Філософія наступної війни на Кавказі
11/11/2002 | Спостерігач
Філософія наступної війни на Кавказі
Олександр Хоруженко (Суми) для Part.org.ua
11.11.2002
Україна обмежена (в силу різних обставин, головне – суб’єктивних) в своїй зовнішній політиці взагалі та на Кавказі зокрема, тому ми не можемо прийняти будь-який бік.
Ось чому процес україно-грузинських переговорів постійно супроводжує інформаційний вакуум: обидві сторони не можуть вголос визнати власну залежність та несамостійність.
Для незмінного лідера Грузії Едуарда Щеварнадзе восени цього року настав момент істини – у Панкісії він має доказати і собі, і своїм співвітчизникам, усьому світу, що грузинська державність невипадкова і здатна себе захищати. Саме в Панкіській ущелині вирішується доля країни з тисячолітньою історією. Країни, затиснутої в лещата локальних конфліктів, шматованої внутрішніми протиріччями, країни, котра втратила третину своєї території. Країни, що має колосальні потенційні можливості, але так і не зуміла за десять років незалежності створити власну конкурентну економіку і систему національної безпеки.
Міжнародну популярність Панкіська ущелина отримала завдяки десятирічній російсько-чеченській війні, особливо під час її другої фази. На думку Кремля, у цьому важкодоступному регіоні переховуються чеченські бойовики і час від часу здійснюють вилазки в Росію. Грузію звинувачують, що вона закриває очі на це свавілля, російські вояки бомблять грузинську територію. Тепер мешканці грузинських сел Ахметського і Душетського районів побоюються повертатися у свої домівки, а це переважно акинці, т.б. фактично чеченці, що понад сто років тому прийшли в Грузію. На думку спікера грузинського парламенту Ніно Бурджаладзе, введення російських спецвійськ в ущелину негайно перетвориться в етнічний конфлікт, а не в боротьбу з тероризмом, а саме цього і бояться грузинські власті, знаючи методи “роботи” російської піхоти.
Справді відомо, що вже багато років місцеві чеченці м’яко кажучи, “співчувають” тим, хто воює в Ічкерії, що група польового командира Руслана Гелієва фактично розквартирована в селах ущелини. А от стосовно пожвавлення риторики з боку Кремля саме зараз, то тут не обійтися без аналізу сучасного міжнародного становища, що після подій 11 вересня 2001 року може змінюватися вже не роками, а за лічені місяці.
Позиції сторін – головне маневри...
Грузія
Попри бурхливі емоції, що панують у грузинському суспільстві у зв’язку з бомбардуваннями території країни і загибеллю людей, Шеварнадзе не наважується ламати всі мости у взаєминах з Москвою. Він переконаний, що проблему Панкісії можна вирішити протягом декількох тижнів без збитків для мирного чеченського населення, а також для чеченських біженців, абсолютну більшість яких складають жінки, діти і старі. У відповідь на звинувачення Москви, що її війська погано екіпіровані і не в змозі подолати загартованих в боях чеченців, Тбілісі ввів до ущелини підрозділи внутрішніх військ та три спецармійські батальйони. При цьому військовики отримали наказ максимально шанобливо ставитися до місцевого населення, обшуки робляться лише за узгодженням із господарями, після оформлення відповідних документів і в присутності чеченських старійшин.
Втім, там вже немає кого роззброювати: до кінця вересня група близько з 500 бійців групи Гелієва, ніби регулярна армія на навчаннях, перейшла кордон і два тижні прямувала до Чечні, зустріли вони опір лише в інгушському селі Галашки, де зав’язалася армійська операція щодо їхньої ліквідації. В результаті, втрат зазнали обидві сторони, але бійці Гелаєва до Бамута все-таки дійшли.
Аби зрозуміти логіку цих подій, варто пригадати, що Кавказ – це особливий регіон, ще не Схід, але і не Захід, він віками жив за притаманними тільки йому законами. Завойовники приходили й відходили, але ще нікому з них не вдавалося зруйнувати традицію взаємодопомоги народів Кавказу – тут кожен пам’ятає й поважає права іншого етносу. Тому праві були ті аналітики, які прогнозували, що введення військ в Ічкерію спровокує розповзання збройного супротиву по всьому регіону.
