Яков Кротов "Фашизм ізсередини"
10/01/2002 | Горицвіт
В Україні нема фашизму.
Зверніть увагу на виділені мною слова в статті. Здається, що в нас ситуація інша.
Далі йде передрук із "Критики" ( http://krytyka.kiev.ua )
Яков Кротов
Фашизм ізсередини
Переклав Осип Мишкін за публікацією: яков Кротов. Фашизм изнутри. http://www.krotov.org/yakov/dnevnik/2002/001924.html
Після падіння комунізму в Росії несподівано для багатьох постала проблема визначення того, що таке фашизм. Виникли численні організації, котрі послуговуються символами, що їх у Росії традиційно вважають фашистськими, а публіцисти заговорили про фашистські тенденції в ідеології панівної еліти.
Можна відмовитися від уживання терміна "фашизм" і на означення здебільшого нових явищ шукати нового слова. Перевага такого підходу в тому, що термін "фашизм" часто-густо використовують, аби локалізувати феномен, применшити його значення, подати відповідні тенденції як щось маргінальне. Адже історично "фашизм" насамперед - позначка саме маргінальних угруповань у повоЇнній Італії та Німеччині, угруповань, які лише прагнули влади (назвімо це "мікрофашизм"). У другу чергу - це правлячий тоталітарний режим, який намагається насаджувати однодумність, розширювати "життЇвий простірї нації, розв'язувати "расову проблемуї, підпорядковувати особу державі, маніпулювати демократичними та правовими інститутами в ім'я ідеалів національно" злютованости, порядку, безпеки та процвітання ("макрофашизм").
Псевдодемократичні тенденції можна позначувати у найрізноманітніший спосіб. якщо нам ідеться про специфіку тоталітаризму в певній країні, на перший план виходять відмінності фашизму від нацизму чи фалангізму, сталінізму від брЇжнЇвізму тощо. У цьому сенсі інтелектуально коректнішим було б сказати, що в сучасній Росії склався режим "путінізмуї, і відтак з'ясовувати його властивості.
І все ж таки маємо одну важливу причину вживати саме термін "фашизм" як узагальнювальне поняття. Річ у тім, що в Росії цей термін уже активно застосовує урядова або наближена до урядово" пропаганда. "Фашизм", "екстремізм", "радикалізм", "тероризм", - будь-який термін, що ним у демократичному суспільстві позначають антидемократичні тенденції, в антидемократичному суспільстві конче буде використано на позначення супротивника, себто демократії. Злодій кричить: "Тримай злодія!".
Така пропаганда не надто вже й дієва. Західні демократії підтримали сталінізм у зіткненні з гітлеризмом (комунізм у боротьбі з фашизмом), але, на щастя, зовсім не беззастережно, не вповні, й за першо" нагоди свою підтримку анулювали.
А от усередині антидемократичного суспільства влада здатна куди успішніше закликати до полювання на ворогів демократії. Потрібна неабияка інтелектуальна й особиста мужність, аби усвідомити, що фашизм може бути не просто маргінальним явищем, а маргінальним явищем, потай підтримуваним владою. Та ще більшо" чесности вимагає визнання того факту, що влада не тільки підтримує фашистів-маргіналів, але й сама за своєю суттю є фашистською. Бо ж тоді "антифашистський" рух має не апелювати до правоохоронних органів та уряду, а ставати в опозицію і до тих органів, і до того уряду, який формально оголошує себе активним поборювачем фашизму.
У Росії панівна еліта, тавруючи своїх ворогів, щораз охочіше вживає термін "фашизм", - либонь, уже частіше від "комунізмуї, хоча поки що не так широко, як "тероризм". Узагалі-то можна погодитися з тим, щоби влада відстежувала фашистські тенденції в суспільстві, але тільки за умови, що суспільство поводитиметься симетрично й відстежуватиме фашистські (та й терористичні заразом) тенденції в діях правлячого прошарку. Презумпція невинности тут не чинна, прецінь ми говоримо не про слабку особу, а про потужний соціяльний інститут, сама сила якого спокушає його застосувати свою потугу не за призначенням. Тому для суспільства тут краще бути надміру пильним, аніж надміру довірливим, надто коли йдеться не взагалі про сильну владу, а про панівну еліту посткомуністичної Росії, яку складають переважно люди з комуністичним минулим.
З цього погляду тривожним симптомом є те, що протягом останніх років влада активно відживлює антифашистську демагогію совєтського періоду. Варто згадати, як совєтський режим від початку й аж до кризи 1990 року послуговувався антифашистською пропагандою задля власної легітимізації. Сама тільки ймовірність того, що це може повторитися, змушує поставитися до такої пропаганди вельми несхвально. Символічною можна вважати заяву одного з урядовців, мовляв, якби голова російського центрвиборчкому займав аналогічну посаду у Ваймарській республіці, то Гітлер не прийшов би до влади.
