НЕМОЖЛИВІСТЬ Б.АКУНІНА
09/28/2002 | Спостерігач
НЕМОЖЛИВІСТЬ Б.АКУНІНА
Костянтин РОДИК
(головний редактор газети «Книжник-Ревю»)
Щойно по книгарнях з’явилося «Внеклассное чтение» — і у просунутому читацькому середовищі сколихнулася повзуча дискусія: чи спроможна українська література на власного Б.Акуніна?
Аґресія суперечки належить критиці «меншовартісного» спрямування: мовляв, хуторянські укрписьменники просто нездатні писати на рівні Б.Акуніна. Некоректність такого дискурсу варто заілюструвати контрзапитанням: а чи можливий російський Муракамі?
На травневому Варшавському книжковому ярмарку поляки гучно, нарівні з новинками Толкіна та Ладлема, презентували черговий том Б.Акуніна. Найтиражніша газета Rzeczpospolita спеціально до цього умістила розлогий есей про «феномен Фандоріна»: «Тут зосереджено тугу росіян за нормальним життям, мрія про країну з мудрими керівниками, чесними чиновниками та ефективною поліцією».
Отже, туга за «порядком». На перший позір — мрія про ідеальну соціальну будову. Але спробуйте відшукати в цій ієрархії «Я» — ось воно: гвинтик, «правильно» припасований до інших гвинтиків чиновником, «чесність» якого сертифікована Бого-батьком, і ним же безальтернативно-вірно визначений увесь триб життя «підданих». Класична імперська структура — британська, російська, іспанська. Структура, зафіксована у колективній пам’яті чи то під гаслом «За царя и отечество!», чи — «За Сталина! За Родину!», і навіть — «Под мудрым руководством Генерального секретаря... Леонида Ильича Брежнева».
Усе це — семіотичні кліше суспільства «фортеп’янних клавішів» (вислів Достоєвського). І в цьому контексті Б.Акунін — це спіритичний сеанс викликання духу імперської ментальності. І то не поодинокий: вже по його тріумфі тамтим літературним подіумом ефектно продефіліював «Укус ангела» П.Крусанова; ціле портфоліо літвідзнак зібрала повість-серіал Хольма ван Зайчика («Дело жадного варвара», «Дело незалежных дервишей», «Дело о полку Игореве»); нинішній гіт російського літпроцесу — «Господин Гексоген» А.Проханова. Діагноз: ностальгія за Імперією.
Отут і криється перша неможливість українського Б.Акуніна: немає за чим ностальгувати. «Бромовість» вітчизняної історії якраз і спричинена ментальним несприйняттям імперських правил гри. Чому Сагайдачний відмовився штурмувати беззахисну Москву? Чому Хмельницький так само «подарував життя» Варшаві? Чому Виговський, розтрощивши під Конотопом усю військову потугу Московського царства, не пішов далі етнічних кордонів України? Чому взагалі нашим знаком є інтенсивний Козак Мамай, а не екстенсивний Єгорій-змієборець?
Без глибинних екскурсів годі зрозуміти сьогоденні суспільні реакції, які, часом, дивним чином різняться від реакцій російського соціуму, хоч зовнішні соціально-політичні реалії у сусідніх країнах видаються мало не тотожними. В екстраваґантній книжці «Государственность Украины: истоки и перспективы» (К.: Ваклер, 1999)
С.Удовик аналізує українське «маємо те, що маємо» в координатах концептуальних уявлень структурного психоаналізу. Автор вважає, що Україна (як і Росія) досі затримується на 1-му реґістрі психоаналітичного поля, що характеризується особами з реальним сприйняттям світу, котрі утворюють патріархальне суспільство, яке живе «за поняттями» і має за економічне підґрунтя колективну власність. Причому Україна перебуває у цій площині силувано: спочатку у XVIII—XIX століттях сплюндровано державність, запроваджено кріпацтво та інтегровано в імперію місцеву еліту, а у ХХ — знищено «так званих кулаків — сформований в Україні прошарок 2-го реґістру психоаналітичного поля, — цією своєю перемогою Сталін пишався більше, аніж перемогами під час Громадянської війни».
«Народ 1-го реґістру» описано — з усією моторошною ґотичною вітальністю — у романі «Кысь» Т.Толстой. Українських мутантів «1-го реґістру» — у «Щоденному жезлі» Є.Пашковського. Відчуйте, як-то кажуть, різницю: «голубчики» Толстой здатні утворити імперію, «ослимачені душі» Пашковського — хіба бути прапорниками-завскладами чужої імперії.
А до чого тут «Кысь» — і сюжетний, і тональний антипод
Б.Акуніна? Чи так уже й антипод? Може, аверс і реверс? Модний московський критик Лєв Пірогов подає, як на мене, цілком логічний прогноз: «Скоро Фандорин-сан, благополучно миновав сталинское горнило, осядет участковым инспектором в уютном колхозе, и начнутся «старые песни о главном». Не встиг спрогнозувати, як госпожа Толстая озвучила сенсацію: ми з Б.Акуніним писатимемо у співавторстві. Коли поки що «Сибирский цирюльник» і «Брат-2» — це «два в одному» (сага про Фандоріна плюс «Кысь»), то невдовзі матимемо «нову формулу».
Утім, «старые песни о главном» бринять уже в «Азазелю». Точку проекції подій та рефлексій обрано в самісінькому осерді суспільства соціальних інфантилів, що не відають ціни життю. Цими очима справжні герої — «такие молодые, в расцвете сил и преданности Родине» (А.Курков). Герої очима Н.Островского та А.Платонова (знову позірний парадокс) — «хто не з нами, той проти нас». Події розгортаються на великій шахівниці, значну частину якої посідає Росія. «Чорні» починають авантюру, але — не виграють. Бо «білі» якщо і не винаходять телефона, «ремінґтона», бронежилета (корсет «Лорд Байрон») та дактилоскопії, то, принаймні, надають усім цим корисностям єдиний у світі шанс для стовідсоткової самореалізації. Жодного міжнародного погляду знизу вгору. Навпаки: представники інших націй — напівідіоти (помітили акцентований парафраз «Если в кране нет води...»?) Авжеж, як казав яскравий філософ Константін Лєонтьєв, «Россия должна править бесстыдно».
«Глянцеве» письмо Б.Акуніна — поетизація здорової імперськості, своєрідні моральні стимулятори для «нових руських»: як Дюма можна вважати за «підручник» з куртуазності, так Б.Акунінську прозу — за «навчальну лектуру» з геополітичної самоповаги. А модним позиціонуванням у глобальних координатах є нині для росіян євразійство, яскравим і привабливим «промоушном» якого і є фандорінський серіал. Євразійство як парафілософська дефініція «загадкової російської душі». Тобто, дрібка консервативного індивідуалізму (Голмс, Пуаро) нам не завадить, але сакральну таїну «служби государєвої» — не чіпай. Відтак, європейський вибір — Азазель — нам не потрібен. «Порядок» — над усе.
А тепер зіставимо все це з парадигмою української ментальності. В Україні «матір’ю порядку» завжди була відомо хто. Культ самодостатньої індивідуальної сили детонував автаркійність давньоруських князів і спричинив розпад квазіімперських реформ Хмельницького. Наша Січ — той самий американський Дикий Захід, який став ферментом суспільства рівних можливостей (у нас — не став: читайте у Винниченка про «бром»). Разін і Пугачов поставали під прапорами «самозванців» — намагалися змінити не тип влади, а «поганого» владця. Махно ж розглядав владу як вічеву делегацію функцій (здається, й нинішні парламентські дискусії щодо адекватності України президентській чи парламентській формі правління — відлуння задавненого ментального конфлікту).
Пік Російської імперії породив пікову літературу — справді золоте ХІХ століття. Б.Акунін — це Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь, Тургєнєв, Достоєвскій, Лєсков та Чехов в одному флаконі. Аристократичний мікс, який «вставив» росіян-«голубчиків» на красиві галюцинації: «небритый, но во фраке» (М.Булгаков). Проголошене в «Кыси» «восстановление Светлого Прошлого» (з класичною літературою включно, за що академічне літературознавство мусило б молитися на Чхартішвілі) йде на повний хід. На російському престолі — петербурзький аристократ пензля Кіпрєнского, уряд чолить типаж Кустодієва, у топ-масовці — персонажі Сурікова, Рєпіна, Маковского та Вєрєщагіна; телевізійні інтер’єри та столичні фасади — суцільні алюзії на Фаберже, Мартоса, Борисова-Мусатова; навіть нам позичили «типового аристократа» — телеведучого з метеликом.
