11/08/2002 | Спостерігач

УКРАЇНА: ПОГЛЯД З ПОЛЬЩІ
Честь і гідність українського народу



Ситуація, що склалася навколо небажання лідерів північно-атлантичного альянсу бачитись з Президентом Кучмою під час празького саміту НАТО, безсумнівно, стане черговою славною сторінкою в історії боротьби за честь і гідність українського Президента.

Я цілком поділяю загальний подив з приводу того, що в усій цій історії Президента України, схоже, більше хвилює захист власного самолюбства, ніж інтереси очолюваної ним держави, адже українській стороні в участі у празькій зустрічі ніхто не відмовляв: йшлося виключно про небажання мати справу особисто з українським Президентом. Вкотре боротьба за репутацію Президента набула у нас якихось сюрреалістичних форм. У зв?язку з цим я вирішив пошукати у польських мас-медіа, чи відбувається щось подібне з польським Президентом, і хоч трохи для себе прояснити, в чому, власне, полягає захист честі та гідності президента: може, попросту, я чогось не розумію?

Довго шукати не довелося. Саме в ці дні з приводу захисту честі Президента Польщі було надруковано статтю Дороти Падрецької в тижневику “Ні”(07.11.2002) під назвою, гідною теми публікації: “Дупу захищено”. В цьому матеріалі журналістка розмірковує про підстави для правового захисту честі глави держави та про форми, яких цей захист може набувати. Авторка наводить два приклади, що, на її думку, ілюструють як можливі форми образи президентської честі, так і різні форми правової реакції на таку образу.

Перед президентськими виборами 2000 року у Краківському воєводстві було розповсюджено листівку, де стверджувалося, що батько Александра Квасьнєвського, справжнє ім?я якого, начебто, було Штольцман, керував у складі військ НКВС розстрілами польських вояків Армії Крайової. Листівка закінчувалася гаслом: “Син ката поляків – наш Президент!”. Все це було цілковитою брехнею, проте, попри позови, що надійшли з цього приводу, ані краківська міська, ані окружна прокуратури кримінальної справи не порушили.

Другий приклад, що його наводить Дорота Падрецька, належить до, так би мовити, цілком “іншої опери”. Цитую: “За образу президента нещодавно постраждав Анджей Леппер. Те, що він назвав Кваха найбільшим неробою в Польщі, коштувало йому 20 тис. злотих. Три тисячі штрафу суд вліпив Войцехові Цейровському, котрий публічно виголосив думку, що Кваснєвський – тефтеля і своєю товстою дупою ганьбить посаду президента.” Подальші міркування журналістки дуже показові.

“Твердження про те, - пише вона, - що Квасьневський - нероба, є хоча й безглуздою, проте точкою зору щодо діяльності президента. Зауваження щодо товстої дупи свого часу могло стати результатом зовнішнього спостереження, а слова щодо заганьблення посади президента також є точкою зору, причому типовою для темного, слабоумного й крикливого націоналіста. Судові вироки, винесені за висловлювання таких поглядів, в цілому відповідають нормам свободи слова, яку Квасьнєвський так боронить. Хоча краще б він боронив свободу висловлювань щодо себе самого та своєї посади. Натомість листівка, в якій стверджується, що Квасьнєвський-старший був убивцею та служив у НКВС, є не точкою зору, а інформацією, інформацією брехливою та присмаченою антисемітизмом. При цьому правова реакція на ці такі різні ситуації виглядає попросту абсурдною”.

Аби не переписувати статтю, коротко підсумую позицію авторки. На її думку, поширення фактичної брехні про будь-кого має бути покаране у передбачений законом спосіб: тому вона й не розуміє позиції краківської прокуратури. Натомість щодо висловлювання громадянами “точок зору” ситуація значно складніша. Звісно, в разі нанесення людині образи (якщо вона образилася на те, що її обізвали тефтелем, чи фамільярно називають Квахом), вона також має розраховувати на правовий захист. Проте водночас, якщо ці “точки зору” висловлюються щодо високого посадовця, варто дуже ретельно зважити, наскільки вагомість образи переважає право громадянина на висловлювання своєї точки зору на владу.

