МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

РЕВОЛЮЦІЯ: історія, теорія, практика

09/16/2002 | A.Social
У цій гілці вміщую декілька актуальних текстів.

Відповіді

  • 2002.09.16 | A.Social

    РЕВОЛЮЦІЯ 2001-го РОКУ

    РЕВОЛЮЦІЯ 2001-го РОКУ
    http://www.demokratiya.org/read.php3?f=5&i=8&t=8

    phorum - Депозитарій - РЕВОЛЮЦІЯ 2001-го РОКУ
    Автор: Володимир Чемерис (---.logica.kiev.ua)
    Дата: 24-02-01 16:08


    "Как просто решить, что ты слаб, чтобы мир изменить,
    опустить над крепостью флаг и ворота открыть.
    Пусть толпа войдет в город твой, все цветы оборвет
    и тебя в суматохе людской здесь никто не найдет."
    (Андрей Макаревич)


    Володимир Чемерис,
    співкоординатор акції
    "Україна без Кучми"


    ВТЕЧА ВІД СВОБОДИ І ВЕЛИКА ВІДМОВА


    Десять років інтелігенція намагалась пристосуватись до нових умов
    життя. Колись окрилена мрією поколінь українців - здобути
    незалежність та свободу - сумовито шукала заробітку за будь-яких
    обставин. Українське суспільство взагалі й українська інтелігенція
    зокрема втратили пасіонарність кінця 80-х. Це була, за словами
    Фромма, втеча від свободи. Втеча задля власної безпеки, задля
    влаштування власного маленького світу. Змінилася мораль. Якщо у
    радянські часи палкі душевні порухи дисидентів, хоч і потай, але
    віталися інтелігенцією, то тепер вони наштовхуються на стіну
    нерозуміння: ідеалів немає - заробляй гроші і роби кар'єру.

    Але ми не стали внутрішньо іншими, ніж десять років тому. Ми вийшли
    на площу не тому, що Мельниченко записав розмови Кучми, а Мороз їх
    оприлюднив. Ми вийшли на площу тому, що хочемо свободи - свободи
    думки, свободи совісті, свободи слова, свободи вибору, свободи
    діяльності, просто свободи. Якби не було касет Мельниченка, ми б
    вийшли все одно. Це, за Маркузе, - наша Велика Відмова від
    цінностей, способів поведінки та правил гри, нав'язаних нам за
    десять років.

    Ми вийшли на площу не для того, щоб поміняти одного президента на
    іншого, а задля того, щоб змінити Систему. Систему політичних,
    економічних та соціальних відносин. Зрештою, для того, щоб життя
    журналіста чи будь-кого з нас не залежало від однієї, хай навіть
    найідеальнішої людини.

    Десять років тому українці досягли незалежної України. Сьогодні вони
    мусять зробити Україну демократичною.


    ФАВОРИТИ Й АУТСАЙДЕРИ

    Пов'язувати дальший розвиток опозиційного руху "Україна без Кучми" з
    результатами експертизи плівок та ДНК, з діями гіпотетичних західних
    чи східних спецслужб, безперспективно. Акція розвивається за власною
    внутрішньою логікою, не залежною від уявних сценаристів "тейпгейту".
    І хоч сьогодні практично ніхто не сумнівається у автентичності
    аудіозаписів та, на жаль, в тому, що "таращанське тіло" належить
    Георгієві Гонгадзе, не це стало причиною масового виходу людей на
    вулиці в грудні та появи наметових містечок у обласних та районних
    центрах у січні. "Касети Мельниченка" - лише привід. Люди вийшли б
    на вулиці все одно. Можливо, пізніше, можливо, з іншого приводу. Але
    з тієї ж самої причини і з тими ж самими вимогами. Соціальна напруга
    в Україні зросла і ситуація так чи інакше мусить розрядитися. Якщо
    влада настільки вперта, що не дає можливості зняти проблеми
    виборчими або іншими "невуличними" механізмами, соціальна напруга з
    неминучістю виведе людей на вулиці. Рух "Україна без Кучми" не міг
    не з'явитись. Це - така ж закономірність як антипрезидентські
    заворушення у країнах з авторитарними режимами - в Індонезії, Перу,
    Югославії, на Філіпінах.

    Політичний на поверхні конфлікт між опозицією та президентськими
    силами є в глибині соціальним. Тому що в Україні з'явились цілі
    соціальні групи, які вже усвідомили свої економічні інтереси і
    побачили, що реалізувати ці інтереси в межах Системи, побудованої за
    часи Кучми, вони не можуть. Це не лише "традиційні соціальні групи"
    - робітники й селяни, але й "нові соціальні групи", які з'явились
    або значно кількісно збільшились після краху радянської Системи -
    інтелігенція, висококваліфіковані робітники, невеликі підприємці.
    Рушійною силою змін є, як завжди, студенти. Не лише сьогоднішні, але
    й ті, хто залишився в душі студентом з кінця 80-х.

    "Нові соціальні групи" - ті, хто може реалізувати свої соціальні й
    економічні інтереси лише в умовах свободи - свободи слова, свободи
    отримання інформації, вільної конкуренції, свободи пересування,
    свободи вибору. Сьогодні вони - аутсайдери. На відміну від фаворитів
    - "олігархів", економічні інтереси яких існуюча в Україні соціальна
    Система реалізує якраз повною мірою.


    ПРИЙДЕШНІЙ ХАМ

    З легкої руки Чубайса у журналістський обіг увійшов термін
    "олігархія". Він виявився зручним для визначення економічно
    правлячого класу в країнах СНД. Відповідно суспільно-економічну
    формацію, одну з модифікацій відомої Системи
    державно-монополістичного капіталізму, побудовану в Україні протягом
    минулого десятиліття, зручно визначити як "олігархічний капіталізм".
    "Олігархія" - соціальна група, представники якої завдяки своїм
    капіталам впливають на важелі виконавчої влади (не обов'язково
    займаючи там пости). А використовуючи ці важелі, у свою чергу
    збільшують власні капітали.

    Олігархічні консорції - "клани" (об'єднані спільними економічними та
    політичними інтересами групи осіб чи структур) - намагаються посісти
    монопольне становище у сферах своєї бізнесової діяльності або у
    цілих галузях економіки. Джерела олігархічних надприбутків - не
    тільки і не стільки експлуатація найманих робітників, скільки визиск
    практично всіх без виключення інших соціальних груп завдяки
    монопольному становищу, пільгам або через перерозподіл бюджетних
    коштів на свою користь. В умовах сучасного державного капіталізму
    сама влада стала одним з факторів отримання надприбутків. Про
    механізм визиску треба говорити окремо, але очевидним є одне: в
    Україні, як і в інших країнах СНД, відбулось поєднання великих
    капіталів з державною виконавчою владою.

    Якщо верхівка державного апарату та група олігархів - правлячий клас
    в Україні, то інші соціальні групи - від найманих робітників до
    середньої руки підприємців - не можуть бути задоволені таким станом
    речей. Останні, зокрема, не витримують конкуренції великих
    капіталів, поєднаних з силою державного механізму, банкрутують або
    "йдуть під дах" тих же олігархічних структур. Їх економічний інтерес
    полягає у заміні державно-монополістичного ринку на класичний ринок
    з вільним розподілом ресурсів, вільним доступом до кредитів, чітко
    встановленими правилами гри. Наймані ж робітники, селяни, пенсіонери
    та "нові соціальні групи" прагнуть соціального ринку - вільного
    ринку з соціальними гарантіями, з власною участю у прийнятті
    суспільно важливих рішень.


    ПРАВЛЯЧИЙ КЛАС І ДЕМОКРАТІЯ

    Причетність до державної виконавчої влади є головним джерелом
    отримання олігархічних надприбутків. Тому зрозуміло, що
    функціонування Системи олігархічного капіталізму можливе лише за
    умови спеціальної політичної організації суспільства. Злам цієї
    організації означатиме ліквідацію умов існування олігархії.

    Олігархічна Система передбачає, що власність, ресурси та фінансові
    потоки розподіляються в інтересах групи осіб, яку ми назвали
    "олігархією". Це є можливим, якщо найважливіші економічні, політичні
    та кадрові рішення у державі приймаються вузьким колом осіб або
    однією людиною, залежною від олігархів. Очевидно, що і виконавець
    цих рішень - виконавча влада - повинна бути відповідальною особисто
    перед цією особою, а не перед представницьким органом нації -
    парламентом, де знаходяться представники інших політичних,
    економічних та соціальних груп. Найкраще інтересам олігархії
    відповідає пряма диктатура або політична система президентської
    республіки.

    За олігархічної Системи реальна влада на місцях - за аналогією з
    владою державною - зосереджена в руках держадміністрацій, а не
    органів самоврядування. Бюрократична підпорядкованість місцевих
    виконавчих органів ("виконавча вертикаль") необхідна Системі для
    того, щоб ефективно здійснювати потрібні правлячій верхівці функції
    на всіх рівнях. Разом з тим обмеження самоврядування створює умови
    для діяльності регіональних "кланів".

    Отримавши контроль над виконавчою владою, олігархія прагне підкорити
    (небезуспішно) не тільки інші елементи державної організації -
    парламент і суд, але й елементи громадянського суспільства - партії,
    пресу, місцеве самоврядування. Сьогодні в Україні низка партій -
    СДПУ(о), НДП, ЛПУ, АПУ, ПЗУ, ДемПУ (до речі, ті, хто об'єднався в
    комітет захисту Кучми) - тією чи іншою мірою представляють інтереси
    різних фінансово-промислових угруповань.

    Олігархічна Система мусить захищати себе. Умова існування та спосіб
    самозахисту Системи - порушення громадянських прав. Обмеження
    соціальних прав, зокрема, права на своєчасну і у повному обсязі
    винагороду за працю, права на соціальне забезпечення - одне з джерел
    олігархічних надприбутків. Обмеження економічних прав, в тому числі
    - вільної конкуренції та права на підприємницьку діяльність для
    середнього та малого бізнесу - умова для монополізації національного
    ринку олігархами.


    CИСТЕМА І РЕВОЛЮЦІЯ

    Ми хочемо змінити Систему. Ми хочемо добитись реалізації в Україні
    прав людини - політичних, економічних і соціальних. Тобто -
    здійснити революцію.

    Система - сукупність соціальних груп, пов'язаних економічними
    відносинами між собою. Системи час від часу змінюються.

    На відміну від еволюції Системи - поступової зміни відносин між
    соціальними групами без зміни ролей аутсайдерів та фаворитів, тобто
    без заміни однієї Системи іншою, революція - якісна зміна Системи,
    яка призводить до появи Системи абсолютно нової. Революція може
    відбуватись не обов'язково на барикадах, не обов'язково із
    застосуванням бомб і автоматів Калашникова. Вона може відбутись і в
    результаті масових демонстрацій, і в результаті парламентських
    виборів. І взагалі без зовнішніх ефектів - як логічний результат
    непомітних з близької часової відстані еволюційних змін економічних
    відносин між соціальними групами.

    Революція - невідворотна річ. Еволюція соціальних відносин
    призводить до загострення соціальних протиріч. Це й створює
    атмосферу революції. З'являються письменники і філософи, які
    критикують існуючий стан речей і продукують нові суспільні ідеї.
    З'являються люди, які роблять героїчні або не дуже, але все ж таки
    вчинки, і їх флюїди передаються суспільству. Тоді й починається
    революція. Але до застосування сили доходить лише тоді, коли
    правлячий клас надзвичайно жорстко опирається неминучим змінам.

    Сьогодні в Україні визріли умови не лише для зміни персоналій влади,
    але й для зміни Системи. Метою нашої акції є перехід до політичної
    системи парламентської республіки і заміна "виконавчої вертикалі" на
    місцях на систему місцевого самоврядування. Це не лише дасть
    можливість створити в Україні європейську політичну модель, але й
    позбавить виконавчу владу функції джерела надприбутків для
    олігархії. Тобто, як казали раніше, знищить олігархію "як клас".

    Зміна Системи означатиме перехід від політичної моделі євразійського
    президентства до європейського парламентаризму. Від
    латиноамериканської економічної моделі олігархічного капіталізму до
    європейського соціального ринку. Від російського авторитаризму до
    європейської соціальної демократії.


    УКРАЇНА ПІСЛЯ КУЧМИ

    Почавши з пікету кількох десятків опозиціонерів, "Україна без Кучми"
    перетворилась на серйозний фактор української політики.

    Перший, грудневий, етап акції "Україна без Кучми" вже збільшив
    територію свободи в нашій країні. Медіа, навіть президентські,
    змушені були подавати точку зору опозиції, нехай навіть і в
    обрамленні відповідних коментарів. Медіа змогли періодично і
    об'єктивно висвітлювати хід розслідування "справи Гонгадзе".
    Наприкінці 2000-го - на початку 2001-го маємо рівень свободи слова,
    небачений за режиму Кучми.

    "Україна без Кучми" попри протидію влади практично досягла
    реалізації гарантованого 39-ю статтею Конституції права громадян на
    протест.

    "Україна без Кучми" донесла аж до районних містечок інформацію про
    події на верхівках української влади.

    "Україна без Кучми" спонукала до реалізації конституційної процедури
    призначення і звільнення членів Кабінету Міністрів (інше питання -
    як конкретні особи Кучма і Ющенко нею скористались).

    "Україна без Кучми" стала одним з вирішальних чинників у похованні
    ідеї "імплементації".

    "Україна без Кучми" показала, що демократична опозиція в Україні
    вийшла з кризи. Опозиція нарешті спростувала поширену думку про те,
    що вона нічого, окрім як критикувати владу з парламентської трибуни,
    не може. Це сталося тоді, коли до опозиції, яка досі функціонувала
    лише в складі своїх лідерів, приєдналися "низи". Чи не вперше за
    десять років в Україні з'явилась не лише ліва, а й права опозиція.

