кучма й не губернатор Янукович, а Ренат Леонідович Ахметов, президент ФК "Шахтар" і некоронований, але визнаний усіма лідер регіону.

Так, фантастично високий (найвищий в Україні!) показник блоку "ЗаЄдУ" було отримано тут цинічним і неприховуваним використанням адмінресурсу. Але Донеччина, очевидно, була єдиним регіоном, де принаймні частина виборців голосувала за блок влади по-справжньому щиро. Причому голосувала не за Литвина чи Кінаха, а за ясну і зрозумілу обіцянку Партії Регіонів: сьогодні Донбас є всеукраїнським донором. Коли ми прийдемо до влади, ці гроші лишатимуться в нас.
На жаль, жодна інша партія не зуміла запропонувати гасла, що могло б конкурувати з цим на Донбасі за силою впливу. Але це не означає, що таких гасел немає взагалі. Бо дуже повільно, але Донеччина таки робиться більш українською, - політично й культурно.

Так, Донбас досі лишається російськомовним. Але в перші українські класи цього року тут пішли 46% учнів. Це мало порівняно з загальноукраїнським показником у майже 76%, але дуже багато порівняно з тими несповна 2%, які навчалися тут в українських школах 15 років тому.

Отже, українські сили повинні боротися за Донбас. І похід активістів УРП "Собор" підтвердив - це завдання складне, але здійсненне.

Історія

Мотопробіг "Соборна Україна-2002" в усіх документах було кваліфіковано як "просвітницьку акцію". А її метою (як і метою всіх попередніх акцій такого штибу) було проголошено "утвердження патріотизму, гордості за Українську державу, її історію, утвердження соборності українських земель".

Не секрет, що сьогодні триває ідеологічне змагання за український Схід. Що це: споконвічно українські землі? Чи їхнє входження до складу України стало наслідком якоїсь неймовірної щедрості більшовицьких вождів щодо "націоналів"? Адже так досі говорить не лише багато хто в Москві, ці погляди мають і численних адептів у самій Україні, і учасникам "Соборної України-2002" доводилося зустрічатися (і дискутувати!) так само і з ними.
І тут в утвердженні історичної свідомості громадян роль держави (з її школами й музеями) не можна применшувати.

Звичайно, нам траплялося чимало подвижників рідної культури й історії, справжніх патріотів своєї справи. Екскурсії Черніговом і Глуховим я взагалі згадуватиму як одні з кращих у своєму житті, - за енциклопедизмом знань і залюбленістю в справу наших гідів. Нам траплялися музеї, які давно стали справжніми осередками українського духу. Але будьмо відверті - не вони ще домінують на Сході.
Таке враження, що час тут подекуди просто застиг. І за синьо-жовтими прапорцями й тризубами на офіційних стендах мирно живуть (і підтримуються коштом нашого бюджету, тобто нас із вами) ті самі радянські ідеологеми, що й двадцять, тридцять, сорок років тому...
Молода екскурсовод заповідника в Новгород-Сіверському (як свідчить єдиний бігборд при в'їзді до міста - "батьківщини Президента України Леоніда Кучми") мовою сусідньої держави бадьоро пояснює, яке значення мало для міста покровительство Катерини ІІ (українські гетьмани наче нічого тут і не будували)... Чи оповідає, скільки "русскіх плєнних" загинуло в тутешньому концтаборі в роки Другої світової. Мого ущипливого запитання: а що, українців до цього концтабору не пускали? а як бути тоді з визначним перекладачем Борисом Теном якого мало не замордували саме тут? - ця молода особа, здається, просто не зрозуміла.

Провідним експонатом музею Даля в Луганську досі лишається портрет "государя імператора Миколи І". На легендарній Савур-могилі вся історія взагалі починається з визволення її радянськими військами. Причому й досі ніхто не ставить під сумнів: а чи треба було класти тут, на прострілюваному, наче на долоні, степу, десятки тисяч людей? Чи не краще було б просто обійти цю висоту?
А все перевершив музей Паші Ангеліної в Старобешеві: здавалося, тут тільки вчора влаштовували урочисті лінійки й писали рапорти на адреси пленумів та з'їздів.

Я, боронь Боже, зовсім не ставлю під сумнів героїзм тих, хто поліг на Савур-могилі. Їхня пам'ять гідна вшанування. Я тим більше не закликаю закривати музею в Старобешеві, - він теж дуже повчальний. З нього, попри все, можна довідатися, як більшовицька система витворила одного зі своїх ідолів з молоденької грекині-трактористки (втім, на національності Параски Ангеліної в ті роки не дуже наголошували). І як ця ж система, висмоктавши з власного ідола всі життєві соки, поклала ще зовсім не стару, 47-річну жінку в домовину. І це теж розглядалося чи не акт катарсису. Згадаймо хрестоматійний вірш радянського "класика": "Некролог у газеті прийшов зі столиці, де Хрущов був підписаний з товаришами". Саме такий некролог можна бачити досі за склом вітрини музею в Старобешеві.