Ці слова означають відверту відмову від демократичних принципів. А саме твердження цілком справедливе: якби за Ваймарської республіки вибори регулював той-таки інститут, що регулює їх у сучасній Росії, то до влади прийшов би не Гітлер, а Сталін.
Отже, визначаючи, що таке фашизм, ми завжди змушені вибирати між занадто вузьким значенням (фашизм як суто італійське явище першої половини XX століття) й занадто широким (фашизм як антидемократичні тенденції у демократичному суспільстві). "Завужене" означення фашизму в сучасній Росії спрацьовує дуже локально. Воно дозволяє відшукувати угруповання, котрі використовують фашистську та нацистську символіку, термінологію, гасла, і вимагати їх заборони та покарання. Одначе, непокоїть те, як неохоче влада переслідує "мікрофашизм". Це можна пояснити або тим, що влада потребує мікрофашизму як пропагандистського постраху, або тим, що сама влада схильна до фашизму.
Здоровий глузд, очевидно, все ж таки не дозволяє знехтувати термін "фашизм" як означення процесів, що відбуваються у Росії. Вони мають одну
суттєву прикмету "класичного" фашизму: антидемократичні ідеї єднають панівний прошарок із більшістю населення.
Обиватель, не заперечуючи факту неподобств, ні в чому не звинувачує Путіна, і це - перша ознака зародження фашизму: Путінові все вибачають не просто через інфантильність, а тому, що схвалюють його політичну лінію. А вона окреслюється дуже виразно: націоналізм (винищення чеченців, демонстративне придушення прав усіх неросіян і навіть росіян "другого сортуї, з колишніх республік СССР, - втім, у нинішній Росії він поки що не домінує, тому й поняття "фашизму" тут актуальніше від "нацизму"); контроль за населенням; мілітаризація; знищення свободи слова та свободи академічної. Режим і його прибічники всіляко підкреслюють, що все-таки свободу слова не обмежено так, як за комуністів. Але сама старанність, із якою наголошують існування недобитків вільної преси, доводить: ідеться саме про недобитки, що їх терплять, як терпіли навіть за совєтської влади самвидав.
Фашизм не завагався відкинути демократичні засади, що їх совєтський комунізм проголошував просто у розпалі масових репресій. Попервах у падінні комунізму в Росії вбачали перемогу демократичних ідеалів, але зрештою вони зазнали кризи разом із комунізмом, позаяк мешканці Росії протягом усього свідомого життя пов'язували їх саме з ним. Населення віддало перевагу колишній соціяльній безвідповідальності над неправовою та псевдодемократичною державою, хай і без старої пропагандистської обгортки.
Але вже некомуністичні нова пропаганда та нова політика виявилися фашизоїдною. Антикомунізм сучасного російського суспільства - це антикомунізм фашистський, аж ніяк не демократичний. І "верхи", і "низи" соціюму (це притаманно фашизмові у його "середньому" наповненні) підпорядковують право, етику та політику іде" виживання, агресії задля самозахисту.
Цей режим ближчий до фашизму, ніж до комунізму, бо він терпить формальне існування "капіталізмуї. Григорій явлінський однією з найголовніших особливостей російської економіки називає абсолютну зрощеність великої приватної власности, що дає величезний прибуток, із державою. Він уважає її "дуже небезпечною ознакою, бо якщо станеться поворот у бік тоталітаризму на фашистській основі, вся ця приватна власність і політичні сили, базовані на ній, обов'язково це підтримають".
Звісно, таке означення фашизму й таке визначення сутности перебігу подій у Росії робить оцінку майбутнього вельми невтішною. Адже виходить, що боротьба з фашизмом не є боротьбою з маргіналами, в якій можна звертатися до влади. Це навіть і не боротьба з урядом чи панівною елітою. Боротися доводиться з більшістю власних співгромадян, відтак уже і слово "боротьба" виявляється геть зовсім недоречним.
У цьому і полягає моторошність усякого фашизму: він створює для своїх супротивників становище складніше, ніж будь-який режим. Вони мусять протидіяти не тій чи тій ідеологічній програмі або окремому суспільному прошарку, а соціяльному здеградуванню, внутрішньому спустошенню традиційних політичних інститутів. Від демократії лишається тільки оболонка, всередині якої людність ховає свої страхи, безвідповідальність і агресію. Цьому, власне, не можна "протистояти", до цього не можна "бути в опозиції". Але визначати це, не приймати цього і не жити в цьому - можливо й необхідно.
