09/16/2002 | НеДохтор

Сьогодні вже 16-е вересня 2002 року ...



http://www.gongadze.org/recall.ukr.htm

-------------------------
Спогад про Гіві Гонгадзе


Чому я не написав про Гіві раніше? За ці роки, які я перебуваю за межами Батьківщини, в моєму уявленнні ніби зупинився час. І важко зрозуміти, згодитися з тим, що десь там далеко відійшов у вічність той, хто був мені щирим побратимом. Не віриться у смерть того, хто кілька разів уникнув її раніше і так любив життя.

Львів, 1990 рік. В приміщенні Руху (ще біля оперного театру) я випадково зустрів високого, дивно вбраного юнака. На голові „тюбетейка”, на плечах киптар, а на ногах - дивної форми постоли, шкір’яні шнурівки яких накручувались по грубих шерстяних скарпетках аж до колін. Я зайшов до Руху набрати газет (тоді люди зносили перечитані львівські демократичні видання сюди, а звідси їх відправляли на Схід України). Він допоміг мені підібрати і запакувати десь 20 кг. газет, розговорилися, познайомились. Якщо на початку мене здивував його стрій, то тепер стало все зрозуміло – це речі з грузинського національного одягу, а він сам недавно приїхав з Тбілісі. Мати Георгія - бувша львів’янка. Після закінчення медінституту, пані Леся по направленню попала до Тбілісі, зустріла молодого грузинського режисера, людину неординарну і висококультурну. Після одруження залишилась у Грузії на довгі роки . Навчила свого єдиного сина української мови та звичаїв ,навчила поваги до людей, і доброти, виховала сина в щирій любові до України. Доля батька Георгія була непроста: його затримували, судили, переслідували за незалежницькі погляди у радянські часи.

Яким чином студент інституту міжнародних відносин з Тбілісі, спортсмен-п’ятиборець, грузинський патріот, син дуже відомої і шанованої в Грузії людини; режисера- філософа, політдесидента і голови партії „ Радикальний союз”, високопоставленого політика в парламенті незалежної Грузії, потрапив до Львова ?

Приїхавши до Чернівців на перший музичний фестиваль ім .Володимира Івасюка "Червона Рута" Гіві зразу захопився всім побаченим і почутим, зустрів нову прогресивну українську молодь, брав участь в сутичках з поліцією, почував себе у вирі життя прокинувшогося від сну українського народу. А материнське виховання лише дало поштовх почути себе частинкою нашої землі. Більше того він закохався в українку! Все зразу і в один момент!

Ось з таким хлопцем я знайомлюсь тоді в Русі.

Початок 90 –х років. Львів. Україна. Все вирує. Скільки людських емоцій вилилось тоді, скільки надій. Зміни на краще йшли великими кроками. Навколо змінювався світогляд: нова українська музика, відродження забутих традицій, обрядів, новий театр, легалізація забороненої історії та літератури, відверто проукраїнська діяльність неформальних організацій, які стають законними - "Товариство Лева","Просвіта","РУХ", відродження Греко- католицької церкви, вибори дійсно народних обранців до Верховної Ради... Доля дала нагоду Георгію побачити і прожити Відродження в Грузії та Україні, брати участь у боротьбі за Незалежність і тут, і там . Чи любив він якусь землю більше ?

Хоча Гіві був на 7-8 років молодшим за мене, ми поступово ставали близькими приятелями. Він запрошував мене завжди, коли приїжджав його Батько і я вчився розуміти грузинські пісні та обряди, ми разом організували українсько-грузинське товариство, шукали себе то в бізнесі, то в творчості, святкували спільно Нові Роки, дати. В Грузії йшла війна і фінансової допомоги від батьків часто просто не могло бути. Тому влаштував я його нічним охоронцем магазину. Але двері в магазин були відчинені допізна. Гіві включав музику, сідав на порозі та розмовляв з поторожніми, усміхався, жартував. А коли я приносив кавуна та легкого вина - ми запрошували до столу когось з вулиці, чи знайомих і довго ще сиділи так.

Взагалі для нього було притаманно часто і охоче приймати гостей: скромний стіл, пляшка грузинського вина, чи коньяку, народна музика і різноманітні гості - поети, семінаристи, студенти, політики, художники, музиканти. Усі відчували його привітність, безпосередність та щирість, тому знову і знову приходили до Гіві, слухали, мовчали, сперечались на різноманітні теми, розповідали щось своє. Різні люди в різний час відчували повагу і приязнь до широкої душі господаря .

Коли Гіві повернувся до Львова з похорону Батька, він мав з собою спадщину: батькову шкіряну куртку та професійну кінокамеру... Батько залишив йому те, що було для нього сенсом його життя - поєднання творчості та політики у професії журналіста. Пройшло небагато часу і на наших очах відбулися перші його спроби в кіножурналістиці, які повністю сформували майбутню життєву дорогу Георгія, робота його захопила цілком.