    "Україна без Кучми" обєднала опозиційні сили різних частин
    політичного спектру, що стало одним з факторів розвалу
    президентської і початку формування нової більшості у парламенті;
    створення нового політичного розподілу - не на правих і лівих, а на
    демократичні й "олігархічні" партії; створення нового політичного
    об'єднання, яке може претендувати на роль, подібну до об'єднання
    "Демократична опозиція Сербії".

    Мінус "України без Кучми" - те, що наслідком її першого етапу став
    справжній розгул реакції, який прокотився Україною з початку року:
    обшуки і затримання, звільнення з роботи активістів акції та їх
    рідних, виключення з вузів, застосування міліцією сили в Харкові,
    Рівному, Снятині, спроби позбавити ефіру незалежні FM -
    радіостанції. Але це - не зовсім мінус. Люди, які через все це
    пройшли і, навіть ті, хто не пройшов, а побачив, що, не дивлячись на
    репресії, акція триває, а на вулицях і з екранів телевізорів можна
    вільно почути і сказати словосполучення "Україна без Кучми", вже
    втратили страх. Дії влади сьогодні настільки нервові й конвульсивні,
    іноді настільки смішні, що нагадують агонію. Здається, в Україні
    настав час сербського гасла "Gotov je". Прийшов час думати про
    демократичну, соціальну, правову державу - Україну після Кучми.
  • 2002.09.16 | A.Social

    МИ МАЛИ ПРАВО І ПОВИННІ БУЛИ ПОВСТАТИ

    МИ МАЛИ ПРАВО І ПОВИННІ БУЛИ ПОВСТАТИ
    "ЗМІНА", 2002-07-01 23:36:00
    http://www.zmi.kiev.ua/article.php3?articleID=1177

    Свідчення Володимира Чемериса, співкоординатора акції "Україна без Кучми", на судовому засіданні у справі організації масових заворушень 9-го березня 2001-го року


    Пане суддя! Ви мене викликали як свідка у справі організації масових заворушень 9-го березня 2001-го року. Я можу назвати вам головних організаторів цих заворушень. Це - громадяни Кучма Леонід Данилович, Литвин Володимир Михайлович, Кравченко Юрій Федорович та низка інших.

    Я готовий цей факт довести.

    Події 9-го березня були одним з епізодів акції громадянського протесту “Україна без Кучми”. Право її розпочати нам дала Конституція України. Її 8-ма стаття говорить: “В Україні визнається і діє верховенство права”.

    Це значить, що у будь-якого українця, у будь-якої людини є права. Не даровані ніким – ні державою, ні урядом, ні президентом. Ці права є у людини від народження. І ці права є вищими над усе. Ніякий закон, ніяка постанова влади не може людину цих прав позбавити.

    Ці права викладені у класичних документах, які створила гуманістична думка: Декларації незалежності, Декларації прав людини і громадянина, Біллі про права, у Загальній декларації прав людини, схваленій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948-го року.

    Проголошуючи принцип верховенства права, українська Конституція стверджує, що викладені у цих документах права людини і громадянина є священними і непорушними, і мають поважатися в Україні.

    Якими є ці права?

    Стаття 2 Декларації прав людини і громадянина заявляє: “Мета всякого суспільства – забезпечити природні та невід’ємні права людини. Такими є – свобода, власність, безпека та опір пригнобленню.”

    Декларація незалежності говорить: “Всі люди створені рівними і всі вони наділені Творцем невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав створені уряди, які отримують свою справедливу владу за згодою тих, ким керують. Якщо ж якась форма уряду стає згубною для цієї мети, народ має право змінити або знищити її”.

    Далі Декларація прав людини і громадянина 1793-го року стверджує: “Якщо уряд порушує права народу, повстання є для народу найсвященнішим його правом і найважливішим його обов’язком”.

    Отже, право на повстання, право на опір гнобленню, на повалення уряду, який порушує права людей, є в усіх класичних деклараціях прав людини. Є таке право і у сучасній Загальній декларації прав людини ООН. Її преамбула говорить, що ця Декларація мусить виконуватись урядами для того, щоб “людина не змушена була застосовувати як останній засіб повстання проти пригноблення і тиранії”.

    Отже, ми, як громадяни України, мали і маємо право на повстання проти режиму, який порушує наші права, на повалення режиму тиранії. Повторюю, це право нам дає низка класичних декларацій прав людини і українська Конституція, яка проголошує принцип верховенства права. Окрім того, стаття 39 Конституції України прямо вказує на те, що громадяни мають право на протест.

    Сьогодні тут звинувачують людей, які це право мали і скористались ним. Насправді питання має стояти так: “Чи мали ми достатньо підстав для того, щоб це право застосувати? Для того, щоб організувати низку заходів акції “Україна без Кучми”? Щоб поводити себе відповідним чином 9-го березня біля пам’ятника Шевченкові та біля адміністрації президента?”.

    Останньою краплею, яка змусила нас вийти на Майдан Незалежності 15-го грудня 2000-го року, коли й почалася “Україна без Кучми”, було вбивство Георгія Гонгадзе. Людини, яку багато хто з нас знав особисто. У організації його вбивства звинуватили президента України Кучму, тодішнього голову його адміністрації, а нині – голову Верховної Ради України Литвина, і тодішнього міністра внутрішніх справ України Кравченка. Так це, чи не так, я певен, встановить суд, який рано чи пізно відбудеться.

    Головне, що ми і багато хто з українських громадян зрозуміли: якщо цих людей не зупинити, якщо не повалити правлячий режим, журналістів будуть продовжувати вбивати. Їх вже багато загинуло за часів Кучми – на Хрещатику є жалобна стела з іменами загиблих. І, нажаль, ми були праві, коли вважали, що людей будуть вбивати, якщо Кучму не зупинити. Бо рік тому, вже після закінчення масових акцій протесту, було вбито ще одного журналіста - Ігоря Александрова.

    Не суть в тому, що Кучма, Литвин чи Кравченко вбивали чи організовували вбивство когось, хоч я певен, що так і було. А це – злочин, який за всякими людськими законами має бути покараний. Суть в тому, що ці люди створили і очолили політичну, економічну і соціальну Систему, в якій журналісти, і не лише вони, неминуче гинутимуть.

    Ми зрозуміли, що якщо цю Систему не повалити, уряд і далі порушуватиме священні права людей на життя, на свободу, порушуватиме свободу слова, право на працю і соціальне забезпечення, право на вільну економічну діяльність і охорону здоров'я. І ми вирішили повстати.

    Справа тут не лише у свободі слова та журналістах. Конституція України і Загальна декларація прав людини ООН проголошують право на працю і соціальне забезпечення, на гідну людини оплату праці, а мільйони українців безробітні, змушені шукати заробіток на важких роботах на чужині. Конституція України і Загальна декларація прав людини ООН проголошують право на освіту та соціальне забезпечення, а сотні тисяч українських селян не можуть дати своїм дітям навіть початкової освіти, бо у сільських школах не вистачає вчителів. Вони не отримують зарплатні або змушені податися на заробітки у місто. Сільські лікарні та медпункти з таких же точно причин та через нестачу ліків масово закриваються.

    А як можна в Україні говорити про священне право на життя, коли люди тут масово помирають, не отримавши належного медичного і соціального забезпечення? Цей факт зафіксував останній перепис населення, який показав катастрофічне зменшення чисельності українців.

    Ми мали право і повинні були повстати. Якщо не цей суд, то історія нас виправдає.

    Ми мали право прийти до пам’ятника Шевченкові 9-го березня. Ми – такі ж громадяни України, як Кучма, Ющенко і Плющ, які прокралися туди, боягузливо ховаючись за спинами хлопців у міліцейській формі, яких вони послали з кийками проти власних співгромадян. Ми навіть мали більше моральних прав туди прийти, адже серед нас були ті, кого виключали з університетів за те, що несанкціоновано приходили до Кобзаря в цей день за радянських часів.

    Ми мали конституційне право пройти вулицею Банковою мимо порожньої на той час будівлі адміністрації президента. Кучма тоді втік до Ужгорода, кинувши знову хлопців – міліціонерів на власний народ.

    До речі, міліція не зобов’язана була виконувати накази тих, хто змушував її це робити. І Конституція України, і всі декларації прав людини говорять, що виконувати злочинні накази не можна. А накази, які примушували застосовувати силу проти власного народу, завжди вважались злочинними.

    Я хочу повторити слова Декларації прав людини і громадянина: “Якщо уряд порушує права народу, повстання є для народу найсвященнішим його правом і найважливішим його обов’язком”. Сьогодні ви судите цих хлопців, вони ж виконували свій громадянський обов’язок. Колись нащадки будуть пишатись ними за це.

    Громадяни судді! Я хочу повторити вам імена головних організаторів масових заворушень 9-го березня, головних організаторів акції громадянського протесту “Україна без Кучми”, головних організаторів злочинного режиму, який порушує права і свободи українських громадян. Тих, хто своєю діяльністю чи бездіяльністю змусив нас повстати. Це – Леонід Кучма, Володимир Литвин, Юрій Кравченко.

    Найкраще, що відповідає духові справедливості і правосуддя, найкраще, що ви можете зробити для України та історії – негайно звільнити тих, хто знаходиться у цій клітці та посадити на лаву підсудних названих мною осіб.

    Якщо не ваш, то інший суд це обов’язково зробить.
  • 2002.09.16 | A.Social

    Vive La Revolution!

    Vive La Revolution!
    Андрій Горбаль
    http://www.samvydav.net/index.php?lang=u&page=news&id=141
    23.04.2001 21:10


    Обдарована родючими землями, природними ресурсами, маючи протяжну берегову лінію, Франція XVIII століття була найбільшою силою в Європі. Її культура домінувала на континенті.

    Це була абсолютна монархія. У своїх руках король Людовік XVI Бурбон тримав надзвичайно велику владу: він контролював національну систему юстиції, впливав на церкву, визначав податки, був головнокомандуючим збройними силами. Все було б (можливо) непогано, якби король з такими величезними повноваженнями був сильною та рішучою особистістю.

    Загальновідомо, що Людовіка більше хвилювали власні справи, ніж інтереси країни. Державні справи викликали у нього нудьгу, і він перекладав тягар керівництва на своїх радників і міністрів. Або, що ще гірше, приймав поквапливі рішення, які тільки погіршували ситуацію.

    Людовік XVI не був ані сильним, ані рішучим.

    Як і у всіх інших країнах тогочасної Європи, у Франції все ще панувала економічна філософія меркантилізму. Не сприяючи вільній торгівлі з іншими країнами, меркантилізм стримував економічний розвиток.

    Прямим результатом жахливого економічного становища Франції були її величезні борги перед власними громадянами та іншими країнами.

    Замість очікуваних реформ була лише "кадрова чехарда". Всіх міністрів, які змінювали одне одного і обіцяли "Змін!" у передреволюційній Франції, не перелічити.

    Криза загострювалася. Черговий уряд (цього разу Александра де Калонна), який обіцяв виправити фінансову ситуацію в країні, не вдаючися до радикальних реформ, і звісно ж, нічого не зробив, було відправлено у відставку.

    Під ліберально-економічним впливом Американської революції, 1788 року король був вимушений призначити головним міністром Жака Неккера. Ми не знаємо, чи був Неккер за тогочасними мірками привабливим для жіноцтва, наскільки складно висловлювався, і чи використовував слова "процедура", "алгоритм" (і чи були такі слова у той час взагалі). Але йому багато чого вдалося, і він став вельми популярний серед народу.

    Людовік, звісно, теж намагався не відставати від свого міністра-реформатора. Бажаючи зробити як краще, він зробив як завжди. У травні 1789 року він погодився на скликання Генеральних Штатів, які востаннє перед тим скликалися 1614 року. 175 років "відпочинку" далися взнаки, і Генеральні Штати відразу ж несамовито взялися до роботи - і почалося...

    Користуючися термінологією УТ-1, події далі розвивалися мляво.

    Представники т.зв. третього стану (буржуазії, міщан... - ну, коротше, 90% населення Франції) потрапили до ГШ у подвійній кількості, але з обмеженими правами голосу. А кого більше, той і правий. Незважаючи на спротив короля, третій стан оголосив себе представницьким органом Франції (Національними зборами), тим самим зробивши крок до конституційної монархії. Людовіку це, звісно, не сподобалося - хоча владою він не вмів користуватися, він її все ж любив.

    Але це вже нікого не цікавило. Національні збори прийняли відому "Клятву в залі для гри в м'яч" - не зупинятися аж поки Франція не отримає Конституцію. Популярність Національних зборів росла, і до них почали приєднуватися ліберально налаштовані аристократи та нижче духовенство.

    І в цей момент, найгірше, що могло прийти в голову Людовіку, таки прийшло: він вирішив відправити Неккера у відставку.

    Реагуючи на відставку популярного "прем'єра", 12 липня 1789 року маси парижан вилилися на вулиці, де і вдалися до відкритого протесту, "акцій масової непокори". Вже наступного дня паризькі робітники захопили Арсенал та почали озброюватися. У паризьких майстернях протягом 36 годин було виготовлено 50 000 пік.

    А 14 липня відбувся відомий штурм Бастилії, що в підручниках історії тепер вважається "офіційним" початком Французької революції.

    Армія в такій ситуації виявилася у "незручному" становищі. Віськові загони не підкорялися наказам та відмовлялися стріляти в людей. Маючи на меті віднайти зброю, народ атакував "Дім інвалідів" (госпіталь для солдатів-ветеранів). Солдати здалися без бою, а народ захопив 28 000 мушкетів.