Реакція у Вашингтоні на бомбардування території суверенної Грузії була однозначною. Судячи з цього, грузинське керівництво всіма силами демонструє схильність до боротьби з міжнародним тероризмом. Однак демонстрація ця відбувається не для очей і вух Москви, Тбілісі так старається для того, аби його дії не залишилися непоміченими в іншій столиці, розташованій на річці Потомак. І якщо заява Білого дому була витримана в досить дипломатичному тоні, то багато американських політиків висловлювалися значно різкіше. Так, сенатор Сем Браунбек, друга особа в комітеті верхньої палати з міжнародних справ, заявив, що він “шокований і стурбований” повідомленням про російську атаку.
Виступаючи з різкою критикою дій Москви, Білий дім, вочевидь керувався не лише оонівським принципом невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої. У Вашингтона на думці напевно було щось більше, аніж бажання підтримувати Грузію. Кидається в очі цілком особливі стосунки західних лідерів з Е.Шеварнадзе, досі оточеного аурою політика, який став разом з Горбачовим ініціатором демократизації “імперії зла”. Простий приклад: Шеварнадзе – єдиний із колишніх радянських політиків – отримав звання почесного доктора Гарвардського університету, і використовує цей статус для того, аби утримати свою країну у фокусі міжнародної політики, аби ствердити в західних умах думку про необхідність підтримки незалежності Грузії.
Російська Федерація
Посилена останнім часом риторика, що нарешті у Східній Європі встановилася певна визначеність на користь Росії, виявилася великим перебільшенням.
Президент Грузії визначив чітку мету: його країна до 2005 року має стати членом North Atlantic Treaty Organization (NATO), і це не може не дратувати Кремль. Але ще більше Росія вже втрачає: 18 вересня цього року в Баку за участю президентів Азербайджану, Грузії та Туреччини відбулося відкриття нафтопроводу, який з’єднає Середню Азію з Чорним і Середземним морями. Трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан, який західні журналісти вже назвали “білим слоном”, став реальністю. Це означає, що РФ позбудеться багатьох мільярдів доларів, які вона планувала одержати за транзит бакинської (а згодом – усієї регіональної) нафти через свою територію. На думку російського політолога Бориса Каргалицького, “багато наших діячів вважають, що нам буде краще без Шеварнадзе, який в цілому має авторитет. Якщо в Грузії розпочнеться хаос, то нафта, можливо, піде, через нашу територію”, - і такої думки дотримуються багато депутатів Держдуми.
Як результат, переговори з усеосяжних двосторонніх відносин перервано, грузинський парламент рекомендував уряду країни вийти зі складу СНД і видворити російських миротворців з Абхазії. На думку А.Єрмолаєва, Кавказ та Середня Азія – це “ахіллесова п’ята” Росії, а Грузія фактично є несамостійною в ситуації загострення конфлікту з Росією з цілого ряду причин. За цим маленьким конфліктом стоїть спроба підірвати політичні позиції передусім російського керівництва. Бо, якщо подивитися на проект ГУУАМ, то можна простежити класичну політику американських геополітиків, які обговорювали долю поясних держав.
В свій час, формування ГУУАМ йшло в контексті кризисної трансформації СНД, і Грузія, яка була найбільш активною в лобіюванні спроби створити таку субрегіональну організацію з країн, що грають не останню роль в економіці євразійського простору, спробу відтягнути і створити свою економічну нішу, мала на меті реалізацію цілком конкретного історичного контексту. В цьому форматі в конфлікті з Грузією очевидно зацікавлена РФ, бо розкол ГУУАМ – це фактична загибель організації. Більшість учасників об’єднання є політично несамостійними і нездатними виробити власну позицію по відношенню до цього конфлікту, всі країни будуть змушені займати чиюсь сторону. Але навіть при мовчанні ГУУАМ, Грузію підтримає міжнародна спільнота. Якщо ж Росію змусять діяти ще більш радикально, вона від цього зазнає тільки політичних невдач.
Як приклад, згадаймо послання президента РФ В. Путіна до міжнародних організацій та глав держав і урядів з приводу конфлікту в Панкісії, яке він оприлюднив 12 вересня 2002 року. Це політичний ультиматум, що фактично зневажив суверенітет сусідньої держави, там явно простежується бажання знайти винного у грубих провалах власної політики в цьому регіоні. Нагнітання істерії шляхом подібних заяв – це політична методологія та практика часів націонал-соціалізму, Москва ж сліпо копіює зараз Білий дім у намаганні стати лідером на Кавказі. Пізніше можливостей проводити політику, головним принципом якої є вислів “війна – фігня, головне маневри” і отримувати від неї дивіденди, може і не бути.
