Олена Зварич: Живий труп (ги)
10/23/2002 | Спостерігач
Живий труп
Олена Зварич, для УП , 23.10.2002, 10:24
"Тату, тату, ми не ляхи, ми..." –та й замовчали...
(Із гіпотетичних розмов опозиції з президентом після
варшавської конференції, майже за Шевченком).
Перерізано вени євроінтегруючої України. Ще клопочеться над тілом негидливий польський доктор, але скляні очі пацієнта вже дивляться в інший світ — у Москві ж чудові фахівці з оживлення небіжчиків, а для найприкріших випадків є й спеціалісти з виготовлення опудал із нежиттєздатних слов'янських сородичів.
Якщо ви хочете перехопити цей погляд - почитайте "Известия" за минулу п'ятницю, де в маленькому як для прем'єрського, але місткому інтерв'ю Анатолій Кінах розповідає про "спільний похід в Європу", потребу "синхронізуватися з Москвою", яку вже зараз опрацьовують експерти, "узгоджуючи наші спільні кроки". При слові "похід" мені ввижаються суворі колони мужиків у сірих одностроях, які в ногу марширують на схід, аби потрапити на захід.
До Брюсселя через Магадан йти довго, тому вони страшно мовчать, тільки сопуть, долаючи це географічне непорозуміння. Чому ж, чому ж, думаю я, не лаштувати "спільний похід в Європу" з Варшавою чи Таллінном — так же ближче, тож швидше дійдемо? Натомість вивчати теорію ймовірностей Київ вигадує теорію неймовірностей.
"Україна не заперечує проти розширення Євросоюзу, - веде далі Анатолій Кінах, - але ЄС не повинен залізною завісою відгороджувати нас від Європи". Давно ми так гонорово не жартували, у сміливому леті фантазій підносячись до можливостей накладати табу чи милостиво погоджуватися на розширення ЄС та ще й з такими дотепними застереженнями.
За паном Кінахом, виходить, Україна вже майже в ЄС, а злий єврофатум відтинає від неї ножівкою її сіамського брата. Знов-таки, незбагненною після такої заяви залишається стратегічна мета українського уряду: це турбота про входження нашої держави в Євросоюз чи піклування про геополітичний комфорт чужої держави?
Відповідь ми "випадково" чуємо від самих росіян. Володимир Путін використовує нинішню політичну кризу в Україні, аби отримати максимальну вигоду для інтересів Росії, поки Леонід Кучма - в ослабленому стані, каже в інтерв'ю Бі-Бі-Сі відомий економіст і ліберал Григорій Явлінський, і це стосується і загальної орієнтації України, особливостей стосунків України з НАТО, і питань, пов'язаних з транспортуванням газу, з Чорноморським флотом, Севастополем тощо.
"Уся та модель, яку він, Кучма, намагався зробити в Україні, - це створення такої собі ще однієї Росії, це викликає у Росії природню симпатію, і ми через те підтримуватиме його до останнього", - каже тому ж радіо Бі-Бі-Сі спеціаліст Інституту Європи Російської Академії наук Дмитро Фурман.
Особливо прикметно, що про нову траєкторію євроінтеграції України — на захід через схід — ми довідалися з російської газети за кілька днів потому, як перші особи ЄС відверто і чітко пояснили: такою, якою Україна є сьогодні, з її візантійськими манерами, корупцією, клановістю, придушенням свобод, підозрілими махінаціями в торгівлі зброєю, вона у велику Європу ввійти не зможе.
Президент Єврокомісії Романо Проді, спілкуючись з Києвом наразі теж через газету, італійську "Ла Стампа", взагалі дав жару, заявивши, що ні Україна, ні Росія, ні Білорусь та Молдова ніколи не стануть членами ЄС. Верховний представник Євросоюзу з питань зовнішньої політики та безпеки Хав'єр Солана, на варшавській конференції минулого тижня, був обережнішим у поводженні зі словом "ніколи", зате конкретнішим.
