Відповіді

• 2002.11.09 | ilia25

  От тільки поява українського тероризму нам не загрожує

  Україна, якщо й далі буде зубожіти, то тихо й мирно.
  
  А щодо арабських країн, автор правий. Саме тому, що замість підтримки політичних та економічних реформ, США намагаються купити лояльність диктаторських режимів, вони й наплодили собі Аль-Каїду та інших.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2002.11.09 | Роман ShaRP

    Чому? Любой капріз за ваші дєньгі! (-)

• 2002.11.09 | юрко

  Re: ще один аспект впливає

  на економіку країни – корупція. Адже однією з фундаментальних підстав здорової економіки є мінімальний рівень корупції. Бо для того, щоб економіка розвивалася, обов’язковою умовою має бути існування в країні інвестицій.
  
  Проте люди не будуть інвестувати, якщо вони не можуть бути власниками результатів інвестиції. Тобто, якщо в країні не забезпечене діюче право власності, інвестиції ніхто робити не буде.
  
  Це право власності порушується багатьма способами, наприклад, високі податки, як і податки взагалі, є конфіскацією приватної власності, що є гальмом в економічному розвитку, бо економічно, корупція є специфічним податком. Корупція, як і будь-який податок, є порушенням права власності – неможливість повністю володіти результатами інвестиції, тобто, результатами праці.
  
  Шкідливі наслідки корупції поширюються на всю економіку, адже підприємець, котрий змушений постійно давати хабарі, обов’язково включить їх у свій кошт продукції, тобто, підніме ціну свого продукту. В результаті споживач буде тим крайнім, котрий змушений буде оплачувати корупційну діяльність інших, купуючи дорожчий товар.
  
  В “Why do firms hide? Bribes and unofficial activity after communism” автори подають статистику, котра аналізувала опитування менеджерів малого розміру приватних фабрик в п’ятьох країнах – Україні, Росії, Словакії, Румунії, Польщі. Опитувалася оцінка рівня корупції в згаданих країнах. Щодо України і Росії, то практично всі менеджери відповіли, що мусіли давати хабаря для реєстрації бізнесу, для пожежної інспекції, для санітарної інспекції, для податкової інспекції.
  
  Щодо решти країн, то лише 20%-40% давали хабаря. Отже, бажання фірми переінвестовувати зароблені гроші була прямо пов’язана з рівнем корупції. Компанії, котрі працювали в умовах високої корупції, інвестували на 40% менше, ніж компанії в країнах з нижчою корупцією.
  
  Хоча вимірювання рівня корупції є суб’єктивним і базоване на опитуваннях іноземних бізнесових консультантів, індекси корупції країн дають опис того, наскільки корупція відохочує інвестиції, що в свою чергу приводить до зниження економічного зросту.
  
  Економіст Paul Mauro провів статистичний аналіз 70 країн, користуючись індексами корупції. Він застосував шкалу від 0 до 10, де 10 означає повністю відсутню корупцію в країні і 0 означає повну корупцію.
  
  За його аналізом, посунення на 2 одиниці на цій шкалі до вищого числа означає зріст інвестицій на 4%, що піднімає зріст економіки країни більше, ніж на пів процента.
  
  Проте існує феномен економічного розвитку при корупції, на якому варто зупинитися, бо він пояснює відомий аргумент захисників совєцької системи, котрі справедливо стверджують, що рівень корупції в СССР був нижчим, ніж він є в Україні тепер і дають ніби логічне виправдання совка.
  
  Цей феномен, описаний в книжці J. McMillan “Reinventing the bazaar” був свого часу яскраво виражений в Індонезії. В кінці 60-х років Індонезія вважалася однією з найбідніших країн. Середній прибуток в Індонезії був нижчим, ніж прибуток жителів Бангладешу, Нігерії та Гани.
  
  Але за режиму Suharto макроекономіка країни стабілізувалася – було збалансовано держ. бюджет, інфляція стала контрольованою. Реформи в сільському господарстві сприяли збільшенню сільськогосподарської продукції, а експорт нафти приносив потрібні прибутки в зарубіжній валюті.
  
  Така стабілізація спричинилася до постійного економічного зросту, котрий в 1990 році спричинився до піднесення Індонезії до рівня країн з середніми прибутками. На особу зріст прибутку становив в 1990 році три рази більше, ніж це було в 1960 р. Причому розподіл прибутку країни спричинився до зменшення кількості населення за межею бідності з 60% в 1970 р. До 11% в 1997 році.
  