США
Шеварнадзе може розглядатися Вашингтоном у ролі єдиного вірного союзника на Кавказі, де американцям окрім Грузії і зачепитися нема за кого. А в цьому регіоні попереду реалізація грандіозних планів – від прокладки нових енергомаршрутів – до нейтралізації незговірливих диктаторів. Обидві країни тісно співпрацюють у військовій сфері, американські “специ” готували антитерористичну кампанію в Панкісії, направили туди декілька десятків своїх інструкторів та декілька бойових вертольотів.
Розвиток ситуації більш ніж переконливо свідчить про те, що США рішуче й послідовно нарощують свою військову присутність у Центральноазіатському та Південнокавказькому регіонах. Як говорив один колись популярний радянський політик, “процес пішов”. Політико-економічне підґрунтя військової експансії вбачається в тому, що США мають твердий намір узяти під свій контроль комплекс вуглеводних родовищ і створити тут транспортно-комунікативну інфраструктуру, що забезпечуватиме повномасштабну присутність у регіонах за всіма соціально-економічними параметрами. Відтак, з високим ступенем певності можна припустити, що на наступному етапі своєї присутності США спробують здійснити в країнах регіону ротацію влади із тим, аби мати тут лояльні до себе уряди. Відкрити протистояння посмілівшої опозиції проти немічної влади, що виразно окреслилося у Киргизстані, Казахстані та Туркменістані, - переконливе тому підтвердження. Так, що на розв’язку азартної політичної гри в “слабку ланку” на територіях Центральноазіатського та Південнокавказького регіонів можна очікувати вже найближчим часом.
Повертаючись до Грузії, зазначимо, що спроби Кремля заблокувати процес її “вестернізація” за допомогою фрагментації територіальної цілісності Грузії є безперспективними. “Дружба бідних проти багатих”, як показує світова історія, закінчується на рівні беззмістовних декларацій. Росія ж ще довший час не матиме привабливих і матеріально забезпечених програм соціально-економічного облаштування для економічно депресивних Абхазії та Південної Осетії.
Геополітична складова
Бренд боротьби з тероризмом дуже вдало підійшов (головне – вчасно) для активізації своїх військових амбіцій будь-де, а тим більше в зонах конфліктів, які до того ж нескладно спровокувати. Очевидно, що Південний Кавказ є осьовою координатою, яка дозволяє США зайняти “командні висоти” при транспортуванні прикаспійських енергоносіїв за межі регіону. Це дозволяє дивитися на підґрунтя антитерористичної операції США в значно ширшому, аніж власне політичному, контексті. Легітимне проникнення в грузинський територіально-політичний сегмент Південнокавказького регіону “обмеженого військового контингенту” вбачається однією з ланок стратегічного просування сюди США і має набагато більше значення, аніж про це заявляє сьогодні Білий дім.
У загальних рисах можна стверджувати, що військова присутність у Грузії має для Америки зумовлена двома основними факторами: економіка та безпека.
Південний Кавказ – останній регіон “мягкого подбрюшья” Росії, який до останнього часу залишався поза сферою американського впливу. В складеній на сьогодні архітектурі геополітичного простору світу Росія, Китай і т.зв. “країни-ізгої” (Іран, Ірак, Південної Корея) залишаються ще на “протилежному березі” нової конфігурації глобальної Ойкумени.
Окрім розробки і транспортування на світові ринки вуглеводної сировини та продукції нафтових родовищ у сфері стратегічних інтересів американців залишається й отримання безумовного тотального контролю над регіонами Центральної Азії та Кавказу – центральною зоною та основною геополітичною координатою євразійського суперконтиненту, де сходяться вектори транспортно-комунікаційних коридорів Близького Сходу, Азії, Росії та Європи.
Поки що для американців проникнення в Китай та Іран з ряду причин є неможливим, а тому вони змушені шукати інші шляхи підтримки своїх “опорних пунктів” у центральноазіатських республіках: по лінії Афганістану та Пакистану, а також через Туреччину і Кавказ. Закріпившись у Тбілісі, а з певного часу також у Баку (через Туреччину) та Єревані (через численну і фінансово заможну діаспору США та Європи), США тут стають фактично одноосібним власником політичних, економічних, оборонних, інформаційних та інших акцій – перетворено форми реального і багатовимірного буття сучасних “пост постіндустріальних” суспільств, - так вважає Рустем Джангужин, експерт відділу регіональної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень.
