Жовківська фабрика смерті
09/28/2002 | Галичaнин з Жовкви
Репортаж "Поступу", 28 вересня 2002 р. /postup.brama.com/
Жовківська фабрика смерті
Олесь ДАРМОГРАЙ
Ті 226 скелетів, які знайшли на початку травня цього року в підземеллях Васильянського монастиря в Жовкві, можуть бути лише третиною того, що ймовірно ще відшукають у підвалах будинків цього міста. Принаймні, як стверджує голова товариства “Меморіал” Євген Гринів, ця знахідка безпрецедентна за кількістю жертв, коли на кожні два скелети дорослих людей (143) припадає дитячий (83). Серед знайдених у підвалі монастиря 11 було застрелено в потилицю з дрібнокаліберної зброї, 17 – з явними ознаками травматизму, усі ж інші також загинули, але яким саме був спосіб їхнього убивства наразі ще не відомо. Офіційне розслідування ще триває і ніхто із впевненістю не може сказати, коли воно закінчиться. Випереджаючи події, “Поступ” вирішив ознайомити читачів із усіма існуючими зараз версіями жовківської трагедії, що сталася півстоліття тому.
Мешканці Жовкви завжди були в опалі у радянської влади, бо відстрілювати “несвідомих елементів” тут почали ще до приходу німецьких військ. Цьому посприяло те, що на теренах Жовківщини було багато польських колоній (польські пани мали наділи й маєтки, але продавали ці землі тільки вихідцям із Польщі, – така собі латентна полонізація), німецьких поселень (залишилися після першої світової війни). Також не всі члени КПРС у Західній Україні поділяли велику мету партії до уніфікування й об’єднання держав і намагалися відстоювати самостійність своєї. Тому першими жертвами, які підлягали ідеологічній чистці, були саме вони: з вересня 1939 комуністам і колоністам “запропонували” змінити місце проживання. Теоретично – на Сибір. Однак що насправді коїли з тими людьми – ніхто не дізнавався.
Мешканка Жовкви, яку справді вислали “за місцем призначення” (себто на Сибір), Ганна Сало пригадує: “Люди зникали, однак ми не знали, що радянські війська їх розстрілюють. Забирали до в’язниці, а в п’ятницю-суботу вбивали. Тоді в червні 1941, як почалася війна, “совєти” за одним заходом розстріляли сорок чоловік. А польському священикові та ще двом людям удалося втекти до монастиря й розповісти, що відбувається насправді. У неділю раненько наступали німці. І хоча була страшенна стрілянина, всі люди кинулися шукати своїх родичів у “братській” могилі: посеред міста викопали яму, засипали землею й прикрили дошками. Серед них був і мій батько”. Либонь, це єдине свідчення, яке можуть підтвердити жовківчани й яке прямо доводить, що вояки НКВС чинили фізичні розправи над цивільним населенням ще до війни. Згідно з тодішньою централізованою схемою архівування матеріалів, в Україні не велася оперативна документація, а всі дані (про розстріли, допити, облави) одразу надсилали до Москви. Практикувала червона армія й перекидання власних злочинів на відповідальність воїнів ОУН-УПА, або на “фашистсько-німецьких загарбників”. Тому абсолютно всі версії, які розглядатимуться нижче, можна допоки що вважати лише більш або менш вірогідними припущеннями, хто є виконавцем розправи над цілими сім’ями.
Попри те, що судово-медична експертиза знайдених у Жовкві рештків ще не починалася, можна точно говорити, що жертвами стали люди в повоєнні роки – керівництво Товариства “Меморіал” оперує даними від 1946 до 1952 року. Висновки про дату смерті зроблені з супровідного матеріалу, який знайшли разом із людськими останками: дві чеканки копійок (1937 та 1946 рік), шматок відеоплівки, кілька фотографій на тлі архітектури міста Жовкви (першотравнева демонстрація, на якій зафіксовано двох солдатів радянської армії, що вдягнені в форму післявоєнного крою), фрагмент літографічних відтисків картини “Втікачі”, портрет Сталіна, залишки якогось листа та мішені, по якій стріляли. Є ще один важливий для встановлення хронології момент – монастир перестав функціонувати після псевдособору 1946 року й до 1952 року в цих приміщеннях були розміщені внутрішні війська НКВС. За те, що погони цих вояків були червоного кольору, в народі їх так і нарекли “червонопогонниками” й боялися гірше пекла. За свідченнями політв’язня жовківчанина Ярослава Цибульського, в лавах червонопогонників не було жодного тутешнього військового, кадри відбирало безпосередньо керівництво НКВС за відповідними фізичними та моральними параметрами. Усього, вважає п. Цибульський, у спецзагоні було близько 300 осіб.