Власне, тут і наведено всього дві можливі причини, які можуть давати підстави вести мову про образу честі та гідності президента. Це - поклеп і брехня, та образи особистісного гатунку, які жодним чином не виокремлюють президента з-поміж інших громадян. Відтак поширення правдивої інформації, хоч би якою ганебною для президента вона була, не просто не може вважатися образою його гідності, а, навпаки, має бути якнайбільш широко розповсюджене у суспільстві.

Тут діє дуже проста схема. Бездоганно чесного президента можна оббріхати та особисто образити. Звернеться він по правовий захист, чи вважатиме це нижче своєї гідності - байдуже. Головне, що після того, як брехню буде викрито, його честь та гідність ніяк не постраждають. Натомість якщо суспільству стають відомі факти, які свідчать про те, що президент порушує кодекс честі та коїть негідні вчинки, захищати треба не честь президента, а суспільство - від позбавленого честі та гідності президента.

Проте є країни, які намагаються винайти “третій шлях”, що дозволяв би робити негідні вчинки та діяти всупереч законам честі й при цьому примудрятися зберігати і гідність, і честь. Цей шлях полягає в тому, щоб після скоєння і навіть всезагального викриття негідного вчинку вперто заперечувати самий його факт.

Уявімо собі, що президент якої-небудь країни влаштував п?яний дебош в єреванській кав?ярні. Як людина, котра була у Вірменії, я просто не уявляю, що треба було утнути, аби про таку поведінку свого гостя вірмени заговорили вголос. Ганьбить це репутацію президента? Дивне питання. То що робити? Заявити, що цього не було! Як це не було? – питають обурені вірмени. А так, - відповідає президентський прес- секретар, - не було, бо у кав?ярні були відсутні журналісти! Убивча логіка: дійсно, ну яка нормальна людина нап?ється і почне розстібати змійки на спідницях у офіціанток за відсутності журналістів?

Уявімо, що охоронець-зрадник якогось президента тривалий час записував розмови у президентському кабінеті. Потім їх оприлюднив. У всього світу від жаху волосся стало сторчки. Що робити? Заявити, що це фальшивка! На якій підставі? А на тій, що співбесідники під час записаних розмов матюкаються: яка людина в здоровому глузді повірить, що президент може матюкатися?

Уявімо, що дуже зла супердержава, яка готується до війни, дізналася, що попри міжнародне ембарго, президент малозначущої країни, яка, тим не менш, отримує від цієї супердержави чи не найбільшу фінансову допомогу, дав згоду на продаж сучасної зброї майбутньому ворогові? Твердити, що не продавав! Стояти насмерть, але не зізнаватися. А як відмовляться в Празі за один сіл сідати? Їхати без запрошення - не виженуть же. А співвітчизникам сказати, що все це - виконання ворожого “політичного замовлення”. Співвітчизники повірять, бо кому вони мають вірити: своєму президентові, чи чужому?

Уявімо, що певна країна, якій давно пора заборонити мати армію, проводить ракетні стрільби. Збивають пасажирський літак, повний людей. Що робити? Попри абсолютну очевидність для всього світу того, що сталося, брехати, що це - не ми. А як вже далі брехати не можна, запропонувати “не робити з цього трагедії”. Чому президент не може щиро висловити свої почуття? Якщо раніше брехав, так хоч зараз правду сказав...

Прочитавши усі ці “уявімо”, читач може запитати: що це за літературщина? Чому автор прямо не пише, що йдеться про українського Президента? А тому, що український Президент нічого такого не робив! І тут ми стикаємося з іще одним українським “ноу хау” в справі захисту репутації.