Що стосується прокладення нафтогазових магістралей транзитом через Кавказ у напрямку Туреччини, то вони здаються більш стабільними, а отже, й більш привабливими. Розвиток транспортно-енергетичних коридорів у напрямку до турецьких нафтотерміналів дозволить американцям розширити свою присутність у регіоні і ще більш зміцнити співпрацю з Туреччиною – членом НАТО, а водночас істотно обмежити експортні можливості в сфері поставок енергоносіїв на світові ринки сусідніх країн – Іраку, Ірану та Росії.
Шанс для України
Конфлікт в Панкісії невигідний для субрегіональної політики України. Взаємовідносини РФ та Грузії ускладнюють відносини з обома партнерами і об’єктивно змушують українську владу абстрагуватися від ситуації і зайняти позицію “рівної віддаленості”. Україна зацікавлена в стабільності в Грузії як ніхто інший, і на це є ряд причин: по перше, Грузія має статус нашого особливого партнера, друга – Грузія входить до ГУУАМ, третя – Україна зацікавлена в стабільному транспортуванні енергоносіїв через Грузію, і тому завжди виступала за примирення в цьому регіоні. До того ж, Грузія активно закликає Україну до ролі посередника у відносинах з Абхазією і запрошує туди українських миротворців.
Звісно, таке рішення варто приймати, але діяти треба досить зважено і тільки в разі призначення ООН миротворцем в цьому регіоні.
Те, що президент України в реалізації його лідерської місії в рамках ГУУАМ, обмежений політичним тиском з Кремля, є свідченням того, що ситуація вимагає якнайскорішого прояснення.
В кінці серпня 2002 року в Києві близько тижня знаходився з робочим візитом секретар РНБО Грузії Тедо Джапарідзе. За словами прес-секретаря посольства Грузії Катерини Джаошвілі, візит в жодному разі не був пов’язаний з загостренням грузино-російських відносин. Однак, за чутками, мова йшла про перспективи підключення України до створення надійної системи ППО Грузії.
Однак, на думку О.Сушко, директора київського Центру миру, конверсії і зовнішньої політики, грузинська сторона обговорює проблему в більш широкому плані. Як мінімум, він просив в українських властей нейтралітету в російсько-грузинському конфлікті, а в кращому разі – позитивного нейтралітету, т.б. підтримки Києвом позицій Тбілісі.
Насправді, Україна обмежена (в силу різних обставин, головне – суб’єктивних) в своїй зовнішній політиці і на Кавказі зокрема, тому ми не станемо ні на чию сторону. Ось чому хід україно-грузинських переговорів постійно супроводжує інформаційний вакуум: обидві сторони не можуть вголос признатися про власну залежність та несамостійність.
Відносно залучення ВПК України до воєнних проектів в Грузії, то ми не виробляємо готових систем ППО, кінцевий продукт з'являється в Росії, тобто в будь-якому разі — це не українські ракети. Навряд чи Україна ризикне продавати Грузії ракетні комплекси. Поки що єдина офіційна заява з цього приводу звучала 28 вересня на Гарвардському семінарі в Криму. Держсекретар Міноборони, генерал-полковник Віктор Банних, сказав (цитую дослівно): "Досягнуті домовленості між міністерствами оборони Грузії та України про створення систем ППО навколо Тбілісі". Це все, тобто чітко не сказано, яка наша роль — постачати ракети чи, наприклад, "Кольчуги" (вони взагалі не стріляють, хоч річ для ППО не менш важлива). А може, ми будемо навчати персонал? Я точно не знаю, чи вже навчаються в Україні грузинські ППОшники... а от щодо прикордонників, так вони в нас проходили стажування. Співпраця у військовій сфері триває. Однак поки що зарано коментувати сміливу заяву начальника генштабу ЗС Грузії генерал-лейтенанта Джоні Пірсхалашвілі, що Україна буде постачати Грузії зенітні комплекси.
Україна, попри заяви грузинського військового, ніколи не продасть Грузії системи ППО для встановлення на північному кордоні. Це пояснює, хоча б, відсутність жорсткої реакції Росії на таку заяву, бо в Москві впевнені, що українці ніколи не посміють продати зброю, яка стрілятиме в росіян. Є міжнародні норми, за якими Україна може вільно продати Грузії ракетні установки, адже Грузія не внесена до списку країн, яким заборонено укладати подібні контракти, статут ГУУАМ також передбачає тісну співпрацю у військовій галузі.
Однак є ще так звані моральні неписані закони, якими часто керуються політики на пострадянському просторі, часом тісні, навіть - навколосімейні форми спілкування, можуть суттєво суперечити національним інтересам: вони зустрічаються без краваток, разом п'ють мінеральну воду, а це зобов'язує не стріляти один в одного, навіть через посередників.
