09/14/2002 | Михайло Свистович

Анатолій Мануйленко
Голова Секретаріату
ОУН Руху м. Москви

ГОРЕ З РОЗУМУ

Не вперше, шановні співвітчизники, я розповідаю про свої “віщі” сни дуже рідко сняться, то я вже й не сподівався побачити щось цікавого. Аж раптом мені привиділося таке, що я вирішив неодмінно розповісти про це всім, хто захоче послухати.

Так от, я знову летів уві сні понад землею, прямуючи до театру “Україна”. Театр виглядав так само як і раніше, тільки яскравих афіш чомусь не було. Натомість висіло величезне оголошення, яке повідомляло, що 14 вересня відбудеться “форум демократичних сил” театру “Україна”. Розмірковуючи про те, що б це значило, я подався до середини. У фойє сновигали якісь незнайомі люди, які якось не дуже були схожі на шанувальників театру. В одному з кутків фойє я несподівано побачив артиста театру О. Мороза. Він сидів за столом й відповідав на запитання журналістів. Коли я підійшов поближче, то пан Мороз саме розповідав про те, як він з дитинства плекав в собі патріотизм, як завжди любив і шанував театр “Україну” та глядачів, яким ладен, звичайно, за належну платню, служити до згону. Отже, подумав я, соціалісти зайняті своєю буденною працею – борються за щастя народу. Цікаво, а, де ж це за щастя народу бореться артист Петро Симоненко? Я почав роздивлятися навкруги й побачив ще один натовп. Виявилося комуністи організували мітинг їх, лідера П. Симоненка, видряпавшись на стілець, емоційно промовляв до прибиральниць, допоміжних робітників, статистів, вантажників тощо. Я відразу здогадався, про що він говорить й не помилився: про “антинародний режим диктатора театру “Україна” Кучми”, про “геноцид трудящих театру”, про необхідність боротьби трудящих на чолі з комуністами за соціальне звільнення і таке інше. “Трудящі”, до яких звертався пан Симоненко слухали артиста якось неуважно, перемовлялись, жартували. А я все не міг второпати – що ж усе-таки відбувається в театрі “Україна”? Це ж не театр, а якийсь Гайд-парк! Он вишикувались, як за комуністичних часів, якісь жінки з портретами Юлії Тимошенко з написами “Родина мать зовет”, “Я не зламалась, а ти?”, а поряд із ними якісь істеричні молодиці та дівчата з жахливим вереском притискували Віктора Ющенка до муру й жадали від нього автографи. Але не це мене здивувало, а те, що на грудях у пана Ющенка був червоний бант. Куди це я потрапив, чи не в Смольний 1917 р.? Зовсім розгубившись, я почав бігати по театру в пошуках когось, хто зміг би мені пояснити, що ж врешті – решт тут діється.

Я б, мабуть, довго гасав по театру, якби раптом не побачив напис “Адміністратор” на дверях у кінці якогось коридору. Ну, хто ж краще адміністратора знає про те, що тут діється? Отже, я сміливо відчинив двері й зайшов у якийсь кабінет. Чоловік, що там сидів, навіть не підвів голови, коли я ввійшов. Він зажурено дивився на підлогу й щось мимрив собі під ніс. Підвів чоловік голову тільки тоді, коли я голосно привітався.

Щоб якось почати розмову, я сказав йому, що належу до ОУН Руху м. Москви й хотів би написати якийсь допис про діяльність театру “Україна”.

- Чекайте, а чи не вас пан О. Мороз коли давав інтерв'ю у Львові – назвав піарниками нашого директора? – несподівано запитав адміністратор.

- Еге ж, нас, - знітився я.

- І це правда? – зацікавився він.

- Та ні, пан - директор, мабуть, й не знає про наше існування.

- Еге ж, хто вас, скандалістів, не знає, - промовив він.

- Та правду ж кажу. Он коли посол “України” у Москві нещодавно організував прийом із нагоди 11-ої річниці незалежності театру, то нас він не запросив. А от усі прихильники цирку “Росія” там були, - ображено сказав я.

- І що, вам ніхто не платить за ваші статті? – наполягав він.

- На жаль, ніхто, - скрушно зітхнув я. Та ви подивіться на мене. Чи я схожий на того кому добре платять?

Він подивився на мій старий пошарпаний костюм, на таке ж старе й дешеве взуття й визнав, що на піарника я не схожий. Я запевнив адміністратора, що й інші члени нашої редакції мають не кращий вигляд.

- То чому ж тоді пан Мороз так на вас розсердився?

- А тому, що ми назвали його поганим артистом, що не переконливо грає роль патріота “України”, а насправді мріє про адміністративну кар'єру в цирку “Росія”.

- Так це ж правда, - підтвердив адміністратор. Що правда, пан Мороз не плеще язиком про це, як, скажімо, пан Симоненко, але це ж не таємниця.