    Так починалося падіння Франції у прірву, з якої вона не вилазила протягом наступних 25 років... Після штурму Бастилії був терор, було страчено на гільйотині недолугого короля Людовіка XVI, потім була реакція, якобінський терор, фраза Робесп'єра "ми всі закінчимо на гільйотині", страта самого Максиміліана (на наступний день після того, як його вітав на площі багатотисячний натовп, готовий наректи його диктатором)... Була диктатура Наполеона... Але це вже інша історія.
  • 2002.09.16 | A.Social

    1968-2002: ми відмовляємося грати за фальшивими правилами

    Немає в революції кінця
    1968-2001: ми відмовляємося грати за фальшивими правилами
    Дмитро Лиховій, "ЗМІна", 2001-04-26 09:00:00
    http://www.zmi.kiev.ua./article.php3?articleID=33

    Революції бувають різні - криваві й безкровні, буржуазні й соціалістичні, політичні й сексуальні, ті, що вирують на вулицях і ті, що відбуваються лише в свідомості. Революціонери також різні. Найзатятіші - вічні й професійні, які борються з Системою. У нас таких вистачає - вони недоробили свою справу, почату в 90-х роках. Їхній притулок зараз - уже не стільки прокурені кухні, скільки власні офіси й фонди.

    Як засвідчують події останнього півріччя, національна революція таки не померла. В неї є апологети, в них є ідеологічне підгрунтя. Та молодь, яка вийшла на майдан Незалежності 15 грудня минулого року, черпає наснагу в подіях Великого Бунту 1968-го. Але мало хто з нинішнього покоління уявляє, що відбувалося у Франції, Європі, світі 33 роки тому. Хоча знати це варто. А ще краще - зрозуміти.

    Заборонено забороняти

    "Заборонено забороняти" - це одне із гасел паризького Травня 1968-го. З цієї ж серії - "Будьте реалістами, вимагайте неможливого". Рух 1968 року - явище дуже несподіване в європейській культурологічній ситуації та політології, зважаючи на тогочасні обставини економічного життя, на умови тогочасної політики. Франція Шарля Де Голля, яка стала генератором цього руху, найвиразнішим його втіленням, була країною з економічним зростанням, з пристойним рівнем життя робітників, з безробіттям, яке зменшувалося, хоча по середньому класу й били високі податки, комунальні платежі тощо. З соціально-економічної точки зору, за класиками марксизму, не можна сказати, що тоді було падіння нижче звичайного рівня життя переважної більшості громадян, аби ці громадяни "рвали тіло до бою", піднімалися на якісь масові виступи. Але бій був: конфлікт у сфері соціально-економічній перейшов у сферу соціокультурну.

    Вибух був спричинений кількома обставинами. Своїми оцінками з цього приводу ділиться дослідник Травня Олександр Хоменко, молодший науковий співробітник Інституту літературознавства Київського університету імені Тараса Шевченка. За його словами, по-перше, люди відчули потребу в якомусь екзистенційному наповненні власного буття. Ідеологія перманентного споживання ("Ми живемо для того, аби споживати"), яка була на прапорі французької буржуазії в 60-ті роки, абсолютно не задовольняла молодь. Молодь прагнула життя, а не споживання. На поверхню вихлюпнувся малозрозумілий з висоти сьогоднішнього дня спротив усталеності, унормованості, снобізму, тому рівневі життя й комфорту, який забезпечувало буржуазне суспільство в обмін на політичну лояльність.

    Ще однією причиною, яка спонукала до руху 1968 року, була солідарність із країнами "третього світу". На все це ще наклалася ситуація з війною у В'єтнамі. Хоча Франція не брала участі у цій війні (бо Де Голль дистанціювався від НАТО), але, скажімо, великі виступи проти агресії були у Німеччині, їх очолював Союз німецьких студентів Руді Дучке.

    У Франції порив 1968-го увиразнився найбільше. Почалося зі студентських бунтів. Перший страйк - 22 березня - почався в гуртожитку філфаку Сорбонни. Приводом став протест проти того, що хлопцям забороняли пізніше 11-ї години вечора перебувати в дівочому гуртожитку, - хлопці там забарикадувалися. Дрібно? Смішно? Але це був поштовх. За великим рахунком, бунти були спричинені тим, що уряд пішов на реформу освіти, яка давала більшу вигоду представникам багатших верств, а що стосувалося бідніших чи іммігрантів, то для них узагалі освітня дорога нагору закривалася. Бомба вибухнула на тлі економічного зростання, на тлі ситуації, яка не сприяла, здавалося б, масовим виступам. Мови про те, щоб на три місяці затримували зарплату, там не було взагалі. Затримували емоції.

    Зараз історики-політологи сходяться на тому, що причиною суспільного вибуху 1968-го став цілий комплекс ідей, головною з яких була ідея про подолання репресивної цивілізації. Провідний ідеолог 1968 року, німецько-американський філософ Герберт Маркузе, у своїх основних працях говорив про те, що буржуазне суспільство, будь-яке індустріальне суспільство, в тому числі й соціалістичне, радянське, будується на механізмах контролю за свідомістю особистості. На тому, що система забезпечує особистості певний рівень життя, а натомість особистість дає можливість маніпулювати своєю свідомістю. Маркузе висловив ідею про репресивні потреби - йдеться саме про "обмін" комфорту на політичну лояльність і "пофігізм". На відміну від класичної сталіністської системи, в якій репресії будувалися на прямому терорі, на прямій забороні, коли людей контролювали чекісти з наганами, буржуазна система базується на маніпулюванні свідомістю. Дуже добре сказав про це той самий Маркузе: існуюча дійсність настільки надійна і продуктивна, що вона заперечує або поглинає будь-які альтернативи. Вона збільшує продуктивність праці, збільшує кількість речей, наповнює ними простір, і ці речі матеріального світу витісняють особистість людини, знеособлюють її. "Одномірна людина" - так називається програмна праця Маркузе, датована 1964 роком. Людина стає справді одномірною, існує лише як споживач, а не як особистість, здатна на екзистенційний порив у стилі Сартра й Камю. І, власне, усвідомлення таких висновків Герберта Маркузе призвело до 1968 року.

    Рух радикальних груп очолив студент-соціолог із ФРН Даніель Кон-Бендіт. Цей рух набрав такої масовості, якої деголлівський уряд абсолютно не очікував. Де Голль спочатку вважав, що ця заворуха тимчасова, мовляв, на бешкетників достатньо кинути кілька сотень поліцейських, щоб їх розігнати. Але ці кілька сотень поліцейських в університеті Сорбонна лише підлили олії у вогонь пристрастей. Рух вихлюпнувся на вулиці, охопив інші вузи, ліцеї, навчальні заклади, поширився на провінцію. Вся країна почала нагадувати вулкан, який ось-ось вибухне. Масові демонстрації, барикади, сльозогінний газ, кийки, карети швидкої допомоги, діти робітників і міністрів пліч-о-пліч у сутичках із ЦРС (французьким "Беркутом")... Демонстрації стають усе масовішими - 13 травня Парижем під гаслом "Прощавай, Де Голль!" проходять колонами 600 тисяч чоловік. 30 травня - 800 тисяч. Страйки паралізують усю країну - 24 травня страйкують 10 мільйонів осіб. Студентський рух поєднується з робітничим.

    Що важливо - уряд був абсолютно заскочений. Де Голль робив кілька спроб від різко репресивних кроків, від придушення виступів цього руху до якихось сепаратних переговорів із тими, хто нібито міг би заспокоїти тих божевільних нарваних людей, які невідомо чому вийшли на вулиці. Але ситуація вийшла з-під контролю, і президент таємно взагалі залишив Францію, вилетівши до Західної Німеччини, в окупаційний французький корпус. Країна залишилася поза контролем. Молодь наступає. Робітники деяких заводів починають захоплювати свої підприємства, встановлювати свою владу. Власне, вони боролися не за те, щоб їм дали більше грошей (капіталісти були готові задовольнити такі вимоги), а за людське ставлення до себе. Вони хотіли відчувати себе людьми, а не гвинтиками, деталями індустріальної машини.

    Визначальним дискурсом 1968 року був емансипативний, визвольний. Це не вкладалося в схему потужної Комуністичної партії Франції, через яку на Францію впливала Москва.

    1968 рік охопив весь світ. Це й празька весна, Дубчек, який приходить до влади у Чехословаччині, тамтешні студенти, які починають скандувати "Дубчек, Дучке!", поєднуючи чеського лідера реформістського штибу й "нового лівого", провідника німецького соціалістичного союзу студентів Руді Дучке. Фідель Кастро не з'являється на святкування 50-ї річниці Жовтневої революції в Москві, і це вкупі з іншими чинниками свідчить про те, що соціалістичний табір починає хитатися. 1968 рік - це могутній рух проти війни у В'єтнамі, це Мартін Лютер Кінг в Америці, скасування загального військового обов'язку, рух за рівноправність негрів... Того року Париж, за оцінками ООН, аговкнувся в 50 країнах світу. Саме потужні опозиційні виступи опозиції й протестуючих студентів на Заході не дозволили провести переможний геноцид США у В'єтконзі. До слова, відсутність такої опозиції чеченській війні в Росії свідчить про те, що, як казав Редьярд Кіплінг, Захід є Захід, а Схід є Схід, і разом їм не зійтись, допоки землю й небо на суд не покличе Бог.

    Один з ідеологів руху 1968 року сказав: революція для нас - це не зміна власності абощо, це прорив якоїсь нової чуттєвості в естетичному акті бунту, звільнення особистості. Коли Даніеля Кон-Бендіта запитали, навіщо йому захоплювати паризьку мерію, він відповів: тоді ми запросимо джазовий оркестр, і він заграє. Ось ідея революції як естетичного акту, яка ламає всі усталені більшовицькі парадигми.

    Чим усе закінчилося? Певною мірою підтриманий Москвою, Де Голль думає вести на Париж війська, він повертається у Францію, погоджується на дострокові вибори, студенти на це одразу не йдуть, відбуваються ще сутички, гинуть декілька осіб (загалом за час бунту загинуло три чи чотири чоловіки, та й то випадково, хоча поранених були тисячі). Але студенти йдуть на канікули, на виборах 23 і 30 червня знову перемагає голлістський блок - "Рух за нову Францію". У 1969 році Де Голль проводить референдум на збільшення своїх повноважень, програє цей референдум, іде у відставку й скоро після цього помирає.

    Уроки й наслідки 1968-го

    Яким був сенс 1968 року? Звільнити людину від різних форм залежності й експлуатації, зробити її самоцінною особистістю. Звісно, суспільство таких людей досі не побудоване. Але певні зрушення відбулися. У цьому сенсі можна говорити про теперішню об'єднану Європу і її демократичні цінності, права меншин. Перемога 1968 року в теперішній атмосфері Заходу відчутна і в тій же "сексуальній революції", та й загалом теперішня розвинена демократична Франція з соціально орієнтованою економікою - наслідок того Травня.

    Зараз у Європі при владі багато людей родом з 1968 року - скажімо, той же Даніель Кон-Бендіт, активний лівий політик, учасник зеленого руху, депутат Європарламенту, котрий підписався проти війни в Чечні. Йошка Фішер, міністр закордонних справ Німеччини, який не просто був одним із лідерів 1968 року, а мав тісні зв'язки з терористами. Вони не довели почату справу до переможного кінця, але посіяне зерно дало паростки, які треба зараз розвивати.

    Що стосується українського відлуння 1968 року, то цей рух був справді загальним. Звісно, в Києві не було барикад на Хрещатику, студенти не захоплювали університет (це відбулося в 1990 році, в іншій політичній ситуації). Але прорив відчувався і в нас. Відбувся сплеск самвидаву. Дисиденти продукують масу ідей і текстів. Петро Григоренко виступає за права кримських татар. Створюється київська поетична школа - Валерій Ілля, Віктор Кордун, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Василь Рубан, Михайло Григорів... Люди здійснюють прорив до свободи в тому, в чому вони могли його здійснити, - в слові, в мові. Розповідаючи про це, Олександр Хоменко як філолог зазначає: "У своїй творчій практиці вони намагалися вирішити фундаментальне для всієї тодішньої європейської культури протиріччя, висловлене в гаслі Травня 1968-го: "Мені є що сказати, але я не знаю, що". У малярстві це - Алла Горська, Людмила Семикіна, в кіно - Сергій Параджанов, Іван Миколайчук. Це прорив у тому, що було сутнісним для української традиції.

    Загалом, українських, французьких, чеських, німецьких, американських та інших борців проти системи об'єднувала загальна антиімперіалістична спрямованість. Згадуючи Маркузе, оцінюючи той час і переносячись у сьогоднішній день, варто погодитись із Сашком Хоменком: репресивній Системі можна й потрібно протиставити радикальне звернення особистості до самої себе - Велику Відмову від гри за фальшивими правилами. Саме в цьому суть.

    Українське відлуння Парижа

    В інтерв'ю "УМ" про українську проекцію 1968 року розповідає Володимир Чемерис, співкоординатор акції "Україна без Кучми", який зараз більше виступає як голова Інституту економіко-соціальних проблем "Республіка" - своєрідного політичного гуртка однодумців. "Якщо в 1968 році у Франції була революція, то що зараз у нас - також революція чи боротьба опозиції за владу? - запитує Чемерис і дає відповідь: - Я вважаю, що революція в Україні є, і вона триває. Незалежно від того, скільки людей виходить на вулиці, стихають чи посилюються масові акції. Революція - це об'єктивний процес. Це тоді, коли хочуть змінити систему не тільки політичних, а й соціальних та економічних відносин. Це тоді, коли є соціальні групи, які хочуть домогтися реалізації своїх інтересів. В Україні такі групи за час незалежності з'явилися. І студенти - одна з цих груп. Студенти були рушійною силою бунту у Франції, і, що б не говорили про теперішню пасивність українського студентства, я не думаю, що їхній опір системі менший, аніж був у нас у 1990 році".