Щонайменше до 2004 року Україні не варто й марити бодай якимось наближенням до ЄС, позаяк за два роки від початку "касетного скандалу" нинішня влада нічого не зробила для розвитку демократії в державі і красивого просування до високих ідеалів євроспільноти, а навпаки завела Україну на "поганий шлях", сказав Солана.
Про несповіданість шляхів Господніх висловився і Леонід Кучма, котрий нагодився до Варшави не на "круглий стіл" з опозицією, а лише аби своєю з'явою нейтралізувати недавні слова про "щось схоже на втручання Польщі у внутрішні справи України" і дещо розвіяти у симпатичного президента Олександра Кваснєвського нехороші відчуття, начебто Київ плювати хотів у сусідський бігос. "До демократії, — зітхнув Леонід Данилович, — Україні ще йти і йти, і ми в цьому не винні, тому що перебували і жили в іншій системі".
Подібна сентенція, можливо, й здатна дещо розчулити, якщо повторювати її в Парижі чи Лондоні, але аж ніяк не у Варшаві, котра сама у 1989-му не круасанами ласувала, а доїдала черствий радянський батон. Поляки за останнє десятиліття вийшли таки на большак, чехи вийшли, угорці, прибалти, а ми йдемо-йдемо, йдемо-йдемо, йдемо-йдемо...
А президент обіцяє, що "ще йти і йти", за туманом нічого не видно, та й врахуйте, що через Магадан... Так що мужійте — "пиляти" нам не менше за Мойсея. Але без нього.
Сьогодні, втім, особливо хотілося би знати не стільки довжину шляху, скільки напрямок. Бо є два сильні, але не зовсім з'ясовані відчуття - погане і ще гірше. Перше - що ми зупинилися, друге - що в процесі руху мету хтось тихцем підмінив. Здається, якби Москва минулого року не підкинула світові красивий блеф про своє бажання приєднатися до ЄС та НАТО, сьогодні Київ уже б заявив про згортання євростратегії й курс на зміцнення стосунків з Росією.
Якщо ще рік тому прикрі завади євроінтеграційному спрямуванню України нагадували мух у банці конфітюру, що виглядало, звісно, потворно, але не катастрофічно, то нині мух нападало так багато, що й Сартру б млосно стало - ні смаку, ні запаху, ні кольору варення вже не відчувається. Зміна якості продукту відбулася надто швидко як для історії, всього за кілька місяців.
Ще наприкінці літа вся прогресивна, а разом з нею і деградуюча громадськість обурювалися намірами ЄС надати нам принизливий статус "спеціально сусіда Євросоюзу", ще на початку вересня в Києві мляво дискутували, чи подавати заявку про вступ у НАТО на празькому самміті Альянсу, і водночас Варшава ще всерйоз лобіювала ідею зустрічі в рамках цього самміту президентів Кваснєвського, Буша, Кучми. Сьогодні все це Україні може хіба що наснитися, як недосяжна мрія, навіть участь Президента Кучми в натовському зібранні 21-22 листопада залишається під питанням, хоч до скандалу навколо "Кольчуг" він таке запрошення отримав.
Отже, вени перерізано. Навіть складно визначити, як доцільніше розглядати цей факт – як покарання України чи як самозахист великої Європи від ТАКОЇ України. В будь-якому разі, ми опинилися сам-на-сам з невідворотністю, у часовому вакуумі, приблизно обмеженому двома роками.
Невже у Брюсселі гадають, що наші владці використають ці два роки у схимницькій задумі, смиренно очікуючи Годо чи вирішуючи побіля Лаври таке непрагматичне питаннями, як, приміром: чи є Бог? Уже сьогодні видно, що Київ збирається мерщій заповнити надану йому порожнечу. І її буде заповнено вщент - російським фактором.
Боротьба двох старовинних імперій, між якими волею географічних атласів було розіпнуто Україну, - Польщею та Росією – завершується, схоже, перемогою останньої. Наша гутаперчева Вітчизна знову залишається маргінальною територією, крізь яку хтось випускає гази в газопровід, крізь яку свище вітер і мчать коні чужих бажань.