Вочевидь, автоматично відпадає перша версія, одразу розтиражована ЗМІ, що злочини були скоєні протягом 1939-1941, а, відтак, немає до цього жодної дотичності німецька армія. Зрештою, німці ніколи не прагнули приховувати дієвість своєї каральної системи, а навіть навпаки, – на пострах влаштовували публічні страти на майданах. А з кінця 1943 року, коли до Галичини почали наближатися червоні війська, німці дбали про відносний спокій населення, щоб убезпечити собі тил, тому офіційно відмінили в Галичині надзвичайний стан, а остання страта заручників відбулася у Львові 1944 року.
Одразу можна скасувати ще одне припущення: оскільки монастир зводили в ХVІІ ст. на цвинтарі, то поміж жовківчанами побутує думка про те, що захоронені людські останки поскладали там будівельники, які не хотіли тривожити громадськості. Сачик Володимир, який до заслання допомагав монахам поратися по господарству, засвідчує, що до 1939 всі підвальні приміщення використовувалися як пивниці, де зберігали харчові запаси на зиму. Настоятель монастиря Різдва Христового о. Марко Зеновій доповнює: “Шари, якими було складено знайдені тіла, доводили, що вкидали людей із проміжками не більше одного-двох місяців. Попри деяку хаотичність, скелети були неушкодженими, що виключає можливість звідкись привозити вже вбитих”.
Серед тих, на кого падає тінь звинувачення, є й вічні політичні антагоністи: комуністи й воїни ОУН-УПА. Збираючись писати про Жовкву, довелося розшуковувати матеріал із найрізноманітніших джерел. Виявляється, компетентні джерела в Комуністичній партії України мають очевидця, який готовий засвідчити, що розстріли відбувалися в той період, коли німці вже відійшли, а радянська влада ще не прийшла. Свідок начебто навіть ідентифікує жертв і вбивць: першими стали поляки, які, тікаючи від переслідувань, сховалися в мурах монастиря, а вирок над ними вчинили воїни УПА. У такому випадку виникає надто багато запитань: чому всі жертви скидали до кам’яниці голими (“упівці” такого не практикували, натомість радянські війська завжди знімали одежу для повторного використання), чому немає жодного документального підтвердження (воїни ОУН-УПА писали у своїх донесеннях про акти вбивства польських поселенців) й якою зброєю розстрілювали (бандерівці використовували німецьку зброю). До того ж – з огляду на масштабність акції – УПА не мала ні такої великої сили, ні технічних можливостей, ні, зрештою, часу, щоб знищити таку величезну кількістю людей.
Серед дев’яти свідків, які ще можуть пригадати події воєнного періоду в Жовкві, автор не знайшов жодного, хто заперечив би перебування червонопогонних військ у монастирі Різдва Христового.
Колишній політв’язень Галапац Петро пригадує: “Усі входи й виходи пильно контролювали: нікого стороннього на територію не впускали. Надвечір постійно чулися крики, однак ніхто не знав, що там робиться. Загони НКВС стояли аж до того часу, коли Сталін помер – 5 березня 1953, а десь у серпні – липні (коли ліквідували Берію), забрали звідси й керівництво. Гадаю, що тут була фабрика смерті. Виконували вирок, засипали, щоб ніхто не бачив”.