Словом — Б.Акунін «сиять заставил заново» справді привабливу поверхню аристократичної імперії. В Україні ж не було імперії (київські декорації ХІХ століття — лише компілятивні рефлексії на петербурзько-московський блиск), не було аристократії (точніше, вся вона реалізовувалася у Москві- Петербурзі, маючи Україну за «дачу»), не було аристократичної літератури — звідки ж візьметься ностальгія? Це — друга неможливість українського Б.Акуніна.
До того ж, феномен Б.Акуніна важко уявити на початку 90-х. Тоді класична література в Росії була так само не модною, як в Україні не модна власна класика й до сьогодні. Проте, російській владній еліті ніколи не бракувало стратегічного мислення — на державному рівні було замислено повернути до товарообігу величезний масив текстів сторічної витримки. Вирішено було стимулювати не окремі ідеї видавців, а появу конкурентного асортименту. Через добре фінансовану Федеральну програму підтримки книговидання Росії запускали не поодинокі видання, а цілі серії. У російському класифікаторі продукції з’явилася податкова пільга на випуск класики. Соросівський мегапроект «Пушкінська бібліотека» напомпував книгозбірні цільовими грошима — під тендерну закупівлю класики. Навесні цього року оприлюднено звіт Міністерства друку РФ, де зазначено, що перевидання класичної літератури «стало делом прибыльным и перспективным», а Пушкін, Гоголь, Достоєвскій та іже з ними — «коммерческими авторами». Тобто — брендами.
Тож, господіну Чхартішвілі було з чим працювати, адже стилізація — це процес актуалізації минулих брендів в злободенному мейнстрімі. І він усе добряче прорахував. Те, що класику знову стали купувати (не функційні книжечки зі «Шкільних бібліотек», а презентативно видані томи), іще не означає, що її так само масово взялися перечитувати. «Образовывается средний класс, который нуждается в своей собственной развлекательной литературе, — казав в одному з інтерв’ю Б.Акунін. — Мой проект — это создание развлекательной литературы для взыскательного читателя… для людей, умеющих радоваться жизни и умеющих получать удовольствие». Стрімкі ритми нового способу життя лишають украй мало часу на «отримання задоволення». Украй мало часу на читання «Війни і миру» чи «Братів Карамазових». Б.Акунін запропонував експрес- літературу —своєрідний серіал за мотивами модної класики. Він переплавив бренди-ХІХ у парабренд-ХХІ.
Саме тут криється третя неможливість українського Б.Акуніна: в Україні відсутній ринок літературних брендів. За одинадцять років незалежності не спромоглися перетворити на національний бренд навіть Шевченка. Показовий приклад: торік із бюджету видано гроші на друк двох перших томів повного зібрання творів Тараса Григоровича. Видавництво «освоїло» ці гроші копійка в копійку — весь наклад передано бібліотекам. І жодного примірника — на власний ризик — не зроблено на продаж. Тобто, видавець апріорі вважав цей проект непопулярним, збитковим. Ясна річ, таким він і вийшов.
Парадокс: творення національних брендів є обов’язком держави і водночас — література потребує відділення від держави. Парадокс — як на пострадянське світосприйняття. У світі держави «керують» своїми бізнесами (а книговидання як оприявлення літератури — це серйозний бізнес) шляхом створення для них зручних нормативних майданчиків. Захистіть, нарешті, ділом, а не словом, вітчизняного товаровиробника, припиніть штучне підгодовування «творчих спілок» та їхніх «органів» і непристойне фінансування корупційних програм «соціально значущих видань», передайте вивільнені кошти бібліотекам на закупівлю наявного асортименту — решту зроблять самі видавці-бізнесмени. І Шевченко перестане бути лише стогривневою купюрою.
«Роздержавлення» літератури у масовій свідомості (як це уже значною мірою сталося якщо не у цілій Росії, то, принаймні, в Москві та Пітері) переводить її «у підпорядкування» шоу-бізнесу, де «социальная вменяемость произведения меряется рублем» (Л.Пірогов). Де імена створюються не за директивним бажанням «батьків нації», а PR-технологіями. Десять тисяч примірників роману «Азазель» півтора року невитребувано лежали на прилавках російських книгарень. Хіба що «тупо рассылали этот роман всем потенциально заинтересованным журналистам», — згадує директорка «акунінського» видавництва «Захаров» Іріна Богат. А далі — заговорила «перша кнопка» російського радіо: після циклу інсценізацій, чутних у кожній сільській хаті, книжки про Фандоріна стали продаватися зі швидкістю пиріжків. На Московському книжковому ярмарку 2000 року Б.Акуніна оголошують «Письменником року», через кілька місяців газета «Книжное обозрение» констатує: «Он наш Дед Мороз и он же наш главный новогодний подарок». А ще через рік у підсумковому списку бестселерів книжки Б.Акуніна посідали п’ять позицій із десяти у категорії «Палітурка» і дві — серед книжок у м’якій обкладинці. Плюс екранізація «Азазеля» Адабаш’яном, постановки у двох столичних театрах, випуск компакту, переклади в Італії і Франції.
В Україні ж користувачі кухонних гучномовців за десять років геть одвикли від жанру радіоінсценізації, а про екранізації, з огляду на стан вітчизняного кінематографу, годі й казати; книжка для преси — парвеню, та й де ті «потенційно зацікавлені журналісти»? Ще листопадом 2000 року Л.Кучма видав Указ «Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження», де Кабмін зобов’язано здійснювати «популяризацію книги через засоби масової інформації». Хтось щось пригадає стосовно реалізації цього? Відсутність мереженої системи літературно-книжкової промоції — четверта неможливість українського Б.Акуніна.
«Литература — не роскошь, а взаимное удовольствие», — зазначив парадоксальний критик Лєв Пірогов і виснував далі гіпотезу: лише написане заради власного задоволення видається справжнім і глибоким. За доказ йому правила творчість Пушкіна. А справді: Б.Акунін, Пєлєвін, Сорокін — із захватом граються. Як і наші віртуози стилістичної мімікрії — Курков, Винничук, Кожелянко, Шевчук. Авторські веселощі детонують читацьке задоволення і збут накладів.
Б.Акуніна порівнюють із таким досвідченим гравцем, як Умберто Еко. А можна — і з Патріком Зюскіндом, Мілорадом Павичем або Пауло Коельо. Валерій Шевчук — із цього ж ряду. Щоразу пропонуючи читачеві захоплюючу віртуальну пригоду, він не приховує: «Гра — це найдійсніша дійсність. Бо сама дійсність — результат гри». Та якщо візантизм у Сербії чи ґотика у Франції та Італії — об’єкти масового поклоніння, то в Україні далеко не кожний чув слово «бароко», не кажучи вже про знання перекладу з італійської — «дивний, химерний». А додати сюди іронії, як це робить Шевчук, — і маємо гостросюжетний постмодернізм на кшталт Еко або ж інтелектуально-любовний бойовик а la Коельо — кому як до вподоби.
Але поняття «бароко», на відміну від «ґотики» — не бренд. І з цією «об’єктивною реальністю» не впоратися і найвишуканішому стилізатору. А от інший стиліст — Андрій Курков (між іншим, сьогодні на Заході у киянина видано книжок удвічі більше, аніж у «батька» Фандоріна) — таки знайшов у романі «Сады господина Мичурина» свій резонатор — ностальгію за «порядком» і «ситістю» 30-х радянських років. Його Мічурін та мічурінці мають за єдину життєву мету-мрію добре упізнаване: бути Маніловими на держбюджеті: «Мысли его были светлыми и почти прозрачными, не наполненными никаким особенным смыслом. Словно были это мысли ребенка или дурака». Майже соціологія.
У «нового» Куркова могли би бути «акунінські» перспективи, якби не драстичність експлуатованого ним типу ностальгії. «Сады господина Мичурина» — це відчитування Кафкою підручника радянської історії: «А потом расстреляют, и кончишься ты на земле, как заканчивается ситро в бутылке». Чхартішвілі не дозволяє собі жартувати з імперськими архетипами, Курков грається з їхніми скалками — тож, не бути йому «народним письменником».
Іронія взагалі не надається на всенародну любов у тоталітарному суспільстві. А коли вже докопуватися до ексклюзивного осердя української літератури, то це саме воно: іронія. І у майже вісімдесятирічного Загребельного, і у вісімнадцятирічного Дереша (не кажучи вже про Андруховича та Забужко). Власне, справжня семіотично-імперська література почалася в Росії з Гоголя — але попри те, Росія не подарувала йому іронії. Порівняйте «Особые поручения» та «Мертвые души» і ви побачите, як уміло «виправив помилки» Миколи Васильовича Борис Шалвович.