Зверніть увагу на виділені мною слова в статті. Здається, що в нас ситуація інша.
Далі йде передрук із "Критики" ( http://krytyka.kiev.ua )
Яков Кротов
Фашизм ізсередини
Переклав Осип Мишкін за публікацією: яков Кротов. Фашизм изнутри. http://www.krotov.org/yakov/dnevnik/2002/001924.html
Після падіння комунізму в Росії несподівано для багатьох постала проблема визначення того, що таке фашизм. Виникли численні організації, котрі послуговуються символами, що їх у Росії традиційно вважають фашистськими, а публіцисти заговорили про фашистські тенденції в ідеології панівної еліти.
Можна відмовитися від уживання терміна "фашизм" і на означення здебільшого нових явищ шукати нового слова. Перевага такого підходу в тому, що термін "фашизм" часто-густо використовують, аби локалізувати феномен, применшити його значення, подати відповідні тенденції як щось маргінальне. Адже історично "фашизм" насамперед - позначка саме маргінальних угруповань у повоЇнній Італії та Німеччині, угруповань, які лише прагнули влади (назвімо це "мікрофашизм"). У другу чергу - це правлячий тоталітарний режим, який намагається насаджувати однодумність, розширювати "життЇвий простірї нації, розв'язувати "расову проблемуї, підпорядковувати особу державі, маніпулювати демократичними та правовими інститутами в ім'я ідеалів національно" злютованости, порядку, безпеки та процвітання ("макрофашизм").
Псевдодемократичні тенденції можна позначувати у найрізноманітніший спосіб. якщо нам ідеться про специфіку тоталітаризму в певній країні, на перший план виходять відмінності фашизму від нацизму чи фалангізму, сталінізму від брЇжнЇвізму тощо. У цьому сенсі інтелектуально коректнішим було б сказати, що в сучасній Росії склався режим "путінізмуї, і відтак з'ясовувати його властивості.
І все ж таки маємо одну важливу причину вживати саме термін "фашизм" як узагальнювальне поняття. Річ у тім, що в Росії цей термін уже активно застосовує урядова або наближена до урядово" пропаганда. "Фашизм", "екстремізм", "радикалізм", "тероризм", - будь-який термін, що ним у демократичному суспільстві позначають антидемократичні тенденції, в антидемократичному суспільстві конче буде використано на позначення супротивника, себто демократії. Злодій кричить: "Тримай злодія!".
Така пропаганда не надто вже й дієва. Західні демократії підтримали сталінізм у зіткненні з гітлеризмом (комунізм у боротьбі з фашизмом), але, на щастя, зовсім не беззастережно, не вповні, й за першо" нагоди свою підтримку анулювали.
А от усередині антидемократичного суспільства влада здатна куди успішніше закликати до полювання на ворогів демократії. Потрібна неабияка інтелектуальна й особиста мужність, аби усвідомити, що фашизм може бути не просто маргінальним явищем, а маргінальним явищем, потай підтримуваним владою. Та ще більшо" чесности вимагає визнання того факту, що влада не тільки підтримує фашистів-маргіналів, але й сама за своєю суттю є фашистською. Бо ж тоді "антифашистський" рух має не апелювати до правоохоронних органів та уряду, а ставати в опозицію і до тих органів, і до того уряду, який формально оголошує себе активним поборювачем фашизму.
У Росії панівна еліта, тавруючи своїх ворогів, щораз охочіше вживає термін "фашизм", - либонь, уже частіше від "комунізмуї, хоча поки що не так широко, як "тероризм". Узагалі-то можна погодитися з тим, щоби влада відстежувала фашистські тенденції в суспільстві, але тільки за умови, що суспільство поводитиметься симетрично й відстежуватиме фашистські (та й терористичні заразом) тенденції в діях правлячого прошарку. Презумпція невинности тут не чинна, прецінь ми говоримо не про слабку особу, а про потужний соціяльний інститут, сама сила якого спокушає його застосувати свою потугу не за призначенням. Тому для суспільства тут краще бути надміру пильним, аніж надміру довірливим, надто коли йдеться не взагалі про сильну владу, а про панівну еліту посткомуністичної Росії, яку складають переважно люди з комуністичним минулим.
З цього погляду тривожним симптомом є те, що протягом останніх років влада активно відживлює антифашистську демагогію совєтського періоду. Варто згадати, як совєтський режим від початку й аж до кризи 1990 року послуговувався антифашистською пропагандою задля власної легітимізації. Сама тільки ймовірність того, що це може повторитися, змушує поставитися до такої пропаганди вельми несхвально. Символічною можна вважати заяву одного з урядовців, мовляв, якби голова російського центрвиборчкому займав аналогічну посаду у Ваймарській республіці, то Гітлер не прийшов би до влади.