Олександр Хоруженко (Суми) для Part.org.ua
11.11.2002
Україна обмежена (в силу різних обставин, головне – суб’єктивних) в своїй зовнішній політиці взагалі та на Кавказі зокрема, тому ми не можемо прийняти будь-який бік.
Ось чому процес україно-грузинських переговорів постійно супроводжує інформаційний вакуум: обидві сторони не можуть вголос визнати власну залежність та несамостійність.
Для незмінного лідера Грузії Едуарда Щеварнадзе восени цього року настав момент істини – у Панкісії він має доказати і собі, і своїм співвітчизникам, усьому світу, що грузинська державність невипадкова і здатна себе захищати. Саме в Панкіській ущелині вирішується доля країни з тисячолітньою історією. Країни, затиснутої в лещата локальних конфліктів, шматованої внутрішніми протиріччями, країни, котра втратила третину своєї території. Країни, що має колосальні потенційні можливості, але так і не зуміла за десять років незалежності створити власну конкурентну економіку і систему національної безпеки.
Міжнародну популярність Панкіська ущелина отримала завдяки десятирічній російсько-чеченській війні, особливо під час її другої фази. На думку Кремля, у цьому важкодоступному регіоні переховуються чеченські бойовики і час від часу здійснюють вилазки в Росію. Грузію звинувачують, що вона закриває очі на це свавілля, російські вояки бомблять грузинську територію. Тепер мешканці грузинських сел Ахметського і Душетського районів побоюються повертатися у свої домівки, а це переважно акинці, т.б. фактично чеченці, що понад сто років тому прийшли в Грузію. На думку спікера грузинського парламенту Ніно Бурджаладзе, введення російських спецвійськ в ущелину негайно перетвориться в етнічний конфлікт, а не в боротьбу з тероризмом, а саме цього і бояться грузинські власті, знаючи методи “роботи” російської піхоти.
Справді відомо, що вже багато років місцеві чеченці м’яко кажучи, “співчувають” тим, хто воює в Ічкерії, що група польового командира Руслана Гелієва фактично розквартирована в селах ущелини. А от стосовно пожвавлення риторики з боку Кремля саме зараз, то тут не обійтися без аналізу сучасного міжнародного становища, що після подій 11 вересня 2001 року може змінюватися вже не роками, а за лічені місяці.
Позиції сторін – головне маневри...
Грузія
Попри бурхливі емоції, що панують у грузинському суспільстві у зв’язку з бомбардуваннями території країни і загибеллю людей, Шеварнадзе не наважується ламати всі мости у взаєминах з Москвою. Він переконаний, що проблему Панкісії можна вирішити протягом декількох тижнів без збитків для мирного чеченського населення, а також для чеченських біженців, абсолютну більшість яких складають жінки, діти і старі. У відповідь на звинувачення Москви, що її війська погано екіпіровані і не в змозі подолати загартованих в боях чеченців, Тбілісі ввів до ущелини підрозділи внутрішніх військ та три спецармійські батальйони. При цьому військовики отримали наказ максимально шанобливо ставитися до місцевого населення, обшуки робляться лише за узгодженням із господарями, після оформлення відповідних документів і в присутності чеченських старійшин.
Втім, там вже немає кого роззброювати: до кінця вересня група близько з 500 бійців групи Гелієва, ніби регулярна армія на навчаннях, перейшла кордон і два тижні прямувала до Чечні, зустріли вони опір лише в інгушському селі Галашки, де зав’язалася армійська операція щодо їхньої ліквідації. В результаті, втрат зазнали обидві сторони, але бійці Гелаєва до Бамута все-таки дійшли.
Аби зрозуміти логіку цих подій, варто пригадати, що Кавказ – це особливий регіон, ще не Схід, але і не Захід, він віками жив за притаманними тільки йому законами. Завойовники приходили й відходили, але ще нікому з них не вдавалося зруйнувати традицію взаємодопомоги народів Кавказу – тут кожен пам’ятає й поважає права іншого етносу. Тому праві були ті аналітики, які прогнозували, що введення військ в Ічкерію спровокує розповзання збройного супротиву по всьому регіону.