    Варто погодитися з тим, що студенти, інтелігенція можуть по-справжньому реалізувати себе, навіть свої економічні інтереси, лише в умовах свободи. Для журналістів це свобода слова, для когось іншого - свобода вибору в інших формах, свобода підприємництва за прозорими правилами. Є Система - сукупність соціальних груп та відносини між ними. Якщо ці групи не реалізують свої економічні й соціальні інтереси за умов Системи, вони, за визначенням Герберта Маркузе, стають "аутсайдерами". Ті, що реалізують, - "фаворити". Свого часу до "аутсайдерів" Маркузе відносив і студентів, й інтелігенцію. "Колись "аутсайдери" починають розуміти своє становище, вони повстають, - пояснює Володимир Чемерис. - Революція - це не обов'язково маніфестації, барикади, автомати Калашникова й бомби. Революція - це зміни, які відбуваються в самій Системі. Те, що відбувається зараз в Україні, - це якраз спроба змінити Систему".

    Про потребу змінити систему твердили ще 10, 20 років тому. Особливо багато - на зламі, в 1990-91 роках, зі здобуттям незалежності. Але Система справді не змінилася, і це так. Що робити? Чемерис пояснює: "Ми намалювали для всіх конструктивну програму в грудні минулого року, коли виходили на майдан Незалежності: це парламентська республіка, демократичний парламентський лад, права людини, гарантія свободи слова. Зараз українська революція на такій стадії, що масові акції не дають такого ефекту, який був у грудні й лютому. Але революція триває. "Революсьйон контіню", як сказав мені Патрік де Сент-Екзюпері, кореспондент газети "Фігаро", внучатий племінник того самого Антуана, - він приїхав писати про Україну. Революція продовжується в інших формах. Для України це об'єктивний процес, яким для Франції були події 1968 року".

    Якщо у Франції почалося з проблем у гуртожитках, то в нас - зі справи Гонгадзе. Але якби не було справи Гонгадзе, люди все одно вийшли б, вважає Володимир Чемерис. Приводів і причин вистачає, і головна причина - в авторитарному режимі.

    "Температура" масових заходів залежить від того, наскільки опирається їм влада. Якщо Президент не хоче йти на поступки, виступи, звичайно, ще будуть. Глава президентської Адміністрації Володимир Литвин в одному з інтерв'ю продемонстрував райдужні очікування: мовляв, ну вийшло на вулиці три тисячі осіб, скажуть - що п'ять тисяч, ну вийдуть потім п'ять, але затим почнеться літо, відпустки, й усе заспокоїться. Здавалося б, парадокс: у грудні й лютому, на морозі й у снігу, в центрі Києва стояли десятки наметів, у них ночували сотні протестантів. Зараз же - коли "погода шепоче", акції опозиції залежно від сезонного потепління не підігріваються. Цьому є багато пояснень.

    Чемерис на це говорить: головне - революція існує в умах, у дуже багатьох умах. "Починаючи з 15 грудня, ми добилися значно більшого, аніж просто відставок Кравченка й Деркача, - продовжує Чем. - Передусім, в Україні набагато збільшилася територія свободи. Газети, телебачення отримали трохи більшу ступінь свободи. Розуміння прийшло до багатьох людей - зауважмо, що акцію "Україна без Кучми", за даними соціологів, підтримує 46 відсотків. Поховано ідею абсолютно непотрібного президентського референдуму. Не оцінюймо революцію за кількістю людей, що виходять на вулиці. Улітку 1968 року масові акції в Європі також стихли, але революція продовжилася. І Де Голль через рік пішов у відставку. І вже зараз Франція переходить до системи парламентської республіки. Так само як узяти Югославію: перший масовий виступ проти режиму Слободана Мілошевича відбувся 9 березня 1992 року (дивний збіг дат), а скинули югославського диктатора лише восени 2000 року. Якщо революція існує в умах, вона переможе, рано чи пізно".

    Революція і кишені

    Звісно, це ідеалізм. Так думають далеко не всі навіть у тому ж опозиційному русі, який зараз рвуть на шматки сварки між, здавалося б, не просто попутниками, а людьми, що мають спільну мету. Здавалося. Бо якраз у цьому й проблема - в "побічних ефектах" млявоплинної революції. Не треба навіть якихось інспірацій з боку влади, намагань розвалити опозицію з боку Адміністрації Президента чи СБУ. Опозиція свариться сама по собі, бо вона - українська опозиція. Не таке й широке коло наших реальних опозиціонерів, майже всі вони одночасно входять принаймні до двох структур із тріади "Україна без Кучми", комітет "За правду!" та Форум національного порятунку (Чемерис - той узагалі до всіх трьох).

    Входити входять, але примудряються гризтися фактично самі з собою, намагаючись вкусити власного хвоста чи своє ж вухо. У кожного є "улюблена дружина", у кожного є своя мета, і, на жаль, її реалізація часто ставиться вище інтересів України, інтересів революції, якщо хочете. Скажімо, для багатьох цей шарварок - не більш, ніж спосіб заробити додаткові бали для парламентських чи президентських виборів, для когось - привід розкрутити свій проект, зробити "піар", привести у свою команду чи партію більше людей (так, приміром, жартують, що комітет "За правду!" варто перейменувати у "За ПРПавду!"). А найгірше - це те, що, за українською ж традицією, на "полі бою" опинилося чимало спритників, головна мета яких - особисте збагачення.

    Майже ніхто не приховує, що певні проекти демократичної опозиції справді підігріваються з Заходу - такий він у нас, добрий і чуйний. Проте й наївний. Адже не бачить (чи не хоче бачити), що на лінії підігріву стоять люди, які фактично монополізували роботу з американськими та європейськими фондами і для яких своя кишеня - найбільша цінність. Ще прикріше, що, роздерибанивши пару тисяч доларів, вони на цьому не спиняються й гребуть уже по-крупному. А потім державна пропаганда потирає руки від того, що на маніфестацію виходить три тисячі осіб замість заявлених десяти. Потім з'ясовується, що гроші на закупівлю для опозиції квитків на футбольний матч Україна - Білорусь було викинуто коту під хвіст - плакатів, які мали б устелити півсектора, ніхто не намалював.

    Потім виявляється, що, попри гучні анонси, не виявляється бажаючих пікетувати помешкання депутатів, які відставляють уряд Ющенка, а один із чільних "правдистів"-"молодорухівців" прямим текстом перешкоджає пікетуванню квартири лідера СДПУ(о). У всіх свої інтереси - політичні, фінансові, меркантильні...

    Люди, мабуть, справді стомилися від мітингів, якщо вже навіть далекі від фінансових мішків партії (не будемо називати їхніх абревіатур, бо деякі їхні представники таки щиро горять у парламенті), опускаються до оплати маніфестацій під парламентом. Велика кількість людей ходить на демонстрації щиро й безкоштовно, але уявляєте їхній стан, коли вони бачать, що таким самим за це саме ще й платять? І як: приводить організатор 50 чоловік на мітинг, таксу урізає - навар собі... Тим і відрізняється Київ-2001 від Парижа-1968.

    Якщо революція - об'єктивний процес, то їй на заваді стає купа суб'єктивних чинників. Це як кілька мурах: здається, що вони всі тягнуть гілку в один бік, а насправді, доводять фізики, кожен пре в своєму напрямі, і вантаж поволі пересувається в одну зі сторін лише тому, що саме в цей бік спрямована трохи більша, поділена на скількись, сила.

    "Романтичний етап революції завершився ще в грудні, - констатує Володимир Чемерис. - Слід сказати, що люди, які тоді стояли віддалік і дивилися, що з цього всього вийде, тільки зараз вийшли на передову й намагаються диктувати свої умови. Зараз найбільші "радикали" найбільше кажуть, що треба продовжувати масові акції, ті, хто в грудні навіть не виявляв свою опозиційність. Тепер же вони зрозуміли, що можуть нажити політичний чи ще якийсь капітал". "Коли йде потік, завжди є піна. Відомо, що спливає на поверхню. Але навряд чи воно щось змінить", - констатує Володимир.

    Як зізнається Чемерис, коли він разом з кількома хлопцями вийшов 15 грудня на майдан, ніхто не ставив перед собою завдань "революційного бліцкригу". Рух почався не як політичний чи партійний, а як громадянський. Загалом, вони й не думали, що згодом під ці ідеї 10 чи 20 тисяч громадян можуть вийти на вулиці. Але вийшли - територія свободи розширилася. Це при тому, що широка робота з масами не ведеться, листівки не розклеюються...

    У тих, хто справді готовий чесно йти до кінця, на жаль, обмаль ресурсів, структур. І навряд чи ситуація кардинально зміниться. Хоча пробувати треба. Усе тече, і, за словами Володимира, можливо, масові акції відновляться восени. Як виявилося, Президент не хоче ступити жодного кроку назустріч опозиції без масових вуличних виступів. Суспільство побачило, що протестувати можна й потрібно. "Якщо ми не врятуємо українську демократію, то врятуємо її честь", - казав Мишко Свистович на мітингу 15 грудня. Україна переконалася, що вона не азіатська республіка, де свавілля "баші" абсолютне. Для нас не все ще втрачено. Але тепер має настати етап кропіткої роботи, хай і мало помітної для мас. "Не можна лише кричати "ганьба" на мітингах", - наголошує Чемерис.

    Революція - революцією, вибори - виборами. Можна сподіватися на чесні результати виборів на кшталт сербських, коли опозиція йшла єдиним списком. У нас таки варто було б спробувати об'єднатися, умовно кажучи, навколо ФНП і замахнутися на перемогу. В ідеалі. А ні... Мілошевича ж скинули тільки за 8 років. Та й, власне, французькі студенти 1968 року також програли свої вибори... І все одно вважається, що їхня справа не була марною.
  • 2002.09.16 | A.Social

    IN MEMORIAM ANNO 1968 (ПАМ'ЯТІ 68-го)

    IN MEMORIAM ANNO 1968 (ПАМ'ЯТІ 68-го)
    Олександр Тарасов
    http://grani.kiev.ua/2001/text/40/Parij17L_ukr.htm

    Передмова

    Це - найбільш вдала стаття про революцію 68-го року у Франції. Учасникам "України без Кучми" і жовтня 1990-го року у Києві варто було б її прочитати. Тут ви знайдете багато аналогій між цими подіями. Петрові Шеревері, комендантові захопленого студентами у 90-му Червоного корпусу Університету, безперечно, цікаво буде прочитати про захоплення французькими студентами Сорбонни, членам УНА-УНСО – про сутички парижан із спецпідрозділами поліції, опозиційним політикам – про політичні наслідки 68-го року, українським інтелектуалам – про роль філософії (екзистенціалізму Сартра та неомарксизму Маркузе) у перетворенні світу.

    Аналогії зрозумілі. Всі революції мають схожі закономірності. І французька, і українська.

    До речі, 68-й рік – світове явище. Революційні виступи спалахнули не лише у Франції, США, Мексиці, Японії, а й за "залізною завісою" – у Празі й Кракові. Був 68-й рік і у Києві. Тут не було, звичайно, захоплень студентами аудиторій, але значно активізувався дисидентський рух.

    Учасники подій 68-го року були дуже різними у своїх поглядах та політичних уподобаннях, але їх єднала одна річ. Вони хотіли зробити світ кращим, а людей вільними. Тодішні виступи зазнали поразки, але під їхнім впливом протягом наступних трьох десятиліть світ змінився.

    Якщо справді у всіх революцій однакові закономірності, то й Україна неминуче зміниться. Незалежно від того, переможе сьогодні "Україна без Кучми" чи ні.

    Володимир Чемерис,
    співкоординатор акції "Україна без Кучми"

    Розділ перший, просвітницький, для тих, хто туманно уявляє собі, що було у 1968 році, і яке це до нас зараз має відношення.

    Тридцятиріччя "Шаленого року"

    Це дивна річниця – 30-річчя не народження, не смерті, не заснування, не руйнування, не поразки, не перемоги... Не якоїсь конкретної дати. 30-річчя цілих 366 днів. 30-річчя цілого року, легендарного, що став вже символом, 1968-го.

    1968-й був роком високосним, роком Олімпійських ігор, роком президентських виборів у США і роком піка сонячної активності. Генріх Боровик книзі своїх репортажів із США за цей рік так і дав такий заголовок: "Один рік неспокійного Сонця". Щоправда, Боровик був неоригінальним: він лише процитував плакат американського студента-демонстранта, що написав на шматку фанери "1968 – рік неспокійного Сонця. Будь-що може статися". Студент неначе у воду дивився.

    Того року світ трохи збожеволів. Пам'ятаю, як років 10 тому я одного разу у бібліотеці для якоїсь потреби взяв підшивку "Правди" за травень 1968 року, почав шукати потрібний номер – і раптом остовпів: я побачив таку міжнародну (тоді – третю) шпальту "Правди", яка, здавалося, могла привидітися лише уві сні. Офіційної хроніки не було. Ніхто нікуди жодних візитів не здійснював. Економічних новин не було. У братських країнах ГЕС не запускали, врожай не збирали, лікарень не відкривали. Новин культури теж не було. Було наступне. Фото "Національна гвардія з кулеметами на сходах Капітолія" – на випадок штурму, мабуть. Барикадні бої у Парижі. Студентські заворушення у Марселі та Ліоні. Студентські заворушення у Західному Берліні та Гамбурзі. Студентські заворушення у Мадриді, Барселоні, Брюсселі, Мілані, Буенос-Айресі, Панамі, Лімі і Куско (змовилися вони, чи що?). Тривають негритянські бунти у США, спричинені вбивством Мартіна Лютера Кінга. Триває Всеамеріканська кампанія протесту "Молодь проти війни у В'єтнамі". У Бостоні судять лікаря Бенджаміна Спока. Марш мільйона бідняків на Вашингтон. Операції партизан у Південному В'єтнамі. Бої з партизанами в Анголі. Бої з партизанами у Колумбії. Успішний напад гватемальських партизан із засідки на машину шефа мобільної поліції. Вторгнення монархістів з території Саудівської Аравії в Йемен. Антивоєнні мітинги у Сіднеї та Мельбурні. Посилилися зіткнення між партизанами та урядовими військами на Північному Калімантані. У Таїланді армійські частини почали новий наступ на райони, контрольовані загонами компартії. Американський пасажирський лайнер угнаний на Кубу – третій за тиждень. У Біафрі тривають позиційні бої. Урядова авіація бомбить позиції курдських повстанців на півночі Іраку. Триває "культурна революція" у Китаї. Триває наступ Патріотичного фронту Лаоса на позиції прибічників Суванна Фуми. Сили ППО Єгипту відбили атаку ВПС Ізраїля у районі Суецького каналу. У Гані здійснено масові арешти осіб, підозрюваних у зв'язках з військовими, що намагалися здійснити переворот у квітні 1967 року. У Сьєрра-Леоне військові, що прийшли до влади, встановлюють контроль над віддаленими районами країни. На півночі Чада тривають озброєні сутички. Терористичні акти в Аргентині, Бразілії, Уругваї...