Зараз у Жовкві почали вже згадувати тих, хто пропав безвісти. Пошуки ускладнюються тим, що багато очевидців просто не дожили до цих днів, і дуже складно виокремити тих людей, які загинули в підпіллі на війні, й тих, котрим вкоротили віку у в’язницях. Ярослав Цибульський стверджує, що, окрім військових поселень, у монастирі ще обладнали суд та прокуратуру (до речі, прокурори часто змінювалися: Житко, Суботін, Дробот). Пам’ятає Цибульський і прізвища членів КГБ: Гриньов керував загоном (а у 1940-41 рр. жив на квартирі у Цибульського), звичайні виконавці – Агеєв, Лємберг, Коркін.
Є серед тих, чиї останки знайшли під монастирем, цілком можливо, як жертви тоталітарного режиму, так і його прислужники. Бо, за словами Ярослава Цибульського, зникали як сексоти, так і безневинні люди. Коли 1949 року радянська влада оголосила, що партизани можуть звертатися з повинною, то в Жовкві роль агітатора виконував Кантор, який одного дня невідомо куди зник.
Дослідниця зі стажем Соловій Ірина намагається “відновити історію”, записуючи всі дані про закатованих. За її свідченнями, червонопогонники схопили в 1946 році, страшно побили й забрали в невідомому напрямку Іванчука Андрія, який допомагав відомостями й харчами воїнам ОУН-УПА. Також достеменно відомо, що з польських переселенців пропав Кріль Федір, розстріляли НКВСівці Павника Йосипа.
ДО РЕЧІ
Днями члени товариства “Меморіал” знайшли масове поховання в Ленінградській області на території Ржевського артилерійського полігону. Можливо, це найбільше масове поховання знайдено на території області. Усі черепи теж мають характерні сліди від куль у потилиці. За попередніми оцінками, в братській могилі знаходиться приблизно 30 тисяч осіб. Представники “Меморіалу”” вважають, що ці люди стали жертвами розстрілів НКВС кінця 20 – середини 30 років. Уже розпочато офіційну експертизу, її результати стануть відомими за декілька днів. Після цього відповідні матеріали буде скеровано в прокуратуру Ленінградської області. Коли ж будуть результати експертизи жовківських останків невідомо – Львівська обласна адміністрація досі не виділила 750 гривень на її проведення.
Жовківська фабрика смерті
Олесь ДАРМОГРАЙ
Ті 226 скелетів, які знайшли на початку травня цього року в підземеллях Васильянського монастиря в Жовкві, можуть бути лише третиною того, що ймовірно ще відшукають у підвалах будинків цього міста. Принаймні, як стверджує голова товариства “Меморіал” Євген Гринів, ця знахідка безпрецедентна за кількістю жертв, коли на кожні два скелети дорослих людей (143) припадає дитячий (83). Серед знайдених у підвалі монастиря 11 було застрелено в потилицю з дрібнокаліберної зброї, 17 – з явними ознаками травматизму, усі ж інші також загинули, але яким саме був спосіб їхнього убивства наразі ще не відомо. Офіційне розслідування ще триває і ніхто із впевненістю не може сказати, коли воно закінчиться. Випереджаючи події, “Поступ” вирішив ознайомити читачів із усіма існуючими зараз версіями жовківської трагедії, що сталася півстоліття тому.
Мешканці Жовкви завжди були в опалі у радянської влади, бо відстрілювати “несвідомих елементів” тут почали ще до приходу німецьких військ. Цьому посприяло те, що на теренах Жовківщини було багато польських колоній (польські пани мали наділи й маєтки, але продавали ці землі тільки вихідцям із Польщі, – така собі латентна полонізація), німецьких поселень (залишилися після першої світової війни). Також не всі члени КПРС у Західній Україні поділяли велику мету партії до уніфікування й об’єднання держав і намагалися відстоювати самостійність своєї. Тому першими жертвами, які підлягали ідеологічній чистці, були саме вони: з вересня 1939 комуністам і колоністам “запропонували” змінити місце проживання. Теоретично – на Сибір. Однак що насправді коїли з тими людьми – ніхто не дізнавався.