  Такий феноменальний зріст був здійснений виключно завдяки структурі влади в Індонезії. Suharto та його родина з друзями повністю контролювала економіку країни. Уряд справді нагадував абсолютну монархію, де влада короля ніколи не дискутувалася. Багатство родини оцінювали від 15 до 45 мільярдів доларів.
  
  Вплив родини Suharto був всеохоплюючий. Вони володіли акціями понад 1200 компаній – банковими, аеролініями, готелями, телекомунікаційними і т.д. Західні компанії, котрі хотіли провадити бізнес в Індонезії були змушені включати когось з родини Suharto до партнерства. Тому, що вони повністю все контролювали, утворена стабільність заохочувала іноземні інвестиції, котрі були найвищі в регіоні.
  
  Рівень корупції в Індонезії був дуже високим. Вважалося, що Індонезія займає третє місце в світі за рівнем корупції в 1999 році. Отже, виникає закономірне запитання, яким чином при такій високій корупції був можливий високий економічний розвиток Індонезії?
  
  Цей феномен пояснений теорією A. Shleifer та R. Vishny. Згідно теорії якщо пожежний інспектор, податковий інспектор, митник, бюрократи з реєстраційного бюро кожен має владу витягнути щось з компанії, то вони це зроблять. При становищі, коли кожен може витягати з компанії скільки зможе, кожен учасник корупції знає, що якщо в компанії залишаться ще якісь гроші, то вони будуть конфісковані іншим бюрократом, отже, кожен намагається забрати якщо не все, то максимальну кількість.
  
  Отже, коли кожен може встромити свою руку в чужу кишеню, то це знеохочує компанії робити інвестиції, що, очевидно не принесе потрібного прибутку і на наступний рік залишиться менше для тих, котрі забирають. Необмежена зажерливість корупціонерів знищує продукційну активність, що знижує і величину майбутній хабарів.
  
  Тепер, в ситуації, коли діяльність бюрократів є більш дисциплінована - не менш коруптована, а лише діяльність проводиться з розумінням, що трохи обмежене здирство на довшому відтинку часу принесе більше, ніж одноразове хапання - то це адекватне меншому податкові, отже, підприємець має більше бажання інвестувати.
  
  В Індонезії корупція була строго контрольованою родиною Suharte. Він повністю контролював законодавчий орган. На відповідальні пости особисто встановлював лише довірених осіб. Він встановлював на вищі бюрократичні пости колишній військових, котрі були зобов’язані доносити надмірні корупційні дії підлеглих. Періодично, він звільняв з праці тих, котрі дерли надміру.
  
  Отже, строгий нагляд над бюрократами дозволяв родині Suharto тримати корупцію контрольованою, що привело до зросту економіки і збагаченню його родини.
  
  Ця система, подібна до колишньої совєцької системи, котру контролювала одна партія, дозволяла розвиток. Але тому, що була базована на одній фізичній чи юридичній особі, залежала від неї, то з їх падінням впала сама. Родина Suharto була викинена з влади частково із зовнішньої причини – азійської кризи, а також частково з внутрішньої, бо люди мали досить деспотизму в країні. Разом з падінням штучно утвореної системи, впала і економіка Індонезії, так само, як і в СССР.
  
  Зрозуміло, що як і в СССР, так і в Індонезії, система не могла існувати безконечно. Для постійності системи потрібна не деспотична влада одного, чи індивідуума чи партії, а законодавство, котре запевняє і котре має працююче право власності.
  
  Але право власності лише є частина комплексу. Бо навіть в країнах з діючими законами права власності, корупція відбувається не на рівні урядових працівників, але й між учасниками вільного ринку. Але це – окрема тема.
  
  ось тут про корупцію:
  http://www.transparency.org/cpi/2001/cpi2001.html

• 2002.11.10 | Іван Драго

  Хай краще п. Тахер Гаргур задумається над економікою США (-)