    Якщо існує Пекло, то Лев Давидович Троцький напевно в тому 1968-му торжествуюче розповідав негайно зібраним для просвіти чортам про те, що воно таке є "перманентна революція"...

    Безліч нитей протяглося з 1968 року у сьогоднішній день. Все описувати – ніякого місця не вистачить. Ось тільки деякі.

    1968 рік став роком посмертного тріумфу Ернесто Че Гевари, що загинув у Болівії наприкінці попереднього, 1967-го. Че став знаменом та символом бунтуючої молоді у 1968-му, тоді ж зародився геварізм – партизанський рух замість "класичної" пролетарської революції. Кінчилося тим, що геварісти-сандіністи змогли перемогти у Нікарагуа. Геварісти діють і сьогодні (просто у нас про них зазвичай не пишуть): у Колумбії, Венесуелі, Перу, Мексиці... Бійці Революційного руху ім. Тупак Амару (МРТА), що поставили весь світ на вуха захопленням японського посольства у Лімі, були геварістами. Сапатісти з мексіканського штату Чіапас на чолі із загадковим субкоманданте Маркосом – геварісти.

    68-й з його "студентською революцією" та "Червоним Травнем" у Парижі вселив у масову свідомість тверде переконання, що бунтуючий студент – це явище абсолютно нормальне, що так і має бути. А головне – і самі студенти в це повірили. І ось тепер ми постійно бачимо на телеекранах натовпи студентів-бунтарів – то у Південній Кореї, то у Венесуелі, то у Греції, то у Сербії, то у Болгарії, то у Молдавії, то у Кенії, то у Білорусії...

    "Празька весна" 1968-го кінчилася згортанням "відлиги" у нас самих – і всі це відчули на власній шкурі. А з іншого боку, ідеї "Празької весни", які намагався з фатальним 20-літнім спізненням реалізувати Горбачов, кінчилися катастрофою, і всередині цієї катастрофи ми досі борсаємося.

    68-й рік був роком "сексуальної революції" на Заході. Революція та давно закінчилася, і неоконсерватори часів Тетчер та Рейгана вже встигли потанцювати на її кістках. У нас сексуальна революція в розпалі. Видовище огидне, але ханжі-неоконсерватори, як ми вже знаємо з чужого досвіду, ще огидніші.

    68-й був етапним роком у розвитку фемінізму, що затопив сьогодні громадське життя у США і активно нав'язується нам нескінченними експедиціями американських місіонерів-феміністок. У 1968-му феміністи від боязких доказів необхідності рівноправності статей перейшли до пропаганди ідеї вищості жінки над чоловіком. І почалося це зі знаменитих пострілів Валерії Соланіс, засновника і єдиного члена "Армії визволення від чоловіків" у відомого художника та кінорежисера, "батька попа-арту" Енді Вархолла...

    У тому самому році у Мемфісе вбили доктора М.Л. Кінга, визнаного лідера чорної меншини у США. Прибічник ненасильства та противник расової сегрегації, Кінг здався владі "дуже небезпечним". Сьогодні Америка розплутує наслідки. Ніколи лідер чорних шовіністів Карахан не зміг би зібрати і привести до Вашингтону мільйон своїх прибічників, якби не був убитий М.Л. Кінг, що проповідував не вищість чорних над білими, а рівність та братерську любов.

    68-й був роком трагедії у Сонгмі і захоплення в’єтнамськими партизанами будівлі посольства США у Сайгоні, що приголомшило американський істеблішмент. Америка втратила віру у те, що у цій війні можна перемогти. Почалися мирні переговори, а мільйонні молодіжні демонстрації в американських містах під прапором Національного фронту визволення Південного В'єтнаму ("В’єтконга") примусили США перейти до тактики "в’єтнамізації", тобто до заміни своїх солдат "тубільцями". Кінчилося все поразкою США. Оскільки в ході війни економіку Півдня було зруйновано і мільйони людей не мали роботи, маса в’єтнамців за оргнабором потрапила на заводи СРСР. Тепер, коли розвалився СРСР, а слідом за ним і наша економіка, ці "гастарбайтери" стали головним болем правоохоронних органів. А ще у нас був свій В'єтнам – Афганістан, який досі нам "гикається".

    68-й став роком, коли ЛСД остаточно вирвався з-під контролю ЦРУ, і "психоделічна революція" вступила у свої права. Достатньо один раз щільно поспілкуватися десь у нічному клубі з компанією "кислотників", щоб на все життя, що залишилося, сформувалося бажання подивитися на "хлопців із Ленглі" крізь окуляр оптичного прицілу.

    68-й був роком, що змінив подальшу долю рок-культури. Рік тріумфального успіху "Волосся", предтечі всіх рок-опер; рік надзвичайного ускладнення та політизації рок-культури, коли "Бітлз" записали знущальний "Білий альбом", а Леннон випустив перший "сольник" - "Два дівича"; рік, коли побачили світ перші диски тепер вже легендарних Джаніс Джоплін, "Блад, Світ енд Тіерз", "Кріденс", "Діп Пепл" і "Джетро Талл"; рік, коли були створені не менш легендарні "Гранд Фанк", "Айрон Батерфляй", "Лед Зеппелін", "Йес" і "Ван дер Грааф Дженерейтор"; рік "бунту" рок-зірок, коли найпопулярніші групи випустили диски, що явно підривали підвалини шоу-бізнесу ("Waiting for the Sun" у "Дорз", "Anthem of Sun" у "Грейтфул Дед", "Crown of Creation" у "Джефферсон Ейрплейн"). Цього року стало ясно, що рок може бути знаряддям радикальної політики, і шоу-бізнес збагнув, що час розробити методи з викорінення такого неподобства. Пізніше методи були знайдені, випробувані, рок був приручений (убитий). Наприкінці 80-х - початку 90-х все було в точності повторено у нас в країні. У результаті ми сьогодні маємо "На-на" та "Іванушек-International", а могли ж бо мати власних Леннонів та швидких розумом Моррісонів...

    68-й був роком, коли на хвилі "молодіжної революції", дивлячись, як патлаті студенти пишуть на стінах Сорбонни "Не можна закохатися у зростання промислового виробництва!", солідні газети та журнали стали брати інтерв'ю у різних "дивних" філософів, що дружно стверджували, що перехід до постіндустріальної цивілізації є неминучим. Хоча ще не було ані персональних комп'ютерів, ані Інтернету, ані згортання промислового виробництва у розвинених країнах, не прозвучало ще модне тепер слово "глобалізація"...

    Рух "зелених" – це звідти, з 68-го, боротьба за права сексуальних меншин – це звідти, з 68-го, контркультура – це теж звідти, нерепресивна педагогіка – теж... Багато чого ще можна пригадати. Такий був рік.

    Розділ другий, фактологічний, для тих, хто у загальних рисах знає, що сталося у Парижі у травні 68-го, але хоче знати не "в загальних рисах", а з абсолютною точністю.

    "Червоний Травень" у Парижі

    У ніч з 10 на 11 травня 1968 року ніхто в Парижі не спав. Заснути було просто неможливо. Вулицями, наповнюючи ніч сиренами, носилися машини "швидкої допомоги", пожежні, поліція. З боку Латинського кварталу лунала глуха канонада: рвалися гранати із сльозоточивим газом.

    Цілими сім'ями парижани сиділи біля радіоприймачів: кореспонденти передавали репортажі з місця подій прямо в ефір. До 3-ої години ночі над Латинським кварталом зайнялася заграва: відступаючі під натиском спецпідрозділів з боротьби із заворушеннями (КРС – аналог нашого ОМОНу) студенти підпалювали автомашини, з яких було споруджено барикади.... Все місто знало, що з початку травня у Сорбонні відбуваються студентські заворушення, але мало хто припускав, що вони набудуть таких серйозних масштабів. Вранці 11 травня газети вийшли з аршинними заголовками: "Ніч барикад"...

    А починалося все якось непомітно – ще восени минулого, 1967 року. На початку учбового року проявилося невдоволення студентів, що давно накопичувалося – невдоволення жорстким дисциплінарним статутом у студентських містечках, переповненістю аудиторій, безправ'ям студентів перед адміністрацією та професорами, відмовою влади допустити студентів до участі в управлінні справами у вищій школі. Францією прокотилася серія студентських мітингів з вимогами виділення додаткових фінансових коштів, введення студентського самоврядування, зміни пріоритетів у системі вищої освіти. Більш за все студентів обурювало, що їм нав'язують явно непотрібні предмети, явно застарілі методики та професорів, що явно вижили з розуму (від старості). Але в той самий час у вищій школі виявилися табуйованими багато які найважливіші проблеми сучасності – починаючи від рівноправності статей і кінчаючи війною у В'єтнамі. "Ми довбаємо бездарні труди всіляких лефорів, мюненів і таво, єдине "наукове досягнення" яких – те, що вони стали під 60 років професорами, але нам не дозволяють вивчати Маркса, Сартра і Мерло-Понті, титанів світової філософії!" – з обуренням писали у резолюції мітингу студенти з Орсе.

    9 листопада 1967 року кілька тисяч студентів провели бурхливий мітинг у Парижі, вимагаючи відставки міністрів освіти і культури та зміни урядового курсу у сфері освіти. Акція протесту переросла на мітинг пам'яті щойно убитого у Болівії Ернесто Че Гевари. Кореспондент однієї з французьких радіостанцій, що був присутнім на мітингу, з щирим здивуванням передає в ефір: "Звістка про смерть Че Гевари, який пожертвував своїм становищем "людини номер два" на Кубі задля того, щоб загинути у забутих богом джунглях за свободу чужої країни, пронеслося по умах студентів подібно урагану. Ось послухайте: вони скандують "Че – герой, буржуазія – лайно! Смерть капіталу, хай живе революція!" – і багато хто при цьому плаче".

    Цей мітинг – мітинг пам'яті Че – організувала в залі "Мютюаліте" троцкістська група "Революційна комуністична молодь" (ЖКР), яка зіграє потім важливу роль у травневих подіях.

    21 листопада студенти у Нантері, місті-супутникові Парижа, обложили будівлю адміністрації і змусили викладачів допустити студентів до участі в роботі органів самоврядування університету. У грудні у Франції пройшов Тиждень дій студентів, в якому брали участь студенти Парижа, Меца, Діжона, Лілля, Реймса і Клермон-Феррана. Власті постаралися замовчати ці виступи, справедливо вважаючи, що проблеми у студентів у всій Франції – одні й ті ж самі, і розказувати про студентські виступи – означає пропагувати "погані приклади".

    Влада неохоче йшла на поступки. У результаті з лютого по квітень 1968 року у Франції сталося 49 крупних студентських виступи, а 14 березня був навіть проведений Національний день дій студентів. Виникли нові форми студентської боротьби. Студенти у Нантері 21 березня відмовилися складати іспити з психології на знак протесту проти "жахливої примітивності" курсу, що читався їм. Така форма боротьби (бойкот іспитів або лекцій) за підвищення якості освіти стала швидко поширюватися країною.

    22 березня у Нантері студенти захопили будівлю адміністративного корпусу, вимагаючи звільнення 6 своїх товаришів, членів Національного комітету на захист В'єтнаму, які, протестуючи проти В’єтнамської війни, напали 20 березня на паризьке представництво "Амерікен Експрес" і були за це заарештовані. Студенти сформували неоанархістський "Рух 22 березня", лідером його став німецький студент єврейського походження, що вчився у Франції, Даніель Кон-Бендіт, "Червоний Дані", що став пізніше символом травневих подій.

    "Рух 22 березня" орієнтувався на ідеї Ситуаціоністського Інтернаціоналу та його вождя Гі Дебора, автора хрестоматійної сьогодні книги "Суспільство спектаклю". Ситуаціоністи вважали, що Захід вже досяг товарного достатку, достатнього для комунізму, – і час влаштовувати революцію "зараз і тут", насамперед – революцію повсякденного життя: відмовлятися від роботи, від підкорення державі, від сплати податків, від виконання вимог законів та суспільної моралі. Всі мають зайнятися вільною творчістю – тоді станеться революція і наступить "царство свободи", вчили ситуаціоністи.

    "Рух 22 березня" швидко радікалізував обстановку у Нантері. Власті вирішили виявити "заводіїв" і наповнили Нантер поліцейськими агентами. Студенти сфотографували шпиків і влаштували спеціальну виставку фотографій. Поліція спробувала закрити виставку, але студенти вибили поліцейських з університетських приміщень. 30 квітня 8 лідерів студентів були звинувачені у зв'язку з цим інцидентом у "підбурюванні до насильства". 2 травня адміністрація оголосила про припинення занять "на невизначений час".

    Так починався знаменитий "Червоний Травень". 3 травня студенти Сорбонни провели демонстрацію на підтримку своїх нантерських товаришів. Демонстрацію організував "Рух університетських дій" (МАЮ) – група, що виникла 29 березня після захоплення студентами одного із залів у самій Сорбонні та проведення в ньому мітингу за участю членів "Руху 22 березня", а також представників бунтуючих студентів з Італії, ФРН, Бельгії, Західного Берліна та Іспанії. МАЮ зіграла пізніше найважливішу роль у "Червоному Травні", створивши "паралельні курси", на яких на зло офіційним професорам з їхньою офіційною "наукою" читали курси лекцій запрошені студентами видатні фахівці з неуніверситетського (і навіть неакадемічного) середовища, а іноді – й самі студенти, що добре знали предмет (багато хто з цих студентів незабаром прославилися як філософи, соціологи тощо). Лідерами МАЮ були Марк Кравец і Жан-Луї Пеніну – і Марк Кравец став незабаром одним з вождів "Червоного Травня".