Але за всім тим - немає України. Немає її долі на трагічних протягах ХХ століття. Люди, виховані на таких походах до Савур-могили і музею Паші Ангеліної, ладні сприймати Україну як такий собі "артефакт", наслідок "змови трьох політиків у Біловезькій пущі". А коли при цьому Україна асоціюється не з "ковбасно-молочним раєм", а зі злиднями й корупцією, важко вимагати від людини бути патріотом цього злополучного "Кучменістану"...

Учасники експедиції як могли намагалися протидіяти цим тенденціям. Вони не лише роздали тисячі примірників просвітницької літератури, але й провели силами місцевих та київських науковців для "круглі столи" в Луганську та Донецьку. Тим, хто досі вірить радянському міфові про "Велику Вітчизняну", корисно було б почути, що практично все антинімецьке підпілля на Донеччині в роки Другої світової було саме українським, під керуванням похідних груп ОУН. Як українським лишався перед хвилею масштабної повоєнної русифікації і весь шахтарський край... Це, до речі, помітить і уважний відвідувач музею Паші Ангеліної: довоєнні посвідки, й мандати легендарної трактористки оформлено здебільшого українською мовою, а по війні ця мова раптом цілковито зникає зі вжитку "трудящих Сталінської області".
Звичайно, не можна твердити, що ніде й нічого не змінилося на Сході й на офіційному рівні. Нове ставлення до національної історії поволі, але пробиває дорогу й тут. І дуже промовистим вийшов фінал мотопробігу в Мелітополі. Спершу його учасники відвідали Кам'яну Могилу - унікальний природно-історичний об'єкт на березі тихої й прозорої степової річки Молочної, який від доби пізнього палеоліту до перших віків християнства правив за святилище для наших пращурів. Стіни Кам'яної Могили вкрито сотнями петрогліфів. І хоча сьогодні цей "кам'яний Ермітаж Приазов'я" має статус "заповідника місцевого підпорядкування", всім очевидно, що Кам'яна Могила як пам'ятка загальносвітового значення, рано чи пізно приваблюватиме до себе науковців і туристів з усього світу. Бо саме вона здатна пролити світло на загадки перших тисячоліть історії індоєвропейців.
А надвечір учасники мотопробігу стали свідками (й до певної міри - ініціаторами) іншої вже згадуваної, дуже небуденної для Мелітополя події. У присутності мера, духовенства Київського патріархату, активістів національно-демократичних партій та організацій було відкрито меморіальну дошку визначному синові мелітопольської землі, великому українцеві Дмитрові Донцову. Перший варіант цієї дошки було виготовлено ще 9 років тому. Але влада все ніяк не давала на це дозволу. І треба було нових виборів, на яких переміг підтримуваний демократичними силами Василь Єфіменко, треба було потужного депутатського десанту, щоб пам'ять Дмитра Донцова дістала бодай скромне вшанування в рідному місті!

Виступаючи при відкритті дошки, голова УРП "Собор" А.Матвієнко наголошував: слід, нарешті, перестати боятися слова "Націоналізм". Націоналізм - це той самий патріотизм, тільки діяльніший і жертовніший. Націоналістами своїх держав, своїх націй з неминучістю були і є всі великі політики. Бідою України, однак, було й лишається те, що в нас при кермі ніколи не були націоналісти, які б по-справжньому любили свій народ, свою країну. А відтак лідер УРП "Собор" запропонував провести наступного року, в переддень 120-річчя Дмитра Донцова, представницьку наукову конференцію, на якій розібратися: що ж таке сучасний націоналізм? І яким цей націоналізм повинен бути в Україні?


"Спасенні хрести" над українським Сходом

Поет і політик Володимир Шовкошитний часто закінчував свої виступи власним-таки віршем ще з кінця 80-х:

Осмілюся освідчитись в коханні
Такому, що не згасне ув імлі,
Не синьоокій незбагненній панні,
А чорній з горя батьківській землі.

