09/30/2002 | Спостерігач

Що це за „пасивна ображена влада”?



“Телекритика” отримала коментар від нашого кореспондента в Польщі Анатолія Тихолаза з приводу результатів опитування «Телекритики» від 28.09. 2002: “Як ви вважаєте, чому з теленовин різних каналів зараз зникли однакові сюжети?”

Вже не вперше у мене виникає бажання висловитися не так з приводу питання “Телекритики”, як з приводу реакції на питання з боку учасників опитування. Так сталося і з питанням про причини “урізноманітнення” новин на різних українських телеканалах. Адже те, що запропоновану версію відповіді, буцімто “Васильєв отримав “нахлобучку” від шефа”, підтримала переважна більшість опитаних, є просто вражаючим фактом.

Він свідчить, що в свідомості українських громадян глибоко вкорінене переконання про “ручний” характер управління засобами масової інформації з боку президентської влади. Учасники опитування практично не стали брати до уваги ті варіанти відповідей, які припускали, що нові вказівки українським телеканалам було зумовлено якимись раціональними мотивами, тобто, що сталося це внаслідок усвідомлення українськими “інформполітиками” неефективності попередньої інформаційної тактики.

Це зайвий раз свідчить про те, що обговорення нової “інформполітики”, яку начебто розробляють в президентській адміністрації - справа, абсолютно позбавлена сенсу. Для того є декілька причин. Перша полягає в тому, що в ситуації, коли “нахлобучка” з боку “шефа” може виявлятися головним чинником, який змінює вимоги до підконтрольних владі мас-медіа, говорити про якусь “політику” попросту смішно. Адже у “шефа”, як і у будь-якої живої людини, щодня може виникати новий привід, аби дати прочухана підлеглим.

Друга причина вкорінена в тій простій істині, що для того, аби у влади існувала інформаційна політика, необхідно, щоб влада проводила якусь політику, про яку і можна було б когось інформувати. З’ясувати, у чому полягає політика української влади, абсолютно неможливо. Отож так само неможливо уявити, що обслуговуючий персонал цієї влади зможе вигадати цю політику за саму владу. І тут варто навести третю причину того, що широко розрекламована нова інформаційна політика є нічим іншим, як черговою владною імітацією.

Як відомо, короля грає оточення. В цьому Президентові України фатально не щастить. Не щастить цілком природньо, адже на яке оточення можна було сподіватися, якщо глибокий розум ніколи не був вирішальною ознакою для людини, яку українська влада вирішувала взяти до себе в услужіння? Боюся, що ідея щоденних і ледве не кількаразових брифінгів у президентській адміністрації (вони, за словами пана Васильєва, будуть відбуватися у новостоворюваному прес-центрі АП, – „Телекритика”), нічим іншим, як внутрішньою диверсією апарату, вважатися не може.

Це й буде справжньою інформаційною війною проти Президента. Адже аби щоденно розповідати народові про дії влади, щоб народ “правильно” їх розумів, треба мати, про що розповідати. Боюся, що після активного початку, з плином часу ці брифінги ставатимуть все більш рідким явищем. Водночас, якщо і надалі інформаційний захист влади від власного народу буде здійснюватися на такому самому рівні, це владу попросту доб”є.

Кому спало на думку, що сьогодні в країні, яка покищо не перебуває в стані повної міжнародної ізоляції, можуть вважатися ефективними пропагандистські прийоми радянського КДБ двадцятилітньої давності? Адже нічим іншим, як компрометацією президентської влади, початок „нової інформаційної політики” назвати не можна. Я аж ніяк не збираюся боронити Президента від власного апарату: той сам його собі сформував. Проте мене як громадянина обурює твердження пана Васильева, буцімто засоби масової інформації могли у нас президентську владу “ображати”, поки ця влада була “пасивною”. Що це за „пасивна ображена влада”?Тут що, використовується така улюблена нашими можновладцями кримінальна лексика? Тоді чи знають ті, хто так говорить про владу, що таке формулювання цією лексикою означає?