Олена Зварич, для УП , 23.10.2002, 10:24
"Тату, тату, ми не ляхи, ми..." –та й замовчали...
(Із гіпотетичних розмов опозиції з президентом після
варшавської конференції, майже за Шевченком).
Перерізано вени євроінтегруючої України. Ще клопочеться над тілом негидливий польський доктор, але скляні очі пацієнта вже дивляться в інший світ — у Москві ж чудові фахівці з оживлення небіжчиків, а для найприкріших випадків є й спеціалісти з виготовлення опудал із нежиттєздатних слов'янських сородичів.
Якщо ви хочете перехопити цей погляд - почитайте "Известия" за минулу п'ятницю, де в маленькому як для прем'єрського, але місткому інтерв'ю Анатолій Кінах розповідає про "спільний похід в Європу", потребу "синхронізуватися з Москвою", яку вже зараз опрацьовують експерти, "узгоджуючи наші спільні кроки". При слові "похід" мені ввижаються суворі колони мужиків у сірих одностроях, які в ногу марширують на схід, аби потрапити на захід.
До Брюсселя через Магадан йти довго, тому вони страшно мовчать, тільки сопуть, долаючи це географічне непорозуміння. Чому ж, чому ж, думаю я, не лаштувати "спільний похід в Європу" з Варшавою чи Таллінном — так же ближче, тож швидше дійдемо? Натомість вивчати теорію ймовірностей Київ вигадує теорію неймовірностей.
"Україна не заперечує проти розширення Євросоюзу, - веде далі Анатолій Кінах, - але ЄС не повинен залізною завісою відгороджувати нас від Європи". Давно ми так гонорово не жартували, у сміливому леті фантазій підносячись до можливостей накладати табу чи милостиво погоджуватися на розширення ЄС та ще й з такими дотепними застереженнями.
За паном Кінахом, виходить, Україна вже майже в ЄС, а злий єврофатум відтинає від неї ножівкою її сіамського брата. Знов-таки, незбагненною після такої заяви залишається стратегічна мета українського уряду: це турбота про входження нашої держави в Євросоюз чи піклування про геополітичний комфорт чужої держави?
Відповідь ми "випадково" чуємо від самих росіян. Володимир Путін використовує нинішню політичну кризу в Україні, аби отримати максимальну вигоду для інтересів Росії, поки Леонід Кучма - в ослабленому стані, каже в інтерв'ю Бі-Бі-Сі відомий економіст і ліберал Григорій Явлінський, і це стосується і загальної орієнтації України, особливостей стосунків України з НАТО, і питань, пов'язаних з транспортуванням газу, з Чорноморським флотом, Севастополем тощо.
"Уся та модель, яку він, Кучма, намагався зробити в Україні, - це створення такої собі ще однієї Росії, це викликає у Росії природню симпатію, і ми через те підтримуватиме його до останнього", - каже тому ж радіо Бі-Бі-Сі спеціаліст Інституту Європи Російської Академії наук Дмитро Фурман.
Особливо прикметно, що про нову траєкторію євроінтеграції України — на захід через схід — ми довідалися з російської газети за кілька днів потому, як перші особи ЄС відверто і чітко пояснили: такою, якою Україна є сьогодні, з її візантійськими манерами, корупцією, клановістю, придушенням свобод, підозрілими махінаціями в торгівлі зброєю, вона у велику Європу ввійти не зможе.
Президент Єврокомісії Романо Проді, спілкуючись з Києвом наразі теж через газету, італійську "Ла Стампа", взагалі дав жару, заявивши, що ні Україна, ні Росія, ні Білорусь та Молдова ніколи не стануть членами ЄС. Верховний представник Євросоюзу з питань зовнішньої політики та безпеки Хав'єр Солана, на варшавській конференції минулого тижня, був обережнішим у поводженні зі словом "ніколи", зате конкретнішим.