Коли Володимир доходив до останніх патетичних рядків:

Я до скону молитиму Бога,
І хреста не полишу нести,
Щоб на всіх українських дорогах
Стали тільки спасенні хрести, -

аудиторія, хоч якою б вона була, неодмінно вибухала оплесками.
Можна сказати, мрія Володимира Шовкошитного втілилася в життя. На всіх дорогах сходу стоять масивні хрести, встановленні церквою Московського патріархату на відзначення 2000-річчя Різдва Христового. На них викарбувано стандартний напис: "Спаси и сохрани! Святая Русь, храни веру православную!" Нижче може стояти ще й приписка: "С благословения митрополита (архиепископа, епископа) (ім'ярек)..."
Навряд чи Володимир Шовкошитний мріяв наприкінці вісімдесятих саме про такі "спасенні хрести". Адже церква - одна з тих інституцій, якій на Сході України ще вірять. А вона, ця церква, на кожному перехресті стверджує: жодної України немає. Є "святая Русь" з центром у Москві, яка покликана берегти "вєру православную" (в її московському різновиді). Жодні відхилення не допускаються.

Робота Московської церкви в Україні не минає марно. На Луганщині літня інтелігентного вигляду жінка, яка пережила велике особисте горе і знайшла порятунок у вірі, лагідно переконувала нас: ви - добрі люди. Але ж ніякої України немає й бути не може. Є Росія (вона ж "свята Русь"). Є Москва, якій гріх не коритися, бо звідти - вся святість і благодать. У простоті душевній жінка зізналася: на неї покладено вести таку "місійну роботу" серед "заблукалих". І робить вона це, схоже, не з примусу, не за плату, а за велінням душі. Плату (і немалу) дістають, очевидно, ті, хто знаходить і належним чином інструктує таких покривджених долею жінок...

Домінування церкви Московського патріархату на Сході сьогодні - приголомшливе. Саме їй влада віддала майже всі княжі й козацькі храми Чернігова, всі гетьманські церкви Глухова. Саме цій церкві належать абсолютна більшість новозбудованих церков Донеччини. Натомість, коли в Чернігові й Сумах церква Київського патріархату має бодай по одному історичному храмові в центрі, то в Харкові, Луганську й Донецьку національна церква існує майже в підпіллі. Єпископ Харківський і Богодухівський Флавіан, наприклад, проводить службу Божу в пристосованій кімнатці площею менше 10 метрів...

Річ не в тому, що Київська церква не має на Сході своїх парафіян і прихильників. Річ - у послідовній позиції місцевої влади, яка не дає київській церкві розвинутися й стати на ноги. Я не думаю, що в основі такої позиції - далекосяжні плани й надалі утримувати Україну в московському духовному ярмі (адже чітко окреслену державну політику зі збільшення числа україномовних шкіл ця ж місцева влада на Сході таки виконує, і доволі успішно). Річ, очевидно, в тому, що й сам президент Кучма зі своїм оточенням відверто фаворизує саме московській церкві. А ще - ну хто захоче псувати стосунки з такою потужною політичною, організаційною та бізнесовою структурою, що нею є сьогодні відділок РПЦ в Україні...

Тому відверто не тішать мене замиловані монологи про "відродження духовності", про те, що ще десь у приміщенні колишнього музею чи концертного залу звучить Служба Божа... Адже не вина нашої культури в тому, що спеціальних музейних приміщень чи залів камерної музики радянська влада майже не будувала, обходячись реквізованими храмами. Сьогодні неукраїнська влада масово закриває осередки саме української культури, перетворюючи їх натомість на вогнища вельми специфічної "московської духовності". Очевидно, невдовзі ми станемо свідками чергових перемог цієї "духовності", коли РПЦ передадуть козацький Катерининський храм у Чернігові, чи коли виженуть решту музеїв із Спасо-Преображенського монастиря в Новгород-Сіверському (до того все йдеться). Але це, очевидно, стане лишень черговими подіями в довгому мартиролозі української культури, до якої сьогоднішній владі, за великим рахунком, немає діла.

На завершення, - про світлий епізод, коли нам пощастило доторкнутися не казенної, а таки правдивої християнської духовності. Ми знали про те, що в сусідніх областях Росії є парафії Київського патріархату. Знали, що в Білгородській області діє ціла Білгородсько-Обоянська єпархія УПЦ КП. Проте спроби розпитати про неї були марні - здається, ніхто з київських мирян не бував в її храмах.
Резиденція високопреосвященішого архієпископа Йосаафа розташована в селищі Маслова Пристань. Це всього якихось тридцять кілометрів від кордону. І ми зважилися відвідати цю парафію якраз на прекрасне й поетичне свято Маковія.