Реакція у Вашингтоні на бомбардування території суверенної Грузії була однозначною. Судячи з цього, грузинське керівництво всіма силами демонструє схильність до боротьби з міжнародним тероризмом. Однак демонстрація ця відбувається не для очей і вух Москви, Тбілісі так старається для того, аби його дії не залишилися непоміченими в іншій столиці, розташованій на річці Потомак. І якщо заява Білого дому була витримана в досить дипломатичному тоні, то багато американських політиків висловлювалися значно різкіше. Так, сенатор Сем Браунбек, друга особа в комітеті верхньої палати з міжнародних справ, заявив, що він “шокований і стурбований” повідомленням про російську атаку.
Виступаючи з різкою критикою дій Москви, Білий дім, вочевидь керувався не лише оонівським принципом невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої. У Вашингтона на думці напевно було щось більше, аніж бажання підтримувати Грузію. Кидається в очі цілком особливі стосунки західних лідерів з Е.Шеварнадзе, досі оточеного аурою політика, який став разом з Горбачовим ініціатором демократизації “імперії зла”. Простий приклад: Шеварнадзе – єдиний із колишніх радянських політиків – отримав звання почесного доктора Гарвардського університету, і використовує цей статус для того, аби утримати свою країну у фокусі міжнародної політики, аби ствердити в західних умах думку про необхідність підтримки незалежності Грузії.
Російська Федерація
Посилена останнім часом риторика, що нарешті у Східній Європі встановилася певна визначеність на користь Росії, виявилася великим перебільшенням.
Президент Грузії визначив чітку мету: його країна до 2005 року має стати членом North Atlantic Treaty Organization (NATO), і це не може не дратувати Кремль. Але ще більше Росія вже втрачає: 18 вересня цього року в Баку за участю президентів Азербайджану, Грузії та Туреччини відбулося відкриття нафтопроводу, який з’єднає Середню Азію з Чорним і Середземним морями. Трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан, який західні журналісти вже назвали “білим слоном”, став реальністю. Це означає, що РФ позбудеться багатьох мільярдів доларів, які вона планувала одержати за транзит бакинської (а згодом – усієї регіональної) нафти через свою територію. На думку російського політолога Бориса Каргалицького, “багато наших діячів вважають, що нам буде краще без Шеварнадзе, який в цілому має авторитет. Якщо в Грузії розпочнеться хаос, то нафта, можливо, піде, через нашу територію”, - і такої думки дотримуються багато депутатів Держдуми.
Як результат, переговори з усеосяжних двосторонніх відносин перервано, грузинський парламент рекомендував уряду країни вийти зі складу СНД і видворити російських миротворців з Абхазії. На думку А.Єрмолаєва, Кавказ та Середня Азія – це “ахіллесова п’ята” Росії, а Грузія фактично є несамостійною в ситуації загострення конфлікту з Росією з цілого ряду причин. За цим маленьким конфліктом стоїть спроба підірвати політичні позиції передусім російського керівництва. Бо, якщо подивитися на проект ГУУАМ, то можна простежити класичну політику американських геополітиків, які обговорювали долю поясних держав.
В свій час, формування ГУУАМ йшло в контексті кризисної трансформації СНД, і Грузія, яка була найбільш активною в лобіюванні спроби створити таку субрегіональну організацію з країн, що грають не останню роль в економіці євразійського простору, спробу відтягнути і створити свою економічну нішу, мала на меті реалізацію цілком конкретного історичного контексту. В цьому форматі в конфлікті з Грузією очевидно зацікавлена РФ, бо розкол ГУУАМ – це фактична загибель організації. Більшість учасників об’єднання є політично несамостійними і нездатними виробити власну позицію по відношенню до цього конфлікту, всі країни будуть змушені займати чиюсь сторону. Але навіть при мовчанні ГУУАМ, Грузію підтримає міжнародна спільнота. Якщо ж Росію змусять діяти ще більш радикально, вона від цього зазнає тільки політичних невдач.
Як приклад, згадаймо послання президента РФ В. Путіна до міжнародних організацій та глав держав і урядів з приводу конфлікту в Панкісії, яке він оприлюднив 12 вересня 2002 року. Це політичний ультиматум, що фактично зневажив суверенітет сусідньої держави, там явно простежується бажання знайти винного у грубих провалах власної політики в цьому регіоні. Нагнітання істерії шляхом подібних заяв – це політична методологія та практика часів націонал-соціалізму, Москва ж сліпо копіює зараз Білий дім у намаганні стати лідером на Кавказі. Пізніше можливостей проводити політику, головним принципом якої є вислів “війна – фігня, головне маневри” і отримувати від неї дивіденди, може і не бути.