Улюбленець росієцентричного читача Ераст Петровіч Фандорін — «чиновник з особливих доручень», страж імперського порядку. Яка вже тут іронія! А Оскар у Леоніда Кононовича — «аґент зі спеціальних доручень», санітар суспільства індивідуальної свободи, такий собі козарлюга-характерник. Коли не до смаку алюзії на козаччину, то він — український різновид американського ковбоя, котрий трансформувався на кіноекрані у поліцейського-індивідуала, що змагає не лише професійний кримінал, а й кримінал любительський — своїх колег і... чиновників. У Б.Акуніна — неможливість тебе без країни, у Кононовича — неможливість країни без тебе. Відчуй різницю іще раз.
Але ж українське суспільство поки що вибирає не козацько- американський, а імперсько-акунінський ідеал суспільного ладу. Тому Василь Кожелянко з блискучою стилізацією задавнених ідеологічних чвар у «Дефіляді», сучасного владного популізму у «Котигорошку» та модерної української медіа-проституції у «Конотопі» — лишиться ближчим часом на бестселерних маргінесах. Тут — п’ята неможливість українського Б.Акуніна.
Та не переймаймося. Стане Україна дорослою — з’являться національні історичні та літературні бренди та й PR-технології не забаряться. Не варто заздрити сусідському «феномену Б.Акуніна». Просто читаймо цього гарного іноземного автора і продаваймо на літературні ринки світу оригінальні продукти наших майстрів — на них є попит у нормальних суспільствах. Не треба нам удосконалювати «Запорожця» — купуймо «Жигулі» і випускаймо ексклюзивні «Кольчуги».
Костянтин РОДИК
(головний редактор газети «Книжник-Ревю»)
Щойно по книгарнях з’явилося «Внеклассное чтение» — і у просунутому читацькому середовищі сколихнулася повзуча дискусія: чи спроможна українська література на власного Б.Акуніна?
Аґресія суперечки належить критиці «меншовартісного» спрямування: мовляв, хуторянські укрписьменники просто нездатні писати на рівні Б.Акуніна. Некоректність такого дискурсу варто заілюструвати контрзапитанням: а чи можливий російський Муракамі?
На травневому Варшавському книжковому ярмарку поляки гучно, нарівні з новинками Толкіна та Ладлема, презентували черговий том Б.Акуніна. Найтиражніша газета Rzeczpospolita спеціально до цього умістила розлогий есей про «феномен Фандоріна»: «Тут зосереджено тугу росіян за нормальним життям, мрія про країну з мудрими керівниками, чесними чиновниками та ефективною поліцією».
Отже, туга за «порядком». На перший позір — мрія про ідеальну соціальну будову. Але спробуйте відшукати в цій ієрархії «Я» — ось воно: гвинтик, «правильно» припасований до інших гвинтиків чиновником, «чесність» якого сертифікована Бого-батьком, і ним же безальтернативно-вірно визначений увесь триб життя «підданих». Класична імперська структура — британська, російська, іспанська. Структура, зафіксована у колективній пам’яті чи то під гаслом «За царя и отечество!», чи — «За Сталина! За Родину!», і навіть — «Под мудрым руководством Генерального секретаря... Леонида Ильича Брежнева».
Усе це — семіотичні кліше суспільства «фортеп’янних клавішів» (вислів Достоєвського). І в цьому контексті Б.Акунін — це спіритичний сеанс викликання духу імперської ментальності. І то не поодинокий: вже по його тріумфі тамтим літературним подіумом ефектно продефіліював «Укус ангела» П.Крусанова; ціле портфоліо літвідзнак зібрала повість-серіал Хольма ван Зайчика («Дело жадного варвара», «Дело незалежных дервишей», «Дело о полку Игореве»); нинішній гіт російського літпроцесу — «Господин Гексоген» А.Проханова. Діагноз: ностальгія за Імперією.
Отут і криється перша неможливість українського Б.Акуніна: немає за чим ностальгувати. «Бромовість» вітчизняної історії якраз і спричинена ментальним несприйняттям імперських правил гри. Чому Сагайдачний відмовився штурмувати беззахисну Москву? Чому Хмельницький так само «подарував життя» Варшаві? Чому Виговський, розтрощивши під Конотопом усю військову потугу Московського царства, не пішов далі етнічних кордонів України? Чому взагалі нашим знаком є інтенсивний Козак Мамай, а не екстенсивний Єгорій-змієборець?
Без глибинних екскурсів годі зрозуміти сьогоденні суспільні реакції, які, часом, дивним чином різняться від реакцій російського соціуму, хоч зовнішні соціально-політичні реалії у сусідніх країнах видаються мало не тотожними. В екстраваґантній книжці «Государственность Украины: истоки и перспективы» (К.: Ваклер, 1999)
С.Удовик аналізує українське «маємо те, що маємо» в координатах концептуальних уявлень структурного психоаналізу. Автор вважає, що Україна (як і Росія) досі затримується на 1-му реґістрі психоаналітичного поля, що характеризується особами з реальним сприйняттям світу, котрі утворюють патріархальне суспільство, яке живе «за поняттями» і має за економічне підґрунтя колективну власність. Причому Україна перебуває у цій площині силувано: спочатку у XVIII—XIX століттях сплюндровано державність, запроваджено кріпацтво та інтегровано в імперію місцеву еліту, а у ХХ — знищено «так званих кулаків — сформований в Україні прошарок 2-го реґістру психоаналітичного поля, — цією своєю перемогою Сталін пишався більше, аніж перемогами під час Громадянської війни».
«Народ 1-го реґістру» описано — з усією моторошною ґотичною вітальністю — у романі «Кысь» Т.Толстой. Українських мутантів «1-го реґістру» — у «Щоденному жезлі» Є.Пашковського. Відчуйте, як-то кажуть, різницю: «голубчики» Толстой здатні утворити імперію, «ослимачені душі» Пашковського — хіба бути прапорниками-завскладами чужої імперії.
А до чого тут «Кысь» — і сюжетний, і тональний антипод
Б.Акуніна? Чи так уже й антипод? Може, аверс і реверс? Модний московський критик Лєв Пірогов подає, як на мене, цілком логічний прогноз: «Скоро Фандорин-сан, благополучно миновав сталинское горнило, осядет участковым инспектором в уютном колхозе, и начнутся «старые песни о главном». Не встиг спрогнозувати, як госпожа Толстая озвучила сенсацію: ми з Б.Акуніним писатимемо у співавторстві. Коли поки що «Сибирский цирюльник» і «Брат-2» — це «два в одному» (сага про Фандоріна плюс «Кысь»), то невдовзі матимемо «нову формулу».
Утім, «старые песни о главном» бринять уже в «Азазелю». Точку проекції подій та рефлексій обрано в самісінькому осерді суспільства соціальних інфантилів, що не відають ціни життю. Цими очима справжні герої — «такие молодые, в расцвете сил и преданности Родине» (А.Курков). Герої очима Н.Островского та А.Платонова (знову позірний парадокс) — «хто не з нами, той проти нас». Події розгортаються на великій шахівниці, значну частину якої посідає Росія. «Чорні» починають авантюру, але — не виграють. Бо «білі» якщо і не винаходять телефона, «ремінґтона», бронежилета (корсет «Лорд Байрон») та дактилоскопії, то, принаймні, надають усім цим корисностям єдиний у світі шанс для стовідсоткової самореалізації. Жодного міжнародного погляду знизу вгору. Навпаки: представники інших націй — напівідіоти (помітили акцентований парафраз «Если в кране нет води...»?) Авжеж, як казав яскравий філософ Константін Лєонтьєв, «Россия должна править бесстыдно».
«Глянцеве» письмо Б.Акуніна — поетизація здорової імперськості, своєрідні моральні стимулятори для «нових руських»: як Дюма можна вважати за «підручник» з куртуазності, так Б.Акунінську прозу — за «навчальну лектуру» з геополітичної самоповаги. А модним позиціонуванням у глобальних координатах є нині для росіян євразійство, яскравим і привабливим «промоушном» якого і є фандорінський серіал. Євразійство як парафілософська дефініція «загадкової російської душі». Тобто, дрібка консервативного індивідуалізму (Голмс, Пуаро) нам не завадить, але сакральну таїну «служби государєвої» — не чіпай. Відтак, європейський вибір — Азазель — нам не потрібен. «Порядок» — над усе.