Не описуватиму наших пригод із пошуками самого храму (в Києві нам помилково назвали іншу назву вулиці). Але врешті решт ми потрапили до цієї зворушливої церковці (не дуже великої, але й не дуже малої), побудованої на приватній ділянці землі владики Йосаафа, просто за його скромним сільским будинком. Коли ми ввійшли, тут вже правився молебень на освячення зілля та води. Молилися разом з владикою десятки зо два парафіян, переважно жінок. Молилися ревно, за суворим монастирським статутом. Російською мовою виголошували моління "о великом Господине нашем Филарете, патриархе Киевском и Всея Руси-Украины".

По закінченні молебня владика запросив нас - перших світських гостей з України за всю історію його єпархії - до подячної трапези. На столі, поставленому надворі просто при вході до храму, стояли щойно освячені вода, мед, огірки, абрикоси, хліб (цим перелік страв на Успенський піст і вичерпувався). І тут, за трапезою, ми почули історію єпархії владики Йосаафа.

Так, серед парафіян є й етнічні українці - але їх меншість. Переважно до парафіян належать вірники колишньої "катакомбної церкви" - ті, хто не прийняли компромісу розгромленої РПЦ з безбожною комуністичною владою. Коли після розвалу СРСР парафії "катакомбної церкви" вийшли, нарешті, з підпілля, зберігши незаплямованою свою православну віру, вони не пішли під одержавлену РПЦ. Свій духовний центр вони знайшли в нашому святому Києві, звідки й возсіяло над Руссю-Україною світло Христової віри.

Київська церква живе Росії в умовах надзвичайно жорсткого тиску влади. Тому й будує храми владика Йосааф на приватних присадибних ділянках - щоб не одібрали їх "брати" з Московського патріархату...
Гадаю, що якби про це вчасно дізналася нещасна жінка з Луганщини, вона ледве чи пішла б у добровільні місіонерки-"нишпорки" РПЦ. Але не вина, а біда цієї жінки, що з вини "рідної" влади дізнатися про це в неї не було жодної нагоди.


Від "дачі Кучми" - до Революційного

Про "дачу Кучми" на Чернігівщині я вперше почув від друзів-байдарочників. Коли ви сплавлятиметеся з Новгород-Сіверського, то трохи нижче від Мізина (там відкопали відому на весь світ стоянку первісної людини), на північній околиці села Свердловка на мальовничому високому правому березі Десни серед лісу ви побачите справжній палац, який нагадуватиме щось середнє між Версалем і Бельведером. Місцеві селяни дуже неохоче вступатимуть у розмови з чужими щодо природи й призначення цього палацу. Врешті-решт вони буркнуть: "Що, самі не знаєте? Це - дача Кучми!" Так й підуть собі геть.

Перевірити правдивість цих слів ви аж ніяк не зможете. Але якщо надумаєте поставити намети в околі кілометра-двох від цього чудового палацу, до вас підійдуть люди в цивільному і чемно (або ж не дуже чемно - це вже як пощастить) попросять забратися якомога швидше і якнайдалі.

Маршрут експедиції "Соборна Україна 2002" проходив кілометрах у двадцяти від Свердловки. Тому гріх було не відхилитися й не дослідити походження чудесного палацу. До Свердловки автомобілем рушили народні депутати Левко Лук'яненко й Костянтин Ситник, а також кінооператор Станіслав Черній.

"Об'єкт" вони розшукали без жодних зусиль - туди вела єдина добра асфальтова дорога, яка разюче контрастувала зі вбогою якістю всіх навколишніх путівців. Палац справді існував - і ще розкішніший, аніж це випливало з описів мандрівців Десною. Його корисна площа, як видно було неозброєним оком, становить аж ніяк не менше 1000 квадратних метрів.

Але далі почалися проблеми. Мовчазний охоронець навідріз відмовився розмовляти з депутатами, а так само виконувати норму закону, згідно з якою депутати мають право безперешкодного доступу на будь-який об'єкт. А заступник сільського голови взагалі заховалася від "гостей", замкнувшись із середини на замок. Селяни ж повторили те, що казали раніше байдарочникам: "Це - дача Кучми. "Сам" приїздить, але рідко, раз чи два на рік. Не більше. Іноді ще хтось у ній гуляє. Решту часу стоїть пусткою".