США
Шеварнадзе може розглядатися Вашингтоном у ролі єдиного вірного союзника на Кавказі, де американцям окрім Грузії і зачепитися нема за кого. А в цьому регіоні попереду реалізація грандіозних планів – від прокладки нових енергомаршрутів – до нейтралізації незговірливих диктаторів. Обидві країни тісно співпрацюють у військовій сфері, американські “специ” готували антитерористичну кампанію в Панкісії, направили туди декілька десятків своїх інструкторів та декілька бойових вертольотів.
Розвиток ситуації більш ніж переконливо свідчить про те, що США рішуче й послідовно нарощують свою військову присутність у Центральноазіатському та Південнокавказькому регіонах. Як говорив один колись популярний радянський політик, “процес пішов”. Політико-економічне підґрунтя військової експансії вбачається в тому, що США мають твердий намір узяти під свій контроль комплекс вуглеводних родовищ і створити тут транспортно-комунікативну інфраструктуру, що забезпечуватиме повномасштабну присутність у регіонах за всіма соціально-економічними параметрами. Відтак, з високим ступенем певності можна припустити, що на наступному етапі своєї присутності США спробують здійснити в країнах регіону ротацію влади із тим, аби мати тут лояльні до себе уряди. Відкрити протистояння посмілівшої опозиції проти немічної влади, що виразно окреслилося у Киргизстані, Казахстані та Туркменістані, - переконливе тому підтвердження. Так, що на розв’язку азартної політичної гри в “слабку ланку” на територіях Центральноазіатського та Південнокавказького регіонів можна очікувати вже найближчим часом.
Повертаючись до Грузії, зазначимо, що спроби Кремля заблокувати процес її “вестернізація” за допомогою фрагментації територіальної цілісності Грузії є безперспективними. “Дружба бідних проти багатих”, як показує світова історія, закінчується на рівні беззмістовних декларацій. Росія ж ще довший час не матиме привабливих і матеріально забезпечених програм соціально-економічного облаштування для економічно депресивних Абхазії та Південної Осетії.
Геополітична складова
Бренд боротьби з тероризмом дуже вдало підійшов (головне – вчасно) для активізації своїх військових амбіцій будь-де, а тим більше в зонах конфліктів, які до того ж нескладно спровокувати. Очевидно, що Південний Кавказ є осьовою координатою, яка дозволяє США зайняти “командні висоти” при транспортуванні прикаспійських енергоносіїв за межі регіону. Це дозволяє дивитися на підґрунтя антитерористичної операції США в значно ширшому, аніж власне політичному, контексті. Легітимне проникнення в грузинський територіально-політичний сегмент Південнокавказького регіону “обмеженого військового контингенту” вбачається однією з ланок стратегічного просування сюди США і має набагато більше значення, аніж про це заявляє сьогодні Білий дім.
У загальних рисах можна стверджувати, що військова присутність у Грузії має для Америки зумовлена двома основними факторами: економіка та безпека.
Південний Кавказ – останній регіон “мягкого подбрюшья” Росії, який до останнього часу залишався поза сферою американського впливу. В складеній на сьогодні архітектурі геополітичного простору світу Росія, Китай і т.зв. “країни-ізгої” (Іран, Ірак, Південної Корея) залишаються ще на “протилежному березі” нової конфігурації глобальної Ойкумени.
Окрім розробки і транспортування на світові ринки вуглеводної сировини та продукції нафтових родовищ у сфері стратегічних інтересів американців залишається й отримання безумовного тотального контролю над регіонами Центральної Азії та Кавказу – центральною зоною та основною геополітичною координатою євразійського суперконтиненту, де сходяться вектори транспортно-комунікаційних коридорів Близького Сходу, Азії, Росії та Європи.
Поки що для американців проникнення в Китай та Іран з ряду причин є неможливим, а тому вони змушені шукати інші шляхи підтримки своїх “опорних пунктів” у центральноазіатських республіках: по лінії Афганістану та Пакистану, а також через Туреччину і Кавказ. Закріпившись у Тбілісі, а з певного часу також у Баку (через Туреччину) та Єревані (через численну і фінансово заможну діаспору США та Європи), США тут стають фактично одноосібним власником політичних, економічних, оборонних, інформаційних та інших акцій – перетворено форми реального і багатовимірного буття сучасних “пост постіндустріальних” суспільств, - так вважає Рустем Джангужин, експерт відділу регіональної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень.