Мешканка Жовкви, яку справді вислали “за місцем призначення” (себто на Сибір), Ганна Сало пригадує: “Люди зникали, однак ми не знали, що радянські війська їх розстрілюють. Забирали до в’язниці, а в п’ятницю-суботу вбивали. Тоді в червні 1941, як почалася війна, “совєти” за одним заходом розстріляли сорок чоловік. А польському священикові та ще двом людям удалося втекти до монастиря й розповісти, що відбувається насправді. У неділю раненько наступали німці. І хоча була страшенна стрілянина, всі люди кинулися шукати своїх родичів у “братській” могилі: посеред міста викопали яму, засипали землею й прикрили дошками. Серед них був і мій батько”. Либонь, це єдине свідчення, яке можуть підтвердити жовківчани й яке прямо доводить, що вояки НКВС чинили фізичні розправи над цивільним населенням ще до війни. Згідно з тодішньою централізованою схемою архівування матеріалів, в Україні не велася оперативна документація, а всі дані (про розстріли, допити, облави) одразу надсилали до Москви. Практикувала червона армія й перекидання власних злочинів на відповідальність воїнів ОУН-УПА, або на “фашистсько-німецьких загарбників”. Тому абсолютно всі версії, які розглядатимуться нижче, можна допоки що вважати лише більш або менш вірогідними припущеннями, хто є виконавцем розправи над цілими сім’ями.
Попри те, що судово-медична експертиза знайдених у Жовкві рештків ще не починалася, можна точно говорити, що жертвами стали люди в повоєнні роки – керівництво Товариства “Меморіал” оперує даними від 1946 до 1952 року. Висновки про дату смерті зроблені з супровідного матеріалу, який знайшли разом із людськими останками: дві чеканки копійок (1937 та 1946 рік), шматок відеоплівки, кілька фотографій на тлі архітектури міста Жовкви (першотравнева демонстрація, на якій зафіксовано двох солдатів радянської армії, що вдягнені в форму післявоєнного крою), фрагмент літографічних відтисків картини “Втікачі”, портрет Сталіна, залишки якогось листа та мішені, по якій стріляли. Є ще один важливий для встановлення хронології момент – монастир перестав функціонувати після псевдособору 1946 року й до 1952 року в цих приміщеннях були розміщені внутрішні війська НКВС. За те, що погони цих вояків були червоного кольору, в народі їх так і нарекли “червонопогонниками” й боялися гірше пекла. За свідченнями політв’язня жовківчанина Ярослава Цибульського, в лавах червонопогонників не було жодного тутешнього військового, кадри відбирало безпосередньо керівництво НКВС за відповідними фізичними та моральними параметрами. Усього, вважає п. Цибульський, у спецзагоні було близько 300 осіб.
Вочевидь, автоматично відпадає перша версія, одразу розтиражована ЗМІ, що злочини були скоєні протягом 1939-1941, а, відтак, немає до цього жодної дотичності німецька армія. Зрештою, німці ніколи не прагнули приховувати дієвість своєї каральної системи, а навіть навпаки, – на пострах влаштовували публічні страти на майданах. А з кінця 1943 року, коли до Галичини почали наближатися червоні війська, німці дбали про відносний спокій населення, щоб убезпечити собі тил, тому офіційно відмінили в Галичині надзвичайний стан, а остання страта заручників відбулася у Львові 1944 року.
Одразу можна скасувати ще одне припущення: оскільки монастир зводили в ХVІІ ст. на цвинтарі, то поміж жовківчанами побутує думка про те, що захоронені людські останки поскладали там будівельники, які не хотіли тривожити громадськості. Сачик Володимир, який до заслання допомагав монахам поратися по господарству, засвідчує, що до 1939 всі підвальні приміщення використовувалися як пивниці, де зберігали харчові запаси на зиму. Настоятель монастиря Різдва Христового о. Марко Зеновій доповнює: “Шари, якими було складено знайдені тіла, доводили, що вкидали людей із проміжками не більше одного-двох місяців. Попри деяку хаотичність, скелети були неушкодженими, що виключає можливість звідкись привозити вже вбитих”.