А тепер зіставимо все це з парадигмою української ментальності. В Україні «матір’ю порядку» завжди була відомо хто. Культ самодостатньої індивідуальної сили детонував автаркійність давньоруських князів і спричинив розпад квазіімперських реформ Хмельницького. Наша Січ — той самий американський Дикий Захід, який став ферментом суспільства рівних можливостей (у нас — не став: читайте у Винниченка про «бром»). Разін і Пугачов поставали під прапорами «самозванців» — намагалися змінити не тип влади, а «поганого» владця. Махно ж розглядав владу як вічеву делегацію функцій (здається, й нинішні парламентські дискусії щодо адекватності України президентській чи парламентській формі правління — відлуння задавненого ментального конфлікту).
Пік Російської імперії породив пікову літературу — справді золоте ХІХ століття. Б.Акунін — це Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь, Тургєнєв, Достоєвскій, Лєсков та Чехов в одному флаконі. Аристократичний мікс, який «вставив» росіян-«голубчиків» на красиві галюцинації: «небритый, но во фраке» (М.Булгаков). Проголошене в «Кыси» «восстановление Светлого Прошлого» (з класичною літературою включно, за що академічне літературознавство мусило б молитися на Чхартішвілі) йде на повний хід. На російському престолі — петербурзький аристократ пензля Кіпрєнского, уряд чолить типаж Кустодієва, у топ-масовці — персонажі Сурікова, Рєпіна, Маковского та Вєрєщагіна; телевізійні інтер’єри та столичні фасади — суцільні алюзії на Фаберже, Мартоса, Борисова-Мусатова; навіть нам позичили «типового аристократа» — телеведучого з метеликом.
Словом — Б.Акунін «сиять заставил заново» справді привабливу поверхню аристократичної імперії. В Україні ж не було імперії (київські декорації ХІХ століття — лише компілятивні рефлексії на петербурзько-московський блиск), не було аристократії (точніше, вся вона реалізовувалася у Москві- Петербурзі, маючи Україну за «дачу»), не було аристократичної літератури — звідки ж візьметься ностальгія? Це — друга неможливість українського Б.Акуніна.
До того ж, феномен Б.Акуніна важко уявити на початку 90-х. Тоді класична література в Росії була так само не модною, як в Україні не модна власна класика й до сьогодні. Проте, російській владній еліті ніколи не бракувало стратегічного мислення — на державному рівні було замислено повернути до товарообігу величезний масив текстів сторічної витримки. Вирішено було стимулювати не окремі ідеї видавців, а появу конкурентного асортименту. Через добре фінансовану Федеральну програму підтримки книговидання Росії запускали не поодинокі видання, а цілі серії. У російському класифікаторі продукції з’явилася податкова пільга на випуск класики. Соросівський мегапроект «Пушкінська бібліотека» напомпував книгозбірні цільовими грошима — під тендерну закупівлю класики. Навесні цього року оприлюднено звіт Міністерства друку РФ, де зазначено, що перевидання класичної літератури «стало делом прибыльным и перспективным», а Пушкін, Гоголь, Достоєвскій та іже з ними — «коммерческими авторами». Тобто — брендами.
Тож, господіну Чхартішвілі було з чим працювати, адже стилізація — це процес актуалізації минулих брендів в злободенному мейнстрімі. І він усе добряче прорахував. Те, що класику знову стали купувати (не функційні книжечки зі «Шкільних бібліотек», а презентативно видані томи), іще не означає, що її так само масово взялися перечитувати. «Образовывается средний класс, который нуждается в своей собственной развлекательной литературе, — казав в одному з інтерв’ю Б.Акунін. — Мой проект — это создание развлекательной литературы для взыскательного читателя… для людей, умеющих радоваться жизни и умеющих получать удовольствие». Стрімкі ритми нового способу життя лишають украй мало часу на «отримання задоволення». Украй мало часу на читання «Війни і миру» чи «Братів Карамазових». Б.Акунін запропонував експрес- літературу —своєрідний серіал за мотивами модної класики. Він переплавив бренди-ХІХ у парабренд-ХХІ.
Саме тут криється третя неможливість українського Б.Акуніна: в Україні відсутній ринок літературних брендів. За одинадцять років незалежності не спромоглися перетворити на національний бренд навіть Шевченка. Показовий приклад: торік із бюджету видано гроші на друк двох перших томів повного зібрання творів Тараса Григоровича. Видавництво «освоїло» ці гроші копійка в копійку — весь наклад передано бібліотекам. І жодного примірника — на власний ризик — не зроблено на продаж. Тобто, видавець апріорі вважав цей проект непопулярним, збитковим. Ясна річ, таким він і вийшов.
Парадокс: творення національних брендів є обов’язком держави і водночас — література потребує відділення від держави. Парадокс — як на пострадянське світосприйняття. У світі держави «керують» своїми бізнесами (а книговидання як оприявлення літератури — це серйозний бізнес) шляхом створення для них зручних нормативних майданчиків. Захистіть, нарешті, ділом, а не словом, вітчизняного товаровиробника, припиніть штучне підгодовування «творчих спілок» та їхніх «органів» і непристойне фінансування корупційних програм «соціально значущих видань», передайте вивільнені кошти бібліотекам на закупівлю наявного асортименту — решту зроблять самі видавці-бізнесмени. І Шевченко перестане бути лише стогривневою купюрою.
«Роздержавлення» літератури у масовій свідомості (як це уже значною мірою сталося якщо не у цілій Росії, то, принаймні, в Москві та Пітері) переводить її «у підпорядкування» шоу-бізнесу, де «социальная вменяемость произведения меряется рублем» (Л.Пірогов). Де імена створюються не за директивним бажанням «батьків нації», а PR-технологіями. Десять тисяч примірників роману «Азазель» півтора року невитребувано лежали на прилавках російських книгарень. Хіба що «тупо рассылали этот роман всем потенциально заинтересованным журналистам», — згадує директорка «акунінського» видавництва «Захаров» Іріна Богат. А далі — заговорила «перша кнопка» російського радіо: після циклу інсценізацій, чутних у кожній сільській хаті, книжки про Фандоріна стали продаватися зі швидкістю пиріжків. На Московському книжковому ярмарку 2000 року Б.Акуніна оголошують «Письменником року», через кілька місяців газета «Книжное обозрение» констатує: «Он наш Дед Мороз и он же наш главный новогодний подарок». А ще через рік у підсумковому списку бестселерів книжки Б.Акуніна посідали п’ять позицій із десяти у категорії «Палітурка» і дві — серед книжок у м’якій обкладинці. Плюс екранізація «Азазеля» Адабаш’яном, постановки у двох столичних театрах, випуск компакту, переклади в Італії і Франції.
В Україні ж користувачі кухонних гучномовців за десять років геть одвикли від жанру радіоінсценізації, а про екранізації, з огляду на стан вітчизняного кінематографу, годі й казати; книжка для преси — парвеню, та й де ті «потенційно зацікавлені журналісти»? Ще листопадом 2000 року Л.Кучма видав Указ «Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження», де Кабмін зобов’язано здійснювати «популяризацію книги через засоби масової інформації». Хтось щось пригадає стосовно реалізації цього? Відсутність мереженої системи літературно-книжкової промоції — четверта неможливість українського Б.Акуніна.
«Литература — не роскошь, а взаимное удовольствие», — зазначив парадоксальний критик Лєв Пірогов і виснував далі гіпотезу: лише написане заради власного задоволення видається справжнім і глибоким. За доказ йому правила творчість Пушкіна. А справді: Б.Акунін, Пєлєвін, Сорокін — із захватом граються. Як і наші віртуози стилістичної мімікрії — Курков, Винничук, Кожелянко, Шевчук. Авторські веселощі детонують читацьке задоволення і збут накладів.
Б.Акуніна порівнюють із таким досвідченим гравцем, як Умберто Еко. А можна — і з Патріком Зюскіндом, Мілорадом Павичем або Пауло Коельо. Валерій Шевчук — із цього ж ряду. Щоразу пропонуючи читачеві захоплюючу віртуальну пригоду, він не приховує: «Гра — це найдійсніша дійсність. Бо сама дійсність — результат гри». Та якщо візантизм у Сербії чи ґотика у Франції та Італії — об’єкти масового поклоніння, то в Україні далеко не кожний чув слово «бароко», не кажучи вже про знання перекладу з італійської — «дивний, химерний». А додати сюди іронії, як це робить Шевчук, — і маємо гостросюжетний постмодернізм на кшталт Еко або ж інтелектуально-любовний бойовик а la Коельо — кому як до вподоби.