Що стосується прокладення нафтогазових магістралей транзитом через Кавказ у напрямку Туреччини, то вони здаються більш стабільними, а отже, й більш привабливими. Розвиток транспортно-енергетичних коридорів у напрямку до турецьких нафтотерміналів дозволить американцям розширити свою присутність у регіоні і ще більш зміцнити співпрацю з Туреччиною – членом НАТО, а водночас істотно обмежити експортні можливості в сфері поставок енергоносіїв на світові ринки сусідніх країн – Іраку, Ірану та Росії.
Шанс для України
Конфлікт в Панкісії невигідний для субрегіональної політики України. Взаємовідносини РФ та Грузії ускладнюють відносини з обома партнерами і об’єктивно змушують українську владу абстрагуватися від ситуації і зайняти позицію “рівної віддаленості”. Україна зацікавлена в стабільності в Грузії як ніхто інший, і на це є ряд причин: по перше, Грузія має статус нашого особливого партнера, друга – Грузія входить до ГУУАМ, третя – Україна зацікавлена в стабільному транспортуванні енергоносіїв через Грузію, і тому завжди виступала за примирення в цьому регіоні. До того ж, Грузія активно закликає Україну до ролі посередника у відносинах з Абхазією і запрошує туди українських миротворців.
Звісно, таке рішення варто приймати, але діяти треба досить зважено і тільки в разі призначення ООН миротворцем в цьому регіоні.
Те, що президент України в реалізації його лідерської місії в рамках ГУУАМ, обмежений політичним тиском з Кремля, є свідченням того, що ситуація вимагає якнайскорішого прояснення.
В кінці серпня 2002 року в Києві близько тижня знаходився з робочим візитом секретар РНБО Грузії Тедо Джапарідзе. За словами прес-секретаря посольства Грузії Катерини Джаошвілі, візит в жодному разі не був пов’язаний з загостренням грузино-російських відносин. Однак, за чутками, мова йшла про перспективи підключення України до створення надійної системи ППО Грузії.
Однак, на думку О.Сушко, директора київського Центру миру, конверсії і зовнішньої політики, грузинська сторона обговорює проблему в більш широкому плані. Як мінімум, він просив в українських властей нейтралітету в російсько-грузинському конфлікті, а в кращому разі – позитивного нейтралітету, т.б. підтримки Києвом позицій Тбілісі.
Насправді, Україна обмежена (в силу різних обставин, головне – суб’єктивних) в своїй зовнішній політиці і на Кавказі зокрема, тому ми не станемо ні на чию сторону. Ось чому хід україно-грузинських переговорів постійно супроводжує інформаційний вакуум: обидві сторони не можуть вголос признатися про власну залежність та несамостійність.
Відносно залучення ВПК України до воєнних проектів в Грузії, то ми не виробляємо готових систем ППО, кінцевий продукт з'являється в Росії, тобто в будь-якому разі — це не українські ракети. Навряд чи Україна ризикне продавати Грузії ракетні комплекси. Поки що єдина офіційна заява з цього приводу звучала 28 вересня на Гарвардському семінарі в Криму. Держсекретар Міноборони, генерал-полковник Віктор Банних, сказав (цитую дослівно): "Досягнуті домовленості між міністерствами оборони Грузії та України про створення систем ППО навколо Тбілісі". Це все, тобто чітко не сказано, яка наша роль — постачати ракети чи, наприклад, "Кольчуги" (вони взагалі не стріляють, хоч річ для ППО не менш важлива). А може, ми будемо навчати персонал? Я точно не знаю, чи вже навчаються в Україні грузинські ППОшники... а от щодо прикордонників, так вони в нас проходили стажування. Співпраця у військовій сфері триває. Однак поки що зарано коментувати сміливу заяву начальника генштабу ЗС Грузії генерал-лейтенанта Джоні Пірсхалашвілі, що Україна буде постачати Грузії зенітні комплекси.
Україна, попри заяви грузинського військового, ніколи не продасть Грузії системи ППО для встановлення на північному кордоні. Це пояснює, хоча б, відсутність жорсткої реакції Росії на таку заяву, бо в Москві впевнені, що українці ніколи не посміють продати зброю, яка стрілятиме в росіян. Є міжнародні норми, за якими Україна може вільно продати Грузії ракетні установки, адже Грузія не внесена до списку країн, яким заборонено укладати подібні контракти, статут ГУУАМ також передбачає тісну співпрацю у військовій галузі.
Однак є ще так звані моральні неписані закони, якими часто керуються політики на пострадянському просторі, часом тісні, навіть - навколосімейні форми спілкування, можуть суттєво суперечити національним інтересам: вони зустрічаються без краваток, разом п'ють мінеральну воду, а це зобов'язує не стріляти один в одного, навіть через посередників.