09/20/2002 | Спостерігач

Чим мені Кучма нагадує Скоропадського, а Тимошенко – Петлюру...

Кость БОНДАРЕНКО, керівник Центру досліджень суспільних процесів

Мені на думку спадають паралелі з гетьманом Скоропадським та з Директорією. До речі, чомусь мало хто з істориків проводять паралелі між Кучмою та Скоропадським. А вони – існують.

Якось так сталося, що революції в Україні відбуваються мало не щороку. Січень 2000 року – переворот у Верховній Раді. Лівих усунуто від керівництва парламентом. Газети навперебій охрестили цей перформенс “оксамитовою революцією”. Початок 2001 року. Багатотисячні мітинги у Києві та інших містах. Плівки майора Мельниченка. Зникнення Георгія Гонгадзе. Формування української опозиції. Газети знову називають цей процес революцією. Нарешті, 2002 рік. Вересень. Опозиція виводить на вулиці небачені натовпи прихильників. Влада знову розгублена і робить ряд тактичних помилок. Наметове містечко виростає довкола Адміністрації Президента. Сам Президент відсиджується у Зальцбургу, висилаючи на переговори з опозицією найбільш одіозну і найбільш ненависну для опозиціонерів особу в своєму оточенні – Віктора Медведчука. Міліція намагається знести наметове містечко, апелюючи до рішення Шевченківського районного суду міста Києва (рішення незаконне, бо порушує межі компетенції судді – перенести місце проведення акцій за межі міської самоврядної одиниці, тобто, за межі Києва). І все це – також називають революцією.

Країна перманентної революції. Революції, яка вже поступово перетворюється на еволюцію. Тому, що революція – це радикальна зміна існуючих порядків, заперечення старого, утвердження нового. У нас же відбувається бурхлива еволюція політичної системи, в якій опозиція виступає лише у ролі каталізатора.

Я сам є ворогом системи, уособленої Президентом Кучмою. Але, на жаль, не бачу виразного обличчя в тих, хто йому протистоїть. Є наразі маса. Є кілька позицій і кілька доктрин. Є різне бачення цілі. І на цьому успішно намагається грати Президент.

Мені на думку спадають паралелі з гетьманом Скоропадським та з Директорією. До речі, чомусь мало хто з істориків проводять паралелі між Кучмою та Скоропадським. А вони – існують.

Обидва – і Кучма, і Скоропадський – народилися на Чернігівщині. Тобто, на українсько- російському пограниччі. Обидва були людьми, сформованими під впливом російської культури і вважали себе насамперед росіянами (у анкетних даних депутата Верховної Ради України першого скликання Леоніда Кучми у графі “національність” значилося – “росіянин”). Обидва за старого режиму (Скоропадський за царату, Кучма – за СРСР) зробили стрімкі кар’єри і увійшли до загальноімперського істеблішменту першої величини. Обидва стали українськими діячами волею випадку. Обидва при приході до влади опиралися на іноземні сили: Скоропадський – на німців, Кучма – на Росію. Обох підтримували кола великого бізнесу: Скоропадського – ПРОТОФІС, Кучму – Українська спілка промисловців і підприємців. Обидва були прихильниками авторитарної моделі і авторитарного стилю керівництва, при цьому реальна диктатура прикривалася ліберальними гаслами. Обидва чимало зробили для України. Обидва акцентували увагу на зовнішній політиці. В оточенні обидвох процвітала корупція та плелися інтриги. Обидва ігнорували наявність опозиції і виявляли небажання співпрацювати з опозиційними силами, йти на будь-які компроміси. У фіналі Скоропадський підписав Акт федерації з Росією, а Кучма – фактично повторив цей же Акт у завуальованій формі. Він підписав дніпропетровські домовленості з Володимиром Путіним.

За цих обставин надто схожою на Директорію зразка 1918 року є наша нинішня опозиція. Пам’ятаєте – тоді також в одну силу об’єдналися різнорідні маси: і соціал-демократи, і есери, і представники правих партій, і Січові Стрільці, і звичайні дрібні та великі селянські отамани, які у творили Осадний корпус і вирушили у листопаді 1918 року на Київ, скидати гетьмана. Підійшовши до резиденції, вони не знайшли Скоропадського, а лише його Акт про зречення. Цього разу була одна- єдина поправка: у Адміністрації Президента не було не лише Кучми, а й його Акту про зречення. Чим, напевне, відрізняється Леонід Данилович від Павла Петровича, то це міцними нервами і відсутністю гідності.