Але поняття «бароко», на відміну від «ґотики» — не бренд. І з цією «об’єктивною реальністю» не впоратися і найвишуканішому стилізатору. А от інший стиліст — Андрій Курков (між іншим, сьогодні на Заході у киянина видано книжок удвічі більше, аніж у «батька» Фандоріна) — таки знайшов у романі «Сады господина Мичурина» свій резонатор — ностальгію за «порядком» і «ситістю» 30-х радянських років. Його Мічурін та мічурінці мають за єдину життєву мету-мрію добре упізнаване: бути Маніловими на держбюджеті: «Мысли его были светлыми и почти прозрачными, не наполненными никаким особенным смыслом. Словно были это мысли ребенка или дурака». Майже соціологія.
У «нового» Куркова могли би бути «акунінські» перспективи, якби не драстичність експлуатованого ним типу ностальгії. «Сады господина Мичурина» — це відчитування Кафкою підручника радянської історії: «А потом расстреляют, и кончишься ты на земле, как заканчивается ситро в бутылке». Чхартішвілі не дозволяє собі жартувати з імперськими архетипами, Курков грається з їхніми скалками — тож, не бути йому «народним письменником».
Іронія взагалі не надається на всенародну любов у тоталітарному суспільстві. А коли вже докопуватися до ексклюзивного осердя української літератури, то це саме воно: іронія. І у майже вісімдесятирічного Загребельного, і у вісімнадцятирічного Дереша (не кажучи вже про Андруховича та Забужко). Власне, справжня семіотично-імперська література почалася в Росії з Гоголя — але попри те, Росія не подарувала йому іронії. Порівняйте «Особые поручения» та «Мертвые души» і ви побачите, як уміло «виправив помилки» Миколи Васильовича Борис Шалвович.
Улюбленець росієцентричного читача Ераст Петровіч Фандорін — «чиновник з особливих доручень», страж імперського порядку. Яка вже тут іронія! А Оскар у Леоніда Кононовича — «аґент зі спеціальних доручень», санітар суспільства індивідуальної свободи, такий собі козарлюга-характерник. Коли не до смаку алюзії на козаччину, то він — український різновид американського ковбоя, котрий трансформувався на кіноекрані у поліцейського-індивідуала, що змагає не лише професійний кримінал, а й кримінал любительський — своїх колег і... чиновників. У Б.Акуніна — неможливість тебе без країни, у Кононовича — неможливість країни без тебе. Відчуй різницю іще раз.
Але ж українське суспільство поки що вибирає не козацько- американський, а імперсько-акунінський ідеал суспільного ладу. Тому Василь Кожелянко з блискучою стилізацією задавнених ідеологічних чвар у «Дефіляді», сучасного владного популізму у «Котигорошку» та модерної української медіа-проституції у «Конотопі» — лишиться ближчим часом на бестселерних маргінесах. Тут — п’ята неможливість українського Б.Акуніна.
Та не переймаймося. Стане Україна дорослою — з’являться національні історичні та літературні бренди та й PR-технології не забаряться. Не варто заздрити сусідському «феномену Б.Акуніна». Просто читаймо цього гарного іноземного автора і продаваймо на літературні ринки світу оригінальні продукти наших майстрів — на них є попит у нормальних суспільствах. Не треба нам удосконалювати «Запорожця» — купуймо «Жигулі» і випускаймо ексклюзивні «Кольчуги».
Відповіді
2002.09.28 | Мамарига
Re: НЕМОЖЛИВІСТЬ Б.АКУНІНА
> Костянтин РОДИК> (головний редактор газети «Книжник-Ревю»)
пищить, аж захлинається. Спершу кілька реплік:
> Щойно по книгарнях з’явилося «Внеклассное чтение» — і у просунутому читацькому середовищі сколихнулася повзуча дискусія: чи спроможна українська література на власного Б.Акуніна?
Проплачених урядом графоманів у всякій літературі повно вештається.
> Аґресія суперечки належить критиці «меншовартісного» спрямування: мовляв, хуторянські укрписьменники просто нездатні писати на рівні Б.Акуніна. Некоректність такого дискурсу варто заілюструвати контрзапитанням: а чи можливий російський Муракамі?
Мовляв, "не ризикни хоч в чомусь сперечатись, бо ми знаєм слово дискурс і можемо записать у меншевартісні. А Муракамі ти знаєш?" - відповідь: не знаю, і знать не бажаю. Забужко, Кожелянка і Андруховича - знаю, а Муракамі якось не запам'ятався.
> На травневому Варшавському книжковому ярмарку поляки гучно, нарівні з новинками Толкіна та Ладлема, презентували черговий том Б.Акуніна.
Тобто, гебе через феп проплатило, а ляхи раді стараться.
(Далі пару більш-менш пристойних абзаців для читацької довіри - і знов пішло-поїхало)
> «Глянцеве» письмо Б.Акуніна — поетизація здорової імперськості, своєрідні моральні стимулятори для «нових руських»: як Дюма можна вважати за «підручник» з куртуазності, так Б.Акунінську прозу — за «навчальну лектуру» з геополітичної самоповаги.
Так само, як Брат-2 - теж така лектура. Скажіть Акуніну, хай не лазить по льодовиках, бо таки є Бог на світі.
> Проте, російській владній еліті ніколи не бракувало стратегічного мислення
Особливо Міші-два процента і Паші-мерседесу.
> Наша Січ — той самий американський Дикий Захід, який став ферментом суспільства рівних можливостей (у нас — не став: читайте у Винниченка про «бром»).
Да, тут прадіди недопрацювали. Все ще попереду. Найкращий варіант порятунку росіян від прописаних в їхніх ДНК свинцевих мерзот - затишні резервації на українсько - китайському кордоні.
> Разін і Пугачов поставали під прапорами «самозванців» — намагалися змінити не тип влади, а «поганого» владця.
Не мали стратегічного мислення. Хоч повстати не забоялися, все ж козаки.
> Махно ж розглядав владу як вічеву делегацію функцій (здається, й нинішні парламентські дискусії щодо адекватності України президентській чи парламентській формі правління — відлуння задавненого ментального конфлікту).
Вчіться, кацапи, демократії.
> Пік Російської імперії породив пікову літературу — справді золоте ХІХ століття. Б.Акунін — це Пушкін, Лєрмонтов, Гоголь, Тургєнєв, Достоєвскій, Лєсков та Чехов в одному флаконі.
Усі семеро в гробу перевернулися.
> Аристократичний мікс, який «вставив» росіян-«голубчиків» на красиві галюцинації: «небритый, но во фраке» (М.Булгаков).
Це точно, це таки їхнє - "рваниє носкі, но цепура на два пальца".
> Словом — Б.Акунін «сиять заставил заново» справді привабливу поверхню аристократичної імперії.
Вона ж - "свинцовые мерзости русской жизни", як сказав Горькій.
> Саме тут криється третя неможливість українського Б.Акуніна: в Україні відсутній ринок літературних брендів.
Росія - родіна слонов. А Забужко, Кожелянко і Андрухович народилися в Рязанській губернії.
> За одинадцять років незалежності не спромоглися перетворити на національний бренд навіть Шевченка.
Погляньте на долбойоба-філолога, котрий знає слово дискурс. Скоро він скаже, що у Ісуса був неправильно поставлений маркетинг.
> І Шевченко перестане бути лише стогривневою купюрою.
Це Костя трошки даремно сказав, він же по легенді український філолог, правда? То яка ж купюра, непідкупний ти наш? Причому тут купюра, якщо по хатах портрети і рушники вишивані. Кацапів, жаба сто років уже дусить, що Пушкіна російський народ і на відсоток отак не шанує.
> Б.Акуніна порівнюють із таким досвідченим гравцем, як Умберто Еко. А можна — і з Патріком Зюскіндом, Мілорадом Павичем або Пауло Коельо.
А може, не треба? Він сильно програє від такого порівняння.
> Але поняття «бароко», на відміну від «ґотики» — не бренд.
Костя, ти даремно прогуляв цю лекцію. Бароко, як і готика, це значно більше ніж бренд. Це стиль такий, художній.
> У «нового» Куркова могли би бути «акунінські» перспективи, якби не драстичність експлуатованого ним типу ностальгії. «Сады господина Мичурина» — це відчитування Кафкою підручника радянської історії: «А потом расстреляют, и кончишься ты на земле, как заканчивается ситро в бутылке». Чхартішвілі не дозволяє собі жартувати з імперськими архетипами, Курков грається з їхніми скалками — тож, не бути йому «народним письменником».
Нє плюй, Курков, в Расєю-мать! Пачотна суку расстрєлять! А єслі будєшь праславлять - народним тоже сможешь стать, і будєш вкусно піть і кушать, как вся сєксотовская рать.