Полягає цей прийом на переверненому до гори дригом розумінні презумпції невинності та ролі правових інстанцій у з?ясуванні істини. Я маю на увазі те, що впродовж останіх років в Україні склалася система, за якої на правоохоронні органи та суди покладено функцію підтвердження або, частіше, заперечення існування фізичних фактів. Інколи здається, що українська влада переконана в тому, що в разі, якщо, скажімо, прокуратура вперто не визнаватиме загальновідомого факту, всі почнуть вважати, що цього факту не існувало: а відтак репутацію врятовано. Згадаймо, скільки часу українська прокуратура не визнавала факту не те що смерті, а й навіть зникнення Георгія Гонгадзе.

Зараз ми отримали новий приклад. Попри те, що журналіст Коломієць зник, українські правоохоронці вважають, що саме вони мають вирішувати, зник він, чи ні. Те, що людина фізично відсутня, про що волають впродовж тижня рідні та близькі - дрібниця. Людина зникла не тоді, коли вона зникла, а коли про це повідомить влада. Я, відверто кажучи, дивуюсь, чому українські правоохоронці не додумалися заперечувати факт існування на світі майора Мельниченка: тоді й репутацію не довелося б боронити.

Проте, на превеликий жаль, в зовнішньому світі такі “правові механізми” нічого, окрім сміху, викликати не можуть. Не випадково Карлос Паскуаль заявив, що Америку не цікавить судовий розгляд справи про продаж “Кольчуг” до Іраку: американцям все ясно і в Празі за один стіл з Президентом Кучмою вони сідати не бажають. В суді можна захиститися від брехливого поклепу або особистої образи. Натомість особистої репутації українська прокуратура врятувати не може.

Тому для захисту честі та гідності є один простий рецепт: треба не втрачати честі та гідності. Будь-якому президентові не слід привселюдно напиватися, чіплятися до офіціанток, брехати, матюкатися та нелегально продавати зброю. Тоді й з репутацією все буде гаразд. Якщо дуже хочеться все це робити, є також простий рецепт: не ставай президентом.

Я, наприклад, намагаюся більш-менш регулярно вживати спиртні напої, матюкаюся, схильний до мордобою та сподіваюся, що ще довго буду в змозі розстібати змійки на жіночих спідницях. Проте жоден офіціант ніколи не вбачав у мені символ вищої державної влади, а жодна жінка без спідниці не виявляла до мене інтересу через те, що я є гарантом конституції. Жодного журналіста не цікавило, заїхав я вчора комусь по пиці, чи ні, оскільки я - всього лише приватна особа, репутація якої має турбавати, перш за все, саму особу. Якщо від цього страждає моя репутація, то відбувається це з моєї власної вини та з моєї власної волі. Я не присягав народові, котрий ніколи не обирав мене на вищу державну посаду, гідно представляти країну в світі. Я чудово розумію, що я цього не гідний.

Натомість репутація президента - інша справа. Сьогодні Президент України поводиться як людина, котра наполегливо намагається прийти в гості, попри те, що її не тільки не запрошували прийти, а навіть наполегливо просили не приходити. Якої репутації можна в такий спосіб набути?

Трагедія полягає в тому, що репутація президента - це не просто його особиста репутація. На відміну від приватної особи, Президент символізує країну. В світі не може не виникати питань, що ж то за народ, який двічі обирає на посаду голови держави людину з такою репутацією. Якщо лідери НАТО сьогодні наголошують на тому, що їхнє ставлення до українського Президента не поширюється на український народ, нічого втішного для народу в цьому немає. Мені, хоч і не найкращому, але, все-таки, представникові українського народу, соромно від того, що мене поблажливо дистанціюють від власного Президента. Це ображає мою честь і гідність. І мені дуже прикро, що мої честь та гідність, рівно як честь та гідність мільйонів моїх співгромадян, сьогодні страждають не з моєї власної вини. Тому я й закликаю: годі боронити честь та гідність Президента, про які він не бажає дбати сам. Настав час боронити нашу власну гідність від нашого власного Президента.

Анатолій Тихолаз, для „Телекритики”