- Ну добре, а для чого тоді писати, якщо ніхто не платить? – не вгавав адміністратор.

- Ми любимо “Україну”, ми шанувальники театру.

Адміністратор недовірливо подивився на мене й переконливо зауважив, що в наш час за дарма ніхто навіть пальцем не ворухне.

Я не став продовжувати розмову у цьому напрямку й запитав про творчі новини в театрі.

- Та про яку творчість тут може бути мова, коли всі ніби показилися, - раптом вибухнув він.

- Ви хіба не бачите, що замість репетицій тут демонстрації відбуваються.

- А що все-таки сталося, - наполягав я.

Адміністратор трохи вгамувався й спроквола почав свою сумну розповідь.

- Після того як наш театр вийшов із Театрально-циркового Союзу й став незалежним, на нас звалилося ціла купа проблем: будинок був старий й потребував капітального ремонту, треба було замовляти нові декорації, крісла, купляти паливо тощо. А грошей же не було, бо все, що ми мали забрав цирк “Росія”. А що не взяв він, те розікрали свої ж. От колишній адміністратор П. Лазаренко з своєю подругою Григян, нині Тимошенко, добряче на нашому театрі погріли руки, що ми й сьогодні не можемо вийти зі скрути. Павло, відчувши, що над ним згущаються хмари подався на кіностудію Америка, в якій думав, напевно, стати директором, але там таких як він хоч греблю гати. Посадили Павла. А наша Григян удає, що вона така українка, що навіть спеціальну зачіску собі зробила і прізвище поміняла на Тимошенко. Родина Григян до нас із театру “Шалом” приїхала. Дуже допомагали Павлу, але Павло вирішив у кіно податися. Коли Павло був адміністратором було прийнято рішення взятися за ремонт театру. Адже для того, щоб здійснювати ремонт, постачання палива, у нас у театрі виникли різні комерційні структури. От вони й нагріли руки, виконуючи замовлення. Наша артистка, “незламна” пані Тимошенко багато чого могла б розповісти на цю тему якби захотіла. А от наша полум'яна революціонерка пані Вітренко й досі не може їй пробачити той факт, що та має сережки вартістю в 40 тисяч долярів. Яка дрібниця по зрівнянню з тим, що насправді пані Тимошенко має!

Пан - адміністратор на хвилину замислився, а потім продовжив свої роздуми.

- До того ж, як перший наш директор, так і теперішній проводили якусь непевну, хитку внутрішню й зовнішню політику. Замість того, щоб порадитись з колективом та публікою відносно змісту репертуару вони ставили, то “Дядю Ваню” з “Вишневим садом”, то “Оптимистическую трагедію”, а потім уже – “Наталку Полтавку”, або ще щось з української класики. Після цього могли запросити якусь трупу жонглерів із цирку “Росія”. А наслідки цієї політики були сумні – незадоволені, а то й обурені, були й шанувальники української драматургії й “любители русской словесности”, й праві, й ліві. Та й колектив, самі бачите, розбитий на групи та групки й вовками дивляться один на одного. Он члени Спілки революційних артистів на чолі з П. Симоненком та О. Морозом узагалі мріють затягти наш театр до Євразійського театрально–циркового Союзу, бо сподіваються, що за свою діяльність вони хороші посади одержать. А ще дехто як гусаки на блискавку дивляться, не кліпаючи, й не можуть второпати, що навколо діється.

Ці роздуми пана адміністратора звичайно були цікаві, але я хотів усе-таки дізнатися, що діється в театрі, а тому отак навпростець і запитав про це. Він незадоволено подивився на мене й ображено промимрив:

- Нетерплячі всі! От і Віктор, я маю на увазі пана Ющенка. Я йому кажу, Вікторе (ми з ним підтримуємо дружні стосунки), потерпи трохи. Ти ж не один незадоволений репертуаром та становищем театру. Людина ти талановита, публіка тебе любить, і навіть дехто з твоїх колег – артистів великі на тебе надії покладають. Ти ж зараз один у театрі, хто може зіграти роль і Отелло, і Робін Гуда, і героя-коханця, і Назара Стодолю, і Лукаша з “Лісової пісні” Лесі Українки, а революційні артисти не проти того, щоб Ви зіграли роль Леніна. Ти ж, - кажу я йому, - не Петя Симоненко або Сашко Мороз, які крім ролі революціонерів, голів колгоспів, або ж секретарів задрипаних районів, нічого зіграти не зможуть. Он знову ж таки, Наталка Вітренчиха, все життя мріяла спочатку роль Юлії, тобто Джульєти зіграти, потім дездимони, а от уже років десять – Орлеанської діви. Але ж не зіграла – Господь театральну публіку береже. А ти все можеш! От і почекай трохи. Будуть перевибори і тебе дивись, виберуть директором і здійсниш все, що захочеш. Так ні ж! Оголошення бачив? – зиркнув адміністратор на мене. Це ж його рук справа. Терпець, бачте, у нього урвався!