> Іронія взагалі не надається на всенародну любов у тоталітарному суспільстві. А коли вже докопуватися до ексклюзивного осердя української літератури, то це саме воно: іронія. І у майже вісімдесятирічного Загребельного, і у вісімнадцятирічного Дереша (не кажучи вже про Андруховича та Забужко). Власне, справжня семіотично-імперська література почалася в Росії з Гоголя — але попри те, Росія не подарувала йому іронії. Порівняйте «Особые поручения» та «Мертвые души» і ви побачите, як уміло «виправив помилки» Миколи Васильовича Борис Шалвович.
Ну да, бидло не вміє іронізувати над собою. Бідний Гоголь, він занадто вірив у людей, це так притаманно українцям.
> Улюбленець росієцентричного читача Ераст Петровіч Фандорін — «чиновник з особливих доручень», страж імперського порядку. Яка вже тут іронія!
Головне, ім'я вибрано правильне. Героїчно звучить. Ераст.
> Але ж українське суспільство поки що вибирає не козацько- американський, а імперсько-акунінський ідеал суспільного ладу.
Ну а як же тут опиратися, такому чарівному ідеалу. Красуні зривають з себе джинси і закутуються в орєнбургскі платкі по самі вуха.
> Тому Василь Кожелянко з блискучою стилізацією задавнених ідеологічних чвар у «Дефіляді», сучасного владного популізму у «Котигорошку» та модерної української медіа-проституції у «Конотопі» — лишиться ближчим часом на бестселерних маргінесах. Тут — п’ята неможливість українського Б.Акуніна.
Кожелянко на маргінесах, бо подонки-екс-агенти гебе закони про захист нац. літератури не приймають, і душать податками власні книжки на власній же території. Але це не назавжди.
> Не треба нам удосконалювати «Запорожця» — купуймо «Жигулі» і випускаймо ексклюзивні «Кольчуги».
Ну от погляньте на цю скотину. Випускаймо, як на те пішло, не "Кольчуги", а "Мрії" - але ж цікаво, скільки гебе оцій суці заплатило.
Резюме. Костянтин Родик - гнойний підар. Його стаття демонструє стандартні, неодноразово (наприклад, в чудовій статті Ярослава Підстригача) описані методи маніпуляції свідомістю. Мета маніпуляцій - переконати українців у меншевартісності їх історії, літератури, зрештою - всього, що відрізняє їх від московитів. Заодно виконується більш конкретна ціль - реклама т.зв. творчості г.Акуніна, з метою імплантації імперських мессаджів із його ширпотребних книжечок у колективну свідомість українського суспільства.
2002.09.29 | Роман ShaRP
Re: Читал, но нє угадал ні адной букви.
І отой родик, і п.. Мамарига пишуть, в принципі, про те саме, от тільки одного поливає інший таааааааакими словами ...Фі, паручик.
2002.09.30 | Мамарига
Гражданін, застрахєртєсь...
Роман ShaRP пише:> І отой родик, і п.. Мамарига пишуть, в принципі, про те саме, от тільки одного поливає інший таааааааакими словами ...
> Фі, паручик.
Ша, карнєт. Всьо учтєно магучім ураганам:
> Фі, скаже хтось ОТО, з отими усіма виразами, вважати літературою та порівнювати Божий дар ?!... Заспокойтеся, пані та панове, САМЕ це може послужити Вашому розвиткові більше -- просто треба трохи продертися крізь "лісосмугу" матюкливої форми і Вам відкриється безмежне поле думок.
А бачиш, як я благотворно на тебе впливаю? Наче радар підсвітки на ракету С-200. Кацапський ераст фандорін проти Подерев'янського - ніщо, ergo - target destroyed.
------------------
Єсть, правда, манюсінька підозра, що б.Акунін свого "чіновніка па асобим" писав не від доброго життя, а під пильним оком старших таваріщєв, тримаючи, за традицією русскай інтілігєнціі, фігу в карманє. З тим, аби при зміні часів можна було її винути і всім продемонструвати - я баролся, как мог!
Серйозно, не міг письменник, що просто за фахом зобов'язаний чути мову, вибрати для справжнього героя таке ім'я-прізвище.
Про "Ераста" вже сказано, але ж і "Фандорін", так і чується - фанова труба... А міг же він бути, скажімо, Алєксандром Ніколаєвим.
2002.10.01 | Роман ShaRP
Re: цей анекдот я теж знаю
>> Фі, скаже хтось ОТО, з отими усіма виразами, вважати літературою та порівнювати Божий дар ?!... Заспокойтеся, пані та панове, САМЕ це може послужити Вашому розвиткові більше -- просто треба трохи продертися крізь "лісосмугу" матюкливої форми і Вам відкриється безмежне поле думок.>А бачиш, як я благотворно на тебе впливаю? Наче радар підсвітки на ракету С-200. Кацапський ераст фандорін проти Подерев'янського - ніщо, ergo - target destroyed.
??? анічий вплив тут ні до чого. Сам придумав і нєфіг собі привласнювати, нє пазволім.
------------------
>Єсть, правда, манюсінька підозра, що б.Акунін свого "чіновніка па асобим" писав не від доброго життя, а під пильним оком старших таваріщєв, тримаючи, за традицією русскай інтілігєнціі, фігу в карманє. З тим, аби при зміні часів можна було її винути і всім продемонструвати - я баролся, как мог!
Я ж просив не зачіпати декаданс у рос. літературі! Бо я заплачу. Від дебільно-мазохістичного "бандитського пєтєрбурга", від "бєшєного" та "кровніка", численних "варов в законє", від серіалу про налогових мєнтів "Маросєйка 12" [ГОСПОДИ, пробач мені, але це ж яку треба мати ггггголову, аби зробити з податківців "героїв"], або ж житописання подвигів охвіцера "охранного отдєлєнія" чи то == екс-кгбіста якого-небудь. Тьху, згинь, нечистая!!!!!!!!!!!
>Серйозно, не міг письменник, що просто за фахом зобов'язаний чути мову, вибрати для справжнього героя таке ім'я-прізвище. Про "Ераста" вже сказано, але ж і "Фандорін", так і чується - фанова труба... А міг же він бути, скажімо, Алєксандром Ніколаєвим.
Хто його зна. Мені, якщо чесно, байдуже. Для "декадансовості" вистачіть і інших прикмет, так що гол. герой міг бути хоч Мурзіком Васильовичем.
2002.10.01 | Сергій Кабуд
от Пан Мамарига молодець! Пишіть ще!(–)
2002.09.29 | Роман ShaRP
Тю.
Мій улюблений письменник, Великий Майстер мериканської фантастики Роберт Хайнлайн пропонував усіх критиків зачинити у якомусь такому вимірі, звідки вони не змогли б повиходити.Про це мені нагадав п.. Родик (автор передрукованої статті), тому що усе те, що він розвів 5-ю кубометрами води можна сказати швидше та стисліше, не забираючи стільки часу у читачів ( а тим, хто дочитав "оригінальну" статтю вже можна давати відзнаки за терплячість).
Так, Акунін дійсно письменник "імперського" (і розважального (!!)) плану. То чи потрібен він нам? Чи наш читач вимагає того самого, що і читач російський, тих самих розваг? Я б не сказав. Най проститься мені, але ми маємо кращого автора, такого, що більше відповідає потребам історичного моменту -- це Лесь Подерев*янський. Про Подерев*янського на Україні хто навіть не знає, той чув, розважальний момент у ньому також присутній, але присутні і багато інших моментів, що примушують, не просто прочитати чи послухати та посміятися, а ще й замислитися над віддзеркаленням кого? може, себе у тих творах...
Фі, скаже хтось ОТО, з отими усіма виразами, вважати літературою та порівнювати Божий дар ?!... Заспокойтеся, пані та панове, САМЕ це може послужити Вашому розвиткові більше -- просто треба трохи продертися крізь "лісосмугу" матюкливої форми і Вам відкриється безмежне поле думок. А от у Акуніна з цим набагато гірше ... він пише дуже гарні книжки, але прочитавши їх, крім гарних слів, не знаходиш для себе ніц. На додачу, Подерев*янський "старший" Акуніна рочків на 7 мінімум. І -- без державної підтримки, без масової книгодилерської мережі (зара в Україні простіше купити чи продати гандж, аніж нормальну книжку), без податкових пільг, <майже> без рекламної кампанії в пресі, премій, лаврів, серіалів -- слово Леся живе в народі, шириться та перемагає.