  НеДохтор пише:
  > "Українське Слово", 7 листопада 2002 року
  >
  > передрук взято з сайту партії "Собор"
  >
  > http://www.sobor.org.ua/ivp/public/us071102.htm
  >
  > ---------------------
  > Економіка арабських країн: урок для України
  >
  > "Українське Слово", 7 листопада 2002 року
  >
  > Терористи були й будуть.
  > Справжнє нещастя - це брак грошей,
  > кажуть араби.
  >
  >
  > На відміну від американців та європейців, арабів мало турбує тероризм, що розвинувся в їхніх країнах. Не дошкуляє їм і режим Саддама Хусейна. Вони стверджують, що усунення багдадського диктатора не розв'яже проблем арабського світу. Терористи завжди були і будуть, справжньою ж проблемою є брак грошей. З року в рік економіки арабських країн впадають у хаос. Банки і підприємства банкрутують, як наслідок - безробіття, економічна стагнація і поширення "чорного ринку".
  >
  > Від Сирії до Марокко арабські фінансові інституції є занадто примітивними, а уряди - занадто безвладними, аби дати раду потребам своїх економік у капіталі. Банки неохоче позичають гроші, а на біржах цінних паперів ледве тліє життя. Арабські виробники експортують набагато менше, аніж могли б, а західні інвестори вже давно дали собі спокій з експансією на ці ринки. І незалежно від того, чи США оголосять війну Іракові, чи ні, всі арабські країни чекає велика криза, вважає експерт з Вашингтону Стефан Глейн.
  >
  > За період від 1990 до 1999 року дохід на капітал в арабських економіках зріс ледве на нецілий відсоток, тоді як кількість жителів зросла на 4 відсотки. Якщо арабські економіки не зможуть поглинути зростаючої кількості розгніваної молоді, то Близький Схід стане оплотом ісламських вояків, а поміркований середній клас тікатиме за кордон. "Арабський регіон починає йти шляхом Африки, - говорить Тахер Гаргур, аналітик лондонського HSBC Investment Bank. - Досить провести пряму лінію з точки, де арабські економіки знаходилися 100 років тому до точки, де знаходяться зараз, аби усвідомити, куди вони прямують. І ця відповідь дуже тривожна".
  >
  > А ще 100 років тому Левант був жвавою економікою з 40 мільйонним населенням, без жодних обмежень, які б гальмували рух товарів і послуг. В Єгипті напередодні Першої світової війни торгівля становила близько половини ВНП. Більш-менш таке ж співвідношення спостерігалося в тодішній Великій Британії, чи тепер у Південній Кореї. Сьогодні ж торгівля в Єгипті становить ледве 8% від ВНП і спадає.
  > Араби не мають вже нічого, окрім нафти, що світ хотів би в них купувати. Більшість їхніх продуктів, таких як текстиль, будматеріали, чи продукти харчування, виробляється переважно на внутрішні потреби і вважаються гіршими за ті, що привозять з Азії чи з Латинської Америки. Ті ж, хто виробляє щось конкурентоспроможне, не мають засобів на розвиток. Багатолітнє невдале врядування змусило місцевий капітал переміститися в тінь, або за кордон, і тепер банкіри побоюються надавати кредити, а позичальники вже перестали їх просити. В результаті - залежна від нафти, застаріла економічна система, що спирається на готівку.
  >
  > Араби масово виїздять разом зі своїми грошима. З Лівану щомісяця емігрує до 3 тисяч людей віком 25-30 років. Як вказується в звіті каїрського інвестиційного банку EPG-Hermes, в 1991-98 роках до Єгипту надходило стільки ж готівки, скільки вивозилося. Протягом же наступних трьох років з держави було вивезено $15 млрд. "Ми передбачаємо, що за п'ять років наступить економічна криза, - говорить Омар Абдула, один з авторів звіту. - Це буде поворотний пункт. Найменш болючим виходом тут була б допомога Міжнародного Валютного Фонду. Хоч я й не прихильник МВФ, але взявши до уваги якості нашого уряду, це б стало благословенням".
  >
  > Єгипет для Близького Сходу був тим, чим була Японія для Азії. Але наслідки діяльності архітектора єгипетського соціалізму Азіза Сідкха, який у 1960 році передав усю економіку під контроль держави, були катастрофічними. На кінець 70-х років Єгипет вже не міг фінансувати свій оборонний бюджет і в 1979 році Анвар Садат був змушений укласти мир з Ізраїлем. За це Каїр отримав від Заходу допомогу, завдяки чому не мусив реформувати економіку. З холодної війни Єгипет вийшов із застарілою промисловою базою і армією бюрократів, не підготованих до все гострішої конкуренції на світовому ринку. Уряд Сідкха залишив країну з великою заборгованістю. У 1987 році Єгипет призначив 70% доходів від експорту на обслуговування зовнішнього боргу і був змушений прийняти розроблену МВФ і Світовим Банком програму реструктуризації заборгованості.
  >