Серед тих, на кого падає тінь звинувачення, є й вічні політичні антагоністи: комуністи й воїни ОУН-УПА. Збираючись писати про Жовкву, довелося розшуковувати матеріал із найрізноманітніших джерел. Виявляється, компетентні джерела в Комуністичній партії України мають очевидця, який готовий засвідчити, що розстріли відбувалися в той період, коли німці вже відійшли, а радянська влада ще не прийшла. Свідок начебто навіть ідентифікує жертв і вбивць: першими стали поляки, які, тікаючи від переслідувань, сховалися в мурах монастиря, а вирок над ними вчинили воїни УПА. У такому випадку виникає надто багато запитань: чому всі жертви скидали до кам’яниці голими (“упівці” такого не практикували, натомість радянські війська завжди знімали одежу для повторного використання), чому немає жодного документального підтвердження (воїни ОУН-УПА писали у своїх донесеннях про акти вбивства польських поселенців) й якою зброєю розстрілювали (бандерівці використовували німецьку зброю). До того ж – з огляду на масштабність акції – УПА не мала ні такої великої сили, ні технічних можливостей, ні, зрештою, часу, щоб знищити таку величезну кількістю людей.
Серед дев’яти свідків, які ще можуть пригадати події воєнного періоду в Жовкві, автор не знайшов жодного, хто заперечив би перебування червонопогонних військ у монастирі Різдва Христового.
Колишній політв’язень Галапац Петро пригадує: “Усі входи й виходи пильно контролювали: нікого стороннього на територію не впускали. Надвечір постійно чулися крики, однак ніхто не знав, що там робиться. Загони НКВС стояли аж до того часу, коли Сталін помер – 5 березня 1953, а десь у серпні – липні (коли ліквідували Берію), забрали звідси й керівництво. Гадаю, що тут була фабрика смерті. Виконували вирок, засипали, щоб ніхто не бачив”.
Зараз у Жовкві почали вже згадувати тих, хто пропав безвісти. Пошуки ускладнюються тим, що багато очевидців просто не дожили до цих днів, і дуже складно виокремити тих людей, які загинули в підпіллі на війні, й тих, котрим вкоротили віку у в’язницях. Ярослав Цибульський стверджує, що, окрім військових поселень, у монастирі ще обладнали суд та прокуратуру (до речі, прокурори часто змінювалися: Житко, Суботін, Дробот). Пам’ятає Цибульський і прізвища членів КГБ: Гриньов керував загоном (а у 1940-41 рр. жив на квартирі у Цибульського), звичайні виконавці – Агеєв, Лємберг, Коркін.
Є серед тих, чиї останки знайшли під монастирем, цілком можливо, як жертви тоталітарного режиму, так і його прислужники. Бо, за словами Ярослава Цибульського, зникали як сексоти, так і безневинні люди. Коли 1949 року радянська влада оголосила, що партизани можуть звертатися з повинною, то в Жовкві роль агітатора виконував Кантор, який одного дня невідомо куди зник.
Дослідниця зі стажем Соловій Ірина намагається “відновити історію”, записуючи всі дані про закатованих. За її свідченнями, червонопогонники схопили в 1946 році, страшно побили й забрали в невідомому напрямку Іванчука Андрія, який допомагав відомостями й харчами воїнам ОУН-УПА. Також достеменно відомо, що з польських переселенців пропав Кріль Федір, розстріляли НКВСівці Павника Йосипа.
ДО РЕЧІ
Днями члени товариства “Меморіал” знайшли масове поховання в Ленінградській області на території Ржевського артилерійського полігону. Можливо, це найбільше масове поховання знайдено на території області. Усі черепи теж мають характерні сліди від куль у потилиці. За попередніми оцінками, в братській могилі знаходиться приблизно 30 тисяч осіб. Представники “Меморіалу”” вважають, що ці люди стали жертвами розстрілів НКВС кінця 20 – середини 30 років. Уже розпочато офіційну експертизу, її результати стануть відомими за декілька днів. Після цього відповідні матеріали буде скеровано в прокуратуру Ленінградської області. Коли ж будуть результати експертизи жовківських останків невідомо – Львівська обласна адміністрація досі не виділила 750 гривень на її проведення.