    Ректор Сорбонни оголосив про відміну занять і викликав поліцію. КРС атакували студентів, що зовсім не чекали на це, застосувавши кийки та гранати зі сльозоточивим газом. Демонстрантів не розганяли, а заганяли в кут, по-звірячому били і затягали в "упаковки". Відступати було нікуди, і студенти взялися за булижники. Це були перші відкриті зіткнення студентів з КРС. Бої поширилися практично на весь Латинський квартал. Сили були приблизно рівні: 2 тисячі поліцейських та 2 тисячі студентів. Не переміг ніхто. Зіткнення вщухли з настанням темряви. Кілька сотень осіб було поранено, 596 – затримано.

    4 травня Сорбонну – уперше з часів фашистської окупації – було закрито. 4-го та 5-го 13 студентів були осуджені паризьким судом. У відповідь студенти створили "комітет захисту проти репресій". Молодші викладачі, багато які співчували студентам, закликали до загального страйку в університетах. У Латинському кварталі проходили невеликі стихійні демонстрації, що розганялися поліцією. "Рух університетських дій" (МАЮ) закликав студентів створювати "комітети дії" - низові (на рівні груп та курсів) структури самоврядування та опору. Національний союз студентів Франції (ЮНЕФ) закликав студентів та ліцеїстів всієї країни до безстрокового страйку.

    6 травня 20 тисяч чоловік вийшли на демонстрацію протесту, вимагаючи визволення осуджених, відкриття університету, відставки міністра освіти та ректора Сорбонни, припинення поліцейського насильства. Студенти безперешкодно пройшли Парижем, населення зустрічало їх аплодисментами. На чолі колони несли плакат "Ми – маленька купка екстремістів" (саме так власті напередодні назвали учасників студентських заворушень). Коли колона повернулася до Латинського кварталу, її раптово атакувало 6 тисяч поліцейських з КРС. У рядах демонстрантів були не лише студенти, а й викладачі, ліцеїсти, школярі. На поліцейське насильство вони відповіли насильством. Перша барикада виникла на площі Сен-Жермен-де-Пре. Студенти роздлубали бруківку, зняли огорожу із сусідньої церкви. Невдовзі весь Лівий берег Сени перетворився на арену запеклих зіткнень. Зі всього Парижа на підмогу студентам підходила молодь, і до ночі число вуличних бійців сягнуло 30 тисяч. Лише близько 2 години ночі КРС розсіяли студентів. 600 чоловік (з обох боків) було поранено, 421 – заарештовано.

    7 травня страйкували вже всі вищі учбові заклади і більшість ліцеїв Парижа. Демонстрації, мітинги і страйки солідарності перекинулися у Бордо, Руан, Тулузу, Страсбург, Гренобль та Діжон. У Парижі на демонстрацію вийшли 50 тисяч студентів, що вимагали визволення своїх товаришів, виведення поліції з території Сорбонни та демократизації вищої школи. У відповідь власті оголосили про відрахування із Сорбонни всіх учасників заворушень. Пізно увечері біля Латинського кварталу студентську колону знову атакували сили КРС.

    Вечір 7-го був початком перелому у громадській думці. Студентів підтримали майже всі профспілки викладачів (тільки нантерська секція Автономної профспілки викладацького персоналу філологічних факультетів беззастережно схвалила тактику репресій), профспілки вчителів і наукових працівників і навіть глибоко буржуазна Французька ліга прав людини. Профспілка працівників телебачення виступила із заявою протесту у зв'язку з повною відсутністю об'єктивності при освітленні студентських заворушень у ЗМІ.

    8-го числа президент де Голль заявив: "Я не поступлюся насильству", а у відповідь група найвідоміших французьких журналістів створила "Комітет проти репресій". Найкрупніші представники французької інтелігенції – Жан-Поль Сартр, Симона де Бовуар, Наталі Саррот, Франсуаза Саган, Андре Горц, Франсуа Моріак і інші – виступили на підтримку студентів. Французи – лауреати Нобелівської премії – виступили з аналогічною заявою. Студентів підтримали найбільші профцентри Франції, а потім і партії комуністів, соціалістів та лівих радикалів.

    10 травня 20-тисячна демонстрація студентів, що намагалася пройти на Правий берег Сени до будівель Управління телебачення та Міністерства юстиції, була зупинена на мостах КРС. Демонстранти повернули назад, але на бульварі Сен-Мішель вони знову зіткнулися з КРС. Так почалася "ніч барикад". Бульвар Сен-Мішель (а він не маленький!) повністю позбавився брущатки (після Травня власті залили Бульміш асфальтом – від гріха). Студенти спорудили 60 барикад, і деякі з них сягали 2 метрів у висоту. До 6-ої години ранку студентам, оточеним у Латинському кварталі, вдавалося чинити опір поліції. Підсумок: 367 чоловік поранено (в тому числі 32 важко), 460 заарештовано, постраждало 188 машин.

    11 числа опозиційні партії зажадали термінового скликання Національних Зборів, а переляканий прем'єр Жорж Помпіду виступив по ТБ і радіо і пообіцяв, що Сорбонна відкриється 13 травня, локаут буде відмінено, а справи осуджених студентів – переглянуті. Але було вже пізно: розгін поліцією "маленької купки екстремістів" перетворився на загальнонаціональну політичну кризу.

    13 травня Франція була паралізована загальним 24-годинним страйком, в якому брало участь практично все працездатне населення – 10 мільйонів чоловік. У Парижі пройшла грандіозна 800-тисячна демонстрація, у першому ряду якої йшли керівник Загальної конфедерація праці (ВКТ) комуніст Жорж Сегі і лютий викривач комуністів анархіст Кон-Бендіт. Відразу після демонстрації студенти захопили Сорбонну. Вони створили "Генеральні асамблеї" дискусійні клуби, законодавчі та виконавчі органи одночасно. Генеральна асамблея Сорбонни оголосила "Паризький університет автономним народним університетом, постійно і цілодобово відкритим для всіх трудящих". Водночас студенти захопили Страсбурзький університет. У крупних провінційних містах пройшли багатотисячні демонстрації солідарності (наприклад, у Ліоні – 60-тисячна, у Марселі – 50-тисячна).

    14 травня робітники компанії "Сюд-Авіасьон" у Нанті захопили – за прикладом студентів – підприємство. З цього моменту захоплення підприємств робітниками стали поширюватися по Франції як епідемія. Там, де підприємства не захоплювалися, робітники "просто" оголошували страйк.

    15-го студенти захопили театр "Одеон" і перетворили його на відкритий дискусійний клуб. 16-го числа студенти навели певний лад у Сорбонні, яку за два дні анархісти перетворили на грандіозну свинюшню. Сорбонною став управляти окупаційний комітет з 15 осіб. Втім, на вимогу анархістів, що боролися із "загрозою бюрократичного переродження", склад комітету щодня повністю оновлювався, і тому комітет майже нічого всерйоз зробити не встигав.

    Вся Сорбонна, весь "Одеон" і половина Латинського кварталу виявилися заклеєними плакатами, листівками та розписаними гаслами найфантастичнішого змісту. Іноземні журналісти, розкривши роти, табунами ходили і записували лозунги "Червоного Травня": "Забороняється забороняти!", "Будьте реалістами - вимагайте неможливого! (Че Гевара)", "Секс – це чудово! (Мао Цзе-дун)", "Уява у влади!", "Все – і негайно!", "Забудь все, чому тебе вчили – почни мріяти!", "Анархія – це я", "Реформізм – це сучасний мазохізм", "Розкрийте вікна ваших сердець!", "Не можна закохатися у приріст промислового виробництва!", "Кордони – це репресії", "Визволення людини має бути тотальним, або його не буде зовсім", "Ні екзаменам!", "Я люблю вас! Скажіть це булижникам бруківок!", "Все добре: двічі два вже не чотири", "Революція має статися до того, як вона стане реальністю", "Бути вільним у 68-м – означає творити!", "Ви застаріли, професори!", "Революцію не роблять у краватках", "Старий кріт історії нарешті виліз – у Сорбонні (телеграма від доктора Маркса)", "Структури для людей, а не люди для структур!", "Оргазм – тут і зараз!", "Університети – студентам, заводи – робітником, радіо – журналістам, влада – усім!".

    Тим часом студенти захоплювали один університет за одним. Число захоплених робітниками великих підприємств досягло до 17 травня півсотні. Застрайкували телеграф, телефон, пошта, громадський транспорт. "Франція зупинилася".

    18 травня, перервавши свій візит до Румунії, у країну повернувся де Голль. 20 травня число страйкарів досягло 10 мільйонів, на заводах виникли "комітети самоврядування" і "комітети дії", не контрольовані офіційними профспілками, у провінції почала складатися абсолютно феєрична система розподілу товарів та продуктів робочими комітетами – потребуючим, безкоштовно. 21-22 травня у Національних Зборах обговорювалося питання про недовіру уряду. Для вотуму недовіри не вистачило 1 голосу!

    22-го власті вирішують вислати з Франції Кон-Бендіта. У відповідь студенти влаштовують з 23 на 24 травня у Латинському кварталі "ніч гніву" (або "ніч заколоту" - "nuit d'emeute" можна перевести і так), повторивши барикадні бої. Запалала Паризька біржа. 24-го де Голль виступає з обіцянкою провести референдум про участь робітників в управлінні підприємствами (пізніше він від цієї обіцянки відмовиться).

    25-го у Міністерстві соціальних справ на рю Гренель почалися трьохсторонні переговори між урядом, профспілками та Національною радою французьких підприємців. Вироблені там "Гренельські угоди" передбачали істотне збільшення зарплати. Однак ВКТ була не задоволена поступками уряду та підприємців і закликала до продовження страйку. Соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном та ліваки сприйняли "Гренельські угоди" як "удар у спину революції". На стадіоні Шарлеті вони збирають грандіозний мітинг, де засуджують ФКП, профспілки і де Голля і вимагають створення Тимчасового уряду.

    29 числа, у день надзвичайного засідання кабінету міністрів, стало відомо, що безслідно зник президент де Голль. Країна в шоку. Лідери "Червоного Травня" закликають до захоплення власті, оскільки вона "явно лежить на вулиці". 30-го де Голль з'являється і виступає з надто жорсткою промовою, повідомивши водночас про розпуск Національних Зборів і про проведення дострокових парламентських виборів. Пізніше стало відомо, що де Голль таємно літав у Баден-Баден, де розташовувався штаб французького військового контингенту у ФРН, і вів переговори з військовими. Потім він провів такі самі переговори у Страсбурзі. Щоправда, що сказали де Голлю генерали – досі ніхто не знає.

    Того самого дня голлісти, що піднеслися духом, проводять 500-тисячну демонстрацію на Елісейських полях. Перелякані буржуа скандують "Поверніть наші заводи!" і "Де Голль, ти не один!". Це – початок кінця "Червоного Травня". Багато які підприємства ще будуть страйкувати тижні дві. На початку червня профспілки проведуть нові переговори і доб'ються нових економічних поступок, після чого хвиля страйків спадатиме. Підприємства, захоплені робітниками, почнуть "очищатися" силами КРС – як, наприклад, заводи "Рено".

    Студенти намагалися налагодити з окупованими підприємствами зв'язок і взаємодію. Страйкарі та студенти дали уряду ар’єргардний бій у Фліне, де розташовувалися цехи "Рено". Робітники "Рено-Флін" відмовилися визнати "Гренельські угоди". Уряд оточив Флін тисячами жандармів. Пізніше це було названо "Флінським протистоянням". 17-річний ліцеїст-маоїст Жіль Тотен, зв'язний між студентами та робітниками, що окуповували Флін, врятовуючись від жандармів, що переслідували його, потонув у Сіні. Робітники Фліна присяглися над його могилою помститися жандармам. Озлоблені смертю товариша, студенти під спів "Інтернаціоналу" знову спорудили у Парижі барикади і кілька годин билися з КРС. Був повністю розгромлений комісаріат поліції на рю Перон.

    12 червня влада перейшла у наступ. Були заборонені основні лівацькі угрупування, Кон-Бендіт був висланий до ФРН. 14 червня поліція очистила "Одеон" від студентів, 16-го – захопила Сорбонну. 17 червня відновили роботу конвейєри "Рено".

    23 і 30 червня пройшли (у два тури) парламентські вибори. Переляканий привидом революції, "середній клас" дружно проголосував за де Голля.

    Отже, "Травнева революція" зазнала поразки. Чому ж вона стала символом, легендою?

    Насамперед, тому, що в травні 1968 року "раптово", з дрібного інциденту в Нантері, причому не під час економічної кризи, а, навпаки – під час економічного процвітання, уперше в європейській історії стрімко розвинулася загальнонаціональна криза, що вилилася у революційну ситуацію. Це примусило багатьох зрозуміти, що змінилася сама соціальна структура західного суспільства.

    По-друге, тому, що "Червоний Травень" змінив моральний і інтелектуальний клімат в Європі – і насамперед, у Франції. Аж до настання епохи неолібералізму та "нової консервативної хвилі" початку 80-х бути правим, любити капіталізм вважалося непристойним. Перша половина 70-х, осяяна відсвітом "Червоного Травня", стала лебединою піснею західноєвропейської інтелектуальної та культурної еліти. Все скільки-небудь путнє у цій галузі, як сумно визнають сьогодні на Заході, було створено до 1975-1977 років. Все, що пізніше – або деградація, або переспіви...