Гіві пробує свої сили в молодіжній газеті "Поступ". Політичні процеси у пострадянському просторі - теми його статей. Особлива увага – Грузія. Там вже йшла боротьба між президентом Гамсахурдія, який в минулому був дисидентом, і народом. Але корупція, яка швидко при ньому розрослася, просто вбила віру народу до нього і почалися збройні сутички, що переросли в народне повстання . А згодом до цих проблем додався ще підтриманий Росією сепаратизм Абхазії. Грузія опинилася у стані затяжної внутрішньої війни. Георгію було просто необхідно бути разом зі своєю родиною у Грузії, щоб розповісти потім українським читачам про правду війни, яка нищить його рідний край. Він поїхав туди та відзняв годинний документальний фільм, в якому коментував все побачене та пережите у Грузино - Абхазькій війні. Фільм змонтували і показали по каналу УТ-2 . Але перед тим він був у мене з Мирославою і показав цей фільм для моєї родини. Те, що я побачив було відзнято дуже професійно - грамотно, правда була кричуща і неприхована, коментарі пронизані болем та гнівом. Зрозуміла для всіх основна мета фільму – показати жах війни та підступність Росії, яка спровокувала протистояння Абхазії і Грузії, застерегти Україну від довіри до східнього сусіда. Георгій добився результату – досі ніхто з журналістів та політиків не міг пояснити та показати правду про цю війну. Чи боявся він? Можливо, але життям був вже приготований до випробувань і йшов на все досить усвідомленно і з гідністю. Син політдисидента пережив багато, як на свій вік... Після побаченого фільму я зрозумів: Георгій знайшов своє покликання – кіножурналістику, і він вибраний для цього. Можу пояснити це його обдарування великим впливом батька на свідомість і художній смак сина та особистою непересічністю самого Гіві.

Друга поїздка в зону Грузино -Абхазької війни заледве не стала смертельною для нього: вертоліт, в якому він перебував, потрапив у сильний обстріл і дві кулі та численні осколки пронизали тіло та голову Гіві. Він чудом вижив. Схудлого, обезсиленого, з незгинаючимся попереком і забинтованою рукою я забирав його з львівського вокзалу. Мирослава була з ним весь час, як медсестра, як охорона. Лише вона одна, як і мати Георгія, можуть з впевненністю сказати де на тілі Георгія рубці від 13 -ти поранень. Але настрій у нього був чудовий і він зразу ж на пероні став показувати (витягуючи все однією рукою), що зміг перевезти через кордони. Це була стара мисливська рушниця його батька. "Як ти потрапив до того вертольота?"– запитався я. "Йшли до бою мої товариші і мене покликали. Хіба я міг відмовити ?!!" – відповів Гіві. А ще перед тим він чудом уникнув смерті, коли під час зйомок боїв на нього натрапили вороги ...

Після повернення Георгій та Мирослава підготували і випустили на львівському місцевому телебаченні програму „Монітор”, тому часто можна було зустріти їх обох на зйомках посеред вулиць Львова. Готували місцеву і зарубіжну інформацію для львів’ян. Робили оригінально та небуденно, творчо. До Львова приїхала на постійно мати Георгія – пані Леся, інтелігентна, відважна і розумна жінка, патріот України та Грузії. Особливо вражали гострі коментарі Гіві до політичних подій. Серед консервативних, безликих політичних телепрограм Львівщини "Монітор" відрізнявся і актуальністю і новизною і колоритністю ведучого - Георгія Гонгадзе. Проте з різних конкуренційних причин програму зняли – занадто багато критики, правди.

В середині 90-х їм обидвом була запропонована робота в Києві на спільному українсько-американському каналі, де Мирослава і Георгій мали свої рубрики. Життя в Києві ставало все динамічніше, сюди перемістився центр уваги політиків та бізнесменів. До Києва переїжджали музиканти, письменники, спортсмени. А за баталіями під стінами і всередині Верховної Ради вже 5-6 років уважно слідкувала вся Україна. Львів’яни, у першу чергу політики та журналісти, стали виразниками самостійницьких інтересів у зрусифікованій столиці вже Незалежної України. Я часто приїжджав до Києва всі ці роки: мітинги, демонстрації, агітаційні поїздки, козакування– все це привело до великої кількості знайомств, співпраці, дружніх відносин. Але в гості до подружжя Георгія та Мирослави заходив по старій львівській пам’яті. Гіві розповів якось, як Лазаренко запропонував йому стати керівником прес-служби при прем’єр-міністрові. Відмовився, бо вже тоді зрозумів хто такий Лазаренко. Він був засмучений - правда і неправда відкривається людям його професії значно швидше, чим усім решта. За якийсь час Гіві та Мирослава поїхали знімати фільм про роботу поліції до США . Їх вибрали як кращу тележурналістську групу. Я зустрівся з ними черед кілька місяців. Життя розкидало нас в різні сторони, але рідкі зустрічі були такі ж щирі і прості. Розповідали один одному про все наболіле, згадували про веселіші дні, коли вони жили у Львові

"Скажи мені, як там в Америці ?" -запитав його я.

"Ти би там не зміг жити" - відповів.

"Стоїть Мати край дороги тай дивиться, як з поля бою вертаються воїни.

Кого ви несете на ношах ? - питає у воїнів.

Горе тобі Мати - це твій старший син.

А як він загинув? – питає у воїнів.

Слава тобі Мати - він загинув у бою як герой !

А кого несете на других ношах ?- питає далі.

Горе тобі – це твій молодший син .

А як він загинув? – питає у воїнів.

Встид тобі Мати – він загинув утікаючи, як боягуз!"



(грузинська народна пісня )

Олег МУЗИКА, Чикаго



-------------------------