Що це за пропахлий нафталіном КГБістський прийом: звинувачення ЗМІ у виконанні політичного замовлення Заходу? В такому разі чому б не звинуватити у виконанні політичних замовлень Заходу українську владу, яка регулярно намагається отримати від Заходу не мікроскопічні гранти, а чималі кредити під цілком чіткі політичні умови? Чи не спостерігаємо ми постійного примусу щодо нашої влади з боку Росії, яка регулярно висуває політичні умови? Невже все це такі складні інтелектуальні побудови, що вони не спадають на думку борцям з “важким та нерівним медіа-ландшафтом України”? Кінець-кінцем, попри те, що хитрість є ознакою лише хитрості, а ознакою розуму все-таки є розум, чи не можна бути бодай хитрішими? Навіщо висувати претензії до нерівності українського медіа-ландшафту на зустрічі з західними журналістами, роблячи з влади посміховисько на весь світ?

Президентський апарат справляє попросту гнітюче стилістичне враження. Таке враження, що за взірець в кадровій політиці тут мають товариша Огурцова з “Карнавальной ночи”. Жахлива мова, лексика доби боротьби з ворогами народу. Що таке “наявність внутрішніх джерел негативної інформації”? Чи слід розуміти під цим філологічним перлом ЗМІ, які оприлюднюють “негативні” факти? В такому разі викорінюйте негативні факти (на то ви й влада), а не ведіть боротьбу “з внутрішніми факторами” з опором на “ментальність наших колег”. Все це свідчить про кричущий дефіцит в президентському оточенні сильних людей. Все це - ознаки поведінки маленьких, слабеньких, вразливих людей з хворобливим самолюбством. Люди, яких ображає дотеп на їхню адресу - слабкі люди. Люди, які збираються “розбиратися” з приводу іронічних коментарів - слабкі люди. Чи можна співвідносити силу владної машини і сили окремого журналіста? То якою є сила влади, котра може “ображатися” на публікації з її приводу? Якщо на владу звели поклеп, якщо якийсь журналіст її оббрехав, у влади одна дорога - до суду. То чому ж вона іде не до суду, а до податкової інспекції? Чому замість висувати правові претензії, вона займається беззмістовною балаканиною із використанням лексики партійних пленумів з питань ідеологічної роботи? Звідки ця налаштованість на “боротьбу” та “давание сдачи”? Все це - складові систематичної компроментації влади, яку здійснюють не ЗМІ, а речники тієї самої влади.

Кінець-кінцем, влада не вражена в правах і також має право на вираз своєї позиції. То увійдіть до літературної полеміки з журналістом, якщо не маєте підстав до судового позову, і зробіть з нього посміховисько. Що, літературного таланту забракло? Тоді взагалі мовчіть! Адже якщо засобом “інформаційної війни”, яку чомусь навколопрезидентські сили вперто намагаються нав’язати суспільству, стає масло, залите до гальмівної системи в автомобілі журналіста, податкова облава в редакції, звільнення з роботи, або вбивство у таращанському лісі - все це свідчить лише про одне: це поведінка слабких, боягузливих людей.

Уявімо собі: боксери вийшли на ринг і раптом один з них вбиває іншого з пістолета, захованого у рукавичці. Він що після цього, увійде до пантеону боксерської слави? Якщо ти неспроможний до чесного поєдинку, не виходь на ринг, а не вдавайся до пістолету. Розумні, сильні та красиві так не поводяться.