Пам’ятаємо також події 1919 року, коли Директорія розпалася: спершу з неї вийшов Винниченко, далі – Петрушевич, далі – Андрієвський, ще далі – Макаренко і Швець. Лишився один Петлюра. Те ж саме можемо спостерігати й нині. Можемо проводити паралелі не лише між явищами, а й між персонажами.

Велика дитина у великій політиці, вічно в сумнівах і вічно в роздумах, схильний до інтриг і до непослідовних дій Віктор Ющенко. У 1918 році він був би, поза сумнівом, Винниченком.

Інтриган, з малою харизмою але великими амбіціями, йому багато в чому – і до виступу, і після – був зобов’язаний своєю владою і своїм становищем Скоропадський... Опанас Андрієвський найбільше схожий на лідера нинішніх комуністів Петра Симоненка..

Олександр Мороз, що чітко знає своє місце у політичних розкладах, знає свій електорат і свої можливості, має високий інтелектуальний рівень і значний досвід, хоча не висовується на перші ролі – подібний до Швеця та Макаренка...

Нарешті, Юлія Тимошенко всіма силами прагне перетворитися на українського Петлюру. Найбільш пасіонарна з-поміж керівників опозиції, вона встигла побувати у застінках режиму Кучми (Петлюра також потрапив за часів Скоропадського до в’язниці). Вона схильна до авантюр і схильна до максималізації. Вона не зупиниться ні перед чим задля досягнення своєї цілі. Більше того – вона усуне (поступово, повільно) всіх конкурентів у політичному таборі і стане єдиним Лідером. Вона не буде Жанною д’Арк, вона не стане здобувати престол для короля-Ющенка, аби самій згоріти на вогнищі – скоріше вона стане Катериною Медичі, що здійснюватиме політику, ставитиме королів, а у разі потреби – організовуватиме потрясіння, що за силою і виразністю не поступляться Варфоломіївській ночі.

Кожна паралель є доволі умовною. Кучма не стане Скоропадським – у його оточенні немає істориків, рівних Дорошенкові, Липинському чи Полонській-Василенко, здатних створити довкола Леоніда Даниловича такий же прекрасний міф, який згодом створили довкола Скоропадського. Ющенко не стане Винниченком – хоча би тому, що у нього немає блискучого літературного хисту. Симоненко не стане Андрієвським - він надто заідеологізований. Мороз не стане ні Швецем, ні Макаренком – він має більший рівень пасіонарності. Юлія Тимошенко не стане ні Петлюрою, ні Жанною д’Арк, ні точною копією Катерини Медичі. В першу чергу тому, що, висловлюючись словами Гете, “є велика доба, але вона отримала мале покоління”. Більше того – в нинішньої революції немає свого Петрушевича, свого Коновальця, свого Мельника. Немає Січових Стрільців... Навіть немає Махна з Зеленим.

Опозиції можна закинути багато речей. Можна закинути значну відірваність від народу. Можна закинути високу амбіційність. Можна закинути нерозуміння поняття “революційна ситуація”. Можна закинути відсутність свіжих ідей (бо на одному гаслі “Геть Кучму!” не можна побудувати щось – опозиція не запропонувала наразі конструктивних програм). Можна закидати відсутність впливу на засоби масової інформації. Але найбільше, що мене хвилює: чому опозиція не продемонструвала дієвий механізм уникнення повторення феномену Кучми? Чи не стане Ющенко, Тимошенко, Мороз, Симоненко завтра, прийшовши до влади, новітнім Кучмою? Дії опозиції виглядають (принаймні, для мене) PR-акцією, перформенсом... Десять – п’ятнадцять років тому популярністю користувалася напівзабута п’єса Шварца “Вбити дракона”. Пам’ятаєте – хоробрий лицар Ланселот вбиває Дракона, який тримав у страху і покорі народ, і сам стає Драконом – не менш грізним і не менш жорстоким.

Я вітаю революцію – як вітав її у 1989, 1990, 1991, 2001 роках. Революція – це зміни. Це – ковток чистого повітря. Це – надія на краще. Я гаряче підтримую дії опозиції. Я втомився від кліки персонажів моєї книжки. Але знаю, що за ними прийдуть інші персонажі. І буде не одне розчарування і не одне прозріння. А – отже – будуть нові і нові революції. І за рік після скинення Кучми на Європейську площу виходитимуть натовпи людей, що скандуватимуть: “Геть Ющенка! (Тимошенко, Мороза, Симоненка)”. І так – до тих пір, доки при владі в нас не залишиться людей, позначених печаттю радянської системи адміністрування. Доки в нас не з’явиться своя, українська влада. А це станеться. Обов’язково станеться. З часом. Шляхом еволюції, яка лише зовні нагадуватиме революцію.