Щонайменше до 2004 року Україні не варто й марити бодай якимось наближенням до ЄС, позаяк за два роки від початку "касетного скандалу" нинішня влада нічого не зробила для розвитку демократії в державі і красивого просування до високих ідеалів євроспільноти, а навпаки завела Україну на "поганий шлях", сказав Солана.
Про несповіданість шляхів Господніх висловився і Леонід Кучма, котрий нагодився до Варшави не на "круглий стіл" з опозицією, а лише аби своєю з'явою нейтралізувати недавні слова про "щось схоже на втручання Польщі у внутрішні справи України" і дещо розвіяти у симпатичного президента Олександра Кваснєвського нехороші відчуття, начебто Київ плювати хотів у сусідський бігос. "До демократії, — зітхнув Леонід Данилович, — Україні ще йти і йти, і ми в цьому не винні, тому що перебували і жили в іншій системі".
Подібна сентенція, можливо, й здатна дещо розчулити, якщо повторювати її в Парижі чи Лондоні, але аж ніяк не у Варшаві, котра сама у 1989-му не круасанами ласувала, а доїдала черствий радянський батон. Поляки за останнє десятиліття вийшли таки на большак, чехи вийшли, угорці, прибалти, а ми йдемо-йдемо, йдемо-йдемо, йдемо-йдемо...
А президент обіцяє, що "ще йти і йти", за туманом нічого не видно, та й врахуйте, що через Магадан... Так що мужійте — "пиляти" нам не менше за Мойсея. Але без нього.
Сьогодні, втім, особливо хотілося би знати не стільки довжину шляху, скільки напрямок. Бо є два сильні, але не зовсім з'ясовані відчуття - погане і ще гірше. Перше - що ми зупинилися, друге - що в процесі руху мету хтось тихцем підмінив. Здається, якби Москва минулого року не підкинула світові красивий блеф про своє бажання приєднатися до ЄС та НАТО, сьогодні Київ уже б заявив про згортання євростратегії й курс на зміцнення стосунків з Росією.
Якщо ще рік тому прикрі завади євроінтеграційному спрямуванню України нагадували мух у банці конфітюру, що виглядало, звісно, потворно, але не катастрофічно, то нині мух нападало так багато, що й Сартру б млосно стало - ні смаку, ні запаху, ні кольору варення вже не відчувається. Зміна якості продукту відбулася надто швидко як для історії, всього за кілька місяців.
Ще наприкінці літа вся прогресивна, а разом з нею і деградуюча громадськість обурювалися намірами ЄС надати нам принизливий статус "спеціально сусіда Євросоюзу", ще на початку вересня в Києві мляво дискутували, чи подавати заявку про вступ у НАТО на празькому самміті Альянсу, і водночас Варшава ще всерйоз лобіювала ідею зустрічі в рамках цього самміту президентів Кваснєвського, Буша, Кучми. Сьогодні все це Україні може хіба що наснитися, як недосяжна мрія, навіть участь Президента Кучми в натовському зібранні 21-22 листопада залишається під питанням, хоч до скандалу навколо "Кольчуг" він таке запрошення отримав.
Отже, вени перерізано. Навіть складно визначити, як доцільніше розглядати цей факт – як покарання України чи як самозахист великої Європи від ТАКОЇ України. В будь-якому разі, ми опинилися сам-на-сам з невідворотністю, у часовому вакуумі, приблизно обмеженому двома роками.
Невже у Брюсселі гадають, що наші владці використають ці два роки у схимницькій задумі, смиренно очікуючи Годо чи вирішуючи побіля Лаври таке непрагматичне питаннями, як, приміром: чи є Бог? Уже сьогодні видно, що Київ збирається мерщій заповнити надану йому порожнечу. І її буде заповнено вщент - російським фактором.
Боротьба двох старовинних імперій, між якими волею географічних атласів було розіпнуто Україну, - Польщею та Росією – завершується, схоже, перемогою останньої. Наша гутаперчева Вітчизна знову залишається маргінальною територією, крізь яку хтось випускає гази в газопровід, крізь яку свище вітер і мчать коні чужих бажань.