- Пробачте, - несміливо запитав я, - а про які демократичні сили йде мова й що ці сили збираються вирішувати на цьому форумі?

- А ви, що – не знаєте? – підозріло подивився на мене адміністратор. Та це ж комуністи та соціалісти так себе називають. А з ними буде пан Ющенко та його прихильники з профспілки.

Я збаранів від враження настільки, що не зміг навіть приховати цього від адміністратора.

- Та ви, чоловіче ніби з неба впали – усе дивуєтесь та дивуєтесь. Це ж ці революційні артисти його й намовили виступити проти директора Л. Кучми. Вони, либонь, і допомогти йому пообіцяли скинути пана Кучму з посади. Усі разом, на форумі, вони напишуть декларацію про те, що не згодні з політикою Л.Кучми й вимагатимуть, щоб він пішов у відставку. Якщо ж він цього не вчинить, то вони збираються 16 вересня розпочати акти не покори. Знаєте, що я про все це думаю? – раптом запитав він і не діждавшись моєї відповіді повідомив:

- Пан Кучма легітимно обраний директор і він плював на всіх “демократів” разом і на кожного окремо. Він не піде зі своєї посади.

Він на хвилину замовк й дивлячись мені в очі, запитав:

- Ви що ж і справді, вважаєте, що комуністи та соціалісти – це демократичні сили? А ГУЛАГ, концтабори – це курортні місця, й НКВД, КГБ – це благодійні організації?

- Та ні, я так не думаю. Комуністи та соціалісти такі ж демократи, як я папа римський, але ж може вони змінилися й хочуть допомогти Ющенкові прийти до влади в театрі – висловив я свої припущення.

- Що?! – якось штучно зареготав мій співрозмовець. Несподівано він припинив свій сміх й переконливо відрізав:

- Вовк линяє, але свого гонору не міняє.

Він підійшов до вікна, довго кудись дивився, а потім підійшов до мене й дивлячись у вічі, знову почав мене переконувати.

- Як ви не хочете зрозуміти, що комуністи та соціалісти нікому не збираються допомагати. У них свої плани. Вони ненавидять Ющенка й демократичні сили. І пан Симоненко, й пан Мороз самі хотіли б очолити театр “Україну”, але давно вже усвідомили, що їм нема, що запропонувати колективу й що вони не втримаються при владі. А з огляду на те, що їх більше хвилює власна доля й власний добробут, а не добробут колективу та публіки, то вони із самого початку діяли на користь цирку “Росія”, бо сподіваються, наївні, що за допомогу у справі приєднання “України” до “Росії” одержати посади в майбутньому Євразійському театрально-цирковому Союзі. Подейкують, що пан Симоненко потайки готує роль Леніна в п'єсі “Ленин в Октябре”. Захоче пан Ющенко, ставши директором театру, ставити це лайно?

- А кому ж пан Симоненко запропонував роль Дзержинського? – зацікавився я.

- Він хотів, щоб цю роль грав Грач, але той відмовився, бо хотів би сам зіграти роль Леніна. А пан Грач конкурент поважний. Не даремно пан Симоненко останнім часом почав вчащати на курси англійської мови, а вдома почав учити іврит.

Адміністратор замовчав на хвилину, а потім зробив підсумок:

- Ще раз повторюю, що пан Ющенко дискредитує себе зв'язавшись із комуністами та соціалістами, бо якщо він та його прихильники борються проти директора Кучми, то комуністи та соціалісти хочуть ліквідувати незалежність “України” й приєднати її до цирку “Росія”. Ви подивіться, що робиться. Репетицій нема, артисти на демонстраціях, вистави не ставляться. Це, що, покращує становище театру? У конфлікті вже беруть участь не тільки артисти й статисти, але й публіка. А власне революційним артистам – комуністам та соціалістам потрібно збаламутити народ й поставити театр “Україну” над прірвою. 14-16 вересня все почнеться з розмов, а закінчиться бійкою та втратою незалежності “України”.

Останні фрази - адміністратор майже кричав. Але раптом він зупинився, й якось сумно промовив:

- Букові бильця від крісел – чи ж не зброя під час бійки. Я особисто бачив, як комуністи ласо дивилися на бруківку перед театром. Хто ж не знає, що “булижнік – ето оружіє пролєтаріата”. Ой, рознесуть наш театр, одні руїни залишаться. От і з'явиться ще одна “гаряча точка”. А який сусід прийде вгамовувати бійку й установлювати порядок теж відомо.

Адміністратор замовк, знову сумно подивився у вікно й гірко зітхнув:

- Думав до пенсії спокійно дожити. Не судилося, мабуть.

А мені не судилося почути бідкання адміністратора, бо я вже проснувся й, радіючи з того приводу, що бачив тільки сон, почав мерщій записувати все побачене.