Ці слова означають відверту відмову від демократичних принципів. А саме твердження цілком справедливе: якби за Ваймарської республіки вибори регулював той-таки інститут, що регулює їх у сучасній Росії, то до влади прийшов би не Гітлер, а Сталін.
Отже, визначаючи, що таке фашизм, ми завжди змушені вибирати між занадто вузьким значенням (фашизм як суто італійське явище першої половини XX століття) й занадто широким (фашизм як антидемократичні тенденції у демократичному суспільстві). "Завужене" означення фашизму в сучасній Росії спрацьовує дуже локально. Воно дозволяє відшукувати угруповання, котрі використовують фашистську та нацистську символіку, термінологію, гасла, і вимагати їх заборони та покарання. Одначе, непокоїть те, як неохоче влада переслідує "мікрофашизм". Це можна пояснити або тим, що влада потребує мікрофашизму як пропагандистського постраху, або тим, що сама влада схильна до фашизму.
Здоровий глузд, очевидно, все ж таки не дозволяє знехтувати термін "фашизм" як означення процесів, що відбуваються у Росії. Вони мають одну
суттєву прикмету "класичного" фашизму: антидемократичні ідеї єднають панівний прошарок із більшістю населення.
Обиватель, не заперечуючи факту неподобств, ні в чому не звинувачує Путіна, і це - перша ознака зародження фашизму: Путінові все вибачають не просто через інфантильність, а тому, що схвалюють його політичну лінію. А вона окреслюється дуже виразно: націоналізм (винищення чеченців, демонстративне придушення прав усіх неросіян і навіть росіян "другого сортуї, з колишніх республік СССР, - втім, у нинішній Росії він поки що не домінує, тому й поняття "фашизму" тут актуальніше від "нацизму"); контроль за населенням; мілітаризація; знищення свободи слова та свободи академічної. Режим і його прибічники всіляко підкреслюють, що все-таки свободу слова не обмежено так, як за комуністів. Але сама старанність, із якою наголошують існування недобитків вільної преси, доводить: ідеться саме про недобитки, що їх терплять, як терпіли навіть за совєтської влади самвидав.
Фашизм не завагався відкинути демократичні засади, що їх совєтський комунізм проголошував просто у розпалі масових репресій. Попервах у падінні комунізму в Росії вбачали перемогу демократичних ідеалів, але зрештою вони зазнали кризи разом із комунізмом, позаяк мешканці Росії протягом усього свідомого життя пов'язували їх саме з ним. Населення віддало перевагу колишній соціяльній безвідповідальності над неправовою та псевдодемократичною державою, хай і без старої пропагандистської обгортки.
Але вже некомуністичні нова пропаганда та нова політика виявилися фашизоїдною. Антикомунізм сучасного російського суспільства - це антикомунізм фашистський, аж ніяк не демократичний. І "верхи", і "низи" соціюму (це притаманно фашизмові у його "середньому" наповненні) підпорядковують право, етику та політику іде" виживання, агресії задля самозахисту.
Цей режим ближчий до фашизму, ніж до комунізму, бо він терпить формальне існування "капіталізмуї. Григорій явлінський однією з найголовніших особливостей російської економіки називає абсолютну зрощеність великої приватної власности, що дає величезний прибуток, із державою. Він уважає її "дуже небезпечною ознакою, бо якщо станеться поворот у бік тоталітаризму на фашистській основі, вся ця приватна власність і політичні сили, базовані на ній, обов'язково це підтримають".
Звісно, таке означення фашизму й таке визначення сутности перебігу подій у Росії робить оцінку майбутнього вельми невтішною. Адже виходить, що боротьба з фашизмом не є боротьбою з маргіналами, в якій можна звертатися до влади. Це навіть і не боротьба з урядом чи панівною елітою. Боротися доводиться з більшістю власних співгромадян, відтак уже і слово "боротьба" виявляється геть зовсім недоречним.
У цьому і полягає моторошність усякого фашизму: він створює для своїх супротивників становище складніше, ніж будь-який режим. Вони мусять протидіяти не тій чи тій ідеологічній програмі або окремому суспільному прошарку, а соціяльному здеградуванню, внутрішньому спустошенню традиційних політичних інститутів. Від демократії лишається тільки оболонка, всередині якої людність ховає свої страхи, безвідповідальність і агресію. Цьому, власне, не можна "протистояти", до цього не можна "бути в опозиції". Але визначати це, не приймати цього і не жити в цьому - можливо й необхідно.