    Чого ж домоглися студенти? По-перше, демократизації вищої та середньої школи. По-друге, дозволу політичної діяльності на території університетів та студентських містечок. По-третє, підвищення соціального статусу студента. По-четверте, прийняття "Закону про орієнтацію", який координував дії вищої школи з безпосередніми потребами економіки – і, таким чином, знижував ризик безробіття для випускників. По-п'яте, ліквідації (нехай тимчасово) психологічної безодні між студентами та робітничим класом. По-шосте, підриву іміджу "сильної людини" де Голля.

    У квітні 1969-го де Голль раптово піде у відставку, побудований ним "режим особистої влади" припинить існування.
  • 2002.09.17 | A.Social

    На одній паралелі з Бєлградом

    До 16 і старше
    Дожити до "повсталого" понеділка. Вижити. Перемогти

    Дмитро Лиховій, Леся Шовкун
    "Україна молода", 14 вересня 2002, с.1,3,4
    http://uamedia.visti.net/um/index.shtml


    Учора у нас в "Україні молодій" знову задзвонив телефон. Жінка з Сум: "Наше місто блокують, наче під час війни. На підприємства "спускаються" накази найсуворішим чином забезпечувати присутність людей на робочих місцях у понеділок, 16 вересня, - щоб ніхто, не дай Боже, не відличився на мітинги опозиції. Навіть пенсіонерів залякують: не ходили б ви, мовляв, до тієї опозиції, а то дітям вашим гірше зробимо. Це жах! Виїзд транспорту з міста контролюють і обмежують уже зараз! Що ВОНИ собі дозволяють?!"

    Напередодні по "міжмісту" телефонував, також побажавши залишитися анонімом, керівник однієї з шахт Донецька: "Хочу, щоб ви знали, який тут чиниться тиск. Мене "згори" примушують переказувати кошти, виділяти працівників для проведення акцій на підтримку Президента. Про це наші донбаські газети не пишуть, а вашу я читаю, бачу, що ви не боїтеся. То напишіть: це вже переходить усі допустимі межі!"

    Це лише дві дрібні ілюстрації до того, як "найдемократичніша" і "найвідкритіша" у світі влада України готується до обіцяних виступів протесту. Так, наближається 16 вересня. Понеділок буде стократ важким днем, хоча важко було й до нього, і буде опісля. Опозиція закликає Україну повстати, щоб трохи легше стало у майбутньому. Це наша справді остання барикада.


    На одній паралелі з Бєлградом

    Сьогодні ми мусимо визнати: справді, не слід вигадувати якихось нових велосипедів марки "Україна". Світ знає нормальні сценарії розв'язання схожих політичних криз, і нам потрібен югославський варіант. Саме так. Відчуйте паралель: і в Бєлграді до 2000-го, і в Києві до сьогодні правителі, м'яко кажучи, слабо відповідають уявленням про демократичність, якщо відповідають узагалі. Те, що ми маємо, знає і по-своєму розшифровує для себе кожен: хронічні людські злидні, правова сваволя й "телефонне право"; суцільна корумпованість, хабарництво на всіх рівнях - від шкіл і лікарень до президентських хоромів; розгул криміналу, безсилля правоохоронців і сила міліції в рукоприкладстві; нові політв'язні; цілковита залежність суддів від виконавчої влади і її тиск на всенародно обраних депутатів; бюрократично-хабарницьке знущання чиновників над бізнесом, зокрема малим, що ніяк не може розвинутися; залежність правлячої верхівки від сусідньої супердержави; цензура у ЗМІ, вбивства й переслідування журналістів, майже суцільна несвобода слова; диктат олігархів над політикою і скуповування ними всієї економіки за безцінь... І це все - ще не згадуючи страхітливих розмов, зафіксованих на плівках майора.

    Список можна продовжувати до нескінченності і державними, і особистими болями. "У нас у селі вбили хлопця, а міліція навіть не починала нормального слідства". "Я працювала все життя, а на пенсію не можу прожити й двох тижнів"... Бачимо навколо щодня. У газету дзвонять із плачем регулярно. Безмежно. Боляче. Допоки?

    Для нормальної, демократичної, країни фактично кожен "мінус" з вищенаведеного "загальнодержавного" переліку міг би бути достатньою підставою для припинення повноважень президента. У них - краплі сперми на сукні практикантки, у нас - кров на руках. І - нічого (у нас). Ба, може, продовжити повноваження улюбленого Леоніда Даниловича ще на два роки?

    Пригадайте шкільного Шевченка: "Чого ж ви чванитеся, ви! / Сини сердешної Украйни! / Що добре ходите в ярмі, / Ще лучше, як батьки ходили? / Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, / А з їх, бувало, й лій топили". Сьогодні всі способи пасивної протидії "здиранню ременів" вичерпано. Якщо народ не бажає становити собою сировину для "шкіргалантерейної" промисловості влади й надалі, залишається югославський досвід зміни влади - активна фаза. Згадаймо події у Сербії, які полягали у відновленні демократії і приведенні до влади певного "не-Мілошевича". Паралель дуже чітка навіть станом на початок нашого вересня, без настання 16-го числа: до масових виступів опозицію спонукає невизнання, фальсифікація, спотворення результатів виборів на користь влади. Саме боротьба за підтвердження реального підсумку виборів - на користь опозиції, яка дійсно перемогла, - стала останньою краплею до повалення президента в Югославії. Карфаген має бути зруйновано і в нас. Адже вже стали рефреном слова Віктора Ющенка про те, що влада сплюндрувала й розвернула на 180 градусів волевиявлення народу на виборчих дільницях 31 березня. Якби Банкова з її простроченою "Єдою" визнала свою березневу поразку - не було б і такого шаленого вересня.

    На завершення югославської паралелі від неї слід відняти вже набридлий "американський слід". Вашингтон справді доклав руку до подій у Бєлграді. Та якби цей слід хоч мізерною мірою відчувався у підготовці до виступів української опозиції, в ефірах центральних телеканалів літали б не мильні бульки, а дирижаблі з написом "Ганьба янкі, що підтримують Ющенка, Симоненка та інших негідників!". І англомовні та американоподібні київські ЗМІ, що виходять на американські капітали, не обціловували б так Президента Кучму і не кололи б своїми шпичаками опозицію, як вони роблять це зараз. Певним потеплінням у стосунках із атлантичним Заходом відзначається нині якраз Леонід Данилович. А щодо деяких закидів про те, що центр підготовки до 16 вересня знаходиться за межами України, то ось що з цього приводу в коментарі для "УМ" говорить народний депутат Євген Жовтяк, член УНР і представник різко опозиційного до влади крила "Нашої України": "Думаю, що мій однопартієць Павло Мовчан, говорячи про вплив з-за кордону, мав на увазі не США, а Росію. Але з того, як активно зустрічається Кучма з російськими функціонерами, видно, що москвичі вже й так давно беруть участь в українському політичному житті, включно із нашими суто внутрішніми справами. І, повірте, на кардинально протилежному від опозиції боці. Тому якщо за кордоном щось і розробляють, то хіба способи дискредитувати опозицію й не допустити протестних акцій".

    А опозиція діє. Мало того, навіть зростає. Сьогодні, хай і з тактичних міркувань, але спільним фронтом, виступають усі ті чотири невладні сили - "Наша Україна", КПУ, БЮТі, СПУ, які на виборах набрали майже 60 відсотків голосів за партійними списками. Не минуло й трьох років від часу приходу Віктора Ющенка в політику, як він (позавчора, на зустрічі з київськими журналістами в "Галицьких контрактах") визнав: опозиція - це ті політичні сили, що не становлять собою владу. А якщо вони ще й мають відмінну від владної програму, протилежне бачення розвитку держави, то сам Бог велів скидати рожеві окуляри й переставати бути пасивною "альтернативою". В. Ю. називає сьогоднішній Форум демократичних сил і понеділковий виступ опозиції ланками одного ланцюга, "і важко казати, яка з них радикальніша". Ця метаморфоза з Ющенком - сподіватимемося, остаточна - змушує владу харапудитися найбільше.

    Не слід зайве просторікувати з приводу того, що під одним дахом об'єднуються націоналісти й комуністи. Навпаки, таку злагоду слід вважати досягненням демократії, нехай і вимушеним. Так, сили у складі "четвірки" сьогодні справді сходяться на грунті "Проти". Але тільки для того, щоб завтра народ мав можливість вільно обрати своє "За" - за лівих чи за правих, за ринок чи за план, за Ющенка чи Симоненка. Якщо ця коаліція не переможе, не захистить спільно зведену барикаду - далі буде залізобетонна стіна. Переступивши через святая святих демократії - вибір народу, влада, значно зміцнена після призначення лідера СДПУ (о) главою президентської Адміністрації, - не зупиниться. Сумнівів немає: якщо їх не отямити, не сковирнути зараз, "правильний результат" буде забезпечено силою і в 2004 році - чи то для виплеканого "спадкоємця", чи - гуляти так гуляти - нинішнього "арбітра нації". Адже через те, що суддя - куплений, що такий "судейка" досі веде цей матч, підсумок гри відомий заздалегідь. І саме тому у відповідь на "здирання ременів" гравці мусять сказати: суддю на мило. Тобто геть. І каталізатором має бути ще й усвідомлення того, що не Леонід Кучма, як би він не прагнув лише правити і вершити, ні за що при цьому не відповідаючи, насправді має нести потрійну відповідальність за ситуацію в країні. Адже: а) Президент поки що - саме він, а не Медведчук; б) Прем'єр-міністра призначає і повністю ним маніпулює теж Його Величність; в) Верховну Раду "построїв" за своїм смаком і своїм інструментарієм (в основному дверима та лещатами) також цей самй Джек, тобто Леонід Данилович.

    Усі дороги ведуть у Київ, на Банкову. Хоча було б дуже не зайве висловити масове протестне ставлення і до президентських сатрапів на місцях, які часто, труфальдонівськи вигинаючи спину, перегинають палицю навіть більше, аніж наказують із Центру. Але головне - 16 вересня, центр столиці, 15.00. Ідея є. Віра? Не в усіх. І тому поразка цілком можлива. Ба, це навіть буде для України продовженням традицій наступання на одні й ті самі граблі. Але поки що граблі піднято з землі і взято напереваги.


    "Четвірка": готовність "номер один" і протидія протидії

    Джерела, близькі до організаторів "того, що почнеться 16 вересня", визнають, що "акції відбуватимуться у зрізі поза- і минулорічних виступів, пов'язаних із "касетним скандалом", але цього разу - з урахуванням і виправленням помилок, допущених "Україною без Кучми-2000/2001".

    Події, що розгорталися під час "касетного скандалу", "кого треба" відверто схвилювали, збентежили, "розгубили". Але не злякали - якщо вірити вельми компетентним джерелам, усі акції, що проводилися під гаслами "УБК", насправді повністю перебували під контролем Банкової та "споріднених" їй установ, насамперед Ради з питань національної безпеки й оборони. Для тих, хто у сніг і мороз мерзнув у наметах на майдані Незалежності й Хрещатику, на голому ентузіазмі розповсюджував листівки й без будь-якої матеріальної винагороди вперто ходив на мітинги пліч-о-пліч з ідейними противниками, ця новина може видатися убивчою. Тим паче що "контроль" для самих учасників "УБК" був невидимим і практично невідчутним. Але ж у цьому й полягає професіоналізм відповідних служб, виплеканих радянським тоталітаризмом: керувати, залишаючись непоміченими. Мотиви у технологів з Адміністрації, очевидно, були такими: якщо дати народові "підконтрольно" виплеснути пару від кипіння "касетного скандалу", загрозу антипрезидентської революції буде нейтралізовано. Звісно, вірити в запрограмованість "безкучмівських" акцій минулого року не хотілося б, але виявити слід "невидимої руки" принаймні у деяких акціях тих днів нескладно: першим рядком у їхньому переліку стоятиме фінал 9 березня, а коматозний стан, у який впала "УБК", "відсвяткувавши" день народження Тараса Григоровича, є підсумковою рискою.

    Але тепер усе начебто не так. Цього разу влада Кучми справді перелякана: уперше в доти повністю підконтрольній державі зазвучить симфонія, якою їй не диригувати. Аби не допустити "оркестрантів" на "прем'єру", по всіх областях розійшлися суворі вказівки автотранспортним підприємствам будь-якої форми власності нікому й ні за яких умов не надавати 16 вересня транспорт - аби жоден "клятий опозиціонер" не мав змоги доїхати до Києва. Звісно, довезти людей до столиці можна поїздами, проте хіба в цій країні складно на кілька годин "запізнити" усі потяги, що прямують до столиці? Кілька годин затримки - і акцію, вважай, зірвано, народ дезорієнтовано, успіх подальших протестів під питанням. Найрозумнішим для організаторів виходом з цієї ситуації було б довозити учасників "повсталої України" до столиці маленькими групками по троє-п'ятеро осіб, рейсовим транспортом, без будь-яких зовнішніх ознак, що вказували б на їхню опозиційність. Хоча, як вважає знаний "УБКівець", голова Київської обласної організації Українського народного руху Євген Жовтяк, не виключена й імовірність перекриття усіх шляхів навіть для рейсового транспорту, принаймні на один день. Тому людей проситимуть приїздити напередодні, якщо є де переночувати, чи добиратися іншими способами - на легкових авто, електричками тощо.

    Та забувають захисники "режиму", що одним днем опозиція нібито обмежуватися не збирається, і кидають усі сили на те, щоб "убити" протести першого ж дня, не розтягуючи боротьбу з "повстанцями" надовго. Плюс до блокування шляхів опозиціонерам загрожує й інша небезпека: "Нам слід готуватися до провокацій, - каже Жовтяк. - Міністр внутрішніх справ Смирнов уже всім, кому міг, повідомив, що провокатори у штатському одязі напоготові". Пан Євген не виключає, що їм спаде на думку "обіграти" різнополюсність політичних сил, що братимуть участь у акціях, спровокувати правих до бійки з лівими й навпаки. Проте запевняє: "Марно старатимуться. Посварити чи зіштовхнути лобами учасників акції на політичному, національному чи будь-іншому грунті не вдасться - усі ми до цього готові, проводимо детальний інструктаж своїх партійців з цього приводу і "позаштатних" ситуацій не допустимо".