Ні, Ви не подумайте, що я проти отої усієї книжкової інфраструктури -- я вважаю, що і підтримка і пільги мають обов*язково бути, і аби не одна "Корона" раз на рік проводила конкурс, а було їх валом, аби розбігалися очі та вуха, і ДУЖЕ ШКОДА, що у нас такого (я сподіваюся, поки що) нема. І що треба нам не тільки Лесь, не тільки "національні" романи по 3 гривні, що "наші" вже навчилися їх писати, треба нам багато книжок, хороших та різних. Було б краще опікатися саме цим, своїм різнокниж*ям, а не міркуваннями про можливість-неможливість мавпування в Україні імперського декадансу а-ля Акунін.
P.S. Взагалі, "імперський декаданс" в сучасній рос. літературі, як і декаданс у ній + рос. телебачення взагалі -- то окрема (і дуже сумна) тема. Як екс-продавець на книжковому ринку "Петрівка", найкрупнішому в Україні, я би порадив НЕ бігати за російською модою, що у книжках, що на телебаченні, що на ТБ.
2002.09.29 | cactus
Re: Тю.
та й родик нібито про те саме каже (якщо процідити оте його багатослівне самозамилування).2002.09.30 | Роман ShaRP
Re: А я про що?
>РS: Про це мені нагадав п.. Родик (автор передрукованої статті), тому що усе те, що він розвів 5-ю кубометрами води можна сказати швидше та стисліше, не забираючи стільки часу у читачів ( а тим, хто дочитав "оригінальну" статтю вже можна давати відзнаки за терплячість).2002.09.29 | forum (-) jo
IMHO, ce abo "Mova", abo "Ukrajina-Rosija", ale ne polityvchnyj
2002.09.29 | cactus
а може культурна політика? (-)
2002.09.29 | Мертві Бджоли Загудуть
Український Б.АКУНІН вже є! Точніше - скоро буде
Тільки це - ВЕЛИЧЕЗНА ТАЄМНИЦЯ!Оце нещодавно дали нам почитати один розділ нового детективного роману. Українського. Українською мовою. Про українця на службі в царя Миколи ІІ, зі стародавнього і славетного козацького роду. Події відбуваються на початку Першої Світової у Туреччині. Надзвичайно захоплююче. Наразі автор домовляється з видавцями. Може наступного року вийде перша книжка СЕРІАЛУ страшенно захоплюючих українських історично-детективних романів.
Не можемо вже дочекатися! Бажаємо авторові наснаги й найскоршої публікації! Крім того - довідалися, що планується паралельно крутий український веб-сайт для промоушену цієї книжкової серії.
До праці!
P.S. Сподіваємося, що автор на нас не дуже сердитиметься за розкриття таємниці оцим постінгом - ми ж бо ще насправді нічого не розголосили... Наразі ж - ВСІ ЧИТАЙТЕ КОЖЕЛЯНКА! І ПОДЕРВ'ЯНСЬКОГО!
2002.09.30 | Чучхе
Прагну такий український роман, в якому не було б про козаків (-
2002.09.30 | Критик
А про чумаків можна?
http://www.asahi-net.or.jp/~as9d-kvlv/BooBaaBoo/Irvanec_Oleksandr/Chumak_Khokaido.htmlЧумак Хокайдо
--------------------------------------------------------------------------------
Згадуючи Юрка Ямайку
О як же волику-сан подібна земля до пляцка
О скільки сенсей-круторогий на пляцку тим плутанини
По сей бік курили рили по той бік аляска ляска
А поруч із хвиль і піни здіймаються хвиліпіни
Я марю тут за сахаліном (хоч нащо він взагалі нам)
Та змащую вазеліном тобі чиряка за коліном
Тутейші аборигенші так дивно зовуться -- "гейші"
Чорняві неначе сливи як персики золотошкірі
Та звичаї дивні тут (хоч фрухти значно дешевші) --
Стрибнувши би з котрою в бамбук та їй на умі хара-кірі
Отож кружеляю тут саке з полпотівцем і чанкайшистом
Були б непогані хлопці -- друзі в Широкому Лузі
Ковтнемо бува й привидиться: їдемо степом чистим
А вранці прочуняєш голову і все під тією ж Фудзі
Вже поперек горла мені рис і каламутне саке
Жуєш недоварену рибу а перед очима гречаники
(Та й на смак теє саке як твої волику сльози)
Віддав би з себе усе за добрий гранчак бурячанки
А ніч навколо азійська така таємнича й погордлива
Тільки й чекаєш що вискочить якась в кімоно мана
Крикне гортанним голосом свого хрипкого єрогліфа
Трісне п'ятою межи очі -- тут мені і хана
2002.09.30 | Shooter
Тоді доведеться і про козаків, бо про чумаків - то рефлексії
Юрій АНДРУХОВИЧКОЗАК ЯМАЙКА
о скільки конику-братику крутих чудасій на світі
дивився б допоки круки не вип'ють очей а мало
по сей бік багама-мама по той бік пальми гаїті
і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунгало
і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари
якого лисого чорта з яких попідземних фаун
та й зрадили нас у битві морські косарі корсари
а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун
а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром
а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне
дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром
і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне
кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком
кажу йому схаменися кажу покайся паскудо
невже коли ти з європи то вже не єси чоловіком
якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо
а дік то химерна штучка плекає папугу пугу
плеще мене позаплічно заламує руки в горі
оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу
to be or not to be каже і булькає I'm sorry
невільницю каже маю зі шкірою мов какао
купи сизокрилий орле маркотно ж без господині
город засівати не конче прицмокує так лукаво
город на ній проростає тютюн ананаси дині
наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша
тільки ж ярму не дається шия моя душа
та вже його і не чую плюю на плюгаву супліку
конику мій невірнику апостоле мій хома
піду на зорю вечірню
зріжу цукрову сопілку
сяду над океаном
та вже мене і нема
***
2002.09.29 | A.Social
Росія - це Росія, Україна - це Україна і разом їм не зійтися
Росія - це Росія, Україна - це Україна і разом їм не зійтися.К.Родик визнає, що той В.Акунін лежав в книгарнях рік "мертвым грузом" і лише державна розкрутка і просування через радіоп"єси допомогла його віднайти й впровадити.
Вражає те, що К.Родик бере Росію за якийсь зразок. Оце кодло антицивілізації та антикультури.
А вищою межею К.Родик вважає японського Муракамі. Мовляв є Акунін, але нема Муракамі. Почитав я трохи того Муракамі - така нудота і фігня. Схоже знов випадок, коли якихось збоченців певна група нав"язує як ідеал.
В Україні можливим є В.Кожелянко. І попит на нього буде шалений при відповідній "розкрутці". Кожелянко це також імпрська ідея. Наша Імперська Ідея.
Смерть московству!
2002.09.29 | Shooter
Я би був дещо поміркованішим
A.Social пише:> Смерть московству!
І прислухався до одного мудрого вкраїнського росіянина, котрий вже купу років тому казав "Геть від Москви!"
2002.09.30 | Максим
Re: Зрі в корєнь, або - головна проблема сучасної укрлітератури
Будь-який аналіз має право на існування. неможливість Українського Акуніна так як її арґументує п. Родик є фактом доконаним. Але малокорисним для сучасного літературного процесу.Нам не потрібен другий Акунін. нам потрібний свій хтось. І не суттєво - що саме він/вона буде писати. Головне, щоб це були бестселери українською мовою. при чому, на початку зовсім не обов'язково, щоб ці книги продавалися великими тиражами. Головне, щоб усі ми - читаюча публіка відчували - так це бестселер. Зараз у мене жодний український автор такого відчуття не викликає.
У чому проблема?. проблема в тому, що наші літератори:
1. Застрягли у постмодерністському самозакоханні кінця 80-х початку 90-х. Їм подобається гратися у невизнаних геніїв.
2. Паралельно культивується міф про право письменника писати "як він/вона хоче", не зважаючи на бажання/запити плебсу. При цьому, як головне виправдання неуспіху обсмоктується факт масової російськомовності. Мовляв, - непоталанило нашим літераторам з народом, ну то й нехай - самому ж народу і гірше (вважають літератори).
3. Одночасно головна увага приділяється усіляким західним стипендіям та ґрантам, які дозволяють десь там трохи посидіти, пописати щось необов'язкове, почитати лекції;
4. Усе це якось круто замішано на затятому і місцямі "антидержавному" ескейпізмові, обстьобуванні національних, державницьких ідей.
Що мають зробити літератори?.
1. По-перше, вони повинні захотіти - Успіху;
2. По-друге, вони мають відчути свою відповідальність. І перед цією державою також. Нам потрібен Прорив у літературі. І його мають зробити саме літератори. Раз вони такими себе вважають.
3. Цікава історія - ПОНАД УСЕ! Таким має бути гасло сучасного українського письменника. Цікавий сюжет. А вже потім - літературні ізиски для гурманів та критиків. (Саме це зробив Акунін - до речі).