  > Арабські країни втратили контроль над ситуацією в економіках ще в 70-ті роки. Нафтовий бум маскував нездатність влади контролювати рух капіталу і використання податкових надходжень на основні асигнування. Сьогодні нафтові держави тримаються завдяки тому, що їхня нафта купується "на пні". Інші країни живуть завдяки потужному тіньовому сектору. Ліван і Сирія мають величезний чорний ринок, на якому торгують усім - від нелегальних наркотиків до продуктів рільництва.
  > Та прекрасний сон, що ґрунтувався виключно на нафті, не міг тривати вічно. Спад цін у 80-х роках став причиною сьогоднішнього браку капіталу. Країни-виробники нафти були змушені обмежити інвестиції, що спричинило зниження платні, яку отримали арабські сезонні робітники в Перській Затоці. Це означало пересихання джерела капіталу в близькосхідних країнах, які не видобувають нафти. Замість того, щоб знизити процентні ставки, уряди арабських країн утримували високі ціни на кредит і сильні місцеві валюти, аби запобігти росту цін і громадському невдоволенню. Підтримування стабільності валютних курсів коштувало арабським банкам величезних видатків, які покривалися з валютних резервів. Сильна валюта спричинила також послаблення конкурентоспроможності арабського експорту. Частина арабських урядів намагалася отримати кредити і таким чином оздоровити економіку. Сьогодні заборгованість Лівану сягає 170% ВНП цієї країни, а Йорданії - 100%.
  >
  > Ще на початку 90-х років, коли на Близькому Сході почався мирний процес, обіцянки реформ заохотили західні інвестиційні банки до просування цього регіону, як чергового великого зростаючого ринку. Однак, після кількох великих приватизацій арабські уряди сповільнили реформи, а інвестиції відпливли до Східної Європи і на Далекий Схід.
  > Навіть Ліван, який колись називали Гонконгом Близького Сходу за його ефективну банківську систему, сьогодні потерпає від браку капіталу. Але в Лівані, принаймні, є комерційні банки. В сусідній же Сирії їх немає зовсім. Тільки недавно там було прийнято закон про банківську діяльність і закордонні банки можуть звертатися за ліцензією на діяльність. Однак, до сьогодні в цій країні немає чогось такого, як кредит. Власники магазинів увечері забирають готівку додому, подружжя платять за будинки валізами грошей.
  >
  > Як і інші арабські країни, Сирія говорить про реформи, але мало що з цього виходить. Уряд побоюється, що разом зі справжніми економічними змінами він може повністю втратити політичний контроль. Ось вже кілька років Сирія заявляє, що її економіка зростає по 2 відсотки в рік. Тим часом західні амбасади неофіційно стверджують, що в сирійській економіці триває спад на 2-4 відсотки щороку.
  >
  > Чи приречені арабські країни на повільну смерть? Ні, - вважає Стефан Глейн. Досить, аби Сполучені Штати припинили щороку обсипати доларами Єгипет чи Йорданію, а міжнародні фінансові організації запропонували цим державам детально вивірені програми, що мали б на меті модернізацію фінансових інституцій і боротьбу з безробіттям. Молодь тоді перестане втікати, а середній клас почне відбудовувати те, що залишилося. Якщо ж цього не станеться, то, на думку Стефана Глейна, до влади можуть прийти фундаменталісти.
  >
  > Повчальний урок для України, чи не так? Відплив капіталу внаслідок невдалого врядування, переважно сировинний експорт, брак обігових коштів і інвестицій - це шлях до вбогості і економічної кризи. Велика зовнішня заборгованість, обслуговування якої з'їдає левову частку доходів від експорту, недоладні приватизаційні реформи, страх урядів перед проведенням справжніх економічних реформ, аби не втратити своєї політичної влади - чим не Україна?
  >
  > Вже десятиліття посткомуністична влада в Україні робить вигляд економічних реформ. Що сталося з українською економікою за цей період відомо. Замість очікуваного швидкого розвитку, одна з найбагатших країн Європи перетворилася на бідну сировинно-аграрну державу із скорумпованою владою та переважно тіньовим бізнесом.
  >
  > Українська влада й надалі боїться проводити радикальні економічні перетворення, бо ж тоді привладні угруповання можуть втратити не лише свої монополії через надані їм виключні пільги та ліцензії, а відтак - джерела надприбутків. Разом з цим вони втратять політичний контроль, а це вже загрожуватиме їм юридичною відповідальністю. Звичайним людям же залишається й далі, нарікаючи на владу, хизуватися своєю терпеливістю, червоніти за своє керівництво перед іноземцями, чи байдуже вважати політику брудною справою і дбати лише про особисте виживання. Або - просто змінити владу...
  >
  >
  > У статті використано матеріали з журналу "Newsweek".
  >
  > Богдан Олексюк
  >
  >
  >
  > ---------------------