    Те саме стверджують і представники трьох інших політичних "рушіїв" протесту, зокрема соціалістка Валентика Семенюк, голова столичної організації СПУ: "Усі наші структури в цьому плані проінструктовані. Ми навіть співпрацюємо з правоохоронними органами, проте охорону своїх колон забезпечуватимемо самостійно". Хоча обоє опозиціонерів не заперечують потенційну можливість проникнення у партійні штаби шпигунів, проте на практиці їх не помічали, а соціалісти, скажімо, усіх членів партії знають за списками, і "чужих" би виявили одразу.

    Марними будуть і спроби звинуватити організаторів у "фінансовому заохоченні" протестантів - звісно, якісь гроші людям платитимуть, адже їм треба якось прожити кілька днів у чужому місті, зрештою, оплатити проїзд. Проте всі ці кошти складатимуться з добровільних пожертв громадян - для цього майже на всіх зустрічах опозиційної "трійці" лідерів по колу пускали спеціальну скриньку, куди кожен опускав, хто скільки міг. Скажімо, за даними "УМ", один "посередній" мітинг у Львові забезпечує таким чином дорогу до Києва і з Києва більш як сотні "добровольців".

    І, нарешті, третьою головною проблемою є нібито "стихійність" протестних акцій та невпевненість у "дні, що настане після 16-го", яку старанно підігрівають в учасниках акцій провладні агітатори. Насправді ж усі події й заходи, як запевнила журналістів Юлія Тимошенко ще 2 вересня на прес-конференції з приводу оголошення акції "Повстань, Україно!", "розписані буквально по хвилинах". Так само, як і подальші дії опозиціонерів. "Не сумнівайтеся, план існує, - запевнила кореспондента "УМ" Валентина Семенюк. - Тільки оприлюднювати його ми не збираємося: надто вже гірким є досвід передчасних "викидів інформації". Тому ніхто вам про те, що буде після 16 вересня й самого 16-го після 15.00, нічого точно не скаже".

    І справді, детальний "розклад" протестів тримається в жорсткій таємниці. "Якщо ми хочемо, щоб акція завершилася перемогою, про це краще не просторікувати, - пояснює "рухівський" опозиціонер Жовтяк. - Та будьте певні, усе організовано так, як треба".

    Мабуть, поводитися інакше ініціаторам новітньої "України без Кучми" й справді не можна: досить "повстанцям" розсекретити свої наміри, і їх (наміри) швиденько нейтралізують. Проте, з іншого боку, невже "нейтралізатори" й так про все не довідаються? Агентурна школа на теренах колишнього СРСР висококласна, і розвідати потрібну інформацію тим, кому треба, зазвичай не складно. То, може, все ж таки варто було б розповісти своїм послідовникам, на що їм, власне, розраховувати після години "Ч"? Та організаторам видніше.

    “9 березня” отримаємо вже 16 вересня?

    "Усе залежатиме від налаштованості людей: якщо захочуть приїхати - вони приїдуть. Перемога буде лише тоді, коли до нас долучаться і підтримають маси", - виводить у розмові з журналістами "УМ" народний депутат від БЮТі Андрій Шкіль. Він звертає увагу на великі обсяги проробленої опозиціонерами підготовчої роботи, відзначає велику вагу всеукраїнського вояжу Тимошенко, Мороза та Симоненка, які розкинули інформаційні зерна по всій Україні. Причому це була не стратегія рекламної акції - мовляв, приїдьте або прийдіть і купіть дешевий товар чи отримайте безкоштовно пиво. Йдеться про інше - людям пропонують реалізувати свої вимоги і своє незадоволення.

    "Україні молодій" доводилося чути, що цього разу наголос опозиції робитиметься на залучення людей старшого віку, а не студентів та молоді, які були попереду під час невдалої "революції" на початку 2001 року, однак Шкіль спротовує такі дані і говорить про всі верстви населення та вікові групи. Хоча, звісно, тиск на "студиків" у вузах - аби вони не "ходили в Африку гулять" - чиниться просто шалений. І що вже казати про державні вузи, якщо ухвалу із закликом до молоді "утриматися" прийняла навіть всеукраїнська нарада ректорів вищих навчальних закладів недержавної форми власності.

    Боляче дивитися, на що перетворилися колись схожі на хоч трохи вільні центральні телеканали. Зникли останні ілюзії - ТБ перестало бодай натякати на правду хоча б у той "законний" нічний час, коли "головні глядачі" вже сплять. Навіть на "1+1" два (!) вечори поспіль крутили змонтований "нагорі", один і той самий ганебний синхрон із висловлюваннями "губернаторів" проти опозиційних задумів, проти дестабілізації ситуації та руйнування уявного "громадянського миру". Чи не найбільше в критиці Віктора Ющенка та компанії вправлявся обласний голова Івано-Франківщини Михайло Вишиванюк. Той самий, в чиєму регіоні національно-демократичні опозиційні сили здобули на парламентських виборах приголомшливу перемогу. Тут не доводиться говорити про народну легітимність перебування Вишиванюка біля стерна. Це ще одне свідчення того, що на керівні крісла по всій Україні розсаджують не тих, кого потребують люди, а діячів, особисто відданих Президентові та вулиці Банковій. Інший бік медалі - акції та мітинги, що повсюдно готуються вже владною стороною, на підтримку Леоніда Кучми, національного виробника, ще якихось недоречних у даному ракурсі чудасій, або, скажімо, просто "За квітучий Кіровоград!". Тут доводиться чути і про силування учасників, і про підкуп, і тиск. Але, можна не сумніватися, телевізор справно покаже, що в нас є не лише шибайголови, а й люди, які дуже люблять владу і навіть виходять на демонстрації, як в старі добрі, майже не тоталітарні радянські часи. Знову активно працюють виписані з Росії найманці-політтехнологи, знову чуємо слово "піар".

    Що ж до телебачення, котре знову й знову витягує на світ Божий кадри хроніки 9 березня, то, з іншого боку, смішно, хоча й гидко, дивитися, як цілковите замовчування підготовки вересневих протестів опозиції змінилося істеричним шельмуванням усього опозиційного. Складається враження, що влада справді чекає страшного суду і громадянської війни. Дарма, що лідери "четвірки" закликають протестантів виходити на акції без жодних проявів агресії і тиснути лише масовістю.

    А ось про позавчорашню заборону Шевченківським місцевим судом столиці проведення акцій протесту на Європейській площі розповіли з усіх дір і щілин. У заяві Київської міськдержадміністрації прохання перенести демонстрації з центру подалі від "гріха" було обгрунтовано тим, що формування колон перешкоджатиме роботи міського транспорту та значній кількості підприємств і установ, проїзду машин спецпризначення. До того ж, наперед припускалася можливість "групового порушення громадського порядку", що може призвести до масових заворушень, вчинення злочинів та численних порушень прав і свобод мешканців Києва. Столична верхівка не виключає й випадків захоплення будівель, збройного опору представникам влади, як наслідок - загибелі людей тощо. І хоча представники зацікавленої в мітингах сторони, зокрема, делегати міських комітетів "Батьківщини", КПУ та СПУ говорили на суді про те, що можливість правопорушень є лише припущенням і не має під собою жодної аргументації, суддя Наталя Марчук наклала заборону і виключила оскарження. Натомість дозвіл дано на кучкування невдоволених на території спорткомплексу "Чайка" в селі Петропалівська Борщагівка Києво-Святошинського району. Для необізнаних пояснимо: якби опозицію послали мітингувати в Чорнобильську зону, це було б приблизно те саме. А що той самий суд відмовив громадянам Кононенку і Шахову провести 16 вересня на площі Лесі Українки мітинг на підтримку Кучми і спровадив їх в район колишної ВДНГ, то хай і це залишиться на совісті суддів, котрі дуже дивно ставляться до прочитання конституційного права на свободу демонстрацій.

    Опозиція всеодно збереться в центрі Києва. Відомо, що різні політичні сили в рамках акції "Повстань, Україно!" подали заяви на демонстрації 15, 16, 17, 18 вересня. Хай навіть головна - понеділкова - буде не санкціонована, але вона буде. На "Чайку", куди влада пропонує завести протестантів за свої, владні, кошти, ніхто не попреться. Не до анекдотів зараз, як би не обіцяли на тому полі поставити біотуалети та не підтверджували відсутність там вибухових пристроїв (а такою дією уже відзначилася обласна міліція). У передніх номерах "УМ" уже писала про те, як готувалася до 16 вересня вся система МВС з її "беркутами", "орлами" та іншими спецпідрозділами. Писали й про те, що міністр внутрішніх справ Смирнов очікує великої кількості психічно хворих людей на опозиційних акціях. З усього цього можна зробити ще один дуже невеселий висновок передбачення: забороняючи мітинги в центрі і "люб'язно" пропонуючи далеке село, тобто стимулюючи таким чином справді несанкціонований виступ, влада готує силовий сценарій придушення опозиції вже в перший день. Телебачення говорить про можливі провокації, те саме чуємо у судовому "вироку", правоохоронці вишколені, їх буде багато, але народу - ще більше. Вистачатиме, звісно, і провокаторів. Невже "9 березня", до якого попередня "революція" йшла майже три місяці, влада цього разу організує одразу? Дуже хотілося б помилитися саме в цьому.
  • 2002.09.19 | A.Social

    ПРИКУРИ ВІД ПОЖЕЖІ

    Дмитро Корчинський
    не просто політолог
    ПРИКУРИ ВІД ПОЖЕЖІ
    Політика і культура, 20-26 березня 2001, №10, с.4

    На початку XX ст. один петербурзький журнал провів опитування серед політв'язнів малоросійського походження. На питання, "що спонукало вас до антиурядової діяльності", 80% з них відповіли: "Кобзар Шевченка". В ті часи люди відзначалися розвиненою рефлексією, себто, були в стані визначити джерела власних почуттів.

    Якби на початку XXI ст. журнал ПіК провів аналогічне опитування серед заарештованих за масові безпорядки в Шевченківські дні, ніхто б з них не зміг пояснити, чого це в нього раптом зірвало дах. Одне можна сказати, кількість людей, готових кидати цеглою в міліцію, швидко збільшується.

    Масові безпорядки 9 березня марно пояснювати діями провокаторів, антинародністю режиму, підступами опозиції, сонячною активністю або психологічними операціями закордонних спецслужб (так зараз називають те, що раніше називали жидо-масонською змовою). А вся річ в тому, що українець прокидається, і це вже гарантує неприємності багатьом президентам, не тільки нашому. Нація спала 10 років, вона має право іноді виспатись, проте, вона не може спати вічно. Ті нещасні, хто за вдачею або ж посадою змушений аналізувати чи планувати події, ставлять перед собою ключове питання: “Чим все закінчиться?". А, насправді, все тільки починається. Стихія, яка пробуджується сьогодні в Україні, руйнує і нашу філософію, і політичний стиль, і розрахунки влади, і плани вождів опозиції. Майбутнє в тумані, єдине що проглядається, це те, що ми стоїмо на порозі великих подій.

    Марно непокоїтись з цього приводу і закликати пожежу отямитись. Доцільніше зацікавитися нею. Адже вогонь — це світло, і, простуючи на Печерськ, буває приємно прихопити з собою кілька пляшок бензину.

    А могло бути так у день народження Шевченка Леонід Данилович зі своєю дружиною і донькою без будь-якої охорони, без жодного міліціонера і не рано-вранці, а о 12 годині, коли біля пам'ятника вся опозиція, підійшов би і поклав скромний букетик квітів до ніг Кобзаря. У всіх би відняло мову. Я на сто відсотків впевнений, що жодна людина не наважилася б стати йому на заваді. Одним таким кроком опозиція була б морально розтоптана, а цей букетик став би квітами на її могилі. Однак, Данилович не став обирати одну з можливих помилок, він зробив їх усі. Можливо, він іще досі не може повірити, що живе уже в іншій країні, де всі поводять себе по-іншому. Після бійки всі залишилися задоволеними. Опозиція показала зуби, підтвердила власну значущість, пожвавила інтерес до власних заходів, саме тоді, коли він (інтерес) почав підупадати.

    Керівництво правоохоронних органів також задоволене, адже знову стали можливі арешти і при цьому міліціонери виступали в ролі ображених.

    Рядові телеглядачі теж задоволені — можна досхочу посмакувати подробиці бійки, порадіти влучним кидкам, пообурюватись опозицією чи міліцією.

    Широкі маси трудящих захоплено обговорюють тактику вуличних сутичок. Знавців цього предмету несподівано багато. У зв'язку з цим згадується приказка випускників Вест-Пойнту: "Кожен цивільний дурень візьметься командувати полком, проте, жоден цивільний дурень не візьметься командувати крейсером".

    Серед незадоволених — лише кілька ув'язнених демонстрантів та десяток покалічених міліціонерів. Про що думають перші — невідомо, а міліціонери, яких і справді шкода, кумедно обурюються жорстокістю революціонерів. Це все одно, якби пожежники обурювались тим, що вогонь пече: "Вам за це платять. Якби не було злочинців — ви не мали б роботи. Вас спеціально натаскують на розгін демонстрацій. Вам дають щити не для краси, а для того, щоб захищатись і бити. Пред'являйте претензії власному начальству, яке не дало вам команди "Вперед!" Ви навіть не уявляєте собі, що творять в цивілізованих країнах захисники тварин, противники абортів, захисниці прав жінок. Куди там Арнольду в "Термінаторі".

    Втім, ПіК читають не лише міліціонери. І якщо правда, що революції задумують романтики, здійснюють негідники, а наслідками користуються пройдисвіти, то хотілося б побажати читачам приєднатися до цього процесу саме на третьому етапі.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".