4. Також потрібен - новий позитивний (хоч і не ідеальний) герой.
Потім уже всі питання маркетингу і розкрутки. Але - лише після того, як є цікавий - від якого не можна відірватися - текст.
А ситуацій - у тій же українській історії чи сьогоденні маса. Головне захотіти. Тут проблема. Українські літератори у масі своїй - не хочуть Успіху. Вони самозакохано намагаються грати в бісер, хоч з боку це більше нагадує самоґвалт (онанізм).
До речі, якби з них хтось дійсно зміг грати в бісер на рівні Ґессе чи Борхеса, то й питань не було б. Але ж переважно, сучасна українська література просто нечитабельна і нудна. Немає в ній якогось живчика, чорного перцю і червоного вина. Якогось зухвалого НАТЄ!
Хто хче, шукає спосіб, хто не хоче - виправдання
2002.09.30 | Чучхе
Ви праві. Проблема у відсутності чогось ОСОБИСТОГО
Бо всі ті дуже популярні Бу-ба-бу і ще кілька подібних літгуртів вважаються вершиною літератури а насправді це копіювання когось західного 80-х (вибачте, що я Вас так дослівно повторюю)Письменник зможе зробити прорив, коли він не буде намагатися копіювати когось. А кому розкупити написане - знайдеться. Подерв"янського он і за 30 грн купують.
Що стосується масової літератури, то проблема тут є у відкритості кордонів. Звичайно, читацька аудиторія якогось російськомовного детективу буде більше, якщо його будуть купувати на всій території СНД, тож і видавати його вигідніше.
2002.09.30 | Максим
Re: Але правда полягає і втому, що..
Незадоволений попит на україномовну продукцію є величезний. У самій Україні. Не варто недооцінювати ємності цього ринку.Парадокс в тому, що коли взяти два непогані фільми приблизно однакової якості - один російськомовний, а другий україномовний, то україномовний викличе значно більший ажіотаж. Бо нічого хошого українською мовою вже довший час не було. Але величезна кількість навіть російськомовних людей в Україні відчувають себе українцями і хочуть нехай навіть на підсвідомому рівні чогось українського - і в музиці, і в літературі, і в кіно. Адже очевидно, що "Океан Ельзи" набагато популярніший в Україні, ніж той же Ґрін Ґрей.
Проблема лише в тому, що музиканти цю незадоволену потребу відчувають краще і здатні - в силу різних обставин - задовільнити швидше. Але головне, що вони правильно розуміють ситуацію. Принаймні почали розуміти - свідомо орієнтуватися на створення хітів. (Хоча і тут ще є багато самозакоханих людей, які займаютьс "важкороковим" чи "альтернативим" ескейпізмом)
У кіно ж, наприклад, таких людей практично нема - які розуміють, що кіно треба робити українською. В літературі ситуація трохи краще, ніж у кіно, але набагато гірша, ніж в музиці.
При цьому, очевидно, що, якби держава свідомо і правильно підтримувала ці процеси, ми б мали літературні, музичні і конопрориви ще 10 років тому
2002.10.01 | Роман ShaRP
А ще правда полягає і втому, що..
Одні з найкращих, наприклад, фантастично-фентезійно-психологічних романів пишуть хто?Харків*яни "Генрі Лайон Олді", звідтам же Андрій Валентинов,
Кияни Дяченко.
З популярних фантастів можна додати киянина В. Васильєва.
"Біда" у тому, що писати їм захтілося російською мовою.
Я не знаю, чому. І не знаю, навіщо. Але пишуть -- і їх читають.
P.S. не треба мене звинувачувати у "зоологічній ненависті до всього українського". Мені самому цікаво -- чому так?
2002.09.30 | Критик
І не лише сучасної
..Коли лірика подібна до любовної пригоди, то новела нагадує радше комерційний контракт, за яким автор обов'язується розповісти щось цікаве, а читач погоджується цьому повірити й узяти за реальність, принаймні на час читання. Отже, щоб скласти такий контракт, треба мати чим торгувати. Систематично розповідати самого себе, як то роблять ліричні поети, в прозі не можна, в прозі це можна зробити тільки один раз.Таким чином, ми дійшли до того, що треба щось мати до розповідання. Ця справа має собі назву: тема.
Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків. -- Майк Йогансен. ВИБРАНІ ТВОРИ. Київ, "Смолоскип", 2001
2002.10.01 | Мертві Бджоли Загудуть
Тем для прози повно! Укр.прозаїків немає! Всі ледащі або поети
Тем для української прози більше, ніж достатньо. Якщо комусь треба - подамо списочок рекоменедованих тем...Коли поет Андрухович чи Забужко, чи маляр Подерв*янський беруться за прозу - то це є проза тільки у них в уяві, хоча кінцевий продукт у них всіх виходить гарний. Однак, не проза.
Треба б щоб було багато сучасних українських прозаїків і щоб вони писали багато сучасної української прози на РІЗНІ ТЕМИ (тобто, з козаками і без), тоді серед великої кількости посереднього чтива почнуть виявлятися бестелери й справжні таланти.
А насьогодні укрлітература - справа економічно невигідна для нормального письменника, отже маємо у ній насьогодні збіговисько радикально налаштованих екстремістів-ескапістів від літератури.
Доречі, про збіговиська, хто читав "Збіговиська" Володимира Діброви? Саме цей прозаїк і є справжнім талантом сучасности в укрлітературі. Він вже видав принаймні три книжки чудової і дуже прикольної прози (жахливо мізерними накладами у видавництві "Критика").
Якби то мову Діброви схрестити з фантазією Кожелянка - ото би БУЛЬКНУЛО!
2002.10.01 | Сергій Кабуд
дайте почитати(–)
2002.10.01 | Мертві Бджоли Загудуть
Re: дайте почитати. Вам Діброву чи Кожелянка? (-)
2002.10.01 | Сергій Кабуд
Давайте все як є така можливістьє буду вдячний
Діброва особливо цікаво, бо не чув раніше.Як це зробити?
2002.10.01 | Мертві Бджоли Загудуть
Наразі, нажаль, ні - усе ходить "по руках"
Сергію, перепрошуйте.Крім того, з огляду на виключну віртуальність цього проекту вихід в реал становить для нас непереборні труднощі екзистенційного характеру.
Однак, радимо підтримати вітчизняного книговидавця й придбати усе що буде довподоби:
http://www.greenpes.com/kn.shtml
Якщо й не купите там книжок (а ми радимо дуже!), то принаймні матимете добру уяву що варте уваги.
2002.10.01 | Сергій Кабуд
колись в москалів була літєратура а тепер якась бакунатура
шо той чхартішвілі чи кастрована толстая–сміття це все хлопці
якась в них національна прірва почалася і кінця тому нещастю немає
навіть Лєо Пирігів сдувсь як кулька, а були часи– писав геніяльні текстури
2002.10.01 | Мертві Бджоли Загудуть
Чхартішвілі й Толстая - це ще цвєточки, от Вова Сорокін
- то вже справжня вєщ, у порівнянні з яким всьо хєрня, тілько бджоли... я ак подумать, то навіть і бджоли на тлі Вови Сорокіна - то повна хєрня, бо тільки він вєщ (сама в собі, канешна)Для особливо радикально налаштованих любителів "вєлікой руской літєратури" з міцними нервами:
http://sorokin.rema.ru:8101/
2002.10.01 | Сергій Кабуд
той Сорокін вже заї**в в дошку, більшість свого він написав ще
за часів може й брєжнєваВи це, подивіться на ремі.ру Юдіка Шермана.
Ото екзістєнція(далі я не продовжую, бо це мені не притаманно:))!!!
читайте прозу , бо його віші дурнуваті.
Бестіярій, Про Антихріста і таке інше.
2002.10.01 | Мертві Бджоли Загудуть
Та ж неприхована мета Сорокін - саме заї*ати в дошку, в печінку
у ніздрю через вухо й анус з цитриною і часником тощо...Не побоїмося виглядати банально, однак кармічно-випадковий москаль Пєлєвін таки дійсно заслуговує на увагу! Шкода тільки що він пише москальскою. Але ж досить про "них", краще вже про "наших".
З прочитаного оце останнім часом дуже вихваляли б цинічно-поетичного майстра київського суржика Богдана Жолдака ("Бог буває" та "Антиклімакс") і "Зелену Маргариту" юної Пиркало.
Боронь Боже Вам занурюватися у Медвідя чи Уляненка - хібащо Ви лінгвістично обдаровані й тямите у їхній новомові...