Звісно, легко глузувати з українських “інформполітиків”. Коли отримуєш такий матеріал, не треба бути Жванецьким: фейлетони самі собою пишуться. Проте на що може розраховувати влада, яка своїми публічними діями викликає сміх, а “непублічними” намагається викликати страх? Історія свідчить: навіть якщо всіх позбавити можливості писати правду, неможливо всіх примусити брехати і поготів неможливо заборонити громадянам сміятися. Одним із завдань нової інформполітики, начебто, має бути створення позитивного образу влади у українського суспільства. Ще одна варта фейлетону ідея! Жоден іміджмейкер не зробить з ліліпута Гулівера - не в його владі перемогти природу. Хоч би що радянському народові розповідали про Брежнєва, культу особи не виникло. Чому? Бо Брежнєв - не Сталін. Тому замість всенародного обожнення Брежнєву від народу щодня діставалися нові анекдоти. А що робити українській владі, коли її “іміджмейкери” начебто спеціально її карикатуризують? Раніше Президентові України постійно доводилося виправдовуватися перед зовнішнім світом з приводу фактів, оприлюднених не контрольованими владою ЗМІ. Схоже на те, що тепер йому клопоту побільшає: ще й за дії свого “мозкового центру” доведеться виправдовуватися.

До президентських виборів лишилося всього нічого. Тому в принципі всі розмови про нові інформаційні стратегії для старої влади є бурею у склянці з водою. Влада не зміниться. Ставлення народу до влади не зміниться. Зовнішній світ до цієї влади свого ставлення не змінить. Отже, про всю цю “нову політику” взагалі не варто було б писати. “Політтехнологи з Банкової”, “чорні піарщики”,“спічрайтери”... Курям на сміх! Ви це про кого?! Ця схильність до гри з іноземними словами нагадує папуаса, котрий в захваті розглядає бляшанку з-під “Кока-Коли”. Все буде так само безнадійно, як і раніше, оскільки з нічого ніщо не виникає, а ніщо не спроможне нічого створити. Змушує, попри внутрішню огиду, писати про все це одне: агресивний наступ на мас-медіа, розгорнутий українською владою.

І тут перед нами ще одне свідчення її безпробудної дрімучості. Невже вона до такої міри позбавлена уяви, а її “аналітики” до такої міри неспроможні бодай на примітивні умовисновки? А що було б, якби по всіх телеканалах показали прямі повні трансляції вересневих акцій протесту? Нічого не було б! Народ і надалі накопичував би в собі невдоволення владою (що ніяк від столичних акцій не залежить), а на Заході могли б подумати по наївності, буцімто українська влада переживає демократичне отверезіння.

То до якої міри треба бути переляканим, закомплексованим та невпевненим у самому собі, аби влаштувати той інформаційний цирк, яким українська влада вкотре висміяла сама себе в очах світової громадськості? Невже, кінець-кінцем, президентські “політтехнологи” не розуміють, що негативному потенціалові, який накопичується в суспільстві, треба давати вихід? Невже вони не розуміють, що для влади незрівнянно краще, аби ці емоції виплескувалися на сторінки газет, ніж виливалися в штурм президентського палацу? Хіба вони не розуміють, що краще, аби люди говорили, ніж аби вони почали видлубувати печерську бруківку?..

Не розуміють! Хоч убий, не розуміють! І сьогодні головний інформаційний ворог Президента - це ті, хто намагається служити йому мірою таланту, відведеного природою. Одна біда - надто мало вона їм того таланту подарувала. Опозиція українській владі не загрожує. Їй загрожує власна безталанність. А цьому ніяк не зарадиш: скільки не змушуй себе боятися, неможливо змусити себе поважати. Скільки не намагайся бути страшним, не перестанеш бути смішним.

Українці - терплячий народ, але водночас - це народ з феноменальним почуттям гумору. Коли українцеві засвербить засміятися, терпець у нього уривається, і жодна сила не може стримати його від громоподібного реготу. А цей регіт Тараса Бульби спроможний звалити з ніг бідь-якого велетня, не те що переляканого рахіта. Панове! Припиніть “правильно інформувати” український народ: він починає реготати!

Анатолій Тихолаз, спеціально для „Телекритики"