І вже коли депутатський десант, явно вичерпавши свої можливості, зібрався від'їздити, "газиком" примчав керівник місцевої агрофірми, колега Левка Лук'яненка по парламенту ІІ скликання Герой Соцпраці Олександр Боровик. Він був явно розлючений таким неочікуваним "вторгненням". З його слів випливало, що то ніяка не "дача президента", а щось на кшталт клубу, збудованого спільно кількома КСП, щоб селяни могли в ньому "культурно" відгуляти весілля чи ювілей. Що охорона - виключно від злодіїв, яких відразу ж привабив новозбудований "клуб". Не пояснивши лишень, навіщо такий "режим секретності" навколо такої доброї справи, О.Боровик пригрозив судом кожному, хто "напише неправду" і відбув у запорошених сандалях на скромному "газику" далі керувати жнивами...

Ситуація зі Свердловкою та її затурканими, скупими на слово селянами згадалася, коли "Соборна Україна - 2002" дісталася до села Революційне, що в Вовчанському районі на Харківщині. Донедавна цією колишньою Бугаївкою з її благословенними землями керував так само керівник місцевої агрофірми разом з коханкою - головою сільради. Відчуваючи неабияку підтримку згори, він кого хотів - карав, кого хотів - милував. Комусь - давав плату і сертифікати на паї. Комусь - ні.

І Революційне повстало. В березні 2002 року новим сільським головою обрали Людмилу Вартовник, голову Вовчанської районної організації УРП "Собор". Ця мужня жінка взялася розплутати клубок зловживань з землею. І їй стали відразу ж погрожувати.

На момент прибуття до села нашого мотопробігу ситуація тут загострилася до краю. Це видно бодай з того, що запланована зустріч, яка переросла практично в сільський сход, тривала замість однієї години - майже чотири. За її результатами А.Матвієнко пообіцяв надіслати до села землеупорядника з юристом - і слова свого дотримав.
І селяни Революційного знову відчули себе людьми. Коли голова агрофірми спробував "відновити порядок", привізши із собою "місцевого" нардепа-"мажоритарника", широко відомого Степана Гавриша - їх просто не схотіли слухати. Люди нарешті зрозуміли: їхня доля - в їхніх власних руках. І мені тяжко уявити, щоб Л.Кучма збудував собі чергову (яку з черги: десяту? п'ятнадцяту?) дачу саме тут (хоч місця під Революційним - справді благословенні). Але люди, які прокинулися від сну, навряд чи погодилися б на таке сусідство.


Замість епілогу

"Соборна Україна 2002" фінішувала по 12 днях надзвичайно напруженого шляху. Не всім вдалося подолати його до останнього кілометра. Левко Лук'яненко повернувся до Києва з Луганська - щоб поринути в клопоти з організації власного 75-річного ювілею. Костянтину Ситнику лікарі порадили перервати подорож уже зовсім недалеко до фінішу, в Новоазовську, бо фізичні навантаження, які брав на себе 76-річний академік, більше личили тридцятирічному... Але до самого фінішу приклад двох славетних ветеранів окрилював усіх інших учасників походу.

Левко Лук'яненко заплатив за любов до України 27 роками таборів і 72 днями в камері смертників. Сьогодні він міг би "стригти купони" зі свого героїчного минулого, отримуючи від Л.Кучми до ювілею найвищі нагороди. І ніхто не дорікнув би ветеранові за таку поведінку, як ніхто, зрештою, особливо не дорікає тим його колишнім сокамерникам, які на старості літ обрали дорогу спокою і компромісу.

Коли Левко Лук'яненко долав свій хресний шлях у таборах, Костянтин Ситник був віце-президентом Академії Наук і головою Верховної Ради УРСР (на ту церемоніальну, хоч і дуже почесну посаду за традицією обирали саме визначних учених). І сьогодні він так само міг би "стригти купони" зі своїх наукових заслуг, розвивати улюблену ботаніку й отримувати від Л.Кучми нагороди до ювілеїв (до того ж - цілком заслужені!)

Однак обох ветеранів, які пройшли настільки різний життєвий шлях, об'єднала любов до України, і спільне неприйняття того бруду й болота, в яку її занурено з волі кучмівського режиму. Тому вони відмовилися від спокою і нагород. Сьогодні вони обоє - члени УРП "Собор" (перший - Голова Ради старійшин партії, другий - його заступник). І разом зі значно молодшими вони проводили по п'ять-вісім зустрічей на день, а вночі перебивалися на поганеньких ліжках у кімнатах гуртожитків чи турбаз без особливих вигод (іншого житла для подорожніх сьогодні на українській провінції просто немає).
І багатьох, хто зустрічався цими серпневими днями з учасниками "Соборної України 2002", саме приклад Левка Лук'яненка й Костянтина Ситника переконував: можна й потрібно жити гідно, на повен зріст. Бо за нами всіма - Україна, її сьогодення й майбутнє.


Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник, архіваріус експедиції "Соборна Україна - 2002"


------------------